Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 4 червня 2021 р.

4 червня 1900р. у с. Ушня Золочівського р-ну. народився Євген Ляхович "Окей" - підхорунжий УГА, член УВО та ОУН, дипломатичний представник ОУН у Великій Британії.

Євген Ляхович, полковник Євген Коновалець, Володимир Мартинець, підполковник Микола Сціборський, Ірина Мартинець. Женева, 1933
Євген Ляхович помер 16.10.1976, м. Бока-Ратон, шт. Флорида, США)
****
За рік до того, як старший лейтенант держбезпеки Павло Судоплатов убив у Роттердамі керівника ОУН Євгена Коновальця, він завів справу на Євгена Ляховича, про якого в одному з документів зазначено: «Вважається одним із найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів». Розсекречені матеріали цієї справи з архіву Служби зовнішньої розвідки України, зокрема праця «Українське питання», дають змогу зрозуміти, чому у 1930-ті роки органи ДПУ так зацікавилися Є. Ляховичем, як йому вдалося привернути увагу урядових кіл Великої Британії до українського питання і чому рішення про його подальшу розробку у 1959 році приймала колегія КДБ при Раді Міністрів СРСР.

Євген Ляхович є однією з мало досліджених особистостей серед представників визвольної боротьби українського народу за незалежність. Якби не його стаття «Діяльність ОУН у Лондоні в 1933–1935 роках» у книзі спогадів про Є. Коновальця (Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974), про нього і досі майже нічого не знали б.

Інтернет-енциклопедія «Українці в Сполученому Королівстві» подає коротку біографію і невелике фото Є. Ляховича. Зазначається, що Ляхович Євген [Eugene Lachowitch] – інженер, журналіст, громадсько-політичний діяч. Народився 4 червня 1900 року в с. Ушня Золочівського повіту Австро-Угорської імперії (нині – Золочівський район Львівської області).

З 1918 до 1921 року служив в Українській галицькій армії. У 1922–1923 роках студіював у технічному інституті у Вільному місті Данциг. Там був активним в українському студентському русі і в підпільній Українській військовій організації (УВО). У 1923 році виїхав у США і продовжив студії у Бруклінському політехнічному інституті в Нью-Йорку. У 1929 році став громадянином США. Поширював серед українців у США ідеї УВО, а потім – Організації українських націоналістів (ОУН). У 1930–1932 роках перебував у Галичині. Повернувшись до США, допомагав у розбудові Організації Державного Відродження України (ОДВУ), створеної 1931 року в Нью-Йорку заходами ОУН.

У 1933 році переїхав до Лондона як представник ОУН у Великій Британії з метою досягнення підтримки британського уряду для українського визвольного руху. Мав чимало зустрічей з представниками британського Міністерства зовнішніх справ. У британській пресі публікував статті про Україну та ОУН. У 1935 році повернувся до США. З 1936 до 1942 року був співредактором часопису «Свобода», після чого до 1948 року працював у машинобудівельній фірмі в Нью-Йорку. Брав активну участь в українській громадській діяльності як провідний член ОДВУ. У 1946 році в Нью-Йорку був головним засновником Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ). До 1948 року був її першим головою та редактором друкованого органу «Вісник». Відтак працював для декількох інженерних підприємств у Маямі та Флориді аж до виходу на пенсію у 1965 році. Помер 16 жовтня 1976 році у м. Бока Ратон (штат Флорида, США).

Коли Євген Ляхович потрапив у поле зору органів Державного політичного управління (ДПУ), про нього майже нічого не знали. У одній із перших довідок зазначається: «Ляхович Євген, член Проводу і представник ОУН в Англії, 36 років, мешкає в Лондоні…, українець, має американський паспорт, досконало володіє англійською мовою. Вважається одним із найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів… У 1933 р. в грудні м-ці мав їхати в СРСР на чолі групи з 15 чол. з терористичними завданнями стосовно т.т. Постишева, Балицького і Затонського. У 1934 р. брав участь у переговорах із радником японського посольства у Парижі – Іто. Один із організаторів ОДВУ в Америці, філії ОУН» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 6964. – Арк. 53).

Звісно, що така інформація одразу робила Є. Ляховича небезпечним ворогом радянської влади. Тому до збирання інформації про нього залучили найкращі оперативні джерела ДПУ. Невдовзі отримали низку цікавих відомостей. Зокрема, про те, що Є. Ляхович став членом УВО ще в перші роки її створення, тривалий час співпрацював з одним із головних ідеологів українського націоналізму Дмитром Донцовим. Про обставини виїзду за кордоном у справі жодних відомостей немає. Лише зазначається, що він здобув добру освіту, є доктором філософії, має широкі контакти серед української еміграції, зокрема у США. Особливі прикмети: вище середнього зросту, волосся світло-русе, очі сіро-голубі, обличчя овальне, поголене. А невдовзі отримали й фото Євгена Ляховича (публікується вперше).

За сукупністю одержаних матеріалів наприкінці 1933 року Іноземний відділ ОДПУ СРСР завів оперативну справу на Є. Ляховича під назвою «Поляк». Водночас у середовищі однодумців по визвольній боротьбі він мав псевдо «Окей». Вочевидь, через те, що у спілкуванні часто вживав цей англійський вислів.

Із Євгеном Коновальцем він познайомився ще у 1929 році, коли той приїздив до США, де відвідав головні українські осередки, провів наради з представниками різних організацій та приватними особами, зацікавленими в розвитку українського націоналістичного руху. Тоді за сприяння голови Проводу українських націоналістів було створено підґрунтя для майбутньої Організації Державного Відродження України. Є. Коновалець справив неабияке враження на Є. Ляховича, а його розповіді про стан справ на батьківщині призвели до того, що новоспечений громадянин США залишив роботу, розмірене життя і подався до рідного краю.

 Упродовж 1930–1932 років він перебував у Галичині і низці європейських країн, де намагався бути корисним для української справи. Про той період його діяльності у справі відомостей немає. Про подальші кроки Є. Ляхович так написав у своїх спогадах: «Опісля я бачився знову з Полковником в 1932 році, в Женеві (Швейцарія), повертаючись до США з дворічного побуту в Галичині. Під час зустрічі Полковник розпитував докладно мене про найрізнородніші справи й події на рідних землях… Наприкінці тих розмов полк. Є. Коновалець зробив мені пропозицію: повертатися до США, зактивізуватись в ОДВУ, докласти зусиль до її розросту і наступного року готуватись до Лондону на пост представника Організації Українських Націоналістів у Великобританії».

Після нетривалого перебування у США Є. Ляхович повернувся до Європи. Надалі виконував особисті завдання Є. Коновальця. Характер цих завдань дещо розкриває утаємничений бік його діяльності і дає змогу зрозуміти, чому в документах ДПУ про нього згадується як «про одного з найкращих дипломатів і розвідників серед націоналістів».

Так, у листі від 24 вересня 1933 року до знайомого у бізнесових справах у США, який займав певне положення на підприємстві з виробництва літаків, Є. Ляхович просить про дві послуги. По-перше, він звертається до національних почуттів свого товариша, зазначаючи: «Зайняті своєю відповідальною роботою, Ви можливо й забуваєте поступово про рідний край, але він не забуває про Вас». Далі розповідає про свою поїздку до Галичини і пише, що за його спостереженнями справа української державності просувається вперед: «Ми всі віримо, що це стане звершеним фактом протягом кількох найближчих років, тому нарівні з цілою низкою інших справ ми заздалегідь намагаємося врахувати наші спеціальні сили».

Лише після цього переходить до суті питання і висловлює прохання: «Якби Ви були настільки добрими й написали б «наукову розвідку» про виробництво аеропланів у наших краях після повалення влади окупантів, підкресливши при цьому наші реальні можливості, як і недоліки». Але на цьому не зупиняється і переходить до наступного питання: «Для нашої роботи нам потрібен хоча б один аероплан. Якби ми його мали, то могли б у одній із дружніх нам держав створити школу льотчиків. Це нам потрібно в інтересах загальної справи… Я прошу Вас від імені ОУН (перепрошую за сміливість), щоб Ви нам один літак зробили «як презент». Якщо він буде не зовсім новий – це не важливо» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 1. – Арк. 22–24).

  Про наміри ОУН придбати літак, хай би навіть за кошти української еміграції, та створити школу льотчиків йдеться і в інших документах справи. Але завершення цієї історії не простежується. Попри це, зазначений епізод є яскравим свідченням одного із розвідувальних спрямувань Проводу ОУН і участі в цьому Є. Ляховича.

Ще один цікавий епізод – зустріч із провідним японським дипломатом бароном Убумі Іто. На той час Є. Коновалець активно налагоджував контакти з представниками дипломатичних і розвідувальних кіл Італії, Німеччини, Швейцарії, Литви, Франції, Японії та інших країн. Зокрема, японці запропонували Проводу українських націоналістів створити представництво ОУН у Токіо та організувати спільний Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. На їхню думку, цьому мали сприяти велика українська діаспора в Маньчжурії та значний відсоток українців у Сибіру і в тамтешніх гарнізонах Червоної армії.

У 1933 році Є. Ляхович мав зустріч з У. Іто, на той час послом у Женеві. У наступні роки, коли японський дипломат був радником посольства Японії у Парижі та послом у Варшаві, Є. Ляхович двічі зустрічався з ним для вирішення організаційних справ. Під час цих бесід він зазначав, що Японії не вигідно погоджуватися на те, щоб СРСР залишався на Далекому Сході та постійно загрожував її інтересам. Тому схиляв до думки створити, як противагу, українську державу у межах тодішнього так званого Зеленого Клину.

У одному з документів про це зазначається: «Радник японського посольства У. Іто веде переговори з Ляховичем. Ляхович працює над створенням явок в Україні і в Сибіру (Зеленому Клині). У Парижі здійснюється вербування до корпусу, який формується в Маньчжурії проти СРСР» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 1. – Арк. 44).

Перебуванню Є. Ляховича у Великій Британії в матеріалах справи приділено менше уваги. Хоча саме ті два роки можна вважати чи не найважливішими у його політичній діяльності. Адже попри прохолодне ставлення британського істеблішменту до українських справ йому крок за кроком усе ж вдавалося змінювати ситуацію на краще.

Є. Ляхович поїхав до Лондону як офіційний представник ОУН. Його місія полягала в налагодженні контактів із британськими урядовими колами та роз’ясненні позицій ОУН щодо ситуації навколо України та в Східній Європі в цілому.

Спершу офіційна британська влада не дуже охоче йшла на контакт. Невдовзі усе ж відбулася низка зустрічей з працівниками Міністерства закордонних справ Великої Британії. Домовилися, що Є. Ляхович матиме можливість регулярно подавати до британського МЗС меморандуми про позицію ОУН з актуальних політичних питань стосовно України. Крім цього, він розгорнув активну інформаційну діяльність – виступав зі статтями в британській пресі і поширював серед британських журналістів матеріали про Україну.

Одним із його добрих знайомих став вiдомий британський журналiст-мiжнародник, військовик, історик, економіст, вчений-українознавець, громадський діяч Ланселот Лоутон. Той щиро проявляв інтерес до України, її історії, культури, умов життя українців у СРСР. Але мав недостатньо інформації про це. Вочевидь, знайомство і близьке спілкування з Євгеном Ляховичем також певним чином посприяли тому, що невдовзі Л. Лоутон зробив значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi. Його подвижницька робота як журналіста і одного із засновників створеного в середині 1930-х років у Великій Британії Англо-українського комітету, спрямована на підтримку українського народу в його прагненні до незалежності, стали важливою віхою в історії англо-українських взаємин.  

Євген Ляхович і сам бачив, що у Великій Британії практично немає політичної літератури про Україну англійською мовою. Щоб заповнити цю прогалину, він написав англійською мовою брошуру під назвою «Українське питання» («The Ukrainian Question») на близько півсотні машинописних сторінок. «Друзі на континенті, – писав він у своїх спогадах, – не знаючи англійської мови, буква за буквою, перебили її на матрицях і надрукували на цикльостилі у ста примірниках». Під час однієї із зустрічей Лоутон сказав Ляховичу, що ця його брошура, скромна за формою, справила на усіх британців неабиякий вплив і переконала, що вони мають справу з представником «революційної групи, багатої ідейністю, але бідної матеріальними засобами».

Можливо саме під впливом «Українського питання» Євгена Ляховича Ланселот Лоутон невдовзі підготував і опублікував окремими виданнями свої брошури під назвою «Українське питання» і «Україна: найбiльша проблема Європи». Це тексти його доповідей перед поважними представниками британського парламенту та громадськості. Зокрема, на публічних слуханнях 29 травня 1935 року в Палаті громад Великої Британії, присвячених ситуації в Україні.

Тоді Лоутон виступив із доповіддю під назвою «Українське питання і його важливість для Великої Британії» й заявив: «Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як і для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася – просто тому, що розглядати її, а тим більш намагатися вирішити – справа дуже клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення».

Невідомо, чи мали якусь докладну інформацію про усі ці події в СРСР. Водночас, матеріали справи свідчать, що один зі ста примірників «Українського питання» Євгена Ляховича ліг на стіл керівництва ОДПУ на Лубянці. Одразу зробили переклад з англійської на російську. На першій сторінці цього документу є помітки, зроблені Павлом Судоплатовим, якого у 1933 році перевели по службі з Харкова до Москви, і який у 1934 році вже працював в Іноземному відділі ОДПУ СРСР. Написи свідчать, що «Українське питання» надрукували у двох примірниках, один надіслали до ДПУ УСРР, інший долучили до справи «Поляк».

На той час П. Судоплатова саме готували до виведення за кордон і впровадження в оточення Є. Коновальця. Тому ця праця Є. Ляховича для нього слугувала не лише як свідчення антирадянської діяльності фігуранта оперативної справи, а й як джерело знань з історії України. Адже «Українське питання» – це справді цікаве дослідження. Воно складається з трьох розділів:

1) Історія України, починаючи з IX століття до 1917 р. (територія і населення; звідки походить слово «Україна»; причини занепаду України в середні віки; культурний вплив України на Росію;

2) Наступний період (1917–1920 рр.) (відродження; причини поразки України під час російської революції);

3) Останній період (продукція України у сфері сільського господарства і промисловості; останні події в Польщі; український націоналізм; сподівання українців).  

У передмові автор одразу дає зрозуміти, що він розглядає українське питання лише у нерозривній єдності зі створенням у Східній Європі самостійної Української держави. Він зазначає, що завдання цієї роботи – ґрунтовно розібратися в цьому і дати відповіді на такі питання: чи вирізняються українці якимись своїми специфічними особливостями як у духовному, так і фізичному відношенні, щоб їх можна було розглядати як окрему націю, чи вважають вони себе окремою нацією, чи дійсно вони прагнуть до створення самостійної держави і як, на їхню думку, це має бути реалізовано?

І завершується праця ствердженням, що «Україна відіграватиме важливу роль у прогресі європейської цивілізації» і що «без вирішення українського питання увесь світ знаходитиметься на доволі слабкому фундаменті».

Звісно, що Є. Ляхович не був істориком за фахом і не мав наміру зробити фундаментальне історичне дослідження. Він користувався науковими працями знаних фахівців Миколи Аркаса, Дмитра Дорошенка та інших, посилаючись на них у своїй публікації. Водночас, попри фрагментарний і подекуди суб’єктивний виклад окремих подій, їхнє емоційне авторське трактування і деякі неточності, він чітко окреслював своє бачення історії і виразно висловлював свою проукраїнську позицiю.

Після аналізу цієї праці в органах ДПУ ще більше переконалися, що у них в оперативній розробці знаходиться розумний, ідейний, послідовний і непримиренний ворог. Його вивчення активізували. А невдовзі, після того як П. Судоплатов повернувся із-за кордону, де під виглядом українського націоналіста тісно контактував із Є. Коновальцем та іншими провідними діячами ОУН, він власноруч склав постанову про заведення нової справи на Є. Ляховича, долучивши до неї всі матеріали, зібрані раніше.

У цій справі накопичені матеріали як про перебування Є. Ляховича у Великій Британії упродовж 1933–1935 років, так і в період його подальшого мешкання у США, де він активно займався політичною і громадською діяльністю в середовищі української еміграції. Там він позиціонував себе зв’язковим між Проводом ОУН в Європі і Організацією Державного Відродження України, неодноразово підписуючи різні матеріали як «зв’язковий ОУН».

Тривало і його листування з Ланселотом Лоутоном. У справі переповідається один із листів, вірогідно написаний напередодні Другої світової війни, в якому британський журналіст знову акцентує увагу на тому, що «українське питання – це дуже важливе питання, суттєво важливіше, ніж усілякі Судети, і можна лише пошкодувати, що українці не ставлять його перед громадськістю так, як слід».

До 1959 року справу вело Перше головне управління КДБ при Раді Міністрів СРСР (зовнішня розвідка). Потім винесли постанову: «Матеріали справи становлять оперативну цінність і вимагають подальшої розробки. Відповідно до рішенням Колегії Комітету Держбезпеки при РМ СРСР від 31.07.59 року справу-формуляр № 9981 у двох томах «Поляк» направити для подальшої розробки до 1 Управління Комітету Держбезпеки при РМ УРСР» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9860. – Т. 3. – Арк. 24). 

Москва не випадково боялася Євгена Ляховича з його гострими і критичними висловлюваннями, які зачіпали за живе. Як от сказані ним під час доповіді 24 червня 1935 року у Лондоні в «Near and Middle East Association»: «Незадоволення в Росії є більше, ніж коли-небудь перед тим, і щоб втихомирити його, російські володарі мусять послуговуватися щораз більше своєю експансивною зовнішньою політикою. Сподіватися, що колись можливим буде якесь порозуміння з Росією, надіятися на її добру волю і згоду, на поділ сфер впливів – є ґрунтовна помилка. Під тиском певних міжнародних потягнень вона може обіцяти спинення підривної пропаганди, але при першій нагоді вона зламає свою обіцянку, бо вона мусить мати щось, чим вона могла б відвернути увагу свого населення від внутрішніх проблем і заспокоїти його незадоволення; інакше вона заломиться зі середини… Єдиним виходом із цієї напруженої ситуації є відновлення української держави…».

З роками, за відсутності агентурних можливостей для вивчення Є. Ляховича, його справу здали до архіву. Тож про останні роки життя і діяльності збереглися лише фрагментарні відомості. Попри це, навіть наявної інформації достатньо, щоб вважати його непересічною і яскравою особистістю у боротьбі «за українське питання» на міжнародній арені.

Джерело.https://szru.gov.ua/history/stories/pavlo-sudoplatov-proty-ievhena-lyakhovycha

Цей день в історії УПА - 4 червня.

Граб Василь Степанович (посередині), уроженець с. Берегомет Вижницького р-ну
На фото начальник штабу УПА-Північ Михайло Медвідь – «Карпович»

1945 рік
Спецгрупа НКГБ захопила криївку в селі Дев’ятники на Дрогобиччині. Всередину кинули димові гранати, а всі шпарини заткнули. Повстанці втратили свідомість, після чого були захоплені. Семеро опинилися в полоні, а начальник штабу УПА-Північ Михайло Медвідь – «Карпович» помер, не приходячи до свідомості.

У райцентрі Краковець на Львівщині підпільник знищив секретаря райвідділу НКГБ.

У бою з загоном НКВД біля села Дусанів на Станіславщині загинули 11 повстанців.
У селі Кліцько на Львівщині повстанці знищили провокатора НКВД.

1946 рік
Під час сутички з загоном МВД у селі Наконечне на Львівщині загинув повстанець Михайло Хархаліс.

У райцентрі Яблонів на Станіславщині підпільники знищили двох агентів МВД.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Миколаїв на Львівщині. У перестрілці двоє повстанців знищили старшого лейтенанта, однак не змогли прорватися і застрелилися.

У селі Гощани на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1948 рік
Чота сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Коростів на Дрогобиччині знищила двох капітанів, старшого лейтенанта і 6 військових МГБ, ще чотирьох важко поранено. У перестрілці загинув один воїн УПА.

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Вощанці, Скелівка і Хащованя на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Волошиново на Дрогобиччині знищили двох радянських активістів, що організовували колгосп (били селян і змушували підписувати заяви про вступ до колгоспу). Здобуто 2 гвинтівки.

1951 рік
Біля села Личківці на Тернопільщині від пострілу у спину агента МГБ загинув районний провідник ОУН Богдан Кокольський – «Крилатий».

Сергій ГОРОБЕЦЬ.
Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

4 червня 1953р. помер адвокат, публіцист, громадсько-політичний діяч Баран Степан Іванович. Працював адвокатом у м.Бережанах, згодом – у м. Тернополі. Очолював тернопільську філію «Просвіти», видавав газету «Подільський голос». Автор праць «Історія Української адвокатури», «Земельні справи в Галичині» та ін.

БАРАН Степан (* 25. 01. 1879, с. Крукеничі Мостиського пов. Львів. воєв. (нині — Мостиського р-ну Львів. обл.) — † 04. 06. 1953, м. Мюнхен, Німеччина) — правник і публіцист, громадсько-політ. діяч, учасник багатьох представницьких політ. інституцій українців у Галичині першої пол. ХХ ст. Д. чл. НТШ (з 1930).
З 1909 — д-р права, 1913—39 — чл. УНДП (згодом — УНДО) та її Нар. к-ту (1913—18 — секретар УНДП), 1914—16 — чл. президії Гол. укр. ради, 1915 — чл. Заг. укр. ради та її дипломат. представник на Балканах, чл. Нац. ради ЗУНР і секретар земельних справ у першому уряді К. Левицького (1918—19), з 1919 — чл. Всеукр. нац. ради та заст. її голови у Кам’янці-Подільському, 1922—24 — голова Тернопільської філії „Просвіти“, 1928—39 — депутат від УНДО до Польс. сейму, 1946 — перший голова Спілки укр. журналістів в еміґрації, 1951—53 — голова Виконавчого органу УНР в екзилі, один з авторів проекту нової Конституції УНР та автор проекту першого укр. земельного закону.

Студіював право у Відні та Берліні, 1906 закінчив Львів. ун­т. Під час навч. у Львові був гол. ред. студент. журн. „Молода Україна“ й тісно співпрацював із часоп. „Діло“ (1902—39), який редагував із 1924. Був ред. тижневика УНДП „Свобода“ (1915—18), видавцем тижневиків „Подільський голос“ (1928—30), „Національна політика“ (1939) та дописувачем „Краківських вістей“ (1939—45). Під час польс. окупації зх.укр. земель проживав у Тернополі (1921—39), де разом із С. Бриковичем відкрив власну адвокат. канцелярію.

Виступав довголітнім оборонцем учасників укр. національно-визвольного руху в Галичині та обстоював їхні інтереси на політ. судових процесах. Працюючи у бюджетній, адмін. та земельній комісіях Польс. сейму, займався питаннями аграрної, осв. та церк. політики, захищав права УПЦ в Польщі, а також виступав проти „пацифікацій“ і за свободу преси та демократизацію виборчої системи. Був одним із гол. ініціаторів створення Укр. парламентської репрезентації у вищому законодавчому органі тогочас. Польщі та одним зі засновників Повітового т-ва кредитового, до дирекції якого належав у 1922—29. З поч. Другої світ. війни виїхав до Холма, де видавав тижневик „Холмська земля“ (1942—44).

Осн. наук. зацікав. Б. С.— право, громадсько-політ. діяльність, публіцистика. 1944 переїхав у Німеччину, де й проживав у післявоєнний період у м-ку Міттенвальді та Мюнхені і брав акт. участь у громадсько-політ. та культурно-просвітн. діяльності, зокрема дописував до часоп. „Свобода“ у США. 1930 на пропозицію Історично-філософічної секції Б. С. обрано д. чл. НТШ.

Джерело.http://encyclopedia.com.ua/search_articles.php?id=194

4 червня 1951р. у с. Зашковичі на Львівщині у бою з московитами загинули Іван Яремчук "Грушка" та два невідомі повстанці.

Село Зашковичі. автор фото: Rostdeore
Розмістив: Олег Сироватко

Джерело інформації Літопис УПА та календар на 2021.
*****
Інші Українці які були вбиті московитами у селі Зашковичі.
Филипів Дмитро, житель с. Зашковичі, українець, селянин, загинув в 1945 році в с. Зашковичі, вбитий вдома за намір відомстити за вбитого брата і його дружину.

Филипів Єва Іванівна, 1910 року народження, жителька с. Зашковичі, українка, селянка, загинула в 1941 році в с. Зашковичі у власній хаті разом із чоловіком.

Филипів Іван, житель с. Зашковичі, українець, селянин, загинув в 1941 році в с. Зашковичі, вбитий у власній хаті.

Із села Зашковичі від рук московитів було вбито біля 20 за іншими даними 31 житель села.

4 червня 1951р. біля села Личківці на Тернопільщині у бою з московитами загинув Богдан Кокольський "Крилатий" - Гримайлівський райпровідник ОУН.

Село Личківці. Джерело фотографії. https://castles.com.ua/ly.html
*****
Богдана Кокольського, в підпіллі відомого під псевдо "Крилатий". Богдан Кокольський був дуже ерудованою людиною, мав неабиякі організаторські здібності, вмів організувати засідку, знав тактику бою. Але найважливіша риса повстанця – вірність своїм поглядам до останнього.

Джерело літопис УПА та календар на 2021.

Мирослав Ріпецький - капелан УГА.

13 червня 1889 – у м. Самбір на Львівщині народився Мирослав Ріпецький, священик УГКЦ, капелан УГА, громадський діяч, невтомний і безпристрасний борець за права та ініціатор відродження УГКЦ на теренах Польщі, за що засуджений польським судом трирічним ув’язненням, 10 років був єдиним Українським священиком у Східній Прусії (Мазурах).

Джерело: «Календар українця».

четвер, 3 червня 2021 р.

3 червня 1946 р. закрите судове засідання на якому слухалася справа ієрархів УГКЦ.

3 червня 1946 р. – проведене закрите судове засідання без участі обвинувачення і захисту, на якому слухалася справа ієрархів УГКЦ.

Вирок було оголошено в ніч з 3 на 4 червня. Усіх підсудних було визнано винними в антирадянській і контрреволюційній діяльності і засуджено до різних термінів покарання. 

Уродженець с.Заздрість Теребовлянського району Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий – до восьми років виправно-трудових таборів, уродженець в с.Добромірка на Тернопільщині єпископ і блаженний мученик УГКЦ Никита Будка на фото— до п’яти років таборів. Джерело.
Сайт терен.https://teren.in.ua/

Брати Кедюличі герої "Карпатської Січі" та УПА - віддали свої життя за Україну.

Іван Кедюлич. Із книги спогадів Марії Кедюлич-Химинець "Відлуння буремних років" (2011)
Іван Кедюлич (стоїть зліва) з родиною та гостями під час хрестин сина Остапа. Поруч з ним хресна К. Шелепець, за нею – дружина Єва. Нова Стужиця, 1938 р.
Освячення символічної могили Івана Кедюлича у с. Лісники Бережанського району Тернопільської області. Місце загибелі.

Сини Михайла та Марії Кедюличів йшли на бій за незалежну Україну. Панас загинув у березні 1939 р. на Красному Полі під Хустом. Разом з ним захищав Карпатську Україну брат Іван – поручник, штабний старшина "Карпатської Січі".

Народився Іван Кедюлич 8 грудня 1912 р. у багатодітній селянській сім’ї в м. Перечин на Закарпатті. Його проукраїнські переконання формувалися в умовах національного відродження у краї, просвітянського духу, яким жила родина, в молодіжному Пласті, в середовищі патріотичного учительства і народовецької молоді в роки навчання у Мукачівській торговельній академії.

За відсутності роботи за фахом, І. Кедюлич склав додаткові учительські іспити та в 1934 р. отримав посаду управителя народної школи в с. Нова Стужиця на лемківській Березнянщині, в сусідстві з с. Ставне, де вчителювали мої батьки. Їхній сімейний архів, що зберігся, містить матеріали із життя І. Кедюлича в період становлення Карпатської України, правдива історія якої тоталітарним режимом свідомо замовчувалася, або злочинно спотворювалася.

В Новій Стужиці Іван Кедюлич одружився з донькою місцевого лісника Євою Вудмаскою, активісткою "Просвіти", аматоркою драматичної студії. У подружжя народилися сини Богдан і Остап, якому моя мати, Катерина Шелепець, була хресною.
І. Кедюлич приятелював з моїм батьком, Іваном Шелепцем, з часу проходження ними офіцерського вишколу в Чехословацькій армії. Тож не випадковою була їх спільна діяльність в просвітництві, державотворенні та "Карпатській Січі".

Як повідомляла газета "Нова Свобода" за 31 січня 1939 р., на Великому окружному з’їзді Українського Національного Об’єднання (УНО), який відбувся у Великому Березному, "виголосив палкий привіт від краєвої команди "Карпатська Січ" поручник п. Кедюлич, запевняючи, що "Січ" завжди стоїть на поготові для свого народу." Промовцями з’їзду були провідник УНО Федір Ревай, очільниця Жіночого Союзу Ірина Невицька, заступник команданта "Карпатської Січі" Іван Шелепець, письменник Василь Ґренджа-Донський, Катерина Шелепець – від січовичок та інші речники.

Напередодні проголошення державності Карпатської України І. Кедюлич працював в штабі ОНО "Карпатська Січ", забезпечуючи разом з полковниками Михайлом Колодзінським, Зеноном Коссаком, Романом Шухевичем та іншими військовими очільниками, вишколення січовиків, організацію оборони та охорону державних кордонів.

А ось запис від 25 березня 1939 р. із щоденника мого стрика Миколи Шелепця, який в 1936-39 рр. вчителював в Н. Стужиці разом із І. Кедюличем: "… Карпатська Україна тривала всього шість місяців… Настали переслідування українців, Січі… Кедюлич, з яким… много говорили до будучности… мусив залишити країну… Залишив двох дітей та жінку…"

Від того часу упродовж більше ніж півстоліття він перебував у безвісті. Соратники по підпіллю знали його за псевдо – "Чубчик", "Довбня". Так його представив у своїх спогадах і президент в екзилі Микола Плав’юк. Ім’я І. Кедюлича відкрито згадано лише на початку 90-х в публікаціях заокеанської діаспори про УПА, а також у спогадах його швагра Ю. Химинця (по сестрі Марії, однієї із очільниць Жіночого Союзу).

Влітку 1939 р. І. Кедюлич пройшов в Австрії військові курси, організовані полковником Р. Сушком за програмою створення української армії. Після нападу Німеччини на Польщу він вчителював в с. Волосате у повіті Сянок, але невдовзі був відкликаний до військової референтури ОУН. З початком радянсько-німецької війни його включено до похідної групи О. Ольжича, яка, дійшовши до Житомира, сформувала там українську поліцію. Згодом І. Кедюлич був призначений комендантом київської округи.

Коли в Києві почалися масові арешти та розстріли українських націоналістів, зокрема О. Теліги, закарпатців І. Рогача, його сестри Ганни, І. Рошка-Ірлявського та інших, І. Кедюлич перебрався в м. Проскурів, де його арештували, але завдяки щасливому випадку він вирвався із тюрми і добрався до Львова. Зголосившись до військової референтури ОУН, очолюваної генералом М. Капустянським, І. Кедюлич налагодив зв’язки з бойовими сітками ОУН Крем’янеччини і Полісся, з командиром УПА-Захід полковником Сидором та головнокомандуючим УПА Р. Шухевичем, очолив вишкільний відділ УПА, безпосередньо навчав курсантів офіцерських шкіл.

По завершенню Другої світової війни, коли органи НКВС жорстоко знищували українське національне підпілля, курені УПА за наказом Р. Шухевича реформувалися на невеликі тактичні відтінки (ТВ), які повинні були на рідних теренах продовжити боротьбу з більшовицькими окупантами. До липня 1945 р. І. Кедюлич командував 19 Кам’янець-Подільським ТВ, а згодом – 25 закарпатським ТВ.

В серпні 1945 р. в складі похідної групи, яка на перемарші зупинилася в с. Лісники Бережанського району на Тернопільщині, І. Кедюлич та майор УПА лісничанин І. Яцишин загинули, за однією версією, від вибухів гранат, якими загін НКВС закидав криївку, за іншою – від автоматних куль, випущених у спину провокатором.

В 1997 р., в день празника святої Покрови і святкування 55-річчя утворення УПА, у м. Бережани відкрито Меморіал, де перепоховано 426 воїнів УПА, які загинули у нерівній боротьбі з німецько-фашистськими і совітськими загарбниками. Меморіал вінчає хрест із зображенням Берегині українського війська – Богоматері із Святим Покривалом у Пречистих руках. На мармурових плитах ніби розкритої книги викарбовано місце загибелі й імена полеглих, серед яких ім’я лемка із Закарпаття І. Кедюлича. А на місці його загибелі у лісі біля с. Лісники освячено символічну могилу з написом: "На цьому місці у серпні 1945 року військами НКВС було вбито командуючого західною групою УПА Івана Кедюлича "Чубчика" та командуючого південною групою УПА, лісничанина Івана Яцишина "Гордієнка". Вічна слава Героям України!"
Нині одна з вулиць в Перечині, рідному місті Героя Армії Нескорених, названа ім’ям Братів Кедюличів.

З позиції сучасних українських реалій, постать І. Кедюлича стає більш значущою, якщо нагадати про його непримириме ставлення до розколу в ОУН на бандерівське і мельниківське розгалуження. Він був категоричним противником партійного протиборства і дроблення сил, закликав до єдності, згуртованості у визвольній боротьбі з ворогами України.

Біль скорботи і, водночас, усвідомлення величі подвигу мужнього сина Лемківської Верховини Івана Кедюлича, який у віці Ісуса Христа поклав своє життя за найсвятіше, що є в людини – за Вітчизну, за свій народ – співзвучний з болем батьківського серця, яким пройнявся В. Стефаник: "…Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі… – Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!.. А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев… Ти дала сина одного, а я двох…"

У молитві уклонімося світлій пам’яті борців за волю і незалежність України! Слава Україні! Героям Слава!

https://zakarpattya.net.ua/

3 червня 1814р. народився Федір Гриценко (Хведір Холодний), Український бандурист і кобзар, який осліп у віці 14 років.

Гра Холодного викликала захоплення у найвибагливіших шляхетських аудиторіях, натомість колеги, незрячі співці були переконані, що "Хведором грає нечистий"

Історична правда.
*****
3 червня 1814 р. народився на Полтавщині у селі Глинське – легендарний кобзар Хведір Гриценко-Холодний.

У 14 літ осліп, тому взявся опановувати гру. Учився Хведір 8 років у незрячих панотців Василя Назаренка та Дмитра Кочерги, згодом 3 роки в оркестрах панів Твардовських, Кочубеїв, Абазів. Багато перейняв у слобідського торбаніста Семена Чаплі та бандуриста Івана Однорога.

У ті часи популярною особистістю вважався кобзар Гаврило Зелінський (Вовк). Про нього казали: «незрячий видючих наділяв», бо він ходив від села до села і заробляв на життя не тільки грою і співом, а й рукопашними боями з охочими селянами. Майже всі зароблені гроші Зелінський роздавав біднішим за себе. За свідченням П. Мартиновича, Хведір Холодний отримав благословення самого Гаврила Зелінського і «посів його бандуру» (отримав у спадок).

Техніка його гри вражала: сорокап’ятиструнна бандура звучала, як скрипка; бандурист грав душею: сам плакав – і слухачі ридали. У Ф. Гриценка-Холодного навчався відомий згодом кобзар М. С. Кравченко.

От тільки це забирало стільки здоров’я, Хведір Гриценко говорив: «Мені якби місце трапилось тихе, то я і грать би не грав. Хай їй лиха година зовсім». Та за 75 років він не заробив грошей, щоб найняти собі поводиря, обзавестися притулком. І отримав прізвисько Гриценко-Холодний, бо не любив митець простягати руку за мідяками, волів «краще тремтіти й мерзнути на холоді, мокнути під дощем, аби не звертатися по допомогу». (О. Сластіон). 

...А сьогодні козацькі нащадки приречені зайдам - московитам - манкуртам кланятися, оформляти субсидії....

3 червня 1863р. у містечку Буськ на Львівщині народився Євген Петрушевич, президент УНР ЗУНР.

3 червня 1863р. у містечку Буськ на Львівщині народився Євген Петрушевич, президент Української Національної Ради ЗУНР Людина, яку чимало українських політиків у 1919 році хотіли бачити президентом УНР.

Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Очолював боротьбу проти москвофільства, активний член Української національно-демократичної партії. Сучасники високо цінували його діяльність в австрійському парламенті.

В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті. Після проголошення ЗУНР обраний президентом, а з червня 1919-го – диктатором (поєднував обов’язки президента і голови уряду).
В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після 1923-го, коли західноукраїнські землі відійшли до Польщі, розпустив уряд і переїхав до Берліну.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ДПУ-НКВД 1930-х роках.

Євген Петрушевич жив бідно, тож матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив Німеччину за напад на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Сергій Горобець.

Цей день в історії УПА - 3 червня.

Воїн УПА Ткачук Микола Тодорович - "Дід"

1944 рік
У бою з відділом НКВД біля села Чеснівський Раковець на Тернопільщині загинув воїн УПА-Північ Іван Петришин – «Яр».

1945 рік
На Дрогобиччині біля села Скородне підпільники знищили голову сільради, а в селі Роздільне – дільничного НКВД.

Біля сіл Монастирок і Дубрівка на Львівщині повстанці знищили двох дільничних і військового НКВД.

1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Миколаїв на Львівщині. Загинув один повстанець, що перебував усередині.

У селі Передільниця на Львівщині підпільники знищили старшого лейтенанта Червоної армії.

1947 рік
Чота сотні «Бистрі» УПА-Захід у засідці в селі Шепіт на Станіславщині знищили 3 військових МВД, ще двох захопили в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Кадубівці на Чернівеччині. Із п’яти повстанців, що перебували всередині, троє загинули в перестрілці, один отримав важке поранення і підірвався гранатою, а ще один зміг прорватися.

1948 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Мосорівка на Чернівеччині двоє повстанців знищили кількох військових, але самі були важко поранені і застрелилися.

1949 рік
Відділ УПА-Захід біля села Ластівки на Дрогобиччині знищив військового загону МВД, що проводив облаву.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці на шляху біля села Стрільбичі на Дрогобиччині обстріляв вантажний автомобіль, на якому їхали офіцери МВД і радянські активісти, що в сусідньому селі побоями заганяли селян у колгосп. Машина не зупинилася і змогла залишити місце засідки, незабаром наспів відділ МВД. У перестрілці знищено 4 військових, ще трьох поранено.

У селі Гійче на Львівщині підпільники знищили голову колгоспу.

У селах Нова Скварява і Монастирок на Львівщині повстанці знищили двох уповноважених міністерства заготівель.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної гідності, спеціально для видання sknews.net

3 червня 1527 року о 7 год. вечора розпочалась "Велика пожежа Львова", що знищила всю готичну забудову міста.

О 19.00 вечора 3 червня 1527 року розпочалась Велика пожежа Львова, що знищила всю готичну забудову міста. Львів згорів дощенту. Вціліли кілька будинків: ратуша, вірменська церква, стіни кафедрального собору й крите черепицею помешкання львів'ян.

Очевидець пише в “Меморіалі про пожежу нашого міста”: вогонь розповсюдився раптово й несподівано на всі частини Львова, так що жодна не змогла врятуватися. Сучасні дослідники ставлять під сумнів масштаби лиха, описані в цьому документі. “Мотиви такої відвертої необ’єктивності шукати нескладно, адже після згаданої пожежі місто на 20 років було звільнене від податку в державну скарбницю”, – пише архітектор Роман Могитич у статті “Яким був стольний Львів?” На другий день Львів перетворився на суцільне згарище. Згоріло майже все місто. Вціліли лише обпалені вогнем Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців та міські вежі. Готичний Львів, який був схожий на центри сучасних Таллінна або Гданська, згорів дотла. Зникли практично всі зразки готичної архітектури, які були побудовані протягом XIV—XV століть. На відновлення міста пішло багато часу і зусиль не тільки міської влади і городян, але й королівського уряду Польщі. Але протягом відносно короткого часу, місто було відбудовано в новому, ренесансному стилі. Пожежа 1527 року була останньою значною пожежею, під час якої згоріла практично вся дерев’яна забудова Львова.

Джерело: gazeta.ua.
******
Перше вогнище виникло ввечері у броварні Григорія Шолтиса з Клепарова, а справу довершив вітер, який швидко розніс вогонь на сусідні дерев'яні будинки. До ранку, окрім головних вулиць міста, запалало й передмістя.

Вціліли лише значно почорнілі Ратуша, Вірменська церква, стіни Кафедрального собору, монастир францисканців, вежі та кам'яний будинок покійного міщанина Івана Бороди, вкритий черепицею. Городяни також називали його "вежею".

"Якщо б міські брами, зачинені в той час для того, щоб затримати народ для оборони, не були своєчасно відчинені, то, без сумніву, велика кількість людей загинула б від самого вогню. Коли ця пожежа так шаленіла й усе більше і більше посилювалася, військові метальні знаряддя і гармати чи вогнепальна зброя, що переховувалися в міських вежах, заряджені порохом і кулями, вибухали на великий пострах народу та з небезпекою для нього, і видали страшенний гук наподобу грому", - згадував очевидець у "Меморіалі про пожежу нашого міста".

Зусиллями городян, магнатів та королівського уряду Польщі місто було відбудовано, але кардинально змінило зовнішній вигляд. Саме з того часу на зміну дерев'яній готичній архітектурі прийшла кам'яна ренесансна, але подекуди вимоги міської влади порушували та продовжували будувати дешевші дерев'яні споруди. Попри це, пожежа 1527 року стала останньою великою в історії міста.

Історія Львова. З мережі інтернет.

середа, 2 червня 2021 р.

Серед письменників давньої Української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVІ – початку XVІІ століття був Іван Вишенський.

Родом зі Львівщини, із містечка Судова Вишня. У 1570-х рр. став ченцем Афонського монастиря в Греції, де прожив 40 років. У 1604–1606 роках відвідав Україну, був гостем Львівського братства. Приятель Йова Княгиницького.
****
На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон. На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.
Спадщина І. Вишенського – це шістнадцять
відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського – це “Послання до єпископів”, “Послання до всіх, в Лядській землі живущих”, “Послання до князя Острозького”, “Викриття диявола-світодержця” та інші.

Із перших своїх літературних виступів 1. Вишенський критикував суспільний лад Речі Посполитої, звички й побут єпископів і магнатів – а це вже критика феодалізму в цілому. Викриваючи сучасне йому суспільне зло, він виступав проти гніту і церковного, і соціального, і національного.

“Послання до єпископів” І. Вишенського написане після Брестської унії і звернене до тих представників вищого духовенства, які зрадили православну віру, стали ворогами українського народу, бо проголосили унію.
У “Посланні до єпископів” І. Вишенський звинувачує і критикує єпископів за те, що вони присвоювали собі церковні доходи, вели невідповідне їх чину життя. Єпископи, архімандрити мали численні маєтки, кріпаків, які на них працювали, тобто їх життя нічим не відрізнялося від панів світських.

Критикуючи діяльність вищого духовенства, І. Вишенський викриває порушення ними шести церковних заповідей. Єпископи не тільки не нагодували, не напоїли, не упокоїли мандрівників, не зодягли голих і не допомогли хворим, а й навпаки, самі грабують бідних підданих, накладаючи на них непосильні податки. А духовні владики багатіють. Тому І. Вишенський висміяв і затаврував кріпосників у церковному вбранні.

Сатира полеміста образна і вагома, з дотриманням народного гумору, його викривальної сили. І. Вишенський нагадує єпископам, ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний сан, ставши на службу до Папи Римського й польського короля.

Отже, в своєму “Посланні до єпископів” письменник змалював широку сатиричну картину життя світських панів і духовенства Речі Посполитої кінця XVІ – початку XVІІ століття, рішуче виступав на захист людської гідності православного селянина. Сатира І. Вишенського спрямована проти хабарництва вищого духовенства, торгівлі церковними посадами, порушення основних заповідей. Письменник виступав проти зла та неправди тих далеких часів.

І. Вишенський – найвидатніший письменник-полеміст XVІ-XVІІ століть, суворий викривач соціальної несправедливості. Постійна боротьба трудящого люду за свою незалежність із татаро-турецькими загарбниками, із литовськими й польськими поневолювачами. Посилення феодального національно-релігійного гніту в другій половині XVІ століття. Громадсько-політичне й національно-культурне значення діяльності братств в Україні. (Організація друкарень, шкіл, створювання бібліотек, боротьба проти церковної унії. Діяльність І. Федорова на ниві книгодрукування.

Діяльність Києво-Могилянської колегії на ниві освіти.

Біографічних відомостей майже не збереглося. Народився близько 1550 року в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. У молоді роки жив у Луцьку.

У 30-35 років постригся в ченці й оселився на Афоні в Греції, де пробув більше сорока років у різних монастирях. Його послання в Україну – зразок полемічних творів.

І. Вишенський – сильна особистість, освічена людина свого часу, гуманіст і демократ, який прагнув духовної і соціальної свободи народу.)

Відомо 16 творів письменника-полеміста, в яких він захищає права пригнобленого народу, викриває в морально-етичному плані католицьке духовенство, Папу Римського.

ІІІ. Значення полемічних творів І. Вишенського. (Полемічна література – це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для Українського народу.

Джерело.
Білецький О. І. Полемічна література. Іван Вишенський // Зібрання праць : у 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. : Давня українська і давня російська література. — 1965. — 528 с.
Білоус П. Іван Вишенський: проблема символічної біографії. Волинь філологічна: текст і контекст. — 2015. — Вип. 19. — С. 12—30.; Вишенський Іван. Твори / пер. В. О. Шевчука. — Київ : Дніпро, 1986. — 247 с.
Вишенський Іван. Українська література XIV—XVI ст. — Київ : Наук. думка, 1988. та Вікіпедія.

2 (або 4) червня 1874 р. у Львові відбулися перші загальні збори Товариства ім. Т. Г. Шевченка.

Діячі НТШ та інша інтелігенціяу 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська , Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк. *Історія товариства НТШ.*

2 червня 1807р. народився Сошенко Іван Максимович - Український художник - маляр і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка (брав активну участь у визволенні Т.Шевченка з кріпацтва).

Сивовусого Івана Сошенка обсідали сумні передчуття, тож вирішив він на сімдесятому році життя відвідати малу батьківщину – Богуслав. Із Києва пароплавом “вільний некласний художник” дістався Черкас, де залишив батькам двох онук, а потім винайняв бричку та рушив на Богуслав. Дорогою мандрівника заскочив несподіваний дощ, й Іван Максимович змокнув як хлющ. Звична дорожня пригода обернулася застудою, що швидко перейшла у запалення легень. Аби уникнути неприємностей, візник-юдей здав пасажира у заїжджий двір у Корсуні.

Звідти хворий написав листа до молодшого брата Тараса Шевченка – Варфоломія Григоровича Шевченка (1821-1892), “чоловіка письменного і тямущого”, як стверджував Пантелеймон Куліш. Й адресат, кого Кобзар називав “єдиним щирим другом”, прибув негайно і приставив біля Івана Сошенка доглядальницею молодшу дочку.

Довідавшись про хворобу, опікуватися стареньким до останніх днів його життя зголосилися місцеві студенти й гімназисти, колишні учні вчителя малювання. Збагнувши, хто до них потрапив у пацієнти, двоє корсунських лікарів вважали за честь безкоштовно лікувати доброго ангела Кобзаря. До Корсуня терміново примчав виконуючий обов’язки інспектора (директора) 2-ї Київської чоловічої гімназії Онисим Іванович Пасецький із купою грошей для лікування, а за потреби – на термінове перевезення до Києва. Утім, допомогти знаному іконописцю було вже неможливо.

19 (31) липня 1876 р. у Корсуні Канівського повіту Київської губернії (тепер – м.Корсунь-Шевченківський Черкаської області) український маляр і педагог Іван Сошенко помер. Два дні по тому поховали покійного на місцевому цвинтарі в Корсуні, над мальовничою Россю... Над могилою, що тепер опинилася в сквері біля автовокзалу, у 1986 р. поставили пам'ятник роботи скульптора Едварда Кунцевича.

Такі спогади про померлого залишив перший біограф Тараса Шевченка, колега та друг Михайло Корнійович Чалий (1816-1907):

- Трудівниче життя Івана Максимовича не багате зовнішніми, видатними фактами, проте воно не позбавлене значення внутрішнього, а саме, у ставленні його правдивої та у найвищому ступені гуманної особистості до оточення його, яке зовсім не відзначалося тими самими моральними чеснотами... Працюючи все життя, він завжди залишався бідним, ніби виправдовував слушність французької приказки:

- Бідний, наче художник.

Не можу не процитувати проникливий вірш “Пам’ятник І.М.Сошенку” Ліни Костенко; кращої поетичної епітафії годі й чекати:

- Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий, / що десь сьогодні, вчора чи торік / умер проїздом, сивий і недужий, / якийсь старий самотній чоловік. / Тяглась розбита корсунська сошейка. / Гула церковця хором неземним. / Лежить Іван Максимович Сошенко, / і всі на світі плачуть не за ним. / А Рось кипіла в кам’яному ложі, / між голих віт кричало вороння. / І дві вербички стали на сторожі, / щоб ту могилу час не зарівняв. / І два віки зійшлися на пораду. / І Літній сад приснився тій вербі. / Хоч би яка скульптура з того чаду / прийшла сюди постояти в журбі! / Лежи, Іване. Світ вже був немилий. / Ще тут всілякі грози прогудуть. / Тут Рось тобі камінчиків намила, / з них добрі люди пам’ятник складуть. / Ти в цей пейзаж печально так вклинився. / Лишився тут, спасибі тій вербі. / Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився / твоїй могилі, – пам’ятник тобі.

* * *
Український маляр і педагог Іван Максимович Сошенко народився 2 (14) червня 1807 р. у Богуславі Богуславського повіту Київської губернії, про що було зроблено запис №27 у місцевому Свято-Покровському храмі (тепер – вул. Польова, 50). Дерев’яна церква колись стояла на правому березі річки Росі. Молитовив та хрестив новонародженого Іоанна священник Михаїл Антонович Ольшанський (Олшанский).

Дід Іванка – кожум’яка Кіндрат Соха, залишив по собі невеличкий спадок. Однак сусідами міщанина виявились графи Браницькі шляхетного гербу Ґриф, основною резиденцією яких було місто Біла Церква. До 1793 р. Білоцерківське графство Браницьких належало Речі Посполитій. Ще в ті часи з-поміж місцевого люду лихої слави зажила графиня Олександра Василівна Браницька (1754-1838). Траплялося, каверзами відбирала вона землі малоосвічених міщан Богуславського повіту.

Підступно діяла вихрова баба; між іншим, рідна сестра першого Шевченкового поміщика В.В.Енгельґарда. Як усе в житті Івана Сошенка і Тараса Шевченка сплететься!... Так ось, графиня Браницька позбавила місцевих жителів привілеїв, колись визначених Магдебурзьким правом. Адже свого часу Богуслав, уявляєте, мав магдебурзьке право! Так ось, одного дня усі документи про майновий стан міщан вона звеліла вилучити, поставивши питання руба: або закріпачу, або йдіть здрейми! Не залишилася нащадкам спадкова земля роду Кіндрата Сохи, той шмат за Лобупською горою в урочищі Круглик також захопила вдова коронного гетьмана Польщі, графа Священної Римської імперії Ксаверія Браницького (Franciszek Ksawery Branicki;1730-1819).

Чому діяла вона так нахабно? Бо була графиня Олександра Браницька небогою, а заразом і, подейкували, коханкою всемогутнього графа Григорія Потьомкіна (1739-1791). Отож, через реальну загрозу потрапити в неволю батько майбутнього маляра – Максим Кіндратович Сошенко сплатив усі належні повинності, продав богуславській Свято-Троїцькій церкві успадковану дідівську хату на три кімнати (тепер – вул.Училищна, 15) та разом із родиною вирушив у Звенигородку, на батьківщину матері.

Золоті 13 років, проведені Іваном Сошенком у мальовничому та безтурботному Богуславі, залишились у далекому минулому, розвіялись як ото дим.

* * *
Попервах освітою Івана Сошенка опікувалася його бабуся, яка походила із заможного роду Превлоцьких. Саме вона дала грамоту восьмирічному внуку, а той поважно затим навчав читати всю сусідську малечу. Потім старшого сина Максима Кіндратовича Сошенка трохи вчив дяк богуславської Свято-Покровської церкви Яків Піроженко, справді найважливішим у житті речам. Зі слів друга І.Сошенка та біографа Т.Шевченка Миколи Кіндратовича Чалого:

- Засадив отрока за Псалтир та вчив малювати білилами на чорній дошці польські та латинські слова, а також красти гусаків у сусідів.

Відтоді Псалтир художник знав назубок і вільно цитував навіть на сьомому десятку. Розгледівши у вихованця хист до рисування, богуславський дяк переконав бабусю віддати онука в підмайстри до справжнього художника.

Та, зрештою, погодилася – і в 1820 р. відвезла 13-річного Іванка за 30 кілометрів до Вільшани, до мешкав її небіж у других, відомий маляр-самоук Степан Превлоцький, котрий походив із вільних селянин, але насправді був козацького роду. Добре знали його у підросійській Україні як іконописця. У різні часи у нього навчався не лише Іван Сошенко, а й Тарас Шевченко (1814-1861) та Григорій Лапченко (1801-1876).

Брати в науку задерикуватого хлопця, який з порогу взявся кепкувати над майстром, Степан Степанович не схотів, ледь вмовила племінника бабця. Від’їжджаючи додому, попросила вона навчати розумника нещадно, а різок – не жаліти. За вдачею Степан Степанович виявився добрякою, тож вихованця березовою кашею не частував. Тим часом, пам'ятаючи, що він живе і безплатно навчається на правах, так би мовити, бідного родича, з півслова Іван Сошенко намагався схопити і виконати будь-яку загадану роботу: і грубу запалити, і сніг узимку відгорнути… Із часом майстер із підмайстром добре порозумілися: юнак хазяйнував по господарству, а згодом навіть отримував платню за малярські роботи.

У наставника хлопець провчився вісім років, аж поки у 1828 р. Степан Превлоцький одного дня повідомив, що передав усе, що знав, – і тепер учень може йти на творчі хліби. Те ж саме невдовзі Степан Степанович сказав 14-річному Тарасу Шевченку, коли той прийшов до майстра та попросився в учні. Щоправда, мовлені ті слова були юному Кобзареві після кількох (!!!) місяців навчання… Дивними долі людські вибудовує Господь. Тоді, у Вільшані, Іван Сошенко й Тарас Шевченко не побачилися. На роду їм Отець написав зустрітися за вісім років – у Санкт-Петербурзі.

Джерело.
Кому цікаво то більше тутка:

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2744052-ivan-sosenko-hudoznik-vid-sohi.html

2 червня 1919р. у Василіанському монастирі в м.Бучач відбулася нарада з участю президента ЗУНР доктора Євгена Петрушевича, державних секретарів, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Грекова, полковника Віктора Курмановича та інших старшин Українськьої Галицької Армії.

Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку – перевести УГА за Збруч.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/
******
Вояки УГА в Бучачі, 1919 р.

2 червня 1919р. раптове захоплення Тернополя поляками. Терміновий переїзд уряду і штабу Дієвої армії на ст. Богданівка в 10 км від Волочиська.

Станція Богданівка.
****
Це був найкритичніший момент в історії уряду УНР, затиснутого між двома ворожими таборами: поляками, що займали Тернопіль, і московитами, що контролювали Волочиськ.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/06/02/v-istoriyi-78/

2 червня 1951р. біля с. Липивці на Львівщині у бою з московитами загинув Мар'ян Панчук "Синій" - Перемишлянський райпровідник ОУН.

Околиці села Липивці.
Джерело інформації Літопис УПА та календар на 2021р.
*****
Цікаво.

Цей день в історії УПА - 2 червня.

Воїни УПА "Пробій" і "Василь"

1944 рік
Біля села Гринівка на Станіславщині відбувся останній бій відділів УПА з радянськими партизанами з Чорного лісу. Знищені 32 партизана, здобуто 5 кулеметів, 20 автоматів на інше озброєння.

1945 рік
Розвідувальна група УПА-Захід біля села Заболотовці на Дрогобиччині знищила 3 військових опергрупи НКВД. У селах Заболотовці та Лівчиці знищені голови сільрад і 7 радянських активістів.

1946 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Городиславичі на Львівщині загинув станичний ОУН Іван Олійник – «Вітер».

У селі Мала Білина на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Затоки на Львівщині. У бою, що зав’язався, троє повстанців знищили 6 військових, ще трьох поранили і в повному складі змогли прорватися.

У селі Старі Кути на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта і рядового МГБ.

Біля села Вишенька Мала на Львівщині відділ УПА наскочив на опергрупу МВД. Ціною власного життя 17-річна підпільниця Іванна (Іванка) Сало відволікла увагу військових і загинула в бою.

Біля села Рудавка на Дрогобиччині повстанці в сутичці з загоном МВД. 5 заарештованих дівчат.

1948 рік
На Тернопільщині повстанці в селі Фашівка знищили сержанта МГБ, а в селі Кобиловолоки – військового МВД, ще одного поранили.

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Баківці, Березина і Тисовиця загинули 5 повстанців.

У селі Топольниця на Дрогобиччині підпільники вчасно помітили засідку загону МВД, знищили одного військового і відійшли без втрат.

У сутичці з опергрупою МВД біля села Бистре на Дрогобиччині загинув колишній командир сотні «Булава» УПА-Захід Володимир Гошка – «Мирон».

1951 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Більче на Тернопільщині. Після тривалого бою застрелились 4 повстанці, ще один зміг прорватися.

Біля села Липівці на Львівщині у сутичці з загоном МГБ загинув районний провідник ОУН Мар’ян Панчук – «Синій».

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної гідності, спеціально для видання 

2 червня 1978р.– помер Архип Кмета, полковник армії УНР.

Архип Кмета (1891 – 1978). Фото: uk.wikipedia.org.

Народився 2 березня 1891-го в містечку Ічня на Чернігівщині. Закінчив Олександрівське військове училище у Москві. Брав участь у Першій світовій війні в складі російської армії.
У листопаді 1917 року перейшов до Армії Української Народної Республіки. 1918-го став інструктором у київській військовій школі старшин. Був заступником командира 129-го полку 10-го українського корпусу, сотником 4-го серцюцького полку армії Української Держави, від 1919 року – командир 4-го полку Українських Січових Стрільців. Відзначився під час боїв з більшовиками поблизу Житомира.

Разом з іншими воїнами УНР інтернований до Польщі. У 1920-1922 роках очолював відділ статутів та інструкцій Головного штабу УНР. 1927-го разом із В. Шевченком організував Товариство бувших вояків УНР.

Закінчив Українську господарчу академію у Подєбрадах (Чехо-Словаччина, 1928). Від 1935 року перебував на контрактній службі в армії Польщі. Після Другої світової війни виїхав до США. Був активним учасником гетьманського руху, а в 1966–68 роках – головою президії ради гетьманців.

Архип Кмета помер в Нью-Йорку, похований у містечку Бавнд Брук штату Нью-Джерсі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua