Хочеться відзначити, що на період 1943 року з нашого порівняно невеликого по населенню села багато моїх друзів навчались у вищих учбових закладах Львова. На факультеті медицини Львівського медінституту навчались Стегній Іван та Масловська Ольга, Кузів Ольга та Стегній Ярослав. В технічних вузах проходили навчання Трухим Петро, Дуда Михайло, Стегній Орест. Усі вони, отримавши середню освіту в 1941 році, поступили у вузи Львова, а в 1941 – 42 роках були залучені у підпільну мережу ОУН.
Приїжджаючи в село, особливо в період вакацій, вони підсилювали своїми набутими знаннями підпільну діяльність осередків ОУН. Більшість із них в кінці 1943 року – на початку 1944 року були змушені покинути навчання, поринувши в буремні хвилі української революції. Так, в 1943 році Ольга Масловська, приїхавши на вакації в село, зібрала нас восьмеро дівчат та повела досить строгу розмову: «Дівчата, ще буде війна, буде революція, будуть поранені, приходьте до мене, я вас буду навчати, як надавати першу медичну допомогу пораненим». І ми ходили вечорами до неї більше двох тижнів. На той час різко загострились відносини між бандерівцями і мельниківцями, а по сусідству з нею жили Стегній Орест та Ярослав, котрі належали до ОУН Мельника. Ольга була змушена остерігатись їх, усі вікна в кімнаті, де ми займались, були щільно завішані. Це були перші медичні курси, які провела з нами Ольга Масловська».
У подальшому, своєю самовідданою працею в підпіллі та жертовністю в ім’я України сім’я Масловських заслужила велику пошану серед земляків. Її батька арештували ще перші більшовики в 1940 році, він так і не повернувся з більшовицьких застінків, пропав безвісти. Брат Дем’ян у 1944 році вступив в партизани. Їхню матір Марію в 1947 році разом із сином Мироном, який активно допомагав партизанам, більшовики вивезли на заслання в Іркутську область, звідки вони так і не повернулись до рідного дому. Із створенням повстанських відділів на початку 1944 року Ольга залишила навчання в медінституті і перейшла в підпілля, працюючи на теренах Сокальщини разом зі своїми подругами Кузів Ольгою та Данилів Анною, пс. «Оля», в жіночій розвідці у відділах УПА до кінця 1946 року. В 1947 році усі троє перебували у Львові, поселившись на своїй студентській квартирі, яка знаходилась недалеко собору св. Юра. Данилів Анна розповіла мені, що Масловська і Кузів мали намір поновитись на продовження навчання в медінституті, натомість їх чекало велике нещастя: одна з їх подруг-односельчан пішла на співпрацю з органами МГБ, вона знала про їх підпільну діяльність в ОУН. По приїзді в село Ольга була заарештована органами.
Після слідства її було засуджено на 10 років тюремного ув’язнення, цей термін відбувала на Колимі в таборах. Після цього була відправлена на висилку в Караганду, де залишилась на подальше проживання. Більшовицькі тюрми та постійний нагляд органів МГБ і КГБ не дали їй можливості влаштувати особисте сімейне життя. Ольга так і не вийшла заміж, зате не опустила рук в безнадії і зневірі, вона наполегливо боролась за свою любиму справу, бажаючи і в подальшому служити людям. З великими труднощами вона поновилась в місцевому медінституті, успішно його закінчила, отримавши диплом лікаря. Надалі, протягом багатьох років надавала медичну допомогу людям. В час перебудови та розвалу Радянського Союзу Масловська активно включилась в громадське життя української діаспори в м. Караганді. Вона стала співзасновницею Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка «Рідне слово». В 1990 – 1992 рр. вела активну переписку з керівником товариства української мови заводу «Сигнал» м. Новий Розділ нашої області Степаном Гнипом, племінником свого товариша по визвольній боротьбі Стегнія Івана – «Шраменка». Степан переслав Масловській в Караганду українську літературу, газети «Поступ», «За вільну Україну». В той час Ольга дуже прагне побувати на рідній батьківській землі, хоче побачити Україну і одночасно боїться, що буде важко повертатись назад. Вона бажає бути учасницею українсько-канадської конференції, що відбулась 17 – 23 серпня 1991 року у Львові і на яку була запрошена. Зі свого боку п. Степан допоміг Масловській налагодити зв’язок з Львівським обласним товариством української мови, відомими громадськими діячами, дисидентами-шестидесятниками Іваном Гелем, Іриною Калинець, Михайлом Горинем, з якими вона зустрілась у 1991 році при відвідинах Західної України. Вони надали діаспорі вагому допомогу в направленні в Казахстан вчителів для навчання дітей українців української мови та історії України. Ольга Масловська була причетна до організації кількох груп дітей школярів, які приїздили відвідати Західну Україну, ознайомитись з побутом, культурою, традиціями, історією та її пам’ятними місцями. Ведучи активну громадську роботу, Масловська забувала про свої недуги, свідомість її була наповнена планами та ідеями. Вона прагне з участю української діаспори та іншими національними товариствами відкрити в Караганді будинок «Просвіти». Для реалізації задуманого тісно співпрацює з депутатами обласної ради та головою комісії по освіті та культурі. В повсякденному житті організовує вечори та доповіді, концерти до Шевченківських днів та дати його перепоховання, до свята Матері та Зелених свят. Вона щиро радіє, що домоглась на місцевому радіо на півгодинну щомісячну передачу рідною мовою для всіх національних товариств. Вперше транслювалась українська «Євшан» 23 березня 1991 року. Та, на жаль, стан здоров’я Ольги погіршувався, давались взнаки важкі роки таборів та переслідування. Її свіча земного життя невпинно згасала. Наша славна землячка відійшла у вічність 4 вересня 1999 року. Її тіло прийняла казахська земля, яка стала для неї рідною. На надгробку могили викарбувано її останнє побажання: «Любіть Україну як її любила я». Світлій її пам’яті друзі з Казахстану писали: «На 76 -му році життя пішла від нас на вічний спочинок Ольга Іванівна Масловська – політв’язень, невтомна трудівниця, громадський діяч».
Брат Ольги Масловської – Дем’ян в 1944 році перейшов у підпілля, маючи псевдонім «Буря». В 1946 році він перебував у с. Молодинче на садибі Бенець з товаришем по підпіллю «Чепуркою» - Левицьким Іваном та невідомим повстанцем. У цих господарів у стодолі була обладнана криївка, та лиха душа видала її місце розташування. Садибу оточив загін НКВД, і повстанці були змушені прийняти бій. При перестрілці «Чепурці» вдалось вирватись з оточення і врятуватись, а Дем’ян з товаришем, у безвихідній ситуації, підірвались гранатою. Внаслідок вибуху Дем’яну відірвало голову і відкинуло її в кущ бузини біля стодоли. Там вона пролежала деякий час, поки її виявили односельці.
Дружина отця Плащинського дала вишитий рушник і сказала Микитин Анні обгорнути ним голову і вночі закопати на цвинтарі у братній могилі семи повстанців, які загинули на лісництві в Молодинче. Анна так і зробила, а тіло Дем’яна в день його смерті більшовики забрали до Ходорова на територію НКВД та вивезли в невідомому напрямку. Тільки з часом двоюрідній сестрі Дем’яна – Мирославі Коваль (Стегній) вдалось дізнатись про місце знаходження тіл її родичів. Працюючи продавцем у буфеті в Ходорові, вона пригостила оковитою чоловіка, який вивозив трупи з катівні НКВД. Він і показав місце, де закопав тіло без голови, це було біля Ходорівського цвинтаря, у рові. Також вказав місце поховання її двоюрідного брата Стегнія Івана – «Шраменка», який загинув біля Бортник разом з трьома побратимами.
Чоловік запам’ятав особливу прикмету «Шраменка» - борідку. Тлінні останки героїв пролежали в забутті до настання Незалежності України, і тільки в листопаді 1990 року при участі громадськості Ходорівщини тіла були перепоховані з усіма почестями на цвинтарі у братні могили. В першій могилі покояться останки Стегнія Івана – «Шраменка», в другій – Масловського Дем’яна – «Бурі».
Повертаючись у 1947 рік – рік арешту Ольги Масловської, важливо зазначити, що незабаром після її ув’язнення була арештована у Львові на явочній квартирі її подруга Ольга Кузів.
Ольга зростала в сім’ї Миколи та Параскевії Кузівих, які були добрими господарями, працювали біля землі та виховували чотирьох дітей: Марію, 1919 р.н., Катерину, 1921 р.н., Ольгу, 1923 р.н. та Миколу, 1934 р.н. У дітей батьки виховували любов до рідного краю, прищеплювали їм з ранніх літ Божі чесноти. Батько й мати покладали великі надії на свою молодшу донечку, тому прагнули дати їй добру освіту, оскільки вона мала хороші здібності до навчання. Після закінчення чотирикласної початкової школи Ольгу направили продовжити навчання у приватній українській Рідній школі м. Ходорова. В час шкільного навчання за польської окупації вона бере активну участь в культурно-просвітницькому житті села – діяльності читальні «Просвіта», хоровому та тематичному гуртках. З приходом більшовиків у 1939 році Ольга продовжує навчання уже в радянській школі, прагнучи отримати середню освіту. В цей час вона квартирує у батьків своєї подруги Ольги в сім’ї Любинецьких, живе в оточенні свідомої, патріотично настроєної молоді Ходорівщини. Її найближчою подругою була Ольга Масловська, також вона дружила з Марією Шевців із Загірочка, Ольгою Любінською, Ромою Калинець, Марією Шудравою з Ходорова. В подальшому, в час української революції, всі вони віддано працювали в підпіллі ОУН. Ольга Кузів була надзвичайно вмілою рукодільницею, входила в діловий гурток Союзу українок, любила вишивати та в’язати. Самотужки, своїми руками вишила для себе декілька пар українського вбрання, куди входили: вишита блузка, горжетка, спідниця, сарафан, в’язка коралів та намист. Ще сьогодні збереглись у Львові у племінниці сестри Марії її роботи та оздоблення, вишиті блузки. Сама Ольга була Богом наділена надзвичайною красою, була середнього зросту та статури.
У час німецької окупації Ольга разом зі своєю подругою Ольгою Масловською поступає до Львівського медичного інституту. Ранньою весною 1944 року вони з подругою залишають інститут та переходять у підпілля ОУН на теренах Сокальщини. Зрідка приїжджає додому, останній раз навідалась перед Чесним Хрестом 27 вересня 1945 року. Ідучи на ст. Ходорів, брат Микола підвів її до окраїни села Підліски, де вони попрощались. З того часу рідні її більше не бачили. З розповіді сестри Катерини, після арешту Ольги Масловської більшовики почали розпитувати людей в селі про Ольгу Кузів та її сім’ю. З того часу москалі не давали нам спокою ні в день, ні вночі: робили обшуки у дворі та засідки, вели розкопки в хаті у пошуках криївки, розвалили п’єц. Батьки хвилювались, бо не мали ніякої звістки від Ольги і, як трохи все затихло, розпочали її пошуки. Мати поїхала до Львова, на відому квартиру, там сусіди розповіли, що Ольгу арештували при виході з двору. Через деякий час до батьків донеслись вісті, що Ольгу замордували більшовики у тюрмі на Лонцького. Ходила і друга версія її загибелі, що під час слідства, при переїзді до Ходорова вона якимось чином вистрибнула з вагона в селі Бориничі, по ній було відкрито вогонь, і Ольга загинула. Батькові у Бориничах розповідали, що була та дівчина надзвичайної краси».
