Село Гранки - Кути
День 30 листопада 1944 року для жителів Гранок-Кутів став днем трагедії, яку заподіяли чужинці зі сходу, котрі прийшли на нашу землю зі зброєю в руках. В одних людей у цей день було забране життя, в інших – сплюндровані долі. Відірвавши батьків від дітей, синів від матерів, коханих від своїх наречених їх полонили і запроторили у сирі та холодні тюрми, далекі снігові сибіри.
Вечоріло, як в село Горішнє до станичного Федора Зозулі, псевдо «Богун», з терміновим повідомленням прибув із Гранок-Кутів станичний Петро Верес. У той час в «Богуна» були провідник куща Панчишин Василь, псевдо «Серник», ройовий Іван Мрук, псевдо «Сергій». Петро приніс звістку, що у лісі біля річки Вишнівки отаборився військовий підрозділ у кількості 150 чоловік, а в село в’їхав кінний військовий загін (двадцять чоловік). Вони називають себе українською повстанською армією. Усі вояки із загону одягнені в українські сорочки-вишиванки, у мазепинках з тризубами, в німецьких мундирах, розмовляють українською мовою. Розповідають, що у Карпатах провели важкі бої із більшовиками, маневруючи лісами відірвались від переслідувань і стали постоєм біля села, шукають зв’язки із підпіллям, просять допомогти сотні продуктами.
Станичний Петро зазначив у повідомленні, що загін зайшов без «клички». На той час у підпільній мережі ОУН-УПА діяла лінія зв’язку, яка на наших теренах проходила між селами Малехів – Гранки-Кути – Горішнє-Долішнє. Станичний кожного населеного пункту приймав зв’язкового тільки із відповідною «кличкою», яка часто змінювалась з конспіративних вимог воєнного часу.
Вислухавши уважно повідомлення станичного, обговоривши його з присутніми, «Серник» категорично заборонив станичному Гранків-Кутів прийняти на зв’язок це військове формування, підозріваючи провокацію та зраду. Він не радив станичному повертатися в село. Однак передбачаючи тяжкі наслідки, Петро сказав, що дав вказівку дівчатам-підпільницям проводити збір продуктів, тому змушений повернутися у село, щоб врятувати дівчат.
Та зла доля випередила сподівання. Сумлінні, дисципліновані, вірні своїй посвяті, виконували обов’язки дев’ятнадцятирічні підпільниці: Ганна Наконечна, Марія Димочка, Софія Корецька, Магдалина Балян, Катерина Гарапцьо, Марія Наконечна, а також Володимир Шпак і Григорій Люзан. Мов ті бджілки, ходили дівчата від хати до хати, прагнучи своїм вкладом прискорити звершення слів провідника Івана Вереса, псевдо «Шаблюк», який у спілкуванні твердив: «Любі, милі, от виборемо Українську Державу, і я обов’язково поїду з вами в нашу славну золотоверху столицю Київ, ви будете найщасливіші люди».
Жителі села з розумінням приймали їх та допомагали. «Для своїх же, для своєї армії. Хто допоможе їм, підтримає, як не ми?» Ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, дітей, допомагали українському підпіллю матеріально та надаючи притулок воїнам УПА сім’ї: Михайла Вереса, Петра Вереса, Івана Леськіва, Миколи Шпака, Михайла Мисіва, Григорія Вереса, Миколи Соломи, Андрія Турчина, Миколи Федоріва, Василя Салія, Михайла Годованого, Петра Гарапця і багато інших. У подальшому багато із тих сімей перестраждали, пройшовши через московські тюрми і холодні сибіри.
На багато десятків років відвернулось омріяне щастя провідника «Шаблюка». Не здійснились його мрії. На той час пройшов уже місяць, як його не стало. Убили душогуби, кати московські. Двадцять два соколи української армії спочивають у братській могилі в селі Підністрянах. Горе матерям...
У той час, як станичний перебував у Горішньому, в Гранках втілювався план операції розробленої енкаведистами і підтриманий вищими державними посіпаками в області. Вразившись зовнішністю військового формування та їх розповідями, лісник Петро Гарапцьо дав відомості про станичного Петра Вереса, привівши військових до його дому. На той час тут знаходилась дружина станичного Марія із своїм шестирічним сином Ромчиком і чотирирічною донечкою Катрусею. У хату зайшло до п’яти чоловік. Усі у вишиванках, мазепинках з тризубом, привітались: «Слава Україні». Господиня з обачливістю відповіла: «Слава навіки Богу». Спитали де чоловік. Відповіла, що дома його немає, куди пішов, не знає. «Будемо ждати, - почула у відповідь, - нам терміново потрібно його». Пройшла година часу. Господиня поралася по господарству, готувала вечерю. Військові почали проявляти незадоволення, вести розмову у погрозливому тоні. Де так довго затримується? Їм потрібно послати його із своїм представником на зв’язок до Ілова. Останні слова насторожили Марію, появився сумнів, підозріння до прибулих. Чому вони говорять «до Ілова»? Вона знала, що зв’язок існує тільки до Горішнього. Господиня, заспокоюючи себе, продовжувала чистити картоплю. Один із військових нахилився: «Ми не можемо довше ждати. Віддамо його під трибунал». Марія підняла голову. О Боже, що це, хто вони? На військовому сорочка-вишиванка розійшлася на грудях, і крадькома з-під вишиванки побачила військову «гімнастьорку».
Сумнівів не було – вороги, переодягнені більшовики-шміраки. До пізньої ночі вона вислуховувала погрози й докори, а сама молилась Богу, щоб чоловік не зайшов у хату. Ждали до ранку. Петро так і не з’явився.
Ранком у хату зайшло троє, видно, старшини. Один спитав: «Жінко, ти знаєш хто ми?» Глянувши йому у вічі, відверто без страху відповіла: «Москалі». Він засміявся, поплескав її по плечу. У більшовицького нелюда проявилась слабість перед українською жінкою, яку висловив у слові – молодець. Ноги підкошувались, а думки не давали спокою. Де Петро? Що з ним, як вирватись з більшовицьких лабет, як врятувати дітей? Розуміла Марія, що перевертні, які прийшли до її дому, принесли їй горе, душевні страждання, наругу. Розуміла, що ця ніч стала початком трагедії не тільки її життя, але багатьох сімей у її рідному селі, бо іще звечора події в селі, сплановані більшовицькими нелюдами, розгортались із блискавичною швидкістю.
Штаб військового формування розмістився у хаті сім’ї Миколи Наконечного (по сільському Хомин). Його хата знаходилась на краю села біля лісу. Керівництво формування радісно потирало долоні закривавлених рук, оскільки провокація вдавалась. Кінний загін курсуючи селом вітався до перехожих «Слава Україні» і чув від перехожих радісні відповіді, вітання. Населення раділо приходу «УПА». Недалеко від сільради декілька вершників порівнялись із бабусею Катериною Верес, яка йшла із дочкою сусіда Миколи Шпака, Марією. На привітання «Слава Україні», бідолашна приклякла на коліна. «Діточки України, соколики, хай Вас благословить і береже Господь». Якби знала, кого благословить, – прокляла би душогубів.
Вечоріло, як до штабу перевертнів підійшли підпільники: Марія Димочко, Ганна Наконечна, Володимир Шпак. Вони несли пожертвування села: наповнені кошики сиру, яєць, сала, масла, хліба. Привітно зустріли їх стійкові, вийшли старшини, запросили у хату. Господиня, побачивши прибулих, зайшла у кімнату, взяла від них гостинці, щоб віднести на кухню, та й заговорила: «Подивіться дівчата, подивіться, які соколики наші українські, які сорочки на них біленькі, – не такі, як ті шміраки московські». Через кілька годин дорого обійшлись ці слова господині...
Розпочались розмови, переплітаючись із жартами, а між тим, мов ті вовки, очима прошиваючи, закидають запитаннями. Хто приходить з партизан в село? Хто із села в партизанці? Хто допомагає партизанам у селі, підтримує? Це підпільниць насторожило. Закрадалась душевна тривога. Тут і вечір підходить, а їх не пускають. Не знали, що у дім своїх рідних більше не повернуться...
Господар подався у стайню обходити худобу, пораючись, почув за стіною на дворі розмову, прислухався – і не повірив своїм вухам. Але руки поволі опускались самі , кров холола. Було чітко чути московську мову.
Більшовики кляті... Тихцем вийшов і хутенько до хати. У хаті застав усю сім’ю – дружину, сина Григорія, дочку Марію, неповнолітніх Петра і Володимира. «Боже, яке лихо, – промовив, – діти мовчіть. Нічого не говоріть – це москалі». У матері в грудях стиснулось, дух перейняло, а думка і серце щеміло за сина – уже видно знають перевертні – бузувіри про нього. Григорій в минулому служив у дивізії Галичина, недавно повернувся із Бродів. На сім’ю наліг тяжкий душевний тягар, переживали, що буде далі. Пройшла година часу, горе не забарилось. Почули шум у сінях, у кімнату зайшов один із старшин і декілька автоматників.
«Усім стати! Під стіну! Руки вверх!» – наказав присутнім. Пройшла хвилина, мов та вічність. «Що буде?» – думав кожний із сім’ї. У дочки Марії підкошувались ноги. Подумала, що будуть стріляти. Та почула: «Ви арештовані, ми – червоні партизани». А селом котився уже поголос, що не УПА прийшла у село, а переодягнені «перевертні» московські із страшними цілями. Страх запанував у селі, чоловіки шукали надійного сховку, щоб пережити цей тяжкий час. У Анни Вітрової, чоловік якої загинув на московському фронті, як у безпечному місці, зібрались до десяти чоловік, між яким були: Роман Люзан, Іван Цимбалів, Михайло Гулій, Дмитро Гулій, Розалія Люзан. Усіх господиня ховала у погребі для картоплі, а пізно вночі вони вийшли із хати, минаючи більшовицькі застави, що стояли кругом села, городами подалися до лісу в сторону Ілова. Вранці у лісі їх затримали військові, привели до свого командира «Явора». Це були українські повстанці. Ті, щасливі, що попали до своїх і вирвались із того пекла, розповіли усе, що діється у Гранках-Кутах, просячи допомоги селу. Їх уважно вислухали, нагодували, обігріли, заспокоївши, розквартирували по домівках у Ілові. Ранком у селі Гранки-Кути люди почули шум, який переплітався із скреготом коліс, ричанням худоби, іржанням коней. Це більшовицький загін із господарською валкою заходив у село. Вози, тачанки похмуро пересувались селом із награбованим майном. Здавалось, не було їм краю - кінця. Більше години вони їхали, прямуючи в сторону спиртового заводу, що стояв на околиці села, зі сторони Берездівець. Там вони розтаборились, взявши для квартир вулицю Шкільну, яку заселяло населення поляків, котре їх радо зустріло. Свій штаб вони розмістили у Яська Годованого. На даній вулиці проживали 57 польських і дві українські сім’ї.
Не встигла валка з більшовиками зайти в село, як тут же розпочався справжній погром. Не обминали жодного двору, увірвавшись на повір’я, автоматними чергами стріляли усю живність, яка була жива. А дорогою їхали фіри, тачанки, які забирали убиту птицю, свині, одежу й інше майно. Найбільше лютували у тих сім’ях, які, за їхніми даними, мали відношення до визвольної боротьби або сприяли партизанському руху. Перший, хто їх цікавив, це Іван Вовчук, який у той час був сотенним куреня «Льви» УПА «Захід». У його дворі знищили і забрали свиню, птицю. Відходячи, ще й нафту залили в криницю. В Івана Люзана забрали коней, збрую, одежу, у Івана Вітрового – свиню, з господарства в Миколи Зозулі – збіжжя, в Івана Прокопіва – коней, одежу, у Миколи Солими знищили багато майна, січкарню, у Петра Ратича забрали коней, хотіли спалити хату, стайню і стодолу. Список можна було б продовжити до безкінечності. Їх злобі й жорстокості не було меж, будь-який супротив означав смерть. До сільського голови Григорія Особи підводили усе нових і нових, здебільшого літніх чоловіків. Їх було уже біля тридцяти. Тимчасово їх перетримували під конвоєм у другій половині хати, де проживав Петро Ратич. Перед обідом, підганяючи нагаями, повели у підвал спиртового заводу у Берездівцях.
У селі протягом трьох днів панував страх, село мов вимерло, хіба дідусів можна було побачити по дворах.
А тим часом у поляка Мундика Березовського проводились допити затриманих підпільників: Ганни Наконечної, Марії Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Петра Вереса та інших. Найбільш жорстоко розправились із дивізійником Григорієм Наконечним. Його ледь живого, побитого, скатованого привели у підвал спиртзаводу, де перетримували усіх затриманих. Місце на руці, де була вказана група крові, було виколено більшовиками розпеченим залізом. А надворі, за залізними вхідними воротами, все більше і більше збиралось люду. Переважно матері, жінки із дітьми. Усі чекали на звістку про долю своїх синів, чоловіків, батьків.
Між ними була і дружина станичного Петра Вереса – Марія. Вирвавшись з лабет «людоловів», стояла убита горем з дитятком на руках біля воріт спиртзаводу, чекаючи годинами з багатьма жінками-односельчанками на вістку про чоловіка. Та не збулись її бажання. Запроторений у тюремний підвал, Петро томився роздумами. На хвилинку забув сьогодення, полинув думками, ніби читаючи усе своє життя, у минуле щасливе дитинство, коли проживав у Берездівцях з матінкою, батьком і чотирма сестричками. Їхня хата була недалеко від храму. Це був щасливий, безтурботний час. Щонеділі у храмі слухав літургію і милувався ангельським хоровим співом, яким у той час керував Йосип Гапій, син тутешнього священика. З малечою бігав на безмежні луки біля Дністра, плавав у його чистих прозорих водах, черпав здоров’я, насолоду від рідної землі. Пригадались юнацькі роки, друзі, радісні перемоги футбольної команди, за яку грав, юнацькі мрійливі сподівання на краще майбутнє, на свою державну незалежність із другом Володимиром Гапієм. Щасливі вечори із своєю коханою, майбутньою дружиною Марією в Гранках-Кутах, біля плакучих верб річки Вишнівки, і своїх милих діточок Ромчика і крихітку Катрусю... На мить забулось те сьогодення. Тривожне, жорстоке дійство, яке панувало в нашому краю, спричинене чужинцями-загарбниками то зі Заходу, то зі Сходу. І не почув, як підійшов і заговорив до нього сусід Петро Трухим, тільки від дотику його руки стрепенувся. «Петре, що ти робиш?» а він, не зупиняючись, заточував об коліна невеличкий ножичок. «Трухиме, вони усе знають про мою діяльність у підпіллі, а я теж багато знаю, не видержу їхніх тортур. Не можу вчинити інакше, не можу ставити під загрозу друзів і близьких»... і дальше поринув у думки, бо прийняв уже остаточне вольове рішення патріота-революціонера віддати у жертву своє життя в ім’я життя і боротьби побратимів по зброї, в ім’я ідеї, за яку боровся довгі роки життя, за свобідну Незалежну Українську Державу. У ці останні хвилини молився Богу, щоб той простив його вчинок і допоміг зберегти родину і діточок.
Усе сталося так швидко, блискавично, що ніхто з ув’язнених не міг отямитись. Спохватившись, зчинили шум, кричали по допомогу, кинулись рятувати Петра, який стікав кров’ю від заданих собі ран, перерізаних вен рук і шийних артерій. Вбігли конвоїри, тіло винесли на подвір’я, прибігли більшовицькі старшини. Та нічого не довідалися душогуби московські, його душа відійшла у вічність. Так не вагаючись, прийняв геройську смерть один із найкращих українських синів того часу, який у своєму серці мав безмежну любов до землі української і до її народу. Свій подвиг він виконав сповна. Через багато десятків років його нащадки не забули про нього. У час Незалежної України в селі збудують пам’ятник, де з іншими іменами героїв буде викарбоване його ім’я...
Пізно вночі друзям вдалося викрасти тіло Петра і таємно, крадькома, похоронити на цвинтарі. Дружині Марії, щоб запобігти тюремному ув’язненню, підпільний провід ОУН наполіг перейти на нелегальне становище. Зважаючи на діток, вона погодилася і того ж дня залишила село, свою домівку, нажите з чоловіком майно, з діточками була супроводжена на конспіративну квартиру в село Дроховичі у сім’ю Урбанських. Там, у чужих людей, вона переховувалась від людських очей довгих три роки, в тривозі і страху. За цей період похоронила свою крихітну донечку Катрусю. Через три роки після трагічної смерті чоловіка Марія, обдумавши своє становище, вийшла заміж, змінила своє прізвище і легалізувалася. Таким чином вона врятувалася від поневірянь і далеких снігових сибірів. Найдорожче, що залишилось у її життя, – їх єдине дитя.
Наступного дня, після смерті Петра, усіх ув’язнених, більше тридцяти чоловік, з підвалів спиртового заводу посадили на фіри по шість чоловік, прив’язали до драбин і в супроводі конвою відправили в катівню НКВД у тодішній районний центр Ходорів. Після допитів і слідства підпільників Марію Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Ганну Наконечну, Григорія Наконечного було відправлено в Дрогобич, в усім відому тюрму Бригідки. На слідстві очно свідчив про їхню підпільну діяльність уродженець Гранок-Кутів Володимир Верес. Через деякий час їх було перевезено у Львівську тюрму, де військовий «трибунал» виніс вирок: Петру Наконечному, Григорію Наконечному – 25 років тюремного ув’язнення. Марії Димочці, Ганні Наконечній, Володимиру Шпаку – 10 років ув’язнення. Петра Білоуса, Петра Гарапця, Петра Трохима, Федора Струка, жителів Берездовець, – без суду і винесеного обвинувачення було відправлено в табори Караганди і Воркути, де вони перебували до 1947 – 48 року. Дорогою в Сибір Петро Гарапцьо загинув при невідомих обставинах. Під час перебування у катівні НКВД міста Ходорова Петра Федоріва було застрелено п’яним енкаведистом, Теодора Гулія поранено.
Спланована більшовиками акція у Гранках-Кутах, щодо ліквідації українського руху, була реалізована червоними партизанами Сабурова. Однак, українське підпілля стягнуло військові формування УПА і розбило червоних перевертнів. Боротьба УПА тривала іще протягом довгих десяти років.
