Загальна кількість переглядів!

середа, 16 вересня 2020 р.

16 вересня 1930р. польський уряд почав проведення пацифікації - насильницького "умиротворення" Українців у Галичині.

Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.
Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.

Пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським восени 1930 року.

Формальним приводом для пацифікації стали численні протипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ –Українську військову організацію (УВО). Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях. Однак вже наприкінці вересня 1930 р. ОУН почала гальмувати саботажну кампанію. Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного» режиму маршала Ю .Пілсудського. Метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено 17 рот поліції, тобто 1041 осіб, 10 ескадронів військової кавалерії, а також повітові та волосні поліційні підрозділи. Залучали членів «Стрілецького союзу» та груп військової підготовки. Репресивні заходи польського уряду тривали з 14 вересня до кін. листопада 1930 року. Їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема: Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, О.Вислоцького, І. Ліщинського та інших. 30 жовтня було затримано голову Українського національно-демократичного об’єднання ( УНДО) Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку, а також інших активістів. Заарештовано майже весь провід УНДО, низку лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). 

Загалом було арештовано 21-го українського посла і 3-х сенаторів. Арештовано десятки керівників і членів ОУН в Галичині: Я. Нестора, Б. Кравціва, Б. Кордюка, Р. Сушка, З. Книша, І. Ґабрусевича та інших. 30 вересня було застрелено керівника ОУН і УВО в краю Юліяна Головінського. Під час каральних операцій відбувалась ліквідація українських суспільних організацій та установ, таких як: «Пласт», «Луг», «Сокіл», філій «Просвіти », кооперативів.

Було закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. Польські шовіністичні угрупування чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи. Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Намагання митрополита УГКЦ А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Польщі для зупинення «пацифікаційної» операції завершились невдачею. Спочатку (до кін. вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, згодом (від кін. вересня до середини жовтня) – здебільшого військові відділи. Під час «миротворчої» операції було застосовано протиправний принцип колективної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії у приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ.

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків, що супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягували контрибуції у вигляді продовольства та фуражу. За офіційною інформацією, поліційна пацифікація охопила 325 населених пунктів у 15-ти повітах, а військова пацифікація – 168 населених пунктів у 14-ти повітах. Загалом здійснено 5195 каральних акцій («ревізій»). У Галичині було «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.За інформацією Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії торкнулись понад 30-ти повітів з населенням понад 5 млн осіб. Деякі місцевості пацифікували від двох до кількох десятків разів. Не увійшли в офіційні звіти численні локальні акції, здійснені в рамках загальних протиукраїнських репресій.

Загалом за липень — листопад 1930 р. у зв’язку з саботажами було заарештовано 1739 активістів українських організацій та установ (у Львівському воєводстві – 722, Тернопільському – 610, Станіславівському – 407). За офіційними даними 1143 осіб було віддано під суд.
Станом на 17 березня 1931 р. в ув’язенні лишалося 212 осіб (10% затриманих). У 20-ти судових процесах було засуджено 28 осіб. Провину основної маси затриманих доведено не було.
Фізичні розправи та знущання над українськими селянами, учителями, священиками часто доповнювались моральним приниженням.

Хвиля репресій, тиск польської влади на українське населення спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці з Галичини здобули у сеймі 20 місць та 4 – у сенаті. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931 р.).

Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов’язання щодо українців з Галичини. Під впливом численних статей у пресі та прохань українських представників справою пацифікації зацікавилися впливові громадські організації антивоєнного й гуманітарного характеру, серед яких: «Міжнародна жіноча ліга за мир та свободу» та британський «Союз демократичного контролю».

Протест Польщі висловили Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний союз кооперативів, Міжнародний комітет допомоги дітям, Міжнародний союз скаутських організацій. Численні порушення прав українського населення були засвідчені секретарем «Жіночої ліги» Мері Шіпшенкс, австрійкою Гелен Оппенгаймер, журналістом «Манчестер Гардіан» Фредеріком Фойтом під час їхнього перебування в Галичині. Рада Ліги Націй утворила комітет на чолі з Артуром Гендерсоном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях.

У січні 1932 р. на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків.

Джерело: territoryterror.org.ua

16 вересня 1947р. біля с. Річиця схоплений поляками у криївці Петро Федорів - «Дальнич», «П’єр» референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947р. біля с. Річиця Томашів Любінського повіту схоплений у криївці, куди кинули гранату зі снодійним газом, референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні, уродженець с.Криве Козівського району Петро Федорів, ( «Дальнич», «П’єр»). Сидів у Мокотовській тюрмі у Варшаві. Не пішов на співпрацю зі слідством і відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950р. Петру Федоріву («Дальничу») в рідному селі Криве на Тернопіллі споруджено пам’ятник.

Джерело 1
https://teren.in.ua/2016/09/16/16-veresnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
*******
Петро Федорів народився 20 листопада 1910 року в селі Криве (тепер Козівського району
Тернопільської області) в сім'ї Михайла Федоріва і Теодори (у дівоцтві — Гуня). Батько працював на залізниці бригадиром, мати займалася домашнім господарством. Сім'я мала майже три гектари землі. Крім Петра, ще було четверо дітей, сестра Зося працювала вчителькою. Навчався у сільській початковій школі, яку закінчив у 1921 році.

Закінчив у 1929 році Бережанську класичну гімназію.
У 1929 році Петро Федорів вступає на правничий факультет Львівського університету, але у зв'язку із тривалими арештами польською поліцією за приналежність до ОУН не зміг закінчити навчання.

Був тричі заарештований — у 1930–1931, 1934–1936 та 1938–1939 роках. Перший арешт був пов'язаний з тим, що ОУН з 1930 року розгорнула дуже активну діяльність у справі захисту українського населення від польської так званої «пацифікації», другий арешт — 14 червня 1934 року в зв'язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі
Броніслава Пєрацького, третій – у 1938 році, після нападу на поліційну станцію в Гаях, біля Львова.

У повітовій ОУН в 1929 році Петро Федорів стає організатором військової сітки під псевдом «П'єр».

Після окупації у 1939 році Західної України СРСР переїздить до Кракова, працює згодом в референтурі СБ ОУН.

На початку москальсько-німецької війни Петро Федорів у складі Північної похідної групи ОУН перебував на Київщині. У вересні 1941 року разом із зв’язковим у Василькові його заарештовує німецька поліція і відправляє до Львова. Петрові Федоріву вдалося обдурити варту і втекти.

З травня 1945 референт Служби Безпеки ОУН на Закерзонні.

16 вересня 1947 року біля села Річиця
Томашівського повіту Люблінського воєводства відділ Війська Польського та сил безпеки оточив бункер, в якому переховувався Петро Федорів зі зв'язковою Оленою Лебедович - «Заграва» та охороною із чотирьох осіб. Поляки закидали криївку снодійними газами. Федорів і Лебедович устигли знищити документи та мапи. 

Охоронець «Кармелюк» спробував вирватися назовні, але був застрелений. «Смолій» та «Щигель» наклали на себе руки. Останній з охорони — «Крет», а також «Дальнич» і «Заграва» знепритомніли. Всю трійку було взято у полон.

Сидів у варшавській Мокотовській в'язниці, тортурований протягом трьох років. "Дальнич" не пішов на співпрацю зі слідством.

20 січня 1950 засуджений до страти у Варшаві. Петро Федорів відмовився просити помилування. Страчений 11 квітня 1950 року. Похований Петро Федорів-«Дальнич» на Служевському цвинтарі в безіменних могилах разом з останками «Ореста» та 12 стрільців УПА.

Кримінальна справа Петра Федоріва за № 109 зберігається в Центральному військовому архіві Польщі у Варшаві.

Особисте життя
Петро Федорів - «Дальнич» був одружений з Теофілією Іриною Федорів-Мороз-Бзовою – «Мартою». Восени 1947 року польська поліція арештувала в Ольштинському воєводстві, у Оструді, Теофілу-Ірину Федорів-Бзову. Після звірських знущань під час слідства 14 листопада 1949 року військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми. Після звільнення з жіночої тюрми у Фурдоні вона виїхала до Канади на запрошення рідного брата чоловіка Ярослава.

Джерело Вікіпедія.

16 вересня 1947р. у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, Український дисидент, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.
 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

1. Арешт.
Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література. Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

2 Арешт.
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

Цікаві факти про Валерія Марченка
1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися на нерідній для обох англійській). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

вівторок, 15 вересня 2020 р.

15 вересня 1941р. у Берліні відправлені у в'язницю Степан Бандера та Ярослав Стецько.

В Україні почалася широка хвиля арештів активістів ОУН(Б). Було затримано й відправлено до концтаборів близько 1500 осіб.

Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/15/54918/

15 вересня 1918р. в Перемишлі (нині – Підкарпатське воєводство Польщі) народився Євген Павлович Стахів, громадський і політичний діяч.

Походив із української патріотичної родини. Його брат Володимир був міністром в уряді Ярослава Стецька (1941, після арешту перебував разом із Степаном Бандерою в концтаборі Заксенгаузен), старшу сестру Ольгу розстріляв НКВД (1943).
Член ОУН із 1934-го. Доброволець Карпатської Січі (1938-1939), після окупації Підкарпатської Русі Угорщиною переховувався в Словаччині, Австрії, Німеччині.

Член Південної похідної групи ОУН (1941-1943), організатор підпільної боротьби ОУН на Донбасі та в Придніпров’ї (Маріуполь, Горлівка, Кривий Ріг, Дніпро, Бердичів). Саме спілкування з населенням Східної України привело його до переконання в необхідності перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

В одному з інтерв’ю Євген Стахів розповідав: «Ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне – з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися всі національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу».

Водночас Євген Стахів першим на Заході піддав нищівній критиці пропагандистський роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія», вважаючи, що автор змалював своїх героїв з українського національного підпілля: «…я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської військової радистки Любові Шевцової. Але ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви. «Молода гвардія» – це вигадка Фадєєва. За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна».

Один із засновників Української Головної Визвольної Ради (1944), член його Закордонного Представництва (згодом – Середовища). Після Другої світової війни проживав у Німеччині, в 1949-му емігрував до США.

Один із активістів демократичного крила в ОУН, яке ефективно здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР, і американського Товариства українсько-єврейської дружби. Автор двох книг, кількох десятків статей з історії, теорії та практики української визвольної боротьби.

Після 1991-го часто відвідував Україну. Делегат 1-4 Всесвітніх форумів українців. Нагороджений орденами «За заслуги» (1997), князя Ярослава Мудрого V (2006) та IV (2008) ст.

Його син Євген-Зенон – лауреат Нобелівської премії миру 2007 р. у складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату.
Помер 26 січня 2014-го в Нью-Йорку (США).
**********
«Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правнуки користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку проливали кров стільки десятків мільйонів українців».
(Євген Стахів)

Джерело.
Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Михайло Грицина -“Чайчук” – член штабу воєнної округи “Буг”, довголітній провідний член ОУН.

20 листопада 1914 в с. Корні Рава-Руського повіту, народився один із організаторів УПА на Львівщині Михайло Грицина-“Чайчук” – член штабу воєнної округи “Буг”, довголітній провідний член ОУН.

У 1943–1945 він виконував обов’язки військового (організаційно-мобілізаційного) референта окружного проводу ОУН Равської округи, займався формуванням відділів УПА, їх забезпеченням кадрами, зброєю, військовим спорядженням.

Станом на початок червня 1944 в окрузі, зокрема і завдяки старанням М.Грицини, діяло вісім сотень УПА чисельністю близько тисячі вояків. У серпні того ж року таких сотень вже було одинадцять, вони нараховували майже дві тисячі вояків.
Був поранений 29 серпня 1944 в багатогодинному бою в лісах під Каровом (Сокальський р-н Львівської обл.), який звів курінь “Галайда” з військами НКВД.
У квітні 1945 призначений старшиною (офіцером) для доручень військового штабу Воєнної округи “Буг”, а у вересні – командиром Золочівського тактичного відтинка УПА “Пліснисько”.

Загинув 19 грудня 1945 на присілку Бесіди села Любеля (тепер Жовківський р-н Львівської обл.) у великій облаві погранвійськ НКВД. Повстанці відбивалися близько двох годин. “Чайчукові” вдалося прорватися з оточення в недалекий лісок, але він повернувся і відкрив вогонь по ворогові, щоб полегшити відступ друзям. Впав від ворожої кулі в 100-200 метрах від хати. В перестрілці загинули також крайовий провідник ОУН Дмитро Слюзар-“Золотар”, надрайонний провідник Петро Вітюк-“Володимирко” і господар Дмитро Сулик, в хаті якого перебували повстанці.

Тіла полеглих забрали до тодішнього райцентру Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.) На місці бою зараз встановлено хрест.

Посмертно наказом ГВШ ч. 1/46 від 15.02.1946 “Чайчук” підвищений до ступеня сотника УПА (в сучасній українській армії це звання, аналогічне капітанові). Також наказом Крайового військового штабу УПА-Захід ч.16 від 1 січня 1946 він відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги.

Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH

понеділок, 14 вересня 2020 р.

Пам'ятаймо - "Відрізані голови Українських повстанців"

На фото сидить в центрі - Макарчук Петро (“Бакунін”; 13.07.1913, с.Завидче Радехівського р-ну Львівської обл. – 17.11.1945, с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Бродівській гімназії, здобув фах кравця і в 1930-х проводив кравецькі курси в рідному і сусідніх селах. Довголітній член ОУН. Одружений, мав сина і доньку. Господарський референт ОУН Радехівського повіту (1943–1944), районний провідник ОУН (1945)
****
17 листопада 1945 в с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл. в облаві внутрішніх військ НКВД і оперативників з місцевого райвідділу загинули троє повстанців: 1.районний провідник Петро Макарчук -“Бакунін”, 
2.кущовий провідник Петро Лясковський -“Мирон”. 
3.кущовий військовик Василь Прихода -“Бережний”.

Видані зрадником, підпільники полягли при відступі зі села до недалекого лісу. Важко пораненого П.Лясковського таки на полі енкаведисти тортурували косою. Нею ж потім відрізали всім трьом голови, які забрали в райцентр на впізнання. Косу встромили в поперек замордованого П.Лясковського.

Обезголовлені тіла енкаведисти залишили і місцеві мешканці поховали їх на цвинтарі в Немилові. Голови були на палицях виставлені біля будинку райвідділу НКВД – для впізнання і на пострах. Арештований односелець Степан Мельничук розповідав, що їх привозили до нього впізнавати аж у тюрму в Дубно (Рівненська обл.)…

Випадки відрізання голів були непоодинокі.
Заарештований в той же час на Радехівщині Микола Сарчук-“Буря” розповідав, як в коридорі райвідділу НКВД його водили повз відрізану голову полеглого 21 листопада 1945 Юліана Ващука -“Каменяра” (надрайонний військовий референт, в минулому командир сотні УПА, хорунжий УПА).

Джерело
https://teletype.in/

Дивізійник - Шкарупа Юрій Тимофійович Народився у місті Щепйорно, Польща (в родині старшини Армії УНР, де був табір інтернованих).

Народився Юрій 09.05.1923р. (помер  18.02.1984р.)
У червні 1943 р. зголосився до дивізії "Галичина". До цього служив в Баудінсту. Влітку 1944 р. проходив старшинський вишкіл у Трескав біля Познані, який закінчив за 1-м розрядом і отримав рангу хорунжого. По війні емігрував до міста Клівленд, Канада.

Варто згадати і за його батька.
Тиміш Шкарупа – кавалер повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У царській армії він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті.

Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому на початку відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії.
На фото Юрій Шкарупа під час своєї служби в Баудінсту 1942 р.

Баудінст: Українська служба Батьківщині (з нім. Ukrainischer Heimatdienst) – добровільна, а пізніше і примусова праця для фізично здорового українського населення чоловічої статі, що організовувалась за політичною програмою Імперської служби праці (Reichsarbeitsdienst) Німеччини. Займалася виконання будівельних робіт, у тому числі зведення інженерно-технічних споруд та переправ через водні об’єкти переважно для армії.

Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH

21 листопада 1920 р. - Армія УНР відступила на західний берег Збруча, де була інтернована поляками.

Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік.

Це був трагічний фінал трирічної напруженої і драматичної боротьби регулярної української армії за державність, суверенність, незалежність і територіальну цілісність України.
Одним з українських вояків, що відійшов за Збурч, був старшина штабу Дієвої армії поручик Євген Маланюк, майбутній відомий поет. 
Приголомшений воєнною катастрофою і відступом армії він написав тоді вірш «Ісход», сповнений болю від поразки, суму від прощання з рідною землею, але водночас наповнений незламною волею і непохитною вірою у правоту своєї справи:

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH

14 вересня 1939р. у США авіаконструктор Українського походження Ігор Сікорський підняв у повітря свій перший гелікоптер VS-300.

З юних років захоплений у літакобудування, Ігор Сікорський ще 1910-го збудував перший гелікоптер (ідею підказали малюнки славетного Леонардо да Вінчі), здатний відриватися від землі. Однак на той час несучим гвинтам не вистачало тяги, вони могли підняти лише порожню машину, без пілота. Відтак роботи були припинені.
До юнацької пристрасті повернувся наприкінці 1930-х. 14 вересня 1939-го власноруч підняв у повітря модель гелікоптеру VS-300 (S-46). Німецький авіаконструктор Генріх Фокке і його послідовники використовували поперечну схему. Тоді як Ігор Сікорський продовжував доопрацьовувати одногвинтову схему із хвостовим рульовим гвинтом. Зрештою вона і стала панівною.

Вже за три роки у США розпочнеться серійне виробництво двомісного S-47, який був прийнятий на озброєння американської армії. Використовували його також у Великобританії. При цьому сам конструктор вважав головним завданням таких машин рятування людей, а не бойові дії. І щиро радів, коли особливу ефективність гелікоптери проявляли в пошуково-рятувальних та санітарних роботах. За підрахунками його сина Сергія Сікорського, машини батька врятували понад півтора мільйона людських життів.

1952-го гелікоптер S-55 першим у світі здійснив трансатлантичний переліт. S-67 у 1970-му встановив абсолютний рекорд швидкості для гелікоптерів. А найкращою машиною Ігоря Сікорського вважається S-58, випробуваний в 1954-му. Всього ж він створив 18 моделей гелікоптерів. Навіть президенти США з 1947-го постійно використовували гелікоптери Ігоря Сікорського.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

неділя, 13 вересня 2020 р.

13 вересня 1948р. поляки розстріляли капелана УПА о. Василя Шевчука "Кадила".

Майбутній повстанський капелан Василь Шевчук народився в м.Стрию 12 серпня 1903 р.в сім`ї судового урядника.
Василь був одним із семи дітей Шевчуків. Згодом, коли йому виповнилося 7 років, сім`я переїхала в м.Дрогобич і проживала на вулиці Сніжній (П.Сагайдачного).
У 1914 р. Василь розпочав студії в державній гімназії м.Дрогобича, де навчався до 1919 р. Продовжив студії в м.Стрию, а матуру склав у державній гімназії Перемишля або Стрия (жовтень 1923 р.).

Дитинство та юність хлопця пройшли в роки, сповнені національно-визвольною боротьбою Січового Стрілецтва Української Галицької Армії, проголошенням УНР та ЗУНР, об`єднанням УНР та ЗУНР в одну державу, діяльністю Української військової Організації .
Василь зростав допитливим та охочим до навчання.

Після закінчення середньої школи вирішив стати греко-католицьким священником, а 1923 р. вступив до духовної семінарії в Перемишлі.
На четвертому році студій батько Василя помер.
Навесні 1930 року Василь Шевчук закінчив духовну семінарію, і 30 березня Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський рукоположив його у священичий сан.

Першу Службу Божу отець Василь Шевчук відправив 6 квітня 1930 р. в Дрогобицькому храмі Пресвятої Трійці. Спочатку нововисвячений душпастир служив у селах Дорожеві та Меденичах, на Дрогобиччині, а згодом- у с.Грушатичах, біля Добромиля, Смереківцях, біля м.Горлиці, Павлокомі, поблизу міста Динів, П`ятковій Руській, поряд із м.Бірча, на Лемківщині. Скрутні матеріальні умови змушували родину Шевчуків жити в помешканні о.Василя та часто переїжджати на нове місце його служіння (був неодруженим). Завдяки його старанням сестри й брати здобували освіту.

У парохіяльному житті отець Василь Шевчук ніколи не залишався осторонь громадського життя. Він був одним із активних учасників товариства "Просвіта", закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.
Ревний душпастир мав високий авторитет серед вірян не тільки як священник, а як патріот та активний громадський діяч-просвітитель.

На початку Другої світової війни В.Шевчук підтримував зв`язки з українським національно-визвольним рухом. У різних селах на початку 1945 р. від поляків загинуло кілька греко-католицьких священників. Отож, отець василь Шевчук змушений був переховуватися від польської боївки із села Дильонгови, а пізніше- від енкаведистів і польської поліції.

Боже покликання та велика любов до свого народу спонукали його виконувати священичі обов`язки у війську. Він відчував серцем, що конче потрібний борцям за волю України, тому пішов у лави УПА- став капеланом повстанського куреня полковника Коника. Водночак, отець Василь не забував і про вірних, які залишилися по селах: не раз під охороною бійців УПА пробирався до різних сіл, щоб послужити вірянам, позбавленим священичої опіки. Серед повстанців отець отримав псевдо "Кадило", а в документах іменувався- Пластун. Скромністю, витривалістю і відданим служінням капелан "Кадило" заслужив авторитет у повстанців та серед командування.

Виснажений тривалими боями, недоїданням, отець Василь важко захворів запаленням легень- залишив сотню та зостався в римо-католицького священника у словацькому селі Грубов, недалеко від Кошиць. Цей учинок аргументував небажанням бути тягарем для вояків.

3 травня 1948 року В.Шевчука схопили чеські органи безпеки та разом з іншими заарештованими повстанцями інтернували до Польщі. Отця Василя ув`язнили у Ряшівській в`язниці тепер- Жушув, Польща). Польські слідчі як тільки могли знущалися над священником: били, верхи їздили на ньому... Після тортур дуже часто його приносили в камеру непритомного та кидали на кам`яну долівку. У камері священник пересувався навколішки, бо не міг звестися на ноги,- такий був скатований.

Ряшівський військовий суд над о.Василем Шевчуком відбувся 8 червня 1948 р., а вирок виконали 13 вересня. Так від рук польської Служби безпеки у м.Ряшеві загинув українець-патріот.

Капелан УПА "Кадило", отець Василь Шевчук, став мучеником за християнську віру та український народ, показавши жертовність та патріотизм, приклад справжнього героїзму, відданої любові до України та ближніх.
У Дрогобичі, при вході у головний корпус педагогічного університету імені І.Франка, де навчався капелан УПА, 23 серпня 1998 р. встановили таблицю з бронзовим барельєфом священника.

Пам`ятні таблиці встановлені також на стінах храмів у с.Дорожеві та селищі Меденичі, де до війни о.Василь Шевчук служив парохом.

Джерело
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/otec-vasil-shevchuk-kadilo/

субота, 12 вересня 2020 р.

12 вересня 1945р. у с. Товсте Гусятинського району Українські повстанці напали на станицю “стрибків”, у бою з ними захопили кулемет та 7 гвинтівок.

                          село Товсте

12 вересня 1875р. народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні «Ще не вмерла Україна».

Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння, яке Олександр Кошиць пов’язував з нащадками Гедиміна та носіями гербу «Порай», хоча науковці дещо критично ставляться до даної версії. Достеменні відомості про рід Кошиців, що володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств зустрічаються у 18 ст. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць.

Народився він на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав с. Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священиком нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва).

За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані та отримав за роботу Золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один з яких зберігався в архіві самого Кошиця у Вінніпезі.

1904-го після повернення до Києва, Кошиць деякий час викладав в Учительській семінарії та Другій жіночій духовній школі. Тут він продовжив навчання у класі композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на запрошення якого одночасно викладав курс хорового співу. Далі відбулось стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора.

Деякий час був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909-му його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору в 1916-му уперше виконали неперевершений «Щедрик» у обробці Миколи Леонтовича. Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.

У січні 1919-го Голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.
Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував як відбувались концерти в Парижі у 1919-му, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без виключення в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922-му перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.
Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926-го оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів «Сімкою», намагався реалізувати себе в якості композитора. 1938-го він узяв участь у зйомках кінострічки «Маруся», що відбувались у Нью - Джерсі. Також викладав у Колумбійському університеті, працював над «Спогадами» та впорядковував щоденник «З піснею через світ».

Після світового визнання цей період в житті Кошиця був складний. Він потерпав від бажання повернутись в Україну та власної нереалізованості і ображався на українську еміграцію, яка «…навіть не цікавилась чи я живий, і як живу… Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки».
1941-го він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах.
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 р. і похований в колумбарії цвинтаря «Глен-Іден» недалеко від Вінніпега, заповідаючи аби його прах був перенесений до України.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua

пʼятниця, 11 вересня 2020 р.

Жовква. 2001 рік…Того, що в підвалах церкви Пр. Серця Христового (на фото) можна знайти рештки людських тіл, ніхто й припустити не міг. Не мав такої гадки і отець Марко Максимів, який на той час перебував в означеній обителі.

Як пригадує отець, все почалося з того, що побачив нішу з вмурованими завісами. На думку спало, якщо є двері, то й вхід також є. Захотілось з’ясувати, куди він веде. Все було щільно закрито й закладено каменем. Після того, як вийняв камінь, посипався пісок. А далі … людські черепи.

Священник написав заяву в прокуратуру, але з того боку справою так ніхто й не займався.
Зі слів отця Марка, ні одягу, ні взуття на місці не виявили. Тож людей розстрілювали голими, а далі викидали в підвал й засипали піском. У грудях однієї із жертв знайшов забитий бороновий цвях. 

Серед знайдених тіл – 70 дитячих. «На всіх національно свідомих не вистачало вагонів до Сибіру, тож із ними розправлялися на місці, винищуючи цілими родинами», - вважає священник.

Справа жовківської знахідки набула суспільного розголосу завдяки цікавості до неї журналістів. Отець Марко пригадує, до нього зателефонував чоловік із Полтавщини, сказав, що був свідком (а може й учсником) знищення тих людей. Розповів: людям стріляли в потилиці, після чого тіла ховали у спільну могилу. Священик підтверджує, що в багатьох черепах ззаду були дірки. 

Як з’ясувалося згодом експертизою, від куль.
60 домовин зі знайденими кістками 280-ти жертв поховали на міському кладовищі Жовкви аж через кілька років після знахідки, а, в підвалах церкви вони пролежали з 1946-48 років – це встановили патологоанатоми, які працювали з матеріалом.

Джерело.
https://zbruc.eu/

11 вересня 1675р. турки дощенту зруйнували місто Підгайці і замок.

                                   Підгайці 

четвер, 10 вересня 2020 р.

Спогади воїна УПА Козьменко Дмитра Олексійовича, “Листка". "Не впав «Листок".

Народився 28 листопада 1925 року в сім’ї селян Олекси Козьменка та Насті Якуб’як. Дмитро пішов до державної польської школи, хоч мріяв учитись у Рідній школі, де навчання було платне і вчились діти заможних селян. Закінчив 7 класів і хотів продовжити навчання в духовній семінарії, та початок війни розвіяв ці мрії. 19 вересня в Галичину ввійшли радянські війська — і в центрі Печеніжина зразу ж відбудували тюрму НКВС, в якій закатували до червня 1941 року багато безневинних українців, а в липні 1941-го прийшли нові “визволителі”, які цю тюрму переобладнали під приміщення будівельного загону — так званого “бавдінсту”. Юнаки почали дедалі більше ненавидіти окупантів і схилятися до підпільної ОУН, а точніше, її молодіжного крила Юнацтва ОУН.

10 травня 2012 року згасло життя, прожите для України — в кращі світи пішов Козьменко Дмитро, син Олекси, стрілець сотні ВД 59 ім. Михайла Колодзінського “Листок”, член Коломийської станиці Братства вояків ОУН-УПА Карпатського краю ім. полк. “Грома”.
На кутку Дубовиці, під лісом, до діда по материній лінії заходив кущовий провідник ОУН Шкондеюк Іван, син Василя “Славич”, “Святослав” (1917—1945) родом з Соколівки на Косівщині, син священика, з яким мав можливість інколи спілкуватись і 18-літній Дмитро та його друзі-ровесники. 1943 року на основі самооборонного кущового відділу Української Народної Самооборони (УНС) було сформовано сотню, яку прийняв підстаршина Дружин Українських Націоналістів, хорунжий УПА Михайло Москалюк, син Юри “Спартан” (1921—1950), а “Славич” очолив штрафну сотню 21 тактичного відтинку “Гуцульщина” і перейшов на рідні терени.

В УПА вступило майже 100 мешканців Печеніжина віком від 17 до 45 років, включно з дівчатами, які виконували роль санітарок і зв’язкових. Переважна більшість — юнаки, перед якими постав вибір — іти в Червону Армію чи поповнити “Армію безсмертних” і змагатись за Українську Самостійну Соборну Державу. Дмитро Козьменко став вояком Української Повстанської Армії на псевдо “Листок”.

З наближенням фронту сотня “Спартана”, яка отримала шифр ВД 59 і структурно входила в курінь “Карпатський”, маневрує між мадярськими і радянськими частинами, зводячи позиційні бої, нападаючи на ешелони і склади зі зброєю і амуніцією. 22 березня 1945 року відділ сотні “Спартана” висадив у повітря трьома потужними вибухами тюрму НКВС у Печеніжині. У цій акції брали участь майже всі повстанці з Печеніжина.
Згодом Дмитро став розвідником, і командир високо його цінував.

Тільки завдяки ідейності й силі волі повстанцям вдалося вистояти в люті морозні зими. Згадував повстанець добрим словом свого безпосереднього командира — Йосипа Приймака “Нечая” з Молодятина, одного з трьох братів, які полягли в боях за Україну. Майже всі ровесники і друзі Дмитра Козьменка загинули в численних боях.
В одному з боїв у лісах за Слободою “Листок” дістав дві кулі в праве передпліччя. Та це поранення не було фатальним. У березні 1946 року Дмитро Козьменко в Іванівцях прийняв свій, останній в лавах УПА, та далеко не останній бій за Україну. Сили були нерівні, не на користь повстанців. Дмитро був поранений у ногу і від втрати крові знепритомнів. Опритомнів уже на возі разом із вбитими і пораненим у груди хлопчиною дорогою в Ланчин. Ззаду, на коні, офіцер НКВС пильнував, щоб той, з простріленими грудьми, не зіскочив з воза. Їздовий — знайомий “стребок” з Іванівців. “Василю! Вези легше, ми ранені!” — “Везу так, як мені приказано!”.

Кілька разів Дмитро втрачав свідомість, коли приходив до тями — думав над тим, що його чекає. Визріло рішення вмерти дорогою, тому попустив джгут на нозі, щоб стекла кров, але пильне око офіцера це помітило — джгут затягнули, сильний удар вибив з голови думки про самогубство і рештки свідомості. Згодом ногу ампутували. Здавалося, шансів вижити — мінімум, але він таки вижив! Хірург-грузин був доволі людяний. Ліків бандерівцям “не положено”, тож лікар казав: “Цього хлопця лікує його молодість і сильний організм”. Два роки – по пересильних тюрмах, а потім ще довгих 8 років концтабору, в Мордовії. В ГУЛАГу в’язні вмирали від надважкої праці, голоду, дистрофії, а він, без ноги, вижив, працюючи нарівні з іншими каторжниками.
На волю вийшов 1956-го, приїхав до Печеніжина. Радісно зустріла родина, а односельці — по-різному. Якось Дмитро почув музику і пішов подивитися на танці на толічці (майдані). Дивився на чужу молодість, бо власна минула за колючим дротом, і гірко було, що збоку купкою стояли його ровесники-фронтовики і ніхто не підійшов, не подав руки. Вважали ідейним противником? Навряд. Скоріше, боялися за себе…

А в тому ж таки 1956-му довелося забиратися з Печеніжина, бо всіх учасників національно-визвольної боротьби “дбайливе” КДБ зібрало і недвозначно “порадило” виїхати за межі Західної України, бо почалося повстання в Угорщині, а радянське керівництво боялось, щоб колишні повстанці не підтримали угорців або не почали повстання в себе вдома.
Поїхав у Миколаївську область, там зустрів Ганну Городенко з Молодятина — вдову з чотирма дітьми, котра теж перебувала на спецпоселенні, оскільки була з повстанської сім’ї — сестра Настя була в УПА. Одружився з нею і повернувся 1961 року в Печеніжин. Невдовзі у них народилась дочка.

Дмитро 20 років фірманив у лісництві. На батьківському подвір’ї збудував хату, допоміг побудуватися дочці. Щонеділі, незважаючи на погоду, ходив кілометр до церкви пішки, поки не зліг. Вистоював усю літургію, ставив свічки за бойових побратимів і командирів, молився за Україну і народ. Завжди відвідував заходи з ушанування борців за волю України, виступав з промовами перед молоддю. Цікавився політичною ситуацією в Україні, засуджував тих, хто прогнувся і опустив руки.
Його незмінними словами були: “Ми вибороли для вас Україну, а ви її розбудуйте, бо ніхто цього за нас не зробить!”. Дмитро Козьменко не хотів для себе ані пільг, ані нагород, ані похвал, його єдиним бажанням було дочекатися, коли на державному рівні буде визнано боротьбу ОУН-УПА. Дуже тішився присвоєнням почесного звання “Герой України” командиру Роману Шухевичу і провідникові Степанові Бандері, до останніх днів називав себе “Штефановим хлопцем”.

Джерело
О. В. МОТРУК,
молодший науковий працівник музею О. Довбуша

10 вересня 1918р. на засіданні Ради міністрів Української Держави ухвалено грамоту гетьмана Павла Скоропадського про ратифікацію Брест-Литовського мирного договору.

Федір Лизогуб з Гетьманом Павлом Скоропадським. Федір Лизогуб - прем’єр-міністр Української Держави 1918 р.

москальська мирна делегація оголосила декларацію про незгоду із запропонованими Україною пропозиціями щодо кордонів між РСФРР та Українською Державою. москальська сторона наполягала на збереженні кордонів, визначених мирним договором між московією і Центральними державами у Брест-Литовську.

8 - 11 вересня 1943р. бій біля с. Новий Загорів відбувсяміж загонами УПА та німцями які значно переважали.

Пам'ятник бою біля села Новий Загорів.

44 молодих бійців УПА тримали бій проти понад 1500 бійців німецьких військ дві з половиною доби, маючи один міномет та чотири кулемети. Територія Загорівського монастиря, на якому розташувалися бійці УПА, була стратегічним місцем, де перетиналися шляхи УПА з сусідніх областей.

Результат повстанці змушені були відступити.

10 вересня 1894 - народився Олександр Довженко, визначний Український кінорежисер, сценарист, письменник, художник.

О. Довженко.

Родовід Довженків
Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія - Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них - і Семен, дід Олександра, а в Семена - Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.

Мати Одарка Єрмолаївна, у дівоцтві Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.

Народився на хуторі В'юнище (нині в межах смт Сосниця , Чернігівська область, Україна, за тодішнім адмінподілом — Чернігівська губернія, Російська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до
козацького стану.

Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14 - Василь (1881-1890), Лаврін (1883-1890), Оврам (1885-1905 (або 1907)), Сергій (1887-1893), Іван (1889-1890), Григорій (1891-1892), Олександр (1894), Парасковія (1898-1899), Анна (1900-1918), Мотрона (1903), Андрій (1905-1925), Кулина (1907-1908 або 1909), Поліна (1909), а також дитина, яка померла при народженні чи у перші дні (Олександр згадував хлопчика як "нехрещений"), тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».

середа, 9 вересня 2020 р.

9 вересня 1944р. московити і польща уклали договір про примусове виселення Українців - лемків із їхніх рідних етнічних земель.

Депортація українців з Новосільців ( Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946р.

Понад 500 тисячі Українців примусово, насильно, позасудово переселили до УРСР у 1944–1946 роках. Це брутально здійснили комуністичні режими срср і польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли Українців у різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.