5 жовтня 1883р. у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф. Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. 292 стор. Автор: Іван (м. Київ) 1929 р. н. та Антін СОКОЛОВСЬКІ (м. Київ) 1931 р.н., уродженці с. Бігалі Любачівського повіту.

Наше рідне село Бігалі розкинулося біля річки Любачівка. У ньому, як і в сусідніх селах Кобилиця, Лукавець, Суха Воля, Нова Гребля, переважно жили українці. Вони говорили своєю, українською мовою, мали свою українську школу та греко-католицьку церкву. Пройшовши через різні окупації, корінне населення села зуміло зберегти свої національні почуття, мову, гідність, звичаї, традиції тощо.

З осені 1939 до червня 1941 рр. наше село, як і інші села на правому березі ріки Сян, належали до СРСР.

На долю українського населення Любачівщини, інших районів у 1941-1944 роках випав страшний терор від польського шовіністичного підпілля.

У 1944 р. з приходом Червоної армії встановлюється Польська республіка, а кордон між нею та УРСР лягає в основному по лінії Керзона. Кремлівських правителів, очевидно, не турбувало, що понад 700 тис. українців Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Лемківщини – мешканці цих етнічних українських земель – опиняться у межах Польщі. Ця доля спіткала і наше с. Бігалі.

Відтоді почався організований жорстокий терор, скерований проти українців. Відкрито на повну силу лунало гасло: «українці – за Збруч!»

Польська поліція, Армія крайова та польські банди почали грабувати, вбивати українців, особливо вночі. Щоб якось захиститися, селяни організовували у нічний час групи вартових, які ходили селом і при небезпеці піднімали ґвалт, скликали на оборону. Виникла необхідність організовувати українські озброєні партизанські загони, щоб захистити своїх людей.

Нам поталанило, що в той час залізничний міст через річку Любачівку охороняли солдати Червоної армії. Для підсилення безпеки зимою 1944-1945 рр. наш батько і ще три господарі звернулися до командувача підрозділом охорони мостів, щоб дозволив по одному солдату ночувати в нашому та інших домах. Тато щовечора привозив кіньми солдата. Це був Леонід Медвєдєв, родом десь із Вінниччині чи Житомирщини, який розмовляв українською мовою. Польські бандити володіли інформацією, що в сім'ї Соколовських та деяких інших сім'ях ночують озброєні солдати Червоної армії, тому не наважувалися на нас нападати Загальний страх панував в українських оселях, бо грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців на Любачівщині частішали. Люди ховали зерно, одяг, споруджували нехитрі криївки з замаскованими входами.

Потім польські банди приступили до тотального знищення українських сіл. Так, одного разу сусіднє с. Кобильниця було оточене польськими поліцаями і їх помічниками та підпалене. Хто намагався рятуватися і втікати з села – розстрілювали. Після цієї трагедії поховали близько 30 невинних людей, в тому числі жінок і дітей

Другий випадок із нашої родини. У селі Лукавець жив родич Микола Шван, який пішов у партизани, штаб яких розміщувався в Чорному лісі. Він періодично приходив додому за продуктами, одежею тощо. Одного разу польська поліція, вистеживши, коли він прийшов додому, змусила батьків видати його. На очах матері та батька Миколу розстріляли на порозі рідного дому.

Третій випадок з сім'єю Микитів із с. Бігалі Це була талановита сім’я музикантів: батько і три сини (Петро, Микола, ім’я третього не пригадуємо). Всі вони грали на різних інструментах. Одного дня до них прийшли польські поліцаї, спочатку сильно побили Петра, потім прив'язали його за ноги до воза і тягали по селі, поки він не помер.

Таких фактів масових убивств невинних людей – безліч Все це організовувала польська влада, щоб залякати українців та змусити їх виселитися із рідних земель.

Отож, геноцид щодо українців розв'язаний поляками та підтриманий радянським урядом, поступово втілювався в життя. 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядом СРСР у Любліні підписано договір про переселення українського населення з Польщі. 

Переселення повинно було проходити без жодного тиску та примусу. Але публічних оголошень на виїзд в Україну було дуже мало. Тоді польська влада вирішила прискорити евакуацію своїм випробуваним способом: нещадним терором проти українського населення. Влада організувала відділи Армії крайової, які в листопаді-грудні 1944 р. та січні-лютому 1945 р. нападали на українські села, знищували людей, їх майно.

У такій ситуації УПА і підпілля організовують збройну боротьбу проти нападів польських поліцаїв на села. Загонам УПА на Закерзонні було діяти нелегко, тому що проти них окрім польської банди та Армії крайової, діяло НКВД СССР.

Пригадуємо, що планувався замах на знищення нашої сім'ї: тато, мама та семеро дітей. Найменшій сестрі було 1,5 рочку. Наша сім'я належала до національно та ідейно свідомих українців. Про цей замах нас попередив знайомий поляк. Акції терору і погрози під час виселення лунали щодня. Щоб врятувати життя нашої сім'ї, батько згодилися на переселення у березні 1945 р. Пам'ятаємо, як у день від'їзду на наше подвір'я прийшли польські поліцаї і заявили, щоб через дві години нас там не було. Мама збирала зимові й інші речі й чекали на підводу. Один із поліцаїв підійшов до мішка з квасолею, що мали забрати з собою, копнув його і квасоля розсипалася по подвір'ї в траву. Мама заплакала, а поліцай підійшов і вдарив маму прикладом автомата. Ми дуже налякалися і плакали.

Під тиском польської поліції батьки разом з дітьми залишили свою господарку і приїхали возами на залізничну станцію Нова Гребля. Станція охоронялася військовими Червоної армії, але на ній не було вагонів для відправки, і ми залишилися просто неба. Був холодний березень. Батько побудував тимчасовий намет, а ми, дітвора, зігрівалися під маминими перинами.

На залізничній станції ми пробули понад два тижні. На саме Благовіщення, 7 квітня 1945 р., подали товарняки, ми завантажилися та й від'їхали в Україну. Більша частина українців с. Бігалі, інших сіл залишилася, але ненадовго. Їх брутально виселили на західні пронімецькі землі під час злочинної акції «Вісла» (1947 р.).

Після того як ми виїхали, всю нашу господарку (хату, стодолу, хлів) спалили, щоб не було куди повернутися. Так споконвічні українські землі (від часів Київської Русі) залишилися без українців. Нам боляче згадувати ці страшні роки жорстокого польського геноциду над корінним українським населенням Закерзоння.

Джерело

http://www.vox-populi.com.ua/

4 жовтня 1947р. виповнилось 5 років із часу організації перших збройних груп повстанців. Напередодні цієї річниці в Борщівський район прибув крайовий провідник ОУН Василь Бей (псевдо «Улас»).

(Василь Іванович Бей (псевдо «Улас», «Титар»,

«Василенко», «Василенко Улас», «Гулий»; народився 3 березня 1922р., с. Литвинів, нині Підгаєцький район, Тернопільська область — загинув у бою з москалями 23 травня

1952р., с. Чернихів, Зборівський район,

Тернопільська область ) — крайовий провідник ОУН ОСУЗ (1947—1949), командир

ВО-3 «Лисоня» (3.08.1947—23.05.1952).

Він зустрівся з активом збройного підпілля регіону на базі Чортківського надрайонного Проводу, який якраз і розташовувався у печері «Озерна» поблизу Стрілківців. 

Під час зустрічі повстанці тоді вишикувались під просторим склепінням підземної зали, і Василь Бей зачитав перед ними наказ Проводу про нагородження Хрестом заслуги сотника Володимира ,який втратив зір у лавах УПА, а також про присвоєння військових звань іншим бійцям. 

Тоді ж він повідомив, що ОУН та рештки УПА зливаються в одну організацію — збройне підпілля ОУН-УПА… Те місце схову в печері не могли викрити майже два роки.

Джерело

https://teren.in.ua/2018/10/04/4-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

Цей день в історії УПА - 4 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Родина українців Калишів - Калиш Степан, 51 р. (вбитий поляком Левандовським родом з с. Верби), його дружина Калиш Марія Никипорівна, 51 р., Калиш Василь Степанович, 12 р., невістка Калиш Капітуля, 31 рік, донька Калиш Надія Михайлівна, 5 років.

Вбиті і спалені поляками 26.02.1944 р. в с.Капітулка Володими-Волинського р-ну

Фото із книги Я.Царук. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волин

ський район . Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2003.- с.57

**********

1944 рік

У селі Велике Вербче на Рівненщині повстанці знищили трьох працівників райкому КП(б)У, що проводили хлібопоставки.

Відділ УПА-Захід у бою з загоном НКВД, що проводив конфіскацію коштів у населення (так звана «третя військова позика») у селі Гримне на Львівщині, знищив міліціонера кінного взводу, трьох бійців винищувального батальйону і поранив оперуповноваженого.

1945 рік

Чота сотні «Опришки» УПА-Захід у засідці на вузькоколійній залізниці в районі села Тисів на Станіславщині поранила трьох охоронців. Підірвано колію, знищено локомотив.

У засідці біля села Манів на Станіславщині повстанці спалили легковий автомобіль і знищили лейтенанта НКВД та трьох автоматників, що везли гроші для своєї частини.

У селі Березина на Дрогобиччині підпільники знищили приміщення МТС з усім обладнанням.

1946 рік

Троє повстанців загинули у бою з москалями у селі Ялинкувате на Дрогобиччині.

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Катеринівка на Кіровоградщині знищила документи сільради і телефонний зв’язок, розповсюдила антирадянські листівки.

1948 рік

Під час боїв з москалями у селах Лужок і Новий Кропивник на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

У райцентрі Перегінське на Станіславщині повстанці знищили начальника винищувального батальйону.

1949 рік

У бою з москалями у селі Розділ на Дрогобиччині загинули кущовий провідник ОУН Олексій Любинський – «Борис» і зв’язкова Євгенія Лавро – «Вітка».

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

4 жовтня 1890р. у Львові створено Русько - Українську радикальну партію - першу Українську політичну партію.

РУСЬКО-УКРАЇНСЬКА РАДИКАЛЬНА ПАРТІЯ (РУРП)

Перша українська політична партія сучасного типу: з масовим реєстрованим членством, структурою та програмою. Заснована 4 жовтня 1890 року з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Кирила Трильовського й інших на основі гуртків "драгоманівців", що існували у Львові наприкінці ХІХ століття. У 1899 році розпалася на три частини, внаслідок чого сформувались основні політичні сили українців Галичини: національні демократи, радикали, соціал-демократи.

Історія

В основі політичної програми — соціалізм, демократія, ідеї кооперації та модернізація. Партія перебувала в перманентних конфліктах з Греко-католицькою церквою, провідною на той час інституцією українців в Галичині. Проголошувала ідею єдності українського народу, розділеного державними кордонами Австро-Угорської та Російської імперій.

Контекст

Через аграрний характер економіки краю, наявність трьох великих національних груп (українці, поляки, євреї), а також міцні позиції церков сформувався так званий аграрний соціалізм. Це означало, що робітниче питання відходило на другий план, важливим було національне визволення, а замість атеїзму і матеріалізму акцент робився на антиклерикалізмі.

Важливе для селян земельне питання, у зв'язку з міжнаціональним протистоянням, набуло морально-етичного та патріотичного значення. Земля трактувалася не тільки як засіб виробництва, а як "священне надбання народу". Самі ліві не визнавали себе інтернаціоналістами — розвинулася специфічна політична течія  австромарксизм, для якого актуальною була національно-культурна диференціація. У 1897 році був прийнятий статут австрійської соціал-демократії, який передбачав поділ на національні фракції та їхню автономію. Ідея "класової боротьби" доповнилася націоналізмом, через що приналежність до соціальної групи ототожнювалася із приналежністю до конкретного народу. І хоч боротьба класів всередині однієї нації суперечила принципам націоналізму, зате завжди можна було критикувати капіталізм з національних позицій — експлуататорів можна було таврувати як іновірців, зайд чи окупантів.

Усе це було актуальним в Галичині власне для українського соціалістичного руху, оскільки в польськомовних містах був можливим "нормальний соціалізм". Польський соціалізм міг ідеологічно ґрунтуватися на марксизмі (як соціалізм "державної нації"), натомість для українського проекту більше підходив соціалізм "драгоманівського" типу. Михайло Драгоманов запропонував формулу, яка в українському випадку узгоджувала соціалістичні та національні ідеї. Оскільки українці були представлені здебільшого селянством, то їхні соціальні вимоги автоматично вважалися й національними. Крім того, Михайло Драгоманов пропонував федеративний устрій соціалістичного руху (і майбутньої соціалістичної держави) на противагу Марксовій тезі про асиміляцію "недержавних" народів "державними".

На практиці це означало вибір організаційної структури для соціалістичного руху: в одній партії із соціалістами інших національностей чи як окрема організація. Це повинно було визначити статус українців після майбутньої соціалістичної революції: на засадах федералізму із представниками інших націй, повністю самостійно чи в складі унітарної держави якогось з "державних" народів.

На початку ХХ століття конфлікт між національним та соціальним в українському соціалістичному русі був вирішений на користь першого. Теза про майбутню самостійність українського народу стала загальноприйнятою, вважалася запорукою "піднесення народних мас на національному ґрунті". Оскільки марксизм передбачав зникнення "недержавних" народів й опору на практично відсутній в Галичині пролетаріат, ставлення до нього було критичним. Реальність змушувала українських соціалістів робити основну ставку на селянство, при цьому відкидалася теза про його майбутню пролетаризацію. "Робітниче" питання поступилося місцем "хлопському", а "соціальне" — "народному".

Історія

Радикальна партія виникла як альтернатива старим групам українських політиків Галичини: русофілам та народовцям. Підтримка русофілів зменшилася після судового процесу 1882 року і звинувачення в симпатіях до Росії. Народовці, щоб достукатися до селянства, змушені були іти на компроміси з греко-католицьким духовенством. Відповідно, їхня риторика почала схилятися до консерватизму.

Ще в 70-х роках ХІХ століття молода інтелігенція критично оцінювала діяльність і русофілів, і народовців. Під впливом Михайла Драгоманова молоді політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький зацікавлюються соціалізмом. Так сформувалася радикальна течія, яка стала відомою завдяки судовому процесу 1877–1878 років.

Попри нечисленність, радикали були помітним фактором у політичному житті, ведучи пропаганду соціалізму серед селян та робітників, різко критикували духовенство.

Згодом радикальна течія була організаційно оформлена в РУРП (Русько-українську радикальну партію). Установчий з'їзд відбувся 4–5 жовтня 1890 року у Львові — столиці краю та місті, де проживала більшість політично активних на той момент українських діячів, працював університет. Крім того, Львів вважався центром політичного життя українців через розміщення тут митрополії Греко-католицької церкви, тут у 1848 році була створена Головна Руська Рада. У подальшому Львів був центром, де відбувалися партійні з'їзди, працювали редакції часописів. Зрештою, робота Галицького сейму робила місто центром прийняття рішень і дискусій.

Досягнутий 1890 року, під тиском австрійської влади, українсько-польський компроміс ("Нова ера") радикали не сприйняли. Як зазначав Іван Франко, боротьба з "Новою ерою" стала одним з головних завдань Радикальної партії, яка виступала за національні автономії для кожного народу імперії.

Ще на установчому з'їзді окремі члени партії виступали за проголошення національних вимог і, зокрема, поділу Галичини на українську та польську частини. Цю пропозицію не підтримала більшість, що призвело до конфлікту між "старими" (Франко, Павлик, Терлецький, Данилович) та "молодими" радикалами (Будзиновський, Левицький, Охримович).

Суперечність вирішили аж на 4-му з'їзді партії 29 листопада 1895 року. Тоді було проголошено ідею самоуправління як передумову для соціалізму, а також заяву про самостійність українського народу. Теза про самостійність з'явилася в книзі радикала-марксиста Юліана Бачинського "Україна irredenta" і була внесена в партійну програму.

Після переїзду до Львова у 1894-му історика Михайла Грушевського, розпочався процес зближення поміркованого крила радикалів (Іван Франко) та лівоцентристів із середовища народовців, а 1899-го, у результаті розколу РУРП, була утворена Українська національно-демократична партія (УНДП). Того ж 1899 року від Радикальної партії відкололися марксисти, утворивши Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Усі три партії залишилися прихильниками ідеї політичної самостійності України.

Оскільки партія, після розколу 1899 року, спиралася на підтримку передусім селянства, головним напрямом роботи було "пробудження широких народних мас" задля залучення їх до активного політичного життя, перетворення на реальну силу. У самому Львові, зважаючи на етнічний склад та структуру населення, підтримка української "селянської" партії була мінімальною. Тому після розколу провід партії переїхав до Коломиї.

РУРП була першою партією, яка системно розвивала низові осередки, фонди, просвітні структури ("Поступ"), кооперативи ("Народні спілки"), товариства ("Січ"), організовувала передвиборчі віча. Стабільно видавали партійну пресу (часописи "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Громадський голос").

Партія мала невелике представництво в Державній Раді (парламенті) та Галицькому сеймі. Так, якщо 1891 року партія не здобула жодного парламентського мандату, то в 1897-му депутатами стали двоє радикалів, у 1911-му — п'ятеро. У Галицькому сеймі 1913 року налічувалося шість представників РУРП.

Натомість в роботі на низовому рівні партія досягла відчутніших результатів. Зокрема, варта уваги ідея "селянського страйку" як способу політичного тиску на польських землевласників. У 1902 році відбувся сільськогосподарський страйк, у якому взяло участь близько 200 000 селян. Він мав одночасно і соціальний, і національний характер, адже вимоги полягали в підвищенні платні польськими землевласниками та невтручанні польської адміністрації в процеси еміграції.

1 серпня 1914 року разом з національно-демократичною та соціал-демократичною партіями радикали утворили Головну Українську Раду, яка сформувала Бойову управу та Легіон Українських січових стрільців. Активно брали участь у формуванні ЗУНР.

У міжвоєнній Польщі, після об'єднання з волинськими есерами 1926 року і створення Української соціалістично-радикальної партії (УСРП), партія продовжила політичну діяльність: брала участь у виборах до польського сейму і сенату (1928, 1930), увійшла до Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу, створювала організації "Каменярі", "Союз українських працюючих жінок — Жіноча громада у Львові", видавництва, часописи.

У 1946–1950 роках УСРП продовжила свою діяльність в еміграції.

Джерело:

https://lia.lvivcenter.org/uk/organizations/rurp/

Гальчевський Яків Васильович (Орел, Правобережець, Войнаровський) - сотник Армії УНР. Убитий солдатами Армії Крайової.

                          (2.10.1894-08.1943)

Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими

мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується.

02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянський кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті.

02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-О

рла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах.

Восени 1923 р повернувся до Польщі. 01.04.1925 р з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі. На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку.

З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан. Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі. 

16.06.1942 р сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що захищав українське населення від нападів поляків. 

Загинув у власному домі під час нападу польських партизанів у с. Пересоловичі (Peresołowice) Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Гальчевський годину тримав оборону, поки, врешті-решт, не був застрелений. Прошите кулями тіло поляки витягли на подвір'я і порубали.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Світлина виконана з нафтової вежі у селі Руська Ропиця (сучасна с. Гурна) - червень 1947 рік. Виселення Українського населення поляками (Акція Вісла)"

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

3 жовтня 1896р. у селі Костюшки на Житомирщині народився Павло Ковжун, Український графік, живописець, мистецтвознавець.

Закінчив відділ малярства Київського художнього училища. Учасник Першої світової війни на Румунському фронті, був двічі поранений.

«З Києвом мав регулярний зв’язок і, буваючи в Києві, брав участь у таємних засіданнях старшої української громади…– писав у спогадах Павло Ковжун. – В полку і дивізії заклав і організував гурток українців-старшин, яких освідомлював національно під час сидіння в окопах».

Редагував фронтові газети «Козацька думка», «Україна», «Голос Часу». За часів Центральної Ради – представник військової місії до Румунії, входив до військово-історичного відділу Генштабу. У 1918-1919 рр. працював в інформаційному бюро Сірої дивізії, учасник боїв із більшовиками та поляками.

Після поразки Української революції мешкав у Львові. Співзасновник знаменитих львівських мистецьких об’єднань Гуртка діячів українського мистецтва (1922-1926) та Асоціації незалежних українських митців (1931-1939). Організатор численних художніх виставок.

Вважається одним із найвидатніших послідовників Георгія Нарбута. Його графіка неодноразово експонувалася на міжнародних виставках у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелесі (1931), Берліні (1937), Римі (1938).

Займався розписом багатьох церков Галичини складними орнаментальними композиціями в українсько-візантійському стилі.

Помер 15 травня 1939-го у Львові від запалення легенів. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерела.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 3 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Марія ГАВРИЛІВ. Народилася 23 лютого 1929 року у селі Хишевичі Городоцького району Львівської області. Була наймолодшою з шести дітей у сім’ї. Закінчила вісім класів у сусідньому місті Комарно. Два роки вчилася в ремісничій школі у Львові. Через війну 1942-го навчання перервалося. У 14 років стала медичною сестрою в Українській повстанській армії. 1948-го заарештували. Відбула 10 років таборів у російській Мордовії. Після повернення додому працювала санітаркою, у колгоспі. Вийшла заміж за репресованого колишнього упівця Петра Гавриліва 1924 року народження. Чоловік помер у 1999 році у віці 75 років. Сину Мирону – 58 років, учитель математики, завуч школи. Донька 56-річна Мирослава працює вихователькою в дитячому садку, а на 8 років молодша Оксана була пекарем, зараз – санітарка. Має шістьох онуків, сімох правнуків. Вишила рушники й килими. Кожній дитині вишила декалог націоналіста – на стіну. 

**********

1943 рік

У райцентрі Радивилів на Рівненщині відділ української самооборони у бою з німцями знищив 9 військових, ще двох поранено.

1944 рік

У селі Хренів на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

Під час мітингу в селі Тиха на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому КП(б)У, оперуповноваженого райвідділу НКВД та інструктора районного військкомату.

1945рік

Відділ сотні «Хорти» УПА-Захід атакував загін НКВД, що збирав продовольство в райцентрі Човгани на Закарпатті. Знищений старший лейтенант, чотирьох військових роззброєно і відпущено. Здобуто автомат і дві гвинтівки.

Двоє повстанців загинули у бою з москалями у селі Товстолуг на Тернопільщині.

1946 рік

Під час боїв з москалями у селах Коросне і Новий Яр на Львівщині загинули троє повстанців.

1947 рік

Рейдова група УПА у селі Соболівка на Київщині поширила антирадянські листівки і конфіскувала колгоспні продукти.

Лікар надрайонного проводу ОУН Юлія Онисько – «Ванда» загинула в бою з москалями у селі Уличне на Дрогобиччині.

1948 рік

У бою з москалями біля села Журавне на Дрогобиччині загинули повстанці Михайло Шевчук і санітарка Варвара Ковалишин.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Станківці на Станіславщині. Один повстанець загинув у перестрілці, решта 12 відійшли без втрат.

1951 рік

У бою з москалями у селі Мишин на Станіславщині загинув районний провідник ОУН Василь Тафійчук – «Сивий».

1952 рік

Четверо повстанців були оточені пошуковою групою МГБ у селі Гумниська на Львівщині, в ході бою знищили командира групи – капітана, але всі загинули під час прориву.

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Шеванюк Василь Аксентійович - "Сатурн" - слідчий референт СБ Станіславського Окружного Проводу ОУН. Слідчий з особливо важливих справ, референт СБ Крайового Проводу Карпати, вишкільний референт СБ ОУН.

Шеванюк Василь Аксентійович - "Сатурн" (1916 - 03.05.1950)

Народився в с. Пилява Тиврівського р-ну Вінницької обл.

Закінчив гірничо-механічний інститут м. Сталіно (нині м. Донецьк). Працював інженером-теплотехніком, слідчим КРІПО у Запоріжжі і Вінниці (1941–1942).

З кінця 1943 р. слідчий референт СБ Станіславського Окружного Проводу ОУН. Згодом слідчий з особливо важливих справ, референт Служби Безпеки Крайового Проводу Карпати, вишкільний референт Служби Безпеки ОУН.

З 1948 р. референт СБ ОУН Дрогобицького Окружного Проводу ОУН. З 16.08.1948 р. сотник СБ, автор низки інструкцій і посібників для СБ. Серед них: "Агентура НКГБ в дії", "Що повинен знати працівник СБ", "На допомогу слідчим", "Випадок з практики".

Призначений 11.1949 р. на посаду референта СБ Північно Західного Краю "Москва". Проте за ним не прийшов зв’язковий, а тому залишився зимувати у Галичині.

Загинув 3.05.1950 р., оточений групою МДБ у криївці на околиці м. Стрий Львівської обл.

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

2 жовтня 1990р. розпочалася Революція на граніті. Таку назву тодішні події отримають згодом.

Жовтень у Києві розпочався з протестної ненасильницької акції. На площі Жовтневої революції (нині це Майдан Незалежності) студенти оголосили голодування.

На початку 90-х років акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні рушійною силою стали не політики, а студентська молодь.

Ідея проведення акції зародилася влітку 1990 року серед членів Української студентської спілки в Києві. Замисел підхопило Студентське братство Львова. Співголовами акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Т.Корпала.

11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення мітингів на відстані одного кілометру довкола будівлі парламенту.

Зранку 2 жовтня кілька десятків активістів зібрались на площі Жовтневої революції і, розстеливши на граніті матраци та спальники, розпочали голодування. Увечері було розгорнуто наметове містечко, яке мало чітку організацію. Були окремо намети для прес-групи та медиків. Організовано охорону наметового містечка. Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.

Студенти оголосили основні вимоги:

1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;

2) проведення позачергових виборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше, аніж весною 1991 року;

3) прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;

4) відмова від підписання нового союзного договору;

5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, та забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів.

У наступні дні до мітингувальників приєднувалася молодь з усіх куточків України. Всього голодувало близько 150 осіб, ще стільки ж допомагали.

Вирішальні події відбулись протягом 12–17 жовтня. Більшість вишів Києва підтримали вимоги. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку були озвучені по телеканалу УТ–1.

Протести завершилися підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання більшості вимог учасників протесту.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

2 жовтня 1906р. у місті Охтирка на Сумщині народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’яга), поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).

Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».

В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.

Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.

«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?».

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Похорон Миколи Сидоровича Біднюка (22 роки), вбитого поляками влітку 1943 р.

Похорон Миколи Сидоровича Біднюка (22 роки), вбитого поляками влітку 1943 р. на хут. Бабаці Вишнівської сільради Любомльського р-ну Волинської обл. Світлину зроблено упівським фотографом Леонідом Хміляруком у серпні 1943 р. Разом з Біднюком загинув його товариш Головенко Іван Євтихійович (20 років). Це був перший напад поляків на українців у тій місцевості. (Ольховський І. Кривава Волинь. - Кн. 1. - Київ, 2008 - С.43)

Джерело.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Мешканці с. Туличева Турійського р-ну Волинської обл., вбиті німцями за участі поляків.

17 (за ін. даними 24) липня 1943 р. в село прибула каральна експедиція на 100 автомобілях, серед учасників якої були поляки. Було розстріляно 47 осіб (чоловіки з дітьми), жінок відправлено в табір у м. Ковелі. Поляки заявляли, що це була покара українцям за знищені польські колонії. (Ольховський І. Кривава Волинь. - Кн. 2. - Київ, 2011 - С.319.).

Джерело

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1 жовтня 1648р. козаки після 4-х місячної облоги взяли фортецю Кодак.

Кодак був взятий за наказом Богдана Хмельницького (який за переказом влучно висловився на адресу цієї фортеці: «Manu facta manu distruo» («руками створене руками і руйнується»)) козацьким загоном під командуванням полковника Максима Нестеренка (за іншою версією — полковника Ніжинського полку Прокопа Шумейка) і перетворений на опорний пункт українського козацького війська.

У наступному Кодак перейшов під особисте гетьманське управління та використовувався як тилова база козацького війська із залогою у 400 чоловік. Близько 1656 року Кодак перейшов до володінь Запорозької Січі. У цей же час до нього переводиться із Межигірського монастиря похідна церква Св. Архістратига Михаїла, також поблизу з'являється артіль лоцманів.

За гетьмана Івана Мазепи Кодак був сторожовим постом супроти Січі. У 1711 за умовами Прутського мирного договору разом з іншими фортецями на півдні України був зруйнований. Однак, жителі не покинули міста, продовжуючи жити біля руїн фортеці.

На початку XVIII століття Кодак було частково відновлено, але в 1720-х роках татари захопили фортецю, спаливши село і розігнавши мешканців. Відтоді Кодак вже ніколи не відроджувався як фортеця.

Джерело - фейсбук 

Сторінками історії України.

1 жовтня 1925р. у с. Задвір’я під Львовом народилася Марія Савчин, член ОУН і УПА, дружина полковника УПА Василя Галаси.

Марія Савчин — «Марічка» (зліва) і Наталка Козакевич — «Сіра», 1943. Фото: uk.wikipedia.org

1 жовтня 1925р. у с. Задвір’я під Львовом народилася Марія Савчин, член ОУН і УПА, дружина полковника УПА Василя Галаси – Орлана, Лицарка Бронзового Хреста Заслуги.

У 1940-х була провідницею підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайоновою УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язковою референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.

У підпіллі зустріла Василя Галасу, який у травні 1945 р. офіційно став її чоловіком. Галаса (псевдо Орлан) був полковником УПА, очолював обласний провід ОУН Перемишльської області (нині – Польща). За подружжям полювали чекісти. Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові Марічка втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.

Надалі Марічка з чоловіком діяли в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. Орлан організовував рейди УПА на Захід. У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.

11 липня 1953 року Марічку з чоловіком схопила оперативна група МГБ, яка діяла під виглядом повстанців. Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із закордонним представництвом Української Головної Визвольної Ради. Василь Галаса погодився лише за умови, що цим кур’єром стане Марічка. Він був впевнений, що його розстріляють, і намагався врятувати дружину. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. Орлана обіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу. За змовою Василя Галаси і Марії, вона мала залишитися за кордоном.

Маленького сина Петра Марічка змогла побачити лише з вікна автомобіля перед від’їздом у США у 1954 році. Його виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і хлопчик не знав, що живе у прийомних батьків.

Орлана у 1958 році засудили на 10 років ув'язнення, але у 1960-х рр. він був звільнений, хоч постійно перебував під наглядом КДБ. Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.

Марія Савчин виконала свою місію, розповівши на Заході про плани КДБ щодо знищення українських визвольних осередків за кордоном. Їй довелося пройти перевірки й пережити недовіру від деяких представників діаспори. У 1953 році Марічка емігрувала у США. Там вийшла заміж за Володимира Пискіра і в їхньому шлюбі народилося двоє дітей – Богдан та Лариса. Вона була активною учасницею діяльності громадських організацій української діаспори.

Але найбільшим її внеском у пам’ять про УПА стало написання книжки. Зі свіжої пам’яті Марія Савчин написала мемуари «Тисяча доріг». «Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок – зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період», - зауважила Марія Савчин про свою книжку мемуарів.

У 2003 році на запрошення Осипа Зінкевича і видавництва «Смолоскип» Марія Савчин приїхала у Київ на презентацію другого видання книжки «Тисяча доріг». У Будинку вчителя на сцені Марійку Савчин і Василя Кука багаточисельна публіка вітала її стоячи аплодисментами як знак поваги за їхню боротьбу за українську незалежність. У 2017 році видавництво «Смолоскип» ще раз видало спогади Марічки, тож сьогодні є можливість придбати це видання й довідатися надзвичайно цікаву розповідь про діяльність Української повстанської армії.

Померла Марія Савчин 22 квітня 2013 року в місті Кергонксон (штат Нью-Йорк), де й похована.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Трагедія села Ремель. "Село Ремель було розстріляне польською шуцманшафт полiцією та спалене вщент"

Село Ремель - околиці.

17 березня 1943 року, у невеличкому українському селi Ремель тодiшнього Олександрiйського району сталася страшна трагедiя. За наводкою польських шовiнiстiв у нiч з 16 на 17 березня село було оточене щiльним ланцюгом вiйськ СС, а пiд ранок за нiмецькою командою у це кiльце смертi було пропущено батальйон польської шуцманшафт полiцiї. Саме вони, польськi шуцмани, як озвiрiлi пси, вчинили в селi Ремель того жахливого ранку криваву маскару. Польськi полiцаї, одягненi виключно в нiмецькi мундири, запалили село, кидаючи у вiкна мирних українських селян гранати. Пiсля жахливих мордувань переважна бiльшiсть мешканцiв села були розстрiлянi.

Село Ремель було розстріляне й спалене вщент. На той час налічувалося 104 двори. У братній могилі поховано останки більш як 400 осіб. Єдина споруда в селі, яка не згоріла, — початкова школа, бо вона була мурована. Школярів, які все ж прийшли до школи, загнали в сусідній хлів, облили бензином і спалили. Школу поліцаї потім по цеглині розібрали й цеглу вивезли в село Осаду Креховецьку на будівництво гетто.

Причиною нелюдської сатанинської розправи був напад на залізничний міст над Горинню, біля тодішнього райцентру Олександрії боївкою ОУН. Було обеззброєно варту й убито охоронця-німця. Після цього боївкарі напали на районну адміністрацію, але (це відбувалось уночі) гранату, яку кинув повстанець у вікно жандармерії, вартовий, не розгубившись, миттєво викинув у вікно й, схопивши кулемет, пустив чергу по хлопцях. Жертвою став повстанець на прозвисько Федько Соловейчик. Товариші підхопили його мертвого. Він був з Ремеля.

Підводи повстанців стояли біля Олександрії з боку Ремеля, а на тім краю Олександрії була невеличка польська колонія. Як стало відомо пізніше, ті поляки, які наближені були до окупаційної адміністрації, донесли, що антинімецькі акції було проведено ремельцями.

Із мешканців села лишилися живими десь до 70 осіб, але до закінчення війни їх було вже менше, бо кого забрали 1944 року на фронт, а інші пішли поповнювати підпілля. Більшість із них загинула.

Хто ж безпосередньо виконував злочиннi накази нiмецьких окупантiв? Злочин в с.Ремель вчинив батальйон польської шуцманшафт полiцiї, що був сформований з польських осадникiв, виходцiв з польської колонiї Осада Креховецька. Це село було засновано польським окупацiйним режимом у 1925 роцi на насильно забраних в українцiв землях (на цих теренах зараз знаходиться село Нова Українка). Так от, саме там, поблизу Осади Креховецької, нiмецькi окупанти розмiстили єврейське гетто, куди зiгнали євреїв з усiєї округи, яке доручили охороняти польському шуцманшафт батальйону, сформованому з мiсцевих польських осадникiв. Саме цей батальйон i був залучений есесiвськими офiцерами до виконання кривавої розправи над мирним українським селом Ремель.

Уже вкотре громадськiсть може переконатися, що акцiї кривавого терору над мирними українськими селами на Волинi виконувалися за єдиною методикою. Нiмцi, як правило, брудною роботою не займалися. Вони тiльки забезпечували оточення терену, де здiйснювався терор, постачали польськi шуцманшафт загони зброєю i чорними есесiвськими мундирами зразка 1936 року, котрi були списанi за наказами рейху в 1939 роцi i у великiй кiлькостi переправленi на Волинь, у котрi й була одягнена польська полiцiя. Саме поляки, як вiрнi пси-прислужники нiмецького окупацiйного режиму, виконували найбруднiшу криваву роботу зi знищення українських сiл на етнiчних українських теренах.

-----

Ця подія співпадає з початком масового переходу українських поліцаїв шуцманшафту у підпілля.

На цей час німці уже з недовірою ставилися до українських шуцманів. У Білорусії в лютому 1943р на сторону партизан, в повному складі перейшов 53-й поліцейський батальйон з числа сформованих в Могилeві. Після цього випадку німці роззброїли кілька інших батальйонів, зі складу яких 1350 осіб були відправлені в табори військовополонених, а 40 - розстріляні. Масовий перехід до партизанів мав місце в березні того ж року в 121-му батальйоні. А протягом решти року 103-й, 104-й та 109-й батальйони, частково або повністю перейшли на бік УПА. В цілому більше 10 тисяч чоловік. Перехід поліцаїв у підпілля значно підсилив сили УПА на терені.

Говорячи про національний склад цих "українських" батальйонів, слід зазначити, що, крім українців, в батальйонах "шуми" служило також багато росіян. Крім того, ряд батальйонів (102, 103, 104, 105-й) був сформований частково з поляків, а в 134-му батальйоні служили навіть туркмени і узбеки. Ще два батальйони "шуми" (107-й і 202-й), були чисто польськими.

Батальйони, сили яких частково дезертирували, набирали нових шуцманів із місцевого польського елементу, що погіршило становище цивільного українського населення.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 1 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Підпис: «Проголошення акту відновлення укр. держави 30 червня 1941 р. у Самборі. (словацьке військо брало участь). Власність Б.Стебельського».

Фото: J.Wasik

*********

1943 рік

У селі Точевики на Рівненщині відділ української самооборони у бою з німецьким загоном знищив 21 військового, 5 захоплено в полон.

1944 рік

У селі Буковина на Дрогобиччині повстанці знищили секретаря сільради.

1945 рік

Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у засідці на шляху неподалік села Голинь на Станіславщині знищив двох військових НКВД і спалив легковий автомобіль.

Сотня «Журавлі» УПА-Захід під час рейду у селі Яблуниця на Станіславщині знищила двох міліціонерів.

1946 рік

Відділ сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід у селі Сопів на Дрогобиччині знищив двох військових МВД, здобуто автомат і гвинтівку.

Під час боїв з москалями у селах Біло божниця, Глибочок і Осташківці на Тернопільщині загинули троє повстанців, серед них – зв’язкова Марія Кучмій.

1947 рік

У селі Любидва на Київщині підпільники конфіскували продукти харчування з колгоспного складу.

У боях з москалями у селах Олексичі і Солець на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Ващишин – «Жук», зв’язкова Любомира Міщавка і ще троє повстанців.

1948 рік

У селі Якимчиці на Дрогобиччині підпільники знищили колгоспний трактор.

Троє повстанців загинули під час боїв з москалями у селах Рудники і Сможе на Дрогобиччині.

1953 рік

Декілька повстанців потрапили у засідку опергрупи МВД у селі Волуйки на Львівщині, але вчинили збройний опір і всі змогли прорватися.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Бій УСС з москалями під селом Потутори 30 вересня 1916р.

село Потутори та околиці.

Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ москалів у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів москальська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори.

У другій половині дня 30 вересня москальська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Москалі розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі москалі виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.

Наслідки:

Через значні втрати постало питання про саме існування полку УСС. Проте згодом, завдяки ефективній роботі Вишколу УСС відбулося відродження підрозділу.

Москалі так і не зуміли втриматись на Лисоні, й незабаром були відкинуті 55 дивізією.

Література:

Українські Січові Стрільці 1914 — 20. Л. 1935, 3 вид. Монреаль 1955;

Думін О. Історія Легіону УСС 1914 — 18. Л. 1936;

Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью-Йорк 1956.

Фото 

https://1ua.com.ua/

Звільнення вояками УПА в'язнів концтабору Осада Креховецька.

Звільнення в'язнів концтабору Осада Креховецька було здійснено 24 березня 1943 року об'єднаною групою УПА у складі сотень «Недолі», «Жука», «Очмани» та «Клена». 24 березня 1943 року чотири сотні УПА: сотня «Недолі» (сотенний Трохимчук Степан Клементійович), «Жука» (сотенний Бричко Йосип), «Очмани» (сотенний Шевчук Дмитро Несторович) та «Клена» (сотенний Новак Григорій Онисимович, він же «Гаєнко»), всього чисельністю біля 200 бійців УПА, здійснили відчайдушний напад на німецький концтабір Осада Креховецька. Концтабір знаходився у селі Нова Українка (сучасна назва) Рівненського району й охоронявся німцями та поляками.

В результаті запеклого бою охорона концтабору понесла великі втрати. Було знищено біля 50 солдатів 3-го Рейху разом з комендантом концтабору. Серед упівців загинуло двоє: Верещук Михайло Васильович та Токарець Феодосій, обидва уродженці села Воронів Гощанського району. В наслідок цієї акції УПА було звільнено 176 в'язнів концтабору Осада Креховецька, частина з яких пішла у лави УПА. Бійці УПА здобули також в результаті бою біля 180 одиниць вогнепальної зброї.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.