Духи гір, лісів, річок та вітрів. Карпатська міфологія, чи реальні демонічні істоти.

За давніми повір’ями світ розділений на три сфери. У культурі мешканців українських Карпат найнижча, потойбічна, завжди була населена духами, добрими і злими істотами, описана по-особливому яскраво.

Та загалом культура Гуцульщини дуже багата. І чи не найцікавішим її шаром є міфологія.

Гуцули вірять, що їхні краї повсюдно населяють найрізноманітніші демонологічні істоти. Упирі, полудениці, лобасти, джуму, бісиці, рахмани, пропасниці, уроки, чорти… Вони ховаються поміж високих трав, поміж гілля старих дерев, залягають на дно гірських річок, кричать кажанами у нічному небі. Вони престрівають перехожих на дорозі, вичікують одиноких під місячним світлом та заманюють неземною вродою. А хто піддасться, тому вже не вирватись з обіймів природи…

Коли вечірня роса вже впала на ожини і сови, що ночують на старих кладовищах, збираються на полювання — ніч починає заступати гори. Час сповільнює свій темп, здається, навіть гірські річки течуть спокійніше, а пастухи, дрімаючи біля ватри, слухають оповідання старих про вовкулак, що нападають на худобу. Отоді в Карпатах починається найцікавіше…

Демони лісів

Якщо колись заночуєте у справжній гуцульській хаті поблизу гір і ваш тихий сон потривожать незрозумілі звуки чи то жіночого, чи то котячого голосу – не лякайтесь, то прийшла до вас Нявка.

В Карпатах нявок особливо багато. Гуцули знають цих істот. Ті, хто бачив, кажуть про них, як про дуже гарних блідолицих дівчат із довгим волоссям.

Жіночі духи, пов’язані зі світом Нави, тобто померлих. Їх імена означають «втілення смерті». Вони не мають тіла, не віддзеркалюються у воді, не мають спини, тому всі нутрощі видно, коли нявка опиняється перед вами.

Нявки невагомі, тому, коли ступають по траві, вона на прогинається. Ні сонце, ні місяць не можуть змалювати тінь нявки.

Джерело.http://vsviti.com.ua/nature/25054

Василь Левкович, полковник УПА, який продовжив боротьбу у Воркуті.

Історія життя Василя Левковича, останнього з тих, хто нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в с. Старий Люблинець (територія сучасної Польщі). В чотири роки став сиротою, ще через три роки померла його бабуся. Тоді семирічного Василя взяв на виховання дядько Костянтин Білий.

1939 року після розділу Польщі між СРСР і Німеччиною, Василь Левкович опинився на території окупованій німцями. Будучи членом ОУН проходив військовий вишкіл організований повітовим провідником ОУН Омеляном Грабцем, який відбувався під виглядом агрономічних курсів. Коли Омелян Грабець став обласним провідником на Рівнинщені, Василь став його заступником. Для легалізації він вступив в народну міліцію в Дубно. Роботу в міліції Василь Левкович поєднував з роботою інструктора військової та політико-виховної підготовки в підпіллі.

В вересні 1941 року народна міліція в Дубні була розформована, замість неї функції поліції були передані «Шуцманшафту». В «шуцманах» Василь Левкович проходив до 17 березня 1943 року, доки дубненський «Шуцманшафт» за наказом ОУН не перейшов у підпілля. В підпіллі Левкович став командиром двух чот. Левкович отримав наказ співдіяти з місцевою боївкою у Деражному. І хоча в новоствореному загоні автоматів і кулеметів не було, але перші сутички з німецькими гарнізономами з с.Цумані і с.Головина закінчилась для українських повстанців вдало. 7 квітня 1943 року загін українських повстанців під час постою у с.Бутейки був атакований спільними силами польських і червоних партизанів. Напад був відбитий, але загін Левкковича зазнав перших втрат. В квітні 1943 року загін з’єднався із сотнею «Яреми» і сотнею «Шаули». Сотні «Яреми» і «Шаули» були краще озброєні тому 23 квітня 1943 року разом атакували німецький гарнізон в містечку Іванова Долина, де їм також протистояли поляки. Під час цієї операції Левкович разом з своїми вояками перебував у резерві. Після цього його було призначено командиром 1-ої чоти в сотні «Яреми» та його заступником. Таким чином в травні 1943 року УПА хоч ще офіційно не існувала, але німецька влада на Рівненщині залишалась лише в таких центрах як Рівне, Сарни, Костопіль і вздовж залізної дороги. Коли «Ярему» було поранено, на якийсь час командиром сотні став Василь Левкович. Саме під час його командуванням сотнею 17 липня 1943 року була проведена «відплатна акція» проти села Гути Степанської, яка була базою польської Армії Крайови, вояки якої разом з місцевими жителями тероризували українські села.

На початку літа 1943 року Василя Левковича було призначено заступником куреню «Бористена». Рейд куреню дозволив витіснити радянських партизан з лісу і німецький гарнізон із Волимирця. Після успішного рейду Левкович став командиром загону ім. Петра Дорошенка в околицях с.Степаня. В цей же час в сусідніх Цуманських лісах діяв радянський партизанський загін Медведєва. Командування направило загін Левковича для спільної операції з загоном «Рубащенко». Але військова операція проти партизан Медведєва пройшла невдало, бо як потім з’ясувалось в штабі «Рубащенка» знаходився радянський агент.

6 червня 1944 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич назначає Василя Левковича командиром воєнной округи «Буг» на Львівщині. Нове призначення припало на час, коли через воєнну округу «Буг» проходив радянсько-німецький фронт. Командиру воєнної коруги неодноразово доводилось перетинати радянсько-польський кордон. Під час інспекції відділів він так само наражався на небезпеку загинути під час облави. Так 13 грудня 1944 радянські прикордонники в с.Розджалів Радехівського району проводили операцію по ліквідації криївки УПА. За день до цього у розджалівській криївці перебував і сам Левкович, тож тільки необхідність рушати у службових справах врятувала його від смерті. Коли повстанці поранили службову собаку, то це так розлютило радянських військових, що ті спалили село, вбили 100 селян і 150 арештували.

Кінець активності УПА припав на лютий 1946 року. В цей період загони УПА проводили акції спрямовані на зрив виборів до Верховної Ради СРСР. Однак УПА не врахувало, що в виборах за радянської влади останнє слово завжди залишається за тим хто рахує. Тож кандидати комуністи отримали свої 100% незалежно від проведених акцій УПА. В травні 1946 року піді Львовом Василь Левкович отримав наказ про перехід від повстанської тактики боротьби до підпілля. Повстанські відділи мали бути розформовані на групи по 3-5 чоловік і розподілені між місцевими групами ОУН. Після розформування воєнною округу Василь Левкович був назначений військовим референтом Львівської області. В грудні 1946 р. Левкович зупинився в криївці в с.Яструбичах. 17 грудня під час облави був затриманий повстанець, який виказав місце знаходження криївки. Під час ліквідації криївки Левкович втратив свідомість, чи то від снодійного газу, який закачали в криївку, чи то від чадного газу після спалених документів і потрапив в полон.

Тортурами Левковича намагалися схилити до зради, але він на співпрацю з катами не пішов. За час ведення справи смертну кару в Радянському Союзі було скасовано. Тому вищою мірою покарання для Левковича стали 25 років виправних робіт. Два роки Левкович відсидів у тюрмі. В травні 1949 року після тюрми Левкович прибув на воркутинську пересилку і одразу потрапив в розряд «доходяг», тобто дистрофіків. Через місяць він потрапив в стаціонар на лікування і лише завдяки роботі на кухні зміг «одужати», тобто поїсти доситу. Однак спасіння від дистрофії означало направлення на роботу в шахту.

В Воркуті Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів, які працювали на 6-ій шахті. Смерть Сталіна наповнила в’язнів ГУЛАГу вірою в неминучі зміни. Потім до Воркути дійшла звістка про страйк в’язнів в Норильску і вивід Берії із складу ЦК КПРС. В’язні Воркути теж почали страйк з вимогою перегляду справ і пом’якшення режиму ув’язнення. Зміни режиму ув’язнення в ГУЛАГу відбулись в 1954 році, а в 1956 році почалися перегляди справ. 

Але справу командира УПА не брали навіть на розгляд. В лютому 1956 року в’язнів Воркути стали виводити на поселення. Дізнавшись, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, Левкович вирішив знайти її і розпитати про стан підпілля. В листопаді 1956 року Василь Левкович і Ярослава одружилася. В вересні 1959 року Ярослава Романина-Левкович була амністована як матір з малолітньою дитиною. В грудні 1959 року Левковича відправляють у Мордовію.

В 1960 році Василь Левкович отримав шанс вийти на волю. В 1956 році максимальний термін покарання було зменшено до 15 років, але ця норма не поширювалась на раніше винесені вироки. Та адміністрація табору після відбуття ув’язненним половини строку мала право подавати справу на перегляд. В 1960 році термін ув’язнення Левковича був зменшений до 15 років. Після цього офіцер МДБ запропонував Левковичу підписати щиросердне розкаяння в діях вчиненних проти радянської влади. Та Левкович не просто відмовився, але заявив, що він вважає себе військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми кримінального кодексу. Після цього рішення про скорочення терміну його ув’язнення було скасовано. МДБ пробувало тиснути на Левковича через його дружину, але вона підтримала свого чоловіка.

17 грудня 1971 року Василь Левкович вийшов на волю. Оскільки він був засуджений як людина без громадянства, то перед звільненням йому пропонували оформити радянський паспорт. Але він вирішив залишитись особою без громадянства. В польському консульстві в Москві він спробував отримати польський паспорт, бо до війни проживав на території Польщі, але консульство заявило, що він втратив польське громадянство. Та все таки консульство видало Левковичу довідку завдяки якій він зміг прописатися в Червонограді. Після виснажливої праці в таборах Василь Левкович мав починати свій трудовий стаж з нуля і знову пішов працювати в шахту.

Після проголошення незалежності України в «Літописі УПА» були видані його спогади «Сторінки з пережитого комбатантом УПА».

Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Олександр Вітолін

https://ua-news.liga.net/

01.08.2017 р.

5 лютого 1944р. в смт. Перегінськ німецькі окупанти розстріляли десятьох Патріотів з Рожнятівщини. Серед них були:

1) Юречко Федір, 1914 р.н з Ціневи,

2) Бельник Матвій, 1911 р.н з Ціневи,

3) Стефанишин Михайло, 1920 р.н з Ціневи,

4) Дирів Іван, 1900 р.н, з Ясеновця,

5) Борик Володимир, 1924 р.н, з Ріпного,

6) Белей Михайло, 1914 р.н, з Дуби,

7) Шикор Дмитро, 1920 р.н, з Дуби,

8) Чопей Мирослав, 1924 р.н, з Дуби,

9) Кучер Михайло, 1906 р.н, з Дуби,

10) Тунків Василь, 1921 р.н, з Дуби.

Ще 29 січня 1944 року німці робили велику облаву в Ціневі і хотіли заарештувати 20 людей, яких мали на списку, але впіймати нікого не вдалось, бо всі повтікали в ліс. В Ціневі сильно шукали за одним чоловіком, вчителем Романом Хортівим, який перебував на німецькій службі, і його забрали невідомі люди. Цього чоловіка підозрювали в контакті з комуністами. Того самого дня відбулися такі ж облави в Дубі і Іванівці. Під час облав люди повтікали і нікого не зловили. Скрізь німці робили обшуки і випитували за партизанами.

За кілька днів німцям все ж вдається схопити ряд жителів Рожнятівщини. Затриманих звинуватили в підривній діяльності і членстві в забороненій ОУН.

Не відомо на основі чого німці складали список осіб для арешту в Ціневі, а от про Дубу є цікава історія. Згідно з основною версією, німцям вдалось хитрістю дізнатись про тих кого потрібно захопити. Вони звернулись до двох жительок Дуби, які записались в фольксдойчери, з пропозицією подати список найактивніших земляків, яких вони знають для того щоб чи то нагородити їх чи то для співпраці для спільної розбудови України. Жінки нічого не підозрюючи склали такий список, навіть одна з них записала туди свого чоловіка. Пізніше тих жінок, за підозрою в зраді було знищено українським підпіллям.

Що ж до арештантів, то їх було відвезено в Долину на допити, які супроводжувались різного роду катуваннями.

А за тиждень, привезли до Перегінська, де і відбутись страта на очах при великому здвизі людей.

5 лютого напівживих бранців, зв’язаних дротом, постягали з автомашини і вишикували в ряд під стіною одного з будинків в центрі Перегінська. Німецький офіцер зачитав обвинувачення і погрозив всім присутнім, що за непослух, така ж доля чекає і інших. Далі пролунав залп із гвинтівок і арештанти мертвими попадали на землю. Тільки одного з них, Василя Тунківа куля тільки поранила. Він отримавши шанс на життя почав втікати поміж будинки і сховався в одному з туалетів, але німці все ж знайшли його і добили кількома пострілами.

Тіла загиблих було наказано поховати на єврейському цвинтарі в Перегінську, так як в німців це вважалось зневагою.

За кілька місяців родичі все ж розкопали ту могилу і декого забрали у рідне село, а решту поховали у спільній могилі на т.зв. Заріцькому цвинтарі Перегінська.

Того дня що і в Перегінську (5.02.1944 р.), страта десятьох українців, серед яких більшість була жителями Рожнятівщини, пройшла і в Долині. Передумови цьму були такі:

На Водохреща 1944 р. в Верхньому Струтині невідомі напали на хату одного господаря, в якого відбувалася забава, побили всіх учасників та забрали двох з них, а саме Мацьківа Михайла (німецького вислужника) та Урядку з Долини і відійшли з ними в невідомому напрямку.

На наступний день у тій справі приїжджало гестапо та кріпо з Долини, допитали кілька людей, і повернулись назад.

26 січня до Нягрина (зараз с.Підліски, Долинського р-н.) вночі приїхало дві автомошини з німціми. Вони оточили хату одного господаря, де відбувалось весілля та арештували 20 хлопців, з них 14 з Нягрина, 4 з Долини і 2 з Максимівки. Їх доставлено до Долини. При обшуку знайдено три револьвери.

28 січня приїхало до Спаса два військові авта німців і арештували 6 осіб. Вертаючись зі Спаса по дорозі зупинились а Верхньому Струтині і арештували двох осіб, одного комуніста, а другого господаря в якого гостював пропавший Мацьків.

Того ж дня німці заїхали в Князівське. Перед полуднем вони зайшли до хати одного господаря в якого жив ройовий Сокіл. Вій побачивши їх вискочив через вікно на двір. Німці почали обшукувати хату, а Сокіл за той час знову зайшов до хати і кинув в них гранату, але вона не спрацювала. Тоді він почав по них стріляти, але не міг поцілити, бо облавники сховались за піч. Один з німців також кинув гранату, яка розірвала Сокола.

Десятьох жителів Верхнього Струтина, Спаса і Нягрина затриманих під час тих облав стратили 5 лютого 1944р. в Долині. Про ту подію зберігся короткий спогад однієї з очевидців:

ПРИ РОЗСТРІЛАХ УКРАЇНЦІВ В ДОЛИНІ, НІМЦІ КАТУВАЛИ КОЖНОГО ЗАСУДЖЕНОГО, ЩО КРИЧАВ “СЛАВА УКРАЇНІ”.

КАТУВАЛИ ДО ВТРАТИ ПРИТОМНОСТИ Й ЩОЙНО ТОДІ ВІШАЛИ.

БУЛИ МАСОВІ ВИПАДКИ, ЩО В’ЯЗНІ ПЕРЕД ЕКЗЕКУЦІЯМИ ПРОЩАЛИСЯ ЗІ СВІТОМ ПАТРІОТИЧНИМИ ВИГУКАМИ, ЯК

“ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНА! ХАЙ ЖИВЕ УПА! СЛАВА ОУН! ВОЛЯ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ!” А НАЙПОПУЛЯРНІШЕ “СЛАВА УКРАЇНІ!”.

Німці останні вияви почувань скатованих жертв параліжували в звірський спосіб, бо заливали роти жертв вапном. Такі практики були на сході й заході. Жертвам на розстріл в’язано руки й ноги.

Перед стратою їхній комендант сказав: “Ви знаєте, що за одного німця відповідає десять ваших голов”. Коли ми розглянулися, тоді помітили, що над великим ровом стояло вантажне закрите авто, до якого підступили ґештапівці. З цього авта вони витягнули десять наших в’язнів. Я не могла дивитися на них. Я заслонила собі очі руками й молилася. Мої співучасники казали потім, що вони були по п’ятьох повязані колючим дротом й страшно скатовані.”

джерело ФБ Рожнятівщина. допис від Olek Shkil

5 лютого 1946р. НКВД розконспірувало друкарню ОУН у с.Шумляни Підгаєцкого р-ну у селянина Михайла Панаса. На вимогу вийти з повинною у криївці пострілялися друкарі „Мирон”, „Степан” і „Богун”.

Фото село Шумляни

Енкаведисти вилучили 2 друкарські верстати, верстат для розрізання паперу, 240 тис. повстанських листівок, 150 книг, 157 брошур, архів ОУН за 1944 р., 2 ручних куле­мети та іншу зброю. 

Джерело.https://teren.in.ua/2019/02/05/v-istoriyi-5/

Фото із сайту: https://irp.te.ua/shumlyany-selo-v-pidgayets-komu-rajoni-ternopil-s-koyi-oblasti/

5 лютого 1942р. німці заарештували обласного провідника ОУН(р) Станіславщини Василя Мельничука (псевдо: «Чумак», «Славко», «Богун»). Розстріляний 27 листопада 1942 у групі з 52-ох оунівців в селі Стара Ягільниця, біля Чорткова на Тернопільщині.

Народився 1914 року в селі Перерив (тепер Коломийського району Івано-Франківської області).

Навчався у Коломийській гімназії. Згодом здобув вищу юридичну освіту, працював помічником адвоката.

Член ОУН, неодноразово заарештовувався польською поліцією, зокрема останній раз 1 вересня 1939.

З квітня 1940 по вересень 1941 займав посаду окружного провідника ОУН Коломийщини, а також відповідальний від Крайової Екзекутиви на Буковину і Бесарабію.

Під керівництвом Василь Мельничука та його заступника Романа Сельського військовий відділ оунівців піддав обстрілу угорські війська на початку німецько-радянської війни.

Був делегатом II Великого Збору ОУНР у Кракові.

З травня 1941 до серпня 1941, а також з вересня 1941 до лютого 1942 обласний провідник ОУН(р) Станіславщини. 

Заарештований німцями 5 лютого 1942. Розстріляний 27 листопада 1942 у групі з 52-ох оунівців в селі Стара Ягільниця, біля Чорткова на Тернопільщині.

Джерело. https://teren.in.ua/2019/02/05/v-istoriyi-5/ та Вікіпедія.

5 лютого 1585р. у Львові було засновано Успенське ставропігійне братство за ініціативою кількох львівських купців і ремісників. У 1586 р. братство затвердило статут, згідно з яким його проголошували вищим серед усіх братств краю.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Львів). Де засідало Братство.

Як об’єднання парафіян навколо церкви братства здавна існували в Україні. Проте з кінця ХVІ ст. вони перебрали на себе значно ширші громадські функції. Львівське братство стало першою організацією такого типу. Його вважають найстарішим церковним братством в Україні.

За твердженнями історика Ярослава Ісаєвича, Львівське братство починає формуватися на початку 1580-х років. Його праобразом стала громадська діяльність парафіян львівської Успенської церкви. У 1520-х роках «опікуни» храму захищали перед міською владою інтереси «всієї української громади в місті й передмістях». А у 1544 році була згадка про існування при Успенській церкві «руських старшин», які діють від імені «співбратів і сусідів, патронів церкви».

Засновниками Львівського успенського братства були мешканці українського кварталу в центрі Львова – сідлярі Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Маленький, Хома Бабич, Стецько Мороховський, Іван Богатирець. Близьким помічником їхнім став учитель, письменник і вчений-філолог Степан Кукіль (Зизаній), родом із недалекого містечка Потелича – славного на всю Україну осередку гончарства.

Статут Львівського братства 1586 р. передбачав, що його членами ставали «міщанин або шляхтич, або предміщанин, або посполиті люди всілякого стану, як місцеві так і сторонні, за умови вступного внеску шести грошей». Членами Львівського братства були здебільшого ремісники, крамарі, інші містяни та жителі передмість. Охочий вступити до братства приходив на його засідання та оголошував про свій намір. Братчики обговорювали моральні якості кандидата, а знайомі давали рекомендацію. Кандидату зачитували статут, і він мав перед хрестом та двома запаленими свічками проголосити присягу про вступ до братства, підкорення його статуту, безвідмовне виконання доручень, боротьбу з ворогами братства. У разі зради інтересів братства братчик накликав на себе й родину прокляття, яке можна було зняти лише через покаяння. Жінки присяги не давали і на збори братства не приходили, хоч і входили до братства (Анна Федорова Грекова, Домна Семионова, Ангелина, Домна-Анна Могиляка та інші). Поза статутом існувала ще одна обов’язкова умова: до братства приймали лише одружених, а неодружені могли входити до «молодшого» або «молодечого братства».

На початку братство налічувало 14 членів, а потім їхня кількість зросла до 50. Збори відбувалися що чотири тижні, тут сплачували по півгроша.

Усі керівні посади були виборними. Щорік вибирали старших братчиків і такі ухвали затверджували більшістю голосів. За неявку на збори були покарання. Братський суд мав виняткові права. За значні злочини відлучали від Церкви. Також була обов’язковою присутність усіх на похороні братчика.

Історик Ярослав Ісаєвич вважав, що вже за статутом 1586 р. братство було ставропігійним, тобто підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Утім, у липні 1592 р. Балабан оприлюднив лист Патріарха Єремії ІІ про скасування ставропігії. У грудні Балабан записав цей лист до гродських актів, однак той опротестували православні як фальсифікат. Новою грамотою 1593 р. Єремія ІІ знову надав братській Успенській церкві права патріаршої ставропігії.

Очолювали братство чотири старші братчики, яких, відповідно до статуту, переобирали щороку. Вибори відбувалися зазвичай у першу неділю після Пасхи чи Фомину неділю. На загальних зборах минулорічні старші братчики та їхні помічники давали повний звіт, репрезентувавши всі документи, печатки, ключі тощо. Після звіту молодші братчики, кланяючись, дякували старшим, а старші дякували за честь і довіру.

Найвідомішими керівниками Львівського братства до 1596 р. були сідлярі Юрій та Іван Кузьмовичі Рогатинці, Іван Деомидович Красовський, з діяльністю яких пов’язують реформу братства та укладення статуту 1586 р. Юрія Рогатинця та Івана Красовського вважають також авторами статуту братської школи 1585 р. Братство широко вело православне просвітництво, освітню діяльність та особливо друкарську справу.

У 1574 р. диякон Іван Федоров надрукував у Львові «Апостол». Після смерті Федорова віддану в заставу друкарню за ініціативи владики Гедеона викупило братство (в 1586 р.). Ця друкарня працювала аж до припинення діяльності братства. Спочатку вона діяла у пристосованому приміщенні, а з 1605 р. – у Свято-Онуфрієвському монастирі. 1615 р. її перенесли на старе місце, а після пожежі 1628 р. – у школу. Братська друкарня була однією з найбільших і за період своєї діяльності випустила понад 160 тис. примірників книжок, серед яких значну частину становили богослужбові, також братство друкувало наукові трактати та світську літературу.

Опікувалося братство побудовою, ремонтом, доглядом за храмами, на утриманні братства був увесь церковний причт. У списки членів Успенського братства в різний час було внесено козацьких гетьманів Михайла Ружинського, Івана Виговського, Павла Тетерю. Братчики підтримували зв'язки з Військом Запорозьким. Зрозуміло, що на свою активну діяльність братство потребувало немалих коштів. Доходи братства поділялися на постійні й разові. До постійних належало зарахувати вступний внесок – 6 грошей – і річні, які також становили таку суму.

Джерелом доходів братства було нерухоме майно (будинки) і землі, звільнені від зборів, які приносили братчикам дохід. Братчики варили мед, залишок якого продавали. Віск використовували для виготовлення свічок, які також продавали. Головним джерелом постійних доходів була братська типографія.

До непостійних джерел доходів належали штрафи або пені, які платили братчики в разі порушення якихось обов'язків, а також пожертви і заповіти різних людей, що відписували братствам великі кошти або маєтки. Старші братчики вели братську скарбницю, дбали про збереження братського майна, контролювали виконання обов’язків молодшими братчиками, стежили за порядком під час зборів, пропонували різні справи на розгляд братства, після закінчення річної служби вони звітували перед усіма.

На братських зборах розглядали і вирішували суперечки між братчиками, судили й наказували порушників дисципліни та братських обов’язків, а як особливих злочинців – порушників таємниці братських зборів. Покараннями для братчиків були штраф грішми або медом, сидіння на дзвіниці. За серйозні проступки виключали з членів братства.

Братства опікувалися лікарнями, богадільнями, храмами, монастирями, школами, типографіями. Братчики вибирали також ігуменів і священиків для братських монастирів і церков. Гроші на різні братські потреби з каси видавали у присутності всіх братчиків. Братства мали перший після духовенства голос при виборі єпископа. Вони мало право не визнавати влади єпископа, якщо той чинив проти істини, і повідомляти про це Патріарху.

Львівське ставропігійне братство діяло понад два сторіччя, потім його офіційно розпустили. Про його діяльність і школи розповідають численні архівні матеріали, які є унікальними пам'ятками української мови й літератури. На цьому наголошував історик Ярослав Ісаєвич. Більшість їх зберігають у Центральному державному архіві України у Львові. 

Рукописні книжки з багатющої бібліотеки братства увійшли до фондів Львівського історичного музею. Натомість примірники, що їх видавала братська друкарня, розсіялися по світу. Як видно з каталогу «Пам’ятки книжкового мистецтва», стародруки з друкарні братства є в книгозбірнях багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в бібліотеках Варшави і Вроцлава, Праги й Будапешта, Лондона і Нью-Йорка. Широке їхнє розповсюдження – яскраве свідчення ролі братського книговидання в міжнародних культурних зв’язках. На основі виданих братством стародруків і документів з братського архіву низку літературознавчих та історичних творів написав І. Франко. Їх вивчали академіки К. Студинський, М. Возняк, І. Крип'якевич.

Підготувала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу» 

Джерело. https://vgolos.com.ua/news/stavropigijne-bratstvo-unikalna-obshhyna-lvova_206282.html

Цей день в історії УПА - 5 лютого.

фото: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА Командир сотні "Ударник-1" (Відділ 94) Роман Гробельський - "Бродич" (стоїть крайній справа) із вояками своєї сотні. 

*********

1944 рік

На околиці села Мізоч на Рівненщині повстанці знищили двох військових автоматної роти Червоної армії.

В районі села Рудня на Рівненщині повстанці знищили двох військових і захопили обоз із 11-и підвід із боєприпасами.

1945 рік

Четверо повстанців загинули в бою з загоном НКВД під час облави в селі Старі Стрілища на Дрогобиччині.

1946 рік

Під час сутичок із загонами НКВД у райцентрі Стрий і селі Товарна на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Іван Романів – «Стах» та ще двоє повстанців.

Вночі повстанці розкидали й розклеїли листівки проти виборів до Верховної Ради СРСР у обласному центрі Тернопіль. Одну з листівок було прилаштовано на будівлю обласного НКВД.

Зв’язкова УПА Євгенія Гаврилюк загинула під час облави загону НКВД у селі Суховоля на Львівщині.

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Гостинцеве на Львівщині загинув пропагандист районного проводу ОУН «Ворон».

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у трьох населених пунктах Дрогобиччини загинули троє повстанців.

1952 рік

Через зраду зв’язкових окружного проводу ОУН опергрупа МГБ захопила в полон двох повстанців у селі Пашківці на Кам’янець-Подільщині.

Повстанець Микола Дорош загинув у сутичці з опергрупою МГБ у селі Старі Стрілища на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам’яті

5 лютого 1850р. на Коломийщині народився Остап Терлецький, публіцист та літературознавець. Він входив до кола тих народовців, які заснували Русько-Українську Радикальну партію. Це була перша в Україні політична партія європейського типу.

«Терлецький Остап, − писав Іван Франко, − це була натура високо чесна і щира, глибоко пройнята почуттям своєї людської гідності та при тім повна симпатій до всіх слабих і покривджених та гноблених людей». Походив з родини священика. Навчаючись у Станіславській гімназії започаткував рукописну учнівську газету «Зірка» та створив молодіжне товариство «Громада».

Навчався у Львівському та Віденському університетах. Вивчив декілька іноземних мов.

У 1875−1876 Терлецький видав своїм коштом книжечки Сергія Поволинського «Парова машина» і «Про бідність розмова перша», які називали «метелики для народу». Через «метелики» Терлецький потрапляє в поле зору урядових кіл. Також його критикують народовці. Терлецький апелює до злиднів, у яких живуть люди. Дорікав «патріотам» попівством. Критикуючи галицьких народовців, які вбачали причину бідності селян в пияцтві та лінощах, Терлецький писав Бачинському: «Не горілка заллє народ, а заллє його уся ця мізерія галицька, усі ці народолюбці галицькі за заячою шкірою, заячим серцем і курячим розумом».

Під час арештів 1877-го у Львові та Відні, разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом його судили. Їх обвинувачували у належності до таємної організації з соціалістичними цілями, зв’язками із закордоном, у соціалістичній пропаганді. Справу слухала кримінальна колегія суду у складі чотирьох суддів. Це був відкритий судовий процес. Остап Терлецький сказав, що був за «переконанням соціалістом», політичним однодумцем Михайла Драгоманова і вважає себе одним із «нечисленних речників» соціалістичної думки серед галицьких українців. Ідеалом Терлецького була федеративна, демократична республіка, де суд і правду вершить громада. Він прагнув політичних і економічних прав для народу, досягнення рівності всіх перед законом і рівності закону для всіх.

Змучений хворобами (протягом 20 років його виснажували епілептичні напади), він склав іспити на правничий факультет. Він став адвокатом і до кінця життя провадив адвокатську практику в Галичині.

Помер Остап Терлецький 22 липня 1902 року.

Джерело

© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

4 лютого 1924р. у Трускавці на Львівщині народилася Дарія Гусяк - зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича. За свою націоналістичну діяльність 25 років відсиділа у тюремному ув’язненні, звільнившись на 51 році життя.

Дід Олекса був січовим стрільцем, а згодом багато років війтом Трускавця. Батька Юрія за активну громадську діяльність радянська влада у 1940 році репресувала. Усі члени сім’ї допомагали Організації українських націоналістів у боротьбі за державність України. У 1947 році, відчуваючи небезпеку арешту, Дарія з мамою продали майно, покинули хату і перейшли у підпілля. 

Дарія Гусяк стала зв’язковою головнокомандувача УПА і разом зі своєю мамою шукала й облаштовувала хати, де проживав Роман Шухевич під чужим іменем з охороною. У 1948 році Дарію і ще двох дівчат урочисто прийняли в ОУН. Керівник УПА особисто приймав їхню присягу на вірність Богу і Україні у лісі при великій кількості повстанців. 

Операцію по захопленню головнокомандувача УПА очолював генерал Міністерства державної безпеки Павло Судоплатов. 2 березня 1950 року Дарію Гусяк заарештували. Побиттям і катуванням вимагали назвати місце перебування її керівника. Мовчала. Майже на очах за тоненькою перегородкою били маму. Її крик доводив до відчаю, але Дарія витримала. До неї в камеру підсадили агентку «Розу», яка спочатку працювала в нацистському гестапо, а згодом була перевербована в радянську спецслужбу. Розповідям, що «Роза», яка представилася учасницею націоналістичного підпілля, може передати записку Шухевичу, Дарія не вірила. Тоді слідчі випробували психотропний препарат, який викликав галюцинації. Боячись наступного разу збожеволіти і несвідомо зрадити побратимів, Дарія погодилася передати записку з попередженням. Вона була адресована не на пряму адресу, де перебував Шухевич, а родичці власниці його хати, яка мешкала зовсім в іншому кінці села Білогорща неподалік від Львова. Дарія знала, що там нікого нема, а селянка, здогадавшись, зуміє попередити підпільників. Так би й сталося. Якби на голосні допитування енкаведистів до мами не підійшов малолітній син Данило. Хлопець на одній із фото пізнав знайому тітку (зв’язкову Галину Дидик) і вказав хату, де її бачив. Так чекісти вийшли на слід Романа Шухевича. 

Неволю відбували в Верхньо-Уральську Челябінської області, а згодом у Володимирській тюрмі. Лише у 1969 році їх перевели у концтабір в Мордовії. Дарія вийшла останньою, відбувши весь термін покарання. Пропозицію погодитися на дострокове відхилила. Її ніхто не чекав удома. Всю сім’ю репресували і вивезли в Сибір. 

Звільнившись, Дарія не мала права жити на Львівщині, тож переїхала у містечко Волочиськ на Хмельниччині до своєї подруги, зв’язкової головнокомандувача УПА Катерини Зарицької. Разом працювали до пенсії у кравецькій майстерні. Шиттям заробляли собі на життя, висилали посилки ув’язненим шістдесятникам. У 1995 році самотня Дарія Гусяк переїхала в однокімнатну квартиру у Львові, яку їй надала місцева влада. 

 

"Якби не та війна, то я би ще пожила, а так відчуваю, що довго не витримаю, – зі сльозами на очах каже в інтерв'ю Дарія Гусяк. – Увечері сідаю і переглядаю всі новини. 

Тяжко, але не дивитися – не можу. Найбільше болить, що кращі сини знову вмирають за Україну. Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Вони тільки тепер починають відроджуватися. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися ні в якому разі".  

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/4/1924-narodylasya-dariya-gusyak-zvyazkova-upa

4 лютого 1877р. в с. Москалівка на Сумщині народився Микола Макаренко, археолог і мистецтвознавець. Розстріляний московитами у новоросійську (московія) 4 січня 1938-го (за іншими даними – в Томську). Місце поховання залишається невідомим.

Протестував проти знищення архітектурних пам’яток, завдяки його принциповій позиції вдалося зберегти від руйнування Софійський собор у Києві. Заарештований в 1934-му за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого. Жертва сталінських репресій. 

Навчався в Петербурзькій школі технічного малювання барона Олександра Штиглиця та Петербурзькому археологічному інституті. Займався дослідницькою роботою в Ермітажі. Проводив розкопки на території Росії, Полтавської, Катеринославської, Харківської губерній.

На початку 1919-го повернувся в Україну. Досліджував археологічні пам’ятки в Києві, Чернігові, Сумах, Маріуполі. Саме розкопки могильника епохи неоліту на території будівництва заводу «Азовсталь» у 1930-1931 роках принесли вченому світове визнання.

Займався реставрацією давніх храмів. Очолював Музей мистецтв ВУАН (1920-1925). Професор Одеського художнього інституту (1930-1931).

«Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра», – характеризував вченого колега, професор Максим Гронець. 

Микола Макаренко протестував проти знищення архітектурних пам’яток, завдяки його принциповій позиції вдалося зберегти від руйнування Софійський собор у Києві. Заарештований в 1934-му за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору (навіть написав листа Сталіну на захист святині і ходив на прийом до Павла Постишева), офіційно звинувачений в належності до «контрреволюційної організації», засланий до Казані. Повторно заарештований в 1936-му. Засуджений на 3 роки, відбував покарання у Томській виправно-трудовій колонії. Там же заарештований втретє 15 грудня 1937-го.

Розстріляний за постановою «трійки» у Новоросійську (Росія) 4 січня 1938-го (за іншими даними – в Томську). Місце поховання залишається невідомим. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/4/1877-narodyvsya-mykola-makarenko-mystectvoznavec

4 лютого 1950р. радянська влада висунула звинувачення о.Івану Зятику арештованому колишньому ігуменові монастиря редемптористів в Тернополі.

о. Іван Зятик після депортації до Бельгії о.Йосипа де Вохта став протоігуменом Чину та генеральним вікарієм УГКЦ. 

Його звинуватили в тому, що: «проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків». У 1951 році о. Зятика засудили на 10 років позбавлення волі. Ув’язнення призначили відбувати в Іркутській області. 17 травня 1952 року, після важких побоїв палицями у Велику П’ятницю, його, напівпритомного, залишили на морозі. 

Помер у в’язничній лікарні. Поховали його в Тайшерському районі Іркутської області. У 2011 році св.Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив о.Івана Зятика Блаженним.

Джерело 1. https://teren.in.ua/2020/02/04/4-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/

******

Джерело 2.

Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".

О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним. 

Цей день в історії УПА 4 лютого.

фото:Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. "Панахида на могилі вояків УПА та працівників ОУН на східній Лемківщині. Промовляє курінний капелан о.Андрій Радьо - "Яворенко", серпень 1946 р."

1945 рік

У бою з наступаючим загоном НКВД біля села Суходоли на Львівщині зазнав поранення і застрелився командир сотні УПА-Захід «Леви».

Двоє повстанців загинули в сутичці з загоном НКВД у селі Бунів на Львівщині.

Загін НКВД під час облави у селі Богатківці на Тернопільщині розстріляли повстанця Степана Пасічника.

1946 рік

Вночі повстанці розклеїли листівки проти виборів до Верховної Ради СРСР у райцентрах Жванчик, Дунаєвці і ряді сіл Кам’янець-Подільщини.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Солова на Львівщині. Районний провідник ОУН Михайло Козак – «Наливайко» та ще двоє повстанців відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Бірки, Комарів, Павлів, Пиратин і Розжалів на Львівщині загинули 6 повстанців, у тому числі командир кущової боївки ОУН Роман Діжак – «Кармелюк», якого застрелив власний охоронець (агент НКВД).

Пошукова група НКВД захопила хату-криївку в селі Литвинів на Тернопільщині. Троє повстанців загинули в перестрілці, ще двоє – під час прориву.

1948 рік

У селі Печенія на Львівщині підпільники знищили пересувну кіноустановку.

Опергрупа МВД захопила криївку в селі Кропивник на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

1949 рік

У селі Гаї-за-Рудою на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду і клуб.

Підготував Сергій Горобець. 

4 лютого 1880р. на Сумщині народився Климент Квітка, правник за фахом, етнограф, музикознавець, дослідник Поліського фольклору, який зібрав і зберіг шість тисяч народних пісень.

Понад 200 пісень композитори використали для своїх творів.

Микола Леонтович створив найвідоміші хорові композиції на основі зібраних Климентом Квіткою пісень.

Він є автором понад сотні наукових праць з етнографії та музикознавства. 1929-го Всеукраїнська академія наук запропонувала його кандидатуру на дійсного академіка. Але для нащадків Квітка так і залишився у тіні своєї відомої дружини Лесі Українки.

Його батько рано пішов з життя, мати з усіх сил намагалася утримувати дітей. Але змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщків Карпових у Київ. Тут він отримав грунтовну музичну освіту в Київському музичному училищі та фах юриста у Київському університеті святого Володимира.

На пропозицію Центральної Ради протягом 1917 – 1918 працював товаришем генерального секретаря судових справ та заступником міністра юстиції УНР.

Климент Квітка (стоїть) з родиною старшої сестри. Кін. 1890-х. Фото: uk.wikipedia.org

Після приходу більшовиків полишив юриспруденцію і займався етнографічними дослідженнями у ВУАН та викладацькою роботою у Київському вищому музично-драматичному інституті. Його двічі заарештовували радянські спецслужби. З 1934-го відбував покарання у сумнозвістному концтаборі «Карлаг» у Казахстані. 1936-го Климента Квітку достроково звільнили, після того він до кінця життя викладав у Московській консерваторії.

Помер 19 вересня 1953 р.

Джерело.

4 лютого 1945р. в с.Денисів Козівського р-ну під час бою повстанці убили старшого уповноваженого РВ МВС Дмитра Борисенка, поранили старшого оперуповноваженого Малацького. За це більшовики арештували 35 селян.

Околиці Денисова

Хор Просвіти в Денисові 

Джерело. https://teren.in.ua/2020/02/04/4-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/

Переговори УГВР (Українська головна визвольна рада) і Делегатури збройних сил (ДЗС) польща.

Переговори ввдбувались у присілку Люблінця Нового 21 травня 1945 р. Мар'ян Голембевський-"Стер" (у білому плащі) говорить з Юрієм Лопатинським-"Шейком" (сидить навпроти в портупеї).

Зліва праворуч: підпоручник Едмунд Кшижановський - "Денбно", поручник Ян Туровський-"Норберт", капітан Мар'ян Голембевський-"Стер", капітан Станіслав Ксьонжек-"Рота", капрал Юзеф Борецький-"Вдова", підпоручник Стефан Плюта-"Сталь", Микола Винничук-"Вир", поручник Мар'ян Варда-"Малий" (видно лише руку і фрагмент піджака), майор Юрій Лопатинський-"Шейк" і на першому плані спиною сидить Сергій Мартинюк-"Граб".

джерело FB (ФБ) Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

3 лютого 1863р. народилася Попович-Боярська Климентина - с.Велдіж, нині с.Шевченкове Долинського р-ну Івано-Франківської обл. Українська письменниця, громадська діячка. Була діяльна в галицькому жіночому русі. Весняна квітка Івана Франка, або нещасливе кохання Климентії Попович...

У листі до Агатангела Кримського Іван Франко зізнавався: “я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу”.

Климентина Попович була на сім років молодшою за І. Франка. Народилася Климентина Попович-Боярська 3 лютого 1863 року в селі Велдіжі (тепер Шевченкове) Долинського району Івано–Франківської області в сім`ї вчителя. Її виховали законослухняною людиною, “так що й слова рідного не знала”, – згадувала Клима.

І тільки у Львові семінаристка почала вивчення рідної мови та літератури, написання власних поезій. Далі Клима пішла на хліб народної вчительки в селі Жовтанцях на Львівщині, через 4 роки переїхала до сусіднього села Читин. Молода 21-річна вчителька зважилася таємно послати кілька віршів у редакцію “Зорі”, підписалась “Зулейка” (арабське ім’я – блискуча, найкрасивіша). 

Навесні 1884 року львівський часопис “Зоря” надрукував два вірші, відредаговані Іваном Франком, — “Чого я бажаю?” і “Мусиш любити” за підписом Климентія П. Відбувся поетичний дебют Климентини Попович.

А у листі поетеса читає слова, від яких голова йде обертом: …у Вас безперечний талант… поетична сила слова… високий політ фантазії… Ваш Іван Франко… “Як же це, до мене, нікому не знаної, в сільській глуші загубленої учительки, відзивається такий велет, таке божище недосяжне!” 

Грайливість поезії “Мусиш любити” вразила Івана Яковича і він надрукував у “Зорі” вірш “Гарна дівчино, пахущая квітко” (“Відповідь”) з посвятою “К.П.”

Гарна дівчино, пахучая квітко,

Оком і словом стріляєш ти мітко.

11 травня 1884 р. Климентина вперше зустрілася з Іваном Франком у його помешканні. Оба були заскочені: вона пережила відразу й переляк, бо очікувала побачити високого красеня, Аполлона, а не рудого блакитноокого чоловіка. Іван Якович зізнавався: “По ваших писаннях я уявляв вас дужою, високою, з енергійним голосом і жестами людиною, коли, між тим, ви ніжні та утлі, як prima vera (весна)”.

Їхнє знайомство, спочатку листовне, а потім особисте тривало майже два десятиліття і переросло у щиру дружбу, кохання. 

Їхнє листування (збереглося 26 листів Франка до Попович, 39 – від неї) дихає динамікою дружби (спочатку звертання “Пане”, згодом “Друже”). У час таких звертань Франко часто приїздив до Клими в Жовтанці, а потім у Честинці, що недалеко від Львова, де вона працювала вчителькою. Пізніше в “Споминах про Івана Франка” вона писала: “Франко, у той час бойкотований своїми і чужими, злиднював гірко і недомагав душевно й фізично, той рад був виливати своє горе перед щирим другом, за якого почав уважати мене, хоч ми досі були знайомі між собою лиш письмово…” і: “відтоді Франко, заохочений гостинним прийомом моїх батьків, частенько – майже щотижня – пішки (3 милі) забігав до Жовтаниць, щоб, як він казав, “відвести душу”.

Якби ти знав, як много важить слово

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює – якби ти знав оце! 

“Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця”, — зізнався Франко. І їхні листи освятилися інтелігентним несміливим коханням (читаємо “Ти”, “Дорогий Іване”, знаходимо проект подружнього зв’язку для обопільної помочі одне одному). Жінка визнала: “Непомітно для нас самих прийшло несміле прекрасне почуття — “чисте золото найшляхетніших почувань двох душ”….

Клементина Попович

“До мого друга Івана Франка”

Гуляй, орле, по облаках,

Хоч не твоя воля.

Гуляй! Тобі не спочити:

Така твоя доля.

Знай, лиш за той лет небесний,

Недосяглі крила

Тебе, орле, голубочка

Навік полюбила!

Здавалося б, чекай сватів, Климо! Але в одному з листів Климентина написала: “Дорогий Іване! Ти не можеш мене любити, бо я не вмію Тебе чарувати, що тобі й подобатись може. Я не хочу приковувати Тебе до себе, не хочу дивитися на Твою муку і мучитися нею вдесятеро більше від тебе! До мого щастя потрібно бачити Тебе щасливим, а я виджу, що зі мною Ти не найдеш сего щастя”.

Не на те я, хлопче-орле,

Тебе полюбила,

Щоб забута, нелюбима,

Весь вік протужила!

Несподівано він одружується. Вона ж картала себе, що не боролася за своє щастя, зізнавалася: “А тепер мене усе тривожить думка, що не будь ми колись такими наївними теоретиками в справах дружби чи супружжя і наївні в своїх рішеннях життєвої ваги, усе, може би, було інакше та краще склалося”. 

Та життя триває: щоб ніхто не подумав її жаліти, 25-річна Клима подала рушники греко-католицькому священику Омеляну Боярському. Через два роки вони обвінчалися переїхали на Буковину.

Після його, а потім її одруження листування та зустрічі не припинилися, але зустрічаємо тільки — “Товаришу”, “Добродію”, “Пане”.

Чорною наміткою пов’язала Клима своє життя.

Ревнивий чоловік не міг їй простити Івана. Навіть при гостях о. Омелян переодягався у вбрання Івана Франка (вишиванку та сірий костюм у будні; у вишиванку та синій костюм у свята), аби покепкувати, познущатися з бідолашної. З цього часу у її чоловіка з’явилося хобі: заводити коханку та будувати їй хату.

До дружини ж частенько прикладав руку, мучив прискіпливістю, важкою хатньою роботою. Через цілу кімнату стояв великий стіл. З одного боку обідав священик, з іншого — Климентина. “А він був гарний, ваш тиран, ваш муж, попівська доброта через вінця полиново плакала”, — писала Ганна Костів-Гуска.

Хата була охайна, заквітчана бузком. Мала у себе бібліотеку, діти селян ходили до неї вимінювати книжки. Спочатку Климентина Попович якось борсалася: у 1903 році Іван Франко ввів її поезії до своєї поетичної антології “Акорди”. Клима намагалася писати, а чоловік забороняв, палив її блокноти, але вона зібрала мішок блокнотів.

Климентина тільки встигала народжувати дітей. У 1895 р. водночас померли чотирирічні донечки-близнята Ліда й Нуся. Старший Інокентій працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами.Молодший син Мирослав після навчання виїхав до Канади.

Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, географа, який у 20-30-х роках проводив археологічні розкопки. Його дочка, внучка Климентини — Марта Полянська з Америки приїжджала в село.

Навесні 1941 року на очах Климентини московські зайди застрелили Омеляна Боярського на ґанку його хати, поховали на подвір’ї біля церкви. Це призвело до важкого захворювання поетки. Хвору жінку забрала до себе наречена, заручена з Інокентієм, молоденька вчителька Галина.

Померла Климентина Попович–Боярська 7 травня 1945р. в с. Бабинці Борщівського району і цілим селом шукали дошки на труну.

Творчий доробок Климентини Попович складають 32 вірші, одна поема, шість оповідань, спогади про Івана Франка та Наталію Кобринську.

Автор 

Ганна Черкаська (11 травня 2018р.)

Джерела: 

https://photo-lviv.in.ua/vesnyana-kvitka-ivana-franka-abo-neshhaslyve-kohannya-klymentiyi-popovych/

https://uamodna.com/articles/vesnyana-kvitka-franka/

3 лютого 1883р. у Львові помер Барвінський Володимир Григорович - Український громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник, уродженець Тернопільщини.

Володимир Барвінський - український публіцист, історик, соціолог, літературний критик, перекладач.

В українському громадсько-політичному, літературному житті 70-х початку 80-х років XIX ст. йому належить одне з помітних місць. Пробував свої сили на ниві художнього слова. Одначе сталося так, що впродовж багатьох десятиліть його ім'я несправедливо замовчували, його творчість тенденційно критикували, показували у викривленому, сфальсифікованому світлі.

В. Барвінський народився 25 лютого 1850 р. в с. Шляхтинці, нині - Тернопільського району в родині священика. Вчився у народній школі рідного села, а згодом у Тернопільській гімназії (1861 - 1867). Нещасливий випадок, що трапився в 14-річному віці, підірвав його здоров’я, ізолював від ровесників. З того часу Володимир усамітнився біля книжок.

Дитинство хлопця правдиво змальоване в автобіографічній повісті “Скошений цвіт” (1877).

У 1869 р. В. Барвінський вступив на правничий факультет Львівського університету. Він - засновник і редактор “Діла”, найбільшої української газети в Галичині, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р., а наприкінці 1860-х рр. належав до засновників товариства “Просвіта” та Руського товариства педагогічного. З 1872 р. В. Барвінський служив у Львівських адвокатських канцеляріях, водночас працював на громадській ниві.

Під псевдонімом Василь Барвінок він опублікував повісті “Скошений цвіт” (1877) і “Сонні мари молодого питомця” (1879). У цих творах автор порушив проблеми життя українців Галичини, торкнув болючих питань суспільного й національного розвитку, намагався вказати шляхи виходу з неволі.

Автор виходив за межі традиційної “селянської” теми своїх попередників і сучасників та робить прорив до зображення життя інших суспільних верств.

У середині 1870-х років В. Барвінський написав повість “Безталанне сватання”, де зумів висвітлити характерні подробиці з життя вчительства, чиновництва, попівства, селянства, польської шляхти, в окремих епізодах, зокрема, в описах панського бенкету, він вдало користував сатиричними засобами викриття.

Повісті В. Барвінського, як і ранні оповідання “Тридцять літ тверезості”, “Мужик і пан” та “Химерні любощі” розширюють наші уявлення про західноукраїнську прозу 70-х років ХІХ століття.

У творчому доробку письменника - переспіви сербсько-хорватських народних пісень “Косове поле” і “Сон цариці Милиці”. Виступав із статтями на політичні, суспільні, культурно-освітні й літературні теми в часописах “Діло”, “Правда” та з популярними книжками “Просвіти” для селян, у яких сміливо й наполегливо боровся за визнання та ствердження своєї нації, захищаючи знедолений український люд. Видав у Львові “Бібліотеку найзнаменитіших повістей”, в якій вийшли перші переклади українською мовою Ч. Діккенса, Е. Золя, Г. Флобера, Е. Ожешко, І. Тургенєва (“Дим”), М. Гоголя (“Мертві душі”).

30 листопада 1880 р. організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав.

Володимира Барвінського, хоч був ще молодий, уважали провідником партії народовців у Галичині. Працював і мешкав у редакції.

Життя В. Барвінського обірвалося 3 лютого 1883 р. Не дивно, що на його смерть відгукнулися найвизначніші галицькі поети того часу Іван Франко і Корнило Устиянович. І.Франко написав вірш “На смерть бл. п. Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883р.”

Передчасна кончина сколихнула весь Львів. В. Барвінського поховали на центральній алеї Личаківського цвинтаря, поряд з родинною гробницею О. Барвінського та М. Шашкевича. 

Джерело https://www.trrada.te.ua/229

3 лютого 1864р. у с. Великі Сорочинці народився Самійленко Володимир Іванович, Український поет, драматург і перекладач.

Біографія Володимира Самійленка

Самійленко Володимир Іванович (22 січня (3 лютого) 1864, с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині — 12 серпня 1925,Боярка) — український поет-лірик, сатирик, драматург і перекладач.

Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. В 1875 році Володимир вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 році.

Навчання

З 1884 року до 1890 року вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, де прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов зі свідоцтвом про «зачет 8 семестров». Причиною неохоти складати іспити на диплом було потроху розчарування, нехіть до деяких предметів і стан здоров’я. В університеті потоваришував із В. Ігнатовичем. Належав разом з І. Липою, М. Міхновським та іними до «Братства Тарасівців».

У Києві, навчаючись в університеті, зблизився з літературним гуртком «Плеяда», де активно працювали Леся Українка, її брат Михайло Обачний, Євген Тимченко та інші; гуртком опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка й Михайло Старицький. З розгорнутого списку надбань світової літератури, які, на думку учасників «Плеяди», треба було поширити українською мовою, він узяв на себе переклади з французької, іспанської та італійської. Перекладав Дантове «Пекло», п’єси Мольєра й Бомарше, поезії Байрона, Беранже, Ади Негрі.

Перші поезії

Спробувавши ще за студентських років видати свої поезії окремою книжкою, Самійленко зіткнувся з царською цензурою, яка з двадцяти восьми віршів заборонила одинадцять; відтоді він сам уже не компонував збірок. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 р. і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у журналах «Правда» і «Літературно-науковий вістник» («ЛНВ»).

Після закінчення навчання Самійленко працював у Києві, Катеринославі й Миргороді. Терпів постійні матеріальні нестатки. Перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890 року. Потрапив на телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» бл. 2 років. З березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника».

З 1905 року в Києві в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень» та Ідо. Врешті склав іспит на нотаріуса і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянка на Чернігівщині, де й працював до 1917 року. 

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським самі зібрали друковані й недруковані вірші поета з 1884–1906 рр, і видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, присвячувалося рідній країні, яку поет любив святою й нездоланною любов’ю.

Українська Народна Республіка

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1920 р. емігрував з урядом УНР до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, у цей час померли його обидві дочки. Незакінчена поема «Гея» надрукована частково в «ЛНВ» 1922 року. В еміграції Самійленко прагне повернутися на Україну, і дістає на це дозвіл в 1924 році.

Повернувшись до Києва, Самійленко працював редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров’я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 року його не стало. Похований Володимир Іванович Самійленко в Боярці під Києвом.

Творчість

Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики.

Почуття любові до України звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка». 

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого». Роль Шевченка у розвитку української мови поет розкрив у поезії«Українська мова (Пам’яті Т. Г. Шевченка)», що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Самійленко визначився як поет сатирик з засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, графоманії: «На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо»(1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». 

Автор драматичних творів «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917).

Самійленко перекладав «Іліаду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п’єси Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона, твори О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя.

Пейзажна та інтимна лірика Самійленка — це цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали». «Вечірня пісня» поета, покладена на музику Кирила Стеценком, стала народною піснею.

Іван Франко сказав про Самійленка:

«Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові,— і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

«Вибрані твори» Самійленка з його автобіографією були видані в Києві в 1926 році і «Твори у двох томах» (1958). 

 

Джерело.https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/samijlenko-volodymyr-biografiya/

3 лютого 1918р. в ході більшовицького заколоту на Київському заводі «Арсенал» Українські військові частини очистили Поділ від московитів.

Перша сотня Січових стрільців у Києві під час придушення січневого заколоту. Січень 1918. Фото: uk.wikipedia.org.

Хоча протистояння тривало в деяких районах Шулявки, Деміївки, Залізничного району. Українські частини зосередили вогонь по вокзалу, звільнили будинок Політехнічного Інституту на Шулявці. Але червоногвардійцям вдалося з’єднатися із залізничниками. 

Опівдні Військово-революційний комітет, не маючи відомостей про становище на фронті і місцезнаходження Червоної армії, ухвалив рішення припинити боротьбу і направив делегацію з повідомленням про це в міське самоуправління.

Київський завод "Арсенал". 1918. Фото: starkiev.com

Страйковий комітет о 3 годині дня оголосив про припинення у місті страйку. Проте боротьба не припинялася до глибокої ночі.

Лише надвечір війська Центральної Ради, посилені частинами, перекинутими з Печерська, змусили московитів відступити до Головних залізничних майстерень.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/3/1918-v-hodi-bilshovyckogo-zakolotu-na-kyyivskomu-zavodi-arsenal-ukrayinski-chastyny-ochystyly-podil-vid-chervonogvardiyciv

Цей день в історії УПА 3 лютого.

фото. Памятні заходи в 10-ті роковини загибелі Романа Шухевича , Торонто, 5 березня 1960 р.

1944 рік

Біля містечка Рафалівка на Рівненщині повстанці атакували червоноармійський обоз із чотирьох підвод з продовольством і захопили дві з них.

1945 рік

Курінь «Гайдамаки» УПА-Захід біля села Космач на Станіславщині вступив у бій з підрозділом НКВД. В перестрілці знищено 30 військових, загинули двоє воїнів УПА.

1946 рік

Вночі підпільники розклеїли на вулицях Львова понад 100 листівок проти виборів до Верховної Ради СРСР.

Під час нападу загону НКВД на табір куреня «Підкарпатський» УПА-Захід, охорона табору знищили 6 воїнів і ще 6 поранила. Втрати УПА: 1 загиблий.

В результаті сутички з спецгрупою НКВД у селі Силець на Львівщині були захоплені в полон зв’язкові ОУН Стефанія Денис, Катерина Годованик, Стефанія Браташ, Роман Бойко і санітарка Текля Барабаш.

1948 рік

У селі Косів на Тернопільщині підпільники спалили будівлі місцевого колгоспу.

Відділ ОУН у сутичці з пошуковою групою МВД у селі Скварява на Львівщині знищив двох військових і ще двох поранив. Повстанці відійшли без втрат.

Зв’язковий Центрального проводу ОУН «Чердак» і ще один повстанець загинули під час зіткнення з загоном МВД біля села Ямельниця на Дрогобиччині.

1950 рік

Троє повстанців потрапили в засідку опергрупи МГБ біля села Дідова Гора на Кам’янець-Подільщині. У бою загинули районний провідник ОУН Сидір Рябунець – «Грач» і охоронець Олексій Колавський – «Петро», захоплений у полон Максим Колавський – «Явір».

Підготував Сергій Горобець.