Загальна кількість переглядів!

субота, 6 лютого 2021 р.

6 лютого 1920р. в с. Старий Люблинець (сучасна Польща) народився Василь Левкович (псевдо «Вороний»), військовий діяч, полковник УПА.

Звання полковника Василю Левовичу присвоїли посмертно – після захоплення гебістами 17 грудня 1946-го криївки, в якій він перебував, командування УПА вважало його загиблим.
Того дня тіло непритомного від отруєння димом командира витягли з криївки і відвезли в тюрму «на Лонцького» у Львові. Згодом була в’язниця МГБ у Києві, а слідство затягнулося майже на рік. 

«До 24-го квітня, здається, мене не били. А тоді мені зв’язали руки, зв’язали ноги, – згадував Василь Михайлович в одному з телевізійних інтерв’ю. – Тоді, коли вже рішили, що будуть бити, вибрали день спеціально під неділю. І там мене били. Спочатку я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ні ходити, ні нічого. В камеру мене вже заволікли». 

Батьки померли, коли Василю щойно виповнилося 4 роки. Згодом померла й бабуся Катерина, надалі виховувався в сім’ї хрещеного Костянтина Білого (брата матері).
У 1939-му приєднався до ОУН, про яку багато чув ще в школі. 
Учасник похідної групи ОУН на Рівненщині. Для легалізації вступив у народну міліцію в Дубно. А після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії).
У березні 1943-го за наказом ОУН прийшов в УПА. Почалася відкрита боротьба з окупантами. Дві чоти, які очолив «Вороний», вже за кілька днів провели переможний бій проти німецького гарнізону Цумані. 

«По короткій перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ, зовсім «смаркаті». Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандивного характеру, хто ми і за що боремося, відпустили в Цумань», – згадував Василь Левкович. 

А далі були все нові й нові зіткнення – з нацистами, червоними, польськими партизанами. Отримав поранення в плече у бою з радянськими партизанами. За короткий час пройшов шлях від чотового до керівника воєнної округи «Буг», створеної навесні 1944-го. В лютому 1946-го отримав звання майора, був нагороджений Золотим хрестом Бойової заслуги 2-го класу (який йому вручили лише в 2008-му). А далі був той самий грудень…

«Вороного» спершу ламали морально, згодом – фізично. Він оголошував голодування, опирався. 

«Коли привели мене на допит у кабінет полковника Івакіна, туди зайшов з другого кабінету капітан МГБ і помітив у мене на руці перстень, а коли побачив на перстені тризуб, то аж ахнув і кинувся зривати, так що мало з пальцем не вирвав, бо перстень досить туго знімався з пальця. Так цей перстень і остався десь в МГБ, але тут я побачив, як МГБістів дратує вигляд тризуба, вони аж тряслись у своїй ненависті до всього українського… Дальше в ході слідства Терентієв доказував мені, що, мовляв, ми даремно ведемо боротьбу, бо Україна є Радянська держава і недавно пройшли вибори до Верховної Ради СРСР (в лютому 1946 р.). Я тільки відповів, що добра мені Україна, якщо я в центрі західних земель України не можу по-українськи говорити. А скільки арештів, вивозів і тому подібне». 

Зрештою засуджений Військовим трибуналом військ МВД Київської області на 25 років таборів у Воркуті.

«Тут слід сказати, що до суду я постійно був такої думки, що мене розстріляють, так що одне завдання я ставив перед собою: щоб якнайменше правдивої інформації їм подати, а якнайбільше дезінформувати. Про Указ від 26 травня 1947 р., яким у Радянському Союзі відмінено смертну кару та введено строк 25 років ув’язнення, я нічого не знав… В обвинувачення входило все, мало не те, що я на світ народився. А про те, що я з 1939 року був членом ОУН, то і говорити нема чого, хоч я ставив запитання: як бути з тим, що я вів проти німців ідеологічну, а відтак і збройну боротьбу? Вони відповіли, що їх це не цікавить. Вони у всьому бачили тільки антирадянщину».

Відбув увесь термін покарання, звільнений в грудні 1971-го. Під амністії 1956 та 1961 років не попав. Займався самоосвітою, мріяв вступити в університет, однак публічно «каятися» не збирався.

Єдиний просвіт – це коли на початку 1956-го майже всіх в’язнів вивели на поселення, з правом проживання поза зоною, в гуртожитку. «Я перейшов працювати у другий район Воркути, отримав однокімнатну квартиру. Зустрів я там дівчину – Романину Ярославу, яку знав з підпілля, а тепер вона була тут також на поселенні. І ми побралися».  
Світлина з весілля Василя Левовича та Ярослави Романини. Воркута 17.02.1957. Фото: incognita.day.kyiv.ua.

Про «зустрів дівчину» окрема історія. Бо спершу дістав адресу, але двічі не заставав її вдома. «Врешті на третій прихід застав мене Левкович вдома, – згадувала Ярослава. – Був це хлопець середнього зросту, хороший з лиця, кучерявий, серйозний. При розмові зрозуміла я, що він доволі скромний, але не простий повстанець, бо знає дуже багато таких речей з підпілля, яких і я не знала. Хоч я порівняно знала багато».
Про що розмовляли на першому побаченні? Ярослава:

«Він цікавився відділами УПА, їхніми командирами, боями та ін. Після його відходу зробила я собі висновок і сказала Ростикові, що це, мабуть, командир Львівської ВО УПА «Буг» Вороний. Ростик відповів, що «Вороний» убитий, його немає. Проте я пригадала, що при якійсь нагоді слідчий сказав мені, що ще, може, і стрінеш «Вороного» в лагерях… Якийсь час ми ще стрічалися багато разів, а через деякий час Левкович мені освідчився».

Але в квітні 1958-го всіх повернули в зону, Василь Левкович змушений був полишити дружину з 4-місячною дитиною. Аби повернутися за довгих 13 років.

«Врешті настав грудень 1971 року. 17-го чоловік звільнився, так що ми чекали його коло 20-го. А діти тільки прокинуться і питають, де ж той тато? Я вже думала, що не приїде. Дітям нічого не говорила, а сама чекала телеграми зі Східної України, але 27-го він приїхав, коло 7-ї години ранку. Скільки було радості, сліз, обіймів, поцілунків. Діти не відходили, в школу не хотіли йти».

Вийшовши на волю, вимагав визнання себе військовополоненим, а не злочинцем. Мешкав у Червонограді на Львівщині, працював на виробництві. Не визнавав громадянства СРСР, лише із здобуттям Україною незалежності отримав український паспорт. 

У 1997-му домігся реабілітації. Автор спогадів «Сторінки з пережитого комбатантом УПА». Почесний громадянин Червонограда (2007).
Останні роки мешкав у Львові, де й помер 13 грудня 2012-го.  

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/6/1920-narodyvsya-vasyl-levkovych-polkovnyk-upa












Віце-президент УГВР о.Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА.

Віце-президент УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) о.Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені»), що прийняти присягу старшинської школи біля села Рожанка Скільського повіту в літі 1944 року. 

Зліва від нього – сотник Андрій Кисіль-Дольницький ("Сірий", "Голубенко"), справа – сот. Ярослав Струтинський («Яспар»), позаду – їхня охорона.

фото FB: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

Спогади Миколи Самійленка (1917-2001) – члена ОУН («Лисого») та бійця УПА («Колеси»)

Оригінальні спогади, датовані 12 січня 1994 року. Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (м. Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.

З початком війни Київський державний університет, у якому я навчався на факультеті української філології, був евакуйований у Харків. Там, у Харкові, я склав іспити і після цього наші дороги з КДУ розминулися – університет далі евакуювався на Урал, а я вирушив у с. Спаське Дніпропетровської області до батьків. 5 листопада 1941 р. я був вже дома.

Вперше про організованих українських націоналістів я почув у Дніпропетровську від свого троюрідного брата. Його ім’я – Казанець Нікіфор. Він був визволений українськими націоналістами із німецького полону на Вінничині. На той час я мав якесь уявлення про український націоналізм з літератури. Справа в тому, що в 1937-38 рр. я користувався особливою прихильністю в КДУ. Професор Маслов Сергій Іванович виписав мені перепустку до закритого відділу бібліотеки АН. Там я міг знайомитись з будь-якою літературою, але без права користування олівцем і папером. Там я вперше прочитав і про С. Петлюру і про Є. Коновальця та ін. Але тоді далі інформативної зацікавленості не пішло.

Як виявилося, знав я в КДУ і «живих» націоналістів. У перший місяць війни, начебто за зв’язки з українськими націоналістами за кордоном, НКВД заарештував професора факультету української філології Русанівського (батька академіка Русанівського); латиніста Субача, який часто розповідав на своїх лекціях про Хвильового, Скрипника, Затонського.

В червні 1942 року я познайомився безпосередньо з самою ОУН. До нас у село прийшли Баранник Марія і Орися (дві сестри, родом з Спаського, але до того розкуркулені і вивезені). Марія принесла деяку пропагандистську літературу ОУН. Вона звернулася до мене і до Лубинця Василя – мого товариша – з пропозицією включитися в діяльність ОУН. Ми одразу ж дали згоду. Марія познайомила мене з провідником – «Романом» (Як я довідався на слідстві – то був Макух). Коли Роман довідався про мою вищу освіту і нахил до літератури, то сказав мені, що зброї я не носитиму ніколи, бо потрібен Організації як освічена людина, як пропагандист.
Таким чином, я став пропагандистом і співробітником преси ОУН. Окрім Романа, моїми зверхниками були:
- «Маруся» – красива, міцна дівчина, «дуже селянка»,
- «Півторак» (Кость Білик – ред.).
Переважно, завдання я отримував від Романа, але також по Організації спілкувався і з «Марусею» і з «Півтораком».
Приблизно через 1,5 місяця моєї роботи в ОУН, у липні 1942, я прийняв присягу ОУН. Сталося це так: в парку ім.. Шевченка я зустрівся з «Марусею» і «Півтораком», які притнесли мені прочитати книжки Ю. Яніва «Поезії» і Б. Лепкого «Мазепа». Після розмови на загальні теми, сказали, що прийшов час брати присягу. Я погодився і зачитав текст. Після цього як очистився, на душі стало легко, спокійно і світло, ніякого страху і ніяких думок про небезпеку, що чекатимуть мене попереду. Дотепер, як згадую собі той день, завжди піднімається настрій.

Із початком моєї діяльності в ОУН я переселився із Спаського в Нижньо-Дніпровськ до своєї рідної сестри Самійленко Дуні (зараз її прізвище – Кримська). Сам я був оформлений у Нижньо-Дніпровській управі інспектором відділу освіти. Впродовж двох місяців влітку 1942 року рахувався її співробітником, але фактично там не працював, лише використовував її посвідчення.

До моїх організаційних функцій належали:
І) Написання різного роду листівок, як наприклад, закликаючи до вступу в ОУН – із поміткою «З рук в руки!»; розрахованих для окремих регіонів області – Дніпропетровська, Павлограду… Запам’ятав, що кілька листівок було х характеристикою голови міської управи Соколовського як зрадника українських інтересів.
Теми для листівок, як правило, давали провідники, а я писав тексти і віддавав написане Романові, або «Марусі». Мені ж мої листівки повертали вже віддрукованими для розповсюдження.

У вересні 1942 р. до мене прийшов мій однокурсник по КДУ – Нофенко Володимир, він був у німецькій формі. Зустріч наша відбулася у Спаському, знайшов він мене через Грицан Віру (зараз – Чередниченко), також нашу однокурсницю, яка в той час мешкала в Дніпродзержинську. Тепер живе у Києві. Ще за часів навчання в університеті Нофенка підозрювали у «стукачестві». В перші тижні війни його і ще кількох студентів призвали в армію і пішла чутка, що їх мають закинути в Західну Україну як парашутистів для боротьби з націоналістами. Під час зустрічі Нофенко підтвердив, що його разом із ще двома хлопцями скинули на парашутах десь у Західній Україні, але вони швидко розібралися у ситуації і т.ч. Володимир нав’язав зв’язки з ОУН і став її членом. Як він мені розповідав, попри інші справи, займався «перекладом» журналу повстанців «Український перець» з галицького діалекту на наддніпрянський, для місцевого населення. Один номер він вже обробив і показав мені. Друге ж число журналу він попрохав, щоб «переклав» я, бо в нього не вистачає часу. Так і домовилися, а він дві ночі переночував у мене та поїхав. Я той номер переробив та передав Нофенкові. Третій журнал я отримав по паролю у якоїсь жінки в Дніпродзержинську. Але так ту справу і не закінчив, бо виїхав у Кіровоградську область.
Про Нофенка ходили чутки, що він дістався Холодного Яру і там, у сутичці з червоними військами, перекинувся на совєцький бік. Були й версії, що його застрелили ОУНівці, запідозривши в провокаторстві. Зі свого боку, я, перебуваючи після звільнення з таборів у Військовій прокуратурі СССР (домагався повернення диплому), давав розписку про нерозголошення інформації про Нофенка і думаю, що він, вірогідно, використовувався для агентурної роботи КГБ.

2) Займався розповсюдженням листівок, моїм тереном були переважно с. Спаське, с. Очеретувате, м. Новомосковськ, де ми працювали разом з В. Лубинцем;
3) Вів пропаганду серед молоді. Як правило, приходив ввечері на Амурський ринок. Там до мене підходив чоловік, зголошувався по паролю. Після, за 10-15 хв. підходили хлопці, переважно юнаки 16-25 років, було їх до 10 чоловік. Ми розлягалися на лавах ринку, закурювали і я розповідав їм про ОУН, роздавав листівки, а вони їх розповсюджували. Отаких зустрічей було в мене 35-45. Хто х хлопців уважно слухав, хто взагалі не сприймав моїх розповідей, але всі вони не знали мене, а я не знав жодного з них ні по імені, ні по прізвищу;
4) Окрім постійної своєї роботи я виконував і доручення своїх провідників. Запам’ятався наш похід за маршрутом Полтава-Охтирка-Харків в липні-серпні 1942 року. Нас було 4-и чоловіки. Один з нас, місцевий лікар з Дніпропетровська «Арсен» був завжди озброєний двома пістолетами. Сам похід зайняв 11-12 днів. Німецьким ешелоном ми доїхали до Харкова. Там передали місцевим ОУНівцям 5 німецьких печаток, націоналістичну літературу. Я також мав і окремі завдання від Романа – підшукати і перевірити нову конспіративну квартиру, що я і зробив. Відвідав квартиру біля річки Лопань, господаркою якої була вдова років 50-и. Через три доби ми вирушили на Охтирку. В Охтирці, біля колишньої управи, ми провели зустріч з молоддю міста, що нагадувала мітинг. Нашу агітацію сприймали по-різному – кричали, навіть «Чудаки!». Наприкінці я заспівав пісню «Ішов по лісу гайовий» і навчив ній місцевих хлопців. Перед тим ми домовились із місцевими членами ОУН, що вони участі в нашій акції не братимуть, щоб не «засвітити» себе.
Ночували ми в колишніх військових казармах. Вони були порожніми, двері відчинені, тому й ми вирішили зупинитися там. Через якусь годину хтось постукав до нас у віконце. Відчинили. Зайшов високий, худорлявий чоловік у гумових чоботях і похідному одязі. Розговорилися. Той назвався: «Іван Багряний».

Я вже чув це ім’я, але творів його не читав. Тоді мені соромно було признатися йому, що також, начебто, причетний до літератури. Він сказав нам, що збирається вирушати на Рівненщину, де створюється українська армія і що там його місце. Через 2-3 години ми розсталися.
У Полтаві, здається, ми ніяких доручень не мали. Переночували у матері мого товариша – Гаріна Федора (нині він український поет), і вирушили додому;
5) Як виявилося, пізніше ми мали контакти із представником більшовицького підпілля. Я з Лубинцем агітували до ОУН старшого брата Лисюк Марії в Спаському. Тоді він не погодився на нашу пропозицію, але й не видав нас. А в 1943 р. його розстріляли німці начебто за причетність до більшовицького підпілля.

Мені відомі такі члени ОУН в терені:
1. «Півторак»
2. «Маруся»
3. «Роман» – вірогідно, провідник району. З ним я безпосередньо мав організаційні контакти, як із зверхником. Співпрацював також з Лубинцем Василем, Баранник Марією. Постачанням харчами в ОУН займався Макаренко Юхим, який згодом виїжджав зі мною в Кіровоградську обл. і ще 1-1,5 міс. Був зі мною в лісі. Так само займався забезпеченням і Тополь Василь, зараз живий. Вони набирали на заводі ім. К. Лібкнехта різних дрібниць для сільського господарства (ланцюги, цепи … ) і вимінювали їх на харчі в селах. Назад поверталися з підводами борошна, сала, яєць.
До функцій Макаренка і Тополя входило і виконання інших доручень. Як сам Макаренко розповідав мені, він наприкінці 1941 року забив 3-4 працівників СД, зокрема такого собі Федулова і його колегу. Показував і місце, де сховав тіла вбитих – на Солончаковій вул., на Боржомі – в тереконі шлаку.
Тополь був людиною малоосвіченою, жорстокою, прислуговувався Макаренкові. Сам Макаренко також був жорстоким, але в розмовах зі мною він казав, що може не витримати катувань і зрадити.
До ОУН також належали:
- Коржі, ціла родина. Вони за завданням ОУН працювали в СД. Користувалися у німців довірою, але із-за цього їх боялися сусіди;
- Струк, який працював зав. Відділом освіти в районовій управі Нижньо-Дніпровська. Виїхав з родиною на Захід;
- Старченко, який працював у системі кооперації. Струк від нього отримував харчі для Організації;
- родина Красильникових (чи Красильних). Були люди освічені, одного разу мені вдалося побувати в них вночі. Жили на вулиці Грінченка.
У Спаському ми мали групу симпатиків. Вони не брали участі в Організації, але знали про наше існування і читали літературу. Їх, власне, за це і засудили: це були –
- Ялова Дуня – запила і померла після таборів;
- Ялова Тетяна – втікла, під час хрущовської «відлиги» повернулася з Криму;
- Волох Марія – живе у Спаському,
- Лисюк Марія – там же,
- Дробітько Марія – там же,
- Терновський Михайло – помер 3-4 роки тому.
Мала Організація і зв’язки з селами. Через лікаря з Підгороднього – Мирошниченка – який мав рідню в Очеретуватому, підтримували там контакти з Редченко та Івашиною. До речі, хоча Струк і Мирошниченко діяли в структурі ОУН-Бандери, але признавалися мені, що поділяють погляди мельниківців. Певно, що ні «Роман», ні «Півторак» про те не знали.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року, перед останнім відступом німців, мені, які іншим членам ОУН, від «Романа» був наказ залишати Дніпропетровськ і організовано їхати в кіровоградську область формувати в лісах боївки УПА.

За 3-4 дні я і ще 2 хлопці з Амуру, прийшли в умовлене місце в пушкінський парк. За деякий час підійшов «Арсен» – лікар, інші. Усього було чи то 22, чи то 32 чоловіка. Очолив групу «Арсен». Біля 11-ї години вечора ми з Пушкінського парку дісталися залізничного вокзалу, посідали на німецькі платформи і за ніч доїхали до Знам’янки (чи Олександрії, вже не пам’ятаю точно). Там ми, дочекавшись вечора, на чолі з місцевим провідником пішли до лісу. Тиждень ночували в селах Голики та Болтишка, що розташовувалися поблизу від лісу, а надалі вирушили до місць постійної дислокації в Голованівському лісі (Хмельовський та Мало-Висківський райони). Нашу групу очолював вже (як я довідався пізніше) Петро Дужий, який раніше перебував в с. Ново-Українка. Група складалася з 6-и боївок. 7-а лоївка була нестабільною, до неї скеровували переважно новачків. Лоївки розташовувалися в районах сіл: Лозуватка-Очеретяне-Бурти, с. Кіровка, с. Хмельове та ін.

Двома лоївками керував колишній командир Червоної Армії – майор «Божко» – 32-35 років. Він мав ад’ютанта під кличкою «Дубок», вісімнадцятирічного хлопця з Західної України. Головним завданням боївок було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього ми – 1) намагалися привернути на свій бік місцевих поліцаїв чи, принаймні, нейтралізувати їх. Запрошували їх в ліс, проводили бесіди. Був випадок в с. Кіровка, коли наші хлопці вбили двох поліцаїв з с. Очеретяне. Це налякало інших поліцейських і вони почали шукати контактів з нами. Велика їх кількість кидала службу у німців і переходила до нас в ліс;
2) Організовували напади на комори з продуктами, зброєю. Але німців не вбивали, аби не викликати репресій. Продукти і зброю забирали собі, ховали їх для потреб майбутньої війни з більшовиками. Часто роздавали продукти селянам.
Восени 1943 р. дві наші лоївки зробили вдалий напад на німецький обоз. Боїв карі несподівано оточили німецькі підводи у лісі. Німці були напоготові, але, коли ми зкомандували відійти на 10 метрів, залишивши зброю, виконали наказ. Ми забрали з підвод зброю, амуніцію і, навіть, два мотоцикли, які, правда, виявилися поламаними.
Окрім того, лоївки зупиняли німецькі ешелони (таких акцій було не менше 7), що проходили через терен нашої дії. Всі акції, як правило, проводилися вночі, а вдень ми сиділи по хатах.
У такий спосіб наша група паралізувала діяльність німецької адміністрації в цих районах.
Лоївки поповнювалися за рахунок:
- поліцаїв з місцевих сіл;
- військовополонених (близько 1/5 кількості), серед них були і росіяни. Було, навіть, і два єврея, один з них Федір Швець. Серед поліцаїв траплялися і заслані більшовиками агенти. Вірогідно, таким був Таровіков, місцевий росіянин.

3) В районі нашої дії діяв і загін червоних партизан під проводом «Гриші». Я, навіть, сам, разом з «Божком» приймав участь у переговорах з ними, в результаті яких ми домовилися про нейтралітет і обмін інформацією. Це було в селі, в якому свого часу Махно застрелив Григорьєва. Завдяки такій співпраці ні ми, ні вони не потрапляли під німецькі облави чи прочісування лісу, яких на моїй пам’яті було дві. Одна з німецьких облав була викликана нашим нападом на німецький обоз, про який я казав вище. Було приходили і ми, і червоні в якусь хатину в селі – ставили пляшку, вечерю і цілу ніч до самого ранку ділилися оперативними даними. Навіть інколи і ночували на одній з ними вулиці.
4) Сам я участі в акціях не брав, адже був пропагандистом. Одним із моїх завдань було стежити за настроями населення, вивчати його ставлення до нас, червоних партизанів і взагалі до ситуації. Для цього я ходив на евакуаційні пункти на залізничних станціях і прислухався до того, що говорили між собою люди. У свою чергу розповідав про існування загонів українських націоналістів. Переважна більшість людей взагалі не розуміла, про що йдеться. Альтернативою німцям були тільки більшовики. Але ми мали, звичайно, і прихильників. Такі люди і надавали нам притулок в селах. Наприклад, сильно захворівши на ангіну, я лежав у хаті сусіда одного з членів ОУН – поліцейського Мотузки (Мотузкіна) і за мною доглядала його дружина.
Коли прийшли радянські війська, я лише один день встиг побути вільним на знову станувшій радянської території.

З Щетиниці Мало-Висківського району я дійшов до Лозуватки, де на ніч лишився у вчителя музики Тищенка. Ранком мене розбудили працівники контррозвідки. Зробили обшук: під матрацом знайшли пістолет без набоїв (я досі не знаю чий, я ж зброї не мав). Хата була конспіративною, тому, мабуть, хтось з моїх багаточисельних попередників його там лишив. Так чи інакше, той пістолет «пришили» мені.

Здали мене, мабуть, ті самі Тищенки.
Спробував втекти, але мене впіймали. На слідстві прикидувався дурником. Згадував різних совєцьких діячів і вигадував псевдо начебто ОУНівців, подібні їх прізвищам. Так же давав і описи міфічних підпільників, з запам’ятавшихся ще зі школи портретів Тичини, Чубаря, Постишева. І називав їх: «Тича», «Чуб», «Посний».

Слідчі мене не били. Страху я не відчував, бо так чи інакше, а смерті мені вже не бачити – бо я не на фронті і не в лісі…

6 лютого 1908р. у с. Коропець на Тернопільщині, протестуючи проти фальсифікації передвиборчої кампанії, був заколотий багнетами активний громадський діяч Марко Каганець. "Забирайтеся, зайди, геть з України!", - кричала вдова Каганця стоячи в калюжі крові.

Народився він у сім'ї Василя та Катерини Каганців у 1881 р. У 18 років пішов служити до австрійського війська, там вивчив німецьку мову.
Повернувшись через три роки додому, Марко Каганець разом з однодумцями ініціює створення читальні "Просвіти" та філії кредитової кооперативної спілки, а також неодноразово стає учасником повітових, крайових громадських організацій, народних віче у Львові. У час підготовки виборів 1907 р. до австрійського парламенту українська громада висуває його кандидатуру в посли до Відня. Це й не дивно, адже протягом своєї діяльності Марко Каганець здобув значну підтримку серед простого люду, допомагаючи та захищаючи селян. 

В той же час граф Станіслав Бадені, який також мріяв бути послом до парламенту, розуміючи, що не отримає підтримки від української громади, намагається відмовити Каганця балотуватися. Він пропонує йому велику кількість землі. Але отримує відмову. Після цього Марко Каганець сказав дружині, що за даровані гроші краще б купив шнурок і повісився, чим зрадити громаду. Невдовзі він також отримав два листи від намісника Галичини графа Анджея Потоцького з вимогою не брати участь у виборах. 

Через певний час після різдвяних свят 1908 р., місцева влада зобов'язала Марка Каганця з'явитися 6 лютого на постерунок. Біля постерунку на нього уже чекали троє жандармів: Токарський, Родзінський і Ябчинський, які несподівано прискочили до чоловіка і прокололи багнетами його груди. Марко мужньо вимовив: "За вас я кров пролляв". Тоді один із жандармів встромив йому багнета в живіт і зі злоби й ненависті ще й перекрутив його, роздираючи рану. Ця розправа була привселюдною, прямо на очах дружини Марка Каганця вбили... 

На похороні героя було багато людей, він буквально перетворився у велику народну маніфестацію. По закінченні учасники похорону на всі груди заспівали пісню Івана Франка "Не пора, не пора москалеві, ляхові служить".

З 1908 по 1939 рр. 6 лютого у всіх церквах округи дзвонили дзвони на згадку про смерть Марка Каганця. Ці трагічні події стали основою для створення народних пісень, для написання оповідання "Троє" Гната Хоткевича, створення вірша "Грудка на могилу Марка Каганця" Іванни Блажкевич, також відомо, що Іван Франко після вбивства героя написав у Львові гнівну статтю з цього приводу. 

На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту 12 квітня 1908 р. Мирослав Січинський застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького.

Своїй жертві Січинській предметно пояснив, що поліція не має права колоти багнетами беззбройних селян. Він заявив, що вчиняє атентат за кривди українського народу, зокрема, за вбивство Марка Каганця та фальсифікацію виборів до австрійського парламенту.

«Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»— вигукнув Січинський.

Перша куля потрапила в ліве вухо намісника та зачепила мозок. Наступні кулі пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече.

Січинський не робив спроб утекти. Він сів у передпокої та чекав прибуття поліції. 

Нині у селищі Коропець Марку Каганцю встановлено пам'ятник, його ім'ям назвали школу і центральну вулицю. Могила Марка Каганця у селищі Коропець Тернопільської області належить до пам'яток історії України. 

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/zabyraytesya_zaydy_get_z_ukrainy__krychala_vdova_kagantsya_stoyachy_v_kalyuzhi_krovi_307632.html

Цей день в історії УПА 6 лютого.

фото: Командири УПА воєнної округи "Лисоня" (Тернопільщина): Василь Шепета - "Чорний", Володимир Якубовський - "Бондаренко", Михайло Хома - "Юрко", Богдан Федик - "Крук", Іван Юхнович - "Кок".
джерело. ФБ Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. 

1945 рік

Відділ УПА-Захід відбив атаку загону НКВД у селі Рокитне на Львівщині. В ході бою загинули четверо воїнів УПА.

Під час боїв з московитами у селах Дорожів і Тейсарів на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Мар’ян Заєць – «Цяпка» та ще один повстанець.

У селі Карпилівка на Рівненщині повстанці влаштували засідку на офіцерів районного військкомату. Знищено одного військового, трьох поранено, ще одного захоплено в полон. Здобуто ручний кулемет. У ході перестрілки троє повстанців отримали поранення.

1946 рік

Під час нападу на гарнізон НКВД у селі Полоничі на Львівщині повстанці знищили 9 військових.

У передмісті райцентру Яворів на Львівщині повстанці підірвали приміщення виборчої дільниці.

У селі Драчинці на Чернівеччині підпільники знищили начальника винищувального батальйону.

1947 рік

Відділ УПА-Захід у селі Нивочин на Станіславщині зруйнував виборчу дільницю.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Белелуя на Станіславщині. Двоє повстанців (станичний ОУН «Вітер» і його заступник) вчинили збройний опір, знищили двох військових та ще двох поранили, і загинули в перестрілці.

1948 рік

У селі Лучиця на Львівщині повстанці знищили уповноваженого міністерства заготівель.

1949 рік

У бою з загоном МВД біля села Волосянка на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Рожков – «Вершок» та ще 9 повстанців.

У селах Нижчі Луб’янки і Нетерпинці на Тернопільщині повстанці спалили сільські ради і клуби.

1951 рікП

Пошуковагрупа МВД захопила криївку біля села Зелена на Тернопільщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і застрелилися.

Підготував Сергій Горобець.

пʼятниця, 5 лютого 2021 р.

6 лютого 1958р. у Мюнхені розбився літак з англійською футбольною командою "Манчестер юнайтед" на борту.

Англійці поверталися в Англію з Белграда, де зіграли внічию з "Црвеною звездою" (3:3) і забезпечили собі вихід до півфіналу Кубка чемпіонів. У Мюнхені літак зробив проміжну посадку. Під час третьої спроби злетіти в умовах снігопаду в літака не спрацювали гальма, він на повному ходу протаранив розташований на шляху будинок, розвалився на дві частини і спалахнув. В уламках загинули 23 особи, серед них вісім футболістів, вісім журналістів, три співробітника клубу.

Шістнадцять днів перебував між життям і смертю тренер "МЮ" Метт Басбі. Двоє з гравців, які вижили, більше ніколи не виходили на поле, але троє повернулися, в тому числі захисник Білл Фоулкс та 20-річний Боббі Чарльтон, якого знайшли за 60 метрів від літака.

У 1965 р. команда знову виграла чемпіонат Англії, а в 1968-му Басбі виконав свою обіцянку виграти Кубок чемпіонів. На шляху до фіналу "МЮ" обіграв мадридський "Реал", причому вирішальний гол забив Фоулкс. А у фіналі манкуніанці з рахунком 4:1 перемогли португальську "Бенфіку" на чолі з легендарним Еусебіо. Два голи забив Чарльтон.

Після фінального свистка троє гравців, які вижили в Мюнхені, взялися за руки в центрі поля, і весь стадіон (гра проходила в Лондоні) наслідував їх приклад.

Джерело. Сайт. Історична правда.

Духи гір, лісів, річок та вітрів. Карпатська міфологія, чи реальні демонічні істоти.

За давніми повір’ями світ розділений на три сфери. У культурі мешканців українських Карпат найнижча, потойбічна, завжди була населена духами, добрими і злими істотами, описана по-особливому яскраво.
Та загалом культура Гуцульщини дуже багата. І чи не найцікавішим її шаром є міфологія.

Гуцули вірять, що їхні краї повсюдно населяють найрізноманітніші демонологічні істоти. Упирі, полудениці, лобасти, джуму, бісиці, рахмани, пропасниці, уроки, чорти… Вони ховаються поміж високих трав, поміж гілля старих дерев, залягають на дно гірських річок, кричать кажанами у нічному небі. Вони престрівають перехожих на дорозі, вичікують одиноких під місячним світлом та заманюють неземною вродою. А хто піддасться, тому вже не вирватись з обіймів природи…

Коли вечірня роса вже впала на ожини і сови, що ночують на старих кладовищах, збираються на полювання — ніч починає заступати гори. Час сповільнює свій темп, здається, навіть гірські річки течуть спокійніше, а пастухи, дрімаючи біля ватри, слухають оповідання старих про вовкулак, що нападають на худобу. Отоді в Карпатах починається найцікавіше…

Демони лісів
Якщо колись заночуєте у справжній гуцульській хаті поблизу гір і ваш тихий сон потривожать незрозумілі звуки чи то жіночого, чи то котячого голосу – не лякайтесь, то прийшла до вас Нявка.
В Карпатах нявок особливо багато. Гуцули знають цих істот. Ті, хто бачив, кажуть про них, як про дуже гарних блідолицих дівчат із довгим волоссям.

Жіночі духи, пов’язані зі світом Нави, тобто померлих. Їх імена означають «втілення смерті». Вони не мають тіла, не віддзеркалюються у воді, не мають спини, тому всі нутрощі видно, коли нявка опиняється перед вами.

Нявки невагомі, тому, коли ступають по траві, вона на прогинається. Ні сонце, ні місяць не можуть змалювати тінь нявки.

Джерело.http://vsviti.com.ua/nature/25054

Василь Левкович, полковник УПА, який продовжив боротьбу у Воркуті.

Історія життя Василя Левковича, останнього з тих, хто нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в с. Старий Люблинець (територія сучасної Польщі). В чотири роки став сиротою, ще через три роки померла його бабуся. Тоді семирічного Василя взяв на виховання дядько Костянтин Білий.

1939 року після розділу Польщі між СРСР і Німеччиною, Василь Левкович опинився на території окупованій німцями. Будучи членом ОУН проходив військовий вишкіл організований повітовим провідником ОУН Омеляном Грабцем, який відбувався під виглядом агрономічних курсів. Коли Омелян Грабець став обласним провідником на Рівнинщені, Василь став його заступником. Для легалізації він вступив в народну міліцію в Дубно. Роботу в міліції Василь Левкович поєднував з роботою інструктора військової та політико-виховної підготовки в підпіллі.
В вересні 1941 року народна міліція в Дубні була розформована, замість неї функції поліції були передані «Шуцманшафту». В «шуцманах» Василь Левкович проходив до 17 березня 1943 року, доки дубненський «Шуцманшафт» за наказом ОУН не перейшов у підпілля. В підпіллі Левкович став командиром двух чот. Левкович отримав наказ співдіяти з місцевою боївкою у Деражному. І хоча в новоствореному загоні автоматів і кулеметів не було, але перші сутички з німецькими гарнізономами з с.Цумані і с.Головина закінчилась для українських повстанців вдало. 7 квітня 1943 року загін українських повстанців під час постою у с.Бутейки був атакований спільними силами польських і червоних партизанів. Напад був відбитий, але загін Левкковича зазнав перших втрат. В квітні 1943 року загін з’єднався із сотнею «Яреми» і сотнею «Шаули». Сотні «Яреми» і «Шаули» були краще озброєні тому 23 квітня 1943 року разом атакували німецький гарнізон в містечку Іванова Долина, де їм також протистояли поляки. Під час цієї операції Левкович разом з своїми вояками перебував у резерві. Після цього його було призначено командиром 1-ої чоти в сотні «Яреми» та його заступником. Таким чином в травні 1943 року УПА хоч ще офіційно не існувала, але німецька влада на Рівненщині залишалась лише в таких центрах як Рівне, Сарни, Костопіль і вздовж залізної дороги. Коли «Ярему» було поранено, на якийсь час командиром сотні став Василь Левкович. Саме під час його командуванням сотнею 17 липня 1943 року була проведена «відплатна акція» проти села Гути Степанської, яка була базою польської Армії Крайови, вояки якої разом з місцевими жителями тероризували українські села.

На початку літа 1943 року Василя Левковича було призначено заступником куреню «Бористена». Рейд куреню дозволив витіснити радянських партизан з лісу і німецький гарнізон із Волимирця. Після успішного рейду Левкович став командиром загону ім. Петра Дорошенка в околицях с.Степаня. В цей же час в сусідніх Цуманських лісах діяв радянський партизанський загін Медведєва. Командування направило загін Левковича для спільної операції з загоном «Рубащенко». Але військова операція проти партизан Медведєва пройшла невдало, бо як потім з’ясувалось в штабі «Рубащенка» знаходився радянський агент.

6 червня 1944 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич назначає Василя Левковича командиром воєнной округи «Буг» на Львівщині. Нове призначення припало на час, коли через воєнну округу «Буг» проходив радянсько-німецький фронт. Командиру воєнної коруги неодноразово доводилось перетинати радянсько-польський кордон. Під час інспекції відділів він так само наражався на небезпеку загинути під час облави. Так 13 грудня 1944 радянські прикордонники в с.Розджалів Радехівського району проводили операцію по ліквідації криївки УПА. За день до цього у розджалівській криївці перебував і сам Левкович, тож тільки необхідність рушати у службових справах врятувала його від смерті. Коли повстанці поранили службову собаку, то це так розлютило радянських військових, що ті спалили село, вбили 100 селян і 150 арештували.

Кінець активності УПА припав на лютий 1946 року. В цей період загони УПА проводили акції спрямовані на зрив виборів до Верховної Ради СРСР. Однак УПА не врахувало, що в виборах за радянської влади останнє слово завжди залишається за тим хто рахує. Тож кандидати комуністи отримали свої 100% незалежно від проведених акцій УПА. В травні 1946 року піді Львовом Василь Левкович отримав наказ про перехід від повстанської тактики боротьби до підпілля. Повстанські відділи мали бути розформовані на групи по 3-5 чоловік і розподілені між місцевими групами ОУН. Після розформування воєнною округу Василь Левкович був назначений військовим референтом Львівської області. В грудні 1946 р. Левкович зупинився в криївці в с.Яструбичах. 17 грудня під час облави був затриманий повстанець, який виказав місце знаходження криївки. Під час ліквідації криївки Левкович втратив свідомість, чи то від снодійного газу, який закачали в криївку, чи то від чадного газу після спалених документів і потрапив в полон.

Тортурами Левковича намагалися схилити до зради, але він на співпрацю з катами не пішов. За час ведення справи смертну кару в Радянському Союзі було скасовано. Тому вищою мірою покарання для Левковича стали 25 років виправних робіт. Два роки Левкович відсидів у тюрмі. В травні 1949 року після тюрми Левкович прибув на воркутинську пересилку і одразу потрапив в розряд «доходяг», тобто дистрофіків. Через місяць він потрапив в стаціонар на лікування і лише завдяки роботі на кухні зміг «одужати», тобто поїсти доситу. Однак спасіння від дистрофії означало направлення на роботу в шахту.

В Воркуті Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів, які працювали на 6-ій шахті. Смерть Сталіна наповнила в’язнів ГУЛАГу вірою в неминучі зміни. Потім до Воркути дійшла звістка про страйк в’язнів в Норильску і вивід Берії із складу ЦК КПРС. В’язні Воркути теж почали страйк з вимогою перегляду справ і пом’якшення режиму ув’язнення. Зміни режиму ув’язнення в ГУЛАГу відбулись в 1954 році, а в 1956 році почалися перегляди справ. 
Але справу командира УПА не брали навіть на розгляд. В лютому 1956 року в’язнів Воркути стали виводити на поселення. Дізнавшись, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, Левкович вирішив знайти її і розпитати про стан підпілля. В листопаді 1956 року Василь Левкович і Ярослава одружилася. В вересні 1959 року Ярослава Романина-Левкович була амністована як матір з малолітньою дитиною. В грудні 1959 року Левковича відправляють у Мордовію.

В 1960 році Василь Левкович отримав шанс вийти на волю. В 1956 році максимальний термін покарання було зменшено до 15 років, але ця норма не поширювалась на раніше винесені вироки. Та адміністрація табору після відбуття ув’язненним половини строку мала право подавати справу на перегляд. В 1960 році термін ув’язнення Левковича був зменшений до 15 років. Після цього офіцер МДБ запропонував Левковичу підписати щиросердне розкаяння в діях вчиненних проти радянської влади. Та Левкович не просто відмовився, але заявив, що він вважає себе військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми кримінального кодексу. Після цього рішення про скорочення терміну його ув’язнення було скасовано. МДБ пробувало тиснути на Левковича через його дружину, але вона підтримала свого чоловіка.

17 грудня 1971 року Василь Левкович вийшов на волю. Оскільки він був засуджений як людина без громадянства, то перед звільненням йому пропонували оформити радянський паспорт. Але він вирішив залишитись особою без громадянства. В польському консульстві в Москві він спробував отримати польський паспорт, бо до війни проживав на території Польщі, але консульство заявило, що він втратив польське громадянство. Та все таки консульство видало Левковичу довідку завдяки якій він зміг прописатися в Червонограді. Після виснажливої праці в таборах Василь Левкович мав починати свій трудовий стаж з нуля і знову пішов працювати в шахту.
Після проголошення незалежності України в «Літописі УПА» були видані його спогади «Сторінки з пережитого комбатантом УПА».

Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Олександр Вітолін
https://ua-news.liga.net/
01.08.2017 р.

5 лютого 1944р. в смт. Перегінськ німецькі окупанти розстріляли десятьох Патріотів з Рожнятівщини. Серед них були:

1) Юречко Федір, 1914 р.н з Ціневи,
2) Бельник Матвій, 1911 р.н з Ціневи,
3) Стефанишин Михайло, 1920 р.н з Ціневи,
4) Дирів Іван, 1900 р.н, з Ясеновця,
5) Борик Володимир, 1924 р.н, з Ріпного,
6) Белей Михайло, 1914 р.н, з Дуби,
7) Шикор Дмитро, 1920 р.н, з Дуби,
8) Чопей Мирослав, 1924 р.н, з Дуби,
9) Кучер Михайло, 1906 р.н, з Дуби,
10) Тунків Василь, 1921 р.н, з Дуби.

Ще 29 січня 1944 року німці робили велику облаву в Ціневі і хотіли заарештувати 20 людей, яких мали на списку, але впіймати нікого не вдалось, бо всі повтікали в ліс. В Ціневі сильно шукали за одним чоловіком, вчителем Романом Хортівим, який перебував на німецькій службі, і його забрали невідомі люди. Цього чоловіка підозрювали в контакті з комуністами. Того самого дня відбулися такі ж облави в Дубі і Іванівці. Під час облав люди повтікали і нікого не зловили. Скрізь німці робили обшуки і випитували за партизанами.

За кілька днів німцям все ж вдається схопити ряд жителів Рожнятівщини. Затриманих звинуватили в підривній діяльності і членстві в забороненій ОУН.

Не відомо на основі чого німці складали список осіб для арешту в Ціневі, а от про Дубу є цікава історія. Згідно з основною версією, німцям вдалось хитрістю дізнатись про тих кого потрібно захопити. Вони звернулись до двох жительок Дуби, які записались в фольксдойчери, з пропозицією подати список найактивніших земляків, яких вони знають для того щоб чи то нагородити їх чи то для співпраці для спільної розбудови України. Жінки нічого не підозрюючи склали такий список, навіть одна з них записала туди свого чоловіка. Пізніше тих жінок, за підозрою в зраді було знищено українським підпіллям.
Що ж до арештантів, то їх було відвезено в Долину на допити, які супроводжувались різного роду катуваннями.

А за тиждень, привезли до Перегінська, де і відбутись страта на очах при великому здвизі людей.

5 лютого напівживих бранців, зв’язаних дротом, постягали з автомашини і вишикували в ряд під стіною одного з будинків в центрі Перегінська. Німецький офіцер зачитав обвинувачення і погрозив всім присутнім, що за непослух, така ж доля чекає і інших. Далі пролунав залп із гвинтівок і арештанти мертвими попадали на землю. Тільки одного з них, Василя Тунківа куля тільки поранила. Він отримавши шанс на життя почав втікати поміж будинки і сховався в одному з туалетів, але німці все ж знайшли його і добили кількома пострілами.

Тіла загиблих було наказано поховати на єврейському цвинтарі в Перегінську, так як в німців це вважалось зневагою.
За кілька місяців родичі все ж розкопали ту могилу і декого забрали у рідне село, а решту поховали у спільній могилі на т.зв. Заріцькому цвинтарі Перегінська.

Того дня що і в Перегінську (5.02.1944 р.), страта десятьох українців, серед яких більшість була жителями Рожнятівщини, пройшла і в Долині. Передумови цьму були такі:

На Водохреща 1944 р. в Верхньому Струтині невідомі напали на хату одного господаря, в якого відбувалася забава, побили всіх учасників та забрали двох з них, а саме Мацьківа Михайла (німецького вислужника) та Урядку з Долини і відійшли з ними в невідомому напрямку.
На наступний день у тій справі приїжджало гестапо та кріпо з Долини, допитали кілька людей, і повернулись назад.
26 січня до Нягрина (зараз с.Підліски, Долинського р-н.) вночі приїхало дві автомошини з німціми. Вони оточили хату одного господаря, де відбувалось весілля та арештували 20 хлопців, з них 14 з Нягрина, 4 з Долини і 2 з Максимівки. Їх доставлено до Долини. При обшуку знайдено три револьвери.

28 січня приїхало до Спаса два військові авта німців і арештували 6 осіб. Вертаючись зі Спаса по дорозі зупинились а Верхньому Струтині і арештували двох осіб, одного комуніста, а другого господаря в якого гостював пропавший Мацьків.
Того ж дня німці заїхали в Князівське. Перед полуднем вони зайшли до хати одного господаря в якого жив ройовий Сокіл. Вій побачивши їх вискочив через вікно на двір. Німці почали обшукувати хату, а Сокіл за той час знову зайшов до хати і кинув в них гранату, але вона не спрацювала. Тоді він почав по них стріляти, але не міг поцілити, бо облавники сховались за піч. Один з німців також кинув гранату, яка розірвала Сокола.
Десятьох жителів Верхнього Струтина, Спаса і Нягрина затриманих під час тих облав стратили 5 лютого 1944р. в Долині. Про ту подію зберігся короткий спогад однієї з очевидців:

ПРИ РОЗСТРІЛАХ УКРАЇНЦІВ В ДОЛИНІ, НІМЦІ КАТУВАЛИ КОЖНОГО ЗАСУДЖЕНОГО, ЩО КРИЧАВ “СЛАВА УКРАЇНІ”.
КАТУВАЛИ ДО ВТРАТИ ПРИТОМНОСТИ Й ЩОЙНО ТОДІ ВІШАЛИ.
БУЛИ МАСОВІ ВИПАДКИ, ЩО В’ЯЗНІ ПЕРЕД ЕКЗЕКУЦІЯМИ ПРОЩАЛИСЯ ЗІ СВІТОМ ПАТРІОТИЧНИМИ ВИГУКАМИ, ЯК
“ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНА! ХАЙ ЖИВЕ УПА! СЛАВА ОУН! ВОЛЯ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ!” А НАЙПОПУЛЯРНІШЕ “СЛАВА УКРАЇНІ!”.
Німці останні вияви почувань скатованих жертв параліжували в звірський спосіб, бо заливали роти жертв вапном. Такі практики були на сході й заході. Жертвам на розстріл в’язано руки й ноги.

Перед стратою їхній комендант сказав: “Ви знаєте, що за одного німця відповідає десять ваших голов”. Коли ми розглянулися, тоді помітили, що над великим ровом стояло вантажне закрите авто, до якого підступили ґештапівці. З цього авта вони витягнули десять наших в’язнів. Я не могла дивитися на них. Я заслонила собі очі руками й молилася. Мої співучасники казали потім, що вони були по п’ятьох повязані колючим дротом й страшно скатовані.”

джерело ФБ Рожнятівщина. допис від Olek Shkil

5 лютого 1946р. НКВД розконспірувало друкарню ОУН у с.Шумляни Підгаєцкого р-ну у селянина Михайла Панаса. На вимогу вийти з повинною у криївці пострілялися друкарі „Мирон”, „Степан” і „Богун”.

Фото село Шумляни
Енкаведисти вилучили 2 друкарські верстати, верстат для розрізання паперу, 240 тис. повстанських листівок, 150 книг, 157 брошур, архів ОУН за 1944 р., 2 ручних куле­мети та іншу зброю. 
Джерело.https://teren.in.ua/2019/02/05/v-istoriyi-5/

Фото із сайту: https://irp.te.ua/shumlyany-selo-v-pidgayets-komu-rajoni-ternopil-s-koyi-oblasti/

5 лютого 1942р. німці заарештували обласного провідника ОУН(р) Станіславщини Василя Мельничука (псевдо: «Чумак», «Славко», «Богун»). Розстріляний 27 листопада 1942 у групі з 52-ох оунівців в селі Стара Ягільниця, біля Чорткова на Тернопільщині.

Народився 1914 року в селі Перерив (тепер Коломийського району Івано-Франківської області).
Навчався у Коломийській гімназії. Згодом здобув вищу юридичну освіту, працював помічником адвоката.
Член ОУН, неодноразово заарештовувався польською поліцією, зокрема останній раз 1 вересня 1939.

З квітня 1940 по вересень 1941 займав посаду окружного провідника ОУН Коломийщини, а також відповідальний від Крайової Екзекутиви на Буковину і Бесарабію.

Під керівництвом Василь Мельничука та його заступника Романа Сельського військовий відділ оунівців піддав обстрілу угорські війська на початку німецько-радянської війни.

Був делегатом II Великого Збору ОУНР у Кракові.

З травня 1941 до серпня 1941, а також з вересня 1941 до лютого 1942 обласний провідник ОУН(р) Станіславщини. 

Заарештований німцями 5 лютого 1942. Розстріляний 27 листопада 1942 у групі з 52-ох оунівців в селі Стара Ягільниця, біля Чорткова на Тернопільщині.

Джерело. https://teren.in.ua/2019/02/05/v-istoriyi-5/ та Вікіпедія.

5 лютого 1585р. у Львові було засновано Успенське ставропігійне братство за ініціативою кількох львівських купців і ремісників. У 1586 р. братство затвердило статут, згідно з яким його проголошували вищим серед усіх братств краю.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Львів). Де засідало Братство.
Як об’єднання парафіян навколо церкви братства здавна існували в Україні. Проте з кінця ХVІ ст. вони перебрали на себе значно ширші громадські функції. Львівське братство стало першою організацією такого типу. Його вважають найстарішим церковним братством в Україні.

За твердженнями історика Ярослава Ісаєвича, Львівське братство починає формуватися на початку 1580-х років. Його праобразом стала громадська діяльність парафіян львівської Успенської церкви. У 1520-х роках «опікуни» храму захищали перед міською владою інтереси «всієї української громади в місті й передмістях». А у 1544 році була згадка про існування при Успенській церкві «руських старшин», які діють від імені «співбратів і сусідів, патронів церкви».

Засновниками Львівського успенського братства були мешканці українського кварталу в центрі Львова – сідлярі Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Маленький, Хома Бабич, Стецько Мороховський, Іван Богатирець. Близьким помічником їхнім став учитель, письменник і вчений-філолог Степан Кукіль (Зизаній), родом із недалекого містечка Потелича – славного на всю Україну осередку гончарства.

Статут Львівського братства 1586 р. передбачав, що його членами ставали «міщанин або шляхтич, або предміщанин, або посполиті люди всілякого стану, як місцеві так і сторонні, за умови вступного внеску шести грошей». Членами Львівського братства були здебільшого ремісники, крамарі, інші містяни та жителі передмість. Охочий вступити до братства приходив на його засідання та оголошував про свій намір. Братчики обговорювали моральні якості кандидата, а знайомі давали рекомендацію. Кандидату зачитували статут, і він мав перед хрестом та двома запаленими свічками проголосити присягу про вступ до братства, підкорення його статуту, безвідмовне виконання доручень, боротьбу з ворогами братства. У разі зради інтересів братства братчик накликав на себе й родину прокляття, яке можна було зняти лише через покаяння. Жінки присяги не давали і на збори братства не приходили, хоч і входили до братства (Анна Федорова Грекова, Домна Семионова, Ангелина, Домна-Анна Могиляка та інші). Поза статутом існувала ще одна обов’язкова умова: до братства приймали лише одружених, а неодружені могли входити до «молодшого» або «молодечого братства».

На початку братство налічувало 14 членів, а потім їхня кількість зросла до 50. Збори відбувалися що чотири тижні, тут сплачували по півгроша.

Усі керівні посади були виборними. Щорік вибирали старших братчиків і такі ухвали затверджували більшістю голосів. За неявку на збори були покарання. Братський суд мав виняткові права. За значні злочини відлучали від Церкви. Також була обов’язковою присутність усіх на похороні братчика.

Історик Ярослав Ісаєвич вважав, що вже за статутом 1586 р. братство було ставропігійним, тобто підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Утім, у липні 1592 р. Балабан оприлюднив лист Патріарха Єремії ІІ про скасування ставропігії. У грудні Балабан записав цей лист до гродських актів, однак той опротестували православні як фальсифікат. Новою грамотою 1593 р. Єремія ІІ знову надав братській Успенській церкві права патріаршої ставропігії.

Очолювали братство чотири старші братчики, яких, відповідно до статуту, переобирали щороку. Вибори відбувалися зазвичай у першу неділю після Пасхи чи Фомину неділю. На загальних зборах минулорічні старші братчики та їхні помічники давали повний звіт, репрезентувавши всі документи, печатки, ключі тощо. Після звіту молодші братчики, кланяючись, дякували старшим, а старші дякували за честь і довіру.

Найвідомішими керівниками Львівського братства до 1596 р. були сідлярі Юрій та Іван Кузьмовичі Рогатинці, Іван Деомидович Красовський, з діяльністю яких пов’язують реформу братства та укладення статуту 1586 р. Юрія Рогатинця та Івана Красовського вважають також авторами статуту братської школи 1585 р. Братство широко вело православне просвітництво, освітню діяльність та особливо друкарську справу.

У 1574 р. диякон Іван Федоров надрукував у Львові «Апостол». Після смерті Федорова віддану в заставу друкарню за ініціативи владики Гедеона викупило братство (в 1586 р.). Ця друкарня працювала аж до припинення діяльності братства. Спочатку вона діяла у пристосованому приміщенні, а з 1605 р. – у Свято-Онуфрієвському монастирі. 1615 р. її перенесли на старе місце, а після пожежі 1628 р. – у школу. Братська друкарня була однією з найбільших і за період своєї діяльності випустила понад 160 тис. примірників книжок, серед яких значну частину становили богослужбові, також братство друкувало наукові трактати та світську літературу.

Опікувалося братство побудовою, ремонтом, доглядом за храмами, на утриманні братства був увесь церковний причт. У списки членів Успенського братства в різний час було внесено козацьких гетьманів Михайла Ружинського, Івана Виговського, Павла Тетерю. Братчики підтримували зв'язки з Військом Запорозьким. Зрозуміло, що на свою активну діяльність братство потребувало немалих коштів. Доходи братства поділялися на постійні й разові. До постійних належало зарахувати вступний внесок – 6 грошей – і річні, які також становили таку суму.

Джерелом доходів братства було нерухоме майно (будинки) і землі, звільнені від зборів, які приносили братчикам дохід. Братчики варили мед, залишок якого продавали. Віск використовували для виготовлення свічок, які також продавали. Головним джерелом постійних доходів була братська типографія.

До непостійних джерел доходів належали штрафи або пені, які платили братчики в разі порушення якихось обов'язків, а також пожертви і заповіти різних людей, що відписували братствам великі кошти або маєтки. Старші братчики вели братську скарбницю, дбали про збереження братського майна, контролювали виконання обов’язків молодшими братчиками, стежили за порядком під час зборів, пропонували різні справи на розгляд братства, після закінчення річної служби вони звітували перед усіма.

На братських зборах розглядали і вирішували суперечки між братчиками, судили й наказували порушників дисципліни та братських обов’язків, а як особливих злочинців – порушників таємниці братських зборів. Покараннями для братчиків були штраф грішми або медом, сидіння на дзвіниці. За серйозні проступки виключали з членів братства.

Братства опікувалися лікарнями, богадільнями, храмами, монастирями, школами, типографіями. Братчики вибирали також ігуменів і священиків для братських монастирів і церков. Гроші на різні братські потреби з каси видавали у присутності всіх братчиків. Братства мали перший після духовенства голос при виборі єпископа. Вони мало право не визнавати влади єпископа, якщо той чинив проти істини, і повідомляти про це Патріарху.

Львівське ставропігійне братство діяло понад два сторіччя, потім його офіційно розпустили. Про його діяльність і школи розповідають численні архівні матеріали, які є унікальними пам'ятками української мови й літератури. На цьому наголошував історик Ярослав Ісаєвич. Більшість їх зберігають у Центральному державному архіві України у Львові. 

Рукописні книжки з багатющої бібліотеки братства увійшли до фондів Львівського історичного музею. Натомість примірники, що їх видавала братська друкарня, розсіялися по світу. Як видно з каталогу «Пам’ятки книжкового мистецтва», стародруки з друкарні братства є в книгозбірнях багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в бібліотеках Варшави і Вроцлава, Праги й Будапешта, Лондона і Нью-Йорка. Широке їхнє розповсюдження – яскраве свідчення ролі братського книговидання в міжнародних культурних зв’язках. На основі виданих братством стародруків і документів з братського архіву низку літературознавчих та історичних творів написав І. Франко. Їх вивчали академіки К. Студинський, М. Возняк, І. Крип'якевич.

Підготувала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу» 

Джерело. https://vgolos.com.ua/news/stavropigijne-bratstvo-unikalna-obshhyna-lvova_206282.html

Цей день в історії УПА - 5 лютого.

фото: Український Визвольний Рух - ОУН і УПА Командир сотні "Ударник-1" (Відділ 94) Роман Гробельський - "Бродич" (стоїть крайній справа) із вояками своєї сотні. 
*********
1944 рік
На околиці села Мізоч на Рівненщині повстанці знищили двох військових автоматної роти Червоної армії.

В районі села Рудня на Рівненщині повстанці знищили двох військових і захопили обоз із 11-и підвід із боєприпасами.

1945 рік
Четверо повстанців загинули в бою з загоном НКВД під час облави в селі Старі Стрілища на Дрогобиччині.

1946 рік
Під час сутичок із загонами НКВД у райцентрі Стрий і селі Товарна на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Іван Романів – «Стах» та ще двоє повстанців.

Вночі повстанці розкидали й розклеїли листівки проти виборів до Верховної Ради СРСР у обласному центрі Тернопіль. Одну з листівок було прилаштовано на будівлю обласного НКВД.

Зв’язкова УПА Євгенія Гаврилюк загинула під час облави загону НКВД у селі Суховоля на Львівщині.

1947 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Гостинцеве на Львівщині загинув пропагандист районного проводу ОУН «Ворон».

1949 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у трьох населених пунктах Дрогобиччини загинули троє повстанців.

1952 рік
Через зраду зв’язкових окружного проводу ОУН опергрупа МГБ захопила в полон двох повстанців у селі Пашківці на Кам’янець-Подільщині.

Повстанець Микола Дорош загинув у сутичці з опергрупою МГБ у селі Старі Стрілища на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті

четвер, 4 лютого 2021 р.

5 лютого 1850р. на Коломийщині народився Остап Терлецький, публіцист та літературознавець. Він входив до кола тих народовців, які заснували Русько-Українську Радикальну партію. Це була перша в Україні політична партія європейського типу.

«Терлецький Остап, − писав Іван Франко, − це була натура високо чесна і щира, глибоко пройнята почуттям своєї людської гідності та при тім повна симпатій до всіх слабих і покривджених та гноблених людей». Походив з родини священика. Навчаючись у Станіславській гімназії започаткував рукописну учнівську газету «Зірка» та створив молодіжне товариство «Громада».

Навчався у Львівському та Віденському університетах. Вивчив декілька іноземних мов.

У 1875−1876 Терлецький видав своїм коштом книжечки Сергія Поволинського «Парова машина» і «Про бідність розмова перша», які називали «метелики для народу». Через «метелики» Терлецький потрапляє в поле зору урядових кіл. Також його критикують народовці. Терлецький апелює до злиднів, у яких живуть люди. Дорікав «патріотам» попівством. Критикуючи галицьких народовців, які вбачали причину бідності селян в пияцтві та лінощах, Терлецький писав Бачинському: «Не горілка заллє народ, а заллє його уся ця мізерія галицька, усі ці народолюбці галицькі за заячою шкірою, заячим серцем і курячим розумом».

Під час арештів 1877-го у Львові та Відні, разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом його судили. Їх обвинувачували у належності до таємної організації з соціалістичними цілями, зв’язками із закордоном, у соціалістичній пропаганді. Справу слухала кримінальна колегія суду у складі чотирьох суддів. Це був відкритий судовий процес. Остап Терлецький сказав, що був за «переконанням соціалістом», політичним однодумцем Михайла Драгоманова і вважає себе одним із «нечисленних речників» соціалістичної думки серед галицьких українців. Ідеалом Терлецького була федеративна, демократична республіка, де суд і правду вершить громада. Він прагнув політичних і економічних прав для народу, досягнення рівності всіх перед законом і рівності закону для всіх.

Змучений хворобами (протягом 20 років його виснажували епілептичні напади), він склав іспити на правничий факультет. Він став адвокатом і до кінця життя провадив адвокатську практику в Галичині.

Помер Остап Терлецький 22 липня 1902 року.

Джерело
© 2021 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

4 лютого 1924р. у Трускавці на Львівщині народилася Дарія Гусяк - зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича. За свою націоналістичну діяльність 25 років відсиділа у тюремному ув’язненні, звільнившись на 51 році життя.

Дід Олекса був січовим стрільцем, а згодом багато років війтом Трускавця. Батька Юрія за активну громадську діяльність радянська влада у 1940 році репресувала. Усі члени сім’ї допомагали Організації українських націоналістів у боротьбі за державність України. У 1947 році, відчуваючи небезпеку арешту, Дарія з мамою продали майно, покинули хату і перейшли у підпілля. 
Дарія Гусяк стала зв’язковою головнокомандувача УПА і разом зі своєю мамою шукала й облаштовувала хати, де проживав Роман Шухевич під чужим іменем з охороною. У 1948 році Дарію і ще двох дівчат урочисто прийняли в ОУН. Керівник УПА особисто приймав їхню присягу на вірність Богу і Україні у лісі при великій кількості повстанців. 

Операцію по захопленню головнокомандувача УПА очолював генерал Міністерства державної безпеки Павло Судоплатов. 2 березня 1950 року Дарію Гусяк заарештували. Побиттям і катуванням вимагали назвати місце перебування її керівника. Мовчала. Майже на очах за тоненькою перегородкою били маму. Її крик доводив до відчаю, але Дарія витримала. До неї в камеру підсадили агентку «Розу», яка спочатку працювала в нацистському гестапо, а згодом була перевербована в радянську спецслужбу. Розповідям, що «Роза», яка представилася учасницею націоналістичного підпілля, може передати записку Шухевичу, Дарія не вірила. Тоді слідчі випробували психотропний препарат, який викликав галюцинації. Боячись наступного разу збожеволіти і несвідомо зрадити побратимів, Дарія погодилася передати записку з попередженням. Вона була адресована не на пряму адресу, де перебував Шухевич, а родичці власниці його хати, яка мешкала зовсім в іншому кінці села Білогорща неподалік від Львова. Дарія знала, що там нікого нема, а селянка, здогадавшись, зуміє попередити підпільників. Так би й сталося. Якби на голосні допитування енкаведистів до мами не підійшов малолітній син Данило. Хлопець на одній із фото пізнав знайому тітку (зв’язкову Галину Дидик) і вказав хату, де її бачив. Так чекісти вийшли на слід Романа Шухевича. 

Неволю відбували в Верхньо-Уральську Челябінської області, а згодом у Володимирській тюрмі. Лише у 1969 році їх перевели у концтабір в Мордовії. Дарія вийшла останньою, відбувши весь термін покарання. Пропозицію погодитися на дострокове відхилила. Її ніхто не чекав удома. Всю сім’ю репресували і вивезли в Сибір. 

Звільнившись, Дарія не мала права жити на Львівщині, тож переїхала у містечко Волочиськ на Хмельниччині до своєї подруги, зв’язкової головнокомандувача УПА Катерини Зарицької. Разом працювали до пенсії у кравецькій майстерні. Шиттям заробляли собі на життя, висилали посилки ув’язненим шістдесятникам. У 1995 році самотня Дарія Гусяк переїхала в однокімнатну квартиру у Львові, яку їй надала місцева влада. 
 
"Якби не та війна, то я би ще пожила, а так відчуваю, що довго не витримаю, – зі сльозами на очах каже в інтерв'ю Дарія Гусяк. – Увечері сідаю і переглядаю всі новини. 

Тяжко, але не дивитися – не можу. Найбільше болить, що кращі сини знову вмирають за Україну. Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Вони тільки тепер починають відроджуватися. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися ні в якому разі".  

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/4/1924-narodylasya-dariya-gusyak-zvyazkova-upa

4 лютого 1877р. в с. Москалівка на Сумщині народився Микола Макаренко, археолог і мистецтвознавець. Розстріляний московитами у новоросійську (московія) 4 січня 1938-го (за іншими даними – в Томську). Місце поховання залишається невідомим.

Протестував проти знищення архітектурних пам’яток, завдяки його принциповій позиції вдалося зберегти від руйнування Софійський собор у Києві. Заарештований в 1934-му за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого. Жертва сталінських репресій. 
Навчався в Петербурзькій школі технічного малювання барона Олександра Штиглиця та Петербурзькому археологічному інституті. Займався дослідницькою роботою в Ермітажі. Проводив розкопки на території Росії, Полтавської, Катеринославської, Харківської губерній.

На початку 1919-го повернувся в Україну. Досліджував археологічні пам’ятки в Києві, Чернігові, Сумах, Маріуполі. Саме розкопки могильника епохи неоліту на території будівництва заводу «Азовсталь» у 1930-1931 роках принесли вченому світове визнання.

Займався реставрацією давніх храмів. Очолював Музей мистецтв ВУАН (1920-1925). Професор Одеського художнього інституту (1930-1931).

«Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра», – характеризував вченого колега, професор Максим Гронець. 

Микола Макаренко протестував проти знищення архітектурних пам’яток, завдяки його принциповій позиції вдалося зберегти від руйнування Софійський собор у Києві. Заарештований в 1934-му за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору (навіть написав листа Сталіну на захист святині і ходив на прийом до Павла Постишева), офіційно звинувачений в належності до «контрреволюційної організації», засланий до Казані. Повторно заарештований в 1936-му. Засуджений на 3 роки, відбував покарання у Томській виправно-трудовій колонії. Там же заарештований втретє 15 грудня 1937-го.

Розстріляний за постановою «трійки» у Новоросійську (Росія) 4 січня 1938-го (за іншими даними – в Томську). Місце поховання залишається невідомим. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/4/1877-narodyvsya-mykola-makarenko-mystectvoznavec

4 лютого 1950р. радянська влада висунула звинувачення о.Івану Зятику арештованому колишньому ігуменові монастиря редемптористів в Тернополі.

о. Іван Зятик після депортації до Бельгії о.Йосипа де Вохта став протоігуменом Чину та генеральним вікарієм УГКЦ. 
Його звинуватили в тому, що: «проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків». У 1951 році о. Зятика засудили на 10 років позбавлення волі. Ув’язнення призначили відбувати в Іркутській області. 17 травня 1952 року, після важких побоїв палицями у Велику П’ятницю, його, напівпритомного, залишили на морозі. 

Помер у в’язничній лікарні. Поховали його в Тайшерському районі Іркутської області. У 2011 році св.Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив о.Івана Зятика Блаженним.

Джерело 1. https://teren.in.ua/2020/02/04/4-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-4/
******
Джерело 2.
Отець Іван Зятик народився й виріс у добрій українській родині, що мешкала в селі Одрехово неподалік від Сянока (нині територія Польщі). Він прийшов на світ 26 грудня 1899 року в сім'ї убогих селян Степана та Марії Зятиків. Коли Івасеві виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.

Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже підчас навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця. Середню освіту здобував у Вищій Сяноцькій Гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року; був зразковим у поведінці та навчанні. Хотів стати священиком.

У ті часи, коли кандидати зголошувались до Духовної семінарії, їх долю переважно вирішували добрий музичний слух та голос, бо у східному обряді всі спільні богослуження відбуваються у супроводі співу і гарний голос був однією з необхідних вимог для душпастирського служіння. Хоча в Івася не було музичного слуху і міцного голосу, все ж, як свідчить о. Іван Ортинський СДБ, він мав у собі щось набагато більше, аніж музичні здібності. Він носив у своєму серці слова Христа: "Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий є". У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемиської Духовної Семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого року, після закінчення богословських студій, він отримує єрейські свячення. Здійснилася мрія його дитинства.

Протягом десяти років, від 1925 до 1935 року, отець Зятик виконує обов'язки префекта при Греко-Католицькій Семінарії в Перемишлі. Як свідчать семінаристи, виклади о. Івана були дуже цікавими, виразними, зрозумілими, незважаючи на те, що читав їх латинською мовою. Його любили та шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного й талановитого вчителя. Усе своє вміння і здібності він присвячує праці для духовного та інтелектуального формування молодих семінаристів - викладає катехитику і спеціальну догматику.

Попри свої обов'язки в семінарії, о. Іван Зятик служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля. Сапеляк Надія у своїх споминах пише: "Моя мама розповідала, що навчаючись у Перемишлі, вона постійно відвідувала Богослужіння, які очолював о. Іван Зятик. Службу Божу він відправляв дуже тихо, говорив надзвичайно повчальні проповіді, так що на його відправах церква була завжди переповнена, а під час молитви або проповіді панувала ідеальна тиша. А тато згадував, що о. Іван був безкорисливий і дуже побожний. Він хотів, щоб українці були освіченими, тому як духовно, так і матеріально опікувався Гімназією".

О. Іван Ортинський, СДБ так розповідає про молодого єрея Зятика: "Це була людина великої покори, глибокого внутрішнього життя, надзвичайної доброти та сердечності супроти інших. Він помітно відрізнявся від інших, справляв на довколишніх людей враження своєю зосередженістю… Тепер ми знаємо, що це був вияв та наслідок його постійної злуки з Богом і розмови з Ним… Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу, завжди злегка усміхнений, готовий відповісти кожному, небалакучий, але привітний і ввічливий до кожного, з ким йому доводилося зустрітися. Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, але водночас підкреслювало його юну бадьорість… намагаючись охарактеризувати його таким, яким він вкарбувався в моїй пам'яті, я назвав би його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивились як на святця, богомільного праведника".

Вже досить довго в о. Івана визрівало бажання вступити до монастиря і провадити подвижницьке, монаше життя. Канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. Незважаючи на це, 15 липня 1935 року о. І. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Він шукав святості та найглибшого з'єднання з Господом, а тому йому було призначено зректися світу і йти за Христом з іще більшою послідовністю та переконанням.

У новіціяті в Голоску, отець, хоч і був набагато старшим за своїх співбратів-новиків та перед тим працював вихователем і професором у Перемиській Семінарії, зовсім не вирізняв себе серед них. Тут він виконував будь-яку працю, яку належало виконувати новику: мив підлогу, прибирав, працював у городі. Для о. Зятика була характерною виняткова покора та терплячість у ставленні до настоятелів та своїх співбратів.

У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станіславові (Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року він переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія на вул. Зибликевича, 56 (нині вул. Івана Франка). Там о. Зятик провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Де Вохта заступав його.

1934 року отці-редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів). 1937 року о. Зятик стає професором догматичного богослов'я та Святого Письма в цій семінарії. Під час німецької окупації в 1941-1944 роках о. Іван тимчасово виконує обов'язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а протягом 1944-1946 років займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїськах, де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат. Добрий проповідник, спокійний та цілковито байдужий до всіх мирських справ, він був взірцем священика, особливо щодо молитви. "Коли молився, здавалось, що це молиться ангел - не оглянувся, не подивився в бік, не зважав на те, що хтось зайшов чи вийшов з каплиці", - так згадують про нього співбрати. Через це Господь наділяв його ласкою та надзвичайним даром на амвоні та в сповідальниці. Улюбленими темами проповідей о. Зятика були Страсті Христові, Євхаристія та життя Пресвятої Богородиці.

Після закінчення Другої світової війни прийшов жахливий для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської провінції редемптористів час... Знаючи з Христової притчі, що маючи намір захопити овець, ворог знищує пастиря, керівництво нашої Церкви готувало себе до нових умов переслідування. Перед тим, як провід УГКЦ було ув'язнено, митрополит Йосип Сліпий призначив чотирьох вікаріїв для керівництва Церквою. Двоє з них були редемптористами: єпископ Миколай Чарнецький та протоігумен о. Йосиф Де Вохт.

"Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїск та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання",- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.

Невдовзі депортували до Бельгії о. Йосифа Де Вохта, протоігумена редемптористів. Від'їжджаючи, він передав повноваження вікарія УГКЦ та протоігумена Львівської провінції Згромадження редемптористів отцю Івану Зятику - як одному з найстарших і найдосвідченіших співбратів Згромадження. З того часу радянська влада почала особливо за ним стежити. 5 січня 1950 року о. Івана заарештували, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на його арешт та обшук.

Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:

- він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.

- як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.

Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: "Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об'єднання католиків".

Майже два роки о. Зятик провів під слідством у Золочівській та Львівській в'язницях. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в'язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця. Ось як про це свідчить Ярослав Юрчак: "Одного разу приїхали кагебісти до вуйка Степана, маминого брата, в Золочеві, і кажуть до нього: "Собирайся и идем с нами". Я був в той час також у нього. Вони дивляться на мене і питають, що за один? Вуйко каже: "Сестри син". "І він нехай збирається, також поїде з нами..." Потім кажуть до мене: "Будеш просити його, говорити йому, щоб він підписав православ'я і сказав, де і що є". І ми пішли. Коли отця вивели, він виглядав такий збитий, такий знищений, що його неможливо було навіть впізнати. Всі просили його і я кажу: "Стрийку, візьміть і підпишіть". Та й Микола каже: "Підпиши, а там, як схочеш, так будеш мати, але за то вийдеш, відпустять". А він каже: "Ні! Цього я не зроблю". Озвався тоді кагебіст: "Подпишите, или мы их в расход пустим, этих твоих". Стрийко каже: "Божа воля". І його забрали"... Незважаючи на важкі тортури, катування не зламали отця Зятика і він не зрадив віри й не піддався насильницькій, безбожній системі.

Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року - о. Івана Зятика засуджено на 10 років позбавлення волі. Характер "злочину" - "сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація" (ст. 20-54-1"а", 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув'язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.

Небагато часу залишилось о. Івану, щоб "спокутувати" свої земні провини проти радянської влади. Під час перебування у неволі над ним жахливо знущалися більшовицькі посіпаки. Остання стація хресної дороги єромонаха Івана Зятика відбулася у Велику П'ятницю 1952 р. Очевидці розповідають, що після побиття палицями о. Зятика облили водою й залишили на сибірському морозі. Побої й застуда стали причиною смерті. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії... 17 травня 1952 року о. Іван помер у в'язничному шпиталі, завершивши дорогу мучеництва справжнього слуги Христового.

Поховано отця Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373.

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Івана Зятика, а вже 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передали до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Зятика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Івана Зятика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним. 

Цей день в історії УПА 4 лютого.

фото:Український Визвольний Рух - ОУН і УПА. "Панахида на могилі вояків УПА та працівників ОУН на східній Лемківщині. Промовляє курінний капелан о.Андрій Радьо - "Яворенко", серпень 1946 р."
1945 рік

У бою з наступаючим загоном НКВД біля села Суходоли на Львівщині зазнав поранення і застрелився командир сотні УПА-Захід «Леви».

Двоє повстанців загинули в сутичці з загоном НКВД у селі Бунів на Львівщині.

Загін НКВД під час облави у селі Богатківці на Тернопільщині розстріляли повстанця Степана Пасічника.

1946 рік

Вночі повстанці розклеїли листівки проти виборів до Верховної Ради СРСР у райцентрах Жванчик, Дунаєвці і ряді сіл Кам’янець-Подільщини.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Солова на Львівщині. Районний провідник ОУН Михайло Козак – «Наливайко» та ще двоє повстанців відмовилися здаватися, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Бірки, Комарів, Павлів, Пиратин і Розжалів на Львівщині загинули 6 повстанців, у тому числі командир кущової боївки ОУН Роман Діжак – «Кармелюк», якого застрелив власний охоронець (агент НКВД).

Пошукова група НКВД захопила хату-криївку в селі Литвинів на Тернопільщині. Троє повстанців загинули в перестрілці, ще двоє – під час прориву.

1948 рік

У селі Печенія на Львівщині підпільники знищили пересувну кіноустановку.

Опергрупа МВД захопила криївку в селі Кропивник на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і застрелилися останніми патронами.

1949 рік

У селі Гаї-за-Рудою на Тернопільщині повстанці спалили сільську раду і клуб.

Підготував Сергій Горобець. 

4 лютого 1880р. на Сумщині народився Климент Квітка, правник за фахом, етнограф, музикознавець, дослідник Поліського фольклору, який зібрав і зберіг шість тисяч народних пісень.

Понад 200 пісень композитори використали для своїх творів.
Микола Леонтович створив найвідоміші хорові композиції на основі зібраних Климентом Квіткою пісень.

Він є автором понад сотні наукових праць з етнографії та музикознавства. 1929-го Всеукраїнська академія наук запропонувала його кандидатуру на дійсного академіка. Але для нащадків Квітка так і залишився у тіні своєї відомої дружини Лесі Українки.

Його батько рано пішов з життя, мати з усіх сил намагалася утримувати дітей. Але змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщків Карпових у Київ. Тут він отримав грунтовну музичну освіту в Київському музичному училищі та фах юриста у Київському університеті святого Володимира.

На пропозицію Центральної Ради протягом 1917 – 1918 працював товаришем генерального секретаря судових справ та заступником міністра юстиції УНР.
Климент Квітка (стоїть) з родиною старшої сестри. Кін. 1890-х. Фото: uk.wikipedia.org

Після приходу більшовиків полишив юриспруденцію і займався етнографічними дослідженнями у ВУАН та викладацькою роботою у Київському вищому музично-драматичному інституті. Його двічі заарештовували радянські спецслужби. З 1934-го відбував покарання у сумнозвістному концтаборі «Карлаг» у Казахстані. 1936-го Климента Квітку достроково звільнили, після того він до кінця життя викладав у Московській консерваторії.

Помер 19 вересня 1953 р.

Джерело.