Загальна кількість переглядів!

пʼятниця, 16 квітня 2021 р.

ГОЛОД У ПОЛТАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ 1833-1834 рр. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.

Джерело карти. 
https://ukrhist.at.ua

За роки незалежності України тема голодоморів стала чи не найбільш популярною у вітчизняній історичній науці, що зумовлено новими умовами праці дослідників, надзвичайною важливістю тематики та моральним обов’язком науковців у своїх студіях вшанувати пам’ять мільйонів загиблих.

Голод, як явище, супроводжує людину з первісної доби, перша письмова згадка про голод на Русі датується 1024 роком. Неврожаї, голод, викликані ними епідемії, випадки канібалізму, трупоїдства, «когда ели солому, сено, собак, кошек, мышей, всякую падаль, такую мерзость, что, как говорит летописец, писать недостойно»в середні віки з’являлися з жахливою періодичністю.
В Російській імперії за XVIII століття було 34 неврожаї, а лише за першу половину ХІХ – 35. Брокгауз і Ефрон дали визначення голоду (голодовці) як суспільному лихові, що зароджується внаслідок недосяжності для переважної більшості населення, в першу чергу, хліба, який був основою харчового раціону. Наявність чи відсутність голоду в країні є яскравим показником ефективності діяльності уряду, його здатності оперативно впливати на ситуацію.

У 1819 році комітет міністрів констатував: «В России по обширности ее и по разнообразию климатов и почвы земли, повсеместного голода никогда не было и быть не может, каков бы не был недород, в некоторых районах от потребления должны оставаться в остатке десятки миллионов четвертей, а потому при свободной торговле хлебом, при удобстве сообщений … не только голода, но даже и недостатка в хлебе нигде быть не должно». А вже в 1821 році у багатьох губерніях поміщики заявляють про неможливість прогодувати своїх селян і це при перевиробництві хліба в Пермській губернії.

Царський уряд був неспроможним впливати і на цінову політику на хліб: в 1830 році у Волинській губернії жито продавали по 25 рублів, Пскові – по 30, в той же час, в Саратові – по 4, Катеринославській губернії – по 2 рублі 50 копійок.
Парадоксальна ситуація склалася в 1873 році, коли на лівому березі Волги – Самарсько-Оренбурзькому лютував голод, а на правому – Саратовському не було де реалізувати хліб, навіть за низькими цінами, внаслідок небаченого врожаю. Окрім неефективного адміністрування та недостатньо обґрунтованої економічної політики вагомими чинниками, здатними спровокувати голод є несприятливі кліматичні умови (заморозки, посуха, надлишок вологи), нашестя саранчі; стан сільського господарства, зокрема агротехніки, зрошувальних систем, досягнень селекціонерів і т.п.; розвиток транспорту, і в першу чергу, залізничного, річкового та морського (що мали найбільшу питому вагу у вантажообігу), неврожай на інші культури (наприклад картоплю), які суттєво доповнювали раціон.

Голоду 1833-1834 років в Полтавській губернії передували війна з Туреччиною, епідемія холери, падіж худоби, трирічний неврожай. У 1833 році з квітня до кінця червня не було жодного дощу. Озимі засохли, а ярові пішли на годівлю худобі. Як на гріх, в поміщицьких коморах виявилися недостатні запаси хліба. На щастя, малоросійським генерал-губернатором був князь Микола Репнін, розважливий, енергійний, рішучий правитель, який здійснив ряд заходів, покликаних відвернути голод. Перш за все, з території губернії було виведено всі військові частини, щоб зменшити споживання хліба. На боротьбу з голодом губернатор отримав від уряду спочатку 500 000 рублів, а потім ця цифра досягла 3 365 197 рублів 97 ½ копійки, які були додані до 1 709 343 рублів 80 ¼ копійки з полтавського продовольчого капіталу. Ці кошти були спрямовані на потреби п’ятьох повітів (із 15 – В. М.) – полтавського, костянти-ноградського, кобеляцького, кременчуцького та гадяцького, які найбільше потерпали від лиха. Кількість нужденних (за уточненими даними) складала 219 278 осіб, серед яких найбільше було безземельних козаків, які у попередні роки збирали хліб на землях заможних козаків і поміщиків за третю чи четверту частину врожаю, а тепер залишилися без приробітку, так як землевласники зібрали незначний врожай власними силами. Разом з ними голод охопив поміщицьких селян і князь Репнін зобов’язав їх власників, або забезпечити кріпаків харчами, або надати їм волю для самостійного рятування від лиха. Було заборонено спекуляцію хлібом, зменшено об’єми «винокуріння» (виготовлення алкогольних напоїв із використанням хліба – В. М.). У трьох губернських містах – Лохвиці, Переяславі та Кременчуці (як у центрі річкової торгівлі) було організовано хлібні ринки, куди, обрані губернатором, найчесніші чиновники та купці звозили збіжжя, закуплене в інших регіонах імперії.

Всього за період з серпня 1833 року до лютого 1834 року було придбано 1 939 986 пудів жита, (пуд – 16 кг – В. М.) 352 252 пудів гречки, 167 377 пудів пшениці, 112 488 пудів – ячменю та 83 679 пудів вівса. Найбільш вдалою була поїздка предводителя переясла- вського дворянства Іваненка до Мінської губернії, губернського секретаря Велич- ківського – до Курської . Крім цього хліб закуповувався у Київській, Волинській та Подільській губерніях. За дорученням М. Репніна купець першої гільдії Зеленський купує 40 000 пудів жита в Туреччині, щоб доставити його Дніпром до Кременчука. З доставкою чверть жита (8 пудів – В. М.) коштувала 19 рублів 77 1 /3 копійки (точність обрахунків заслуговує на повагу). Були і невдачі – так на річці Прип’ять під час бурі затонуло 12 000 пудів жита, які доправляв поміщик Хрженовський.

Турбуючись про майбутній врожай, губернський уряд обмежив споживання хліба 30-ма фунтами (1 фунт – 409 грамів – В. М.) жита на місяць для дорослого і 15-ма фунтами для малолітнього (звідси хлібні норми продрозверстки періоду «воєнного комунізму»). На насіння було зібрано 83 464 пудів 33 фунти пшениці, 52 182 пудів 6 ½ фунтів ячменю, 168 492 пудів 11 фунтів гречки і 40 810 пудів 5 фунтів вівса. Але 29 квітня 1834 року голодуюче населення спіткало ще одне лихо – Полтавською губернією на 300 верст пронісся буревій, який знищив сходи, а потім почалася засуха, яка продовжувалась до кінця липня. Все це змусило посилити державний контроль за цільовим використанням коштів поміщиками. Було ускладнено процес видачі грошових позик для харчування кріпаків, а за придбання предметів розкоші поміщикам загрожувала конфіскація маєтку.

Одним із джерел фінансування заходів, спрямованих на боротьбу з голодом, були пожертвування: «Государь император дал 16 000 рублей», єпископ полтавський і переяславський Нафанаїл зібрав 8 000 рублів, московський купець 1 гільдії, ніжинський грек Хаджи-Конста – 2 000.

Полтавські «дами» та вихованки полтавського інституту, реалізувавши свої вироби в лотерею, заробили 1 339 рублів, на Великдень при взаємних вітаннях було зібрано 1 401 рубль, два благодійні концерти для любителів музики дали 2 910 рублів, з повітів на запрошення губернатора зібрали 4 250 рублів і 500 пудів хліба.
Окрім всього деякі городяни Полтави взялися утримувати по декілька сімей: архімандрит Хрестовоздвиженського монастиря Гавриїл протягом шести місяців харчував 50 осіб, полтавський міський голова купець Панасенко протягом восьми місяців – 120 осіб, полтавський купець 1 гільдії Петро Ворожейкін 175 осіб утримував чотири місяці.
Населення губернії отримало податкові пільги, звільнення від рекрутської повинності, дозвіл на заробітки (з безкоштовною видачею паспортів). Завдяки цим заходам удалося уникнути тяжких наслідків голоду «и народноє спокойствіе въ Полтавщине нигде не было нарушено».

Великі фінансові витрати спонукали російського імператора створити комітет, якому доручалося навести лад в продовольчих справах держави. Розроблене комітетом «Положение о запасах для пособия в продовольствии» було розглянуто Державною радою і затверджено влітку 1834 року. Цим документом передбачалося облаштування хлібних запасів і формування фінансивих резервів, а, головне, запроваджувалась чітка система їх використання. Наприклад, капіталами до 35 000 рублів розпоряджалась губернська комісія з народного продовольства, до 60 000 можна було використати за дозволом міністра, а суму понад 60 000 лише з дозволу Комітету міністрів. Позики видавалися терміном на 3 роки, їх повернення забезпечувалось або круговою порукою селян-общинників, або маєтком поміщика. Під час реформи 1861 року виявилося, що урядові розпорядження не скрізь і не завжди чітко виконувались – в деяких поміщицьких маєтках хлібних магазинів (запасів зерна) не створювали взагалі, а в деяких регіонах поміщики привласнювали і хлібні запаси і гроші, зібрані на зерно.

Після скасування кріпацтва обов’язки з харчування населення були покладені на сільські сходи та сільських старост.
З осені 1862 року були обмежені видачі зерна, дозволено хлібні запаси замінити грішми (за найвищими цінами на зерно за останні 10 років).

Законом 1874 року повітові земські управи зобов’язані були проводити ревізії хлібних магазинів, виявляючи реальні запаси зерна, його якість, порядок видачі та повернення позик. Всі вище означені заходи не мали належного ефекту – голодовки продовжуються і в другій половині ХІХ століття, і на початку ХХ століття.
За радянських часів голод стає політичним засобом боротьби влади з власним народом, дієвим знаряддям примусу. У ХХ столітті тисячі людей, доведені до відчаю голодоморами 20-х, 30-х, 40-х років, організованими урядовою політикою, дуже швидко перетинали певну психологічну межу, відкидаючи морально-етичні норми, керувалися єдиним тваринним інстинктом – інстинктом виживання.

Важко зрозуміти, чому український народ, володіючи найбільшими у світі запасами родючих ґрунтів з давніми хліборобськими традиціями, був приречений пережити таке соціальне лихо як голодомор кілька разів лише протягом одного століття. Тому завданням істориків є встановлення об’єктивної картини минулого, неупереджена оцінка кожного історичного факту, явища чи події. Цим визначається актуальність подальшої розробки означеної проблематики, покликаної дати роз’яснення багатьом процесам сьогодення. Проблема голоду була політичною і за російської і за радянської імперії.

Царський уряд, намагаючись замовчати наслідки неврожаю, стримував революційні настрої населення, а більшовицько-комуністичний пішов ще далі – спричинивши три голодомори протягом століття розробив концепцію за якою «голод – социальное бедствие, являющиеся уделом миллионов трудящихся во всех антагонических, социально-эконо- мических формациях, особенно при капитализме на его империалистической стадии». «Принятый по инициативе И. В. Сталина грандиозный план преобразования природы …обеспечивает полную и окончательную победу над засухой», «избавил трудящихся от нищеты и голода, обеспечил им все условия зажиточной и культурной жизни».

«Катастрофическая засуха 1921 благодаря эффективным мерам советского государства не повлекла обычных тяжелых последствий». І ні згадки про 30-ті і 40-ві. Авторові статті припало навчатися на історичному факультеті тоді, коли Радянський Союз доживав останні дні і перші публікації Станіслава Кульчицького, присвячені голодомору, мали ефект підірваної бомби. Але і зараз багато питань залишаються дискусійними, що ставить перед нинішніми дослідниками завдання підсилення доказової бази.
Сказати правду – це завдання сучасної науки.

Надруковано за науковою роботою В. І. Маслака ГОЛОД У ПОЛТАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ 1833-1834 рр. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

четвер, 15 квітня 2021 р.

15 квітня 1936р. у с. Холонів Горохівського р-ну на Волині народився Мороз Валентин Якович - Український історик і дисидент, багаторічний політв’язень, член англійського ПЕН-клубу, автор біля 30 книг.

Валентин Мороз після звільнення з таборів. Фото: istpravda.com.ua
********
Як для сільського хлопця, в житті Валентина Мороза було два шляхи: працювати в колгоспі або йти вчитися. Він обрав друге. Після закінчення історичного факультету Львівського університету хотів вступити до аспірантури, але його не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС. Довелося вступати на заочне відділення. Паралельно працював завучем і вчителем сільської школи, з 1964 року — викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів, підготував кандидатську дисертацію, яку не встиг захистити через арешт.

Під час навчання зійшовся з українським колом дисидентів, зокрема – з Михайлом Горинем, почав поширювати самвидав – статті Михайла Грушевського, документи Центральної Ради, памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським». У вересні 1965-го його затримали і засудили до 4 років позбавлення волі за статтею 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). Покарання відбував у Мордовії, в таборі ЖХ-385-17-А, звідки передав на волю свій «Репортаж із заповідника імені Берія», поширений у самвидаві.

Після звільнення в 1969-му продовжує друкуватися у самвидаві, пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан». Однак вони викликали неоднозначне сприйняття в колі української інтеліґенції, зокрема, через різкий осуд «покаянного листа» Івана Дзюби та деякі міркування на тему національної ідентичності.

У червні 1970-го Валентина Мороза знову арештовують. На закритому судовому процесі, на якому на оголошення вироку не пустили навіть рідних та друзів засудженого, йому дали максимально можливий вирок — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.

Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Було організовано понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.

Першу частину ув’язнення відбував у Владимирській в’язниці. Спочатку його утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього (один з них так порізав загостреною ложкою Морозу живіт, що довелося накласти шви). Після цього майже 2 роки пробув в одиночній камері. У 1974-му році витримав 5-місячну голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Після інтерв’ю дружини Мороза зарубіжним журналістам, цей факт викликав нову хвилю підтримки дисидента по всьому світу.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодівках і акціях протесту. Але його різкі заяви щодо інших ув’язнених, зокрема і росіян та євреїв, та постійні провокування конфліктів, стали причиною створення в 1977 році спеціального Комітету ув’язнених, до якого увійшли визнані авторитети в табірному середовищі — священик Василь Романюк, публіцист Едуард Кузнєцов та письменник Данило Шумук.

Комітет звинуватив Мороза в розпалюванні національної ворожнечі та неповазі до поглядів товаришів по нещастю і виніс сувору догану за поведінку, не гідну статусу політв’язня. Комітет навіть вимагав піддати в’язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імені в самвидаві та інших матеріалах.

У 1979-му витримав іще одну резонансну 5-місячну голодівку. Під тиском світової громадськості, влада мусила обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів — Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова — на радянських аґентів КГБ Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся в ніч з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді, куди п’ятьох політв’язнів доправили, навіть не повідомивши, куди і для чого їх везуть.

За кордоном Валентина Мороза зустріли як героя. Він з дружиною, яка приїхала до нього, оселився в США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість і з часом про нього перестали згадувати. У 1981 році переїхав до Канади, отримавши громадянство.

У грудні 1992 року повернувся до Львова. Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. В останні роки життя видав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті».

Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі. 

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/15/1936-narodyvsya-valentyn-moroz-istoryk-i-dysydent

15 квітня 1945 р. відбувся бій сотні УПА "Лісовики" з московитами між с.Сільцем і присілком Діброва.

Богдан Миколайович Федик «Крук» 12 лютого 1919р., с. Мечищів, Бережанський район, Тернопільщина — 7 травня 1945 , біля с. Сосулівка, Чортківський район, Тернопільська область ) — хорунжий УПА (15.04.1945), курінний Бережанського куреня, а згодом відділу «Лісовики».

15 квітня 1945 сотня «Лісовики» квартирувала на хуторах Морги біля с.Сільце Божиківське (район Підгайці). Ранком біля 7-ї години почулися постріли і розвідка донесла, що до с. Слов'ятин вночі приїхали московити.

Командир сотні старший булавний «Крук» оголосив тривогу і наказав відходити до лісу. Інші розвідники доповіли, що до ближніх сіл Божиків, Тростянець теж прибули московити для оточення лісового масиву. 

«Крук» наказав зайняти позиції між Сільцем і присілком Діброва і приготуватися до бою.
Близько 11-ї години з боку Діброви почулися постріли і невдовзі почався жорстокий бій, який тривав більше години. Московити наступав з усіх боків з великою настирливістю.

Повстанці мужньо відбивали численні атаки. Після оточення сотні «Крук» наказав пробиватися. Московити не витримали удару, сотня забрала поранених і вирвалася з оточення. Ворожі втрати: 17 вбитих і стільки ж поранених. Повстанські втрати: 18 вбитих і кілька поранених.

Літопис УПА.

Цей день в історії УПА - 15 квітня.

Вояки сотні “Громенка” після переходу на терен Західної Німеччини. 1947 р.
******
1943 рік
Загін самооборони села Підбереззя на Волині знищив двох німців і одного поранив із групи, що прибула палити хати. Решта втекли, але ввечері повернулися з підкріпленням. 
Завдяки загону УПА, що прийшов на допомогу, атаку відбито. Знищені 15 німців, 6 поранені. Здобуто два кулемети та інше озброєння. Повстанці обійшлись без втрат.

1944 рік
Масштабний бій впродовж цілого дня загонів «Заграва» і «Богун» УПА-Північ біля райцентру Людвипіль (нині село Соснове) на Рівненщині з полком прикордонних військ. Повстанці прорвали чотири лінії оточення. Знищені 147 військових, 22 захоплені в полон. Підбито п’ять танків ворога.

1945 рік
У селах Воля-Блажовська, Коростенко і Тершів на Дрогобиччині підпільники знищили дільничних міліціонерів НКВД.

У зіткненні з загоном НКВД у селі Лісок на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу НКВД і одного військового.

1946 рік
Під час сутички із загоном МВД у селі Конюхів на Львівщині загинули троє повстанців.
У селі Яйно на Волині підпільники роззброїли чотирьох бійців винищувального батальйону і знищили жінку – агента МВД.

1947 рік
У селі Волосянка на Дрогобиччині повстанці поранили райуповноваженого міністерства заготівель, а в селі Вівся на Тернопільщині – радянського активіста.

1948 рік
Пошуковий загін МВД захопив криївку в селі Бринці на Дрогобиччині. Загинув зв’язковий надрайонного проводу Яків Ковальчук – «Байка», іншого підпільника пораненим захопили в полон.

У селах Вороблевичі та Крушельниця на Дрогобиччині повстанці знищили двох лейтенантів МВД.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Орявчик на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Михайло Довбенчак – «Князь».

1949 рік
У обласному центрі Станіславі (нині Івано-Франківськ) підпільники знищили дільничного МВД.

1950 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Жулин і Коростенко на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

Сергій Горобець

Борис Васильович Палій-Неїло, генерал-хорунжий Армії УНР.

Генерал артилерії Борис Палій-Неїло
Поштівка, випущена видавництвом «Батурин», м.Клівленд, штат Огайо, США. Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 53, од. обл. 3. http://ounuis.info
*****

Борис Палій-Неїло походив із дворянської родини. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Московське Олександрівське піхотне училище юнкерів, Миколаївську військову академію в Петербурзі. Артилерист, брав участь у Першій світовій війні, нагороджений золотою Георгіївською зброєю і Георгіївським хрестом. Полковник російської армії.

У червні 1917-го, перебуваючи в Москві, виявив бажання служити в українській армії. Учасник двох перших військових з’їздів. Займався українізацією військових частин, став організатором гарматних частин. 3 жовтня 1918-го – Генеральний писар Українського козацтва. «Типовий російський офіцер, але з рисами запорожця» – характеризував його Євген Чикаленко.

Підтримав Директорію УНР, один з організаторів параду в Києві 22 січня 1919-го на честь Злуки УНР і ЗУНР. Деякий час командував Сірожупанною дивізією. Генерал для особливих доручень при Головному Отамані Симону Петлюрі.

Пізніше оселився у Перемишлі. Засновник і керівник філії Українського центрального комітету, опікувався колишніми вояками Армії УНР. Згодом організував іконописну майстерню «Відродження», в якій працювали колишні українські вояки. Під керівництвом Бориса Палія-Неїла розмальовано майже 40 українських греко-католицьких церков.

Як згадував Леонід Бачинський: «генерал Палій-Неїло є українцем з роду і по переконанню, фахівець, старий службист, який не належить до тих, що уміють робити політику і тому не має партійних оборонців».

В 1944-му виїхав до Німеччини, пізніше емігрував до США. Продовжував здійснювати церковні розписи. Станичний отаман Станиці Українського вільного козацтва (1948), один із ініціаторів створення Спілки українських вояків.

Помер 5 лютого 1956-го в Детройті (США).

Джерело.https://galinfo.com.ua/news/10_sichnya_narodyvsya_generalhorunzhyy_armii_unr_borys_paliyneilo_357884.html

Полковник Іван Липовецький на панахиді за вояками Армії Української Народної Республіки в Сент-Кетеринс (Канада).

Полковник Іван Липовецький на панахиді за вояками Армії Української Народної Республіки в Сент-Кетеринс (Канада).
Іван Прохорович Липовецький (24 березня 1897 — † 30 грудня 1975). В часи Української революції та війни за Державність - сотник Армії УНР.

Народився у Рівному. Закінчив комерційне училище, навчався у Київському комерційному інституті. У 1916 р. був мобілізований до армії, служив у 83-й артилерійській бригаді. Згодом закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків (1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.
З кінця 1919 р. служив у Корпусі Січових стрільців Дієвої армії УНР, був членом редколегії часопису «Український Стрілець». У 1920 р. — у 6-й Січовій дивізії Армії УНР, був керівником дивізійної друкарні та видавництва.

З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу комерційну школу, працював у польській Головній статистичній управі. Був членом редколегії часопису «На чужині».
З 1944 р — на еміграції у Західній Німеччині. Видавав часописи «Наше Життя», «Юні Друзі», «Господарсько-Кооперативний Часопис» тощо.
З 1952 р. жив на еміграції у Канаді (Торонто). У 1959–1970 рр. очолював Союз бувших вояків-українців у Канаді. Видавав часопис «Дороговказ».

Помер та похований у Торонто.
Додаткова інформація
Архів ОУН в УІС - Лондон
Ф. 30, оп. 3, од. зб. 51, од. обл. 6
Липень 1967 р.

http://ounuis.info

15 квітня 1951р. у лісі біля с. Реклинець (Сокальський р-н) у бою з московитами загинули Ігор Рачинський "Ромко" - зв'язковий Мостиського райпровідник "Остапа" та вісім підпільників ОУН.

Для збільшення натисніть на зображення.
Також я про цей бій знайшов згадки що він був 12 квітня і загинули:
Данило Мисак «Каменяр», Ігор Рачинський «Ромко», Ярослав Іванець «Малий», Мар’ян Шульган «Білоус», Марія Стефаницька «Рома», «Ярило», «Соловій», «Слава».

Літопис УПА. Та сайт Галінфо.
******
У квітні 1951 року біля лісової криївки в урочищі Морозівське, між селами Реклинець і Рокети (Кам’янко-Бузький р-н, Львівська область), протягом трьох днів тривав нерівний бій оборонців бункера УПА з військами НКВС.
Це була не проста криївка, а надсекретний бойовий комплекс, що містив крім основної криївки склади продуктів і зброї, госпіталь та три бойові точки. Тут була і потужна радіостанція з дизельним генератором та батареями, і своя криниця з питною водою. Для охорони була виділена ціла сотня, в яку входили вояки із Прикарпаття та Східної України, яких тут не знав ніхто.

Повстанці займалися збором розвідувальних даних через потужну агентурну мережу в радянських установах та переправкою соратників через кордон. У госпіталі було вилікувано понад 300 бійців та через криївку було переправлено близько трьох сотень людей за кордон для подальшого ведення боротьби. В різних місцях району було три точно таких бункери-імітації для того, щоб збити з толку переслідувачів. Тож навіть радянським спецслужбам не вдалося з’ясувати, куди поділася, наприклад, повстанська каса.

Як вдалося з’ясувати історику Володимиру Морозу, операція з ліквідації повстанців почалася 10 квітня 1951 року після отримання відомостей про місця зустрічей та перебування підпільників. Цього дня о 21:30 біля Добротвора у засідку МГБ потрапили двоє повстанців, один із них загинув, інший утік.

Продовжуючи операцію, співробітники МГБ оточили лісовий масив на стику тодішніх Камянка-Бузького і Великомостівського районів між селами Реклинець і Рокети. В операції брали участь підрозділи двох батальйонів внутрішніх військ МГБ, представники обласного управління та районного відділу МГБ. На світанку вони почали прочісувати ліс і об 11-й годині виявили капітально обладнану криївку.

На час оточення криївки енкаведистами (загалом 219 солдатів) у ній переховувалося вісім повстанців: окружний провідник ОУН Мар’ян Шульган (псевдо «Біловус»), кущовий провідник Стриганецького куща Данило Мисак («Каменяр»), машиністка окружного провідника Марія Стефаницька («Рома»), охоронці окружного провідника Ігор Рачинський («Ромко») і Ярослав Іванець («Малий»), керівник техзвена (друкарні) Радехівського надрайонного проводу ОУН Йосиф Омеляновський («Мирко»), працівниця техзвена на «Іванка» (інше псевдо «Слава») – вдова повстанця «Шугая» і працівник техзвена на псевдо «Марко». Начальник районного НКВС підполковник Шульга наблизився до криївки і викликав на розмову командира «Біловуса», якому запропонував здатися в обмін на життя. Однак Мар’ян Шульган відмовився виконати умови ворога. Тоді підло черга з автомати скосила «Каменяра». До пораненого підбіг «Каменяр» і втягнув товариша до криївки. Після цього почався нерівний бій.

Повстанці до останнього патрону відстрілювались від у кілька разів переважаючого противника, а коли 12 квітня закінчилися усі набої востаннє заспівавши «Ще не вмерла Україна» підірвали себе у криївці. З боку МГБ загинув один солдат, ще один був поранений.

Загалом історія знищення криївки має два варіанти. За першим варіантом НКВС вислідкували воїнів УПА по крові пораненого, якого переносили у криївку. За іншою – упівців здав мешканців одного з навколишніх сіл, який носив воїнам їсти (другий варіант більш правдоподібний). Причина проста — йому набридло постійно бути в небезпеці годуючи повстанців (а годувати ставало все складніше після запровадження колгоспів) при цьому явних ознак наближення незалежності не спостерігалося. На деревах неподалік криївки були зроблені відповідні позначки для НКВС, які взяли повстанців в оточення. Знову ж таки однозначних даних про загибель борців за незалежність України немає.

За однією версією воїни УПА самі підірвалися в криївці (саме цю версію і використали при реконструкції бою під час панахиди з нагоди 60-ї річниці), за іншою – Данило Мисак «Каменяр» розстріляв у бункері решту повстанців пострілом у потилицю, а сам застрелився пострілом у скроню. За словами старших людей, відповідні рани бачили на повстанцях, коли їх тіла перевезли до Кам’янки-Бузької. Ніхто не знає куди згодом поділися тіла загиблих повстанців. Відомо, що мати «Слави» випросила тіло дівчини, і та була похована у селі Батятичі. Решту ж тіл повстанців енкаведисти возила для остраху по навколишніх селах.

У бункері було вилучено п’ять автоматів, дві гвинтівки, дев’ять пістолетів, три мінометні міни, 1000 патронів, друкарська машинка, 1000 кг шрифту, фарба, папір, патефон, підпільна література і документи. На місці трагічного бою вже за часів незалежності було споруджено символічну криївку, біля якої встановили пам’ятний хрест. Щорічно тут відбуваються поминальні молебні за загиблими борцями за волю України.

Біографії бійців УПА, що згадуються у публікації: посилання на документ.

Автор: Роман Гоман.
Джерела:
Троцюк Анатолій. Є ще порох у порохівницях! svitlytsia.crimea.ua

Мороз Володимир. 11 квітня 1951 року // Шлях перемоги. – №15. – 13 квітня 2011. – С. 6.

Гоман Р. В. Битви. Том 46 (Українська Повстанська Армія). – 2017. – Рукопис. – 464 с. – С. 431.

Мороз Володимир. 11 квітня 1951 року // Шлях перемоги. – №15. – 13 квітня 2011. – С. 6.

Джерело.https://krystynopol.info/bij-v-urochyshhi-morozivske-1951-roku/

середа, 14 квітня 2021 р.

Бережанська округа ОУН, весна 1944 року.

Зліва направо: Федик Богдан-«Крук» — командир сотні «Холодноярці», Якубовський Володимир-«Бондаренко» — шеф штабу ВО-3 «Лисоня», Хома Михайло -(«Обух», «Довбуш»)— окружний провідник Бережанської округи, «Гонта» — військовий референт Бережанської округи, М. Бартків-«Рух» — референт пропаганди Бережанської округи. Весна 1944р.
Архів.сбу та вікіпедія.

14 квітня 1855р. народився Паньківський Костянтин Федорович - Український громадський діяч, журналіст і видавець, член-засновник наукового Товариства ім. Т. Шевченка.

Автобіографія Костя Паньківського досіль недрукована й невідома. Подаю її ось тут, наближаючи тільки її мову до теперішньої стадії української літературної мови, а лишаючи її зміст без зміни. Автобіографія писана рукою Паньківського, в третій особі. Своє прізвище він пише "Паньковський".
Ось текст автобіографії Костя Паньківського (тепер у колишній бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка):

"Кость Федьків Паньківський уродився 15 квітня 1855 р. в Ришковій Волі, ярославського повіту. Батько Теодор, син селянина з Ожомпі коло Яворова, був священиком у Ришковій Волі 38 літ, правдивий опікун селян. Мати Хризанта, з батька Витошинська. До народніх шкіл ходив у Перемішлі, до гімназії в Перемишлі 1877 здав матуру і вступив на теологію. На другому році теології обмовили його в семінарії три товариші; на основі їх доносів запідозріли його настоятелі в соціялізмі. Не натрапивши на розумну людину з серцем та любов'ю між своїми настоятелями духовними, був видалений з семінарії. Їдучи як приватний екстерніст на великодні свята до батьків, дістав від бл. п. Дам'яна Гладиловича деякі дозволені книжки з Тов. "Просвіта", щоб поширити їх між знайомими. В Перемишлі в переїзді передав їх ученикові VII кляси, теперішньому о. Петрикові, до дальшої роздачі. Глупота шкільного товариша о. Петрика (родом поляка), що Шевченкового метелика назвав забороненою книжкою, була причиною арештування як о. Петрика, так і вище згаданого. По тижні випустили з арешту о. Петрика, а по трьох місяцях і Паньківського; о. Петрика прийняли назад до гімназії в Перемишлі, а йому видали, тому що не прийшло навіть до судової розправи, письмо, що скидало з нього найменшу тінь підозріння. На основі цього письма подався знов до духовної семінарії, однак дістав відповідь теперішнього крилошанина, а тодішнього віцеректора о. Олександра Бачинського: "Нам соціялістів у семінарії не треба", хоч соціялістом назвав петента ніхто інший, як лиш цей самий о. Бачинський, що більше тримісячний довгий арешт його в Перемишлі спричинила саме відповідь тодішнього ректора семінарії, що, на урядове запитання староства в Ярославі, звучала:"видалений з семінарії як підозрілий в соціялізмі". Перебуваючи на студіях у Львові, був членом "Дружнього Лихваря", гарячим народовцем. Як такий почав боротьбу в семінарії з так званим москвофільством. Ця боротьба була і єдиною здогадною провиною у людей, що для рідної справи не мали ні серця, ні любови.

В роках 1880-82 ходив у Відні до Hochschule für Bodenkultur. Тоді же був членом "Січи" і за заслуги для Товариства іменованим почесним членом Товариства. В році 1882-83, по скінченні школи у Відні, вернувся на село до батька й подався до урядової служби як кандидат лісництва. По році чекання, хоч був стипендистом Краєвого Виділу і як такий обов'язаний до трилітньої служби в краю, дiстав відповідь з дирекції лісів і домен, що урядової посади не дістане, бо дирекція поліції на основі заяви ректорату духовної семінарії видала неприхильну опінію.

Діставши тимчасову посаду в банку "Влосьцянськім в ліквідації", був там чотири роки, а одночасно і адміністраторам "Діла" та членом виділу майже всіх товариств у Львові, і так був 8 літ членом виділу "Бесіди" як господар і касієр, 12 літ членом виділу "Просвіти" як директор канцелярії, секретар, магазинер бібліотекар, 6 літ членом виділу "Наукового Товариства імени Шевченка як секретар, касієр, адміністратор і бібліотекар, 9 літ членом виділу "Педагогічного Товариства" як секретар, касієр і магазинер, 2 роки як касієр "Шкільної Помочі", 8 літ як настоятель Інституту під покровом св. Миколая, 1 рік як член виділу тов. "Зоря" якого є почесним членом, 2 роки як член контрольного комітету "Народньої Торгівлі".

1887 року, закликаний американськими русинами до ведення "Народної Торгівлі" в Америці і до редаґування газети "Америка", їхав уже туди, та завернений з дороги пок. Дам'яном Гладиловичем, пок. Юліяном Целевичем та о. Ол. Стефановичем, залишився у Львові спершу як адміністратор "Діла", а потім настоятель Інституту.

Робота літературна така: 1) 3 календарі Тов. "Просвіта" (непідписані), 2) Співаник, виданий Тов. "Просвіта", 3) Оповідання (переклад з Толстого) "Два старці", 4) "Квіточка" Товариства Педагогічного, 5) "Віночок" Товариства Педагогічного (превдонім Кость Федьків). Часами підписувався буквою (Ф). В "Ділі" поміщував лише деякі новинки. В році 1892 видавав своїм коштом тижневик "Батьківщина" (все не підписане та його власне: або перерібки, або оригінальне).

В роках 1892 і 93 видав своїм коштом "Зеркало", спочатку при головній помочі д-ра Євгена Олесницького і Залуквича (Володимира Mасляка), а потім сам. Як у другій половині р. редакція "Діла" почала до "Зеркала" ставитися неприхильно і виступала навіть проти нього, то, поплативши всі можливі довги, передав видавництво "Зеркала" з претенсіями до передплатників у сумі 200 зол. редакції "Діла" на власність.

Педагогічному Товариству видав враз з Романом Заклинським декілька ілюстрованих книжечок; у Відні вистарався репродукції понад 200 різних фотографій наших видніших людей та інших побутових сцен, світлин Кнізека, видав Товариству "Просвіта" альбом заслужених русинів, 5 книжечок "Бібліотеки Батьківщини", 17 книжечок "Дрібної Бібліотеки", Монограми до гафту, 4 книжечки "Бібліотеки Зеркала" й кілька інших книжечок.

В році 1891, як питання правописне стало важною справою, видав летючу брошурку "Руська правопись" Нагнибіди (Степана Смаль-Стоцького) в 10.000 примірниках.

Його молодечим ідеалом було життя на селі й робота над сільським народом. Доля кинула його до міста. Хотів бути священиком, лісничим, а став усім для всього.

Важніші листи до нього збереглись: Чайченка, Пісочинця, Масляка, Грабовича, Граба, Школиченка, Кониського, Комара, Загірної, Кононенка, Коцюбинського та інших.

Неодну рису вдачі й діяльности Костя Паньківського підхопив вірно Йосип Маковей, зробивши його головним героєм свого оповідання "Вуйко Дорко". Герой оповідання видає українські книжки, "Письмо для народу" (дійсно "Батьківщину" й "Читальню") усе, без зиску, бо "хтось це мусить видавати", бо "література розвивається, читачів щораз більше", бо "коли чоловік може що доброго зробити, то чому ж не зробити?". Тим більше, що в нас так склалося, що "тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить, загорнувши руки". Не жалував грошей на видавання книжок, бо "це видаток для громади, а не для себе". Завсіди був характерний. Без праці не можна було уявити собі його. Мусів допомагати родині хоча самий був безпомічний. Напрацювався на трьох братів, коли батько був немічний і помер. Але всіх трьох вивів у люди. Не дбав про чужу ласку, не зашкодив нікому, а працював за двох, за трьох.

На весіллі брата закликує герой оповідання коротко, але палко до складки на будову українського театру, відбирає також передплату на часопис, рахунки якого веде безплатно. Хоч не мав урядового титулу, не бракувало йому почесних титулів. "Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" та власних видавництв, виділовим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, маж іншим і читальні в своїм ріднім селі, до того був коректором книжок, видаваних власним коштом. Що більше, ці титули не давали ніякого зиску, зате вимагали багато роботи. А що мав хвальну звичку не кидати незробленого, то сидів поза північ при лямпі й томив свою сивіючу голову та короткозорі очі".

До каварні й шиночку не заходив ніколи. Ось його програма лиш на один день: "Треба вислати часопис передплатникам, передати зібрані на весіллі гроші комітетові будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до каси ощадности вийняти п'ятдесятку, на заплату друку, ввечорі піти ще на два засідання виділів товариств.

(Д. буде).
[Краківські вісті, 20.04.1943]
(Продовження)

Без сумніву автобіографічна є також односторінкова біографія Костя Паньківського в альманаху "Січ" із 1908 р. Як дата його арештування поданий тут 1879 р. По банковій практиці у Львові "став у році 1885 управителем Інституту Педагогічного Товариства у Львові. По вісімнадцяти літах через брак здоров'я і часу, зробив місце молодшим, а сам зайнявся економічною організацією галицького суспільства як один з директорів Краєвого Союза Кредитового у Львові". "Пробував також своїх сил і пером, підписуючись звичайно К. П., К. Ф., Ф." Для Українського Педагогічного Товариства видав або склав безплатно: "Дзвінок" в р. 1899 і 1900, книжечки "Віночок", "Квіточку", "Казки Андерсена", "Народні казки" й інші числом 23 (між ними багато ілюстрованих). В роках 1894-6 видавав коштом тов. "Просвіта" просвітньо-господарський часопис "Читальня", а від року 1904 коштом ревізійного Союзу господарсько-економічний місячник "Економіст". По вичисленні інших видань, відомих з рукописної автобіографії, життєпис Паньківського в "Січі" кінчиться словами: "Своїм накладом запродукував і перший великий бюст Шевченка та 4 малі: Шевченка, Лисенка, Нечуя і Хмельницького; зібрав на пам’ятник Тараса Шевченка у Львові понад 1.000 корон, які передав Науковoму Товариству імени Шевченка".

Дійсно директором Краєвого Кредитового Союзу був Кость Паньківський від часу його оснування в 1898 р. На становищі директора заложив і редагував декілька років економічний місячник "Економіст" і побіч нього "Бібліотеку" для поширення кооперативних думок. Був директором "Видавничої Спілки", членом "Комітету для будови українського театру", членом надзірної ради "Дністра", членом управи-ради Народньої Торгівлі і т. д.

Віра в краще завтра рідного народу в'язала Паньківського з кожною українською установою, що — на його думку — працювала над покращенням завтрішнього дня для українців. Задивившися в ясну ціль кращого завтра для українського народу й наскрізь перенятий потребою праці, праці і праці, він не зразився найбільш тернистим шляхом, хоч якими великими перешкодами, і мав щастя бачити щораз кращі успіхи своєї діяльности для себе й рідного народу.

Переконаний про необхідність замінити етимологічний правопис на фонетичний, Паньківський видавав "Бaтьківщину" від ч. 9 фонетикою.

В Паньківському мав літературно-науковий двотижневик "Зоря", редактор якої Василь Лукич-Володимир Левицький жив як нотар у Станиславові, свого кількалітнього технічного редактора й коректора, а в двох роках, 1896 й 1896, і відповідального редактора.

Золотими літерами записався Кость Паньківський в українському видавничому русі в Галичині, в історії її культурного руху, зокрема Товариств "Просвіта", "Українського Педагогічного Товариства імени Шевченка" у Львові, нарешті в історії нашої кооперації, її ідей, цілі та значіння і в альманаху "Cіч" надрукував окрему невеличку розвідку на цю тему. Зокрема великі заслуги поклав Паньківський для розвитку Краєвого Кредитового Союзу.

Свій педагогічний хист виявив Паньківський на становищі настоятеля Інституту св. Миколая. В цій ролі він старавсь не тільки заступити батьків чи опікунів своїм вихованцям, але й дати їм національно-патріотичне виховання, до чого далеко було тодішній державній школі.

Кожне національне та громадське підприємство старалося з'єднати Паньківського як одного з перших своїх виконавців. Забирав голос у всяких справах по часописах, а на кожну потребу українського товариства чи інституції відкликувався щедрою грошовою підмогою. В філантропійності не легко було перевищити його. Промостивши собі життьовий шлях власною працею, був дуже чуткий на людське горе і нераз можна було вичитати в його обличчі вислів розпачі або й побачити сльози в його очах з тієї причини, що не було в нього можливости зарадити людському горю так, як цього бажало його людинолюбне серце. В його серці зродився також плян захисту для українських журналістів.

(Далі буде)
[Краківські вісті, 21.04.1943]
(Докінчення).

Як "Кобзар" Шевченка, так і твори інших українських письменників налляли його чисте серце таким добром, що не охололо ніколи. Понуклю його діяльності була вся Україна. З найвизначнішими діячами Наддніпрянщини стояв у близьких зносинах, приймав їх у себе в часі їх гостини у Львові, відвідував їх, коли був у Києві. Дім Паньківського був одним із тих кількох домів у Львові, в якому особисто зазнайомлювалися з собою українці Наддніпрянщини й Наддністрянщинини. Зокрема українська еміґрація з Наддніпрянщини найшла у Львові в Паньківському якнайкращого порадника, помічника й батька. Як вийняткового патріота знала його вся Україна.

У своїй нестомній праці одержав Паньківський велику підпору в своїй дружині Йосипі з Федаків, що з повним зрозумінням зуміла поставитись до ідей і праці свого чоловіка.

Коли я перед виїздом зі Львова зустрівся в серпні 1914 р. з "паном директором" на вулиці у Львові та сказав йому, що виїжджаю зі Львова, він здивувався. Він не помандрував з рідної землі на чужину. Вивезений російською владою як один із заручників до Києва там і закінчив своє трудове життя 16 листопада 1915 р.

Звістки про смерть Паньківського почало "Українське Слово" (ч. 135 із 24 листопада) словами: "Бувають хвилину так глибоко відчутого болю і такої безмежної туги, що можна в них здобутися на розпачливий крик". Щоденник підносив, що "покійник не бував ніколи гостем там, де падали шумні фрази, не докинув за все своє життя ні одної цеголки до будівлі "великих слів", — зате усюди там де треба було щирого, правдивого труду, де треба було нести жертву, він ставав у першому ряді. На сторінках історії чи не кожного українського товариства у Львові, ба й у самому Києві, вписане його ім’я великими черенками".

"В перші дні моcковського наїзду був наче б посередником між російськими українцями і нами. В короткий час потому запроторено його у в'язницю. Невимовно тяжкі переживання надломили його здоров’я. Хвилево випущеного на волю москалі перед своїм відворотом арештували знов і повезли в московію".

Найбільше число "Українського Слова" п. з. "Над свіжою могилою" підносило, що "над українськими домами стали вчора повівати чорні жалібні корогви... Дивним смутком повіяло від них... Переживаємо часи, — стоїть далі, — коли одного дня кладеться до могили пів сотки українських стрільців і Львів не пристроюється в жалібні прапори, "але цим разом" у київську землю положили вірного сина України, що ціле життя трудився для свого народу по своїх силах, ба й понад сили, і коли надтягнула грізна туча, він не налякався і зостався на своїй рідній землі".

"Ім’я покійного мусіло бути добре відоме нашим закордонним братам. Усякі iнтеpeснiші звістки з України приходили різними дорогами уперед до Паньківського, а опісля довідувалися ми про них. "Літературно-Науковий Вістник" та "Україна", що вийшли вже за часів війни і мали на собі дозвіл воєнної цензури, найшлися одного дня у більшій скількості у покійного, а він їх роздав і розіслав далі".

У віденському "Ділі" написав некролог Михайло Лозинський. Він підкреслив значіння Паньківського в словах: "Так важким шляхом вела покійного доля до тієї праці, якій він опісля посвятився, якою поклав стільки заслуг для свого народу і якою здобув собі невмируще почесне місце між найвизначнішими українськими діячами, — до праці на українській ниві". Некролог закінчив Лозинський запевненням, що над його могилою сумують не тільки його найближчі рідні (зоставив жінку і трьох синів), не тільки львівське громадянство — сумує над нею уся Україна.

Голоси київської преси й "Украинской Жизни" мені не приступні.

Вірна дружина Костя Паньківського подбала, що його тлінні останки привезли до Львова на Личаківське кладовище. До могили Костя Паньківського притулилася 12 січня 1943 р. свіжа могила його рідного брата, театрального артиста Северина.

[Краківські вісті, 22.04.1943]
21.04.1943 

Джерело.https://zbruc.eu/node/79035

14 квітня 1960р. відбувся один з останніх боїв збройного підпілля ОУН з московитами у бою загинули: Петро Пасічний та Олег Центарський. Було поранено зв’язкову Марію Пильчак.

Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч.
*****
Остання повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості.

Група повстанців діяла з літа 1952 року, у у складі: члена ОУН Пасічного Петра («Чорний», «Петро»), Марії Пальчак («Стефа»), дружини Петра та Цетнарського Олега.

більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку) в Рогатинському районі Станіславської (Івано-Франківської) області. Повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники. Те, що на хуторі Кубань переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але оунівців не видали. Є свідчення, що підпільники навіть звертались до місцевого медпункту і навідувались до клубу.

Боївка зривала заходи радянської влади та проводила дії проти радянського активу в селах. Так, у червні 1959 року підпільники здійснили невдалу спробу ліквідації працівника КГБ – Підлубного Афанасія, а 12 жовтня цього ж року у тростянецькому лісі Бережанського району відбулася остання акція цієї боївки УПА – ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КҐБ, лейтенанта Віктора Стороженка, який займався оперативним розшуком боївки «Петра» і прямував на зустріч із агентом, що мав передати йому інформацію про підпільників.
Марійка Пальчак «Стефа»
******
Тяжкою для підпільників видалась весна 1960 року. У березні, через небезпеку облави, їм прийшлося вийти раніше із зимової криївки до лісу. 14 квітня 1960 року оперативний групі Тернопільського УКҐБ вдалося вистежити підпільників і з`ясувати район розташування повстанської боївки. Туди прибули, на 45 машинах, сили оперативної групи Управління КГБ у Тернопільській області та 12-й мотострілковий Римнікський загін внутрішньої охорони МВС СРСР. Трьом повстанцям протистояли більш як півтисячі солдатів, що оточили упівців щільним кільцем. У лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим, відбувся останній бій, під час якого Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися. Марія Пальчак* відстрілявши всі набої, здійснила невдалу спробу самогубства і пораненою потрапила у полон. Втрати противника становили – двоє поранених. 

*Під час перестрілки Марію Пальчак було поранено в обидві руки. Щоб не потрапити у полон, вона пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі й жінка залишилася живою. Марію було засуджено до 15 років ув’язнення (через те, що під час бою вона важко поранила одного московита). Після повного відбуття присуду (п’ять років тюремного ув’язнення та 10 років мордовських концтаборів) Марія Пальчак повернулася до села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежности України.

ІСТОРІЯУКРАЇНИ, ОУН, УПА

14 квітня (або червень) 1941р. у Львові московитами розстріляний Березовський Кость-Арпад Амвросійович - Член ОУН, референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН. Учасник Процесу 59-ти.

Народився 14 лютого 1914 у м.Львіві. Батьки — Амвросій (Амброзій) та Марія Березовські.

Студент факультету права Львівського університету (1934–1935) та історичного факультету (1939–1940). 

Інструктор ОУН серед ремісників м. Львова, один з представників ОУН в Українському Спортовому Союзі, член редакції його друкованого органу — газети «Готові» (1934—1935). Редактор журналу «Студентський шлях» (1934), автор ряду ідеологічних статей.

В'язень польських тюрем (кін.1932 — поч.1933, кін.1935—вересень 1939) та концентраційного табору у Березі Картузькій (осінь 1935). 7-19 червня 1937 за керівні дії в мережі ОУН засуджений до 8 років ув'язнення. 

Звільнений в 1939 році. Від квітня 1940 референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН. 

Організатор пропагандистської роботи серед інтелігенції Києва, Одеси та Харкова, з метою чого створено спеціальну групу у складі Миколи Вовка, Юрія Стефаника, Омеляна Пріцака та інших. 

Заарештований московитами 25 липня 1940. Під час допитів його піддавали тортурам. Засуджений до смертної кари 15-18.01.1941 на відомому т. зв. Процесі 59-ти. Своєю поведінкою він морально підтримував в'язнів, став на суді їхнім духовним провідником.

Імовірно, знищений московитами наприкінці червня 1941 при тотальному мордуванні політичних в'язнів (за іншими даними розстріляний 14 квітня 1941 на Левандівці у Львові (як і о. Роман Берест та інші). Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Джерело.
Мороз В. Кость-Арпад Березовський — «Карпо», «Кречет», «Карий» // Шлях перемоги. — 1997. — 10 квітня. — С. 6., Пластуни у визвольних змаганнях. — Нью-Йорк, 2002. — С. 5., Список-каталог ЦДІАЛ. — Т. 1. — С. 23. Та Вікіпедія.

14 (або17) квітня 1949 року загинули заступник Головного командира УПА полковник Василь Сидор – «Шелест», його дружина і чотири охоронці.

Василь Сидор з дружиною Надією Романів

Пошукова група внутрішніх військ захопила їхню криївку біля села Осмолода на Станіславщині один із повстанець зміг прорватися.

https://www.istpravda.com.ua
*******
Народився 24 лютого 1911 року в селі Спасів на Сокальщині (район на межі Львівської та Волинської областей). Від молодих років виховувався на самостійницьких ідеях і вже підлітком належав до української молоді Пласту і Організації Українських Націоналістів. У вищих класах гімназії, хоч він був ще молодою людиною, був покликаний до Обласного Проводу ОУН. Тут він всеціло віддається революційній праці – широко та міцно розбудовує сітку ОУН на Сокальщині, прориває „Сокальський кордон” і поширює сітку ОУН на Волинь та Холмщину.

Навчався в Сокальській гімназії до 1928 року, але, оскільки Василь Сидор активно відстоював права української нації, польська влада не дозволила йому приступити до подальшого навчання в Сокалі. Хлопець переїздить до Перемишля і тут закінчує гімназію з відзнакою у 1931 році. По закінченню гімназії його призивають до польського війська. Оскільки Василь мав закінчену гімназію, то за польським державним правом йому надавалося право навчатися у старшинській школі, яку він також закінчив з відзнакою.

По закінченні військової служби Сидор вступає в Університет у Львові, але його арештують вже на першому році навчання у 1935 році. Однак, не доказавши його приналежності до ОУН, випускають на волю. Майбутнього полковника УПА арештують знову на третьому році студій в Університеті, і знову, не доказавши його членства в ОУН, випускають на волю.

Борись, бо ти співвідповідальний за долю цілої Нації
У двадцять п’ять років його вибирають до Проводу ОУН на північно-західних українських землях як одного із найздібніших організаторів та військовиків у рядах ОУН. На цьому пості Василь Сидор розбудував сітку ОУН на Волині, Поліссі та Холмщині. Із ним тоді працюють такі люди як Іван Климів, Галина Жарська, Василь Ваврук, Іван Кравчук та один із славних синів Волині, пізніший командир запілля УПА – Волошин-Павленко.

У серпні 1936 року Сидор, як військовий референт ОУН на північно-західних українських землях, висунув план організування спеціальних військових частин, які на взір колишніх відділів УВО, рейдували б по Поліссі, Волині та Холмщині і були б ядром проти польської армії. З огляду на те, що поляки провели масові арешти української інтеліґенції у вересні 1936 року під час яких його декілька найближчих співпрацівників потрапили в польські руки, організування відділів було відкладено на деякий час. Але в липні 1937 року таки створено групу „Вовки”. Ця група у складі 32 вишколених військовиків, деякі зі старшинським вишколом, котрі вже раніше відзначилися у різних операціях ОУН. 

У 1942 році Василь Сидор реорганізує „Вовків” та продовжує ними розпочате діло як перший й найкращий організатор Української Повстанської Армії.

Восени 1937 року також організує другу з черги групу „Вовків” – на Горохівщині. Зовсім не випадково, що під час Другої Світової війни на теренах Холмщини (так званої Третьої Округи Закерзонського Краю) на відтинку Данилів постають відділи „Вовків”. Це продовження тієї групи з 1937 року, а сама Третя Округа до 1945 року належала до північно-західних українських земель ОУН. Масові арешти в 1938 році – між арештованими був і Василь Сидор – перервали на деякий час діло „Вовків”, як і всіх бойових кадрів ОУН. У липні 1939 року, за дорученням Василя, який був провідником в’язнів-членів ОУН у польській тюрмі Бриґідках, з неї втікають провідні члени ОУН Гроза й Вовківчак з дорученням відновити діяльність військовиків ОУН на північно-західних землях. „Вовки” знову зібралися на Поліссі і напередодні німецько-польської війни в околицях Янова постає „Поліська Січ”.

З розвалом польської влади вийшов на волю і Василь Сидор. І коли більшість провідних членів ОУН переїхали на незайняті більшовиками землі, він залишався в Україні під московською окупацією, продовжуючи боротьбу за святу ідею волі, у підпіллі, разом із страждаючим народом.

Їздив в Чернiгiвщину для розвiдки можливостей там базування УПА. В Києві застрелив енкаведиста на службi гестапо, який вбив Д.Мирона.

У лютому 1940 року Сидора викликають за кордон на нараду Революційної ОУН, але зараз же він повертається на рідну землю, до праці, до бойових операцій, бо вважає, що не можна „забувати” Україну і керувати боротьбою з теплого готелю на еміграції, тоді як вояки вмирають голодні і холодні в завзятій боротьбі з ворогом на рідних землях.

Один з творців і організаторів УПА
Навесні 1942 року Провід ОУН Революційної розпоряджається відправити Василя на Волинь, де вже почали діяти повстанські групи, часто ніким не координовані, нікому не підлеглі. Сидор був тим, хто мав створити з цих анархічних груп Українську армію.

Під кінець 1942 року УПА-Волинь уже нараховувала понад 2 000 вояків. Цілістю дій на Волині керував Василь Сидор, що взяв собі псевдо “Зов”. Тут він створив Команду УПА-Волинь, разом з Дмитром Клячківським – на псевдо “Клим Савура”. Пiсля загибелi В.Iвахiва 13.5.1943 стає шефом штабу УПА-Пiвнiч. В серпнi 1943 створює УПА-Захiд, ставши її командиром. Також Василь був першим шефом штабу УПА-Волинь. Під кінець 1943 року цей відділ нараховував вже понад 8 000 вояків. Тож “Зов” передає обов’язок шефа штабу полковникові Ступнинцькому, а сам повертається до праці в Головному Проводі ОУН. Восени 1943 року Сидор реорганізує відділи УПА-Захід і з доручення Шухевич стає головним командиром УПА-Захід. Тепер його псевдо – Шелест.

Велику увагу Сидор приділяв старшинським школам. Знаючи, що без добрих старшин армія мало варта, він творить такі старшинські школи: Школу Дружинників літом 1942 року (ця школа підготувала для УПА 120 старшин з початком 1943 року), другу школу на Волині, що випустила 180 старшин, третю старшинську школу в Карпатах „Школу Хмеля” – її провадив Олекса Гасин-Лицар. Пізніше була ще школа „Олені” в Карпатах.Між іншим була старшинська школа і на Поділлі: її називали „Школа Крилатих”. Ці школи виховали не тільки добрих старшин, ці школи виховали героїчних старшин, які вмирали на полі бою зі словами „Здобуду Українську Державу, або загину у боротьбі за неї!”

У 1944 році УПА зросла до неймовірної величини: тільки в УПА-Захід нараховувалось близько 40 000 вояків. Уже з 1944 по 1946 рік Москва мала кільканадцять тисяч убитих і сорок сім тисяч раненими з військ НКВД (дані з архіву НКВД в Івано-Франківську). І це тільки в боротьбі УПА-Захід, значить у Галичині.Тож, щоб не зазнати сорому, керівництво НКВС в Україні заборонило про це повідомляти Сталіну та Хрущову.

Батьківщині будь вірний до загину...
Як зазначив ветеран визвольних змагань Богдан Мак: “1958 року я одержав листа від Зірки – зв’язкової Шелеста. Читаю: „…17 квітня 1949 року, раннім ранком, над рікою Лімницею поблизу села Ясень (тепер с. Осмолода, Рожнятівський район, Івано-Франківська область. прим. авт.) НКВД оточило приміщення Шелеста. При Сидорові був тільки його син Зенко. Якщо б Зірка не запізнилась на кілька хвилин, то вона попала б у оточення. Оба кинулись в сторону ріки – в кущі. Зенкові йшов чотирнадцятий рік життя. Хоч Зенко пройшов багато вишколу, то все таки він був ще дитина. Обидва прочищають собі дорогу автоматами. За хвилину Зенка прошила куля. Щоб не попасти живим у руки більшовиків-енкаведистів, Зенко кидає гранату в рубашників, а другою себе розриває. Посіпаки з НКВД біжать до Шелеста, щоб схопити його живим (мабуть такий наказ), та він їх косить з автомата. В ту хвилину кулі з ворожого автомата прошили Шелеста…”

Сидор-Шелест загинув так, як нас вчив вмирати – на першій лінії в бою. Про його загибель Зірка повідомила телефонним дзвінком у Львів, що в неї перестала працювати електрика – так було конспіративно домовлено.

Ті, котрі віддали своє життя за нашу волю, не сміють бути забутими. Без їх посвяти не було б сьогодні Вільної України. Воля не прийшла даром.”

У 1993 році останки Василя Сидора, його дружини Надії Романів і чотирьох повстанців перепоховали у братську могилу на Горішньому цвинтарі в Перегінському. 

Восени 1994 в Спасовi для вшанування самовідданої боротьби за незалежність України полковнику Василю Сидору (Шелесту) відкрито пам'ятник.

14 жовтня 2014 року члени Перегінського осередку УПА на місці загибелі відкрили новозбудовану хату-музей. В цей день в урочистостях взяли участь делегації із Сокальщини та Косівщини – родичі загиблих воїнів УПА із села Спасів Сокальського району, що на Львівщині та із села Верхній Вербіж Косівського району.

Згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч. 1/45 від 25.04.1945 р. майор УПА Василь Сидор – «Шелест» нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги УПА 1 класу.

Вшановуючи пам’ять кожного борця за волю України, ми повинні не тільки захоплюватися їх величчю духу й незламної боротьби. А натхнені прикладом їх життя і випробувань, кожен на своєму місці змагати до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

Незважаючи на те, що інколи нам здається, що вони діяли в іншій ситуації, в інших умовах, та обставинах і зараз вже минули ті часи. Але саме зараз, як ніколи, Україна потребує державотворців, які будуть на грані двох світів творити нове життя.

Автор:
Степан Пелипишин
http://mnk.org.ua/novini/na-pershii-liniyi-v-boiu-vasil-sidor/

Цей день в історії УПА 14 квітня.

Загін УПА на Закарпатті
******
1945 рік
Відділ УПА-Захід вступив у бій із трьома батальйонами НКВД, що проводили облаву в селах Братишів і Нижнів на Станіславщині. Знищені 60 військових.

На Львівщині повстанці знищили начальника охорони мосту в селі Поріччя-Задвірне і військового НКВД у селі Великополе.

Чота УПА-Захід атакувала відділ НКВД у селі Селиська на Львівщині. Ворог відступив у сусіднє село, проведено мітинг з місцевим населенням.

1946 рік
Пошукова група МВД через провокатора захопила криївку біля села Запуст на Дрогобиччині. Троє повстанців, вчинивши збройний опір, підірвалися гранатами.

На Волині підпільники в селі Гірники знищили голову сільради, а в сусідньому селі захопили в полон секретаря сільради.

У селі Пишківці на Тернопільщині повстанці під час нападу на дільницю винищувального батальйону знищили дільничного МВД.

1948 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Лопушанка на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Микола Баран – «Козак».

У селі Селець Беньків на Львівщині підпільники спалили клуб.

1949 рік
Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку біля села Осмолода на Станіславщині. Загинули заступник Головного командира УПА полковник Василь Сидор – «Шелест», його дружина і чотири охоронці, один повстанець зміг прорватися.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Велика Лінина, Стільське та Тиха на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1950 рік
У сутичках з пошуковими групами МВД у селі Козівка та в лісі Борівського району на Тернопільщині загинули 5 повстанців, двох захопили в полон.

1952 рік
Під час зіткнення з опер групою МГБ у селі Юшківці на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, у тому числі референт надрайонного проводу ОУН Степан Дідух.

1960 рік
Пошукова група МВД наскочила на трьох повстанців біля села Шумляни на Тернопільщині. Після бою застрелилися двоє підпільників, Марію Пальчак – «Стефу» захопили важко пораненою після невдалої спроби покінчити з собою.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Пам’ятник Т.Шевченку створений гуцулами, в 1862 році на річницю його смерті.


Це 6-метровий гранітний обеліск (гуцули його називали жартома паном старостою) на Сокільській скелі біля Тюдова, що в Косівському районі на ІваноФранківщині.
Гуцули його зробили під час будівництва дороги в горах, просто витесали двоє невідомих майстрів.

На ньому були витесані слова з вірша.

 “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні”:
“Заковані люде. Настане суд! заговорять.
І Дніпро, і гори!”

А на зворотньому боці в 1911 львівські студенти брати Стефановичі викарбували:

“Борімося, поборемо,
Бог нам допоможе!”

При розширенні дороги військовими пам’ятник був під загрозою знищення, але гуцули його перенесли на 15 метрів. (москалі не знищили!!!) А знищили його в 1930 році поляки – підірвали.

В 1991 році на тому ж місці було встановлено бронзовий пам’ятник Кобзарю.

https://ukrreporter.com.uа

14 квітня 1756р. на Львівщині с. Гринів в родині пароха народився Антін Ангелович, греко-католицький священик.

Антін Ангелович (1756 – 1814). Фото: uk.wikipedia.org

Був Митрополитом Галицьким, Архієпископ Львівським один із організаторів і перший ректор Генеральної духовної семінарії у Львові, професор і ректор Львівського університету. Його зусиллями була відновлена Галицька митрополія.
Маючи неабиякі здібності до навчання, успішно закінчив львівську єзуїтську колегію.

Тодішній Єпископ Лев Шептицький став духовним наставником Ангеловича. Спочатку забрав хлопця працювати у своїй канцелярії, згодом відправив на навчання до Відня. Звідти 1781-го Антоній Ангелович повернувся зі ступенем доктора богослів’я. У Львові він висвятився на священика і вирізнявся серед неосвіченого духовенства («псалтирників»).

1783-го влада оголосила про відкриття Генеральної семінарії для католиків східного обряду у Львові. Її ректором став двадцятисемилітній Ангелович. Наступного року молодий отець став професором догматики Львівського університету. Ангелович читав лекції українською, розвиваючи богословську термінологію. Досконало знав латину і старогрецьку, а також володів польською, німецькою, французькою, італійською та румунською. Листувався з представниками політичної еліти Австрії та Польщі.

Він отримав титул радника двору. З 1796-го став єпископом Перемиським. Духовенство жалілося на жорсткий стиль управління нового єпископа. Він намагався впорядкувати занедбане господарства єпархії. Жив за 8 км від Самбора, де в нього було велике господарство з папірнею.

1807-го Папа Римський Пій VІІ дав дозвіл на відновлення Галицької митрополії, яку очолив Антоній Ангелович. Урочисте сходження на митрополичий престол відбулося у вересні 1808-го року. Наступного – Львів захопили наполеонівські війська, митрополит не виявив до них прихильності. Поповзли чутки, що митрополит готує заколот і львівські міщани вдерлися з обшуком до його помешкання. Жодних слідів змови не знайшли, але військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу і реквізувала касу консисторії та ще й пригрозила трибуналом. Почалися арешти священиків і митрополит пішки вирушив до Угорщини, а за його затримання була призначена винагорода.

У несприятливих умовах довелося працювати митрополиту. Австрійська влада була виснажена війнами з Наполеоном і не цікавилася українськими питаннями, а поляки зі свого боку блокували позитивні для галицьких українців рішення.

Помер Антін Ангелович у 58 років 9 серпня 1814-го. Свою бібліотеку, яка налічувала 8 тисяч томів він заповів митрополичій капітулі у Львові.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

вівторок, 13 квітня 2021 р.

Отець Роман Берест: «Їдемо на смерть». "Історія життя і смерті о.Романа – Мар’яна Береста" розстріляний московитами 14 квітня 1941р. (дата розстрілу орієнтовна).

Історія життя і смерті отця Романа – Мар’яна Береста належить до тих багатьох величних і трагічних історій, котрі відбувались до і після приходу більшовицької влади на Західну Україну.

Трагічна доля українського греко-католицького духовенста, знищеного бежбожним комуністичним режимом, вражає як своює масовістю так і стійкістю, котру проявило духовенство по відношенню до невідворотності долі як своєї особистої та і загалом долі нашої церкви та цілого народу.
Будучи знищеним іще за нетривкий час т.зв. “перших совітів” отцю не довелося побачити, хоча і дочасної, руйнації церковного та національного життя краю. Так не став він ані свідком сумновідомого собору у 1946 році, котрим начебто греко – католицька церква об’єднувалася із московський провославієм, не гнали його у холодних телятниках у найвіддаленіші краї Совєтської імперії, і ще багато інших жахіть радянської дійсності судилось йому уникнути. А проте смерть його у 1941 році, як і багатьох інших, можна цілком уважати за первомучиництво, за котрим, особливо вже із приходом “других совітів” почалася ера гоніння на греко – католицтво, рівно ж як поява цілої плеяди новомучеників за віру та національні ідеали.

Народжений у 1897 році у львівській інтелігентній родині, після закінчення Академічної гімназії Роман – Мар’ян вступає на теологічний факультет Львівського університету. Після висвячення молодого, енергійного і сповненого найсвятіших планів отця Романа призначають на парафію села Борусів під Бібркою. Пробувши тут не довго він переїжджає ще далі, на Тернопільщину, у село Бишків, де віддано служить близько десятка літ Богу і громаді. У Бишках, з ініціативи отця – пароха відновлено релігійне й національне життя. Із колишніх русинів намагається він зробити, завдяки просвіті й вихованню, справжніх українців. А коли на підрадянській Україні вибухнув Голодомор, отець створює у селі комітет допомоги голодуючим українцям.

Саме тут, на Тернопільщині, зав’язуються тісні стосунки священика із Організацією українських націоналістів. Відбувши декілька організаційних конференцій, він пише, що переконався, що тільки ОУН, завдяки своїй всенародності та охоплення усенаціональних ідеалів, спроможна повести за собою народ.
У червні 1934 році нарешті о. Роман-Мар’ян Берест стає священиком села Полоничі (тепер це Буський район Львівської області). Дяком, до слова, служив мій прадід Пилип Гнида, що у 1948 році згинув в далекому Сибіру.

Приїхавши у село отець застає у ньому розстрій культурного життя. У селі де на тисячу населення припадало до чотириста поляків, розстрій українського життя був аж надто очевидний. Так не було тут ані читальні, ані відділів різних культурних товариств, як от “Луг”, “Сокіл”, а “Просвіта” , за словами самого отця діяла “десять літ на папері”. І уже із перших днів новий парох починає суцільне відродження національно – релігійного життя у селі. Так, його заходами, переобрано новий склад відділу “Просвіти”, де (як свідчать про це та інше архівні дані фонду Товариства «Просвіта» ЦДІАУ у Львові) він став заступником голови. Згодом, потай від поляків, почалося будівництво читальні.
Цікава також історія храму архистратига Михаїла у селі Полоничі. Старий храм, за словами старожилів, згорів у 1895 році, натомість сучасне приміщення церкви було подароване полоничанам із села Новосілки, у котрій ще правив Маркіян Шашкевич.
Активна діяльність отця Береста одразу ж викликала реакцію польських кіл. “Найбільше шкодив мені,- пише отець у своїх записках,- війт і писар”.

Потім почалися реальні погрози розправи у випадку продовження активної національної і релігійної діяльності. А поліцай із сусіднього Задвір’я прямо сказав полякам: можете робити із ним, що захочете, я нічого не буду ані бачити, ані чути. Та о. Роман не тільки не злякався усіляких погроз, котрі лунали на його адресу, а ще й відповідав, що той хто хоче із ним поквитатись може зустріти його на вузькій стежині, котра веде від залізничної станції с. Задвір’я до Полонич.

Коли врешті у селі постала читальня, то заходами священика з’явилась у ній чимала бібліотека, а також невеличкий театр, де місцева молодь брала участь у п’єсах відомих українських драматургів.

Не бракувало також отцю Роману Бересту недоброзичливців й серед своїх. Намагались звинувачувати отця у справі зі збором коштів на фонд “Просвіти” чи то ще якихось, на їх розсуд, огріхах.

Як прийшли “перші совіти” то в селі спочатку стали з’являтись червоні агітатори, що збаламучуючи народ, на всі тони розмальовували яке чудове життя у Країні Рад. З’явивися і в Полоничах такий. Зібрав людей під “Просвітою” й став розповідати казочки. Каже, все у нас є, нічого не бракує, промисловість працює на вищому рівні. Народ, що уже трохи знав яке то щасливе життя там, за Збручом, підсміюючись собі у кулак, почав задавати цьому лектору каверзні запитання. От, один дотепник й питає: а холєра є увас теж вас? Той, вочевидь, не схопивши суть галичанського словечка й іронії, тут же, із запопадливістю, у тон попередній промові, став відповідатм: .є! є!, мовляв, у нас все є! Чим викликав шалений регіт юрби.

Голова та секретар новосформованої ради, котрі ще і раніш були у неприязних стосунках із священиком, одразу ж поставили його поза законом. Так почалося нове гоніння та нашу церкву й зокрема на священика Береста. Сама ж доля не помилувала й кривдників отця.

Переїхавши до Полонич о. Роман продовжував свої стосунки із підпільною Організацією українських націоналістів. Й у такому ж дусі виховував дітей. Згодом, це гроно, виплекано ним, стало клітиною ОУН в селі й геройськи у 1944 – 49 роках полягло на полі слави. Цього було досить аби поквитатися із незламним священиком. І як наслідок арешт. Будучи вже ув’язненим, він продовжував виконувати свою духовну місію. Надаючи усю необхідну допомогу своїм співкамерникам.

На волі залишилась родина отця – дружина Ірина, вишукана красуня із теж інтелігентної відомої львівської родини, котра не погребувала піти вслід за своїм чоловіком по віддалених і занедбаних галицьких селах, та трьої їхніх дітей – син і двоє дочок. Згодом і їх спіткала доля виселенців та скитальців по необятних просторах великої імперії.
Отець Роман – Мар’ян Берест проходив у т.зв. “Процесі 59 –тьох”, де окрім нього серед засуджених був і, зокрема, Дмитро Клячківський, уродженець Збаража, пізніше славний керівник УПА на Волині.

Вирок був однозначний – розстріл. У квітні 1941 року, коли засуджених везли на розстріл, отцеві вдалося кинути клаптик паперу на вулицю, котрого вітер заніс на чиєсь обійстя. Там було написано: «Нас п’ятдесять, їдемо на смерть, священик Берест». (Остання інформація, на жаль не пригадую видання, опублікована Ігорем Калинцем або ж Юліаном Редьком).

Так закінчилося земне життя одного із багатьох українських священиків, та й не тільки священиків, а кожного свідомого свого чину громадянина, здатного, у міру власних переконань та сили духу, до кінця пронести свій нелегкий хрест, випити чашу терпінь, не скривившись, навіть коли було дуже гірко й нестерпно. Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець. Такі спонукають нас бути незламними й мудрими, своїми прикладами заохочують до наслідування тих розпочатих ними діл, котрі вимагають продовження, навіть якщо прийдеться для цього віддати усе своє життя.
На початку дев’яностих отця Романа – Мар’яна Береста реабілітовано. Хоча останків його не виявлено й досі, родині повернуто окуляри священика та частину приватного архіву.

Джерело
https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/38228-otec-roman-berest-yidemo-na-smert.html

13 квітня 1887р. на хуторі Ладанському на Сумщині народився Кавалерідзе Іван Петрович - Український скульптор, кінорежисер, драматург.

Іван Кавалерідзе (праворуч) на знімальному майданчику. Фото: fakty.ua
****
Народився в селянській сім’ї нащадків грузинського князівського роду, чиї предки після завоювання Росією Кавказу були привезені в Україну.

Навчався в Київському художньому училищі, Петербурзькій академії мистецтв (1909-1910), приватній студії Наума Аронсона в Парижі.

Автор пам’ятників княгині Ользі в Києві (1911, зруйнований більшовиками в 1919-му, відновлений у 1996-му), Тарасу Шевченку в Полтаві та Ромнах, Богдану Хмельницькому в Чернігові та багатьох інших.

Сценарист і режисер Одеської (1928-1933) і Київської (1934-1941, 1957-1962) кіностудій. Автор кінострічок: «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933). Але після виходу фільму «Прометей» (1935) про відданого в солдати українського селянина, змушеного воювати за царя з Шамілем, в газеті «Правда» вийшла розгромна стаття «Груба схема замість історичної правди». Сталіну не сподобалися сцени, що розкривали героїзм чеченських горців. Митця звинуватили в буржуазному націоналізмі та формалізмі, заборонили працювати з молоддю й знімати стрічки на історичну тематику. 

За часів німецької окупації Києва деякий час очолював відділ культури Київської міської управи. Це давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини, підтримати київську інтелігенцію, зберегти від пограбування культурні цінності. Одного разу на пропозицію гостя в есесівській формі створити бюст Гітлера відповів, що ліпить лише з натури. А пізніше з’ясувалося, що то був радянський агент.

Наприкінці 1942-го підготував проект пам’ятника Тарасу Шевченку для міста Дубни на Рівненщині. Реалізувати задум завадили військові дії. Дещо пізніше Іван Кавалерідзе запропонував цей же проект для Хрещатика в Києві, однак не пройшов конкурс.

Пам’ятник Григорію Сковороді, встановлений в 1977-му на Контрактовій площі в Києві, був підготовлений за п’ять років до того, однак автору довелося перероблювати його шість разів. «За часів Григорія Сковороди простий люд ходив босоніж. Тому Кавалерідзе зробив фігуру філософа без взуття, – згадував Олександр Юнін, генеральний директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе. – Цей проект вважався остаточним, проте секретар Центрального комітету Компартії України з ідеології Валентин Маланчук зажадав взути Сковороду: не годиться, мовляв, щоб народний філософ був босим. Через це майстри, які робили бронзову фігуру в натуральну величину, допустили помилку: тулуб вийшов коротким. Довелося відкласти відкриття пам’ятника і зайнятися його доопрацюванням: тулуб подовжили в талії».

Іван Кавалерідзе, якого називали «українським Мікеланджело», жив виключно мистецтвом. Невтомно шукав досконалість і радів кожному новому дню. «Найщасливіший день сьогодні, – писав він у щоденнику в 1977-му. – Чому? Бо він є і я живу!».

Помер 3 грудня 1978-го в Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/13/1887-narodyvsya-ivan-kavaleridze-skulptor-ta-kinorezhyser

13 квітня 1956р. помер Річинський Арсен Васильович - Український громадський, політичний і церковний діяч, композитор, фотограф, краєзнавець, основоположник української етнології релігії, святий сповідник, лікар.

Арсен Річинський – лікар, просвітитель, церковний і громадський діяч, автор численних праць зі сфери фізичного і духовного здоров’я людини та нації. В історії України відомий як визначний церковний і громадський діяч, з іменем якого пов’язана боротьба українців за становлення Автокефальної православної церкви на Волині.

Арсен Васильович Річинський народився 12 червня 1892 р. у с. Тетильківці Кременецького повіту у сім’ї священника. Початкову освіту хлопець здобув у сільській школі та Клеванському духовному училищі.

Продовжував навчання у Кременецькій гімназії, а по її закінченню – у Житомирській духовній семінарії. Там А. Річинський випускав рукописні збірники, журнали. Всебічно обдарований юнак наполегливо шукав себе. Можливо, тому у 1910 р. став не священником, а вчителем церковно-парафіяльної школи с. Сіднярки Луцького повіту. І хоча вчителював він недовго, та любов до школи, любов до дітей зберіг на все життя.

Восени 1911 р. А. Річинський вступив на медичний факультет Варшавського університету, а з початком Першої світової війни перевівся у Київський університет Святого Володимира. І у Варшаві, і у Києві він був організатором студентських літературних та музичних вечорів, наукових зібрань, де виступав із доповідями та повідомленнями, готував рукописні звіти, у яких виявилась ще одна грань його обдарування – вміння малювати. Навесні 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті і отримав посаду лікаря Ізяславської лікарні, де й працював до березня 1920 р. Активна організаційна робота А. Річинського була призупинена польською окупацією Волині. Новій владі не сподобалися українські погляди молодого лікаря і його перевели дільничним лікарем у Тростянець. Це своєрідне заслання тривало з квітня 1922 р., після чого, він працював головним лікарем лікарні у Володимир-Волинському. Звільнившись зі служби у 1925 р. був вільнопрактикуючим лікарем і активно займався громадською діяльністю.

Відстоюючи ідеї української державності, А. Річинський увійшов до складу церковного комітету, підтримував спілкування з прихильниками української автокефальної церкви та видавав часописи українською мовою. Саме завдяки його клопотанням у Володимиро-Волинському соборі стали проводити служби українською мовою. За підтримки церковного комітету Арсен Річинський організовував збори парафіян та духовенства з питань українізації церкви. Отримавши від влади дозвіл на проведення православного з’їзду в Луцьку, він порушив на ньому питання необхідності українізації церкви та направлення українських єпископів на землі, де компактно мешкало українське населення.

Така активна діяльність не могла бути не помічена владою. Проти А. Річинського були сфабриковані справи, писалися доноси. З приходом на Волинь у 1939 році радянської влади, Арсен Річинський був арештований на 10 років таборів, а у 1949 році направлений у Казахстан, працював судмедекспертом.

На засланні Арсен Річинський займався лікарською практикою та науковою роботою. Його статті друкувалися у журналі «Здоровье Казахстана» у 1952-1953 роках. Але здоров’я самого лікаря-подвижника було підірване перебуванням у в’язницях та таборах. Помер А. Річинський 13 квітня 1956 року. Похований на цвинтарі біля станції Джусали Кизил-Ординської області.

Патріотична громадськість Західної України ще у 30-ті роки вшанувала подвижницьку працю Арсена Річинського, занісши його ім’я до енциклопедій. З 1998 р. в Кременці відбуваються Річинські читання, його ім’я присвоєно Кременецькому медичному училищу. Українська Автокефальна Православна Церква виготовила медаль Арсена Річинського «За духовність», а також розробила спеціальну програму вшанування видатного діяча і перевезення його праху на Тернопілля. У 2002 році на стіні Кременецького медичного училища з’явилася меморіальна дошка.

У 2006 році останки Арсена Річинського було перепоховано у Тернополі.

Джерела.https://tobm.org.ua/richynskyj-arsen/

https://teren.in.ua/2020/04/13/13-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/