31 липня 1924 р. поляки прийняли закону про мову навчання, план ліквідації Української мови.

"Хай живе ОУН. Проч з лядськими школами. Діти не вчіться по-польске тільки по українське" писали на стінах польських установ.

Передбачалось запровадження навчання польською мовою, починаючи від третього класу народної школи, перетворення українських учительських семінарій в утраквістичні (двомовні), викладання польської мови, історії та географії, заміни директорів-українців поляками й інше.

У липні 1944р. відбувся найбільший бій УПА з німцями в Карпатах на схилах г. Лопата поблизу міста Сколе

Гора Лопата

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

У липні 1944 року відбувся найбільший бій з німцями в Карпатах – на схилах гори Лопата поблизу міста Сколе. Зранку 8 липня сотні вийшли зі села Кам’янки:

"О 7-ій год. простягнувся серпентиною в напрямі Лопати довгий стрілецький ряд. До полудня сотні мали стати табором у лісі, а пополудні наскочити на Сколє. З собою мали ми кільканадцять підвод, на яких везли мінометні стрільна й наплечники. Тяжкі кулемети й міномети були на тачанках.

Перша сотня йшла попереду, друга за нею. Якраз переднє забезпечення зрівнялося з Лопатою, як на верху з протилежної гори показалися постаті незнаного війська. По кількахвилинній обосторонній обсервації з далековидів, почулися перші, спрямовані в нашу сторону стріли. В тому часі доносить розвідка, що до Кам'янки прибула більша кількість вантажних автомашин з німцями. Ми зрозуміли, що ці ворожі частини кинуто проти нас... Коло 10-ої год. почали німаки атакувати нас зі східної і південної сторін. Наступали вони розсипною, без жодного порядку, зі свистами і криками: "бандіт", напевно з переконанням, що від самого крику ми відступимо. Ми підпустили їх до половини гори, а тоді відізвалися наші кулемети, а потім міномети. І знову почулися ворожі крики й зойки, але вже ранених. Хто залишився в живих чи був легко ранений, тікав стрімголов удолину...

Тим часом з обсерваційного пункту повідомили, що на станцію в Сколє

приїхав ешелон, з якого вивантажилось військо. Це приїхала підмога. Північнозахідній схил Лопати покритий лісом, гущами й дебрами. Все ж таки ворожий наступ був сподіваний тепер якраз із цього боку. Ми діждалися його коло год. 14-ої. Перші почали наступати німці з південносхідньої сторони. Та тут оборона була легка; раз тому, що ми мали догідні становища; подруге, що кожний рух і спроби ворога можна було завчасу запримітити і на це відповідно реагувати. Та тяжче довелося з обороною від заходу. Німці, на спілку з мадярами, підійшли непомітно зі Сколього лісом і ярами під сам верх і, при помочі крісових гранат т. зв. "гарлачів", заатакували ліве крило, де був з чотою бул. Чорнота. Прийшло до короткого рукопашного бою. При помочі автоматів і багнетів ворога остаточно відкинено. 

Геройська постава наших повстанців врятувала становище нашого лівого крила від зайняття ворогом. Німецька зграя посунула, немов лявіна, в долину, а кільканадцять мінометних стрілен, пущених на німців, вторувало їхньому – "пляновому відступові". Ще більша поразка була тих, що намагалися

зрушити повстанські становища...

Почули всі довколишні бойківські села, що це Різун, про якого вони вже раніше чули, побив на Лопаті німаків. І дійсно побив. Ворог утратив там зі 150 убитими, а ще більше раненими. При тому знищено йому кілька вантажних автомашин".

Подоляк Б. Бій на Лопаті // Літопис УПА, Т. 3: Чорний ліс, Кн. 1. – Торонто, 1978. – С. 72-75)

Цей день в історії УПА - 30 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Іван Бутковський «Гуцул» – перший командир ВО «Говерла» — воєнної округи Української повстанської армії, № 4 (Івано-Франківщина, Північна Буковина), частини оперативної групи УПА-Захід.

В першій половині 1944 року — командиром округи був Бутковський Іван «Гуцул». Після його переходу на Захід, в ролі керівника місії УПА закордоном, командиром округи став Твердохліб Микола — майор «Грім».

До складу ВО-4 «Говерла» входило: 8 тис. повстанців (літо 1944 р.); 5 тис. повстанців (літо 1945 р.).

1943 рік

Вночі відділ УПА вдало атакував німецький потяг біля станції Маневичі на Волині. Кількох німців убито й поранено, решта розбіглися. Здобуто багато зброї і патронів. Втрати УПА: один поранений.

1945 рік

Чота сотні «Витязі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Підгірці на Львівщині. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто 3 кулемета, автомат, патрони.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Довголука на Дрогобиччині. Один повстанець загинув, ще сімох захоплено в полон.

У засідці на шляху біля села Нагуєвичі на Дрогобиччині підпільники знищили лейтенанта райвідділу НКВД і поранили районного інспектора статистичного управління.

У бою з москалями у селі Порудно на Львівщині загинули троє повстанців.

1946 рік

Під час нічного бою з москалями на полі біля села Гермаківка на Тернопільщині загинули двоє повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Павло Прудивус – «Іван».

1947 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Волосянка на Дрогобиччині знищив документи сільради і спалив нафтозбиральник.

Під час облави загонів МГБ біля села Купчинці на Тернопільщині загинули 9 повстанців, ще один застрелився в оточенні.

Троє повстанців, наскочивши на пошукову групу МВД у селі Ставчани на Дрогобиччині, знищили двох військових, ще одного поранили і прорвалися без втрат.

1948 рік

У селі Завидче на Львівщині підпільники знищили двох уповноважених міністерства заготівель.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Люлинці на Тернопільщині. У перестрілці один повстанець загинув, двоє змогли прорватися.

Біля села Туради га Дрогобиччині повстанці знищили трьох військових МВД, ще одного поранено.

1950 рік

У бою з москалями у селі Черниця на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

«Схід і Захід — разом»: як це було в УПА і збройному підпіллі ОУНр.

Василь Гуменюк, Світлана Кравченко, Іван Маківничук. Бахмут — Верховина — КОСІВ «Гуцульський край», №17, 24.04.2020 року

«В єдності сила народу, Боже нам єдність подай!» — співається у відомій пісні. Кожен українець відчуває нутром: відсутність твердої національної єдності і є тією головною проблемою, котра сотні років утримувала наш народ у бездержавному ярмі й, образно кажучи, висить над нами «дамокловим мечем» в епоху бурхливого сьогодення…

Український резистанс 40–50-х років ХХ-го століття може служити яскравим прикладом того, як за серйозного підходу до справи можна зрушити ситуацію зі, здавалось би, «мертвої точки» і від «декларацій про наміри» перейти до практичної реалізації конче необхідного порозуміння та єдності народу в боротьбі за омріяний ідеал.

Всі, хто здатний до неупередженого аналізу історичних подій на підставі не ворожої антиукраїнської пропаганди, а ознайомлення з різноплановими об’єктивними публікаціями, добре знають, що Українська Повстанська Армія (УПА) не була: 1) створена «фашистами» для боротьби з «радянською владою», а також 2) локальним (Галицьким чи Волинським) проявом — лише загальноукраїнським феноменом, посталим з ініціативи революційної ОУН. Адже в лавах УПА воювали вихідці з практично усіх областей України (включаючи Крим), як також з етнічних українських земель, котрі нині перебувають поза межами нашої держави!

Підтверджують тогочасні відомості, а найбільше — документальні фотографії.

Саме одну таку світлину, яку передав нам для дослідження недавно спочилий голова Верховинського районного Братства ветеранів УПА Дмитро Сливчук-«Дмитрик», й хочемо оприлюднити у цьому повідомленні, максимально докладно проаналізувавши її сюжет, але спочатку бодай конспективно охарактеризувавши ситуацію, яка складалася у цьому регіоні у часовому інтервалі 1942–1952 рр.

Іван Кулик-«Сірий» (справа) з керівниками підпілля Коломийщини Петром Мельником - «Хмарою» і Григорієм Легким-«Борисом». Гора Ґрегіт, 1947 р.

До вересня 1939-го року такої адміністративної одиниці, як «Верховинський район», не існувало, — територія входила до складу Косівського повіту. Селище Верховина називалося Жаб’є.

Гуцули розмовляють на специфічному діалекті, й реалізуючи відомий принцип divide et impera («поділяй і владарюй» — хто не знає), польська влада всерйоз намагалася утвердити думку, що гуцули — то окрема національність, яка нічого спільного з українцями не має. Але на відміну від аналогічних потуг на Закарпатті, де так звані «русіни» таки декларують себе «окремим народом», гуцули на таку приманку «не клюнули» і вважають себе частиною українського народу. Не дивно, що в 40–50-х роках ХХ-го століття тут оперували численні підвідділи УПА — ще належні до ТВ-21 «Гуцульщина» округи ВО-4 «Говерла» групи «УПА-Захід», а політичне керівництво підпіллям на цій території здійснював Провід Коломийської округи Організації Українських Націоналістів-революційної (ОУНр).

Здавалось би, що де-де, а на цих віддалених теренах шукати серед повстанців вихідців зі Сходу — справа марна, але факти — річ несподівана й уперта. Бо організаторами й командирами двох куренів УПА на Гуцульщині були чернігівчанин «Лісовий» та уродженець Дніпропетровщини (за іншими даними — Полтавщини) «Степовий». Обидва — колишні офіцери червоної армії. Згідно зі спогадами сотенного «Недобитого» — Юліана Матвіїва, названих ним «Бій з німцями під Лостуном» («Літопис УПА»), у складі його сотні була «чота наддніпрянців» чисельністю 25 осіб!

Але, мабуть, найбільш «знаковим» учасником підпілля на Гуцульщині — вихідцем навіть не зі Сходу, а правильніше сказати, «крайнього сходу України», був Іван Дмитрович Кулик — уродженець с.Грабове Шахтарського району Донецької (тоді Сталінської) області. Того самого населеного пункту, де в липні 2014-го року впав підбитий московським «Буком» пасажирський «Боїнг» рейсу МН-17 Малазійських авіаліній. Згідно з найбільш поширеною версією, будучи старшим лейтенантом ЧА, він потрапив у німецький полон, але під час етапування бранців до нацистського концтабору групу полонених відбила якась боївка УПА, й Іван Кулик опинився у ТВ-22 «Чорний ліс» — на території Станіславівської округи ОУНр (нині це Івано-Франківська область).

Іншу версію появи Івана Кулика в українському підпіллі на Прикарпатті подає Ярослав Коретчук, посилаючись на записки Петра Мельника-«Хмари» — на той час командира куреня «Дзвони» в ТВ-22 «Чорний ліс». Згідно з цими нотатками полковник «Української Національної Армії» (УНА; це залишок колишньої дивізії Ваффек СС «Галичина») Павло Терещенко разом з представниками УЦК Володимира Кубійовича «вмовив» німців відпустити групу військо-вополонених-червоноармійців, аби ті перетнули лінію фронту й виступили «повпредами» у справі налагодження зв’язку між УНА та УПА. Було нібито сформовано дві групи, і одна з них під керівництвом Івана Кулика аж в червні 1945-го опинилилася в «Чорному лісі», де й увійшла в контакт з УПА. Ця версія непевна, оскільки в нас наявні свідчення кількох підпільників проте, що Іван Кулик вже взимку 1944-го перебував на Коломийщині, отож, у «Чорному лісі» мав бути як мінімум у грудні 1943-го…

Вже ніхто не знає деталей, як саме перевіряла радянського офіцера — німецького бранця Служба безпеки (СБ) і хто з провідників підпілля переконував його вступити до лав повстанців, але вже у скорім часі Іван Кулик стає воїном УПА на псевдо «Сірий», а згодом вступає до ОУНр. Вишколює новобранців, планує бойові операції, але командування переводить його в ТВ-21 «Гуцульщина», де він стає членом військової ради Тактичного відтинка. Паралельно залучають до роботи у референтурі пропаганди і з весни 1944-го й аж до загибелі 2 жовтня 1951-го патріот-східняк залишається вірним присязі про боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).

Світлин з «Чорного лісу», які б зафіксували Івана Кулика-«Сірого» серед повстанців тамтешнього терену поки-що не виявлено, а ось на Гуцульщині — відомо більше десяти. Але ми хочемо зупинитися на одному сюжеті — багатогранному для інтерпретації і який дозволяє багато розповісти про будні в УПА. Світлина (дивіться на 1-й стор.), як вже сказано, була виявлена у збірці Дмитра Сливчука.

Цей знімок вже публікували два автори у 2004-му році: Володимир Близнюк у книжечці «Безсмертні герої» (підписано — «Перша справа: Могорук-Остащук Василина, д.Гаврила, псевдо «Косачка» на стаї у полонині з повстанцями») та Михайло Андрусяк у книзі «Брати вогню» (підписано — «Повстанський підвідділ на полонині»). В обох випадках, як бачимо, названо лише одного персонажа, тоді як знаковою фігурою знімка є Іван Кулик-«Сірий», котрий сидить у центрі в другому ряді — у смушковій шапці набакир. Його упізнав голова Косівського районного Братства ветеранів УПА Петро Підлетейчук-«Спартак» — з провідником «Сірим» він мав честь зустрічатися у 1950–51 роках.

3 вісімнадцяти осіб, зафіксованих на цьому знімкові, окрім Івана Кулика-«Сірого» та Василини Остащук, на сьогодні опізнані також її чоловік Микола Остащук-«Косак», Василь Небесійчук-«3аведія», Прокіп Хімчак-«Степ», Іван Манчук-«Білогруд» та Дмитро Небесійчук-«Кіт». Всі вони були задіяні в структурі референтури СБ Жаб’ївського району, а фотографував — є вагома підстава припускати — теж «есбіст» Дмитро Витощук-«Діброва», бо саме в його розпорядженні був апарат на формат кадра 6×9 см — відбитки у підпіллі виготовляли виключно так званим «контактним способом», при якому розміри негатива і готової світлини повністю співпадають.

На якій підставі Володимир Близнюк та Михайло Андрусяк зробили висновок, що сюжет відзнято «на полонині», нам незрозуміло. Судячи з того, що більшість підпільників мають на головах шапки, можна припускати з великою вірогідністю, що це було ранньою весною або пізно восени. Тоді на полонинах нікого нема, і в 40-х роках таких капітальних стай ще не будували — пастухи обходилися полегшеними будівлями типу куренів. Це радше було в якомусь глухому лісі, де підпільники спорудили будівлю з кругляків, котра мала слугувати складом продукції або тимчасовим пристанищем на випадок негоди.

Можна думати, що провідник «Сірий» прибув на Жаб’ївщину з метою інспекції та ознайомленням зі структурами місцевого підпілля — як представник Коломийського окружного проводу ОУНр і член військової ради ТВ-21 «Гуцульщина». У групі, очевидно, є 2–3 його охоронці, але безпеку високого гостя забезпечує районна референтура СБ, мабуть, у повному складі — на чолі з районним референтом «Білогрудом» і його заступником «Заведією». Останній практично завжди ходить у формі капітана НКВД-МҐБ і з медалями СССР — вся ця атрибутика «позичена» в ліквідованих загарбників, котрі прийшли непрошеними у Карпати для утвердження тут імперських порядків.

Неодноразово «Заведія», який досконало розмовляє російською мовою, провідує різноманітні установи райцентру й від імені відомства чекістів вимагає докладних звітів, котрі йому надають швидко і негайно, а потім місцевий гарнізон марно прочісує територію — за «капітаном» слід пропав!.. Є в «Заведії» вірна подруга — собака «Тигра»; на цьому знімку вона лежить на першому плані; багато разів розумна «Тигра» допомагала уникнути облав, на які мала неймовірний нюх! «Заведія», окрім того, прекрасно грає на сопілці без денця, яку гуцули називають «фоярка», а «Степ» — на скрипці. Чи володів «Білогруд» акордеоном — нам невідомо, але з того, як він тримає праву руку на клавішах — то дуже сумнівно, вправні музиканти так не практикують.

Для чого ж тоді такий антураж, невже для одного-єдиного кадра фотохроніки УПА? Таке навряд чи можливе і доцільне з будь-якої позиції здорового глузду — припускаємо, що це було, мабуть, так: по лінії зв’язку з Округи прийшла «штефета» (таку підпіллі називали письмове повідомлення) до референтури СБ: «У ваш терен прибуде для ознайомлення член Проводу — уродженець Великої України. Необхідно забезпечити його охорону і конспіративне відвідання постоїв, а після того — супровід при поверненні. Ж-38». Криптонім «Ж-38» референтурі був добре відомий — так дуже часто підписував комунікати окружний провідник Коломийської округи «Борис» — вимогливий і грамотний керівник підпілля на Гуцульщині.

Ймовірно, що прийом, охорону і супровід високого гостя було доручено Василеві Небесійчуку-«Заведії». Метикуватий на екстраординарні витівки, заступник районного референта СБ вирішив організувати високому гостю — як тепер кажуть — «неформальний прийом» — із музикою і застіллям. Хай і скромними за розмахом, але щоб у «східняка» склалося відповідне враження про гуцулів, яких він побачить, може, вперше. Обід мали приготувати жінки — дружина бойовика «Косака» і поки нам невідома — очевидно теж родичка котрогось з присутніх на фото. Ну, а з музикою справа проста: дві фоярки, скрипка і акордеон — цілком достатньо, аби зіграти для шановного гостя кілька гуцульських мелодій — навіть без бубна і цимбал. Облава чекістів? Є стійкові та мудра «Тигра». Але хіба опергрупа запідозрить присутність повстанців там, де виграє музика? Толока, подумають, або хрестини…

Так воно було, чи ні — достовірно сказати важко. Важливіше з’ясувати, коли приблизно могла статися подія, зафіксована на знімкові. І тут нам допоможуть… медалі «Заведії». Одна з них, яку легко ідентифікувати, — найпоширеніша в СССР нагорода «За победу над Германией», указ про заснування якої був виданий 9 травня 1945 р., а перші нагороджені — маршали й генерали — отримали її в другій половині червня того ж року. У положенні про осіб, які мали право на її одержання, були не лише солдати й офіцери ЧА, але й, як там сказано «…військовослужбовці НКВД, які… забезпечували перемогу своєю роботою в округах» — тобто в тилу, а не на фронті.

До боротьби з УПА, як відомо, підрозділи ЧА практично не залучали, це була прерогатива відділів саме НКВД-МҐБ, особовий склад яких мав право на отримання медалей «За победу над Германией». І саме в когось із них «Заведія» й «позичив поносити» цю нагороду СССР. Нам не вдалося з’ясувати, коли така медаль могла з’явитися на Прикарпатті («Вікіпедія» повідомляє, що її вручали «з другої половини 1945 по 1951 рр., а декому й пізніше), але зрозуміло: цей повстанський сюжет, де фігурує Іван Кулик-«Сірий» в колі «троїстих музик» і собаки «Тигри», не міг бути зроблений раніше осені 1945-го.

Ми, однак, схильні думати, що його знято ранньою весною 1946-го. Справа в тому, що в грудні 1945-го загинув командир ТВ-21 Микола Яворський-«Козак» і замість нього був призначений сотник Петро Мельник-«Хмара» — курінний з «Чорного лісу». Новому очільникові належало ввійти в курс справ підпілля на Гуцульщині, а для цього ситуацією мали докладно володіти члени військової ради Відтинка, й саме з такою метою «Сірий» міг прибути в Жаб’ївський район.

Згодом Іван Кулик часто з’являтиметься на карпатських верхах — його знімки періоду другої половини 40-х років є на фоні гір, скель, лісів. Карпати й Гуцульщина стали для донеччанина «другою батьківщиною», бо саме тут він поляже в бою 2 жовтня 1951 року у селі Великому Ключеві — вже як останній окружний провідник підпілля Коломийщини…

Нині родинне село Івана Кулика — Грабове у Шахтарському районі Донецької області знаходиться в зоні окупації московськими збройними відділами — такими собі «іхтамнєтамі». Твердо віримо: після того, як «іхтамнєти» кануть в Лету, в центрі Грабового буде встановлено пам’ятник Іванові Кулику-«Сірому» — вірному синові України, котрий власним життям заплатив за торжество принципу «Схід і Захід разом» заради утвердження незалежної і процвітаючої Української Самостійної Соборної Держави!

Василь Гуменюк,

Світлана Кравченко,

Іван Маківничук.

Бахмут — Верховина — КОСІВ

«Гуцульський край», №17, 24.04.2020 року

Джерело

https://huculia.info/west-east-together/

Записано із спогадів односельчан. Воїни УПА у с. Мокрянах.

Височанський Микола Григорович, 

1926 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув в жорстокому бою з емгебистами 29 липня 1950 р. у с. Малі Мокряни.

Костецький Ілько Ількович, 

1920 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Панас", можливо, „Листок". Загинув у нерівному бою з емгебистами начебто в с. Стоянцях 1950 р. Забраний до Судової Вишні і похований біля тюрми. Перепохований у спільній могилі вояків УПА в Судовій Вишні 1991 р. За свідченнями Євгена Рокицького (із сусідніх Шешорович), коли їхню сім’ю вивозили на Сибір у 1949 p., він ще був живий. За версією сина Костецького, Євгена, він міг загинути у с. Санники.

Добрій Роман Васильович, 

сільське прізвисько „Музика". Вояк УПА, псевдо „Горун". Рядовий загону „Сороки". Загинув у бою в жовтні 1947 р. у с. Шешоровичі, натрапивши на більшовицьку засідку. Тіло забрали до Судової Вишні. З боку карателів були поранені, один із них - важко. Разом з Добрієм загинув і його односелець Іван Марко.

Теліпський Андрій Григорович, 

1913 року народження, с. Великі Мокряни. Провідник боївки СБ. Член ОУН ще до 1939 р. Був зааре­штований енкаведистами за членство в ОУН у 1940 р. Сидів у Самбірській тюрмі. У червні 1941 р. під час наступу німців усіх в’язнів вивели на розстріл. Йому пощастило залишитися живим, тому що опинився під трупом убитого в’язня, а енкаведисти швидко втекли. Повернувся в село. Пізніше пройшов вишкіл у Яворівських лісах. Мав зв’язок з навколишніми селами. Брав участь у багатьох засідках і боях з москалями. З бою виходив останній. Загинув у січні 1945 р. під час облави в с. Великі Мокряни, в бою був поранений, і, щоб не потрапити до рук ворогів, підірвався гранатою. Убив 2 або 3 облавників. Похований там же.

Шудляк Роман Васильович.

(в селі називали - Кругляк), 1917 року народження, с. Малі Мокряни. Член ОУН, вояк УПА. Псевдо „Скиба". Загинув у відкритому бою біля фільварку (поле „Воля") 15.08. 1948 р. Випадково зустрівся вдень з більшовицькою облавою. Відбивався, доки не кінчилися набої. Тіло його забрали до Судової Вишні. Скільки в цьому бою було вбито чи поранено облавників, невідомо.

Вочаковський Іван Федорович, 

1924 року народження, с. Купновичі, Самбірського району. Загинув у бою разом із Миколою Височанським 29.07.1950 р. на подвір’ї господаря Романа Плюти. 

З ініціативи голови Судововишнянського осередку спілки політ­в’язнів Я.Будзина, голови Мостиського районного „Меморіалу" В. Зілінського та лісничого Судововишнянського лісництва М. Савицького на тому подвір’ї 14 жовтня 2002 р. їм поставлено пам’ятник. (на фото).

Вивезена в Сибір Костецька Розалія, дружина Костецького Ілька; члена ОУН, вояка УПА, із СБ, можливо, псевдо „Листок" (загинув у Санниках). Разом з його дружиною був вивезений син Євген.

Джерело: В.Зілінський "В борні за Україну"

30 липня 1919р. об'єднані українські армії, Дієва армія УНР та УГА, взяли Проскурів (нині - Хмельницький). Червоні війська залишили місто після запеклих боїв.

карта боїв (наступу) УНР та УГА

Спогади про заслання на Магадан. (Автор: Грубишевська Любов).

Я народилась, як і Степан Бандера, 1 січня (в ніч на 2 число) 1931 року в с. Муроване Старосамбірського району, Львівської області. Наша хата була близенько до лісу (Лиса гора), тому часто до нас заходили дорогі нам хлопці з УПА. Часто доводилось їм рани перев'язувати, передавати їхні листи та весь час проводити спостереження...

Про все це пише мій колишній однокласник, багатолітній політв'язень Володимир Затварський (мешканець Самбора) у книзі, яку йому допомогли видати якісь заможні люди. Мені дуже приємно, що в цій книзі є згадки про мене. Чому я згадала про Степана Бандеру, бо напевне, як і в нього, із самого народження у моїх жилах тече патріотична кров.

Пишучи непогані вірші, мріяла стати поетесою. Коли я була ученицею 9-го класу середньої школи села Стара Сіль, мене заарештували під час іспитів. Це було 23 травня 1947 року. Та я зі своїми друзями поклялась, що ми не станемо зрадниками. Страшний кат, слідчий Бакланов, страшно мене мучив, та я ні в чому не зізналась. В голові була думка: «Хай вбиває». Я знала, що багато молоді жертвує своїми життями за Україну, і це мене підбадьорювало. Мала надію, що нічого не скажу і мене випустять. Та мою вірну подругу Любу Стрільбицьку взяли на підступ: НКВДишники переодягнулись в одяг УПА і прийшли до неї, просячи, щоб заховала їх. Згодом у неї все випитали. А здала її сусідка Страп Марія (псевдо «Сопілка»), станична села Муроване.

Після двох очних ставок пощади не було. Слідчий Бакланов вдень і вночі викликав на допити, нагайка рвала моє тіло, та йому здавалось, що мене не болить, бо я не кричала. Тоді він наказав мені роздягнутись догола, і коли підійшов до мене, я втратила свідомість. Коли відкрила очі, то побачила, що Бакланов поливає мене водою, а я уся в крові.

Після тої страшної ночі я сказала: що хоче, те нехай і пише, все підпишу, лише хай швидше відбудеться суд, бо слідство неможливо було пережити. А ще в камері було 40 чоловік, вікна забиті, в кутку «параша», сморід, дихати нічим – душогубка.

На суді судили нас, дев'ять чоловік. Питали, чи я хочу адвоката, та я відмовилась, бо боялась; казала, все що написано – то правда. Нас посадили до однієї камери. В камері була і Марія Страп – ото вже її дівчата відлупцювали... Потім її від нас забрали – бо вона працювала на два боки, думала, що її відпустять...

А далі – етап на Колиму, далека дорога товарним поїздом. По декілька разів на день нас перераховували. Пароплав-товарняк «Миклухо Маклай» доплив до Магадана. А там стільки людей навезли: з України, Литви, Латвії, Естонії! У дерев'яних бараках всім не вистачало місця, у 30-градусний мороз нас зганяли в палатки і давали пічки-буржуйки.

Наші молоді серця зігріли Магадан. Я хотіла померти, та Господь не дав – послав мені дівчинку з сусіднього села Березів Ганю Щербу, яка була там уже 2 роки, працювала кухарем, прийшла шукати своїх – і знайшла мене; впізнала й забрала до себе у дерев'яний барак. Згодом я потрапила у бригаду на будову в м. Магадан, Берлаг № 18. Ми вручну, без техніки, копали траншеї кіркою і лопатою. Копати було тяжко, бо там був камінь і траплялись обвали, засипало цілу бригаду дівчат – молодих красунь.

Працювали ми по 12 годин на холоді і в голоді, конвой з собаками супроводжував нас на роботу і з роботи. Не дай, Боже, хтось з утоми відставав: над ним починали знущатись, змушували лягати у сніг і вставати. Господи! Яку страшну хресну дорогу ми перенесли. Не виконував норму – садили у карцер на штрафний пайок. Люди помирали, і їх тягнули на простинях й закопували, як скотину.

Після смерті Сталіна першими почали звільняти «малоліток». Коли мене звільнили, сказали, щоб я нікому нічого не розповідала, що це була помилка, що я донька фронтовика, що мене забрали зі школи і щоб я знов туди ішла. Але ця їхня добра «ошибка» забрала мою молодість і здоров'я. А скільки нервів втрачено через те, що мене не хотіли прописати?

Я писала Литвину і Симоненкові про ці катівні у Дрогобичі, де я була і де мене судили. Конфіскація майна – а чиє то майно було? Моє чи батька, що на війні загинув?

При розкопках у Дрогобичі в одній ямі було знайдено 486 чоловік. Про це знає весь світ, бо кістки продезінфіковані і поскладані в штабелі, у деяких черепах забиті цвяхи, повідривані коси, руки...

Біля Добромиля є урочище Саліна, соляні шахти, де було закатовано більше 3 тисяч людей.

Після звільнення з таборів лікарі у мене знайшли багато хвороб, поклали у лікарню, радили поступати в медучилище. З Божою допомогою я поступила туди і успішно завершила навчання. Відтак працювала у лікарні в Бориславі, медсестрою у терапевтичному відділі.

Грубишевська (Гаврило) Люба Василівна, м. Дрогобич.

Підпільники та повстанці Лемківщини. 1946 р.

 Зліва направо у другому ряді: повстанець "Яким" та бунчужний сотні "Хріна" Осип Хома - "Боксер". У першому ряді: Богдан Крук - "Мелодія", надрайонний референт Українського Червоного Хреста; "Марійка", районна референтка УЧХ; Модест Ріпецький - "Горислав", член надрайонного проводу ОУН; Анна Черешньовська - "Тетяна", районна референтка УЧХ; Середоха - "Борис", районний провідник ОУН; "Рат" - лікар УПА; Людмила Скірка - "Дора", секретарка надрайонного проводу; "Леся" - кущова ОУН; "Скритий" - районний господарський референт. Фото: архів ЦДВР

29 липня 1865р. народився Андрей Шептицький.

(у миру - Роман Марія Олександр Шептицький), визначний український громадський та церковний діяч, митрополит - предстоятель Української греко-католицької церкви у 1901-1944 рр., граф.

Доктор теології, депутат Галицького сейму та Австрійської палати панів, меценат, діяч українського національного визвольного руху.

Єврейська громада України визнала Шептицького Праведником світу за порятунок євреїв під час ІІ Світової війни

29 липня 1886р. народився Григорій Хмара, Український, німецький і французький актор, уродженець Полтави.

Григорій Хмара в фільмі Генріка Шаро «Симфонія горя» (1918)

29 липня 1649р. відбувся наступ козацьких і татарських військ на польський табір у Збаразькій фортеці. Поляки змогли відкинути атакуючих.

Збараж. Замок.

Спогади. «Поранених поляки добивали сокирами», нелюдські жахіття Волинської трагедії. дата публікації статті 23.07.2018р.

Надія Максимівна Луй.

Тут колись було село Красний Сад. Тепер лише пам'ятник.

У ці липневі дня минає 75 років від подій, які ми, українці, називаємо Волинською трагедією. У Польщі цей день на офіційному рівні визнано геноцидом. Здавалося б, через стільки десятиліть ми, українці і поляки, у спільній молитві мали б пом’янути вбитих. Проте з-за кордону все наполегливіше лунають претензії до нас, що, мовляв, це ваші діди і прадіди були звірами, а наші тільки захищалися. Вони вказують, яких героїв в Україні ми повинні шанувати, а кого засуджувати. Але кров’ю була полита українська земля, а не польська. І ми маємо праву на свою правду.

На місці, де горіла клуня, земля й досі не родить.

У двох словах розповісти про те, що відбулося 75 років тому на Волині, неможливо. Коли читаєш спогади свідків тих подій – мурашки по шкірі біжать. Тільки спомини ті різні. 

Кожному болить своє. Полякам – їхні вбиті. Українцям – свої спалені села і замордовані люди. Прикро, що політики сусідньої держави сьогодні навіть чути не хочуть нашу правду, а їхні історики не лише ігнорують, а часто-густо навіть підтасовують факти. Вони вперто називають воїнів УПА кривавими вбивцями і виправдовують польську Армію Крайову (аківців) і шуцполіцію. Мовляв, це благородні лицарі, які здійснювали акції відплати і вбивали лише чоловіків, а жінок та дітей відпускали. Та до благородства їм було далеко. Про це свідчать спогади очевидців і по крупинках зібрані архівні матеріали. І коли поляки кажуть, що їх пляцувки (польські націоналістичні організації) стали масово знищувати, починаючи з 11 липня 1943 року, то українці відлік Волинської трагедії ведуть від 17 березня 1943-го. Саме цього дня поляки і німці розстріляли та спалили село Ремель на Рівненщині. Люди постраждали за те, що підтримували Українську повстанську армію, яка у той період почала активні дії проти окупантів. У братській могилі поховано останки понад 400 осіб, — пише «Вісник і К».

Уже через місяць, 19 квітня, палав Красний Сад на Волині. Загони Армії Крайової та польських колоністів у Великодній понеділок рано-вранці оточили село. Ловили всіх, кого зустрічали, і вели у клуні. Там людей клали ницьма і вбивали. Німець стріляв з пістолета, а поляки орудували багнетами та вилами. В один день загинули 104 людини. Серед них 29 дітей, зокрема, дев’ятимісячне немовля. На двох стелах пам’ятника, який постав на братській могилі, повторюються одні й ті ж прізвища – по два десятки Новосадів і Тимощуків, Павлови… Вибили цілі сім’ї – батьків, дітей, внуків. Кров холоне в жилах, коли читаєш їхні імена. За що вони загинули? Відповіді немає. Після того дня вижило 13 жителів села і вціліла одна хата. Сьогодні уже нікого зі свідків немає в живих. Мешканців села, які пережили це страхіття, добре пам’ятає Надія Максимівна Луй. Бабці уже 95 років, а приїхала вона із сім’єю на згарище Красного Саду з-за Бугу у 1946-му.

– Тут скрізь руїни були, – очі бабці заповнюють сльози при тих спогадах. – Моєю сусідкою була Ксеня Павлова. Лише їхня хата цілою зосталася. Вона мені розказувала, що і її поляки вивели бити, та Ксеня вміла по-чеськи говорити. Ну, і стала їх просити. Її та дітей не тронули. А решту всіх побили. Навіть по сусідніх селах їздили питати, хто з Красного Саду. Хто признавався, привозили і забивали. Одна із тих клунь на нашому городі стояла. Скільки тут живу, ніколи на тому місці нічого не родило…

Тільки вдумайтесь! Ксеня Павлова і її сім’я вижили, бо вбивці подумали, що вони чехи! Кажете, не було геноциду українців?

Після розправи над красносадівцями два дні поляки їхніми ж кіньми та хурами вивозили добро на свої фільварки. Навіть деякі хати порозбирали. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім уже згаданої хати Ксенії Павлової, спалили.

«Новонароджене немовля розтоптали ногами»

– Після Красного Саду поляки пограбували села Щурин, Баб’є, Вигуричі, Нехворощі, Хмелів, де замордували ще 70 українців. Сотник УПА «Чумак» звернувся до шефа Володимир-Волинського обводу Армії Крайової «Нерона» з вимогою негайно розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Та тоді аківці від вбивств відмежувались, переклавши відповідальність на шуцполіцію і польський місцевий криміналітет, – розповідає краєзнавець з Купичева Турійського району Микола Антонюк. – А тим часом вбивства продовжувались.

Пан Микола родом із Свинарина, це недалеко від Вовчака, де діяли загони УПА «Січ». Він десятки років досліджував тему українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни, годинами вивчав архівні справи, їздив по селах і розмовляв зі свідками. Відшукав факти про те, що у червні 1943 року німці спільно з місцевими польськими радикалами вирізали українців у селах Луцького та Горохівського районів. У Яневичах – 39 людей, Городищі Першому – 37, Заборолі – 34, Несвічі – 30, Вікторянах – 29, Ратневі – 17, Великому Омелянику – 15, Городищі Другому – 12, Скобелці – 9, Хмелеві – 9, Ласкові – 6. Є записані свідчення про звірства поляків. Так, Ольга Войтович, уродженка села Дубники Володимир-Волинського району, згадувала: «Поляк Кіт Вацлав із гвинтівки вбив свого сусіда українця Володимира Войтовича, а через деякий час Дубниківські поляки замордували його брата Степана Войтовича, якому відрізали вуха, носа, зняли з живого шкіру, а сорокарічну Надію Грисюк, що чекала пологів, закололи в ліжку, розтоптавши по долівці новонароджене немовлятко-дівчинку». Хіба могли вояки УПА залишити таке безкарним?

Страшний суд біля Маковичів.

Чи можна було зупинити ту трагедію? На це питання відповідь мають шукати історики. Принаймні, відомо, що спроби робилися. Представники УПА і Армії Крайової зустрічалися, намагалися про щось домовлятися. Тільки нічого з того не вийшло.

– Ще 10 липня 1943 року в Кустичі Турійського району для продовження переговорів прибула делегація поляків у складі Кшиштофа Маркевича «Чорта», Зігмунда Румеля «Поремби» і Вітольда Добровольського… На їхнє прохання у село Засмики виїхала об’єднана українсько-польська делегація, очолювана комендантом пляцувки Стефанівки Сідлицьким. При виїзді зі Свинаринського лісу поляки розстріляли членів української делегації, а їхні тіла викинули в придорожній рів. На цьому «дружба» з аківцями закінчилась, – оперує фактами Микола Антонюк.

І запалали польські хутори та фільварки на територіях сучасних Іваничівського, Локачинського, Горохівського, Володимир-Волинського та інших районів. Поляки в боргу не залишалися і знищували українців, особливо у тих селах, які підтримували УПА. Як дослідив Микола Антонюк, лише у Турійському районі за роки війни загинуло 425 мирних жителів, 336 з них було вбито поляками. Особливо страшною була осінь і зима 1943–1944 років. Свого часу з хати в хату по навколишніх селах ходили і записували спогади очевидців колишні купичівські бібліотекар Євгенія Громовчук та вчителька місцевої школи Юлія Купчинська. Вони увійшли в книгу місцевого краєзнавця Михайла Купчинського «Купичів – минуле і сучасне». Ось що говорить про ті страшні дні чех Вацлав Кітл: «То було у Маковичах. Ранок. Світає. Чути стрілянину. Люди вискакують з домівок і втікають… Поляки біжать від лісу і на ходу стріляють по неозброєних людях. То справа, то зліва хтось падає. Одні кричать – значить, поранені, інші піднімаються й біжать далі. Поранених поляки добивають, часто доколюють штиками, ножами. Переді мною біжить молода жінка, а на руках у неї – маленька дитина. Падаємо. Встаємо і знову біжимо. Бачу, на дитині червоніє одяг… Мати схиляється, вголос плаче: «Донечко, моя доню», – тільки й можна розібрати».

В облаву біля Маковичів того лютневого дня потрапила і родина Миколи Антонюка. Його мама Ірина згадувала, що поляки йшли з лісу шеренгами.

«Перша шеренга мала вогнепальну зброю, а друга, в основному підлітки, була озброєна сокирами, сікачами і піками. Перша шеренга стріляла, а друга добивала поранених. Чоловіків відразу вбивали на місці. Тоді ж загинув батько Петро і тітка Мотруна, а брат Дмитро скочив у рів, сховався в сніг і так вижив. Жінок та дітей зігнали на Осекрівські хутори і вчинили допит. Серед поляків побачила Скомаровського «Вільчура», директора Купичівської школи, з яким наша сім’я перебувала в дружніх відносинах… Він наказав перевірити, чи є у нас зброя, і якщо ми беззбройні, то «хлопів побіць, а кобіти нєх жиють. Кобіти України не збудують». Ми залишились живими, а всіх інших порубали сокирами і скололи піками». У цей день від рук польських бандитів загинуло 213 людей.

Подібних спогадів очевидців зібрано на сотні сторінок. І поляки у них зовсім не лицарі у білих шатах. 

Стаття 23.07.2018

Наталка СЛЮСАР

************

Від себе додам....

"Ми Українці нікого на чужій землі не вбивали і жужі землі не захоплювали ми за всю свою історичну пам'ять постійно захищаємось.....а зло караємо та мстимо і будемо мстити........як не ми Українці то інші сили відімстять обов'язково...."

Цей день в історії УПА - 28 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Другий у першому ряді Артем Мякушко, керівник ОУН у Слов'янську

1944 рік

У селі Софіївка на Рівненщині повстанці обстріляли артилерійський склад і шпиталь Червоної армії.

1945 рік

У сутичці з загоном НКВД біля села Мишковичі на Тернопільщині загинули 5 повстанців.

Біля села Лютовисько на Дрогобиччині відділ УПА-Захід знищив майора, лейтенанта і кількох військових полку прикордонних військ.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Довголука на Дрогобиччині, загинув повстанець Іван Федів – «Іскра».

1946 рік

У селі Шишківці на Чернівеччині підпільники обстріляли приміщення сільради, де проходила нарада радянського активу з питань хлібопоставок та колективізації. Учасники наради розбіглися, сільраду спалено.

Через зрадника опергрупа МВД намагалася захопити командира районної боївки ОУН Антона Новика, який загинув при затриманні.

1947 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Східниця на Дрогобиччині загинув воїн сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід Степан Жиравчик.

У засідці в селі Буховичі на Дрогобиччині підпільники знищили лейтенанта і поранили дільничного МВД.

1948 рік

Відділ УПА-Північ у засідці в селі Судче на Рівненщині знищив агента МГБ (працівника районного суду) і захопив голову сільради. Останнього відпущено після перевірки.

У селі Мартинівка Ічнянського району на Чернігівщині підпільники знищили голову колгоспу.

Під час бою з москалями біля села Теляче (нині Мирне) на Тернопільщині загинули двоє повстанців.

У селі Цінева на Станіславщині повстанці спалили сільраду і клуб.

1949 рік

У сутичках з опергрупами МВД у селах Головецько, Київець і Нижня Рожанка на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Григорій Майкут – «Сокіл» і ще 6 повстанців.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Цей день в історії УПА - 27 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Пресова вистава націоналістичної організації "Далекосхідна Січ" м. Харбін. 1930ті роки

1943 рік

У селі Острожці на Рівненщині повстанці зруйнували будинок районної управи.

1944 рік

На Станіславщині загони НКВД розгромили польовий госпіталь УПА. У перестрілці знищено 6 військових. Загинули 60 воїнів УПА, поранених захоплено в полон.

Біля села Шпиколоси на Волині повстанці знищили військового НКВД, ще одного поранили, чотирьох захопили в полон, які проводили мобілізацію.

1945 рік

Сотня «Березівська» УПА-Захід у райцентрі Яблонів на Станіславщині знищила приміщення НКВД.

Під час бою біля сіл Печенія і Сеньків на Львівщині загинули 6 повстанців.

1946 рік

Чота сотні «Месники» УПА-Захід у бою з москалями в селі Павелче (нині Павлівка) на Станіславщині знищила трьох військових, стільки ж поранено.

1947 рік

У селі Воскресінці на Станіславщині підпільники підірвали спиртозавод.

Троє повстанців наскочили на загін МВД у каменоломні біля райцентру Монастириська на Тернопільщині. В бою під час прориву всі загинули.

1948 рік

Рій сотні «Лемківська» УПА-Захід у засідці в селі Стрільбичі знищив старшого лейтенанта і лейтенанта МГБ, ще одного офіцера поранено. Здобуто 2 автомати, 2 пістолети ТТ, патрони.

У бою з москалями у селах Кути і Ступниця на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У селі Старий Мізунь на Станіславщині повстанці знищили начальника районного земельного відділу.

1949 рік

У селі Васильківці на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і уповноваженого райкому КП(б)У.

У бою з москалями у селі Луг на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Федір Зубрицький – «Дунек».

1950 рік

У селі Денисів на Тернопільщині підпільники знищили дільничного МВД.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

Цей день 27 липня в історії УПА Тернопільщини.

                             с. Мишковичі

1945 р. у лісі поблизу с. Мишковичі, нині Тернопільського району внаслідок бою з москалями загинули окружний референт пропаганди ОУН Богдан Лісовий та його охоронець Іван Слободян.

1946 р. у с. Ішків Козівського району вбили другого секретаря РК КП(б)У Мурахова.

1947 р. біля міста Монастириська геройськи загинули, підірвавши себе гранатами, вояки УПА Василь Галюк (“Грім”; із с. Бариш Бучацького району), Катерина Гоцуляк (“Уляна”; із с. Губин Бучацького району) та Мирослав Круподра (“Тарас”; із м. Монастириська).

1949 р. в с. Васильківці Гусятинського району вояки УПА ліквідували дільничного уповноваженого МВС і уповноваженого райкому КП(б)У.

Як у походах Запорізькі Козаки від інфекцій рятувались.

Деякі зразки турботи про здоров`я наших пращурів актуальні й донині

Віковий досвід військових походів виробив у запоріжців прості прийоми захисту від хвороб.

Гартування

Гарт був для козаків органічною та невід’ємною частиною повсякденного життя. Тому в походах, встаючи до схід сонця, теплої пори вони ходили босоніж по росяній траві. А напуваючи коней, самі заходили у воду вище колін.

Практикували наші предки й своєрідні «зелені ванни»: після вранішнього купання в річці чи озері вони ще мокрими заходили в квітучі трави. Суміш із роси та пилку всотувалася шкірою, зміцнюючи весь організм.

Раціон

Звичними речами для козацького раціону були гарбузове насіння та «жуйка». Підсушене насіння, багате на цинк та мідь, служило очисником організму. Жуйки – бджолиний віск із стільниковим медом, клеї з патьоків вишні рятували від хвороб зубів та ясен.

Досить уживаною загалом у народній, не тільки козацькій, медицині була так звана ковальська вода. Технологія її «виробництва» досить специфічна: загартовуючи шаблі, ковалі занурювали метал у воду, яку після цієї процедури використовували як лікарський засіб.

Це не мало нічого спільного із забобонами. Просто, напоюючи такою водою знесилених і поранених, січовики спостерігали їхнє швидше одужання. Мовою сучасної медицини, знезаражена температурою та насичена мікроелементами й деревним вугіллям пиття запобігало внутрішнім інфекціям та зміцнювало імунітет.

До речі, деревним вугіллям, яке має виражену протимікробну дію, козаки обробляли свіжі рани, аби ті швидше гоїлися.

Серед козацьких напоїв чи не найпоширенішим був насичений безліччю вітамінів узвар. Настоюючи його в горщиках або казанках на гілочках тополі, дуба, липи, калини, осики, степових трав, козаки закопували настоянку в попіл згасаючого вогнища.

Узвар не закипав, а ніби впрівав у гарячому попелі, й тому зберігав вітаміни та сполуки мікроелементів. Узвари діяли передусім профілактично — запобігали захворюванням, знімали втому та загальний стрес.

Козаки також завжди носили з собою капшук (кисет), де зберігався порошок із сухих трав: полину, материнки, оману, кінзи, тархуну. Його додавали до їжі або вживали окремо.

Ну і, звичайно ж, не забудемо про часник, цілющі властивості якого зайво описувати.

Завдяки цим простим засобам, за свідченнями істориків, козаки практично не хворіли на інфекційні хвороби. Вони були міцнішими та здоровішими за інших «царських слуг»: турків, сардинців, французів і навіть англійців, які мали досвід війни у спекотних колоніях.

Фізичні вправи

Щоденні тренування із важкою холодною зброєю – шаблями, бойовими сокирами, ціпами, чеканами, булавами, пірначами, рідше бердишами або алебардами – також неабияк впливали на загальний стан здоров`я запоріжців. Тож і на імунітет.

Віктор Шевченко

Кореспондент АрміяInform

Матвіїв Юліан Миколайович «Недобитий» 1914р. 8.04.1953р. Командир куреня, окружний Керівник ОУН.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Народився в с. Білявці Бродівського р-ну Львівської обл. Походив із сімї вчителя. У 1932 р. встановив звязки з ОУН. Навчався у Люблінському Університеті, був магістром права. Під час хвилі польських репресій у 1934 р. пориває з ОУН та виїзджає до Бельгії.

Під час візиту з Бельгії додому у вересні 1939 р. у Гданськ його застає початок Другої Світової Війни. Восени 1939 р. нелегально переходить Радянсько – німецький кордон і скоро повертається назад на територію окупованої Польщі.

З поч.1940 р. секретар Окружної Української Поліції м.Грубешова на Закерзонні – де займається канцелярською роботою, в жовтні 1941 р. переведений в поліцію м.Коломия. З грудня 1941 р. по березень 1944 р. комендант Української Поліції Кутського р-ну Станіславської обл.. Восени 1942 р. знову встановлює звязки з ОУН – надалі повідомляє підпіллю про дані про підготовлювані німецькі операції проти українців

22 березня 1944 р. ще з трьома поліцейськими переходть у підпіля - перед цим він передає групі членів ОУН 5 гвинтівок і ті на гірській дорозі роблять «засітку» інсценуючи його вбивство. Під час обстрілу він прикидається убитим, а візник потім повідомляє німцям про його загибель. Це було зроблено з метою уникнення німецьких репресій щодо його сімї, які неодмінно настали б у разі коли німці дізналися про його втечу та перехід його в підпілля.

В кінці березня 1944 р. коли сотня «Скуби» вела бій з німцями біля с.Старі Кути , група під командуванням «Недобитого» знищує залізничний міст між м.Кути та Вижниця . На початку квітні 1944 р. відїзджає на захопленій у німці бронемашині у Жаб`ївський р-н , де займається формуванням сотні УПА «ім.Богуна» численістю 150 чол. та займає пост її командира. У квітні 1944 р. сотня має сутички з наступаючою Червоною армію та радянськими партизанами.

В кінці серпня 1944 р. зокрема перебіжчик від червоних партизан видає повстанцям начальника штабу свого з`єднання, що поранений перебував під охороною в сховку в горах. Його повстанці захоплюють в полон.

21 вересня 1944 р. біля с.Тюдів «Недобитим» була організована засітка в яку потрапили радянські пограничники, в бою вони понесли великі втрати - 20 вбитих, серед них майор. На початку жовтня 1944 р. його сотня ліквідує гарнізон Внутрішніх Військ НКВД в с.Космач.

В жовтні 1944 р. дві чоти «Вихора» та «Кобзаря» в лісі біля с.Жукотин зіткнулися з групою НКВД (нач. НКВД Коршівського р-ну, прокурор, працівники НКВД, воєнкомату, «стрибки» ) - внаслідок бою радянські втрати склали 24 вбитих.

15 жовтня 1944 р. сотня «ім. Богуна» та «Скуби» провела ліквідацію радянських активістів с.Корнів, а після цього вбила 17 осіб совпартактву Чернелицького р-ну. Ці акції викликали увагу НКВД - після цього сотні були атаковані Внутрішніми Військами НКВД з м.Обертин при підтримці двох танкеток. Після запеклого бою повстанці відступили в гори, радянські втрати склали понад 50 вбитих.

10 грудня 1944 р. «Недобитий» разом з сотнею «Скуби» здійснив напад на райцентр Яремче. «Скуба» напав на Яремче і обстрілював радянські позиції з 2 батальйонних мінометів, а «Недобитий» з 2 чотами своєї сотні розташувався напроти лісопильного заводу і стримував радянські підкріплення, що йшли на допомогу гарнізону з м.Делятинa. Радянські втрати склали біля 60 вбитих солдатів, працівників НКВД із гарнізону та біля 40 вбитих червоних на позиціях де були чоти «Недобитого».

17 січня 1945 р. Командир ВО «Говерля» Микола Твердохліб –«Грім» призначає Юліана Матвіївa командиром куреня «Перемога» чисельністю 450 чол. (у складі трьох сотень – «Підгірського», «Скуби», «Грома»). 22 січня 1945 р. курінь здійснив напад на с.Шепіт Косвіського р–ну, однак гарнізон був попереджений і зумів відбити напад. 10 лютого 1945 р. проходили важкі бої з наступаючими військами НКВД. За повідомленнями від місцевих мешканців радянські втрати скали біля 100 вбитих.

На початку травня 1945 р. через сильні облави значна частина особового складу куреня дезертирувала чи вийшла з повинною.

З травня по жовтень 1945 р. «Недобитий» перебуває з групою в 9 чол. на території Румунії. 1 жовтня 1945 р. повертається на тер.України і призначається на посаду Окружного Провідника СБ Косівщини, на цій посаді перебуває до осені 1947 р.

У 1946 р. за поданням Головного Військового Штабу УПА та після затвердження УГВР отримує звання Поручика УПА. З вересня 1947 р. по травень 1948 р. був референтом СБ Коломийського Окружного Проводу.

У травні 1948 р. переходить на Буковину, де стає заступником керівника Чернівецького Окружного Проводу - Василя Савчака - «Сталя». Тут здійснює боротьбу з агентурою МГБ.

26 квітня 1950 р. «Недобитий» разом з кущовими боївками «Дорошенка» та «Сокола» здійснили напад на с.Ростоки Вижницького р-ну Чернівецької області. Було вбито голову колгоспу Гав`юка та працівника МГБ Шпака й спалено колгоспні будівлі.

27 травня 1952 року Юліан Матвіїв- «Недобитий» був схоплений МГБ через зрадника-агента «Кірова». Слідство проходило в Києві і тривало майже 11 місяців.

8 квітня 1953 року Юліан Матвіїв- «Недобитий» був розстріляний у Києві.

15 квітня 1945 нагороджений Бронзовим Хрестом Боойової заслуги, пізніше отримав медаль «Заборотьбу в особливо важких умовах». Посмертно.

Свистун Микола (1912р. - 8.12.1944р.) - мaйop УПA. Псевдо: «Ясень», «Ясен», «Ярбей».

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Народився в с.Ордів Радехівського р-ну Львівської обл. Давній член УВО й ОУН (що не характерно для рядових і командирів середньої ланки УПА - зазвичай такий досвід мали тільки вищі керівники, а в цілому ОУН(б) це були переважно молоді люди, молодші за своїх опонентів-мельниківців) Військовий референт і референт розвідки Радехівського повіту ОУН. Член бойової групи «ВОВКИ» на Волині у 1936-1938 р. Політв`язень польських тюрем (1930, 1933-1936, 1939). Учасник 2 Великого Збору ОУН (1941). Bійськовий комендант Здолбунівського надрайону у 1943-1944 р.

Наприкінці 1943р. – поч. 1944 р. був командиром Здолбунівського куреня Групи УПА «Богун». У січні 1944 р. цей курінь на 1.5 доби зайняв м.Остріг. У квітні 1944 р. на чолі рейду «східних відділів» УПА у Кам`янець-Подільську, Вінницьку, Київську обл. Заступник командира і шеф штабу УПА-південь.

23 квітня 1944 р. очолив зєднання «Холодний Яр». Учасник Гурбенського бою – підрозділи М.Свистуна і С.Котика потрапили в оточення, вирвалися з нього і добралися до Клеваньських лісів.

Учасник установчого з`їзду НВРО 17-18 липня 1944 р. біля с.Дермань Мізоцького р-ну Рівненської обл.. Підрозділи «Ясеня» (сотні «Вира», «Панька», «Короткого») з 29 липня по15 листопада 1944 р. перебували у рейді по Вінницькій обл.

Був повідником 1 Київської округи.

8 грудня 1944 р. важкопоранений у сутичці зі спецгрупою НКВД у

Кремянецько-Дубнівських ліса, підірвався гранатою, щоб не потрапити в полон. Після його смерті, його частини очолив Семен Котик «Докс».

Першу могилу М.Свистуна зруйнували працівники НКВД, тоді повстанці вдруге її насипали і замінували. При повторній спробі зруйнувати могилу спрацювала міна і загинуло декілька працівників НКВД.

Нагороджений Золотим Хрестом за Бойові заслуги 1-го класу.

Цей день в історії УПА - 26 липня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Зиновій Тершаковець – «Федір» (на фото зліва).

1944 рік

Друга сотня «Дружинники» УПА-Захід вирушила в рейд місцями дислокації німецьких та радянських військ. Рейд тривав до 15 жовтня.

1945 рік

У бою з москалями на Львівщині загинули двоє повстанців.

1946 рік

У селі Дунів на Тернопільщині повстанці знищили заступника директора МТС і працівника райвиконкому.

Під час бою з москалями біля села Забава на Львівщині загинули двоє повстанців.

Біля села Синівці на Тернопільщині повстанці знищили першого секретаря райкому ЛКСМУ, поранили оперуповноваженого МВД і захопили в полон другого секретаря ЛКСМУ, які проводили роботу по хлібопоставкам.

1947 рік

У селі Вівся на Тернопільщині підпільники знищили двох радянських активістів.

1948 рік

У бою з москалями біля села Гузіїв на Станіславщині загинув один повстанець, ще двох поранено.

У засідці в селі Тур’є на Дрогобиччині повстанці поранили двох бійців винищувального батальйону.

1949 рік

У бою з москалями у селі Тур’є на Дрогобиччині загинув зв’язковий Василь Оленяк – «Кудлатий».

1950 рік

Біля райцентру Вигода на Станіславщині в перестрілці з москалями загинув повстанець Іван Бобош.

1951 рік

У селі Стопчатів на Станіславщині під час бою з москалями загинув Василь Дронюк – «Голуб».

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

26 липня 1880р. народився Володимир Винниченко, Український письменник і політичний діяч.

У 1917 р. став членом Центральної Ради, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Винниченко - автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив I Універсал на 2-у військовому з'їзді 23 червня 1917 р.

У 1918 р. через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. Помер у Франції