понеділок, 3 серпня 2020 р.
3 серпня 1948р. біля с.Зарубинці Збаразького району відбувся бій між чотирма воякам УПА і 30 більшовиками, під час якого загинув повстанець “Тарас”.
неділя, 2 серпня 2020 р.
Дубина Василь Прокопович «Вогник» («Огник»), «Славко» лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.
Народився 8 грудня 1925 с. Нем'яч, Бродівський район, Львівська область
Загинув у бою з москалями 20 жовтня 1954 (28 років) с. Нем'яч , Бродівський район,
Львівська область.
Псевдо «Вогник» , «Славко»
Народився у селянській родині. Освіта — 7 класів.
Учасник збройного підпілля ОУН з квітня 1945 р.: стрілець місцевої кущової боївки (04.-11.1945), учасник боївки СБ Підкамінського районного проводу ОУН (11.1945-1946), інформатор СБ кущового проводу ОУН (1946-08.1948), охоронець Володимира Качура — «Лимана» (референта СБ Підкамінського районного проводу ОУН, а відтак — керівника Підкамінського районного та Золочівського надрайонного проводів ОУН).
Загинув унаслідок зради в оточеній москалями господарці, застрелився, аби не потрапити живим у руки ворога.
Нагороди
Згідно з Наказом Золочівського окружного проводу ОУН ч. 1/52 від 5.08.1952 р. бойовик охорони Золочівського надрайонного проводу ОУН Василь Дубина — «Славко» нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги УПА.
Вшанування пам'яті.
12.10.2017 р. від імені Координаційної ради з вшанування пам'яті нагороджених Лицарів ОУН і УПА у Львові Бронзовий хрест бойової заслуги УПА (№ 016) переданий Ярославу Батурині, синові Василя Дубини — «Славка».
2 серпня 1888р. народився Кость Буревій, письменник, літературний критик, громадський і політичний діяч, майстер пародії та літературної містифікації
1888, 2 серпня – народився Кость Буревій, письменник, літературний критик, громадський і політичний діяч, майстер пародії та літературної містифікації.
Походив із бідної селянської родини, що мешкала на Воронежчині. У 15 років вступив до партії есерів. За участь у революційному підпіллі Костя Буревія неодноразово заарештовували. Заслання відбував у Сибіру, відсидів у 68 тюрмах.
Член Української Центральної Ради і Комітету членів Всеросійських Установчих зборів – першого антибільшовицького уряду Росії. Активно виступав проти більшовицької диктатури. Очолював повстання у Поволжі. Але після арешту чекістами у 1922-му припинив активну політичну діяльність. Відтоді спрямував зусилля на відродження української культури.
Автор брошури «Європа чи Росія – про шляхи розвитку сучасної літератури». Серед найбільш відомих творів – «Колчаківщина», «Опортунія», «Автоекзекуція», «Павло Полуботок». В останньому гетьман Полуботок, який у дилемі між підтримкою Пилипа Орлика та пошуком компромісу із Московщиною вибрав останнє, помирає в петербурзькій в’язниці зі словами: «О! Тепер я добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!».
У 1927-1930 роки під псевдонімом Едвард Стріха писав літературні містифікації, що сприяли викриттю підлабузницької до радянської влади «пролетарської літератури» в Україні.
Заарештований як член української групи «терористів-білогвардійців».
Розстріляний 18 грудня 1934-го в застінках київської тюрми НКВД.
2 серпня 1918р. Павло Скоропадський підписав «Закон про утворення Фонду національної бібліотеки Української Держави
Суучасна будівля Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Фото: uateka.com
Сьогодні Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського). Головним завданням бібліотеки було формування найповнішого зібрання рукописних та друкованих пам’яток україніки. Бібліотека від заснування отримала статус наукової установи.
Першим завідувачем бібліотекою став Євген Кивлицький.
Нині тут налічується понад 15,5 млн. примірників одиниць зберігання. Бібліотека належить до десяти найбільших національних книгозбірень світу. Вона є найбільшою за своєю площею бібліотекою країни – 27 поверхів лише головного корпусу.
2 серпня 1885р. у Тернополі відбувся концерт хору товариства «Руська бесіда», в складі якого виступала юна співачка Соломія Крушельницька
Театр “Руської бесіди”
2 серпня 1926р. помер священик Іван Волянський редактор першої Української газети в США «Америка».
2 серпня в історії УПА Тернопільщини.
курган УСС с. Качанівка
***
1944 – відділ УПА в лісі поблизу Ріпинців Бучацького району обстріляв компартійних активістів, які супроводжували дві підводи конфіскованого хліба.
***
1945 – чота кавалерії під проводом курінного “Бистрого” розбила поблизу села Бариш Бучацького району більшовицьку військову частину, у бою повстанці здобули 30 возів, коні, упряж.
***
1948 – в с. Качанівка, нині Підволочиського району, працівники райвиконкому Чех, Драгов і директор спиртозаводу Пехон як уповноважені ходили по домівках тих, хто ще не виконав “хлібопоставку”. Помітивши, що Марія Костин, яка належала до таких, прала білизну біля річки, Чех витягнув наган, приставив його дуло до голови жінки і пригрозив їй: “Ти бандитка! Я тебе розстріляю, як собаку!”. Потім наказав іти додому і збирати збіжжя для держави. Насамкінець ударив кілька разів селянку, а білизну викинув у болото. Тоді ж цей представник влади побив жителя Качанівки, 70-річного Івана Луця, котрий не міг відвезти зерно на збірний пункт, бо не мав власних коней.
***
1948 – за знущання (тортури, грабіж) над місцевими жителями та прислужництво окупаційному комуністичному режимові українські повстанці повісили голову сільської ради Кутів Гусятинського району Дмитра Дрогомірецького.
1 серпня 1492р. похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізіда і нащадка Мамая
субота, 1 серпня 2020 р.
Володимир Кабачок, бандурист-віртуоз, педагог, громадський діяч, засновник першого жіночого тріо бандуристок.
1892, 27 липня – у селі Петрівці на Полтавщині народився Володимир Кабачок, бандурист-віртуоз, педагог, громадський діяч, засновник першого жіночого тріо бандуристок.
Батька Володимир Кабачок ніколи не знав. Його мати Євфросинія Кабачкова наймитувала у священика, хлопчик народився поза шлюбом і до 5 років виховувався у сусідньому селі в родині тітки.
Із семи років співав у Полтавському архієрейському хорі. Закінчив Полтавське музичне училище, пізніше вступив до Московської консерваторії по класу контрабаса. Довчитися завадила Перша світова війна. Після демобілізації стає регентом полтавського собору, викладає співи у школах.
Із 1923-го на хвилі українізації починає цікавитися бандурою, за консультаціями звертається до Гната Хоткевича. 1925-го у себе вдома організовує аматорську капелу бандуристів, яка через чотири роки отримує звання Зразкова капела бандуристів Української РСР.
1934-го Кабачка на три місяці заарештовують за «шевченківські» вуса. Після звільнення виїжджає до Ленінграда, де влаштовується в театральний оркестр, заробляє грою в паркових оркестрах. Водночас, у передмісті Ленінграда Автово при клубі підприємства "Експортліс" організовує український хор. Згодом – капелу бандуристів, для якої з Полтавщини привіз 12 бандур.
1937-го його арештовують вдруге. Присуд «трійки» НКВД — 10 років за «націоналістичну діяльність». Його відправляють на Колиму на золотомийний промисел, де він випадково зустрічає серед чекістів свого учня. Той добивається звільнення вчителя, і в 1942 році бандуриста відправляють до Ташкента.
У 1944-му Володимир Кабачок повертається до Києва, викладає в музичному училищі, консерваторії, керує оркестром хору Григорія Верьовки. Тоді ж замислюється про створення жіночого ансамблю. Це була новаторська ідея, адже досі бандура вважалася чоловічим інструментом.
1949-го Кабачок створює перше тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової й Тамари Поліщук. Усі дівчата виростали без батьків, тож Володимир Андрійович став їм не лише вчителем, а й батьком. Власним коштом він купував для ансамблю сценічні костюми.
Успіх тріо був вражаючим: у 1955-му на Варшавському фестивалі молоді дівчата отримали Золоту медаль.
Табори та невлаштованість життя підірвали здоров’я Володимира Кабачка – у нього почали відмовляти нирки. Попри це він не полишав занять із учнями, продовжував писати самовчитель «Школа гри на бандурі», який був надрукований уже після його смерті.
Помер Володимир Кабачок 15 червня 1957 року, похований на столичному Печерському кладовищі.
Наталка Позняк-Хоменко.
Модест Пилипович Левицький, письменник, публіцист, політичний діяч, лікар.
Модест Левицький та Петро Шепченко – лікар-хірург, член «Просвіти». Зліва направо. 1910-ті. Радивилів. Фото: uk.wikipedia.org
1866, 25 липня – у селі Вихилівка на Хмельниччині народився Модест Пилипович Левицький, письменник, публіцист, політичний діяч.
Походив із давнього шляхетського роду Рогуля-Левицьких, однак зрікся графського титулу і відкинув першу частину свого прізвища. У віці 15 років, ще навчаючись у гімназії, видав книжечку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Закінчив історико-філологічний та медичний факультети Київського університету. Видав збірки «Оповідання» (1907), «У суді» (1918). Модеста Левицького характеризували як щирого демократа-народолюбця і лікаря-гуманіста, а його твори пронизані глибоким співчуттям до всіх принижених і скривджених.
«Він не був першорядним артистом, таким як Франко або Коцюбинський, але те, що він писав, йшло з глибини серця, було овіяно живим, глибоким почуттям і досягало великого ефекту власне тому, що було зогріте любов’ю, без якої навіть найбільший талант не може нас зворушити, і без якої всяка «віра», себто ідея, є мертвою», – писав Дмитро Дорошенко.
Модест Левицький – один із засновників Української радикальної партії. Створював «Просвіти», розповсюджував українські книжки, власним коштом видавав просвітницько-популярні брошури про холеру, сибірку, скарлатину.
За часів УНР – головний санітарний лікар залізниць України, директор культурно-освітнього відділу міністерства шляхів, голова української дипломатичної місії в Греції. Пізніше – міністр здоров’я уряду УНР у вигнанні, викладач Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословацька республіка).
Керував туберкульозним санаторієм для вояків УНР. Багато писав. Підготував ряд мовознавчих розвідок, підручник «Граматика української мови».
У 1927-му повернувся в Україну, в Луцьку працював лікарем і викладачем гімназії, займався культурно-просвітницькою діяльністю. Як згадувала колишня гімназистка Ірина Левчанівська, «Модест Пилипович Левицький був душею гімназії, або її «добрим духом». Тихий, спокійний, він на педрадах гаряче заступався за учнів, як гімназійний лікар не лише дуже уважно, дбайливо лікував учнів, але часто на свої гроші купував їм ліки. Був ініціатором музею при гімназії, організатором оркестру бандуристів і т.п. Всі любили «дідуся»: і учні, і їхні батьки, і вчителі».
Земляки-сучасники називали його «батьком Волині».
Помер 16 червня 1932-го у Луцьку.
1 серпня 1911р. народився Омелян Грабець - «Батько», член ОУН, полковник УПА.
Омелян Грабець (1911 - 1944). Фото з архіву ЦДВР.
Народився в с. Нове Село Любачівського повіту (нині це територія Польщі).Вчився у Празькому політехнічному інституті. У Празі в міжвоєнний період жило чимало представників української політичної та мистецької еліти: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Михайло Сорока, Микола Сціборський, Олена Теліга.
Приїжджаючи додому на канікули, Омелян співпрацював із «Просвітою», був діячем Пласту, керував театральним гуртком у Новому Селі. 1933-го організував насипання символічної могили на честь Українських Січових стрільців.
Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького почалися переслідування польською владою членів ОУН. Омелян Грабець потрапляє до концентраційного табору Береза-Картузька. Відбув там до січня 1936-го. Під час укладання асфальтової дороги в таборі каток розтрощив йому руку. Ще в холодних бараках розвинувся ревматизм. Відтак, його було звільнено за станом здоров'я.
Підлікувавшись, він переїхав до Львова, де за дорученням і сприянням ОУН став директором невеличкої ткацької фабрики. Паралельно Омелян став головою Українського студентського спортивного товариства. Підтримував проголошення Карпатської України, за що 1939-го знову заарештували під час Студентського конгресу.
Звільнився після початку Другої світової війни у вересні, коли Польща була захоплена нацистами.
У Львові організував охорону собору св. Юра за участі підпільників ОУН, а після приходу радянської влади переселився з сім’єю у містечко Чесанів (нині – Польща). Тут Омелян керував секцію молоді в місцевому відділенні Українського допомогового комітету. Відповідав за переміщення через німецько-радянський кордон кур'єрів та озброєних груп націоналістів.
Створював «Курені молоді», де навчали молодь користуватися зброєю, фізично і морально готувати її до підпільної діяльності. «Куренівці» збирали зброю, залишену вояками Червоної армії, яка пізніше пішла на озброєння УПА.
1941-го Омелян Грабець став членом Головного Військового штабу ОУН та Командиром Головного Військового осередка. Брав участь в організації «похідних груп ОУН», був обласним провідником ОУН Рівненщини та Кам'янець-Подільщини.
Влітку 1943-го Грабцю присвоєно звання полковника та доручено очолити УПА-Південь.
Влітку 1943-го під його керівництвом відбулося звільнення в’знів Літинської тюрми. Більшість в’язнів якої були євреї, частина з них увійшли до УПА-Південь.
Серед бойових операцій Грабця – Батька: звільнення полонених із концтабору в Калинівському районі, кілька успішних засідок на німців під Вінницею, наліт на зброярню у самій Вінниці, а також – рейд до Молдови, а потім на захід України.
10 червня 1944 року біля села Микулинці Літинського району відбувся бій з батальйонами НКВД, під час якого Омелян Грабець загинув. Місце його поховання донині невідоме.
Джерело
https://old.uinp.gov.ua/
1 серпня 1953р. у Воркуті в концтаборах ГУЛАГу відбулося криваве придушення повстання політичних в’язнів, організаторами якого були члени Організації Українських Націоналістів та Української повстанської армії.
Довідка про операцію придушення. Джерело: Держархів РФ. Ф. Р–9413, оп. 1, д. 160.
Воркутинське повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою Речлаг (українською – Річний табір). Він складався з 17 зон, де перебувало 38 589 ув’язнених. Серед них 10 495 українських націоналістів. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.
Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділеннях. У зонах Речлагу існували підпільні гуртки, організовані за національним або земляцьким принципом. Учасники страйку зорганізували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. В бараку № 42 розміщувався «штаб бандерівців». Серед українців найактивнішими учасниками повстання були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН і УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заяць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко.
Страйк переріс у повстання. 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів. Керував повстанням конспіративний центр, до складу якого входили переважно українські та прибалтійські націоналісти. У кожній зоні був свій керівник повсталих. 29 липня відбулися переговори повсталих в’язнів із комісією із МВС СРСР на чолі із заступником міністра МВС СРСР генералом армії Масленниковим, однак безрезультатні. У відповідь влада розробила план придушення повстання у бунтівних зонах.
31 липня 1953 р. у зону № 2 ввели посилену охорону зі зброєю. Вона оточила беззахисних повстанців і змусила групами по 100 осіб вийти за зону. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому – 10 табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти № 29 особисто застрелив одного із організаторів – поляка Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350-400 чоловік. Влада у зону ввела 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад й озброєна охорона, які також вступили у бій з повстанцями.
У сутичках загинули 53 політв’язні (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), і 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції у 10 табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в ОЛП-43 на загальний режим. Загалом, у ході цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1 122 в’язнів, з них 15 заарештували одразу й 14 дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.
Підготували Леся Бондарук, Сергій Горобець, Наталка Позняк-Хоменко.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
Осип Хома "Віллі", воїн УПА, один із кращих боксерів довоєнної Європи.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Невідомий повстанець із Осипом Хомою - "Боксером" (праворуч). Лемківщина, 1946 р. Фото: архів Центру досліджень визвольного руху.
В Українській повстанській армії воювало чимало стрільців, біографії яких достойні сценарію голлівудських блокбастерів.
Саме звичайні повстанці були творцями бойової слави УПА. Їхнє геройство, харизматичність та часто непересічність спонукають нас задумуватися над минулим, а часто й дивуватися. Одним із таких був повстанець Осип Хома - "Боксер".
Він народився у Відні в 1917 р., потім родина переїхала до Станіславова (тепер - Івано-Франківськ) . Осип змалку мав схильність до пригод та пізнання світу: "Я завжди мріяв про широкий світ, - згадував він, - Бистриця - річка рвучка, але не широка, і мені не раз бажалось прямо втекти у світ і піти на "широку дорогу". Впертий і непосидющий Осип зрештою так і зробив.
Окрім подорожей, його надзвичайно захоплював бокс. Великого зросту та сили, він у численних дворових боксерських боях постійно перемагав. Скоро йому стало зрозуміло, що ні в Станіславові, ані якомусь іншому місті немає достойних суперників.
Батьки не поділяли захоплень хлопця і тому він відважився на кардинальний вчинок: 1932 року втік з дому та у п'ятнадцятирічному віці опинився у польському портовому місті Гдиня.
Тут він отримав набагато ширші можливості: на рингу переміг багатьох суперників, аж поки з часом не зустрівся у поєдинку із двічі чемпіоном Польщі у всіх вагових категоріях Пілатом.
Поєдинок із чемпіоном Осипу Хомі відкривав, здавалось, дорогу у професійний спорт - після переможного бою він став членом польської боксерської збірної, у складі якої виступав успішно проти тодішніх чемпіонів Європи - німців.
В одному з поєдинків на ринг проти українця вийшов німець, олімпійський чемпіон Герберт Рунге, який програв бій Осипу. Хома став одним із кращих боксерів Європи.
На жаль, у збірній Осип боксував не довго - його призвали на службу у військово-морський флот Польщі, звідки він згодом перевівся у торговий флот.
Хома не бачив вже можливості реалізувати себе у боксі в Європі, тому, очевидно, вирішив повернутися до мрії дитинства - пізнати світ.
На торговому судні Осип 48 разів перетинав Атлантику, побував у Індії, Північній і Південній Америках, на о. Шпіцберген, в багатьох тропічних країнах. Зважаючи на рівень розвитку тогочасної техніки, слід зауважити, що ходіння через холодну, штормову Атлантику було заняттям не для слабодухих.
За час праці у торговому флоті Хома 24 рази відвідав Нью-Йорк, довготривалі заходи у порт якого використовував для улюбленого хобі - боксу. Ці бої, звичайно, були аматорськими, але для портового боксера давали шанс стати професіоналом.
Невдовзі у Брукліні українець вперше вийшов на ринг як професійний боксер і... відправив у нокаут відомого тоді американського боксера чеха Гавлічка.
Після цього бою на Осипа Хому звернули увагу нью-йоркські боксерські промоутери: він підписав контракт із власником промоутерської компанії "Стенлі Гімнезіум" Гудменом.
Українського боксера взявся тренувати колишній чемпіон світу Бенні Леонард, легенда-легковаговик, який за свою кар'єру провів понад 200 боїв і тільки чотири рази програвав поєдинки.
Але в серпні 1939 року Осип Хома мусив іще раз повернутися до Польщі, щоб виконати до кінця умови контракту із компанією торгового флоту.
Ця поїздка вже вкотре змінила долю Осипа: у Гдині 1 вересня 1939 р. його застає німецько-польська війна, а відтак мобілізація.
У складі гарнізону міста Осип Хома бере участь у запеклих боях із німцями за порт. Тут він потрапив до полону, а далі до німецького концтабору для військовополонених. З часом йому вдалося звільнитися, оскільки німці дізналися, що полонили відомого боксера. Відтак Хома проживав у окупованій Польщі без роботи, і, тим паче, боксу.
Усвідомлюючи, що під час світової війни його народ бореться за свободу для України, Осип встановлює контакти з ОУН, для якої на початках виконує кур'єрські завдання.
Початок німецько-радянської війни 1941 року застав хлопця у Львові, а коли у 1943 р. розпочався набір у дивізію "Галичина" , він приймає рішення йти до війська.
Молодого добровольця призначають в артилерійський полк, разом із яким у червні 1944 року він потрапляє в оточення під Бродами і з неймовірними зусиллями виривається звідти. Але в околицях Львова під Брюховичами потрапляє вже в радянський полон, звідки - у концтабір військовополонених за Урал.
В 1945 р. Осип Хома добився репатріації до Польщі як підданий цієї держави. Відтак із Східної Прусії він переїжджає на Лемківщину, де воювала УПА.
На Закерзонні (землях за лінією Керзона - українських етнічних територіях на сході щойно створеної Польської Народної республіки - ІП ) Осип швидко налагодив контакти із українським визвольним рухом та приєднався у 1946 р. до сотні "Ударники" Степана Стебельського - "Хріна".
У відділі, як людина із бойовим досвідом та військовим вишколом, Осип Хома отримав під своє командування повстанський рій та обрав собі псевдо "Боксер". Згодом він став бунчужним сотні в старшинському ранзі поручника.
Численні бої та сутички показали Осипа як вправного артилериста і кулеметника. А в хвилини затишшя колишній моряк і боксер розповідав повстанцям про свої подорожі, або веселив різними трюками.
Демонструючи свою силу, однією рукою за кінець ствола відривав кулемет від землі, а це понад 10 кг, та підносив його над головою. Повстанці дивувалися його силі і жартували та сміялися із своїх друзів, які намагалися зробити те саме з кулеметом, що й "Боксер".
Повстанський побут Осип Хома переносив важко. Завжди голодний, часто босий (мав 45 розмір взуття, яке складно було дістати у підпільному побуті), з трудом витримував довгі марші (від тривалої ходьби і при вазі понад 120 кг йому сильно боліли ноги) він не падав духом та завжди підтримував друзів по зброї. У його присутності дівчата-кур'єри відчували себе у більшій безпеці, як зазвичай.
Після акції "Вісла" (здійсненого в 1947 році комуністичним урядом Польщі примусового переселення українців із Закерзоння на захід країни, на отримані від німців землі - ІП ) поручник не перейшов із сотнею на територію УРСР, а залишився на Лемківщині в тереновій сітці ОУН, а восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини.
Тут, у таборі переміщених осіб в Міттенвальді, Осип Хома востаннє повернувся до боксу: тренував українську табірну збірну, брав участь у національних змаганнях на першість народів DP (displaced persons - "переміщених осіб") у Вюрцбурзі в 1948 р.
Саме в цих таборах доля ще раз звела його із колишнім промоутером, а тепер уже майором американської армії Гербертом. Обоє розуміли, що повернення на ринг для Хоми як професійного боксера не буде: десять років поневірянь, підірване здоров'я та вік не залишили жодних надій.
У 1951 р. Осип Хома із родиною перебрався у США, одружився, у нього народилася донька Тамара. Якось зустрівшись із своїм другом Олегом Лисяком, Осип сказав: "Знаєш, я переїхав так багато світу. Бачив Полярну зорю і Південний Хрест, знаю, як то там "за Уралом сонце сходить" і як виглядають тропічні джунглі, а все-таки, хоч непогано нам і тут, в Америці, я не можу забути цієї малої рвучкої Бистриці. Колись мене тягнуло від неї у світ, а тепер я дав би півсвіту за те, щоб побачити Бистрицю ще раз".
Закінчилося життя Осипа Хоми трагічно: 30 квітня 1958 р. на сорок першому році життя він помер у шпиталі, не перенісши операції.
Джерело
https://www.istpravda.com.ua/
Нашого цвіту по всьому світу Українськa книгарня, Smoky Lake, Alberta, Canada, 1927 рік.
Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
пʼятниця, 31 липня 2020 р.
Цей день в історії УПА - 31 липня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
5 червня 1943 р. підрозділ УПА в с.Дюксин біля Костополя напав на німецький каральний загін чисельністю 70 осіб, німці втративши 12 вбитих, змушені були відступити.
Перед цим німці вбивали мирне населення і палили село Дюксин - загинуло багато жителів які не встигли втекти до лісу, зокрема німцями був убититй батько підпільного графіка ОУН Ніла Хасевича - Антон Хасевич.
Тут же стався випадок - селянин Карпо Овдійчук прагнучи здобрити німців почав їх пригощати молоком і хлібом, а німці випивши молоко жорстоко вбили довірливого селянина.
Командуванням УПА на основі цього характерного випадку була випущена листівка із закликом нещадно боротися проти німецьких загарбників.
************
1944 рік
Відділ сотні «Перебійнис» УПА-Захід у бою з москалями біля села Хлівчани на Львівщині знищив двох сержантів і рядового.
1945 рік
Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Гаврилівка на Станіславщині. Знищено і поранено кількох бійців, решту особового складу розігнано.
Опергрупа НКВД захопила криївку в селі Григорів на Станіславщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, знищили лейтенанта, але зазнали важких поранень і були захоплені в полон.
1946 рік
Сотня «Журавлі» УПА-Захід атакувала дільницю винищувального батальйону в селі Липовиця на Станіславщині. Особовий склад розігнано. Спалено приміщення гарнізону, молочарню, хати бійців-активістів. Здобуто кулемет та інше озброєння.
У селі Корнич на Станіславщині повстанці знищили сержанта полку внутрішніх військ, захопили в полон секретаря райвиконкому, уповноваженого по хлібозаготівлях і двох радянських чиновників.
1947 рік
У райцентрі Перегінське на Станіславщині повстанці знищили нафтові вежі та обладнання нафтопромислу.
У селі Вовчинець на Станіславщині підпільники знищили голову сільради.
1948 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у засідці біля села Хирів на Дрогобиччині поранив секретаря райфінвідділу.
У бою з москалями у селі Туради на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1950 рік
У селі Обельниця на Станіславщині повстанці на колгоспному току знищили третього секретаря райкому КП(б)У.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.
Ярослав Струтинський «Яспар» із с. Блюдники.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ярослав Струтинський («Яспар»), що безпосередньо опікувався транспортуванням голландців через Карпати. (фото надане Володимиром Морозом)
***************
«Яспар» і Блюдники
05.09.2016р.
Інколи дослідження сторінок минулого підкидає нам свої сюрпризи. Переглядаючи книгу П. Потічного «Пропагандивний рейд УПА в Західну Європу» (Торонто – Львів, 2014), ми натрапили на цікаву інформацію про народження одного із провідних діячів ОУН-УПА Ярослава Струтинського у селі Блюдники Галицького району. Звісно цю інформацію ми старалися перевірити за різними джерелами. Однаку усі відомі з них твердили одне і теж: Я. Струтинський є уродженцем цього села. Не маючи під рукою інших відомостей, ми вирішили матеріал про нього узагальнити та оприлюднити.
Можливо, хтось із часом і зможе цей факт підтвердити додатково, або заперечити. А поки що подаємо короткий життєпис цього історичного діяча, біографія якого цілком заслуговує на статтю у Вікіпедії.
Струтинский Ярослав («Яспар», «Новий») (26.08.1922—19.10.1999) — народився в с. Блюдники Галицького района Івано-Франківскої області. Середню освіту здобув у Станиславові в 1941 році. Член Юнацтва ОУН з 1939 року, влітку 1941 р. — учасник Старшинської школи ОУН у Великих Мостах у Львівській області, в 1941 — 1943 рр. — член обласної воєнної референтури ОУН Станіславської області. З 11.1943 — член штабу ВО «Говерла». З 05.1944 р. — заступник головного зв’язквого УПА з Угорською арміею, з 10.1944 — перебуває в Угорщині, де бере участь у формуванні повстанських загонів «Копіяш», з 1945 — в Західній Німеччині. В 1950 р. емігрував до США, мешкав у Чикаго. Член Торонтського видавництва комитету «Лiтотис УПА», декілька разів був вибраний головою Об’’єднання колишніх Вояків УПА.
Такі скупі біографічні дані, звісно, не дають повної картини його непростого життя. Тим більше, що їх можна доповнити окремими відомостями, які ширяться Інтернетом. Так відомо, що Я. Струтинський у квітні 1944 року став першим командиром сотні «Дружинники» у Галицькому районі. Зазначимо, що своїм основним псевдонімом він взяв ім’я одного з трьох царів зі Сходу, які прийшли привітати новонародженого Ісуса. По-східному воно звучить як Каспар або Яспар.
Пізніше він як ад’ютант командира ВО «Говерла» Івана Бутковського («Гуцула»), був присутній разом із о. І. Гриньохом та А. Дольницьким на присязі курсантів старшинської школи «Олені». Також Ярослав Струтинський («Яспар») безпосередньо займався організацією переправи офіцерів за кордон. Він був організатором безпеки для групи старшин Королівсь¬кого війська Голландії, яким вдалося втекти з німецького табору у м. Станіславі. Він забезпечував конвой цієї групи в Угорщину та її повернення до західних альянтів (союзників – І.Д.). Пізніше уже працюючи в «Літописі УПА», Ярослав Струтинський подасть від себе інформації про поїздку до Голландії з професором Петром Потічним та про зустріч й інтерв’ю з голландськими генералами, яким УПА допо¬могла в 1944 році дістатися з Галичини до Голландії.
З травня 1944 року він став заступником головного з в ’язкового УПА з Угорською армією. Річ у тім, що з кінця 1943 р. в ОУН і УПА існувала домовленість з угорськими військовими про нейтралітет і співпрацю.
Цікаві дані про відносини УПА з угорською армією подає у своєму щоденнику один із працівників штабу 4-ої ВО «Говерла». За ними, 4 вересня 1944 р. угорська військова розвідка надіслала до штабу ВО лист з пропозицією про передачу трьох угорських офіцерів, захоплених повстанцями 1 вересня, в обмін на угорську зброю та амуніцію. Того ж дня, здійснено інсценування передачі угорцям трьох полонених офіцерів під виглядом сутички із сотнею мадярів, очолюваної закарпатським поручиком І. Іванчом. 12 вересня 1944 р. група старшин УПА у складі нового командира 4 ВО «Говерла» М. Твердохліба («Грім», «Музика», «Петро») і працівника штабу групи сотника К. Петерса («Сокола») здійснила поїздку до місця розташування угорського командування, досягнувши домовленості про організацію поїздки старшин УПА на територію Закарпаття.
14 вересня 1944 р. командир «Грім», шеф зв’язку ГВШ УПА М. Медвідь («Карпович»), Я. Струтинський («Яспар») та інші повстанські старшини виїхали на територію Закарпаття. Відвідавши угорську заставу під командуванням поручика І.Іванча, група старшин УПА у супроводі угорських підрозділів, що відступали, виїхала залізничним потягом до станції Рафайлова. Після цього, пересівши на угорську машину пропаганди, вони перетнули кордон і залізницею доїхали до Хуста. Упродовж усієї подорожі старшин УПА постійно супроводжували угорські молодші офіцери і солдати. «Мадяри оглядають нас із зацікавленням й мають до нас респект, бо знають, що ми із УПА», — писав у своєму щоденнику невідомий працівник штабу ВО «Говерла». 16 вересня 1944 р. в Хусті відбулася зустріч між командуванням 4-ої ВО «Говерла» та угорськими офіцерами, про результати якої цитоване джерело, на жаль, не подає інформації.
Тут також відбулася зустріч із зв’язковим старшиною при штабі 1-ої угорській армії капітаном А. Дольницьким («Голубенко»). 17 вересня 1944 р. група старшин УПА разом із «Голубенком» у супроводі угорського майора виїхала до Сколого. Проблема Закарпаття у переговорах між представниками українського визвольного руху не обговорювалась. Можливо, що предметом переговорів з представниками угорського командування було врегулювання відносин між УПА і частинами 1-ої угорської армії, що відступали, а також передача розвідувальної інформації УПА про розташування части Червоної армії у Карпатах.
Андрій Кисіль - Дольницький користувався також псевдонімом «Немо». Восени 1944 р. угорський Генеральний штаб повідомив Дольницького про намір створити за зразком УПА угорський повстанський рух для боротьби з більшовиками. Мадяри просили надіслати в їх розпорядження інструкторів для вишколу майбутніх угорських партизанів. На заході Угорщини, біля м. Папа, було створено вишкільний табір цього формування, що мало називатися «Копіяш» (у перекладі з угорської «хоругвоносець»). Групу старшин-вишкільників з УПА розмістили в с. Даба за 10 км від м. Папа. Також цей пункт став транзитним для членів ЗП УГВР і деяких українських утікачів. З’явилася думка створити в Угорщині відділ УПА. До лютого 1945 р. була створена добре вишколена група, якою командував Ярослав Струтинський — «Яспар». Між УПА і угорським військовим командуванням також була досягнута домовленість про закидання відділу з 14 українських парашутистів на чолі зі Струтинським угорськими літаками у Карпати.
Про ці події Ярослава Струтинський згадує наступне: «В той час я був з різними завданнями у Празі, Братіславі, Кракові і Відні, роз’їжджаючи по наших зв’язкових пунктах чи до людей з групи ГСЗС УГВР Миколи Лебедя. З різних місць мені вдалося заанґажувати деяких вартісних молодих людей до нашого відділу УПА в Угорщині для спеціальних доручень. До лютого 1945 р. ми мали добре вишколену групу, якою під час мого подорожування командував «Криленко». Десь у початках березня на наш постій прибули генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, віце-президент УГВР о. д-р Іван Гриньох, майор Іван Бутковський («Гуцул»), член УГВР письменник Іван Багряний та полковник Олександр Даниленко («Данько»), колишній вояк УНР, тепер УПА — всі вони були в дорозі на Захід.
Їх приймав Андрій (Дольницький – І.Д.) та примістив на добрих квартирах. Це було в місцевості с. Даба, за якихось 40 км на захід від озера Балатон. Гості мали наради з нами. Почувши, що Андрій зорганізував відділ УПА для спеціальних завдань, рішили, якщо це було б можливим, вислати угорським літаком та скинути парашутами на Підкарпаття (Прикарпаття – І.Д.) групу для зв’язку. Цю ідею Андрій зреферував в угорському штабі і по кількох днях одержав відповідь. Угорці мали літаки, тільки було обмежене пальне. Проте віддаль була невелика й вони обіцяли влаштувати політ.
Мене призначили командиром цієї групи парашутистів. Я з Андрієм вибрали до неї людей з-поміж вояків нашого спеціального відділу УПА, який Андрій зорганізував в Угорщині. Нашим завданням було приземлитися на відомому мені терені дій УПА, шукати зв’язку до Генерального секретаря УГВР та Головного Командира УПА генерала Тараса Чупринки» й поінформувати його про ситуацію на цьому боці фронту та про дотеперішню діяльність закордонної місії УПА на чолі з Миколою Лебедем і о. д-ром Іваном Гриньохом. Нам не було вільно брати нічого на письмі. Інформувати я мав лише усно. Почався інструктаж, що я маю переказати, і вишкіл цілої групи. У вишколі брали участь також члени УГВР. Кілька лекцій провів з курсантами також Іван Багряний.
Так вишколюючись і в постійній готовості, що завтра можемо від’їхати, проминуло майже два тижні. Тим часом ситуація змінилася. Від Румунії підкочувався фронт. Угорські штаби були затурбовані, що от-от червона навала заллє їхню державу. Врешті вони повідомили, що не можуть нам виділити літака, бо взагалі не мають пального. Наші гості з УГВР від’їхали на Захід, щоб там шукати контакту з альянтами. Мої останні дні на Угорщині пройшли в непевності, що може більше не побачимося з Андрієм.
Група угорських старшин з головного штабу мала завдання організувати партизанку, коли совєтська армія займе територію їхньої країни. Вірний розвинутій дружбі, Андрій вирішив залишитися в Угорщині та ділити з ними долю й недолю. Мені він радив податися на Захід і там шукати зв’язку з місією УГВР закордоном. Тож як тільки потепліло, напровесні 1945 р. я відійшов на Захід ще з 14 вояками з нашого відділу для спеціальних завдань. Андрій появився у Західній Німеччині щойно в 1946 р. Тоді ми зустрічалися декілька разів».
У серпні 1945 року Я Струтинський перебував уже в Мюнхені. Він розповів, що розігнав загін УПА, діючий в районі гір. Криниці, і створив загін новий в кількості 40-50 чоловік. у зв'язку з тим, що незабаром почався наступ Червоної Армії, створений ним загін УПА розбігся, а сам він поручник УПА виїхав в еміграцію. З 1945 року Я. Струтинський перебував у Західній Німеччині, де був членом місії УПА. У 1945—47 роках, підви¬щений ЗП УГВР до сотника. У 1950 р. емігрував до США і поселився в Чикаго, де закінчив технічні студії.
До виходу на пенсію працював будівельним інженером. Одружений з Євстахією Берень. У США декілька разів був головою Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, був членом Товариства українських інженерів у США (у 1980 р. обраний головою його місцевого відділу), членом Видавничого комітету «Літопису УПА» став від початків заснування Тісно співпрацював з Українським інститутом модерного мистецтва, був його меценатом, також він очолював хор «Сурма» та опікувався молодіжним оркестром у Чикаго.
У жовтні 1973 р. під час засідання Головної управи об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, її голова Ярослав Струтинський («Яспар») перед колишніми членами ОУН та вояками УПА згадав про те, що «ми видали дуже рідкісний спомин генерала голландської армії —Едварда ван Хотеґема «Моя зустріч з УПА» (Нью-Йорк, 1972 р.). Спомин цей написаний щиро та живо. У ньому він переповідає події 1944 р. та про допомогу, яку він одержав від нас, тому доложіть усіх старань, щоб розповсюдити її на місцях серед своїх приятелів та громадянства». Ярослав Струтинський хотів якомога швидше поінформувати українців, які були розкидані по всьому світу, як це було можливо, і таким чином прискорити пропагування відносин з однією із західних країн, що дуже було на той час необхідним.
Пізніше Ярослав Струтинський на одному із засідань Головної управи об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади згадував, що він особисто у 1990 р. на звернення д-ра Остапа Винницького з Торонто, з дослідницького центру в Канаді, дав інтерв’ю, як колишній старшина УПА для документального фільму - «Україна у Другій світовій війні» та розповів про зустріч з вищезгаданими голландськими офіцерами. Ярослав Струтинський помер у 1999 році в Чикаго, де й похований.
Зрозуміло, що навіть ця стаття не може дати остаточної відповіді, де народився наш герой. Тут потрібні дані із Метричної книги, або якась інша достовірна інформація. І все ж, перебуваючи довший час на еміграції, Я. Струтинський міг цю інформацію виправити. Як бачимо, з П. Потічним, з книги якого ми взяли ці відомості, вони були знайомі. Однак він цього не зробив, то ж нам залишаєтесь повірити написаному.
Джерело
http://galslovo.if.ua/index_old.php?st=6029
Арешти в соборі «Святого Юра» (мовою оригіналу на "ізеке").
Собор святого Юра у Львові , 1936 рік
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга ІІ. Документ № 62.
Киев, ЦК КП(б)У тов. Зленко
Информация о результатах проведения операции по арестам антисоветского духовенства греко-католической церкви и реагировании духовенства и населения Львовской области на аресты
В результате проведенной операции по изъятию антисоветского духовенства и церковного актива греко-католической церкви по г. Львову и области арестовано 33 человека, из них:
митрополитов – 1
епископов – 2
священников – 20
диаконов – оуновцев нелегалов, связанных с духовенством – 4
студентов духовной академии и семинарии – 3
церковного актива – 1.
Кроме того, в ходе операции задержаны и подвергнуты тщательной проверке 17 человек, находившихся на территории резиденции митрополита греко-католической церкви, в основном без документов, укрывавшиеся в различных местах „Юра" и обнаруженные в момент производства обысков. Часть из них скрывалась и на колокольне кафедрального собора.
Из числа арестованных наибольший интерес представляют:
1. Слепой Йосиф Иванович, 1892 года рождения, уроженец села Заздристь, Трембовльского района, Тернопольской области, украинец, беспартийный, с высшим духовным образованием, владеет несколькими иностранными языками.
Вышел в священники в 1917 году, произведен в епископы в 1939 году. В 1940 году получил сан архиепископа Сирийского, до ареста был митрополитом греко-католической церкви на Украине, проживал в г. Львове, по ул. площадь Юра № 5, кв. 1.
После окончания гимназии в г. Тернополе, в 1911 году учился в Львовском университете, затем выехал на учебу в г. Инсбург – Австрия и в г. Рим.
По окончании учебы разъезжал по территории Германии, Франции, Швейцарии, Бельгии и Америки. В 1938 году с заданием митрополита Шептицкого выезжал в Англию для встречи с высшим католическим духовенством.
Являясь с 1929 по 1937 год ректором Львовской богословской академии, воспитывал своих учеников в духе непримиримой ненависти к Советскому Союзу. Наиболее успешно занимавшихся студентов отправлял в Рим, где они проходили специальное обучение в коллегиуме „Руссикум" для проведения миссионерской работы в СССР.
Возглавляя духовную академию, Слепой одновременно руководил националистическими издательствами „Мета" и „Дзвоны", занимавшиеся распространением отдельных клеветнических измышлений по адресу Советского Союза.
Приход советской власти в западные области Украины в 1939 г. встретил враждебно и не прекращал своей антисоветской деятельности, поддерживал связь и укрывал от органов власти прибившую из-за границы агентуру иностранных разведок.
В период немецкой оккупации Слепой добровольно изъявил согласие сотрудничать с, так называемым, „Правительством украинского самостоятельного государства", во главе со Стецько и вошел в состав президиума „Ради сеньоров", а затем „Национальной Рады", преследовавших цель отражать „единство народа" с „правительством" Стецько.
В том же 1941 году Слепой подписал обращение к украинскому народу (опубликовано в газетах „Самостийна Украина" № 3 от 10.7.41 г. и „Бучацьки висти" № 1 от 27.7.41 г.), в котором... призывал население к объединению вокруг созданного „Правительства украинского самостоятельного государства", возглавляемого Стецько.
В 1942 году нелегально выезжал в Берлин для свидания с лидером ОУН Мельником Андреем, от которого получил задания и полномочия вести переговори с бандеровцами по вопросу объединения украинских националистических мельниковского и бандеровского течений.
В осуществление полученных заданий, являлся посредником в этих переговорах, пытаясь склонить бандеровцев войти в подчинение Мельника.
В апреле 1943 года, после создания, по указанию немецкого командования, украинской дивизии ... „Галичина" – совершил во Львове торжественное богослужение и благословил эту дивизию на борьбу против Красной Армии.
В ноябре 1943 года Слепой совместно со всем униатским епископатом подписал «спильное послания» к духовенству и всем верующим с призывом боротьбы с влиянием „безбожников – коммунистов", особенно на молодежь, добиваясь консолидации украинских националистических сил.
После освобождения западных областей Украины от немецких оккупантов, Слепой остался на прежних антисоветских позициях, продолжает поддерживать связь с руководством оуновского подполья, укрывая от репрессий активных врагов советского государства.
2. Будка Никита Михайлович, 1877 года рождения, уроженец с. Добромирка, Збаражского района, Тернопольской области, украинец, беспартийный, с высшим духовным образованием, вышел в священники в 1905 году, возведен в сан епископа в 1912 году. Был епископом в Канаде, после чего настоятелем собора „Святого Юра" в г. Львове и помощником митрополита. До ареста проживал в г. Львове, по ул. Площадь Юра № 5.
По имеющим данным Будка в прошлом офицер австрийской армии, работал в штабе и выполнял особые задания.
До 1930 года проживал в Канаде, где был епископом, после чего прибыл во Львов и остался в резиденции „Юра" в качестве епископа-помощника при митрополите Андрее Шептицком.
Являясь украинским националистом, приход советской власти в западные области Украины в 1939 году встретил враждебно „как временное явление".
Поддерживая связь с одним из лидеров ОУН – Мельником Андреем, которого в близком кругу популяризовал, как „вождя" украинского народа, направлял к нему своих связных по заранее обусловленным паролям.
Будка доказывал, что в недалеком будущем будет создано „самостоятельное украинское государство" от Перемишля до Дона с включением Северного Кавказа, во главе которого станет Мельник, являющийся, по его словам, „украинским Муссолини", у которого Будка пользуется большим доверием.
Будучи связан с Ватиканом занимался сбором разведывательных данных, используя для этого информацию приезжавших во Львов священников и собранные данные направлял в Рим через специальных курьеров.
В 1941 году, в целях влияния греко-католической церкви и активизации антисоветской деятельности, вместе с руководством униатской церкви, принимал активное участие в создании т. н. „Пророков" и „святых", которые униатской церковью использовались для антисоветской работы.
Лично принимал и направлял по своим связям одного из таких „пророков" – „апостола Петра" из Станиславской области, которого инструктировал в части распространения среди населения провокационных и пораженческих слухов о скорой гибели советской власти.
Из числа задержанных и подвергнутых тщательной проверке, наибольший интерес представляют:
1. Самуляк Василий Иваночич, 1902 года рождения, уроженец села Купинское, Жовковского района, Львовской области, украинец, гр-н СССР, беспартийный, образование 7 классов, служил диаконом церкви в селе Купинское, где и проживал.
Самуляк активный член организации украинских националистов, вербовщик в подполье ОУН. Будучи завербованным в ОУН получил задание организовать группу украинских националистов в селе Купинское.
Выполняя указания ОУН, Самуляк организовал группу украинских националистов.
2. Белей Василий Григорьевич, 1896 года рождения, уроженец села Скоморохи, Станиславской области, проживал в резиденции „Юра", являлся священником и настоятелем школы диаконов .
Во время обыска на квартире у Белей были обнаружены: пишущие машинки, ротатор, националистическая литература и газеты, значки „Трезуб" и другие вещественные доказательства, изобличающие его в принадлежности к ОУН.
3. Порняк Дмитрий Андреевич, студент школы диаконов, проживающий в резиденции „Юра" без паспорта и военного билета.
Во время обыска Порняк был найден в катакомбах „Юра" в схроне. На первичном допросе Порняк дал показание о том, что он является членом ОУН и укрываясь от ареста, поступил в школу диаконов, где проживал на нелегальном положении.
4. Марков Михаил Антонович, студент школы диаконов, проживающий в резиденции «Юра» без паспорта и военного билета.
На допросе также показал, что он является членом ОУН и укрывался от ареста в резиденции «Юра.
5. Романов Иван Осипович, 1914 года рождения, украинец, беспартийннй, гр-н СССР, студент школы диаконов, проживал в резиденции «Юра» без документов.
На допросе Романов показал, что он, будучи мобилизован в Красную Армию дезертировал, поступил в школу диаконов, где находился на нелегальном положений.
Кроме этого, на второй день операции, на колокольне кафедрального собора «Святого Юра» были обнаружены и задержаны три студента школы диаконов, проживающие без документов.
В процессе операции и обысков по резиденции митрополита, духовной академии и отдельных лиц обнаружено и изъято... значительное количество оуновской литературы, много различных медикаментов, денег совзнаками 78000 рублей, денег американскими долларами – 40 долларов, плакатов с изображением герба «Трезуб» – 9 штук.
Из числа студентов духовной академии, семинарии и школы диаконов лиц мобилизационного возраста в количетсве 159 человек нами переданы в Железнодорожный Райвоенкомат, из коих 120 признаны годными для несения военной службы.
Аресты духовенства униатской церкви вызвали среди населения различные толки и суждения.
Директор Украинского национального музея Свенцицкий заявил:
„Я ждал большевиков, никогда не симпатизировал немцам и националистам. Меня националисты били за мои московские симпатии. Сейчас я разочарован в большевиках областных. Но вместе с тем не хочется верить, чтобы областные большевики без согласия сверху решились на такой трюк, как арест митрополита. Признаюсь, что у ме ня появилась апатия к жизни. Мне безразлично будет, если и меня арестуют.
Я думал в начале дать бой власти, если она прикажет закрыть памятник митрополиту (во дворе музея стоит памятник митрополиту Шептицкому), а сейчас и по этому поводу безразличие. Плетью обуха не перебить".
Академик Щурат В.П. высказал:
« Почему советы не заботятся о том, чтобы группировать вокруг себя друзей-сторонников, почему, каждый шаг советской власти направлен на зло массам, почему такое пренебрежение к народу. Ведь, после ареста священников в Галиции не найдете ни одного человека, который бы одобрил политику советской власти. По-видимому в советской системе должно быть только одно авторитетное лицо (упоминает фамилию руководителя партии) и во имя этого убивается авторитет всех живущих на земле. Разве вредит советской власти культ покойного Шептицкого. Мертвые же не в состоянии стрелять, убивать и отбиваться. Разве лежачего бьют?
Чего достигнут арестом Слепого, Будки и других ?
Кроме того, ч то убита симпатия даже у тех, которые любили советскую власть – ничего. Неужели это в интересах большевиков, чтобы их боялись и не любили.»
Старший преподаватель университета Ярема Ефим Ефимович говорил: «Вся эта история есть руссифакия Украины и это наибольшее зло.»
Служащий Главпочтамта Сойка заявил:
«Костельнику поручено организовать Комитет по реорганизации униатской церкви. Задача этого комитета – слить униатскую и православную церкви в единую церковь. Главенство в этом деле будто бы поручено Костельнику.»
В связи с этим среди духовенства ходят слухи о том, что материалы в статье «С крестом или с ножем» ( Йдеться про статтю Я. Галана «З хрестом чи з ножем» ) даны священником Костельником.
Директор электробатарейного завода Крик Петр заявил:
«Уже из этого видно, что большевики думают сделать с украинцами – это всех выселят на восток. Это их метод запугивать и тем самим отвлекают от религии».
934/02
21.ІУ.45 г. Зав. организационно инструкторским отделом Львовского Обкома КП(б)У подпись Богородченко ЦДАГОУ, Ф. І, оп. 23, спр. 1691, арк. 197-199.
Спогади. "Світанок у лютому 1945 року" (автор: Когуч Павло).
Надворі ще господарила ніч. Сильні лютневі морози замурували по хатах усі вікна. Хоч надворі сильна лють, по селі, тут і там, розносився гавкіт собак. У хатах заблисли світла, почувся тихий, але жвавий рух.
Алярмові зарядили ранню зорю. Змороженим невиспалим повстанцям дуже не хотілося вставати й виходити з села в ліс на такий мороз. Але час вимагав обережности. Тож наказ був святий.
Ройові гуртки сходилися на місце збірки. Заспані стрільці протирали очі. Клекотів стукіт повстанських ніг, якими треба було постійно рухати, щоб не змерзнути. Посипалися жарти й дотепи.
Веселий настрій повстанців перервав прихід командира частини. Бунчужний зарядив збірку. В парі з грімким «Струнко» посипалися кулеметні черги одної з наших застав.
Відділ розчленувався. Стягнено стійки й застави.
– Більшовики в долішнім кінці села, – зголосила застава. Інші нічого не запримітили.
У бойовій готовості з забезпеченням рушили чоти з села Посіч у напрямі Майдану.
...Тра-т-т, тра-т-та! – привітали нас ворожі кулемети. Залягли... Гостра перестрілка.
Тому що терен не був догідний для бойового розчленування, відділ відступив назад у село.
Було всім ясно, що село оточене і доведеться прориватися. Несподіваний удар ворога не зламав холоднокровности й бойовости в повстанців. Бойовий порядок задержався в найкращому стані. Це свідчило про великий гарт українських повстанців. Вони перейшли живу школу, вміли задержати вояцьку поставу в найгіршій ситуації.
Відділ у скрутному становищі. Потрібна швидка постанова. Наказів сотенного не чути.
– Чи є сотенний? – пройшло по стрільцях. Сотенного немає... відділ оточений.
Погляди двох чотових зупинилися один на одному. Вони розуміли один одного: треба рятувати відділ. «Рятувати, рятувати відділ», – товклася думка в обидвох.
Ракетні світла вигулюють над селом. Село обвите гавканням собак.
Розбуджені жителі села зчинили шум. Вони приготовувались до знаних більшовицьких вчинків: палення хат, грабування майна, побоїв, допитів, а навіть розстрілів.
В обіймах шуму притишено просувався відділ. Стрілецькі груди пороли грубу верству снігу. Не зважаючи на надмірну втому, стрілецька розстрільна повзла по-пластунськи. Міцно холодними руками повстанці держали зброю. Метр за метром все дальше і дальше...
«До лісу! До лісу!» – вертілася думка в кожного, всі знали, що під лісом більшовики.
– Зброєю промостимо вступ до лісу! – Стрільці побоювалися, щоб на такому морозі не відказали кулемети.
– Послужать гранати!
В найнятті проминають хвилини. Безумна боротьба зі снігом.
Шепіт... Від стрільця до стрільця котилося: «Точно слухатися наказів! Підготовити гранати! Найбільшої відваги!» Всі зосередили увагу на ліс, де мав би скрито чекати ворог. Стрілецтво ожидало наказів своїх старшин.
Дніє... Над смертельною тишою залунала сильна ворожа пальба.
– Барабанний вогонь! – упав короткий наказ. Заговорили ворожі кулемети. Безтямна пальба з усіх боків. Шумів вихор стрілів... Лунали крики. Свистіли розривні... Зойк, стогін ранених.
– Вперед! – як леви, кинулися повстанці на ворога.
– Вогню! Кидай гранати! – вигуки команди.
Сліпучий блиск. Оглушливий грюкіт. Не зважаючи на смерть, мужньо й завзято бігли повстанці до більшовицької лінії.
– Слава! Слава! – пролунало з повстанських грудей.
Під відчайдушним наступом повстанців не вдержалася більшовицька голота. Більшовики спанікувалися стрілецькою відвагою і, залишаючи свої бойові місця, рятували своє життя втечею.
Два веселі погляди чотових тріюмфували.
Віддихнули стрілецькі груди. Всміхнулися обличчя. Запанувала радість перемоги. Відразу призначено окремі роботи. Санітарі взялися до перев'язок ранених. Інші стягали залишену більшовицьку зброю. Ще інші вишукували вбитих повстанців, шукали ранених друзів. Між раненими був я і добрий мій друг чотовий Морозенко, якого всі називали Данилом.
На снігу виднів, залишений більшовиками, тяжкий кулемет «Максим», а на ньому чорніла звисла постать. Швидким кроком ми зближилися до цього місця. На дулі кулемета лежав прошитий кулями старенький стрілець Камінь. Перед ним лежав труп більшовика. Значить, стрілець убив його, бо кріса тримав ще в руках. До вбитого батька кинувся його син, стрілець Василько. Він положив геройське батькове тіло вигідно на сніг, обличчям догори. Біля 50-літнього стрільця, учасника Визвольних Змагань, всі стояли мовчки, похиливши голови. Тільки Василько, навколішки біля батька, вмивав обличчя гарячою сльозою.
Нашу тишу перервав голос ройового Яструба, якого вислано з двома роями на місце перестрілки.
Він сказав, що знайдено тіло сотенного Бойка. Знаючи сотенного Бойка, як людину хвору на серце, устійнено, що помер на удар серця.
Розтягнулися довгі ряди повстанців по чорноліських лініях. За ними скрипіли сани, постукували орчики, немов грали похоронні марші п'ятьом синам України. Високі ялиці, одягнені в білі корони, клонили свої голови над борцями. Ми забрали їх з собою, щоб по-лицарськи похоронити.
Залізні лави впорядкувалися на цвинтарі в селі Грабівці. Перед ними п'ять домовин. Трупи прибрані скромно. Було враження великої урочистости.
З середини трун голубими очима дивився сотенний на своїх стрільців. Біля нього Камінь – стрілець-батько, що служив прикладом для нас молодих. По боках три інші стрільці.
З їх суворих мертвих облич ми читали наказ: «Помстіть нашу смерть!»
Прощальне слово виховника Комаря до сліз розжалобило цивільне населення. Це доказ співчуття й любови українського народу до своїх синів-борців.
– Струнко! Крісом почесть дай! На право глянь! На вічний сон спускали в могилу п'ять героїв.
У стальну блакить понеслося упокійне «Вічная пам'ять!» Востаннє прощалися стрільці зі своїм сотенним і друзями. Кидали грудки землі на домовини.
Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин. Вокспопулі.
Джерело
http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/svitanokulutomu1945rokuavtorkogucpavlo
31 липня 1922р. поліція зробила обшук в будівлі тернопільського «Міщанського братства». Арешти.
Будинок «Міщанського братства», 1931 рік
Джерело сайт терен.
31 липня 1924 р. поляки прийняли закону про мову навчання, план ліквідації Української мови.
Підписатися на:
Дописи (Atom)