Я, Максим Скорупський, згадою про події на Вишнівеччині у липені 1943 року, що застали нас у зеніті сили й слави визвольної боротьби. У лісі на той час (Антоновецький табір), нас повстанців, було понад п’ятсот. А вишколених, підібраних побратимів, налічувалось коло три сотні. З озброєння, крім малого підручного магазину зброї, що залишався як резерв, було: 21 ручних кулеметів (різних систем), два важкі кулемети “максими”, один “Кольт”, понад вісім мінометів (з чого три чинні), одна 45 мм гарматка і в стрільців багато автоматів і півавтоматів (десятки). Кінний табір складався з п’ятнадцять верхових коней розвідки і шість пар коней до запрягу.
У перші дні липня приїхав до табору поручник «Малий» з дорученнями від Центрального Проводу щодо завдань та тактики дій наших відділів. На думку «Малого», треба було вивести відділи з табору в терена і діяти летючими загонами, несподіваними нападами на ворога, завдавати удари і не триматися сталого місця постою. Була вказівка йти на Вишневець. В суботу 3-го липня, неповні дві сотні, з мобілізованими возами села Антонівців і Стіжка, вирушили на-ніч у дорогу на Вишневець. Над ранок прибули до села Шпиколоси, де в лісі затрималися днювати. Під час постою робилися останні приготування до акції. Ще раз вислано розвідку до Вишневця – чи немає змін в даних, які ми мали. Розвідник «Дзвін» повернувся і доповів, що нового нічого не сталося. По близьких селах замовлено на вечір двіста возів на трофеї, які ми передбачали здобути на місці. Кожний з командирів розглядав і обговорював зі своїми стрільцями дане йому завдання.
Санітарки Іра і Маруся укладали і провіряли потрібні в бою ліки підручних аптечок. Акція мала розпочатись о дванадцятій годині ночі. За вказівкою наших керівників, в першу чергу було виставлено заставу від Крем’янця (звідки могла прибути німцям допомога), в силі одної чоти з “максимом”, далеко від Вишневця, аж коло села Горанки, щоб у випадку допомоги німцям, відділ, що перебував у містечку, встиг відступити. Командиром застави був Крук (з Дубенщини).
Другу заставу, з Макухом на чолі, виставлено на греблі з боку Старого Вишневця. Третій відділ, на чолі з Ярмаком, мав атакувати залогу Вишневецького замку (німців), збоку замку (від Загороддя). Тим самим, мали відвернути увагу німців від міста і розділити силу німецького вогню. Четвертий відділ, під моїм керівництвом, маючи за завдання опанувати становище в центрі містечка і дати змогу для основної сили провадити операції (командирами акції були Хрін і Журба.
Вишневецька німецька частина міста складалася, разом із жандармерією, з сто двадцять осіб. Головна їх сила була сконцентрована в замку, а частина поліції містилася в мурованому будиночку біля міської управи. На горі від Вишневця в напрямку Кременця, стояла наша гарматка й міномети. Було розраховано, що німці будуть боронитися. Тоді моя чота, коли всі відділи будуть на місцях, мала підпалити один якийсь будинок, щоб освітити замок для обстрілу нашою гарматкою і мінометами. Коло дванадцятої години ночі, з третього на четвертий день липня (з неділі на понеділок) усі наші вояки були на визначених місцях. Німці не подавали ознаків життя. Починати нам стрілянину, коли ми опанували місто, не було потреби. Двісті порожніх возів із великим шумом і тарахкотінням по поганій дорозі, в’їхали у Вишневець. Сипалося розбите скло вікон і тріщали двері магазинів, млина, аптеки й кооперативів. “Чистка» йшла організованим порядком. Наш лікар порався в аптеці і вибирав дорогі для нас усякі медикаменти. До четвертої години ранку на вози був закладений теплий хліб із пекарні. Збоку німців не було ні одного пострілу. Даний був знак відступу (біла й зелена ракета). Гарматники і мінометники не витримали і дали кілька пострілів по замку.
Навантажені вози довгим шнуром витягнулися в напрямку Лановець, через Лози, Бодаки на село Борщівка. Хрін і Журба, Макух і я їхали попереду кіньми і бричкою забраною у вишневицького ляндвірта Штайгера. В селі Борщівці зустрілися ми з Яворенком, який їхав на возі напроти нас. Зупинили коні, розпитали, що чувати, чи спокійно. Він казав, що ні, і треба бути уважними бо є вороги. Ми вирішили затриматися на день у близькому Борщовецькому лісі, бо могла бути за нами погоня німців і було небезпечно їхати в вдень.
Весь наш обоз з’їхав на лівий бік Лановецької дороги в ліс, і віз за возом уставилися вздовж лісової просіки в гущавині лісного молодняку. Виставивши пости, весь відділ вистроїли ми в ряди, а господарники стали роздавати їжу. Отримавши пайки стрілецтво порозходилося їсти. Командири за кілька хвилин пішли за прикладом стрільців. Обговорюючи нашвидку план виставлення застав, сиділи ми разом на бричці. Раптом, не встигли ми з’їсти, посипався від польової дороги град куль із автоматичної зброї. Наші вартові крикнули: “Німці!”. Все зірвалось на ноги. Журба крикнув: “вперед!” і побіг, Бурлаченко і я за ним. Не оглядаючись, вибігли кільце метрів наперед. Журба впав і каже, що він ранений та кличе санітара… Ми з Бурлаченком залягли, відстріляючись. Я оглядався, а за нами тільки жменька стрільців. Решта подалася назад, а декотрі прилягли до землі і стріляють понад нас. Іра побігла, навіть не пригинаючися під стрілами, на допомогу Журбі.
Я відсунувся назад і почав організувати розпорошений відділ до оборони. Хлопці винесли Журбу й Іра з Марусею робили йому перев’язку. Журба передає мені командування відділом. Наліво, в той час Тигр кричить що ранені в ногу “Бурлаченко! Макс!” Вибухнула одна міна на шосі, друга, третя. Ворожі постріли раптом стихли й чути крик російською мовою. Візники з переляку стоять із батогами в руках, я кричу: “Лягайте!” Подають, що в нас є вбиті. Наривається мені під руку Макух. Даю наказ брати лежачих стрільців і висилаю на ліве крило. Ярмакові кажу зайняти становище на правому крилі. З першої лінії подають, що це совєтські партизани і кличуть на переговори.
Я даю наказ відтягти табір. На жаль, половина возів знаходиться вже в руках совєтських партизанів, разом із нашою гарматкою. Вислані групи Макуха і Ярмака посилюють вогонь – совєти відступили на трасу. Я кінчаю організацію оборони. Не орієнтуючися в ситуації, забезпечую на всякий випадок боки і тил. На позиціях чути вже лише короткі серії кулеметних черг одної й другої сторони, а потім усе стихло. З усіх боків прибігають зв’язкові й доносять, що совєтські партизани викликають командира на переговори. Хрін знизує плечима: не знає, як поступити. Зважую ситуацію і доходжу до висновку, що треба йти на примирення. Ми вже майже оточені, а з ворожого боку видно велику перевагу. І тут я вирішив спробувати виручити відділ із поганого становища.
Добровільно йти зі мною погодився стрілець Молот. Беру з собою одного кулеметника і даю йому наказ триматися від мене на сто метрів. Коли я буду на передовій переговорювати з совєтами, хай заляже і обстежує. Якщо вони захочуть мене взяти з собою, або будуть робити якесь насильство супроти мене, негайно має дати серію з кулемета в наш гурт, не зважаючи на мою й Молота особу. Попрощався я поглядом із побратимами й пішов. Поминувши нашу першу лінію, підходжу до дороги і зникаю кулеметникові з очей. Вздовж шляху в нашому напрямку, що кілька метрів, були вкопані совєтські “максими”, у бійців була переважно автоматична зброя. Озброєння і число людей свідчило про великий совєтський партизанський відділ.
“Совєтішки” з цікавістю поглядали на нас зі своїх сховищ. Командир партизан дуже привітливо просить далі. Я питаю, де їхній головний командир. “Лейтенантішка”, показуючи рукою в праву сторону каже: “Пожалуста со мной”, догадуючись, що я прийшов на переговори. Проходимо вздовж їхніх солдат, мене вражає різноманітність одягу бійців, брудний їх вигляд і загартовані лиця. З виправки видно, що це переважно колишні червоноармійці. На розі лісу з боку села Борщівки, в захисті високої гори, стояв гурт старшин Ковпака. Всі майже в уніформі червоноармійських старшин із відзнаками. Один із них, типовий комісар з грубим, поморщеним карком. Кожний із них мав планшетку, або військову торбу і пістолетом..
Надзвичайно чемно привітали і ми по черзі з усіма потисли взаємно руки.
Тоді Руднєв запитав мене, чи я згідний на щоб не примінями зброї, поки ми покінчимо переговори в справі перемир’я. “Шкода, каже, набоїв і людей”. Я дав свою згоду і негайно був висланий їх кіннотник, а я вислав стрільця Молота до своїх з наказом припинити вогонь. Почастували мене махоркою і ми почали розмову. Совєтські старшини по черзі доказували мені, що нашим спільним ворогом є німецький окупант і з ним ми мусимо разом вести боротьбу, нема сенсу нам взаємно себе обезсилювати. Сам Ковпак, з кацапською, сивою вже бородою, з продовгастим лицем, високим чолом, з глибокими очима, худорлявий, з гострим носом, у баранковій шапці, у звичайній сорочці, відійшов набік, сперся на пліт, підпер рукою бороду і задумався. Так був задуманий, що здавалося, ніби наш інцидент був для нього мало важливим. Розмова між нами велася російською мовою, але коли я заявив Руднєву, що буду говорити по-українському, бо так можу легше висловитись, тоді він заговорив до мене гарною літературною українською мовою. В дальшому ході розмови Руднєв запитав мене, чи я можу гарантувати, що наші відділи не будуть по дорозі в Галичину нападати на совєтських партизанів. Я сказав, що ні. Я відповідаю лише за той відділ, який стоїть тепер у лісі.
Про загальний терен рішає наше головне командування. Також мене почали розпитувати про залоги німців, в яких місцевостях, скільки, жандармерія чи вермахт, їх боєздатність озброєння, чи окопані, в яких будинках живуть: мурованих чи дерев’яних. Я давав йому деякі інформації. Розпитують про нашу акцію в Вишневці і просять, щоб їм дали щось із харчів, бо в них відчувається недостача. (Хрін пізніше вислав їм 5 мішків борошна, один мішок цукру і 15 літрів горілки). Коли на дальші питання Руднєва, я сказав, що запитаю свого командира, тоді другий питає здивовано, хто я такий? Я кажу, що заступник командира нашого відділу. Питають, чому сам командир не прийшов на переговори. Я відповідаю, що в нас так не водиться. Командир завжди залишається при відділі. На закінчення один із старшин вийняв теренову карту і ми розділили ліс на дві частини. Одну сторону лісу займатимемо ми, другу – відділ Колпака Захоплені ними наші підводи вони повертають нам. Їхні й наші пости, що стояли на зорову віддаль, сходилися тепер одні з одними, частували себе взаємно тютюном та вели розмови між собою.
Коли я повернувся до своїх, відділ уже був упорядкований. Не дивлячись на перемир’я, я наказав всьому обозові і відділові відійти в глиб лісу, а на горі, яку ділив глибокий рів від ковпаківців (від шоси), зайняти оборонну позицію. Совєтам я не вірив, тим більше, що вони могли довідатись, що нас мало, а їх у десятеро більше. Командування й дальшу долю відділу передав я Хронові.
Наші втрати були: три вбиті (з того один селянин із Кривчик що коло Вишневця, візник) і два ранені. Коли ми перетягали відділ на нові місця, появився з відділом Яворенко і дуже наполягав, щоб ударити на совєтів, але я після того, що бачив під час переговорів, відмовився. Тоді Яворенко, з сірою шапкою набакир, з позатикуваними гранатами за поясом, забрав своїх хлопців і пішов шукати пригод.
(Коли Ковпак рушив у дальшу дорогу, Яворенкові таки вдалося звабити кілька ковпаківців).
Зате в нас сталося щось гірше. Ярмак, наш чотовий (лейтенант совєтської армії, який удавав великого патріота) перейшов до совєтів, сказавши стрільцям своєї чоти, що він також іде на переговори. Наслідків не довелося довго чекати. Приїхав до нас кіннотник з письмом від штабу Ковпака до нашого командира. В ньому штаб домагався передачі совєтських громадян: їх ми неправно втягли до нашої партизанки. Внизу було вичислено 8 псевд наддніпрянців, що дійсно були в нашому відділі. Тих людей видав Ярмак, хотя й наддніпрянців було в нас багато більше, але він забув їх псевда. При кінці листа подається ультиматум: якщо ми не повернемо людей добровільно, то штаб буде змушений захистити їх силою. Дається 45 хвилин (5-го липня 1943 року, підписав начальник штабу Руднєв).
Із псевд, які були виписані, пригадую: лікар, інженера мінометника Божка, Рожка (син українського священика, якого совєти вислали на Сибір), Шагарбеєва, Щербака й інших трьох. Хрін не знав, що робити. Настрій нашого відділу був мінорний. В Ковпака понад 2 тисячі, в нас не цілі дві сотні та й якісна різниця теж не випадала в нашу користь. Крім того, в нас було коло 2-х сотень візників і за них ми також відповідали. Може тому Хрін вирішив покликати тих “вісім” і прочитати перед ними листа. Деякі старшини були думки, щоб убити совєтського зв’язкового і негайно пуститись в дальшу дорогу, але Хрін не поділяв цього: боявся, щоб по дорозі не напали на нас німці. (Великим обтяженням був обоз із добутим добром), Почувши, про що йде, половина вісімки висловилася, що їм все одно з ким, аби проти німців воювати. Друга половина була проти. Взагалі ні одні, ні другі не мали твердого рішення, чекали вказівки командира. Хрін не рішався сказати так, або інакше. Тоді лікар звернувся до вісімки і сказав що піде сам, але пішли всі вісім.
Хрін дав наказ відходу нашого обозу. За 20 хвилин ми були в дорозі до табору. Я, змучений переживанням і невиспаний, ледве тримався в сідлі, їдучи спереду колони й одної чоти і роблячи нею охорону при переїздах головних доріг. В селі Людвищах затрималися ми на двогодинний відпочинок і чекали застави з Горанки.
Під час акції на Вишневець, (як розповідало згодом населення міста), залога німців у замку, що складалася з резерви вермахту, почувши тарахкотіння наших возів і шум війська, думала, що в нас дуже велика сила і постановила з нами не битись. Німці чули, що партизани вермахтівців не розстрілюють, лише відбирають зброю, отже вирішили чекати в грубих мурах замку, здавшись на хід подій. За кілька днів (за кару) всіх тих німаків німецьке командування вислало на східній фронт, а на їх місце приїхали інші. Німецька жандармерія на ніч ходила спати до замку, тому будинок у місті застали ми порожнім. В замку під час наступу жандарми були в другій частині будинків і були приготовані до оборони (але лише в будинку). Наша зустріч із Ковпаком була цілком випадкова. Тієї самої ночі, коли ми робили акцію на Вишневець, група Ковпака мала довший нічний марш. Над ранком група прибула до Борщовецького лісу днювати, де трапилася історія з нами. Совєти ще по дорозі довідались від населення про нашу акцію, і коли зустріли нас у лісі, хотіли відібрати нашу здобич. Ситуацію врятував наш мінометник Божок: він відразу почав сильно обстрілювати шосу. На той час їхав дорогою повний віз (10 людей) ковпаківців і наша міна випадково влучила в них і їх рознесла. Тому, що це був полковий міномет 120 мм, Коппак думав, що в нас велика сила, затримав наступ і запропонував переговори. Ковпак прийшов з боку Шумська, штаб його знаходився в Борщовецькому лісі, а решта відділу розташувалися в селі Піщатинці і в селі Матвіївці. По дорозі від Шумська ковпаківці забили брата о. Дубицького і пропагандиста Сірка, їхнім провідником був Микола Ільчук із села Матвієвець, колишній комсомолець. Про це оповідав мені пізніше Шагарбеєв, що тоді був переданий Ковпакові, пройшов аж по Карпати, й в поворотній дорозі втік до УПА.
