Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/09/15/54918/
вівторок, 15 вересня 2020 р.
15 вересня 1941р. у Берліні відправлені у в'язницю Степан Бандера та Ярослав Стецько.
15 вересня 1918р. в Перемишлі (нині – Підкарпатське воєводство Польщі) народився Євген Павлович Стахів, громадський і політичний діяч.
Походив із української патріотичної родини. Його брат Володимир був міністром в уряді Ярослава Стецька (1941, після арешту перебував разом із Степаном Бандерою в концтаборі Заксенгаузен), старшу сестру Ольгу розстріляв НКВД (1943).
Член ОУН із 1934-го. Доброволець Карпатської Січі (1938-1939), після окупації Підкарпатської Русі Угорщиною переховувався в Словаччині, Австрії, Німеччині.
Член Південної похідної групи ОУН (1941-1943), організатор підпільної боротьби ОУН на Донбасі та в Придніпров’ї (Маріуполь, Горлівка, Кривий Ріг, Дніпро, Бердичів). Саме спілкування з населенням Східної України привело його до переконання в необхідності перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.
В одному з інтерв’ю Євген Стахів розповідав: «Ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне – з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися всі національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу».
Водночас Євген Стахів першим на Заході піддав нищівній критиці пропагандистський роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія», вважаючи, що автор змалював своїх героїв з українського національного підпілля: «…я стверджую з усією відповідальністю: комуністичного підпілля на Донбасі не було. Ми просто не могли б на нього не натрапити, як натрапили на хлопців, що збирали відомості про рух німецьких військових частин для радянської військової радистки Любові Шевцової. Але ця група не проводила ніякої ідеологічної роботи і не мала ніякої назви. «Молода гвардія» – це вигадка Фадєєва. За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна».
Один із засновників Української Головної Визвольної Ради (1944), член його Закордонного Представництва (згодом – Середовища). Після Другої світової війни проживав у Німеччині, в 1949-му емігрував до США.
Один із активістів демократичного крила в ОУН, яке ефективно здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР, і американського Товариства українсько-єврейської дружби. Автор двох книг, кількох десятків статей з історії, теорії та практики української визвольної боротьби.
Після 1991-го часто відвідував Україну. Делегат 1-4 Всесвітніх форумів українців. Нагороджений орденами «За заслуги» (1997), князя Ярослава Мудрого V (2006) та IV (2008) ст.
Його син Євген-Зенон – лауреат Нобелівської премії миру 2007 р. у складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату.
Помер 26 січня 2014-го в Нью-Йорку (США).
**********
«Я знаю, що ми, наш народ, будемо жити, і наші діти, наші онуки і правнуки користатимуть з тої волі, за яку ми боролися, за яку проливали кров стільки десятків мільйонів українців».
(Євген Стахів)
Джерело.
Підготував Сергій Горобець.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
Михайло Грицина -“Чайчук” – член штабу воєнної округи “Буг”, довголітній провідний член ОУН.
У 1943–1945 він виконував обов’язки військового (організаційно-мобілізаційного) референта окружного проводу ОУН Равської округи, займався формуванням відділів УПА, їх забезпеченням кадрами, зброєю, військовим спорядженням.
Станом на початок червня 1944 в окрузі, зокрема і завдяки старанням М.Грицини, діяло вісім сотень УПА чисельністю близько тисячі вояків. У серпні того ж року таких сотень вже було одинадцять, вони нараховували майже дві тисячі вояків.
Був поранений 29 серпня 1944 в багатогодинному бою в лісах під Каровом (Сокальський р-н Львівської обл.), який звів курінь “Галайда” з військами НКВД.
У квітні 1945 призначений старшиною (офіцером) для доручень військового штабу Воєнної округи “Буг”, а у вересні – командиром Золочівського тактичного відтинка УПА “Пліснисько”.
Загинув 19 грудня 1945 на присілку Бесіди села Любеля (тепер Жовківський р-н Львівської обл.) у великій облаві погранвійськ НКВД. Повстанці відбивалися близько двох годин. “Чайчукові” вдалося прорватися з оточення в недалекий лісок, але він повернувся і відкрив вогонь по ворогові, щоб полегшити відступ друзям. Впав від ворожої кулі в 100-200 метрах від хати. В перестрілці загинули також крайовий провідник ОУН Дмитро Слюзар-“Золотар”, надрайонний провідник Петро Вітюк-“Володимирко” і господар Дмитро Сулик, в хаті якого перебували повстанці.
Тіла полеглих забрали до тодішнього райцентру Великі Мости (тепер Сокальський р-н Львівської обл.) На місці бою зараз встановлено хрест.
Посмертно наказом ГВШ ч. 1/46 від 15.02.1946 “Чайчук” підвищений до ступеня сотника УПА (в сучасній українській армії це звання, аналогічне капітанові). Також наказом Крайового військового штабу УПА-Захід ч.16 від 1 січня 1946 він відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги.
Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH
понеділок, 14 вересня 2020 р.
Пам'ятаймо - "Відрізані голови Українських повстанців"
На фото сидить в центрі - Макарчук Петро (“Бакунін”; 13.07.1913, с.Завидче Радехівського р-ну Львівської обл. – 17.11.1945, с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Бродівській гімназії, здобув фах кравця і в 1930-х проводив кравецькі курси в рідному і сусідніх селах. Довголітній член ОУН. Одружений, мав сина і доньку. Господарський референт ОУН Радехівського повіту (1943–1944), районний провідник ОУН (1945)
****
17 листопада 1945 в с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл. в облаві внутрішніх військ НКВД і оперативників з місцевого райвідділу загинули троє повстанців: 1.районний провідник Петро Макарчук -“Бакунін”,
2.кущовий провідник Петро Лясковський -“Мирон”.
3.кущовий військовик Василь Прихода -“Бережний”.
Видані зрадником, підпільники полягли при відступі зі села до недалекого лісу. Важко пораненого П.Лясковського таки на полі енкаведисти тортурували косою. Нею ж потім відрізали всім трьом голови, які забрали в райцентр на впізнання. Косу встромили в поперек замордованого П.Лясковського.
Обезголовлені тіла енкаведисти залишили і місцеві мешканці поховали їх на цвинтарі в Немилові. Голови були на палицях виставлені біля будинку райвідділу НКВД – для впізнання і на пострах. Арештований односелець Степан Мельничук розповідав, що їх привозили до нього впізнавати аж у тюрму в Дубно (Рівненська обл.)…
Випадки відрізання голів були непоодинокі.
Заарештований в той же час на Радехівщині Микола Сарчук-“Буря” розповідав, як в коридорі райвідділу НКВД його водили повз відрізану голову полеглого 21 листопада 1945 Юліана Ващука -“Каменяра” (надрайонний військовий референт, в минулому командир сотні УПА, хорунжий УПА).
Джерело
https://teletype.in/
Дивізійник - Шкарупа Юрій Тимофійович Народився у місті Щепйорно, Польща (в родині старшини Армії УНР, де був табір інтернованих).
У червні 1943 р. зголосився до дивізії "Галичина". До цього служив в Баудінсту. Влітку 1944 р. проходив старшинський вишкіл у Трескав біля Познані, який закінчив за 1-м розрядом і отримав рангу хорунжого. По війні емігрував до міста Клівленд, Канада.
Варто згадати і за його батька.
Тиміш Шкарупа – кавалер повного Георгіївського банта (чотири Георгіївські хрести по старшинству) та ордена Святого Георгія IVступеня (нагороджений у березні 1917-го). У царській армії він пройшов усі щаблі – від рядового до командира роти, і був учасником боїв у Прикарпатті.
Потім – служба в армії УНР. У вступі до дивізії «Галичина» йому на початку відмовили з огляду на його вік, що було для колишнього штабс-капітана особистою трагедією. Й щоби лишитися біля сина, Тимофій Шкарупа працював у допоміжних установах дивізії.
На фото Юрій Шкарупа під час своєї служби в Баудінсту 1942 р.
Баудінст: Українська служба Батьківщині (з нім. Ukrainischer Heimatdienst) – добровільна, а пізніше і примусова праця для фізично здорового українського населення чоловічої статі, що організовувалась за політичною програмою Імперської служби праці (Reichsarbeitsdienst) Німеччини. Займалася виконання будівельних робіт, у тому числі зведення інженерно-технічних споруд та переправ через водні об’єкти переважно для армії.
Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH
21 листопада 1920 р. - Армія УНР відступила на західний берег Збруча, де була інтернована поляками.
Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік.
Це був трагічний фінал трирічної напруженої і драматичної боротьби регулярної української армії за державність, суверенність, незалежність і територіальну цілісність України.
Одним з українських вояків, що відійшов за Збурч, був старшина штабу Дієвої армії поручик Євген Маланюк, майбутній відомий поет.
Приголомшений воєнною катастрофою і відступом армії він написав тоді вірш «Ісход», сповнений болю від поразки, суму від прощання з рідною землею, але водночас наповнений незламною волею і непохитною вірою у правоту своєї справи:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Джерело
https://teletype.in/@milcultprostir/S1dFCWVnH
14 вересня 1939р. у США авіаконструктор Українського походження Ігор Сікорський підняв у повітря свій перший гелікоптер VS-300.
З юних років захоплений у літакобудування, Ігор Сікорський ще 1910-го збудував перший гелікоптер (ідею підказали малюнки славетного Леонардо да Вінчі), здатний відриватися від землі. Однак на той час несучим гвинтам не вистачало тяги, вони могли підняти лише порожню машину, без пілота. Відтак роботи були припинені.
До юнацької пристрасті повернувся наприкінці 1930-х. 14 вересня 1939-го власноруч підняв у повітря модель гелікоптеру VS-300 (S-46). Німецький авіаконструктор Генріх Фокке і його послідовники використовували поперечну схему. Тоді як Ігор Сікорський продовжував доопрацьовувати одногвинтову схему із хвостовим рульовим гвинтом. Зрештою вона і стала панівною.
Вже за три роки у США розпочнеться серійне виробництво двомісного S-47, який був прийнятий на озброєння американської армії. Використовували його також у Великобританії. При цьому сам конструктор вважав головним завданням таких машин рятування людей, а не бойові дії. І щиро радів, коли особливу ефективність гелікоптери проявляли в пошуково-рятувальних та санітарних роботах. За підрахунками його сина Сергія Сікорського, машини батька врятували понад півтора мільйона людських життів.
1952-го гелікоптер S-55 першим у світі здійснив трансатлантичний переліт. S-67 у 1970-му встановив абсолютний рекорд швидкості для гелікоптерів. А найкращою машиною Ігоря Сікорського вважається S-58, випробуваний в 1954-му. Всього ж він створив 18 моделей гелікоптерів. Навіть президенти США з 1947-го постійно використовували гелікоптери Ігоря Сікорського.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
неділя, 13 вересня 2020 р.
13 вересня 1948р. поляки розстріляли капелана УПА о. Василя Шевчука "Кадила".
Майбутній повстанський капелан Василь Шевчук народився в м.Стрию 12 серпня 1903 р.в сім`ї судового урядника.
Василь був одним із семи дітей Шевчуків. Згодом, коли йому виповнилося 7 років, сім`я переїхала в м.Дрогобич і проживала на вулиці Сніжній (П.Сагайдачного).
У 1914 р. Василь розпочав студії в державній гімназії м.Дрогобича, де навчався до 1919 р. Продовжив студії в м.Стрию, а матуру склав у державній гімназії Перемишля або Стрия (жовтень 1923 р.).
Дитинство та юність хлопця пройшли в роки, сповнені національно-визвольною боротьбою Січового Стрілецтва Української Галицької Армії, проголошенням УНР та ЗУНР, об`єднанням УНР та ЗУНР в одну державу, діяльністю Української військової Організації .
Василь зростав допитливим та охочим до навчання.
Після закінчення середньої школи вирішив стати греко-католицьким священником, а 1923 р. вступив до духовної семінарії в Перемишлі.
На четвертому році студій батько Василя помер.
Навесні 1930 року Василь Шевчук закінчив духовну семінарію, і 30 березня Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський рукоположив його у священичий сан.
Першу Службу Божу отець Василь Шевчук відправив 6 квітня 1930 р. в Дрогобицькому храмі Пресвятої Трійці. Спочатку нововисвячений душпастир служив у селах Дорожеві та Меденичах, на Дрогобиччині, а згодом- у с.Грушатичах, біля Добромиля, Смереківцях, біля м.Горлиці, Павлокомі, поблизу міста Динів, П`ятковій Руській, поряд із м.Бірча, на Лемківщині. Скрутні матеріальні умови змушували родину Шевчуків жити в помешканні о.Василя та часто переїжджати на нове місце його служіння (був неодруженим). Завдяки його старанням сестри й брати здобували освіту.
У парохіяльному житті отець Василь Шевчук ніколи не залишався осторонь громадського життя. Він був одним із активних учасників товариства "Просвіта", закликав селян відвідувати читальні, керував хорами.
Ревний душпастир мав високий авторитет серед вірян не тільки як священник, а як патріот та активний громадський діяч-просвітитель.
На початку Другої світової війни В.Шевчук підтримував зв`язки з українським національно-визвольним рухом. У різних селах на початку 1945 р. від поляків загинуло кілька греко-католицьких священників. Отож, отець василь Шевчук змушений був переховуватися від польської боївки із села Дильонгови, а пізніше- від енкаведистів і польської поліції.
Боже покликання та велика любов до свого народу спонукали його виконувати священичі обов`язки у війську. Він відчував серцем, що конче потрібний борцям за волю України, тому пішов у лави УПА- став капеланом повстанського куреня полковника Коника. Водночак, отець Василь не забував і про вірних, які залишилися по селах: не раз під охороною бійців УПА пробирався до різних сіл, щоб послужити вірянам, позбавленим священичої опіки. Серед повстанців отець отримав псевдо "Кадило", а в документах іменувався- Пластун. Скромністю, витривалістю і відданим служінням капелан "Кадило" заслужив авторитет у повстанців та серед командування.
Виснажений тривалими боями, недоїданням, отець Василь важко захворів запаленням легень- залишив сотню та зостався в римо-католицького священника у словацькому селі Грубов, недалеко від Кошиць. Цей учинок аргументував небажанням бути тягарем для вояків.
3 травня 1948 року В.Шевчука схопили чеські органи безпеки та разом з іншими заарештованими повстанцями інтернували до Польщі. Отця Василя ув`язнили у Ряшівській в`язниці тепер- Жушув, Польща). Польські слідчі як тільки могли знущалися над священником: били, верхи їздили на ньому... Після тортур дуже часто його приносили в камеру непритомного та кидали на кам`яну долівку. У камері священник пересувався навколішки, бо не міг звестися на ноги,- такий був скатований.
Ряшівський військовий суд над о.Василем Шевчуком відбувся 8 червня 1948 р., а вирок виконали 13 вересня. Так від рук польської Служби безпеки у м.Ряшеві загинув українець-патріот.
Капелан УПА "Кадило", отець Василь Шевчук, став мучеником за християнську віру та український народ, показавши жертовність та патріотизм, приклад справжнього героїзму, відданої любові до України та ближніх.
У Дрогобичі, при вході у головний корпус педагогічного університету імені І.Франка, де навчався капелан УПА, 23 серпня 1998 р. встановили таблицю з бронзовим барельєфом священника.
Пам`ятні таблиці встановлені також на стінах храмів у с.Дорожеві та селищі Меденичі, де до війни о.Василь Шевчук служив парохом.
Джерело
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/otec-vasil-shevchuk-kadilo/
субота, 12 вересня 2020 р.
12 вересня 1875р. народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні «Ще не вмерла Україна».
Рід Кошиців мав давнє шляхетське коріння, яке Олександр Кошиць пов’язував з нащадками Гедиміна та носіями гербу «Порай», хоча науковці дещо критично ставляться до даної версії. Достеменні відомості про рід Кошиців, що володіли маєтностями на території Київського та Мінського воєводств зустрічаються у 18 ст. «Київські» Кошиці мали дворянську та священицьку гілки, представником останньої і був Олександр Кошиць.
Народився він на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав с. Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священиком нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901-го з вченим ступенем кандидата богослів’я. Попри отриману освіту, священиком не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва).
За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані та отримав за роботу Золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один з яких зберігався в архіві самого Кошиця у Вінніпезі.
1904-го після повернення до Києва, Кошиць деякий час викладав в Учительській семінарії та Другій жіночій духовній школі. Тут він продовжив навчання у класі композиції в музично-драматичній школі Миколи Лисенка, на запрошення якого одночасно викладав курс хорового співу. Далі відбулось стрімке становлення Кошиця як диригента та композитора.
Деякий час був директором та диригентом товариства «Боян», у 1909-му його запросили керувати студентським хором Київського університету св. Володимира. Учасники цього хору в 1916-му уперше виконали неперевершений «Щедрик» у обробці Миколи Леонтовича. Потому Кошиць викладав у консерваторії, здійснював обов’язки капельмейстера у театрі Миколи Садовського (який болісно сприйняв звістку про перехід Кошиця на роботу до оперного театру, що позначилось на їхніх стосунках), був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти.
У січні 1919-го Голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України.
Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У «Спогадах» Кошиць описував як відбувались концерти в Парижі у 1919-му, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, відтак навколо було чимало поліції. Та концерти без виключення в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 – 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922-му перетнула Атлантику аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки Хор дав близько 900 концертів. Після цих гастролей Хор розпався.
Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926-го оселився у Нью-Йорку, де керував групою зведених українських хорів «Сімкою», намагався реалізувати себе в якості композитора. 1938-го він узяв участь у зйомках кінострічки «Маруся», що відбувались у Нью - Джерсі. Також викладав у Колумбійському університеті, працював над «Спогадами» та впорядковував щоденник «З піснею через світ».
Після світового визнання цей період в житті Кошиця був складний. Він потерпав від бажання повернутись в Україну та власної нереалізованості і ображався на українську еміграцію, яка «…навіть не цікавилась чи я живий, і як живу… Навкруги мене пустиня і порятунку чекати нема звідки».
1941-го він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах.
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 р. і похований в колумбарії цвинтаря «Глен-Іден» недалеко від Вінніпега, заповідаючи аби його прах був перенесений до України.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
пʼятниця, 11 вересня 2020 р.
Жовква. 2001 рік…Того, що в підвалах церкви Пр. Серця Христового (на фото) можна знайти рештки людських тіл, ніхто й припустити не міг. Не мав такої гадки і отець Марко Максимів, який на той час перебував в означеній обителі.
Як пригадує отець, все почалося з того, що побачив нішу з вмурованими завісами. На думку спало, якщо є двері, то й вхід також є. Захотілось з’ясувати, куди він веде. Все було щільно закрито й закладено каменем. Після того, як вийняв камінь, посипався пісок. А далі … людські черепи.
Священник написав заяву в прокуратуру, але з того боку справою так ніхто й не займався.
Зі слів отця Марка, ні одягу, ні взуття на місці не виявили. Тож людей розстрілювали голими, а далі викидали в підвал й засипали піском. У грудях однієї із жертв знайшов забитий бороновий цвях.
Серед знайдених тіл – 70 дитячих. «На всіх національно свідомих не вистачало вагонів до Сибіру, тож із ними розправлялися на місці, винищуючи цілими родинами», - вважає священник.
Справа жовківської знахідки набула суспільного розголосу завдяки цікавості до неї журналістів. Отець Марко пригадує, до нього зателефонував чоловік із Полтавщини, сказав, що був свідком (а може й учсником) знищення тих людей. Розповів: людям стріляли в потилиці, після чого тіла ховали у спільну могилу. Священик підтверджує, що в багатьох черепах ззаду були дірки.
Як з’ясувалося згодом експертизою, від куль.
60 домовин зі знайденими кістками 280-ти жертв поховали на міському кладовищі Жовкви аж через кілька років після знахідки, а, в підвалах церкви вони пролежали з 1946-48 років – це встановили патологоанатоми, які працювали з матеріалом.
Джерело.
https://zbruc.eu/
четвер, 10 вересня 2020 р.
Спогади воїна УПА Козьменко Дмитра Олексійовича, “Листка". "Не впав «Листок".
Народився 28 листопада 1925 року в сім’ї селян Олекси Козьменка та Насті Якуб’як. Дмитро пішов до державної польської школи, хоч мріяв учитись у Рідній школі, де навчання було платне і вчились діти заможних селян. Закінчив 7 класів і хотів продовжити навчання в духовній семінарії, та початок війни розвіяв ці мрії. 19 вересня в Галичину ввійшли радянські війська — і в центрі Печеніжина зразу ж відбудували тюрму НКВС, в якій закатували до червня 1941 року багато безневинних українців, а в липні 1941-го прийшли нові “визволителі”, які цю тюрму переобладнали під приміщення будівельного загону — так званого “бавдінсту”. Юнаки почали дедалі більше ненавидіти окупантів і схилятися до підпільної ОУН, а точніше, її молодіжного крила Юнацтва ОУН.
10 травня 2012 року згасло життя, прожите для України — в кращі світи пішов Козьменко Дмитро, син Олекси, стрілець сотні ВД 59 ім. Михайла Колодзінського “Листок”, член Коломийської станиці Братства вояків ОУН-УПА Карпатського краю ім. полк. “Грома”.
На кутку Дубовиці, під лісом, до діда по материній лінії заходив кущовий провідник ОУН Шкондеюк Іван, син Василя “Славич”, “Святослав” (1917—1945) родом з Соколівки на Косівщині, син священика, з яким мав можливість інколи спілкуватись і 18-літній Дмитро та його друзі-ровесники. 1943 року на основі самооборонного кущового відділу Української Народної Самооборони (УНС) було сформовано сотню, яку прийняв підстаршина Дружин Українських Націоналістів, хорунжий УПА Михайло Москалюк, син Юри “Спартан” (1921—1950), а “Славич” очолив штрафну сотню 21 тактичного відтинку “Гуцульщина” і перейшов на рідні терени.
В УПА вступило майже 100 мешканців Печеніжина віком від 17 до 45 років, включно з дівчатами, які виконували роль санітарок і зв’язкових. Переважна більшість — юнаки, перед якими постав вибір — іти в Червону Армію чи поповнити “Армію безсмертних” і змагатись за Українську Самостійну Соборну Державу. Дмитро Козьменко став вояком Української Повстанської Армії на псевдо “Листок”.
З наближенням фронту сотня “Спартана”, яка отримала шифр ВД 59 і структурно входила в курінь “Карпатський”, маневрує між мадярськими і радянськими частинами, зводячи позиційні бої, нападаючи на ешелони і склади зі зброєю і амуніцією. 22 березня 1945 року відділ сотні “Спартана” висадив у повітря трьома потужними вибухами тюрму НКВС у Печеніжині. У цій акції брали участь майже всі повстанці з Печеніжина.
Згодом Дмитро став розвідником, і командир високо його цінував.
Тільки завдяки ідейності й силі волі повстанцям вдалося вистояти в люті морозні зими. Згадував повстанець добрим словом свого безпосереднього командира — Йосипа Приймака “Нечая” з Молодятина, одного з трьох братів, які полягли в боях за Україну. Майже всі ровесники і друзі Дмитра Козьменка загинули в численних боях.
В одному з боїв у лісах за Слободою “Листок” дістав дві кулі в праве передпліччя. Та це поранення не було фатальним. У березні 1946 року Дмитро Козьменко в Іванівцях прийняв свій, останній в лавах УПА, та далеко не останній бій за Україну. Сили були нерівні, не на користь повстанців. Дмитро був поранений у ногу і від втрати крові знепритомнів. Опритомнів уже на возі разом із вбитими і пораненим у груди хлопчиною дорогою в Ланчин. Ззаду, на коні, офіцер НКВС пильнував, щоб той, з простріленими грудьми, не зіскочив з воза. Їздовий — знайомий “стребок” з Іванівців. “Василю! Вези легше, ми ранені!” — “Везу так, як мені приказано!”.
Кілька разів Дмитро втрачав свідомість, коли приходив до тями — думав над тим, що його чекає. Визріло рішення вмерти дорогою, тому попустив джгут на нозі, щоб стекла кров, але пильне око офіцера це помітило — джгут затягнули, сильний удар вибив з голови думки про самогубство і рештки свідомості. Згодом ногу ампутували. Здавалося, шансів вижити — мінімум, але він таки вижив! Хірург-грузин був доволі людяний. Ліків бандерівцям “не положено”, тож лікар казав: “Цього хлопця лікує його молодість і сильний організм”. Два роки – по пересильних тюрмах, а потім ще довгих 8 років концтабору, в Мордовії. В ГУЛАГу в’язні вмирали від надважкої праці, голоду, дистрофії, а він, без ноги, вижив, працюючи нарівні з іншими каторжниками.
На волю вийшов 1956-го, приїхав до Печеніжина. Радісно зустріла родина, а односельці — по-різному. Якось Дмитро почув музику і пішов подивитися на танці на толічці (майдані). Дивився на чужу молодість, бо власна минула за колючим дротом, і гірко було, що збоку купкою стояли його ровесники-фронтовики і ніхто не підійшов, не подав руки. Вважали ідейним противником? Навряд. Скоріше, боялися за себе…
А в тому ж таки 1956-му довелося забиратися з Печеніжина, бо всіх учасників національно-визвольної боротьби “дбайливе” КДБ зібрало і недвозначно “порадило” виїхати за межі Західної України, бо почалося повстання в Угорщині, а радянське керівництво боялось, щоб колишні повстанці не підтримали угорців або не почали повстання в себе вдома.
Поїхав у Миколаївську область, там зустрів Ганну Городенко з Молодятина — вдову з чотирма дітьми, котра теж перебувала на спецпоселенні, оскільки була з повстанської сім’ї — сестра Настя була в УПА. Одружився з нею і повернувся 1961 року в Печеніжин. Невдовзі у них народилась дочка.
Дмитро 20 років фірманив у лісництві. На батьківському подвір’ї збудував хату, допоміг побудуватися дочці. Щонеділі, незважаючи на погоду, ходив кілометр до церкви пішки, поки не зліг. Вистоював усю літургію, ставив свічки за бойових побратимів і командирів, молився за Україну і народ. Завжди відвідував заходи з ушанування борців за волю України, виступав з промовами перед молоддю. Цікавився політичною ситуацією в Україні, засуджував тих, хто прогнувся і опустив руки.
Його незмінними словами були: “Ми вибороли для вас Україну, а ви її розбудуйте, бо ніхто цього за нас не зробить!”. Дмитро Козьменко не хотів для себе ані пільг, ані нагород, ані похвал, його єдиним бажанням було дочекатися, коли на державному рівні буде визнано боротьбу ОУН-УПА. Дуже тішився присвоєнням почесного звання “Герой України” командиру Роману Шухевичу і провідникові Степанові Бандері, до останніх днів називав себе “Штефановим хлопцем”.
Джерело
О. В. МОТРУК,
молодший науковий працівник музею О. Довбуша
10 вересня 1918р. на засіданні Ради міністрів Української Держави ухвалено грамоту гетьмана Павла Скоропадського про ратифікацію Брест-Литовського мирного договору.
Федір Лизогуб з Гетьманом Павлом Скоропадським. Федір Лизогуб - прем’єр-міністр Української Держави 1918 р.
москальська мирна делегація оголосила декларацію про незгоду із запропонованими Україною пропозиціями щодо кордонів між РСФРР та Українською Державою. москальська сторона наполягала на збереженні кордонів, визначених мирним договором між московією і Центральними державами у Брест-Литовську.
8 - 11 вересня 1943р. бій біля с. Новий Загорів відбувсяміж загонами УПА та німцями які значно переважали.
Пам'ятник бою біля села Новий Загорів.
Результат повстанці змушені були відступити.
10 вересня 1894 - народився Олександр Довженко, визначний Український кінорежисер, сценарист, письменник, художник.
О. Довженко.
Родовід Довженків
Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія - Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них - і Семен, дід Олександра, а в Семена - Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.
Мати Одарка Єрмолаївна, у дівоцтві Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.
Народився на хуторі В'юнище (нині в межах смт Сосниця , Чернігівська область, Україна, за тодішнім адмінподілом — Чернігівська губернія, Російська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.
Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до
козацького стану.
Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14 - Василь (1881-1890), Лаврін (1883-1890), Оврам (1885-1905 (або 1907)), Сергій (1887-1893), Іван (1889-1890), Григорій (1891-1892), Олександр (1894), Парасковія (1898-1899), Анна (1900-1918), Мотрона (1903), Андрій (1905-1925), Кулина (1907-1908 або 1909), Поліна (1909), а також дитина, яка померла при народженні чи у перші дні (Олександр згадував хлопчика як "нехрещений"), тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».
Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».
середа, 9 вересня 2020 р.
9 вересня 1944р. московити і польща уклали договір про примусове виселення Українців - лемків із їхніх рідних етнічних земель.
9 вересня 1845р. народився Мар’ян Алоїз Ломницький - вчений-зоолог, палеонтолог, геолог, педагог. Займався дослідженнями із зоології, палеонтології, геології; автор понад 150 наукових праць.
Мабуть, одним з найбільш яскравих та видатних натуралістів і вчених Східної Галичини був Мар’ян Алоїз Ломницький. Ця історія проте, як уродженець невеличкого села Баворова, що під Тернополем, своєю працею і наполегливістю одержав визнання наукової еліти Австрійської імперії.
Народився Мар’ян Ломницький у сім’ї зубожілого польського шляхтича Якуба Ломницького і Маґдалени Борковської 9 вересня 1845 року. Дитинство Мар’яна проходило в Баворові, де він закінчив початкову школу, а згодом батьки відправляють його на навчання до Львова в Академічну Ґімназію. Саме тут у Ломницького проявляється схильність до природничих наук, і чимала заслуга в цьому його вчителів: Максиміліана Сили-Новицького , який викладав зоологію та Северина Плахетки, що читав ґеологію. Саме ці дві дисципліни й обрав для себе Мар’ян Ломницький, який в науковому світі знаний як видатний ентомолог і ґеолог. Успішності Ломницького можна було лише позаздрити, і у 1864 році він здобуває стипендію відомого маґната і філантропа Володимира Дідушицького. Ця стипендія дозволила молодому Ломницькому на три роки переїхати до Кракова, де він продовжує штудіювати природничі науки, а в 1867 поступити до віденського університету. В столиці Австрійської імперії він поглиблено вивчає ґеологію у Е. Суесса й палеонтологію в Р. Кнера, знайомиться з Л. Міллером та Е. Рейтером. Того ж таки року, він разом із Л. Міллером та Е. Рейтером організовують першу експедицію на Чорногору, яка тривала місяць – з червня по липень. Їх маршрут проляг через Коломию, Косів, Жаб’є (тепер м. Верховина), Бистрень і на Чорногірський хребет. В експедиції вони проводять збори жуків, в результаті чого у 1868 році М. Ломницький публікує свою першу відому наукову статтю – список жуків Чорногори, вперше даючи характеристику висотному розподілу різних видів. Він робить прив’язку своїх зборів до висотних рослинних поясів: букового, смерекового, субальпійського та альпійського.
Задля справедливості потрібно сказати, що характерною рисою його робіт є детальний фізико-географічний та флористичний опис територій дослідження, що є дуже цінним в сучасних умовах, оскільки дає змогу прослідкувати зміни за тривалий час аж до сьогодення.
Ще в 1867 році він налагоджує зв’язок з Комісією Фізіографічною Краківського Наукового Товариства, яке згодом стало Академією Умінь, де власне він й опублікував свою першу наукову працю. А у Львові стає одним із засновників Товариства Природничників імені Коперніка, членом якого був усе своє життя, а в 1897-1898 та 1914 роках обирався його президентом.
А вже через рік – у 1868 році, він складає іспит на вчителя середньої школи й повертається до Львова, де працює в Ґімназії імені імператора Франца Йосипа. Наступного року Мар’ян Алоїз Ломницький перебирається до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де викладає зоологію в тутешній Ґімназії.
Впродовж наступних дев’яти років він працює над зборами комах околиць Станіславова, заснувавши цілу ентомологічну школу. І в 1875 році публікує наукову працю “Жуки зібрані в околицях Станіславова” – це найбільша і найґрунтовніша робота присвячена колеоптерофауні нашого міста, ніхто до нього і ніхто досі не перевершив за масштабами і обсягами його роботу. Ця праця охоплює значну територію межиріччя Бистриці Солотвинської, Бистриці Надвірнянської і Ворони, які зливаються поблизу с. Вовчинці. Тут він наводить дані про знаходження 750-и видів твердокрилих, які широко використовується біологами й ентомологами в сучасних дослідженнях біологічного різноманіття.
Як ґеолог, Мар’ян Ломницький досліджує Вовчинецькі Пагорби, що на схід від Станіславова, і тут же робить відкриття (1871 р.), описавши новий вид амонітів крейдяного періоду Pachydiscus
stanislaopolitanus.
В 1877 та в 1878рр. за сприяння Комісії Фізіографічної у Кракові М. Ломницький бере участь в двох експедиціях в “Гори Солотвинські” (Центральні Ґорґани), які проходили по маршруту Солотвин – Пороги – Гута – Сивульський та Ігровецький хребти. Дослідження стосувалися не тільки фауни жуків, але й прямокрилих та риб. В опублікованій, за результатами експедиції, статті, він наводить 239 видів жуків. Аналогічну експедицію було споряджено в 1880 р. у верхів’я р. Лімниці, що в “Горах Стрийських” (Північні Ґорґани). Дослідження проводились по маршруту Перегінськ – Підлюте – Осмолода – Ґрофянський хребет де було виявлено 19 видів прямокрилих та 376 видів жуків.
У 1879 році Ломницький знову переїжджає до Львова де проживає аж до кінця свого життя. Тут він працює у IV Львівській Ґімназії й одночасно (з 1878 по 1882 рік) викладає зоологію у Вищій Рільничій Школі у Дублянах.
М. Ломницький публікує низку статей з доповненнями до фауни жуків Галичини, а більш фундаментальною його працею, яка узагальнила всі попередні багаторічні дослідження став каталог жуків Галичини (1884 рік) латинською мовою. В цій роботі він наводить 3182 види і 130 варіацій жуків. Список наведених видів включає в себе також низку синонімів, які вживалися й були поширені в літературі того часу, а особливою рисою є спроба дати характеристику розподілу видів за висотним ґрадієнтом. Зокрема він розділяє всі види на ті, що поширені в Карпатах, ті, що розповсюджені на Поділлі, та ті, що зустрічаються на всіх територіях. Згодом він публікує колеоптерологічний список околиць м. Львова у чотирьох томах(1890-1906 роки) та список жуків Польщі (1913 рік). Найвизначнішою ґеологічною працею Мар’яна Алоїза Ломницького став “Ґеологічний атлас Галичини”.
У 1905 році обіймає посаду куратора відділу зоології Музею імені Дідушицьких (нині Державний природознавчий музей) у Львові, якому передає всі свої колекційні збори, нагромаджені за 35 років наукової діяльності.
Визнанням наукових заслуг Мар’яна Алоїза Ломницького стало нагородження його орденом імператора Франца Йосипа (1904 рік), присвоєння йому почесного доктора філософії Львівського університету (1812 рік), почесного члена Товариства Природничників імені Коперніка (1909 рік) та Татранського Товариства (1912 рік). На честь Ломницького названі види рослин, жуків і викопних тварин.
Помер Мар’ян Алоїз Ломницький 26 жовтня 1915 року і похований на Личаківськім цвинтарі у Львові.
Джерело
http://www.naturalist.if.ua/?p=90
9 вересня 1769р. народився Іван Котляревський, Український письменник, поет і драматург, основоположник сучасної української літератури.
Іван Котляревський народився у Полтаві у родині канцеляриста міського магістрату. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.
Навчався у Полтавській духовній семінарії, служив у Новоросійській канцелярії в Полтаві, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу.
Впродовж 1796-1808 рр. Котляревський перебував на військовій службі, а у 1806-1812 рр. брав участь у російсько-турецькій війні.
У 1798 році без відома самого Котляревського у Петербурзі виходить у перших трьох частинах "Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ". Це трапилось завдяки колезькому асесора М. Парпурі. Згодом, у 1808 р., книговидавець І. Глазунов повторив це видання.
У 1809 р. Іван Котляревський сам готує до друку і видає в Петербурзі поему "Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложеная И. Котляревським" у чотирьох частинах. "Енеїда" стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.
З 1810 року працював наглядачем "Дому для виховання дітей бідних дворян".
У 1816-1821 рр. Іван Котляревський був директором Полтавського вільного театру.
У 1819 році Котляревський написав для Полтавського театру п'єсу "Наталка Полтавка", яка вперше була надрукована у 1838 році і водевіль "Москаль-чарівник" (надрукований у 1841 р.), які стали основою започаткування нової української драматургії.
Іван Котляревський сприяв у 1822 році викупові з кріпацтва українського і російського актора Михайла Щепкіна.
У 1827-1835 рр. - попечитель "богоугодних" закладів.
Помер Іван Котляревський, коли йому було 69 років. Похований у Полтаві.
Джерело
https://dityinfo.com/
Цей день в історії УПА - 9 вересня.
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Передача блакитного як світлішого від жовтого на фото присяги членів Директорії УНР (Кам’янець-Подільський. Жовтень 1919 р.).
*****
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Варта Народного Руху на урочистостях із приводу 50-річчя УПА, урочище Вовчак у Свинаринському лісі на місці колишнього села Вовчак (ліквідоване радянською владою) Турійського р-ну Волинської обл., яке було базою УПА "Січ", жовтень 1992 року.
******
1943 рік
У бою з німцями в селі Колодеже на Волині відділ УПА знищив близько 20 військових. Втрати УПА: двоє загиблих.
1946 рік
Пошукову група прикордонних військ захопила криївку біля села Станин на Львівщині. Повстанець, що перебував усередині, вчинив збройний опір і, не маючи шансів на прорив, застрелився.
Троє повстанців загинули в сутичці з загоном МВД в Золочівському районі Львівщини.
1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в лісовому масиві Олевського району на Львівщині. Троє повстанців три години відстрілювались і всі загинули в бою.
У селі Бережниця на Дрогобиччині підпільники знищили дільничного МВД.
1948 рік
У селі Завалля на Станіславщині повстанці знищили колгоспного активіста.
Біля села Чорний Потік на Станіславщині опергрупа МВД оточила повстанця, який учинив збройний опір, отримав важке поранення і застрелився.
У селі Братківці на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД і уповноваженого міністерства заготівель.
1949 рік
Двоє повстанців загинули, потрапивши в засідку загону МВД у селі Грицеволя на Львівщині.
1950 рік
Пошукова група МВД виявила криївку біля села Андріївка на Львівщині і заклала міну, від якої загинув повстанець Теодор Гапон – «Клен».
У бою з москалями у Галицькому районі Львівщини загинув районний провідник ОУН Богдан Пилипчук – «Свист».
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.
Підписатися на:
Дописи (Atom)