Пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським восени 1930 року.
Формальним приводом для пацифікації стали численні протипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.
Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ –Українську військову організацію (УВО). Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях. Однак вже наприкінці вересня 1930 р. ОУН почала гальмувати саботажну кампанію. Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного» режиму маршала Ю .Пілсудського. Метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено 17 рот поліції, тобто 1041 осіб, 10 ескадронів військової кавалерії, а також повітові та волосні поліційні підрозділи. Залучали членів «Стрілецького союзу» та груп військової підготовки. Репресивні заходи польського уряду тривали з 14 вересня до кін. листопада 1930 року. Їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема: Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, О.Вислоцького, І. Ліщинського та інших. 30 жовтня було затримано голову Українського національно-демократичного об’єднання ( УНДО) Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку, а також інших активістів. Заарештовано майже весь провід УНДО, низку лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП).
Загалом було арештовано 21-го українського посла і 3-х сенаторів. Арештовано десятки керівників і членів ОУН в Галичині: Я. Нестора, Б. Кравціва, Б. Кордюка, Р. Сушка, З. Книша, І. Ґабрусевича та інших. 30 вересня було застрелено керівника ОУН і УВО в краю Юліяна Головінського. Під час каральних операцій відбувалась ліквідація українських суспільних організацій та установ, таких як: «Пласт», «Луг», «Сокіл», філій «Просвіти », кооперативів.
Було закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. Польські шовіністичні угрупування чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи. Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Намагання митрополита УГКЦ А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Польщі для зупинення «пацифікаційної» операції завершились невдачею. Спочатку (до кін. вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, згодом (від кін. вересня до середини жовтня) – здебільшого військові відділи. Під час «миротворчої» операції було застосовано протиправний принцип колективної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії у приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ.
Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків, що супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягували контрибуції у вигляді продовольства та фуражу. За офіційною інформацією, поліційна пацифікація охопила 325 населених пунктів у 15-ти повітах, а військова пацифікація – 168 населених пунктів у 14-ти повітах. Загалом здійснено 5195 каральних акцій («ревізій»). У Галичині було «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.За інформацією Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії торкнулись понад 30-ти повітів з населенням понад 5 млн осіб. Деякі місцевості пацифікували від двох до кількох десятків разів. Не увійшли в офіційні звіти численні локальні акції, здійснені в рамках загальних протиукраїнських репресій.
Загалом за липень — листопад 1930 р. у зв’язку з саботажами було заарештовано 1739 активістів українських організацій та установ (у Львівському воєводстві – 722, Тернопільському – 610, Станіславівському – 407). За офіційними даними 1143 осіб було віддано під суд.
Станом на 17 березня 1931 р. в ув’язенні лишалося 212 осіб (10% затриманих). У 20-ти судових процесах було засуджено 28 осіб. Провину основної маси затриманих доведено не було.
Фізичні розправи та знущання над українськими селянами, учителями, священиками часто доповнювались моральним приниженням.
Хвиля репресій, тиск польської влади на українське населення спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці з Галичини здобули у сеймі 20 місць та 4 – у сенаті. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931 р.).
Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов’язання щодо українців з Галичини. Під впливом численних статей у пресі та прохань українських представників справою пацифікації зацікавилися впливові громадські організації антивоєнного й гуманітарного характеру, серед яких: «Міжнародна жіноча ліга за мир та свободу» та британський «Союз демократичного контролю».
Протест Польщі висловили Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний союз кооперативів, Міжнародний комітет допомоги дітям, Міжнародний союз скаутських організацій. Численні порушення прав українського населення були засвідчені секретарем «Жіночої ліги» Мері Шіпшенкс, австрійкою Гелен Оппенгаймер, журналістом «Манчестер Гардіан» Фредеріком Фойтом під час їхнього перебування в Галичині. Рада Ліги Націй утворила комітет на чолі з Артуром Гендерсоном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях.
У січні 1932 р. на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків.
Джерело: territoryterror.org.ua
