19 січня 1912р. в Тернополі народився Ярослав Стецько, один із ідеологів та провідників українського націоналізму, голова ОУН-б, президент Антибільшовицького блоку народів.

Ярослав Стецько та його дружина Ганна Музика (Ярослава Стецько). Фото: istpravda.com.ua

Походив із родини священика. Закінчив Краківський та Львівський університети. Ще юнаком включився у національно-визвольну боротьбу, з 1932-го був членом Крайової екзекутиви ОУН, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань. У 1936-му засуджений польським судом до п’яти років ув’язнення. Під час слідства провів понад 200 годин (майже дев’ять діб) без сну, сидячи на табуреті, але компрометуючих свідчень так і не дав. Звільнений по амністії в 1937-му.

Один із ініціаторів створення Революційного проводу ОУН-б (1940), з квітня 1941-го – заступник провідника ОУН-б Степана Бандери. На Українських національних зборах у Львові 30 червня 1941-го проголосив Акт відновлення Української держави і був обраний прем’єром.

Як пізніше пояснював сам Ярослав Стецько: «…ми вирішили танкам, бомбовозам і гранатам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, ні за яких умов цього не заперечити, не відкликати, витримати до кінця».

Заарештований нацистами 4 липня 1941-го, понад три роки перебував у концтаборі Заксенхаузен, зокрема в бункері смерті «Целленбау». В 1944-му переведений на режим домашнього арешту. Пізніше втік із лікарні в чеському місті Штайнгофф до американської зони окупації, отримавши важке поранення в руку. В групі, яка допомогла організувати втечу, була і підпільниця «Муха», майбутня дружина Ярослава Стецька – Ганна Музика (Ярослава Стецько). Вони уклали шлюб у 1946-му і прожили разом 40 років.

У 1945-му обраний членом бюро Проводу ОУН. Від 1946-го і до кінця життя очолював Антибільшовицький блок народів. За його ініціативи постала Європейська Рада Свободи. У 1968-му обраний головою Проводу ОУН-б.

Вважається, що саме під впливом особистості Ярослава Стецька генеральний секретар НАТО Джон Гакет у книзі «Третя світова війна» змоделював ситуацію, коли українські націоналісти опанували КДБ, здійснили переворот і розвалили СРСР.

Під час судового процесу в Польщі так сформулював своє життєве кредо: «Змислом мойого цілого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна соборна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу, я вірю так сильно, що можна вмерти. З цього шляху мене не заверне ніщо: ані тортури, ані пекло тюрем, ані смерть».

Помер 5 липня 1986-го в Мюнхені (Німеччина).

Підготували Сергій Горобець та Олена Гуменюк.

Джерело. © 2021 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 18 січня.

Фото: Воїни УПА. Повстанці групи "Захід", ВО 4, Галичина, с. Орява, Бойківщина.

*********

1944 рік. 

Вночі батальйон НКВД влаштував облаву на сотню УПА-Північ в районі села Острівець на Рівненщині. Після двогодинного бою повстанці відступили за річку Случ.

1945 рік

Курінь «Гуцульський» УПА-Захід підірвав два мости і звільнив 22 заарештованих на станції Хлібичин на Станіславщині.

В одному з населених пунктів Дрогобиччині повстанці знищили оперативного працівника НКВД.

1947 рік

Опергрупа полку внутрішніх військ захопила криївку біля села Дземброня на Станіславщині. В результаті бойового зіткнення загинули надрайонний референт ОУН Іван Кулик – «Сірий» і четверо охоронців. Застрелились троє повстанців, у тому числі надрайонний провідник Іван Сеульський. Ще двох пораненими захоплено в полон.

1948 рік

У селі Коханівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Красне на Рівненщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися, знищили лейтенанта та сержанта і обидва загинули в перестрілці.

1949 рік

У селі Старий Яжів на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД і здобули автомат.

У сутичці з загоном винищувального батальйону в селі Коростів на Рівненщині повстанці знищили одного бійця, ще одного поранили. Здобуто автомат, гвинтівку, патрони.

1950 рік

Пошукова група МВД через раду захопила криївку в селі Рожнів на Станіславщині. Станичний ОУН «Мороз» вчинив збройний опір і загинув у перестрілці.

1952 рік

Двоє повстанців загинули під час зіткнення з пошуковою групою МВД у селі Тиха на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець

Сайт ІНПУ.

18 січня 1850р. у с. Берлоги народився Іван Омелянович Левицький, псевдонім — "Іван з Берліг" - Український галицький бібліограф, письменник, публіцист. Працював над бібліографією західноукраїнських видань. Похований на «Личаківському цвинтарі» Поле 50.

Іван Левицький народився 6 (18) січня 1850 року в селі Берлоги (нині Рожнятівського району Івано-Франківської області). 

Навчався у Станіславівській гімназії, звідки його забрали до австрійської армії. 1871 року у Будапешті склав екзамени на атестат зрілості, згодом поступив на філософський факультет Віденського університету. 

Основною справою його життя завжди була бібліографія, якою він зацікавився у 1877 році. У 1909 році очолив Бібліографічне товариство імені Тараса Шевченка. І.Левицький активно співпрацював з багатьма галицькими періодичними виданнями, був редактором газет та журналів, писав про історію українського шкільництва в Галичині, популярні історичні оповідання, останні – публікував під псевдонімом Іван з Берліг, укладав календарі.

Найголовніші праці бібліографа І.Левицького: «Галицко-русская библиография ХІХ столетия» (т.1-2, 1888-95); «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (т. 1-3, 1909-11), «Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800» (1903); «Реєстр наукових і літературних праць професора Михайла Грушевського» (1906) та інші. І.Левицький зібрав колосальні матеріали про 2000 діячів, праці яких зберігаються у відділі рукописів ЛННБ України ім.В.Стефаника.

Твори І.Левицького мали схвальні відгуки в українській та польській пресі, їх високо оцінено в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона».

З 1879 року і до кінця свого життя І.Левицький працював дрібним урядовцем у різних страхових товариствах Львова. Відійшов у вічність 30 січня 1913 року, похований на Личаківському кладовищі.

Частина доробку вченого, зокрема двотомне видання «Галицко-руская библіографія XIX-го столѣтія съ увзглядненіемъ рускихъ изданій появившихся въ Угорщинѣ и Буковинѣ (1801-1886)»; тритомна праця «Українська бібліоґрафія Австро-Угорщини за роки 1887-1900»; «Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800» та ін. Життєвий та творчий шлях науковця розкривають численні розвідки у довідково-енциклопедичних та монографічних виданнях, зокрема це нарис Гуменюка М. П. «І. О. Левицький», надрукований на сторінках видання цього ж автора «Українські бібліографи XIX- початку XX століття» (Харків, 1969); праці вміщені у збірнику «Іван Омелянович Левицький : збірник наукових праць» (Львів, 2002 р.) – Вальо М. А. «Фундатор української бібліографії», Кульчицької Т. Ю. «Іван Омелянович Левицький (1850-1913) на тлі епохи», Баб’яка П. Г. «Іван Омелянович Левицький як журналіст, письменник, перекладач і видавець» та ін., а також статті в довідково-енциклопедичних виданнях – «Енциклопедія Львова», «Енциклопедія історії України», «Українська журналістика в іменах», «Енциклопедія українознавства» та інші матеріали. 

*****

Він зібрав найповнішу інформацію про тогочасні українські видання, твори та їхніх авторів. У біографіях, портретних замальовках міститься багато матеріалу про творчих особистостей України. Зокрема матеріали для словника псевдонімів і криптонімів українського письменства Галичини (близько 800 авторів), яка зберігається в основному у відділі рукописів ЛННБ імені Василя Стефаника НЛН України.

Іван Левицький залишив літературні напрацювання: народні календарі та простонародні книжечки.

1900-го він очолив бібліографічну комісію Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Найвизначніші твори Івана Левицького «Галицько-руська бібліографія ХІХ століття» (1888 – 1895) та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (1900 – 1911).

Помер у січні 1913-го у Львові.

Джерела.

http://www.lsl.lviv.ua/index.php/uk/2020/01/15/vydatnyj-galytskyj-bibliograf-ivan-levytskyj/

https://old.uinp.gov.ua/historyday/18-sichnya-0

18 січня 1821р. у с. Добряни на Львівщині народився Антоній Степанович Петрушевич, священик УГКЦ, історик, філолог, археолог. Досліджував історію церкви в Галичині та Буковині.

З його ім’ям пов’язане становлення української археографії в Галичині. Залишив понад 200 статей з історії церкви, етнографії та мовознавства. Автор етимологічного словника слов’янських мов, який зберігся в рукописі. 1851-го став радником консисторії, був особистим секретарем митрополита Михайла Левицького. З 1858-го – парох села Новиця (нині Калуський район). На запрошення єпископа Григорія Яхимовича упорядковував бібліотеку Перемиського капітулу УГКЦ. Керував митрополичою канцелярією та митрополичим архіву. Антоній Петрушевич був серед засновників Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Обирався послом до Галицького сейму (1861–1877) та Австрійського парламенту (1873–1878).

«На нашій святій Русі зберігається ще чимало дорогоцінних письмових пам’яток. Я отримав з Буковини листи, в яких повідомляють мене про пергаментні євангелії, написані старослов’янською мовою, що зберігаються у монастирі Путна. – писав Антоній Петрушевич в редакцію львівської газети «Слово» у 1861 році. – Одне євангеліє написано рукою господаря Стефана у кінці XV ст. Священик Соневицький пише мені з Кімполюнга, що в монастирі Ватра-Молдавиця зберігається більше, ніж 150 старовинних рукописів і грамот, що написані руською (тобто українською) мовою!». Отець Антоній (греко-католицький священик) не мав права на наукові пошуки в православних монастирях Буковини й Молдавії. Він добився на це дозволу православного митрополита у Чернівцях. Також вивчав архіви.

Результати історико-краєзнавчих пошуків публікував у «Літературному Збірнику», «Буковинській Зорі», «Галицькому історичному збірнику».

1884-го його визнано доктором історії Київського університету «на знак поваги до наукових праць з руської історії». Петрушевича обрали дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, а також Імператорського археологічного товариства.

Джерело 1. https://old.uinp.gov.ua/historyday/18-sichnya-0

*******

Антоній Петрушевич народився у селі Добряни (нині Стрийський район) у сім'ї місцевого пароха Степана Петрушевича (1772–1850). Початкову освіту здобув у Стрию. Навчався у Львівському університеті (закінчив 1845) і Греко-католицькій теологічній семінарії. 1847 року висвячений на священника.

Від 1861 року крилошанин митрополичого капітулу і Собору святого Юра, керівник митрополичої канцелярії. Із 1873 року — бібліотекар митрополичого архіву. Співзасновник Головної Руської Ради і Галицько-Руської Матиці. Посол до Галицького сейму (1861–1877), посол до Австрійського парламенту (1873–1878). Похований на Личаківському кладовищі, поле № 5.

Предметом перших наукових досліджень Петрушевича була історія церкви в Галичині, потім почав займатися слов'янською філологією, етнографією, дослідженням археологічних пам'ятників та архівних рідкостей. У 1848 році Петрушевич брав участь у Соборі руських учених, де очолював історичну секцію. Хоча Петрушевич не займався літературою спеціально, він привітав Собор віршем «Братьям-галичанам», який був надрукований у «Зорі Галицькій», та, вже у 1901 році передрукований у «Галичанині» (загалом залишилося лише два вірша, надрукованих Петрушевичем).

Багато років Антоній Петрушевич співпрацював з Галицько-руською матицею, був членом Чеської матиці, почесним членом Слов'янського товариства (Київ), Російського археологічного товариства, Товариства історії та стародавностей (Одеса), румунської Академії Наук (Бухарест).

Його численні (загалом до 120) наукові роботи стосувалися головним чином, хоча не виключно, історії Галичини у різні епохи та у різних аспектах та друкувалися у виданнях москвофільского харатеру — «Галицкий исторический сборник», «Науковий сборник», «Галичанин». Ще за життя постать вченого була добре відома в науковому світі.

Його згадано у багатьох енциклопедичних виданнях. Зокрема вперше — у Британському музейному каталозі (1881–1900), пізніше в словнику Брокгауза і Ерфона (1898), польській Енциклопедії загальній С. Оргельбранда (1901) та інших.   

Джерело 2. http://slavutichlib.com.ua/kalendar/eventdetail/36/-/195-rokiv-vid-dnia-narodzhennia-antoniia-stepanovycha-petrushevycha-18211913-ukrainskoho-poeta-publitsysta-hromadskoho-diiacha-istoryka-filoloha-etnoh

18 січня 1864р. на Київщині народився Іван Їжакевич, живописець та письменник. Автор ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря» та «Енеїди» Івана Котляревського. Навчався в іконописній школі при Києво-Печерській лаврі.

Їжакевич, Іван Сидорович (06(18) січня 1864, Вишнопіль, Київська губернія, нині Тальнівського району на Черкащині — 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник і графік, народний художник.

З іменем славетного Івана Їжакевича пов'язана ціла епоха в українському мистецтві.

Народився Іван Сидорович 18 січня 1864 року. Дитячі роки минули в невеличкому мальовничому селі Вишнопіль Уманського повіту (нині Тальнівського району на Черкащині). Тут він слухав розповіді родичів і односельців про війну українського народу проти чужинського поневолення - Коліївщину. Побачене і почуте на все життя вразило душу митця. В одинадцять років майбутній художник потрапив до Києва, почав малювати. 1872 року дядько допоміг влаштуватися в іконописну майстерню Києво-Печерської лаври. Навчаючись у майстерні, юнак продовжував малювати довкілля. Пізніше вирішив перейти до Київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Намалював свій автопортрет і разом з іншими малюнками показав його Мурашку. Вчитель відразу оцінив доробки Івана і запропонував стати репетитором і одночасно навчатися.

Вихованці Київської рисувальної школи в своїх творах продовжували традиції українського мистецтва. Під керівництвом Мурашка, досвідченого педагога і близького друга І. Рєпіна, навчаючись безпосередньо у художника X. Платонова, Їжакевич оволодіває майстерністю. Бере участь у реставрації та поновленні фресок XII ст., в Кирилівському монастирі, яка проходила безпосередньо під керівництвом О.Прахова і М.Врубеля.

Пізніше Іван Сидорович згадував: "Микола Іванович отримав листа від професора Прахова і прочитав нам, учням, що через декілька днів оголосять відкриття фресок у Кирилівській церкві на Куренівці і що цю справу буде доручено для нагляду Миколі Івановичу. Справді, незабаром таке повідомлення з'явилося, і роботу розпочали. Чекали Врубеля, а через тиждень він і приїхав. У школі мене вважали старшим і доручили реставрувати фреску, що краще збереглася. Виконавши роботу, від Прахова і Врубеля я дістав похвалу. Наступну мою роботу Врубель посварив, дорікнув мені, коли я почав було Врубелю доводити свою грамотність. Врубель відповів мені: "Тут шкільна грамотність не підходить. Тут потрібна творчість".

Після навчання в Київській рисувальній школі, заохочений Пимоненком двадцятирічний Їжакевич їде до Петербурга. За сприяння земляка Віктора Дмитрашка вступає до Академії мистецтв, у гіпсофігурний клас, згодом його перевели до натурального класу. Вчителями Їжакевича були А. Куїнджі та І. Рєпін. Дмитрашко знайомить його з працівником журналу "Живописное обозрение" де починають друкувати роботи Їжакевича. Згодом молодий митець поступово переходить працювати до популярного ілюстрованого журналу - "Нива", де друкуються його твори минулого і сучасного життя українського народу.

Свої малюнки митець виконував на самшитових дошках, пером або розмивкою туші, які потім ксилографи гравірували й готували до друку.

Щоб мати можливість працювати, молодий художник переходить на вечірні заняття в Академії. Ілюстрація стає покликом душі митця.

У "Ниві" Їжакевич працював до 1917 р., коли журнал припинив існування. Композиції митця були ніби продовженням задуманих Шевченком і Жемчужниковим офортів про Україну. З часом ілюстрації Їжакевича з'являються також у журналах "Солнце России", "Север". Пише побутові картини, краєвиди, "Кобзар на могилі", "Жнуть очерет", "Ловлять раків", "Вітряки за селом". Малює своїх рідних, які "їдуть в гості". Каганець, люлька і колиска - усе постає на папері, визначає народність майбутніх ілюстрацій картин із селянського побуту.

Понад чверть століття репродуктувалися на сторінках петербурзьких журналів картини й ілюстрації Івана Сидоровича. Товариство, що видавало "Ниву", ще 1895 року видрукувало ювілейний альбом журналу з портретом Їжакевича і факсиміле його картин, на якій зображено дітей біля отари овець на вишнопільських полях, удалині - шестикрилий вітряк. Українська тематика стає основою його творчості. Захоплює художника історія, про що свідчать твори "Запорожець", "Український кобзар", "Максим Залізняк", "Запорожець у зимовому одязі", "Григорій Сковорода в дорозі". З'являються малюнки до повісті М.Гоголя "Ніч перед Різдвом", творів Т. Шевченка, зокрема до вірша "Перебендя", поем "Катерина", "Гайдамаки", драми "Назар Стодоля". Ця тема пройде через творчість глибоко народного митця. Його роботи, незважаючи на цензурні утиски, друкувалися, були близькі народові і користувалися широкою популярністю.

Наприкінці 90-х рр. XX ст. Їжакевич переїздить до Києва, вже маючи ім'я популярного ілюстратора. На цей період припадає досконале освоєння монументального живопису, він розписує культові будівлі в Бєлгороді, Києві, Катеринодарі. Після чотирьох років навчання Іван Сидорович залишає Академію, маючи на руках атестат з правом викладання малюнку в середній школі. Однак не викладання, а ілюстрація стала його основною професією. Їжакевич продовжує створювати свої малюнки на основі натуральних замальовок, зроблених на Нижній Наддніпрянщині, в місцях Запорізької Січі. В одному з малюнків "Язика піймали" митець показав вдалу розвідку козаків у тилу ворога, під час якої було взято в полон татарина. В цьому творі, як і в усій творчості, проявляється патріотичний мотив творчості Їжакевича.

У роки реакції, коли діяв царський наказ про заборону української літератури, мови, пісні з'являються ілюстрації Їжакевича до "Кобзаря" Тараса Шевченка - "Причинна", "Катерина", "Гайдамаки", "Перебендя" та інші, твори відтворювалися у журналі "Нива" способом ксилографії.

Чимало уваги, особливої душевної теплоти і ніжності приділяв художник зображенню дітей. Це знайшло відбиток і в його живописному полотні "Мама йде!" (існує варіант - повторення 1926 року).

У картині правдиво передана ситуація з селянського життя, в якій батьки, зайняті цілоденною працею у полі, залишили малу дитину на догляд старшої сестри. В полі вже сутеніє, хмари над обрієм зарожевіли. В розсіяному світлі надвечір'я фарби звучать локально, відкрито, декоративно. Твір має всі характерні риси ілюстрації до періодичних видань: композиція його лаконічна, великопланова, позбавлена дрібних деталей, вона легко читається з першого погляду, колірна гама стримана, використання барв мінімальне, зате тональна розробка відзначається шикорим діапазоном. Художник ніби передбачає можливості майстра-ксилографа, якому доступна гра світла, тону, а не кольору. Полотно приваблює глибокою народністю, винятковою людяністю образно-емоційного змісту, оригінальною авторською манерою, не властивою митцям, які працювали переважно на пленері.

У Києві збереглося чимало монументально-декоративного малярства І.Їжакевича, - від перших спроб у Кирилівській церкві до найдосконаліших, що у Києво-Печерській лаврі, церква над Економічними воротами, Всесвятська та Трапезна (остання мальована за ескізами і під особистим керівництвом Олексія Щусєва). Розписи справляють враження "мажорного акорду", взятого сильною і сміливою рукою, зокрема Іонівського монастиря.

У творчості Івана Їжакевича значне місце займає робота над розписом Георгієвської церкви храму-пам'ятника "Козацькі могили", спорудженого на честь подвигу селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького, яке прийняло бій з добре озброєною 150-тисячною армією польського короля Яна Казимира поблизу Берестечка, сіл Митниці, Острова, Солонева і Пляшева (нині ці села Радивилівського району Рівненської області).

Георгіївська церква - головна споруда меморіалу, можливо, найсамобутніший витвір архітектурного модерну і бароко в Україні. Задум побудувати пам'ятник козакам виник 1908 року з ініціативи архімандрита Почаївського Віталія Максименка, який очолив організаторську роботу та оголосив збір пожертв. Проект храму-пам'ятника розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В.Максимов, учень видатного архітектора Олексія Щусєва. Спорудження Гергіївської церкви тривало від 1910 до 1914 року, керував будівництвом Володимир Леонтович.

Іван Їжакевич приїхав у Пляшеву, на острів Журавлиху, де саме завершувалося спорудження пам'ятника-музею "Козацькі могили", навесні 1914 року. На той час він, п'ятдесятирічний досвідчений художник, уже мав у своєму доробку сотні ілюстрацій.

Оздоблення пам'ятника-музею в Пляшеві тривало до середини 1914 року. Іван Їжакевич разом з учнями на фасаді будівлі написав композицію "Голгофа", яка заповнює усю площину над іконостасом. Намалював чотири колоритних портрети на колонах, оздобив зводи над балконом, а також ворота і двері.

Іконостас виконаний з червоного кварциту та чорного лабрадориту з Житомирщини, що символізують кров і траур. Під іконами - зображення георгіївських хрестів - символів військової доблесті, що нагадують нам про присвоєння трьомстам козакам-героям звання георгіївських кавалерів.

Талановитий майстер Їжакевич створив також кілька полотен для панорами Берестецької битви. Всі вони, на превеликий жаль, були вивезені австрійцями в роки першої світової війни і, можливо, назавжди втрачені для нашого народу.

Навіть працюючи над біблійними мотивами, Іван Сидорович не відступає від реалістичних тенденцій. "Реалізм - це велика справа, - говорив він, тому-то я й лишився з народом, щоб не зійти з цього шляху. Реалізм - це глибокий аналіз життєвих явищ".

Художник ілюструє "буквар" українською мовою, пише кілька п'єс з сільського життя - "Гречаники", "Стара школа", підбирає музичний супровід. У 1919 р. в Києві спільними зусиллями художників було створено Першу Професійну Спілку художників міста Києва. Їжакевич брав активну участь у роботі Спілки. До 1936 р. майстер виконує замовлення для геологічного музею Академії наук України. Він створив 14 панно на теми історії Землі, а для будинку музею Т.Шевченка в Києві намалював невеликі за розміром картини "Гайдамаки в Умані", "Перебендя", "Зустріч Т.Шевченка з сестрою Яриною", "Похорон Шевченка" та одну з найкращих - "Мені тринадцятий минало", сюжет якої пов'язаний з автобіографічними рядками однойменного вірша.

Для історичних і художніх музеїв Києва, Харкова, Чернігова та Дніпропетровська з 1926 - 1928 рр. митцем були створені "Битва чернігівського князя Чорного з древлянами", "Битва козаків з ляхами", "Бій у селі Веселому 28 лютого 1861 р." та інші.

З початку 1930-х рр. Їжакевич поступово повертається до ілюстрування літературних творів. Він виступає як ілюстратор "Кобзаря" Т.Шевченка, творів М.Гоголя, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Г.Квітки-Основ'яненка, роману Івана Ле "Наливайко". Свої ілюстрації Їжакевич малював переважно олійними фарбами в одній техніці - гризайль.

Коли до Шевченківського ювілею (1939 р.) потрібно було замовити оформлення "Кобзаря", то одноголосно вирішили доручити цю роботу Їжакевичу. Ілюстрації до "Кобзаря" стали вершиною творчого доробку майстра. Вони відтворюють і дитячі переживання, і любов до українського народного життя, його побуту, звичаїв, уподобань. Автобіографічні поезії Шевченка "І золотої, й дорогої", "Мені тринадцятий минало" наче переплітаються в Їжакевича з власним дитинством. Ці ілюстрації увійшли до хрестоматій та підручників, на них виховувалась українська молодь. До ювілейного видання "Кобзаря" створив близько 30 малюнків. Цією працею він наче підводить підсумок свого життєвого досвіду.

Друга світова війна змінила плани художника. Однак під час війни митець продовжив роботу над "Енеїдою".

Великий успіх мала персональна виставка з нагоди 80-річчя з дня народження та 60-річчя творчої діяльності Івана Сидоровича.

У повоєнні роки вітчизняна книжкова графіка переживає бурхливе піднесення. Видаються небаченими до того твори класиків української і зарубіжної літератури. Іван Сидорович ілюструє "Кленові листки" Василя Стефаника, "За готар" Ольги Кобилянської.

Портретна творчість І.Їжакевича обмежується декількома автопортретами. В "Автопортреті" 1933 р. художник зосередив увагу на характеристиці обличчя, на виявленні через зовнішні риси духовного, психологічного стану, ми бачимо благородне лице з ледь сумним поглядом. Іван Сидорович Їжакевич прожив без двох років ціле століття. Прожив чесно і благородно, віддаючи все, що мав, народу. Його життя обірвалося 19 січня 1962 року і весь митецький світ України прийшов прощатися зі старійшиною української культури. Похований на Байковому кладовищі.

Іван Сидорович створив понад двадцять тисяч робіт, що розійшлися по всьому світу, і це його прижиттєвий пам'ятник. 

Джерело. https://library.pl.ua/books/Eneida/Yizhakevych.htm

17 січня 1891р у с. Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович - розвідник УНР та УПА.

17 січня 1891 року у селі Хоружівка, що на Сумщині, народився Литвиненко Іван Данилович.

Про розвідувальну діяльність Литвиненка І.Д. відомо не багато. Проте в історії українського визвольного руху полковник Армії УНР і один із представників української розвідки того часу залишив яскравий слід.

Під час Першої світової війни Литвиненко І.Д. був офіцером царської армії, а з 1917 року воював в Армії Української Народної Республіки, де й дослужився до полковника. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю: українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами: за весь рейд по тилах ворога було пройдено 2500 км, проведено більше 50-ти успішних боїв.

Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську (нинішня Миколаївська область), де, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32 тисячі гарматних набоїв, 48 кулеметів, 5 тисяч рушниць, 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном, 10 мільйонів рублів. Героєм бою за Вознесенськ був командир Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко, який рішучою атакою своєї кавалерії фактично переломив хід бою.

З українськими спецслужбами Литвиненко почав співпрацювати з 1924 року, а трохи пізніше – з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі. У червні 1927 р. 

Литвиненко був призначений керівником розвідувального пункту у Могилянах (поблизу Острога), а з осені 1928 р. – у Рівному, де він займався розвідувальною діяльністю до 1935 року. Радянські органи держбезпеки вважали його одним з десяти найбільш авторитетних та активних діячів спецслужби екзильного уряду УНР. У одному з арівних документів про нього є такий запис: «Керівник розвідки УНР на Північній Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Рокитному… Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів”.

Причетний до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, також згадував про нього: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу… Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш».

У вересні 1943 року Литвиненко ще з двома колишніми полковниками армії УНР перейшов до Української Повстанської Армії, яка одночасно боролася проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. У цей час Литвиненко очолює відділ розвідки Крайового Військового Штабу УПА – Північ.

Після погіршення стану здоровя був змушений перейти до роботи у підпіллі.

У 1945 році виявлений і заарештований радянськими слідчими органами. Розстріляний в Лук`янівській в`язниці 17 лютого 1947 року.

24 серпня 2007 року в Хоружівці відкрито пам’ятну дошку на честь щирого патріота незалежної України Литвиненка І.Д.

Джерело. https://szru.gov.ua/

17 січня 1945р. Українські повстанці в селі Скоморохи (тоді – Білобожницький район) Тернопільської області знищили 20 бійців «істрєбітєльного» батальйону, які займалися заготівлею хліба і виявленням призовників 1927 року народження.

Село Скоморохи.

......після бою 21 січня 1945 р. ми дістали останні інформації розвідки з райцентру Глубічок Великий. Тоді сотенний «Чорний» скликав нараду старшин і підстаршин, на якій обговорено плян наскоку, розділено наші сили на менші бойові групи, і кожна з них дістала свої бойові завдання. Після того ми вирушили з села Скоморохи в напрямі райцентру. При кожній групі були місцеві вояки, або зв'язкові, які добре знали розміщення містечка.

Більшовики не сподівалися нашої «гостини». Перші стріли їхніх стійкових впали тоді, коли ми підсувалися під поодинокі об'єкти райцентру. Більшовицькі «бойци» не були такі відважні в бою, як у знущанні над безборонним населенням. Після короткої перестрілки біля деяких будинків вони розбіглися й десь заховалися. Притихла стрілянина й запанувала тиша, лише люди виглядали через вікна, що там діється. Ми спокійно господарили, неначе в себе вдома.

Ми тоді здобули приміщення НКВД?НКҐБ, воєнкомату та інших установ, в яких знищили урядження й документацію.

Здобули ми тоді дещо зброї, амуніції та іншого майна, між якими найважливішими були ліки й спирт з ґуральні, потрібний для лікування. Під час перестрілки ми мали одного

вбитого й трьох ранених. Більшовики мали 10 вбитих, а між ними начальники районового НКҐБ і воєнкомату.

Літопис УПА.

Ще один розстріляний Вертеп у с. Дорогів. 1947 рік.

Увечері п'ятниці, 26 грудня, 1947 року молодь села Дорогів Івано-Франківської області зібралась разом, щоб підготуватись до різдвяного Вертепу. Стежкою повз хату, де хлопці та дівчата готувались до дійства, проходили напідпитку двоє оперуповноважених НКВД – лейтенанти Єфанов та Грибков.

З невідомих причин вони відкрили вогонь і почали розстрілювати вертепників через вікна. Загинуло двоє молодих людей – Омелян Пасєка (Ангел) та Микола Якубишин (Ірод).

Михайло Макута (Цар) був поранений у спину, його свідчення і зафіксовані у документальній стрічці.

Після цього оперуповноважені почали стрілянину у повітря і підірвали гранату на цвинтарі, аби дезорієнтувати людей і приховати свою участь у страшному злочині.

Свідки тих жахливих подій говорять, що Єфанов був покараний до 18 років позбавлення волі, а Грибков до недавнього часу нібито розвозив хліб, в тому числі у село Дорогів.

Після того випадку довгі десятиліття ніхто в селі не наважувався грати Вертеп. Відродилася традиція щойно із незалежністю України.

фото 1990 рік Калуш. Вертеп. 

Цей день в історії УПА 17 січня.

1945 рік

Повстанці атакували загін винищувального батальйону, який займався заготівлею хліба в селі Скомороше на Тернопільщині. Знищені 12 бійців батальйону, 8 захоплені в полон разом із заступником голови райвиконкому.

1946 рік

Відділ УПА вступив у бій із загоном НКВД у селі Грабівка на Станіславщині. У перестрілці загинув командир сотні «Заведії» УПА-Захід «Буря».

Двоє воїнів УПА, відбиваючи напад загону НКВД у селі Серники на Львівщині, знищили капітана районного військкомату і поранили рядового. Один повстанець зміг прорватися, інший зазнав важкого поранення і підірвався гранатою.

Повстанець «Тихолюб» у сутичці з загоном НКВД у селі Клузів на Станіславщині знищив трьох військових і загинув у перестрілці.

1947 рік

Опергрупа МВД захопила криївку в селі Мочари на Львівщині. Захоплений в полон станичний ОУН Микола Момрахівський – «Ярема».

Четверо воїнів сотні «Рубачі» УПА-Захід, потрапивши у засідку загону МВД у селі Присівці на Тернопільщині, знищили двох військових і ще одного поранили. Троє змогли прорватися з оточення, четвертий загинув, прикриваючи відхід.

1948 рік

У селі Журів на Станіславщині повстанці знищили двох військових МВД..

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Доброгостів, Іванів і Млиниська на Дрогобиччині загинули 8 повстанців, у тому числі комендант боївки СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Трач – «Підкова», станичний Василь Жиголяк і зв’язкові Катерина Зінько і Стефанія Терлецька.

1949 рік

У селі Черниця на Львівщині повстанці знищили капітана міліції.

1954 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Буцин на Волині. Під час прориву з підпаленої хати загинув окружний провідник ОУН Василь Сементух – «Ярий», ще двоє зазнали поранень і застрелились. Секретар окружного проводу Віра Королюк – «Христя» прикривала відхід із кулемета і загинула в палаючій хаті.

Підготував Сергій Горобець

17 січня 1870р. в с.Качанівка на Тернопільщині народився Євген Левицький – громадсько-політичний діяч, публіцист. Навчався у Львівському університеті. Доктор права.

ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН ЙОСИПОВИЧ (16 (17). 01. 1870, С. СИДОРІВ (ЗА ІН. ДАНИМИ – С. КАЧАНІВКА), НИНІ ПІДВОЛОЧИСЬКОГО Р-НУ ТЕРНОП. ОБЛ. – 21. 11. 1925, ВІДЕНЬ)– ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, ДИПЛОМАТ, ДОКТОР ПРАВА, АДВОКАТ. СПІВЗАСНОВНИК І СПІВАВТОР ПРОГРАМИ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ (1890), ГОЛОВА ВСЕСЛОВ’ЯНСЬКОГО СТУДЕНТСЬКОГО КОНГРЕСУ (ВІДЕНЬ, 1892).

Народився 16 (за ін. даними – 17) січня 1870 р. у селі Сидорів Гусятинського повіту (за ін. даними – Качанівці на Підволочищині). Навчався у Тернопільській гімназії, а згодом на правничих

факультетах Львівського та Віденського університетів, доктор права.

Був одним із лідерів студентського руху, обирався головою Всеслов’янського студентського конгресу у Відні (1892). У 1890 р. став співініціатором створення Русько-української радикальної партії – першої політичної партії на українських землях, а в 1899 р. – Української національно-демократичної партії; співавтор програм обох партій.

Співпрацював в офіційному партійному органі УНДП – г. «Народ», редактор часописів «Будучність», «Свобода», «Діло». У 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни – член Української Головної Ради, проводив організаційну і просвітницьку

роботу серед полонених українців із російської армії в німецьких таборах.

Активний учасник національно-визвольних змагань, у період ЗУНР – член УНРади, посол у Німеччині та Чехословаччині.

У жовтні 1918 став членом віденської делегації Української національної ради, у листопаді–грудні як посланник Західноукраїнської Народної Республіки перебував у Швейцарії. У січні 1919 призначений послом Української Народної Республіки в Берліні (Німеччина; від грудня 1919 – посол ЗУНР), 1920–23 очолював дипломатичну місію ЗУНР у Празі (Чехословаччина).

Від березня 1923 проживав в австрійській столиці і працював адвокатом. Автор багатьох статей із проблем політики і культурології. Помер 21 листопада 1925 р. у Відні.

Джерела

1.Веденєєв, Д. В. Левицький Євген Йосипович [Текст] / Д. В. Веденєєв // ЕСУ / Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. — Київ, 2014 – . Режим доступу: http://esu.com.ua, вільний.

2.Гаврильцьо, І. Левицький Євген Йосипович [Текст] / І. Гаврильцьо, В. Ханас // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т . — Т. 2. К–О. – Тернопіль, 2005. – С. 329.

3.Гуцал П. З. Левицький Євген Йосипович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2009. – 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Levitsky_E_Y (останній перегляд: 20.06.2018).

4.Лазарович, М. Активні діячі ЗУНР на Тернопільщині [Текст] / М. Лазарович // Ї. — 2010. — Ч. 63. — С. 77—90.— Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Chasopys_Ji/N63_Ternopil.pdf, вільний.

17 січня 1869р. у с.Висоцьке на Львівщині народився Іван Труш – Український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик, організатор мистецького життя в Галичині на початку ХХ століття.

Походив із родини сільського кравця. Після закінчення початкової школи у рідному селі, продовжив навчання у Бродівській реальній гімназії. Родина жила бідно, тож у старших класах Іван Труш заробляв, виконуючи на замовлення невеликі портрети по фотографіях. Після закінчення гімназії в 1891 році, вступив до Краківської Академії красних мистецтв.

Іван Труш був членом студентського Товариства «Громада». Він потоваришував з відомими у майбутньому в Україні діячами культури – письменником Василем Стефаником, живописцями Олексою Новаківським і Осипом Куриласом.

Іван Труш. "Гуцулка з дитиною". 20-ті роки ХХ ст. Джерело: museum.net.ua

******

В Академії Труша неодноразово нагороджували срібними та бронзовими медалями за академічні роботи, переважно – пейзажі. На впускному курсі Іван Труш поїхав до Мюнхена, де навчався в студії художника і педагога Антона Ажбе.

У 1897 році Труш переїхав до Львова. Через два роки відбулася його перша персональна виставка. На ній були представлені сорок портретів і пейзажів, які до кінця роботи експозиції були майже всі розпродані.

У Львові митець співпрацював з науковим Товариством імені Тараса Шевченка. За дорученням Товариства Труш їздив на Наддніпрянщину для налагодження творчих зв’язків з місцевими діячами культури.

Перебуваючи в Києві, він написав портрети мистецтвознавця Дмитра Антоновича, письменника, історика і етнографа Олександра Кониського, філолога та етнографа Павла Житецького, композитора, диригента і фольклориста Миколи Лисенка, письменника Івана Нечуя-Левицького, поетеси Лесі Українки.

Зачарований Києвом, Труш створює цілу серію етюдів, на яких зображує Софійський собор, Володимирську гірку, Пам’ятник Богдану Хмельницькому, Дніпро.

Твори Івана Труша експонувалися в галереях Кракова, Відня, Софії, Лондона, Києва. Мати картину з його підписом в оселі – було ознакою аристократизму та інтелігентності. На славі художника наживались і зловмисники, роблячи підробки творів художника, які він легко виявляв в крамницях, після чого не обходилось без гучних скандалів із власниками крамниць. Тільки самому Трушеві вдалось знайти 300 підроблених картин. 

У 1903 році Іван Труш одружився на доньці історика Михайла Драгоманова – Аріадні. Подружжя мало четверо дітей.

Іван Труш. «Далекі гори». 1900-1913 р. Джерело: museum.net.ua.

*****

Спільно з композитором Станіславом Людкевичем на власні кошти Труш видавав у 1905 році перший в Україні журнал з мистецтвознавства «Артистичний вісник». Умовно видання ділилось на дві частини: матеріали, що стосувались музичної тематики та статті про малярство й пластику.

Дружив з письменником, поетом і драматургом Іваном Франком. Вони познайомилися ще в Кракові, де Труш навчався в Академії, а Франко балотувався в депутати польського сейму. У Львові товариші мали звичку часто зустрічатись у кав’ярні «Монополь», де обговорювали події, свіжі газети, частенько гумористичні. Під час подорожей листувались. У 1904 році Труш і Франко стали засновниками «Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва». Метою Товариства була популяризація українського образотворчого мистецтва та народної творчості Галичини.

У 1912 році за фінансової підтримки сімейного лікаря Тадея Солов’я, Труш вирушає на Близький Схід, про який багато чув від Лесі Українки. Два місяці художник перебував на Сході, жив у Каїрі, потім здійснив поїздку до Єрусалиму.

Іван Труш писав портрети, пейзажі, сюжетні картини та натюрморти. Але, передусім був пейзажистом, оскільки романтичні пейзажі рідної Гуцульщини були основною темою творчості. Одним із шедеврів художника історики вважають його ранню роботу «Захід в лісі» (1904), написану на хуторі Зелений Гай. Мистецька спадщина Івана Труша налічує 6 000 робіт, серед яких 350 психологічних, академічних за типом, портретів.

Помер художник 22 березня 1941 року, похований на Личаківському цвинтарі Львова.

Джерело. https://old.uinp.gov.ua/historyday/17-sichnya-0

17 січня 1907р. - народився Григорій Китастий, Український бандурист, композитор, диригент, громадський діяч на еміграції

Народився Григорій Трохимович Китастий 17 січня 1907 року в місті Кобеляки на Полтавщині у селянській співучій родині, що вела свій родовід з «козацького стану». Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого.

На двадцятому році життя Г. Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Нелегко було вчитися і заробляти собі на хліб. У своїй «Автобіографії» він з вдячністю згадує директора технікуму, керівника Полтавської хорової капелі Федора Попадича, котрий, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався й про поліпшення умов його життя.

У 1930 році по закінченні музичного технікуму Г. Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на дириґентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році Г. Китастий за порадою теоретика Г. Любомирського переходить на композиторський факультет.

Під час навчання Г. Китастий доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капелі, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом. У 1935 році Полтавська і Київська Капелі об’єдналися в одну — державну Зразкову Капелю бандуристів України. В ній Г. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше — заступником мистецького керівника.

З початком Другої світової війни Капелю не включили до списку художніх колективів, які підлягали негайній евакуації, натомість вона була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших — на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.

З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову Капелю, давши їй ім’я Тараса Шевченка. Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капелі по селах Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною Капеля виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Райху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів (робітників зі сходу) Шупен 43 в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Лицеву, Капелю вдалося вирвати з табору. Наприкінці листопаду надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капеляни постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. І скрізь їх виступи проходили з тріумфом.

У 1943–1944 роках Капеля дев’ять місяців перебувала на гастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, в 1944 році, переїхала до маленького гірського міста Турка, що було розташоване поблизу залізниці Львів-Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий подружив з ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963 р.). В Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які окрилив Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару Капелі, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

Після закінчення війни музиканти Капелі опинилися в таборі переміщених осіб. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капелі, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах ДП у Західній Европі. Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чікаґо, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капелі Бандуристів. Інтереси митця не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи. На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий, завжди повний енергії й життя, несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер від раку. Похований він на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерзі (США). Збірник «Вставай, народе!» — це перша в Україні публікація творів Григорія Китастого, написаних у різні роки.

Джерело: Knyha.com

* * *

Указом Президента України Віктора Ющенко № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

* * *

З-під пера і струн Григорія Китастого залунали: «Марш УПА», «Вставай, народе!», «Марш Україна» («Пісня про Тютюнника»), гімн української молоді «Вперед, сини народу», марші молоді «Нема тієї сили, щоб весну спинила», «Ми об’їхали землю навколо» (всі — на слова І. Багряного), марші «Наші будні — розгорнена книга», «Карпатські січовики» (на слова Яра-Славутича). Написав численні твори й обробки українських народних пісень для чоловічого хору в супроводі бандур, твори для мішаного хору і солоспіву з фортепіано: «Нас ждуть», «Гомоніла Україна», «Поема про Запорозьку Січ», «Грай, кобзарю», «За волю Вітчизни», «Пісня про Америку», «Задніпрянка», «Дума про Кемптен», «Ти слухаєш, Дніпре?», «Богданова слава», «Любисток», «Колискова», «Дума про Петлюру», «Дума про Сагайдачного», «Нагадай, бандуро», «Ой, літа орел», «Гомін українських степів».

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.

Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 201–202 

Джерело.

Гнали етап

Було це вдосвіта, ще до початку дня,

Коли етап їх до вагонів гнали.

Будила всіх собача гавкотня,

В подвір'ях по дорозі до вокзалу.

«Всєм подтянуться!» – прогримів наказ.

Конвой з усіх боків, позаду – з псами.

І серденько її здригнулось враз –

Побачи біля перону маму.

Напевн й ночувала там вона.

Худень працьовита (завжди в русі),

Дочасн посивіла, згорблена,

Приреч на заслання матуся.

З краю шеренги було видно їй,

Як мама за етапом пильно стежить

І як всміхнулась скрушно, Боже мій!

Між бранцями впізнала по одежі.

Не попрощаються, – конвой навкруг.

Перемо поглядами тільки.

І мамин голови питальний рух

Вона достоту зрозуміла: скільки?

Спочат нерішучою була,

Щоб не додати неньці болю й муки.

Над головою врешті підняла Обидві

– двічі, потім – ліву руку.

Стусан у бік... триповерхове «...мать!»

Від конвоїра злісного дістала.

І мама зрозуміла: двадцять п'ять...

Звела до неба очі, захиталась,

Благен клунок випустила з рук.

Немов листок від вітру затремтіла

Й зімліла опустилася на брук: –

О доню, ти ж нічим не завинила.

автор Сердюк Зеновій. 

16 січня 1969р. чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення в Празі на Вацлавській площі на знак протесту проти московитського вторгнення.

Прага, січень 1969 р. Народний меморіал на місці самоспалення студента філософського факультету Палаха.

Помер 3 дні опісля в клініці Карлова університету. Студент-скульптор Ольбрих Зубек зняв з нього посмертну маску. 25 січня похорон Палаха на кладовищі Вільшани переріс в демонстрацію.

Похорон - демонстрація Яна Палаха.

********

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». 

«Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.....тоді вона не знала що це її син...

Сайт історична правда.

******

Ян Палах навчався на кафедрі «Історія та політекономія» філософського факультету Карлового університету в Празі. На знак протесту проти окупації Чехословацької Соціалістичної Республіки військами Радянського Союзу та інших країн Варшавського договору він 16 січня 1969 року, обливши себе бензином, вчинив акт самоспалення поблизу Національного музею на Вацлавській площі в Празі. Він зробив це для того, щоб пробудити у співвітчизників почуття людської гідності після поразки Празької весни внаслідок вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини.

Ян помер за 3 дні після акту самоспалення в клініці Карлового університету. Студент-скульптор Ольбрам Зубек зняв з нього посмертну маску.

25 січня 1969 року похорони Палаха на цвинтарі Ольшани перетворилися на політичну демонстрацію.

У жовтні 1973 року тіло Палаха було таємно ексгумовано співробітниками ЧССРівських спецслужб й піддано кремації з наступним перенесенням на цвинтар у рідному місті Палаха Вшетати.

Вчинок Яна Палаха надихнув ціле покоління чеських студентів, коли ті протестували проти комуністичної влади у 1989 році під час Оксамитової революції — тоді цілий тиждень демонстрацій назвали «тижнем Яна Палаха». Згодом рештки Яна Палаха знов перепоховали на Ольшанському цвинтарі.

У 1991 році Палаха посмертно нагородили чеським Орденом Томаша Масарика першого ступеню. 

Вікіпедія.

16 січня 1871р. у Рогатині народився Сильвестр Гнатович Яричевський - Український письменник, педагог і громадський діяч Буковини, учитель гімназії у Перемишлі, Коломиї, Кіцмані із 1909 в Сереті.

Народився 16 січня 1871 року у містечку Рогатині (нинішня Івано-Франківщина) у родині кравця. Після закінчення початкової школи навчався в Бережанській гімназії, де разом із Богданом Лепким заснував літературно-мистецький гурток, девізом якого були слова Й.Гете «Більше світла!». 1891 року він почав друкувати в газетах і журналах свої поезії, вступив на філософський факультет Львівського університету, познайомився з Іваном Франком та Михайлом Павликом і став членом очолюваної ними радикальної партії. Бажаючи опанувати слов'янські мови, поет переходить до Віденського університету, де слухає лекції видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича.

У Відні С. Яричевський розгортає активну творчу роботу — пише багато поезій, нарисів, оповідань, а також статей про мистецьке життя столиці. Велике значення для нього має дружба з Марком Черемшиною, Мелетієм Кічурою, листування з Осипом Маковеєм. Під час навчання брав участь у виданні альманаху «Січ», друкував свої поезії в газеті «Буковина», в журналах «Дзвінок», «Зоря», «Комар», «Науково-літературний вісник» та ін.

Після закінчення Віденського університету С. Яричевський отримує посаду викладача української мови і літератури в Перемишлянській гімназії, де пропрацював десять місяців. З Перемишля С. Яричевський переїздить до Коломийської гімназії. Йому важко було там працювати, бо вчителі, на чолі з директором поширювали антиукраїнські настрої, а це викликало бурхливу реакцію поета. Директор звільнив з посади неспокійного викладача.

Невдовзі С. Яричевський перебирається до Чернівців, де працює якийсь час у газеті «Буковина», а восени 1904 року влаштовується викладачем у Кіцманській гімназії. У Кіцмані з притаманною йому енергією С. Яричевський розгортає педагогічну, громадсько-культурну і творчу діяльність. Він керує хором товариства «Боян», організовує в селах Кіцманщини товариства «Січ», приятелює з письменницею Костянтиною Малицькою.

Сильвестр Яричевський працював у Кіцманській гімназії лише два роки. Бо її керівництво та цісарські функціонери дійшли висновку, що письменник негативно впливає на учнів, дає їм хибну політичну орієнтацію, і звільнили його з посади. Поет знову стає безробітним, але залишається у Кіцмані, де інтенсивно працює над своїми творами.

Аж 1909 року письменник з гіркою бідою отримує посаду викладача в гімназії південнобуковинського містечка Серет. Через кілька років мешканці містечка обирають його своїм бургомістром. Водночас він стає і директором гімназії.

Помер письменник 30 березня 1918 року в Сереті, де й похований.

Джерело.

Вікіпедія, Історична правда, сайт терен.

Цей день в історії УПА 16 січня.

********

1945 рік

38 воїнів УПА-Захід загинули в битві з московитами біля села Воля на Дрогобиччині.

У бою з московитами у селищі Андріївка на Кам’янець-Подільщині загинули 7 повстанців, троє пораненими захоплені в полон, двоє змогли прорватися в Тернопільську область.

1946 рік

Чота сотні «Сурмачі» УПА-Захід, відбиваючи напад московитів біля села Лани на Львівщині, знищила 6 військових, 8 поранила. В перестрілці загинув один воїн УПА, четверо отримали поранення.

Під час боїв з московитами у селах В’язова і Шнирів на Львівщині загинули 9 повстанців.

1947 рік

Троє повстанців загинули в бою з московитами у селах Залужани і Нижня Рожанка на Дрогобиччині.

Зв’язкова ОУН Розалія Кухтяк – «Леся» потрапила в полон московитів у селі Поляна на Дрогобиччині.

1948 рік

Чота сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід була із засідки обстріляна московитами у райцентрі Печеніжин на Станіславщині. Чотовий Дмитро Бондаренко – «Впертий» зазнав смертельного поранення.

У селі Доброгостів на Дрогобиччині повстанці знищили військового МВД, ще одного поранили.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Блюдники на Станіславщині. Повстанці, що перебували всередині, відмовилися здаватися, знищили документи, підпалили криївку і застрелилися.

1949 рік

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Брошнів на Станіславщині. Знищені дільничний МВД і кілька бійців батальйону.

У бою з московитами у селі Хащів на Дрогобиччині загинув зв’язковий чотового сотні «Лемківська» УПА-Захід Семен Павлюк.

Джерело.

Підготував Сергій Горобець.

Окружний провідник ОУН-УПА львівського краю Василь Костик - «Дніпровий». (Автор: Горін Зіновій)

У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина – середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917 р.н., Анна – 1922 р.н., Йосип – 1924 р.н., Павло – 1926 р.н., Стефан – 1928 р.н., Ольга – 1931 р.н., Любомир – 1933 р.н., Зіновій – 1935 р.н., Надія – 1939 р.н., Ігор – 1941 р.н. Під час першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. 

Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям. У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним. В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками. В липні місяці 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю : у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. 

Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.

Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько, дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію. Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні – серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.

Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці, з часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців. 

15-18 січня 1941р. у Львові відбувався політичний «Процес 59-ти». Саме стільки молодих ОУНівців, віком від 15 до 30 років, потрапили на лаву підсудних. Восени 1940-го Львовом прокотилася хвиля арештів. Переважно це були студенти, а також гімназисти та випускник шкіл. Слідство тривало понад три місяці, протягом яких підсудні зазнавали тортур. Слідчі забороняли заарештованим спати, а допити проводили уночі.

Звинувачували їх у членстві в ОУН, антирадянській та терористичній діяльності, шпигунстві на корсть Німеччині. Оскільки НКВСівці вилучили літературу із закликами до боротьби за Українську Державу. Шпигунство полягало у переході радянсько-німецького кордону по націоналістичну літературу від Проводу ОУН. Провід перебував у Кракові (зона німецької окупації Польщі).

Суд виніс рішення розстріляти 42 ОУНівців, з яких 11 дівчат. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу. Решті призначили 10 років таборів. Серед арештантів-смертників був Дмитро Клячківський – у майбутньому перший командир УПА.

Невдовзі справу переглянули і тим, хто ще залишився живим змінили міру покарання також на 10 років у таборах.

Не привчений до радянської судової практики адвокат Роман Криштальский, захищаючи молодь, вигукнув: 

«Та це ж цвіт української молоді!».

«Це були мужні і зворушливі слова. – пише у спогадах Люба Комар.

– Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».

********

Серед обвинувачених було 37 юнаків та 22 дівчат у віці від 16 до 30 років (наймолодшими учасниками процесу були Марія Наконечна та Михайло Чарковський, які не досягнули 16 років): 13 студентів Львівського університету, 6 студентів Медичного інституту, 3 студентів Політехнічного інституту, а також 12 гімназистів, 6 випускників вищих шкіл, 5 випускників гімназій. Більшість із них — підпільники ОУН від члена «Юнацтва» до заступника провідника Крайового проводу Івана Максиміва. Вони виконували різні ролі та завдання, а багато із них навіть не знали одне про одного. Серед обвинувачених націоналістів був майбутній командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (псевдо «Клим Савур»). Також до числа підсудних потрапили не-члени ОУН.

Люба Комар (1919 р.н.) – зв’язкова ОУН, на слідстві так і не зізналася у членстві в ОУН. Засуджена до розстрілу, згодом вирок змінено на 10 років таборів. Під час депортації втекла з тюрми у Бердичеві. Видала спогади „Процес 59-ти". Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

Наталя Шухевич (1922 – 2010), зв’язкова ОУН, сестра Романа Шухевича. Засуджена Процесом до 10 років таборів, згодом вирок змінено на 5. Повернулася із заслання лише в 1956 році. Джерело: www.lonckoho.lviv.ua.

**********

Засуджені особи (рік народження) та вироки:

1. Безпалько Ірина-Орися Володимирівна (1921) — 10+5+5 років, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4.

2. Березовський Кость-Арпад Амвросійович (1914) — розстріл

3. Берест Роман-Мар'ян Петрович (1897) — розстріл

4. Боднар Анна Андріївна (1917) — розстріл; Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5 (див. примітки)

5. Булка Орест Іванович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

6. Винників Наталя Сидорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

7. Вовк Микола Андрійович (1911) — розстріл

8. Волошин Олена Василівна (1898) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

9. Гаврилишин Мирослав Дмитрович (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3 (старший брат Богдана Гаврилишина).

10.Гончарук Богдан Семенович (1912) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

11.Горбаль Роман Томович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

12.Гошко Микола Михайлович (1890) — розстріл

13.Грицай Марта Теодорівна (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

14.Данилевич (Рубінський) Василь Петрович (1910) — розстріл

15.Думанський Михайло Іванович (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

16.Думанський Петро Іванович (1913) — розстріл

17.Думанський Степан Іванович (1918) — розстріл

18.Дяків Роман Григорович (1904) — розстріл

19.Єднорог Богдан Савич (1919) — розстріл

20.Жидик Григорій Степанович (1913) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 4+2

21.Зубач Ірина Антонівна (1923) — розстріл, Верховний суд УРСР замінив вирок на 10 років концтаборів

22.Клак Петро Васильович (1911) — розстріл

23.Клак Софія Степанівна (1917) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

24.Клячківський Дмитро Семенович (1911) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

25.Ковалюк Володимира Тимофіївна (1915) — розстріл

26.Коверко Дарія Максимівна (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

27.Комар Володимир Степанович (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

28.Комар Любов Степанівна (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

29.Костишин Юрій Васильович / «Марків Юрій Михайлович» (1919) — розстріл

30.Кохман Ганна Йосипівна (1922) — 10+5+5

31.Коцюба Тарас Теодорович (1918) — розстріл

32.Крупа Теодозій Володимирович (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

33.Куницький Богдан Миколайович (1922) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

34.Левицький Олег Васильович (1921) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

35.Максимів Іван Андрійович / «Бард Богдан Андрійович» (1913) — розстріл

36.Малащук Людвига Іванівна (1915) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

37.Матвійчук Андрій Михайлович (1913) — розстріл

38.Матвійчук Микола Михайлович (1909) — розстріл

38.Матковська Марія Петрівна (1921) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 8+4

40.Матла Олена Антонівна (1917) — 10+5+5

41.Наконечна Марія Іванівна (1924) — 10+5+5

42.Нирка Станіслав Михайлович (1920) — розстріл

43.Онуферко Степан Антонович (1923) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

44.Пакуляк Михайло Іванович (1913) — розстріл

45.Пецух Михайло Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

46.Пик Ірина Олександрівна (1918) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на висилку за межі СРСР, оскільки обвинувачена мала громадянство США.

47.Попадин Ольга Петрівна (1923) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

48.Притуляк Стефанія Василівна (1915) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

49.Світлик Лідія Юліянівна (1924) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

50.Слюзар Дмитро Йосипович (1919) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

51.Сороківський Семен Григорович (1912) — розстріл

52.Ставарська Галина Петрівна (1920) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

53.Старка Богдан Микитович (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

54.Столяр Галина-Олена Теодорівна (1917) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

55.Тисляк Степан Михайлович (1918) — розстріл

56.Чарковський Михайло Теодорович (1924) — ув'язнення в таборах, Верховний суд СРСР замінив вирок на 6+3

57.Шенгера Петро Іванович (1920) — розстріл, Верховний суд СРСР замінив вирок на 10+5

58.Шухевич Наталя Йосипівна (1922) — 10+5+5, Верховний суд СРСР замінив вирок на 5+3

59. Грицеляк Богдан Михайлович (1923) — перед судовим засіданням справа Грицеляка була виділена в окреме провадження, тому процес фактично став «процесом 58-ми». 

 

До смертної кари засуджено 42 осіб (серед них — 11 дівчат). Підсудним було призначено адвокатів, але захист отримав частину справ для ознайомлення тільки напередодні засідання, відповідно, не було фізичної можливості ознайомитися із матеріалами. Зрештою, суд відбувався формально і тільки затвердив прокурорське обвинувачення.

Решта підсудних були засуджені до тривалого десятилітнього ув'язнення з наступними засланням та позбавленням громадянських прав. У мотивації рішення суду зазначалося, що суворість вироку зумовлена тим, що «майже всі підсудні заявили в судовому засіданні, що не хочуть зупинити ворожої діяльності проти Радянської влади та заявили, що будуть продовжувати ворожу роботу при всяких умовах…». 

Джерело. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/

15 січня 1941р. московити на 5 років засудили до таборів священика, уродженецю с.Великі Гаї Тернопільського р-ну Маряна Кашубу. Після фізичних знущань розстріляний у тюрмі. Реабілітований 17 квітня 1991 року.

Мар'ян Кашуба народився 21 грудня 1909р. в селі Великі Гаї в сім'ї Григорія Кашуби і його дружини Марії з дому Решетуха. Навчався в народній школі в Тернополі і Тернопільскій українській гімназії (1920—1928), іспит зрілості склав 25 травня 1928р.). 

Восени 1928р. вступив до Львівської духовної семінарії і розпочав навчання у Львівській богословській академії, яку закінчив у 1933р. 5 березня 1933р. отримав священичі свячення з рук єпископа-помічника Львівського Никити Будки. 

У 1934 році о. Мар'ян Кашуба став сотрудником церкви Різдва Христового у Тернополі.

З приходом радянської влади у вересні 1939р. на священника почались цькування НКВС і аби уникнути переслідування 1 червня 1940р. він перебрався на парафію в с. Дубівці, де отримав посаду адміністратора парафії. Але там його теж знайшли і на 14 січня 1941р. закликали у фінансовий відділ начебто для з'ясування розмірів податку. 

15 січня 1941р. о. Мар'ян Кашуба був заарештований НКВС і ув'язнений у Тернопільській тюрмі. 18 червня 1941р. засуджений московитами до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Перед приходом німців 28 червня 1941 року був розстріляний у Тернопільській тюрмі і похований у спільній могилі жертв більшовизму на міському кладовищі, що знаходиться на вул. Микулинецькій.

Джерело.

Головин Б. Кашуба Мар'ян Григорович // Тернопільський енциклопедичний словник.

Кашуба Мар'ян Григорович // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга п'ята.

Лабінська-Снігур К. Вірні до кінця. Мученики й ісповідники віри ХХ століття. — Львів.

Уніят В. // Історичні силуети. «Тернові долі» Олега Цетнарського (Останній бій УПА). — Тернопіль: «Рада», 2015. — 40 с.

Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832—1944) : у 2 т. / Дмитро Блажейовський.

Вікіпедія.

Цей день в історії УПА 15 січня.

*********

1945 рік

У селі Корост на Рівненщині повстанці пошкодили урядову лінію зв’язку, зрізавши понад 50 стовпів. На них наклеїли листки з написом «За Сибір».

Кущовий провідник ОУН Осип Хом’як – «Крига» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Монилівка на Львівщині.

1946 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід у бою з батальйоном НКВД біля села Бубнище на Станіславщині знищив 20 військових.

Двоє повстанців, атакованих загоном НКВД (12 чоловік) у селі П’яновичі на Дрогобиччині, важко поранили сержанта, розігнали решту облавників і прорвалися неушкодженими.

1947 рік

Загін НКВД атакував табір рою сотні «Імені Колодзінського» УПА-Захід біля села Рунгури на Станіславщині. В результаті перестрілки відділ УПА відступив у ліс. Кулеметник, що прикривав відхід, потрапив у полон.

У селі Любеля на Львівщині повстанці напали на сільраду, де розміщувалася виборча дільниця. Знищені лозунги, плакати, захоплені списки виборців.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Буцнів на Тернопільщині. Повстанець, що перебував усередині, знищив одного військового і після того, як закінчилися патрони, повісився.

У селі Бочечки на Сумщині підпільники знищили старшого лейтенанта МГБ.

1949 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Яструбичі на Львівщині. Шестеро повстанців вчинили запеклий опір і, не маючи шансів на порятунок, застрелилися. Серед загиблих – колишній командир сотні «Тигри» Василь Баран – «Гефайст», колишній ройовий УПА Степан Громада – «Влодко» і колишній старший вістун сотні «Кочовики» УПА-Захід Ярослав Фарина – «Левадний».

1952 рік

Референт надрайонного проводу ОУН Володимир Бермес – «Мирон» і охоронець загинули під час зіткнення з загоном МВД у селі Волоща на Дрогобиччині.

Джерело

Підготував Сергій Горобець