5 квітня 1881р. у с. Іржавець на Чернігівщині народився Дмитро Ревуцький, музикознавець, один з основоположників міжвоєнного музикознавства, фольклорист, літературознавець, брат Левка Ревуцького, батько Валер’яна Ревуцького, родич Олекси та Миколи Стороженків.

Рід Ревуцьких пов’язаний з донькою гетьмана Б. Хмельницького – Марією. Першою вчителькою була мати Олександра з дому Каневська, піаністка, фольклористка, вільно володіла німецькою та французькою мовами. Приватно навчався у Миколи Лисенка. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1906).

Співзасновник Музичного товариства ім. М. Леонтовича (лютий 1921). Професор Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918-1932), співорганізатор з К. Квіткою Етнографічної комісії АН УСРР, старший науковий співробітник Інституту фольклору та етнографії АН. Його плідна наукова діяльність в сфері української фольклористики розцінена більшовицькою владою як «буржуазний націоналізм», а друковані праці затавровані як поширення «петлюрівської ідеології». 1932 звільнений з інституту, а раніше надруковані книжки методично піддавались шельмуванню та вилученню з бібліотек. «Українські народні думи та пісні» (1919) перевидані у 1930, але зі значними змінами, «Живеслово», книжка з мистецького читання (1923), у 1930 вилучена з бібліотек за український характер, тритомна збірка українських пісень «Золоті ключі» (1926) у 1935 розгромлена за «ідеалізацію чумацтва» керівником Комітету мистецтва при НКО УСРР А. Хвилею. 1939 викрадено підготовану до друку книжку про українських кобзарів, наслідком чого переніс інсульт і майже рік пролежав у ліжку, втративши мову. Автор близько 60 музикознавчих та фольклористичних праць. 29.12.1941 у Києві у власній квартирі вбитий агентом НКВД разом з дружиною Марією. 

На жаль до нині в статтях та розвідках про Дмитра Ревуцького нерідко пишуть «загинув від ножів невідомих людей», «невідомі зарізали разом із дружиною», або ж взагалі так, що виглядає ніби це зробили німці: «загинув з дружиною під час німецької окупації Києва». Першою була убита дружина, яка відкрила двері. Ревуцький працював за робочим столом над рукописом про М. Лисенка та був замордований з рафінованим садизмом – молоток, яким йому було завдано 34 удари, зірвався з держака. Лише через більш як півстоліття мистецтвознавець Валентина Кузик віднайшла в протоколах НКВД звіт про знищення «зрадника Батьківщини» професора Ревуцького, який «перейшов на службу до німців». Їхній син Валер’ян оминув цю страхітливу розправу, пересуваючись у той час по навколишніх селах у пошуках харчів. 

Століттями, щоби знищити націю, Москва фізично вбивала видатних українських діячів, інтелектуалів, вчених, громадських, культурних чи політичних діячів, бо без провідної верстви немає нації.

Джерело. Фейсбук сторінка Zenon Borovets.

Повстанці куреня УПА «Дзвони» - 1945 р.

Командир куреня «Дзвони» Петро Мельник «Хмара» (сидить унизу в центрі) і його охоронець Василь Кузів «Базь» (сидить над ним у пілотці). Чорний ліс, 1945 р. Фото надав пан Іван Вексей. Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 17 1945 р.

http://ounuis.info

4 квітня 1940р. заарештований і в кінці червня 1941р. в урочищі Дем'янів Лаз замордований Тичинський Богдан Михайлович "Джот" - провідник Коломийських окружного та повітового проводів.

Народився 1915 року в місті Золочеві. Отримав середню освіту, працював кресляром технічної канцелярії.

За часів польської окупації очолював Коломийський районний провід ОУН.

Восени 1939 року під московською окупацією відновив підпільну мережу ОУН на Коломийщині, керував окружним та, одночасно, повітовим проводом. (До Коломийського окружного проводу, окрім Коломийського повіту, входили також Снятинський, Косівський та Городенківський повіти).

Заарештований московитами 4 квітня 1940, засуджений до розстрілу 22 березня 1941р. Знищений під час масових страт Українських в'язнів на початку німецько-радянської війни в урочищі Дем'янів лаз (тепер у складі міста Івано-Франківськ).

Джерело.Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 ст. ISBN 966-410-001-3

4 квітня 1953р. народилася Квітка Цісик.

У неї було рідкісне й романтичне ім’я — Квітка. А ще — унікальний голос, який важко сплутати з будь–яким іншим. Несильний, але проникливий, трішки щемливий і якийсь невагомий, наче витканий із найтонших ноток і почуттів, зі щирості, журби і небесної радості. Раз почутий, він глибоко западає в серце, щоб розбудити там найпотаємніші струни душі, які вже ніколи не змовкнуть. Так співають тільки янголи, які на деякий час спускаються на землю, щоб дати змогу смертним почути голос Вишніх Сфер. На жаль, їхній час перебування на землі часто буває дуже обмеженим.

Вкрадений «Оскар»

Квітка Цісик для багатьох своїх співвітчизників була втіленням американської мрії. Донька повоєнного емігранта зі Львова, професійного скрипаля, в минулому — концертмейстера Львівської опери, Володимира Цісика, вона змалечку виростала в атмосфері музики й мистецтва. З чотирьох років батько почав учити своїх доньок Квітку та Марію грі на скрипці та фортепіано. Марія пізніше таки стала відомою піаністкою і свого часу була навіть директором консерваторії у Сан-Франциско, вела майстер–класи у Карнегі–Холі. Квітка ж, крім гри на скрипці, серйозно захоплювалася балетом, співала в хорі. 

Зрештою, пісня взяла гору. Квітка закінчує Нью-Йоркську консерваторію, в якій опановує вокальну техніку й майстерно відшліфовує свій голос, колоратурне сопрано. Цей голос одразу ж вираховують американські ділки від шоу-бізнесу, які починають запрошувати Квітку Цісик (чи Кейсі, як називали її американці, — традиційна за океаном абревіатура з її ініціалів К. С.) бек–вокалісткою до зірок першої величини.

Справжня американська слава чекала Квітку Цісик на теренах рекламного бізнесу. З початку 80–х вона стає однією з найдорожчих виконавиць джинглів — рекламних мотивів для радіо й телебачення. За допомогою її витонченого співу створювали собі акустичний імідж корпорації Coca–Cola, American Airlines та авіакомпанія «Дельта», Sears, Safeway, Starburst, ABC, NBC, CBS, «Макдональдз» тощо. З 1982–го й до своєї смерті Кейсі Цісик залишалася єдиним голосом компанії Ford Motors. Американці вирахували, що їхню Кейсі прослухало більше людей, ніж може коли–небудь населити нашу планету, — понад 22 мільярди!

Попри непублічність Квітки Цісик, пісні у її виконанні отримали чимало престижних музичних нагород, серед яких — і «Оскар». Правда, з останнім вийшла не дуже приємна історія. У 1977 році її запросили виконати кілька пісень до фільму «Ти світло мого життя» і навіть зіграти невеличку роль у фільмі — подружки нареченої. Головна пісня фільму у виконанні Квітки Цісик настільки припадає слухачам до душі, що отримує «Оскара». Але напередодні церемонії нагородження один зі спритних продюсерів, що мав нюх на потенційні хіти, тихцем викупив права на виконання пісні й, записавши свою дочку Дебі Бун, яка старанно скопіювала манеру й інтонації Кейсі, випустив диск, який одразу ж очолив національний хіт–парад. Квітка проігнорувала церемонію нагородження, і пісню на церемонії виконувала саме Дебі Бун.

Подарунок Україні

У Квітки Цісик було все: слава, достаток, улюблена робота, кохані чоловіки (вона двічі була одружена: першим її чоловіком був композитор–аранжувальник Джек Кортнер, другим — інженер звукозапису Ед Ракович, якому Квітка подарувала сина Еда).

Однак була в неї іще одна, зовсім не американська, заповітна мрія — віддати данину поваги народові, який виплекав її родовід, землі, де вона ніколи не була, але чий голос змалечку бринів у її серці. І вона вкладає всі свої заощадження — більше 200 тисяч американських доларів, запрошує найкращих американських студійних музикантів (на фортепіано їй акомпанує сестра Марія, на гітарах грав фантастичний Стюарт Шарф), завдяки феноменальному музичному чуттю їй вдається зібрати такі бездоганні ансамблі, які нечасто могли собі дозволити більшість тодішніх поп–зірок США.

Із різницею в дев’ять років співачка записує два альбоми українських пісень — «Квітка» (1980) та «Два кольори» (1989). Записує просто для себе, для родинного архіву, адже розуміє, що у прагматичній Америці її українські альбоми не матимуть жодного комерційного зиску. Але інакше вона не може — ці альбоми потрібні їй, як повітря, щоб виспіватися, виговоритися, відмолитися піснями за Україну.

Українською вона, корінна американка, володіє не досконало, але кожне українське слово в пісні, інтонацію, звук їй виставляє її мама Іванна. А решта їй підказує серце. І ця мова виявляється зрозумілою без перекладу — диски Квітки Цісик зібрали купу нагород у Канаді, а в 1990 році були номіновані на «Греммі» в категорії Contemporary Folk. Сама співачка пояснювала свій альтруїзм просто: «Ці збірки пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу».

Сама Квітка Цісик побувала в Україні з мамою лише раз — у 1983–му, коли про неї як про співачку тут іще ніхто не знав. Її дуже хотіли запросити у 1989 році для участі в концерті діаспори в рамках фестивалю «Червона рута», але у співачки тоді не склалося. Вдруге її запрошували у 1992 році виступити в концерті до другої річниці Незалежності, але теж якісь нагальні справи завадили. Пізніше були перемовини про серію концертів Квітки Цісик на Батьківщині. Та, на жаль, цій її мрії не судилося здійснитися — 29 березня 1998 року, не доживши п’ять днів до свого сорокап’ятиріччя, вона віді­­й­шла в інші світи через рак молочної залози — хворобу, яка забрала її маму, а пізніше і її сестру. Як і не судилося записати третій альбом — з колисковими. Коли прощалися з Квіткою, над кладовищем линули її «Журавлі».

Повернення в пам’ять

Вона таки повернулася в Україну — у спогадах, записах. З’явилися вони в Україні наприкінці 80–х — їх підпільно привозили українські емігранти, яким спростили процедуру відвідування історичної батьківщини, та українські музиканти, які почали їздити за океан на гастролі. «Коли я вперше привіз її диск 1990 року з Канади до себе у Карпати, то сусіди, як почули «Ніч така, Господи (!), місячна, зоряна», просили мене переписати їм платiвку, — розповідав в одному з інтерв’ю відомий поет і видавець Іван Малкович. — Ми ж не знали, що там має бути це «Господи»... Один чоловік, який жив на найвищій горі, мав гучномовця і в неділю після церкви пускав голос Квітки на всі найближчі гори. Коли вона співала «Я піду в далекі гори», то це було наче якесь очищення людей».

Невдовзі пісні Квітки зазвучали на радіо. «Вперше про Квітку Цісик мені розповіла журналістка Катерина Кіндрась, яка мала два її альбоми на вінілі і дала мені їх переписати для радіо. — згадує відома радіоведуча Галина Бабій. — Це було у 1991 році. У 1992 році Кирило Стеценко побував у Нью-Йорку і зустрівся з Квіткою Цісик. Записав інтерв’ю і привіз касету мені. Тоді я й зробила першу програму для Українського радіо. Про Квітку тоді ніхто у нас і не чув. Пам’ятаю, що Квітка упродовж інтерв’ю заспокоювала маленького сина, який трохи вередував і не давав їй говорити. На жаль, пожежа 1995 року на Хрещатику, 26 багато плівок знищила. У тім числі й цю програму».

У тому ж 1992–му Олександр Горностай, який презентував у Ванкувері знятий для телебачення Канади фільм «Україна: земля і люди» — до сторіччя еміграції, заїхав до Нью–Йорка і записав єдине відеоінтерв’ю Квітки Цісик українською мовою. Фрагменти цього інтерв’ю увійшли до документального фільму «Квітка. Голос у єдиному екземплярі», знятого телеканалом «Інтер» до 60–річчя співачки.

Навіть після смерті Квітка Цісик притягує до себе людей. Для американського продюсера та музиканта, уродженця Одеси Алекса Гутмахера знаковою в житті стала поїздка до Києва у 2006 році, коли в таксі він випадково почув записи Квітки Цісик. «Коли я у машині почув «Черемшину» у виконанні Квітки Цісик, то заплакав, — розповідає він. — Мені сказали, що вона з Америки, і коли приїхав до Америки, то почав цікавитися, хто вона. Пізніше я зрозумів, що це моя місія — її популяризувати. Я також лікувався у тому ж онкоцентрі, що й вона. Я професійний музикант і цілком розумію, що Квітка — це не Монсерат Кабальє, але вона співає душею, серцем, українським теплом».

Саме з ініціативи Алекса Гутмахера у 2008 році в Києві відбувся перший вечір пам’яті співачки. Пізніше у Львові відбувся Міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик, у Львові на будинку, де жили її батьки, відкрито меморіальну дошку, є музей співачки. Вулиці Квітки Цісик з’явилися у Львові, Хмельницькому, Вінниці, Полтаві та Києві.

Підготувала Наталка Позняк.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/4/1953-4-kvitnya-narodylasya-kvitka-cisyk

4 квітня 1910р. народився Кондра Ярослав Миколайович - Український поет, літературний критик, перекладач.

Народився 4 квітня 1910 року в селі Юр'ямполі (нині Борщівський район Тернопільська область). Закінчив 1936 р. Львівський політехнічний інститут. Брав участь у революційному русі. Належав до літературної організації «Горно», співпрацював 1931—1932 рр. у журналі «Вікна». Друкувався з 1929 р.; збірка поезій «Юрба» (1931 р.). Займався також перекладацькою справою.

Помер 15 грудня 1944 року у Львові, там же похований.

Джерело.журнал «Дніпро», 1/95, ст. 142 та Вікіпедія.

4 квітня 1945 року – близько 40 членів ОУН і вояків УПА загинули у штольнях гори Стінка поблизу с.Фащівка Підволочиського району.

Для збільшення натисніть на фото.

4 квітня 1945 року у штольнях розпочалася справжня трагедія. Енкаведисти оточили кар’єр і почали «викурювати» повстанців газом, коли ж це не допомогло, то просто підірвали вхід. Відтак тонни піску й землі назавжди відрізали нещасних людей від білого світу. Водночас на смертельну таємницю Стінки на багато наступних років було накладене «табу». Аж після здобуття Україною незалежності, в середині 90–х, рідні загиблих добилися дозволу на організацію розкопок задля перепоховання загиблих. Однак, як свідчать дослідники історії села Фащівка, прокопати вдалося лише метрів двадцять, після чого через низку проблем роботи припинили. Повторно розпочали їх уже аж у 2007–му, але знову ж таки ненадовго, бо все впиралося у нестачу фінансування. Величезну роботу провело братство ОУН–УПА Подільського краю «Лисоня» на чолі зі своїм головою, ветераном визвольної боротьби Петром Касінчуком. Зокрема, було спонсоровано дослідження місця події спеціалістами Івано–Франківського науково–дослідного інституту гідрогеології, які підтвердили знаходження під землею трьох незруйнованих, а лише із засипаними входами–виходами, штолень. Розкопавши і дослідивши їх, можна не тільки встановити точну кількість загиблих, а й перепоховати їх належним чином.Уже кілька років біля Стінки стоїть хрест і кам’яна стела з переліком 23 імен тих, хто загинув у штольнях, однак у дослідників існують вагомі підстави припускати, що людей під землею насправді залишилося більше. Дуже високою є ймовірність знайти у підземеллях важливі документи та інші історично цінні речі. Безперечно, що виділені нещодавно депутатами обласної ради кошти посприяють таким дослідженням. Хоча знавці і стверджують, що згадана сума занадто мала для проведення навіть половини необхідних робіт. До того ж для виконання їх на належному рівні необхідно створити спеціальну міжвідомчу комісію, яка б об’єднала зусилля влади та цілої низки різнопрофільних служб.

(Стаття 2011 року публікування)

Більше тутка:

http://dvasela.at.ua/blog/vidnovlennja_poshukovikh_robit_v_pishhanomu_kareri_quot_stinka_quot/2011-12-18-12

4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем - псевд. "Остап" розбила німецький концтабір.

Олексій Брись з дружиною

На фото: «Олексій Брись. Серпень 1992 р. – похід на Аскольдову могилу. Святкування 50-річчя УПА» – з архіву Лесі Бондарук

4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем псевдо "Остап" розбила німецький концтабір у селі Лобачівка Горохівського району на Волині й визволила полонених.

Восени 1941 р. німці змусили усе працездатне населення села Лобачівка збудувати концтабір. Табір мав форму трикутника, який відмежовували стовпи з колючим дротом і загорожа заввишки майже 3 м. Всередині табору було три великі будинки, де поставили пічки і двометрові нари.

У таборі було кілька сотень невільників, яких звозили з усього району. Серед них були комуністи, націоналісти і члени української поліції, яких підозрювали у зв’язках з УПА (адже багато з них в Горохові перейшли до повстанців). Охороняли табір поліцаї, які багато невільників розстріляли. Комендантом табору був горохівчанин Григорій Герасимович, який, за спогадами селян, власноруч розстріляв багатьох в’язнів у невеликій соснині, яку люди називали «Звіринець».

– Мені довелося бути у Лобачівському таборі декілька днів, але поліцай Сусь випустив мене, – згадував мешканець села Петро Чучман. – Багато полонених поліцаї розстріляли. Були випадки, коли поліцай брав кількох людей і йшов заготовляти віники в ліс. Виводив їх в урочище Звіринець і там розстрілював. Особливо старався поліцай Коломієць, який знищив багато невільників. Пізніше там було виявлено останки загиблих людей. Коли повстанці з УПА напали на табір, вони визволили всіх в’язнів і захопили в полон поліцаїв-охоронців і коменданта табору Герасимовича, якого застрілили. Поліцаю Коломійцю вдалося втекти і сховатися.

Керівництво УПА з самого початку планувало знищити концтабір. 4 квітня 1943 р. сотня УПА на чолі з Олексієм Брисем (Остап) здійснила напад на концтабір у Лобачівці.

– Наступ на Лобачівку ми провели за всіма правилами військової тактики, – згадував Олексій Брись. – Оточили село, зробили засідку з кулеметами. Бій тривав близько двох годин, загинуло 6 вояків УПА, вбито 43 нiмецьких вояків i поліцаїв». В’язнів відпустили додому, коменданта привселюдно розстріляли на вулиці. Чимало звільнених із концтабору радянських військовополонених приєдналося до боротьби УПА, поповнивши відділи іноземців на базі Січ поблизу села Вовчак.

Цього ж дня повстанці напали на німецьку автоколону на шосе Горохів – Берестечко біля Лобачівського лісу. Утворивши засідку, дві чоти УПА з відділу Остапа знищили 8 вантажних та 2 легкових автомобілі нацистів, які під час пацифікації с. Постійно спалили більше половини будинків. Начальника горохівської жандармерії Гампеля українські партизани взяли у полон, а згодом розстріляли. Повстанці втратили лише одного побратима – Калістрата Дзюбу, уродженця села Брани.

Антинацистська боротьба УПА на початку квітня була особливо активною. Збірник Інституту історії НАНУ «ОУН і УПА в 1943 році. Документи» наводить дані радянських партизанів про те, що на початок квітня 1943 року найбільшого розмаху антинімецькі акції українських повстанців набули на півдні Волині в районах Мізоч, Остріг, Кременець, Верба. Зокрема, під час нападу на містечко Вербу було вбито 120 німецьких солдатів, у боях за село Шимовку – 24, за Остріг – 32, в Мізочі – 11. Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 року щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60-70 возів із повстанцями.

6 квітня 1943 року повстала українська поліція в Ковелі. Поліцейські вбили 18 німців, звільнили із тюрем арештованих, розпустили в’язнів із табору примусової праці, утекли до лісу, де на їхній базі було сформовано сотню УПА.

Олексій Брись з дружиною

На Кременеччині через активність УПА гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 р. оголосити надзвичайний стан. Окупанти панічно телеграфували на Захід, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини. Рейхскомісар Еріх Кох, звітуючи у Берлін, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від «банд». Навесні 1943 р. у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці визнавали, що не контролюють на Волині 75% орних земель і втратили 52% поставок худоби.

Леся Бондарук, Український інститут національної пам`яті

"Цілком таємно" Інструкція НКВС СРСР про порядок виселення осадників із західних областей України і Білорусі 29 грудня 1939 р.

Депортовані зі Львівщини на сіножаті, поч. 1950-их рр. Фото. http://www.oda.te.gov.ua

“Затверджено”

Постанова РНК Союзу РСР від 29 грудня 1939 р. №2122-617 цт.

Інструкція

Народного Комісаріату Внутрішніх Справ Союзу РСР від 29 грудня 1939 року.

Про порядок переселення польських осадників із західних областей УРСР та БРСР.

1. Виселення осадників із західних областей УРСР та БРСР здійснюється одночасно по УРСР та БРСР у день, визначений НКВС СРСР.

2. При виселенні осадників все нерухоме майно, сільськогосподарський реманент, домашня худоба залишаються на місці та приймаються за актом місцевими управліннями.

3. Осадникам дозволено брати із собою таке майно та дрібний господарський реманент:

1) Одяг,

2) Білизну,

3) Взуття,

4) Постільні речі,

5) Столовий посуд (ложки, ножі, вилки), чайний та кухонний, відра.

6) Продовольство із розрахунку місячного запасу на родину.

7) Дрібний господарський та побутовий інструмент (сокира, пила, лопата, мотика, коса, граблі, вила, молоток, кліщі, зубило і т.д.)

8) Гроші (сума не обмежена) та побутові цінності (персні, годинники, сережки, браслети, портсигари і т.п.)

9) Скриню чи ящик для пакування речей.

4. Загальна вага вказаних речей не повинна перевищувати 500 кг на родину.

Примітка: Громіздкі речі, в тому числі господарський реманент перевозяться у спеціально виділених вагонах.

5. Відправка осадників до місця поселення здійснюється ешелонами у складі 55 вагонів, обладнаних по зимовому для перевозки людей (в тому числі один класний вагон для охорони та один обладнаний санізолятор).

У кожний вагон поміщаються 25 осіб дорослих та дітей з їхніми речами.

Для громіздких речей на кожний ешелон виділяється по 4 товарних вагони.

6. На кожний ешелон НКВС СРР призначає начальника ешелону та відповідну охорону.

Наркомздоров'я СРСР забезпечує ешелони медичним персоналом у складі одного медфельдшера та двох медсестер на кожен ешелон та відповідні медикаменти.

За 10 днів до подачі вагонів НКВС СРСР представляє НКШС [Народному Комісаріатові Шляхів Сполучення] заявку на ешелони з точним вказанням для подачі ешелонів станції завантаження та станції призначення. Подача ешелонів здійснюється НКШС не пізніше 3-х днів з моменту надходження заявки НКВС СРСР.

7. Під час пересування залізницею спецпереселенці-осадники отримують безкоштовно один раз на добу гарячу їжу та 800 грамів хліба на особу.

Приготування та роздача їжі в дорозі здійснюється згідно із заявками Начальників ешелонів НКВС трестами залізничних ресторанів та буфетів Наркомторгу СРСР.

Оплата витрат на харчування спецпереселенців-осадників здійснюється НКВС СРСР.

8. Спецпереседенці-осадники спрямовуються на лісорозробки Наркомлісу до Кіровської, Пермської, Вологодської, Архангельської, Івановської, Ярославської, Новосибірської, Свердловської та Омської областей, Красноярського та Алтайського країв і Комі АРСР та розміщуються на місці робіт в окремих селищах від 100 до 500 родин у кожному.

Підготовка до прийому спецпереселенців-осадників, надання їм приміщень та працевлаштування покладається на Наркомліс СРСР.

9. Перевезення спецпереселенців-осадників від станції прибуття до місця поселення організовується НКВС СРСР. Наркомліс СРСР виділяє у розпорядження НКВС СРСР необхідний автогужтранспорт та продовольство у кількостях, які забезпечують одночасну перекидку спецпереселенців-осадників.

У випадку потреби крайові та обласні комітети зобов'язані надати у розпорядження НКВС СРСР додатковий автогужтранспорт шляхом залучення місцевих організацій та колгоспів.

Народний Комісар Внутрішніх Справ СРСР Л.Берія

Вірно: Начальник відділу трудових поселень ГУЛАГ НКВС — Старший лейтенант Держбезпеки (Кондратов)

[Переклад з російської. Опубліковано: Депортації.— Т. 1. 1939-1945.— Львів, 1996.— С. 57-58]

http://www.ji.lviv.ua

Цей день в історії УПА — 4 квітня.

Ветерани Косівського Братства ОУН-УПА

Крайній ліворуч – Микола Калинич «Олень». Шостий ліворуч – Володимир Ким’юк «Аскольд». Одинадцятий зліва (стоїть) – Мирослав Симчич «Кривоніс». Тринадцятий зліва – Петро Підлетейчук «Скорик». Крайня праворуч – Дарія Кошок «Христя».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 47

24 лютого 2000 р.http://ounuis.info

1945 рік

Курінь «Дзвони» УПА-Захід під час рейду атакував дільницю винищувального батальйону в селі Задарів на Тернопільщині. Знищені 30 бійців, 9 захоплено в полон (у тому числі старший лейтенант НКВД).

У бою з загоном НКВД у селі Назірна на Станіславщині загинули районний референт СБ (служби безпеки ОУН) «Остряниця» та ще 20 повстанців.

Сотня «Пролом» УПА-Захід здійснила напад на гарнізон НКВД у селі Спас на Львівщині. Знищені всі військові, захоплено зброю і боєприпаси.

У засідці біля райцентру Ходорів на Львівщині підпільники знищили начальника райвідділу зв’язку, співробітника обласної споживспілки, захопили двох радянських чиновників.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Руденки на Львівщині. В бою 5 воїнів УПА знищили 7 військових і 9 поранили, але всі загинули.

У райцентрі Куликів на Львівщині повстанці знищили двох агентів МВД.

Під час сутичок із загонами МВД у Ново-Милятинському районі на Львівщині загинули станичний ОУН Іван Лучко – «Садовий» та ще двоє підпільників.

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Любківці на Станіславщині. Загинули 5 повстанців.

1947 рік

У засідці в селі Березів Нижній на Станіславщині рій сотні «Сурма» УПА-Захід знищив 2-го секретаря райкому КП(б)У та захопив у полон начальника паспортного столу.

Пошукова група МВД захопила криївку в Дітковецькому лісі на Тернопільщині. Після бою застрелились двоє підпільників.

Повстанці влаштували засідку в селі Опаки на Дрогобиччині. Знищений легковий автомобіль із чотирма військовими. У перестрілці загинули двоє повстанців.

У селі Гоноратівка на Станіславщині підпільники знищили лейтенанта МВД і ще одного військового.

1948 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Передіване на Станіславщині загинули четверо повстанців.

У селі Повче на Рівненщині підпільники спалили будівлі колгоспу.

Повстанці знищили бійця винищувального батальйону та ще одного захопили в полон у селі Грабів на Станіславщині.

На Дрогобиччині повстанці знищили документи сільради в селі Сулятичі та знищили військового МВД у селі Ляшки.

1949 рік

У селі Волиця Комарева на Львівщині підпільники підірвали колгоспні склади.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Бережниця, Кобло та Конюхів на Станіславщині загинули троє повстанців.

У селі Коропець на Львівщині підпільники знищили голову колгоспу.

1950 рік

У сутичкці з опергрупою МВД у селі Моршин на Дрогобиччині загинув один повстанець.

Пошукова група полку внутрішніх військ у Лисенькому районі на Станіславщині оточила двох підпільників. Один із них у перестрілці загинув, але інший зміг прорватися.

1952 рік

У зіткненні з опергрупою МГБ біля села Боберка на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Федір Копанишин – «Голуб», кущовий провідник Роман Оленич – «Гайдамака» та двоє охоронців.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Григорій Пришляк - "Мікушка" "Вайс". Свідчення - спогади з протоколу допиту.

Григорій Пришляк «Мікушка»

Підпис на фото: "Член крайового Проводу СБ. Розглядає фото «Яворівського архіву» УПА".

Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 44

14 квітня 2000 р

http://ounuis.info

*****

Фрагмент із свідчень крайового референта СБ Григорія Пришляка – ("Мікушка", "Вайс") (20.4.1913 - 22.09.2002) 

ПРОТОКОЛ допиту

ПРИШЛЯКА Григорія Васильовича

12 лютого 1945 р

... У листопаді 1943 року я виїхав в м. Стрий для перевірки роботи окружного СБ Самбірського і Стрийського округів. Оскільки Стрийський референт СБ сильно запустив роботу, я запропонував замінити його новою людиною, а його направити в УПА.

В цей же період часу я прймав участь в розслідуванні справи заступника обласного референта СБ Львівського обласного проводу "Кривого". "Кривий" на допиті зізнався нам, що в період існування радянської влади, проживаючи в м.Броди, був агентом НКВС, а під час німецької окупації був агентом гестапо і видавав учасників ОУН.

Слідство у його справі вів "Павло", в одному з сіл Бобрского району. Я був присутній тільки на заключному допиті. "Кривий" був засуджений до смертної кари і розстріляний.

Я так само брав участь у розслідуванні вбивства заступника крайового провідника юнатства - "Беркута" і виконував окремі доручення центрального Проводу ОУН з розслідування справ учасників ОУН, які працювали в охороні в'язниці на Лонського та були агентами гестапо.

На допиті всі вони зізналися, що були агентами гестапо і пізніше боївкою СБ були знищені.

...

У січні 1944 р. мене від роботи референта СБ Крайового Проводу ОУН усунули. Причиною цього було - розкол і викриття ряду німецьких агентів серед працівників СБ, що ставилося мені в провину, як незадовільне виконання своїх обов'язків.

ГДА СБУ Ф. 5. - Спр. 50970. - Т. 1. - Арк.36-37

Плакат М. Михалевича, який зображає Карпаську Україну, що борониться перед угорщиною й польщею. Біографія художника.

9 лютого був день пам’яті Українського художника-графіка, іконописця, декоратора та громадсько-політичного діяча Михайла Михалевича (22 липня 1906, Київ – 9 лютого 1984, Філадельфія, США).

По матері він походив з козацького роду оборонців Батурина. Здобув освіту у Київському художньому інституті (1924-1928), навчався у Празі у Вищій художньо-промисловій школі (1934-1936) та Празькій Академії Мистецтв (1937-1938), що підготували плеяду українських митців та борців за українську державу.

З початку1940-х років М. Михалевич був членом ОУН, очолював відділ мистецтв. А також мистецьку референтуру вищого командування Карпатської Січі у 1939 році. Власне, як художник він найбільше відомий своїми плакатами, присвяченими боротьбі Карпатської України проти угорських і польських загарбників.

З 1944 року М. Михалевич жив у Німеччині, викладав ужиткове мистецтво у таборах для переміщених осіб та розписував іконостаси. А з 1950 року — в США, де був активним учасником національно-культурного житті української громади до своєї смерті в 1984 році. Він був ініціатором заснування православної церкви св. Володимира і Ольги у Сент-Полі (шт. Міннеаполіс) і розписав її іконостас. Переважно оформлював дитячі книги.

Похований Михайло Михалевич на українському цвинтарі в Баунд Бруці, Нью-Джерсі.

Джерело.https://1939.in.ua/bio/mykhaylo-mykhalevych-vyznachnyy-ukrains-kyy-khudozhnyk/

3 квітня 1951р. у лісі біля с. Рубанівка (зараз Татаринів Городоцький р-н) у бою з московитами загинули підпільники ОУН: Володимир Гриб, Іван Гриб, Марія Гриб і один невідомий.

Камінний хрест борцям за волю України у селі Татаринів.

Джерело фотографії. Розмістив: Олег Сироватко. Додано: 26 лютого 2014р.

https://1ua.com.ua/nf7125831

Джерело літопис УПА. (Календар УПА на 2021р.)

3 квітня 1921р. московити повідомили про розгром у Кременчуцькій губернії Повстанського комітету на чолі з отаманом Квашею (на Чигиринщині) та загону отамана Бистрицького, у Полтавській губернії "ліквідували залишки збройних загонів отаманів Марусі, Чорного та Шибана" на Пирятинщині.

Про отамана Олександра Квашу з уст його правнука.

Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.

У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.

Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.

Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.

Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.

Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.

Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгород­ньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.

21 травня, 2020ІСТОРІЯ

Про отамана Олександра Квашу з уст його правнука

Світлана Орел

Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.

 

У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.

Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.

Зіновій-Богдан Кваша у молоді роки. (Фото із домашнього арxіву Віталія Кваші)

Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.

Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.

Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.

Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгород­ньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.

Так і не встановлена меморіяльна дошка.

О. Квашу вбили підступно (про це є у книзі Р. Коваля), виманивши його ніби на підмогу побратимам. На місці трагедії побував І. Кваша, мабуть, для ідентифікації тіла, а може, й був у загоні Пасеки (керівник операції зі знищення отамана) від самого початку. Чекісти кілька днів возили тіло отамана по селах, щоб продемонструвати, яка сильна і непереможна радянська влада, а златопільська районна газета „Штурм” опублікувала статтю „Забито отамана банди Квашу”.

До речі, ми так і не знаємо де поділи тіло отамана Сашка. Можливо, десь у архівах про це є? Але більше всього, що чекісти десь закопали його, щоб ніхто не знав. Думаю, Іван знав де брат закопаний, але вони ворогували, то він навіть матері так і не сказав… 

Джерело.http://svoboda-news.com/svwp/

3 квітня 1990р. над будинком Львівської міської ради урочисто піднято Український національний прапор, освячений перед тим у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра.

У цей день, 3 квітня 1990 року, на сесії Львівської міської ради, депутати першого демократичного скликання під головуванням тодішнього міського голови Богдана Котика ухвалили історичне рішення підняти жовто-блакитний прапор на будівлі міської Ратуші. До того Український стяг майорів над Львовом 72 роки тому, й підіймали його Січові стрільці.

Варто нагадати, що у 1990 році Україна була ще УРСР, правили нею комуністи і підняття Українського національного стяга сприймалося в Києві як «акт місцевої самодіяльності». До речі, перше за радянських часів публічне підняття українського прапора теж відбулося у Львові. 26 квітня 1989 року на площі Ринок під час велелюдного мітингу, присвяченому третім роковинам Чорнобильської катастрофи, один із активістів Товариства Лева підняв жовто-блакитний український прапор з вишитим на ньому золотим тризубом.

Лікар Ярослав Хомин з м. Косів. За допомогу УПА 10 років таборів...

Лікар Ярослав Хомин (шостий зліва угорі) серед політв`язнів.

Фото зроблено у Краснодарському краї Росії на засланні. Фото було вислане на пам`ять синам. http://ounuis.info

В 1943 р., директором Косівської лікарні та хірургом призначений асистент Львівського медінституту Ярослав Хомин. В 1950 р. Ярослав Хомин, за допомогу повстанцям, засуджений на 10 років Гулагу (реабілітований в 1954 р.).

http://surgery.if.ua

Цей день в історії УПА — 3 квітня.

Підпис: «Командир Тактичного Відтинку УПА «Хмара» (Петро Мельник – сидить унизу в чорній формі) і окружний провідник ОУН «Борис» (праворуч від «Хмари в пілотці») з групою повстанців». Додаткова інформація  Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 63 1946 р. http://ounuis.info.

1943 рік

Біля села Тодоровичі на Львівщині загін УПА-Захід знищив 27 радянських партизанів.

В одному з сіл Дубновського району на Рівненщині повстанці знищили голову сільради.

1946 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Ферліївка (сучасне Андріївка) і Чернилява на Львівщині загинули 5 підпільників.

1947 рік

У селі Матвіївці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені завідувач відділу райкому КП(б)У, уповноважений міністерства заготівель, поранено секретаря райкому КП(б)У. Дільницю спалено, здобуто кулемет, 6 гвинтівок та інше озброєння.

У сутичках із загонами МВД у селах Фельштин (сучасне Скелівка) і Яйківці на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Лишня на Тернопільщині. У бою знищений один військовий, під час прориву загинув один повстанець.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід вступив у бій з опергрупою МВД біля села Чижки на Дрогобиччині. Знищений один військовий, двох поранено. При відступі застрелився воїн УПА, який отримав важке поранення в ногу.

1949 рік

На Львівщині повстанці знищили голову сільради в селі Будьків та голів колгоспів у селах Павлів і Рогізно.

У сутичці з загоном МВД у селі Хидновичі на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

На Дрогобиччині повстанці знищили пересувну кіноустановку в селі Підпечери та поранили начальника гарнізону по охороні залізничних мостів у селі Микуличин.

1950 рік

Під час зіткнень із опергрупами МВД у райцентрі Стрий і селі Березина на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Петро Друль – «Бор» та ще троє підпільників.

1953 рік

У сутичці з пошуковою групою МГБ у селі Грабівка на Станіславщині загинули колишній командир сотні «Змії» УПА-Захід Микола Корж – «Сокіл», кущовий провідник ОУН Антін Жолобчук – «Галайда», зв’язкова Меланія Рибій, ще двоє отримали смертельні поранення.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Вбиті повстанці. "Фото з Косівського архіву КГБ"

Підпис: «Фото з Косівського архіву КГБ».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 62

http://ounuis.info

3 квітня 1918 р.у с. Ломівка народився Олесь Гончар (с. Ломівка біля міста Дніпро) видатний Український письменник, громадський діяч.

Олесь Гончар із сім’єю. Джерело: www.dnipro.libr.dp.ua

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи. У 1933 року підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики, а в 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

Добровільно пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. У грудні 1945 р. демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла в 1946 р. у журналі «Вітчизна». Восени 1948 р. світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» – «Злата Прага». Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати – українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. На відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, з роману випливає, що Європа близька для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з перестарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, із словацькими селянами та мешканцями чеських містечок.

Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів О.Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 р. вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Цікаві факти з життя письменника

1. Любив творити зранку

Олесь Гончар зазвичай твори писав зранку – приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли хто письменника в цей час шукав, то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з’їзди, засідання, депутатські обов’язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це «каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).

Письменник був не з тих, хто пише романи щорік, після написаних за три роки «Прапороносців», він створив за майже 30 років вісім романів. Постійно удосконалював свої тексти, правив навіть надрукований твір. Відтак, друге видання, третє – всюди є відмінності, порівняно з початковим журнальним варіантом.

2. «Собор»: 20 років заборони

Роман «Собор» був опублікований у 1968 pоку тричі – у журналі «Вітчизна» та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Книжку швидко розкупили та прочитали мільйони читачів, які високо оцінили цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». «Основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя», – зауважив у своєму, поширюваному у Самвидаві, єсеї «Собор у риштованні» Євген Сверстюк.

Перші рецензії на роман були схвальні, та невдовзі комуністична система розпочала нещадну критику і твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття. Олесеві Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом інакодумства.

3. Відмовився писати неправду

Олесь Гончар заслужив у суспільстві славу людини моральної й совісної. Свого часу компартійна система планувала за допомогою його творчості розправитися зі своїми ідеологічними противниками. Письменнику запропонували написати роман про Українську повстанську армію – обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав «так, як треба». Олесь Гончар відмовився: «Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу!»

4. Захищав письменників

У 1965 р. Олесь Гончар спробував заступитися за шістдесятників під час перших репресій проти них. ЦК Компартії України у 1966 р. сформував комісію, що мала розгромити книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «О.Т.Гончар відмовився, брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив», – записав у щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Очевидно, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців, бо окремі компартійні діячі вимагали й арешту письменника.

Насправді О.Гончар захищав Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника та інших літераторів, що виступали проти тоталітарної системи. «Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав», –

писав поет Борис Олійник.

Після хвилі арештів української інтелігенції, він написав у щоденнику: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! 

За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

5. Під наглядом і цензурою

Олесь Гончар жив під постійним наглядом спецслужб і не раз чекав арешту. Страждав від радянської цензури.

Перший сильний удар з боку цензури і радянської критики чекав письменника ще після публікації його твору «Модри Камінь», новела з’явилася в друкованому вигляді до «Прапороносців». У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем і громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою – «Твоя зоря». Йому заперечили: у нас, мовляв, одна дорога – до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.

Оточення двох радянських лідерів – Хрущова, потім Брежнєва – натякало О.Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Письменник встояв перед важкими спокусами поповнити численні лави владних підлабузників і згаданих осіб у його творах годі шукати.

6. Літературний заповіт

Головним літературним «брендом» О.Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Цей своєрідний заповіт Олесь Гончар склав у січні 1982-го.

7. Підтримав перший Майдан

У жовтня 1990 року українські студенти на Майдані Незалежності у Києві оголосили голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті».

Серед протестуючої молоді була онука О. Гончара – Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив їм свою підтримку. «Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу – ось наші вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими».

8. Вийшов із компартії

Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність із протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії, чимало з них робили це також прилюдно.

Наступного, 1991-го, письменників опитували: «Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?». Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву О.Гончара про вихід із партії.

9. Вітав незалежність України

О.Гончар дуже позитивно сприйняв ідею референдуму про проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити з себе тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов'язував великі надії на відродження української нації.

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

Командир вишкільної сотні «Бігун» - Микола Кончук (Копчук) Відбув 25 років каторги, але прожив 92 роки.

Село Яворів.http://ounuis.infoДодаткова інформаціяАрхів ОУН в УІС - ЛондонФ. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 45

2 квітня 1921р. у с. Церківна (Болехівський р-н) народився Курило Василь Олексійович - член ОУН, вояк УПА, правозахисник, в'язень московських концтаборів.

КУРИЛО ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ (нар. 02.04.1921, с. Церківна Болехівського р-ну Івано-Франківської обл. 

Учасник національно-визвольної боротьби, член ОУН. Розповсюджував самвидав.

Василь народився в багатодітній селянській родині. 1939 закінчив ґімназію. Два роки на-вчався в духовній семінарії в Станіславі (нині Івано-Франківськ). З 17-ти років будучи в підпіллі ОУН, заочно навчався на літературному факультеті Подебрадського університету (Чехословаччина), та війна перешкодила його закінчити.

1941р. пройшов юнацький військовий, пропагандивний і медичний вишкіл ОУН, улі-тку 1942 в с. Мізунь склав присягу як член ОУН. Під псевдонімом «Орест» служив в УПА як пропагандист, працював у підпільних редакціях і друкарнях по різних селах і криївках (Мізунь, Пшеничник, Новоселиця, Тязів, Сільце, Чорнолісці, Яблінка), друкував на циклостилі та друкарських машинках листівки, брошури, ґазети, журнали, був техніч-ним керівником відділу пропаганди.

Восени 1946р. захворів на туберкульоз легенів. По дорозі до поліклініки, під час напа-ду повстанців на потяг, «сліпою» кулею поранений у ліву ногу, зламав руку і вдарився головою, у зв'язку з чим все життя страждав від головного болю. Медсестра, яка супрово-джувала Василя, влаштувала його на операцію в Станіславській лікарні як «бідного хлопчину з села». Лікувався в підпільному госпіталі в передмісті Майзлі, де й заарештований 07.11.1946р. Після тяжких катувань засуджений 27.02.1947 у Станіславі за ст. 54-1, 54-11 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі.

Відбував покарання в таборах Комі АРСР (Ухта, Ветлосян, з 1949 – Воркута), де працював у кам'яному кар'єрі, у пральні, а здебільшого фельдшером. Тяжко хворів, було, що важив 43 кг. Мав номер 1Ф864. Брав участь у повстанні на 29-й шахті (Воркута) 25.07 – 01.08.1953 під гаслом “Свободу нам — вугілля Батьківщині” з вимогами зняти замки з бараків, звільнити малолітніх, старих і жінок, не водити на роботу в наручниках, скороти-ти робочий день до 8 годин та ін.. 

Повсталих розстріляли з кулеметів, установлених на вежах. Загинуло 376 в’язнів, сотні поранено. Василь був перекинутий у 10-й табір, згодом у 32-й і 19-й. 

Брав участь у роботі підпільної «ОУН-Північ» (Любачівський, Степан СОРОКА, Омелян Пришляк та ін.), яка збиралася перенести свою діяльність в Україну. 1956, з викінченням терміну, випущений на заслання. Тим часом закінчив медичну школу при госпіталі у Ветлосяні за фахом фельдшер і педіатр. Працював фельдшером у карному таборі Мульда.

23.10.1957р. Василь звільнений. Пропозицію залишитися працювати на Півночі не прийн-яв. Де б не питав роботи в рідному краю, місцеві чиновники казали, щоб повертався, звідки приїхав. Два роки жив у селах Львівської обл. без прописки. 

Одружився, є сини Орест 1959р.н. і Володимир 1962р.н.. Нарешті 1959р. Василя прописали в с. Лопатин як хворого на тиф, щоб його можна було законно поховати.

Одужавши, працював у медпункті в м. Броди, потім у с. Щуровичі. 1963р. раптом осліп. Рік лікувався у Львові, Києві, в санаторії в Ірпені. Вдалося відновити 70% зору, проте став інвалідом другої групи. 

Працював завмедпунктом у с. Трійці Радехівського р-ну, педіатром у с. Оглядів цього ж району. У лютому 1974р. Василя скеровують до Львівського медінституту на курси масажистів, звідки був звільнений як колишній політв'язень. Однак як слабому зором вдалося влаштуватися масажистом у 8-й лікарні Львова.

Тим часом Василь вже був знайомий з художником і етноґрафом Іваном Гончаром, з лікарем Миколою ПЛАХОТНЮКОМ, зі львівськими шістдесятниками. Усі ці роки він розмножував (з допомогою другої дружини Надії) і широко розповсюджував документи, які привіз із Півночі, та літературу самвидаву (твори І.ДЗЮБИ, В.МОРОЗА, Є.СВЕРСТЮКА, В.ЧОРНОВОЛА, М.Брайчевського та ін.), збирав і розповсюджував ін-формацію про політичні переслідування, зокрема, священиків, про руйнування церков, пам’ятників. Упорядкував машинописну збірку матеріалів під назвою "Прометей", до якої ввійшли вірші Василя та нарис про роки ув'язнення «Трикутник смерті», а також праці Юрія Клена "Прокляті роки", Святослава Галицького «Кличу живих», О.Кузьми "Листопадові дні".

30.01.1980р. Василь був заарештований у Львові, звинувачений у проведенні антирадянсь-кої агітації і пропаганди за ст. 62, ч. 2 КК УРСР, засуджений 14.07.1980р. до 10 р. позбав-лення волі в таборах особливого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпеч-ним рецидивістом. Карався у відомому “таборі смерти” ВС-389/36 (сел. Кучино Пермської обл.) разом з І.КАНДИБОЮ, М.ГОРИНЕМ, С.СКАЛИЧЕМ, О.ТИХИМ та ін..

Будучи майже сліпим та хворим на серце й печінку, мусив працювати (мив підлогу в коридорі). У вересні 1985 переведений на безкамерний режим, а в січні 1986 – у табір суворого режиму в тому ж Кучино.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.02.1987 66-літнього Василя помилувано, а не відбуті 2 р., 10 міс. і 16 днів замінено умовним покаранням з виправним терміном 3 ро-ки. Звільнений 14.03.1987. Повернувся у Львів, де перебував під адміністративним наглядом аж до кінця терміну. Чотири рази на місяць представник міліції провіряв, як він живе, хто його відвідує, куди він ходить і т. ін. Жив на мізерну пенсію.

Василь опублікував спогади про В.СТУСА, О.ТИХОГО, Ю.ЛИТВИНА, В.МАРЧЕНКА.

Помер 1.05.2004р., Похований у Львові.

Бібліоґрафія:

I.

Незабутня зустріч (В. Стус) // Нескорена нація.— Львів.— 1992.— № 2.

Зустріч у в’язниці (О. Тихий // Нескорена нація.— Львів.— 1992.— № 13.

Вистраждане і пережите // Нескорена нація.— 1997.— № 33.

II.

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1981, 8-7.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 57.— С. 57.

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 3-68, 3-204, 4-8.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з В.Курилом 20.01. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121316223&w

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 368–370. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113914008&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 359–360; 2-е вид.: 2012 р. – С. 403–404. 

Автор. Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. 13.06.2002. Останнє прочитання 10.08.2016.

Джерело.http://museum.khpg.org/index.php?id=1113914008 та календар УПА (Літопис УПА) на 2021р.