Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.
У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.
Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.
Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.
Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.
Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.
Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгородньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.
21 травня, 2020ІСТОРІЯ
Про отамана Олександра Квашу з уст його правнука
Світлана Орел
Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.
У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.
Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.
Зіновій-Богдан Кваша у молоді роки. (Фото із домашнього арxіву Віталія Кваші)
Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.
Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.
Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.
Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгородньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.
Так і не встановлена меморіяльна дошка.
О. Квашу вбили підступно (про це є у книзі Р. Коваля), виманивши його ніби на підмогу побратимам. На місці трагедії побував І. Кваша, мабуть, для ідентифікації тіла, а може, й був у загоні Пасеки (керівник операції зі знищення отамана) від самого початку. Чекісти кілька днів возили тіло отамана по селах, щоб продемонструвати, яка сильна і непереможна радянська влада, а златопільська районна газета „Штурм” опублікувала статтю „Забито отамана банди Квашу”.
До речі, ми так і не знаємо де поділи тіло отамана Сашка. Можливо, десь у архівах про це є? Але більше всього, що чекісти десь закопали його, щоб ніхто не знав. Думаю, Іван знав де брат закопаний, але вони ворогували, то він навіть матері так і не сказав…
Джерело.http://svoboda-news.com/svwp/
Немає коментарів:
Дописати коментар