Архів.сбу та вікіпедія.
середа, 14 квітня 2021 р.
Бережанська округа ОУН, весна 1944 року.
14 квітня 1855р. народився Паньківський Костянтин Федорович - Український громадський діяч, журналіст і видавець, член-засновник наукового Товариства ім. Т. Шевченка.
Ось текст автобіографії Костя Паньківського (тепер у колишній бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка):
"Кость Федьків Паньківський уродився 15 квітня 1855 р. в Ришковій Волі, ярославського повіту. Батько Теодор, син селянина з Ожомпі коло Яворова, був священиком у Ришковій Волі 38 літ, правдивий опікун селян. Мати Хризанта, з батька Витошинська. До народніх шкіл ходив у Перемішлі, до гімназії в Перемишлі 1877 здав матуру і вступив на теологію. На другому році теології обмовили його в семінарії три товариші; на основі їх доносів запідозріли його настоятелі в соціялізмі. Не натрапивши на розумну людину з серцем та любов'ю між своїми настоятелями духовними, був видалений з семінарії. Їдучи як приватний екстерніст на великодні свята до батьків, дістав від бл. п. Дам'яна Гладиловича деякі дозволені книжки з Тов. "Просвіта", щоб поширити їх між знайомими. В Перемишлі в переїзді передав їх ученикові VII кляси, теперішньому о. Петрикові, до дальшої роздачі. Глупота шкільного товариша о. Петрика (родом поляка), що Шевченкового метелика назвав забороненою книжкою, була причиною арештування як о. Петрика, так і вище згаданого. По тижні випустили з арешту о. Петрика, а по трьох місяцях і Паньківського; о. Петрика прийняли назад до гімназії в Перемишлі, а йому видали, тому що не прийшло навіть до судової розправи, письмо, що скидало з нього найменшу тінь підозріння. На основі цього письма подався знов до духовної семінарії, однак дістав відповідь теперішнього крилошанина, а тодішнього віцеректора о. Олександра Бачинського: "Нам соціялістів у семінарії не треба", хоч соціялістом назвав петента ніхто інший, як лиш цей самий о. Бачинський, що більше тримісячний довгий арешт його в Перемишлі спричинила саме відповідь тодішнього ректора семінарії, що, на урядове запитання староства в Ярославі, звучала:"видалений з семінарії як підозрілий в соціялізмі". Перебуваючи на студіях у Львові, був членом "Дружнього Лихваря", гарячим народовцем. Як такий почав боротьбу в семінарії з так званим москвофільством. Ця боротьба була і єдиною здогадною провиною у людей, що для рідної справи не мали ні серця, ні любови.
В роках 1880-82 ходив у Відні до Hochschule für Bodenkultur. Тоді же був членом "Січи" і за заслуги для Товариства іменованим почесним членом Товариства. В році 1882-83, по скінченні школи у Відні, вернувся на село до батька й подався до урядової служби як кандидат лісництва. По році чекання, хоч був стипендистом Краєвого Виділу і як такий обов'язаний до трилітньої служби в краю, дiстав відповідь з дирекції лісів і домен, що урядової посади не дістане, бо дирекція поліції на основі заяви ректорату духовної семінарії видала неприхильну опінію.
Діставши тимчасову посаду в банку "Влосьцянськім в ліквідації", був там чотири роки, а одночасно і адміністраторам "Діла" та членом виділу майже всіх товариств у Львові, і так був 8 літ членом виділу "Бесіди" як господар і касієр, 12 літ членом виділу "Просвіти" як директор канцелярії, секретар, магазинер бібліотекар, 6 літ членом виділу "Наукового Товариства імени Шевченка як секретар, касієр, адміністратор і бібліотекар, 9 літ членом виділу "Педагогічного Товариства" як секретар, касієр і магазинер, 2 роки як касієр "Шкільної Помочі", 8 літ як настоятель Інституту під покровом св. Миколая, 1 рік як член виділу тов. "Зоря" якого є почесним членом, 2 роки як член контрольного комітету "Народньої Торгівлі".
1887 року, закликаний американськими русинами до ведення "Народної Торгівлі" в Америці і до редаґування газети "Америка", їхав уже туди, та завернений з дороги пок. Дам'яном Гладиловичем, пок. Юліяном Целевичем та о. Ол. Стефановичем, залишився у Львові спершу як адміністратор "Діла", а потім настоятель Інституту.
Робота літературна така: 1) 3 календарі Тов. "Просвіта" (непідписані), 2) Співаник, виданий Тов. "Просвіта", 3) Оповідання (переклад з Толстого) "Два старці", 4) "Квіточка" Товариства Педагогічного, 5) "Віночок" Товариства Педагогічного (превдонім Кость Федьків). Часами підписувався буквою (Ф). В "Ділі" поміщував лише деякі новинки. В році 1892 видавав своїм коштом тижневик "Батьківщина" (все не підписане та його власне: або перерібки, або оригінальне).
В роках 1892 і 93 видав своїм коштом "Зеркало", спочатку при головній помочі д-ра Євгена Олесницького і Залуквича (Володимира Mасляка), а потім сам. Як у другій половині р. редакція "Діла" почала до "Зеркала" ставитися неприхильно і виступала навіть проти нього, то, поплативши всі можливі довги, передав видавництво "Зеркала" з претенсіями до передплатників у сумі 200 зол. редакції "Діла" на власність.
Педагогічному Товариству видав враз з Романом Заклинським декілька ілюстрованих книжечок; у Відні вистарався репродукції понад 200 різних фотографій наших видніших людей та інших побутових сцен, світлин Кнізека, видав Товариству "Просвіта" альбом заслужених русинів, 5 книжечок "Бібліотеки Батьківщини", 17 книжечок "Дрібної Бібліотеки", Монограми до гафту, 4 книжечки "Бібліотеки Зеркала" й кілька інших книжечок.
В році 1891, як питання правописне стало важною справою, видав летючу брошурку "Руська правопись" Нагнибіди (Степана Смаль-Стоцького) в 10.000 примірниках.
Його молодечим ідеалом було життя на селі й робота над сільським народом. Доля кинула його до міста. Хотів бути священиком, лісничим, а став усім для всього.
Важніші листи до нього збереглись: Чайченка, Пісочинця, Масляка, Грабовича, Граба, Школиченка, Кониського, Комара, Загірної, Кононенка, Коцюбинського та інших.
Неодну рису вдачі й діяльности Костя Паньківського підхопив вірно Йосип Маковей, зробивши його головним героєм свого оповідання "Вуйко Дорко". Герой оповідання видає українські книжки, "Письмо для народу" (дійсно "Батьківщину" й "Читальню") усе, без зиску, бо "хтось це мусить видавати", бо "література розвивається, читачів щораз більше", бо "коли чоловік може що доброго зробити, то чому ж не зробити?". Тим більше, що в нас так склалося, що "тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить, загорнувши руки". Не жалував грошей на видавання книжок, бо "це видаток для громади, а не для себе". Завсіди був характерний. Без праці не можна було уявити собі його. Мусів допомагати родині хоча самий був безпомічний. Напрацювався на трьох братів, коли батько був немічний і помер. Але всіх трьох вивів у люди. Не дбав про чужу ласку, не зашкодив нікому, а працював за двох, за трьох.
На весіллі брата закликує герой оповідання коротко, але палко до складки на будову українського театру, відбирає також передплату на часопис, рахунки якого веде безплатно. Хоч не мав урядового титулу, не бракувало йому почесних титулів. "Був доглядачем інституту для учеників, редактором "Письма для народу" та власних видавництв, виділовим чотирьох товариств, членом десятьох товариств, маж іншим і читальні в своїм ріднім селі, до того був коректором книжок, видаваних власним коштом. Що більше, ці титули не давали ніякого зиску, зате вимагали багато роботи. А що мав хвальну звичку не кидати незробленого, то сидів поза північ при лямпі й томив свою сивіючу голову та короткозорі очі".
До каварні й шиночку не заходив ніколи. Ось його програма лиш на один день: "Треба вислати часопис передплатникам, передати зібрані на весіллі гроші комітетові будови театру, зробити коректу двох аркушів свого видавництва, піти до каси ощадности вийняти п'ятдесятку, на заплату друку, ввечорі піти ще на два засідання виділів товариств.
(Д. буде).
[Краківські вісті, 20.04.1943]
(Продовження)
Без сумніву автобіографічна є також односторінкова біографія Костя Паньківського в альманаху "Січ" із 1908 р. Як дата його арештування поданий тут 1879 р. По банковій практиці у Львові "став у році 1885 управителем Інституту Педагогічного Товариства у Львові. По вісімнадцяти літах через брак здоров'я і часу, зробив місце молодшим, а сам зайнявся економічною організацією галицького суспільства як один з директорів Краєвого Союза Кредитового у Львові". "Пробував також своїх сил і пером, підписуючись звичайно К. П., К. Ф., Ф." Для Українського Педагогічного Товариства видав або склав безплатно: "Дзвінок" в р. 1899 і 1900, книжечки "Віночок", "Квіточку", "Казки Андерсена", "Народні казки" й інші числом 23 (між ними багато ілюстрованих). В роках 1894-6 видавав коштом тов. "Просвіта" просвітньо-господарський часопис "Читальня", а від року 1904 коштом ревізійного Союзу господарсько-економічний місячник "Економіст". По вичисленні інших видань, відомих з рукописної автобіографії, життєпис Паньківського в "Січі" кінчиться словами: "Своїм накладом запродукував і перший великий бюст Шевченка та 4 малі: Шевченка, Лисенка, Нечуя і Хмельницького; зібрав на пам’ятник Тараса Шевченка у Львові понад 1.000 корон, які передав Науковoму Товариству імени Шевченка".
Дійсно директором Краєвого Кредитового Союзу був Кость Паньківський від часу його оснування в 1898 р. На становищі директора заложив і редагував декілька років економічний місячник "Економіст" і побіч нього "Бібліотеку" для поширення кооперативних думок. Був директором "Видавничої Спілки", членом "Комітету для будови українського театру", членом надзірної ради "Дністра", членом управи-ради Народньої Торгівлі і т. д.
Віра в краще завтра рідного народу в'язала Паньківського з кожною українською установою, що — на його думку — працювала над покращенням завтрішнього дня для українців. Задивившися в ясну ціль кращого завтра для українського народу й наскрізь перенятий потребою праці, праці і праці, він не зразився найбільш тернистим шляхом, хоч якими великими перешкодами, і мав щастя бачити щораз кращі успіхи своєї діяльности для себе й рідного народу.
Переконаний про необхідність замінити етимологічний правопис на фонетичний, Паньківський видавав "Бaтьківщину" від ч. 9 фонетикою.
В Паньківському мав літературно-науковий двотижневик "Зоря", редактор якої Василь Лукич-Володимир Левицький жив як нотар у Станиславові, свого кількалітнього технічного редактора й коректора, а в двох роках, 1896 й 1896, і відповідального редактора.
Золотими літерами записався Кость Паньківський в українському видавничому русі в Галичині, в історії її культурного руху, зокрема Товариств "Просвіта", "Українського Педагогічного Товариства імени Шевченка" у Львові, нарешті в історії нашої кооперації, її ідей, цілі та значіння і в альманаху "Cіч" надрукував окрему невеличку розвідку на цю тему. Зокрема великі заслуги поклав Паньківський для розвитку Краєвого Кредитового Союзу.
Свій педагогічний хист виявив Паньківський на становищі настоятеля Інституту св. Миколая. В цій ролі він старавсь не тільки заступити батьків чи опікунів своїм вихованцям, але й дати їм національно-патріотичне виховання, до чого далеко було тодішній державній школі.
Кожне національне та громадське підприємство старалося з'єднати Паньківського як одного з перших своїх виконавців. Забирав голос у всяких справах по часописах, а на кожну потребу українського товариства чи інституції відкликувався щедрою грошовою підмогою. В філантропійності не легко було перевищити його. Промостивши собі життьовий шлях власною працею, був дуже чуткий на людське горе і нераз можна було вичитати в його обличчі вислів розпачі або й побачити сльози в його очах з тієї причини, що не було в нього можливости зарадити людському горю так, як цього бажало його людинолюбне серце. В його серці зродився також плян захисту для українських журналістів.
(Далі буде)
[Краківські вісті, 21.04.1943]
(Докінчення).
Як "Кобзар" Шевченка, так і твори інших українських письменників налляли його чисте серце таким добром, що не охололо ніколи. Понуклю його діяльності була вся Україна. З найвизначнішими діячами Наддніпрянщини стояв у близьких зносинах, приймав їх у себе в часі їх гостини у Львові, відвідував їх, коли був у Києві. Дім Паньківського був одним із тих кількох домів у Львові, в якому особисто зазнайомлювалися з собою українці Наддніпрянщини й Наддністрянщинини. Зокрема українська еміґрація з Наддніпрянщини найшла у Львові в Паньківському якнайкращого порадника, помічника й батька. Як вийняткового патріота знала його вся Україна.
У своїй нестомній праці одержав Паньківський велику підпору в своїй дружині Йосипі з Федаків, що з повним зрозумінням зуміла поставитись до ідей і праці свого чоловіка.
Коли я перед виїздом зі Львова зустрівся в серпні 1914 р. з "паном директором" на вулиці у Львові та сказав йому, що виїжджаю зі Львова, він здивувався. Він не помандрував з рідної землі на чужину. Вивезений російською владою як один із заручників до Києва там і закінчив своє трудове життя 16 листопада 1915 р.
Звістки про смерть Паньківського почало "Українське Слово" (ч. 135 із 24 листопада) словами: "Бувають хвилину так глибоко відчутого болю і такої безмежної туги, що можна в них здобутися на розпачливий крик". Щоденник підносив, що "покійник не бував ніколи гостем там, де падали шумні фрази, не докинув за все своє життя ні одної цеголки до будівлі "великих слів", — зате усюди там де треба було щирого, правдивого труду, де треба було нести жертву, він ставав у першому ряді. На сторінках історії чи не кожного українського товариства у Львові, ба й у самому Києві, вписане його ім’я великими черенками".
"В перші дні моcковського наїзду був наче б посередником між російськими українцями і нами. В короткий час потому запроторено його у в'язницю. Невимовно тяжкі переживання надломили його здоров’я. Хвилево випущеного на волю москалі перед своїм відворотом арештували знов і повезли в московію".
Найбільше число "Українського Слова" п. з. "Над свіжою могилою" підносило, що "над українськими домами стали вчора повівати чорні жалібні корогви... Дивним смутком повіяло від них... Переживаємо часи, — стоїть далі, — коли одного дня кладеться до могили пів сотки українських стрільців і Львів не пристроюється в жалібні прапори, "але цим разом" у київську землю положили вірного сина України, що ціле життя трудився для свого народу по своїх силах, ба й понад сили, і коли надтягнула грізна туча, він не налякався і зостався на своїй рідній землі".
"Ім’я покійного мусіло бути добре відоме нашим закордонним братам. Усякі iнтеpeснiші звістки з України приходили різними дорогами уперед до Паньківського, а опісля довідувалися ми про них. "Літературно-Науковий Вістник" та "Україна", що вийшли вже за часів війни і мали на собі дозвіл воєнної цензури, найшлися одного дня у більшій скількості у покійного, а він їх роздав і розіслав далі".
У віденському "Ділі" написав некролог Михайло Лозинський. Він підкреслив значіння Паньківського в словах: "Так важким шляхом вела покійного доля до тієї праці, якій він опісля посвятився, якою поклав стільки заслуг для свого народу і якою здобув собі невмируще почесне місце між найвизначнішими українськими діячами, — до праці на українській ниві". Некролог закінчив Лозинський запевненням, що над його могилою сумують не тільки його найближчі рідні (зоставив жінку і трьох синів), не тільки львівське громадянство — сумує над нею уся Україна.
Голоси київської преси й "Украинской Жизни" мені не приступні.
Вірна дружина Костя Паньківського подбала, що його тлінні останки привезли до Львова на Личаківське кладовище. До могили Костя Паньківського притулилася 12 січня 1943 р. свіжа могила його рідного брата, театрального артиста Северина.
[Краківські вісті, 22.04.1943]
21.04.1943
Джерело.https://zbruc.eu/node/79035
14 квітня 1960р. відбувся один з останніх боїв збройного підпілля ОУН з московитами у бою загинули: Петро Пасічний та Олег Центарський. Було поранено зв’язкову Марію Пильчак.
*****
Остання повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості.Група повстанців діяла з літа 1952 року, у у складі: члена ОУН Пасічного Петра («Чорний», «Петро»), Марії Пальчак («Стефа»), дружини Петра та Цетнарського Олега.
більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку) в Рогатинському районі Станіславської (Івано-Франківської) області. Повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники. Те, що на хуторі Кубань переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але оунівців не видали. Є свідчення, що підпільники навіть звертались до місцевого медпункту і навідувались до клубу.
Боївка зривала заходи радянської влади та проводила дії проти радянського активу в селах. Так, у червні 1959 року підпільники здійснили невдалу спробу ліквідації працівника КГБ – Підлубного Афанасія, а 12 жовтня цього ж року у тростянецькому лісі Бережанського району відбулася остання акція цієї боївки УПА – ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КҐБ, лейтенанта Віктора Стороженка, який займався оперативним розшуком боївки «Петра» і прямував на зустріч із агентом, що мав передати йому інформацію про підпільників.
******
Тяжкою для підпільників видалась весна 1960 року. У березні, через небезпеку облави, їм прийшлося вийти раніше із зимової криївки до лісу. 14 квітня 1960 року оперативний групі Тернопільського УКҐБ вдалося вистежити підпільників і з`ясувати район розташування повстанської боївки. Туди прибули, на 45 машинах, сили оперативної групи Управління КГБ у Тернопільській області та 12-й мотострілковий Римнікський загін внутрішньої охорони МВС СРСР. Трьом повстанцям протистояли більш як півтисячі солдатів, що оточили упівців щільним кільцем. У лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим, відбувся останній бій, під час якого Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися. Марія Пальчак* відстрілявши всі набої, здійснила невдалу спробу самогубства і пораненою потрапила у полон. Втрати противника становили – двоє поранених.
*Під час перестрілки Марію Пальчак було поранено в обидві руки. Щоб не потрапити у полон, вона пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі й жінка залишилася живою. Марію було засуджено до 15 років ув’язнення (через те, що під час бою вона важко поранила одного московита). Після повного відбуття присуду (п’ять років тюремного ув’язнення та 10 років мордовських концтаборів) Марія Пальчак повернулася до села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежности України.
ІСТОРІЯУКРАЇНИ, ОУН, УПА
14 квітня (або червень) 1941р. у Львові московитами розстріляний Березовський Кость-Арпад Амвросійович - Член ОУН, референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН. Учасник Процесу 59-ти.
Студент факультету права Львівського університету (1934–1935) та історичного факультету (1939–1940).
Інструктор ОУН серед ремісників м. Львова, один з представників ОУН в Українському Спортовому Союзі, член редакції його друкованого органу — газети «Готові» (1934—1935). Редактор журналу «Студентський шлях» (1934), автор ряду ідеологічних статей.
В'язень польських тюрем (кін.1932 — поч.1933, кін.1935—вересень 1939) та концентраційного табору у Березі Картузькій (осінь 1935). 7-19 червня 1937 за керівні дії в мережі ОУН засуджений до 8 років ув'язнення.
Звільнений в 1939 році. Від квітня 1940 референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН.
Організатор пропагандистської роботи серед інтелігенції Києва, Одеси та Харкова, з метою чого створено спеціальну групу у складі Миколи Вовка, Юрія Стефаника, Омеляна Пріцака та інших.
Заарештований московитами 25 липня 1940. Під час допитів його піддавали тортурам. Засуджений до смертної кари 15-18.01.1941 на відомому т. зв. Процесі 59-ти. Своєю поведінкою він морально підтримував в'язнів, став на суді їхнім духовним провідником.
Імовірно, знищений московитами наприкінці червня 1941 при тотальному мордуванні політичних в'язнів (за іншими даними розстріляний 14 квітня 1941 на Левандівці у Львові (як і о. Роман Берест та інші). Похований на Янівському цвинтарі у Львові.
Джерело.
Мороз В. Кость-Арпад Березовський — «Карпо», «Кречет», «Карий» // Шлях перемоги. — 1997. — 10 квітня. — С. 6., Пластуни у визвольних змаганнях. — Нью-Йорк, 2002. — С. 5., Список-каталог ЦДІАЛ. — Т. 1. — С. 23. Та Вікіпедія.
14 (або17) квітня 1949 року загинули заступник Головного командира УПА полковник Василь Сидор – «Шелест», його дружина і чотири охоронці.
Пошукова група внутрішніх військ захопила їхню криївку біля села Осмолода на Станіславщині один із повстанець зміг прорватися.
https://www.istpravda.com.ua
*******
Народився 24 лютого 1911 року в селі Спасів на Сокальщині (район на межі Львівської та Волинської областей). Від молодих років виховувався на самостійницьких ідеях і вже підлітком належав до української молоді Пласту і Організації Українських Націоналістів. У вищих класах гімназії, хоч він був ще молодою людиною, був покликаний до Обласного Проводу ОУН. Тут він всеціло віддається революційній праці – широко та міцно розбудовує сітку ОУН на Сокальщині, прориває „Сокальський кордон” і поширює сітку ОУН на Волинь та Холмщину.
Навчався в Сокальській гімназії до 1928 року, але, оскільки Василь Сидор активно відстоював права української нації, польська влада не дозволила йому приступити до подальшого навчання в Сокалі. Хлопець переїздить до Перемишля і тут закінчує гімназію з відзнакою у 1931 році. По закінченню гімназії його призивають до польського війська. Оскільки Василь мав закінчену гімназію, то за польським державним правом йому надавалося право навчатися у старшинській школі, яку він також закінчив з відзнакою.
По закінченні військової служби Сидор вступає в Університет у Львові, але його арештують вже на першому році навчання у 1935 році. Однак, не доказавши його приналежності до ОУН, випускають на волю. Майбутнього полковника УПА арештують знову на третьому році студій в Університеті, і знову, не доказавши його членства в ОУН, випускають на волю.
Борись, бо ти співвідповідальний за долю цілої Нації
У двадцять п’ять років його вибирають до Проводу ОУН на північно-західних українських землях як одного із найздібніших організаторів та військовиків у рядах ОУН. На цьому пості Василь Сидор розбудував сітку ОУН на Волині, Поліссі та Холмщині. Із ним тоді працюють такі люди як Іван Климів, Галина Жарська, Василь Ваврук, Іван Кравчук та один із славних синів Волині, пізніший командир запілля УПА – Волошин-Павленко.
У серпні 1936 року Сидор, як військовий референт ОУН на північно-західних українських землях, висунув план організування спеціальних військових частин, які на взір колишніх відділів УВО, рейдували б по Поліссі, Волині та Холмщині і були б ядром проти польської армії. З огляду на те, що поляки провели масові арешти української інтеліґенції у вересні 1936 року під час яких його декілька найближчих співпрацівників потрапили в польські руки, організування відділів було відкладено на деякий час. Але в липні 1937 року таки створено групу „Вовки”. Ця група у складі 32 вишколених військовиків, деякі зі старшинським вишколом, котрі вже раніше відзначилися у різних операціях ОУН.
У 1942 році Василь Сидор реорганізує „Вовків” та продовжує ними розпочате діло як перший й найкращий організатор Української Повстанської Армії.
Восени 1937 року також організує другу з черги групу „Вовків” – на Горохівщині. Зовсім не випадково, що під час Другої Світової війни на теренах Холмщини (так званої Третьої Округи Закерзонського Краю) на відтинку Данилів постають відділи „Вовків”. Це продовження тієї групи з 1937 року, а сама Третя Округа до 1945 року належала до північно-західних українських земель ОУН. Масові арешти в 1938 році – між арештованими був і Василь Сидор – перервали на деякий час діло „Вовків”, як і всіх бойових кадрів ОУН. У липні 1939 року, за дорученням Василя, який був провідником в’язнів-членів ОУН у польській тюрмі Бриґідках, з неї втікають провідні члени ОУН Гроза й Вовківчак з дорученням відновити діяльність військовиків ОУН на північно-західних землях. „Вовки” знову зібралися на Поліссі і напередодні німецько-польської війни в околицях Янова постає „Поліська Січ”.
З розвалом польської влади вийшов на волю і Василь Сидор. І коли більшість провідних членів ОУН переїхали на незайняті більшовиками землі, він залишався в Україні під московською окупацією, продовжуючи боротьбу за святу ідею волі, у підпіллі, разом із страждаючим народом.
Їздив в Чернiгiвщину для розвiдки можливостей там базування УПА. В Києві застрелив енкаведиста на службi гестапо, який вбив Д.Мирона.
У лютому 1940 року Сидора викликають за кордон на нараду Революційної ОУН, але зараз же він повертається на рідну землю, до праці, до бойових операцій, бо вважає, що не можна „забувати” Україну і керувати боротьбою з теплого готелю на еміграції, тоді як вояки вмирають голодні і холодні в завзятій боротьбі з ворогом на рідних землях.
Один з творців і організаторів УПА
Навесні 1942 року Провід ОУН Революційної розпоряджається відправити Василя на Волинь, де вже почали діяти повстанські групи, часто ніким не координовані, нікому не підлеглі. Сидор був тим, хто мав створити з цих анархічних груп Українську армію.
Під кінець 1942 року УПА-Волинь уже нараховувала понад 2 000 вояків. Цілістю дій на Волині керував Василь Сидор, що взяв собі псевдо “Зов”. Тут він створив Команду УПА-Волинь, разом з Дмитром Клячківським – на псевдо “Клим Савура”. Пiсля загибелi В.Iвахiва 13.5.1943 стає шефом штабу УПА-Пiвнiч. В серпнi 1943 створює УПА-Захiд, ставши її командиром. Також Василь був першим шефом штабу УПА-Волинь. Під кінець 1943 року цей відділ нараховував вже понад 8 000 вояків. Тож “Зов” передає обов’язок шефа штабу полковникові Ступнинцькому, а сам повертається до праці в Головному Проводі ОУН. Восени 1943 року Сидор реорганізує відділи УПА-Захід і з доручення Шухевич стає головним командиром УПА-Захід. Тепер його псевдо – Шелест.
Велику увагу Сидор приділяв старшинським школам. Знаючи, що без добрих старшин армія мало варта, він творить такі старшинські школи: Школу Дружинників літом 1942 року (ця школа підготувала для УПА 120 старшин з початком 1943 року), другу школу на Волині, що випустила 180 старшин, третю старшинську школу в Карпатах „Школу Хмеля” – її провадив Олекса Гасин-Лицар. Пізніше була ще школа „Олені” в Карпатах.Між іншим була старшинська школа і на Поділлі: її називали „Школа Крилатих”. Ці школи виховали не тільки добрих старшин, ці школи виховали героїчних старшин, які вмирали на полі бою зі словами „Здобуду Українську Державу, або загину у боротьбі за неї!”
У 1944 році УПА зросла до неймовірної величини: тільки в УПА-Захід нараховувалось близько 40 000 вояків. Уже з 1944 по 1946 рік Москва мала кільканадцять тисяч убитих і сорок сім тисяч раненими з військ НКВД (дані з архіву НКВД в Івано-Франківську). І це тільки в боротьбі УПА-Захід, значить у Галичині.Тож, щоб не зазнати сорому, керівництво НКВС в Україні заборонило про це повідомляти Сталіну та Хрущову.
Батьківщині будь вірний до загину...
Як зазначив ветеран визвольних змагань Богдан Мак: “1958 року я одержав листа від Зірки – зв’язкової Шелеста. Читаю: „…17 квітня 1949 року, раннім ранком, над рікою Лімницею поблизу села Ясень (тепер с. Осмолода, Рожнятівський район, Івано-Франківська область. прим. авт.) НКВД оточило приміщення Шелеста. При Сидорові був тільки його син Зенко. Якщо б Зірка не запізнилась на кілька хвилин, то вона попала б у оточення. Оба кинулись в сторону ріки – в кущі. Зенкові йшов чотирнадцятий рік життя. Хоч Зенко пройшов багато вишколу, то все таки він був ще дитина. Обидва прочищають собі дорогу автоматами. За хвилину Зенка прошила куля. Щоб не попасти живим у руки більшовиків-енкаведистів, Зенко кидає гранату в рубашників, а другою себе розриває. Посіпаки з НКВД біжать до Шелеста, щоб схопити його живим (мабуть такий наказ), та він їх косить з автомата. В ту хвилину кулі з ворожого автомата прошили Шелеста…”
Сидор-Шелест загинув так, як нас вчив вмирати – на першій лінії в бою. Про його загибель Зірка повідомила телефонним дзвінком у Львів, що в неї перестала працювати електрика – так було конспіративно домовлено.
Ті, котрі віддали своє життя за нашу волю, не сміють бути забутими. Без їх посвяти не було б сьогодні Вільної України. Воля не прийшла даром.”
У 1993 році останки Василя Сидора, його дружини Надії Романів і чотирьох повстанців перепоховали у братську могилу на Горішньому цвинтарі в Перегінському.
Восени 1994 в Спасовi для вшанування самовідданої боротьби за незалежність України полковнику Василю Сидору (Шелесту) відкрито пам'ятник.
14 жовтня 2014 року члени Перегінського осередку УПА на місці загибелі відкрили новозбудовану хату-музей. В цей день в урочистостях взяли участь делегації із Сокальщини та Косівщини – родичі загиблих воїнів УПА із села Спасів Сокальського району, що на Львівщині та із села Верхній Вербіж Косівського району.
Згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч. 1/45 від 25.04.1945 р. майор УПА Василь Сидор – «Шелест» нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги УПА 1 класу.
Вшановуючи пам’ять кожного борця за волю України, ми повинні не тільки захоплюватися їх величчю духу й незламної боротьби. А натхнені прикладом їх життя і випробувань, кожен на своєму місці змагати до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.
Незважаючи на те, що інколи нам здається, що вони діяли в іншій ситуації, в інших умовах, та обставинах і зараз вже минули ті часи. Але саме зараз, як ніколи, Україна потребує державотворців, які будуть на грані двох світів творити нове життя.
Автор:
Степан Пелипишин
http://mnk.org.ua/novini/na-pershii-liniyi-v-boiu-vasil-sidor/
Цей день в історії УПА 14 квітня.
******
1945 рік
Відділ УПА-Захід вступив у бій із трьома батальйонами НКВД, що проводили облаву в селах Братишів і Нижнів на Станіславщині. Знищені 60 військових.
На Львівщині повстанці знищили начальника охорони мосту в селі Поріччя-Задвірне і військового НКВД у селі Великополе.
Чота УПА-Захід атакувала відділ НКВД у селі Селиська на Львівщині. Ворог відступив у сусіднє село, проведено мітинг з місцевим населенням.
1946 рік
Пошукова група МВД через провокатора захопила криївку біля села Запуст на Дрогобиччині. Троє повстанців, вчинивши збройний опір, підірвалися гранатами.
На Волині підпільники в селі Гірники знищили голову сільради, а в сусідньому селі захопили в полон секретаря сільради.
У селі Пишківці на Тернопільщині повстанці під час нападу на дільницю винищувального батальйону знищили дільничного МВД.
1948 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Лопушанка на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Микола Баран – «Козак».
У селі Селець Беньків на Львівщині підпільники спалили клуб.
1949 рік
Пошукова група внутрішніх військ захопила криївку біля села Осмолода на Станіславщині. Загинули заступник Головного командира УПА полковник Василь Сидор – «Шелест», його дружина і чотири охоронці, один повстанець зміг прорватися.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Велика Лінина, Стільське та Тиха на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
1950 рік
У сутичках з пошуковими групами МВД у селі Козівка та в лісі Борівського району на Тернопільщині загинули 5 повстанців, двох захопили в полон.
1952 рік
Під час зіткнення з опер групою МГБ у селі Юшківці на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, у тому числі референт надрайонного проводу ОУН Степан Дідух.
1960 рік
Пошукова група МВД наскочила на трьох повстанців біля села Шумляни на Тернопільщині. Після бою застрелилися двоє підпільників, Марію Пальчак – «Стефу» захопили важко пораненою після невдалої спроби покінчити з собою.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті
Пам’ятник Т.Шевченку створений гуцулами, в 1862 році на річницю його смерті.
Це 6-метровий гранітний обеліск (гуцули його називали жартома паном старостою) на Сокільській скелі біля Тюдова, що в Косівському районі на ІваноФранківщині.
Гуцули його зробили під час будівництва дороги в горах, просто витесали двоє невідомих майстрів.
На ньому були витесані слова з вірша.
“І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні”:
“Заковані люде. Настане суд! заговорять.
І Дніпро, і гори!”
А на зворотньому боці в 1911 львівські студенти брати Стефановичі викарбували:
“Борімося, поборемо,
Бог нам допоможе!”
При розширенні дороги військовими пам’ятник був під загрозою знищення, але гуцули його перенесли на 15 метрів. (москалі не знищили!!!) А знищили його в 1930 році поляки – підірвали.
В 1991 році на тому ж місці було встановлено бронзовий пам’ятник Кобзарю.
https://ukrreporter.com.uа
14 квітня 1756р. на Львівщині с. Гринів в родині пароха народився Антін Ангелович, греко-католицький священик.
Був Митрополитом Галицьким, Архієпископ Львівським один із організаторів і перший ректор Генеральної духовної семінарії у Львові, професор і ректор Львівського університету. Його зусиллями була відновлена Галицька митрополія.
Маючи неабиякі здібності до навчання, успішно закінчив львівську єзуїтську колегію.
Тодішній Єпископ Лев Шептицький став духовним наставником Ангеловича. Спочатку забрав хлопця працювати у своїй канцелярії, згодом відправив на навчання до Відня. Звідти 1781-го Антоній Ангелович повернувся зі ступенем доктора богослів’я. У Львові він висвятився на священика і вирізнявся серед неосвіченого духовенства («псалтирників»).
1783-го влада оголосила про відкриття Генеральної семінарії для католиків східного обряду у Львові. Її ректором став двадцятисемилітній Ангелович. Наступного року молодий отець став професором догматики Львівського університету. Ангелович читав лекції українською, розвиваючи богословську термінологію. Досконало знав латину і старогрецьку, а також володів польською, німецькою, французькою, італійською та румунською. Листувався з представниками політичної еліти Австрії та Польщі.
Він отримав титул радника двору. З 1796-го став єпископом Перемиським. Духовенство жалілося на жорсткий стиль управління нового єпископа. Він намагався впорядкувати занедбане господарства єпархії. Жив за 8 км від Самбора, де в нього було велике господарство з папірнею.
1807-го Папа Римський Пій VІІ дав дозвіл на відновлення Галицької митрополії, яку очолив Антоній Ангелович. Урочисте сходження на митрополичий престол відбулося у вересні 1808-го року. Наступного – Львів захопили наполеонівські війська, митрополит не виявив до них прихильності. Поповзли чутки, що митрополит готує заколот і львівські міщани вдерлися з обшуком до його помешкання. Жодних слідів змови не знайшли, але військова адміністрація конфіскувала збіжжя, худобу і реквізувала касу консисторії та ще й пригрозила трибуналом. Почалися арешти священиків і митрополит пішки вирушив до Угорщини, а за його затримання була призначена винагорода.
У несприятливих умовах довелося працювати митрополиту. Австрійська влада була виснажена війнами з Наполеоном і не цікавилася українськими питаннями, а поляки зі свого боку блокували позитивні для галицьких українців рішення.
Помер Антін Ангелович у 58 років 9 серпня 1814-го. Свою бібліотеку, яка налічувала 8 тисяч томів він заповів митрополичій капітулі у Львові.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
вівторок, 13 квітня 2021 р.
Отець Роман Берест: «Їдемо на смерть». "Історія життя і смерті о.Романа – Мар’яна Береста" розстріляний московитами 14 квітня 1941р. (дата розстрілу орієнтовна).
Трагічна доля українського греко-католицького духовенста, знищеного бежбожним комуністичним режимом, вражає як своює масовістю так і стійкістю, котру проявило духовенство по відношенню до невідворотності долі як своєї особистої та і загалом долі нашої церкви та цілого народу.
Будучи знищеним іще за нетривкий час т.зв. “перших совітів” отцю не довелося побачити, хоча і дочасної, руйнації церковного та національного життя краю. Так не став він ані свідком сумновідомого собору у 1946 році, котрим начебто греко – католицька церква об’єднувалася із московський провославієм, не гнали його у холодних телятниках у найвіддаленіші краї Совєтської імперії, і ще багато інших жахіть радянської дійсності судилось йому уникнути. А проте смерть його у 1941 році, як і багатьох інших, можна цілком уважати за первомучиництво, за котрим, особливо вже із приходом “других совітів” почалася ера гоніння на греко – католицтво, рівно ж як поява цілої плеяди новомучеників за віру та національні ідеали.
Народжений у 1897 році у львівській інтелігентній родині, після закінчення Академічної гімназії Роман – Мар’ян вступає на теологічний факультет Львівського університету. Після висвячення молодого, енергійного і сповненого найсвятіших планів отця Романа призначають на парафію села Борусів під Бібркою. Пробувши тут не довго він переїжджає ще далі, на Тернопільщину, у село Бишків, де віддано служить близько десятка літ Богу і громаді. У Бишках, з ініціативи отця – пароха відновлено релігійне й національне життя. Із колишніх русинів намагається він зробити, завдяки просвіті й вихованню, справжніх українців. А коли на підрадянській Україні вибухнув Голодомор, отець створює у селі комітет допомоги голодуючим українцям.
Саме тут, на Тернопільщині, зав’язуються тісні стосунки священика із Організацією українських націоналістів. Відбувши декілька організаційних конференцій, він пише, що переконався, що тільки ОУН, завдяки своїй всенародності та охоплення усенаціональних ідеалів, спроможна повести за собою народ.
У червні 1934 році нарешті о. Роман-Мар’ян Берест стає священиком села Полоничі (тепер це Буський район Львівської області). Дяком, до слова, служив мій прадід Пилип Гнида, що у 1948 році згинув в далекому Сибіру.
Приїхавши у село отець застає у ньому розстрій культурного життя. У селі де на тисячу населення припадало до чотириста поляків, розстрій українського життя був аж надто очевидний. Так не було тут ані читальні, ані відділів різних культурних товариств, як от “Луг”, “Сокіл”, а “Просвіта” , за словами самого отця діяла “десять літ на папері”. І уже із перших днів новий парох починає суцільне відродження національно – релігійного життя у селі. Так, його заходами, переобрано новий склад відділу “Просвіти”, де (як свідчать про це та інше архівні дані фонду Товариства «Просвіта» ЦДІАУ у Львові) він став заступником голови. Згодом, потай від поляків, почалося будівництво читальні.
Цікава також історія храму архистратига Михаїла у селі Полоничі. Старий храм, за словами старожилів, згорів у 1895 році, натомість сучасне приміщення церкви було подароване полоничанам із села Новосілки, у котрій ще правив Маркіян Шашкевич.
Активна діяльність отця Береста одразу ж викликала реакцію польських кіл. “Найбільше шкодив мені,- пише отець у своїх записках,- війт і писар”.
Потім почалися реальні погрози розправи у випадку продовження активної національної і релігійної діяльності. А поліцай із сусіднього Задвір’я прямо сказав полякам: можете робити із ним, що захочете, я нічого не буду ані бачити, ані чути. Та о. Роман не тільки не злякався усіляких погроз, котрі лунали на його адресу, а ще й відповідав, що той хто хоче із ним поквитатись може зустріти його на вузькій стежині, котра веде від залізничної станції с. Задвір’я до Полонич.
Коли врешті у селі постала читальня, то заходами священика з’явилась у ній чимала бібліотека, а також невеличкий театр, де місцева молодь брала участь у п’єсах відомих українських драматургів.
Не бракувало також отцю Роману Бересту недоброзичливців й серед своїх. Намагались звинувачувати отця у справі зі збором коштів на фонд “Просвіти” чи то ще якихось, на їх розсуд, огріхах.
Як прийшли “перші совіти” то в селі спочатку стали з’являтись червоні агітатори, що збаламучуючи народ, на всі тони розмальовували яке чудове життя у Країні Рад. З’явивися і в Полоничах такий. Зібрав людей під “Просвітою” й став розповідати казочки. Каже, все у нас є, нічого не бракує, промисловість працює на вищому рівні. Народ, що уже трохи знав яке то щасливе життя там, за Збручом, підсміюючись собі у кулак, почав задавати цьому лектору каверзні запитання. От, один дотепник й питає: а холєра є увас теж вас? Той, вочевидь, не схопивши суть галичанського словечка й іронії, тут же, із запопадливістю, у тон попередній промові, став відповідатм: .є! є!, мовляв, у нас все є! Чим викликав шалений регіт юрби.
Голова та секретар новосформованої ради, котрі ще і раніш були у неприязних стосунках із священиком, одразу ж поставили його поза законом. Так почалося нове гоніння та нашу церкву й зокрема на священика Береста. Сама ж доля не помилувала й кривдників отця.
Переїхавши до Полонич о. Роман продовжував свої стосунки із підпільною Організацією українських націоналістів. Й у такому ж дусі виховував дітей. Згодом, це гроно, виплекано ним, стало клітиною ОУН в селі й геройськи у 1944 – 49 роках полягло на полі слави. Цього було досить аби поквитатися із незламним священиком. І як наслідок арешт. Будучи вже ув’язненим, він продовжував виконувати свою духовну місію. Надаючи усю необхідну допомогу своїм співкамерникам.
На волі залишилась родина отця – дружина Ірина, вишукана красуня із теж інтелігентної відомої львівської родини, котра не погребувала піти вслід за своїм чоловіком по віддалених і занедбаних галицьких селах, та трьої їхніх дітей – син і двоє дочок. Згодом і їх спіткала доля виселенців та скитальців по необятних просторах великої імперії.
Отець Роман – Мар’ян Берест проходив у т.зв. “Процесі 59 –тьох”, де окрім нього серед засуджених був і, зокрема, Дмитро Клячківський, уродженець Збаража, пізніше славний керівник УПА на Волині.
Вирок був однозначний – розстріл. У квітні 1941 року, коли засуджених везли на розстріл, отцеві вдалося кинути клаптик паперу на вулицю, котрого вітер заніс на чиєсь обійстя. Там було написано: «Нас п’ятдесять, їдемо на смерть, священик Берест». (Остання інформація, на жаль не пригадую видання, опублікована Ігорем Калинцем або ж Юліаном Редьком).
Так закінчилося земне життя одного із багатьох українських священиків, та й не тільки священиків, а кожного свідомого свого чину громадянина, здатного, у міру власних переконань та сили духу, до кінця пронести свій нелегкий хрест, випити чашу терпінь, не скривившись, навіть коли було дуже гірко й нестерпно. Таким, хто перетривав до кінця, приготовлено у небі вінець. Такі спонукають нас бути незламними й мудрими, своїми прикладами заохочують до наслідування тих розпочатих ними діл, котрі вимагають продовження, навіть якщо прийдеться для цього віддати усе своє життя.
На початку дев’яностих отця Романа – Мар’яна Береста реабілітовано. Хоча останків його не виявлено й досі, родині повернуто окуляри священика та частину приватного архіву.
Джерело
https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/38228-otec-roman-berest-yidemo-na-smert.html
13 квітня 1887р. на хуторі Ладанському на Сумщині народився Кавалерідзе Іван Петрович - Український скульптор, кінорежисер, драматург.
****
Народився в селянській сім’ї нащадків грузинського князівського роду, чиї предки після завоювання Росією Кавказу були привезені в Україну.Навчався в Київському художньому училищі, Петербурзькій академії мистецтв (1909-1910), приватній студії Наума Аронсона в Парижі.
Автор пам’ятників княгині Ользі в Києві (1911, зруйнований більшовиками в 1919-му, відновлений у 1996-му), Тарасу Шевченку в Полтаві та Ромнах, Богдану Хмельницькому в Чернігові та багатьох інших.
Сценарист і режисер Одеської (1928-1933) і Київської (1934-1941, 1957-1962) кіностудій. Автор кінострічок: «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933). Але після виходу фільму «Прометей» (1935) про відданого в солдати українського селянина, змушеного воювати за царя з Шамілем, в газеті «Правда» вийшла розгромна стаття «Груба схема замість історичної правди». Сталіну не сподобалися сцени, що розкривали героїзм чеченських горців. Митця звинуватили в буржуазному націоналізмі та формалізмі, заборонили працювати з молоддю й знімати стрічки на історичну тематику.
За часів німецької окупації Києва деякий час очолював відділ культури Київської міської управи. Це давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини, підтримати київську інтелігенцію, зберегти від пограбування культурні цінності. Одного разу на пропозицію гостя в есесівській формі створити бюст Гітлера відповів, що ліпить лише з натури. А пізніше з’ясувалося, що то був радянський агент.
Наприкінці 1942-го підготував проект пам’ятника Тарасу Шевченку для міста Дубни на Рівненщині. Реалізувати задум завадили військові дії. Дещо пізніше Іван Кавалерідзе запропонував цей же проект для Хрещатика в Києві, однак не пройшов конкурс.
Пам’ятник Григорію Сковороді, встановлений в 1977-му на Контрактовій площі в Києві, був підготовлений за п’ять років до того, однак автору довелося перероблювати його шість разів. «За часів Григорія Сковороди простий люд ходив босоніж. Тому Кавалерідзе зробив фігуру філософа без взуття, – згадував Олександр Юнін, генеральний директор Музею-майстерні Івана Кавалерідзе. – Цей проект вважався остаточним, проте секретар Центрального комітету Компартії України з ідеології Валентин Маланчук зажадав взути Сковороду: не годиться, мовляв, щоб народний філософ був босим. Через це майстри, які робили бронзову фігуру в натуральну величину, допустили помилку: тулуб вийшов коротким. Довелося відкласти відкриття пам’ятника і зайнятися його доопрацюванням: тулуб подовжили в талії».
Іван Кавалерідзе, якого називали «українським Мікеланджело», жив виключно мистецтвом. Невтомно шукав досконалість і радів кожному новому дню. «Найщасливіший день сьогодні, – писав він у щоденнику в 1977-му. – Чому? Бо він є і я живу!».
Помер 3 грудня 1978-го в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/kviten/13/1887-narodyvsya-ivan-kavaleridze-skulptor-ta-kinorezhyser
13 квітня 1956р. помер Річинський Арсен Васильович - Український громадський, політичний і церковний діяч, композитор, фотограф, краєзнавець, основоположник української етнології релігії, святий сповідник, лікар.
Арсен Васильович Річинський народився 12 червня 1892 р. у с. Тетильківці Кременецького повіту у сім’ї священника. Початкову освіту хлопець здобув у сільській школі та Клеванському духовному училищі.
Продовжував навчання у Кременецькій гімназії, а по її закінченню – у Житомирській духовній семінарії. Там А. Річинський випускав рукописні збірники, журнали. Всебічно обдарований юнак наполегливо шукав себе. Можливо, тому у 1910 р. став не священником, а вчителем церковно-парафіяльної школи с. Сіднярки Луцького повіту. І хоча вчителював він недовго, та любов до школи, любов до дітей зберіг на все життя.
Восени 1911 р. А. Річинський вступив на медичний факультет Варшавського університету, а з початком Першої світової війни перевівся у Київський університет Святого Володимира. І у Варшаві, і у Києві він був організатором студентських літературних та музичних вечорів, наукових зібрань, де виступав із доповідями та повідомленнями, готував рукописні звіти, у яких виявилась ще одна грань його обдарування – вміння малювати. Навесні 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті і отримав посаду лікаря Ізяславської лікарні, де й працював до березня 1920 р. Активна організаційна робота А. Річинського була призупинена польською окупацією Волині. Новій владі не сподобалися українські погляди молодого лікаря і його перевели дільничним лікарем у Тростянець. Це своєрідне заслання тривало з квітня 1922 р., після чого, він працював головним лікарем лікарні у Володимир-Волинському. Звільнившись зі служби у 1925 р. був вільнопрактикуючим лікарем і активно займався громадською діяльністю.
Відстоюючи ідеї української державності, А. Річинський увійшов до складу церковного комітету, підтримував спілкування з прихильниками української автокефальної церкви та видавав часописи українською мовою. Саме завдяки його клопотанням у Володимиро-Волинському соборі стали проводити служби українською мовою. За підтримки церковного комітету Арсен Річинський організовував збори парафіян та духовенства з питань українізації церкви. Отримавши від влади дозвіл на проведення православного з’їзду в Луцьку, він порушив на ньому питання необхідності українізації церкви та направлення українських єпископів на землі, де компактно мешкало українське населення.
Така активна діяльність не могла бути не помічена владою. Проти А. Річинського були сфабриковані справи, писалися доноси. З приходом на Волинь у 1939 році радянської влади, Арсен Річинський був арештований на 10 років таборів, а у 1949 році направлений у Казахстан, працював судмедекспертом.
На засланні Арсен Річинський займався лікарською практикою та науковою роботою. Його статті друкувалися у журналі «Здоровье Казахстана» у 1952-1953 роках. Але здоров’я самого лікаря-подвижника було підірване перебуванням у в’язницях та таборах. Помер А. Річинський 13 квітня 1956 року. Похований на цвинтарі біля станції Джусали Кизил-Ординської області.
Патріотична громадськість Західної України ще у 30-ті роки вшанувала подвижницьку працю Арсена Річинського, занісши його ім’я до енциклопедій. З 1998 р. в Кременці відбуваються Річинські читання, його ім’я присвоєно Кременецькому медичному училищу. Українська Автокефальна Православна Церква виготовила медаль Арсена Річинського «За духовність», а також розробила спеціальну програму вшанування видатного діяча і перевезення його праху на Тернопілля. У 2002 році на стіні Кременецького медичного училища з’явилася меморіальна дошка.
У 2006 році останки Арсена Річинського було перепоховано у Тернополі.
Джерела.https://tobm.org.ua/richynskyj-arsen/
https://teren.in.ua/2020/04/13/13-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
13 квітня 1975р. в Нью-Йорку помер лікар, громадський діяч, уродженець м.Теребовля Юрій Андрейко. Один із перших Українських медиків у США. 13 років працював лікарем у Нью-Йорку, потім — у шпиталі в Кестле Пойнті. Співзасновник у США організації «Молода Україна».
******
АНДРЕЙКО Юрій (Yurii Andreiko; 1899, м. Теребовля — 13.04.1975, м. Нью-Йорк) — один з перших українських лікарів у Нью-Йорку, громадський діяч, син Дмитра Aндрейка. Учасник І Світвоої війни.Народився в 1899 році в м. Теребовля. Виїхав у США в 1913 році. Навчався в Колумбійському, Берлінському (Німеччина) університетах. Навчання закінчив у 1928 докторатом. Один із перших українських лікарів у США; 13 р. працював лікарем у Нью- Йорку, потім — у ветеранському шпиталі в Кестле Пойнті. Вийшов на пенсію в 1967.
Активний в громадському житті, організував допомогу УВУ в Празі та українським студентам у Берліні, співзасновник організації «Молода Україна» (1930), яка видавала журнал «Nestorian» англійською мовою.
Помер 13 квітня 1975 року в Нью-Йорку.
Джерела
АНДРЕЙКО Юрій [Текст] // Енциклопедія української діяспори. Т. 1: Сполучені Штати Америки, кн. 1: А — К / гол. ред. Василь Маркусь ; іл. Надія Заяць. — Нью-Йорк;Чікаго : Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2009 . — 433 с. : іл. — Режим доступу: http://eudusa.org/index.php?title=Andreiko,_Yurii, вільний. — Дата ост. пер.: 20.04.2020.
Слюзар, В. Д. АНДРЕЙКО Дмитро [Текст] / В. Слюзар / Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль, 2004. — Т. 1 : А – Й. — С. 37—38.
Джерела.https://irp.te.ua/andrejko-iurij/
https://teren.in.ua/2020/04/13/13-kvitnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
Цей день в історії УПА 13 квітня.
******
1944 рік
Загін УПА-Захід у селі Саранчуки на Львівщині захопив у полон 8 радянських парашутистів.
У селі Снігурівка на Тернопільщині повстанці знищили голову сільради.
1945 рік
У сутичці з опер групою НКВД у селі Вербично на Волині повстанці знищили 7 і важко поранили трьох військових.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Завадка на Львівщині. 7 воїнів УПА вчинили відчайдушний опір, у бою знищили 13 військових, але всі загинули.
Курінь «Сивуля» УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Молодьків на Станіславщині. Знищені оперативник райвідділу МВД, районний начальник батальйону, здобуто зброю.
У сутичці з загоном МВД у селі Дорогів на Станіславщині загинув колишній командир сотні «Вітрогони» УПА-Захід Андрій Марійчин – «Тютюнник».
У селі Суходіл на Львівщині підпільники знищили заступника голови сільради.
1947 рік
Чота УПА-Захід у селі Рибно на Станіславщині знищила двох військових МВД, ще одного захоплено в полон.
У селі Козара на Станіславщині повстанці знищили лейтенанта МВД.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Блажів і Корчин на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.
У селі Буцнева на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад розігнано, здобуто кулемет і 17 гвинтівок.
У сутичці з опергрупою МВД у селі Митків на Тернопільщині повстанці знищили лейтенанта і поранили трьох військових.
1948 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Борусів і Жирова на Дрогобиччині загинули троє підпільників.
У трьох селах на Дрогобиччині підпільники спалили сільські ради і молочарні.
У селі Бистриця на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.
1949 рік
У райцентрі Радехів на Львівщині повстанці знищили голову сільради села Немилів.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті
13 квітня 1943 р. відділ УПА з сотні «Яреми» атакував містечко Цумань на Волині.
1943, 13 квітня, – відділ УПА з сотні «Яреми» атакував містечко Цумань на Волині, утримуване нацистами. Атака відбулася в ніч із 12 на 13 квітня. Було знищено нацистський гарнізон, звільнено полонених, здобуто зброю, коней, військову амуніцію та інші трофеї.
На фото – екслібрис Ніла Хасевича.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
ЕПОС — одне із найцінніших надбань світової культури. Билини.
У грецькій мові слово ЕПОС означає і слово, й пісню. Акт співного проголошення слова у супроводі музичного інструменту став мистецтвом і набув здатності оживляти в пам'яті і відтворювати образи завдяки піднесеному стану думки, творчій фантазії. Так складалася міфічність епосу — в широкому значенні цього слова — докладання нової думки “до маси вже пізнаного” (О.Потебня). Український учений розумів міф не тільки як твір, що відображає давноминулий світ, а як специфічну форму мислення, в тому числі мислення релігійного, філософського, наукового.
Епоси різних історичних часів різняться характером міфологізації відображених у них подій. Ідейна сутність епосів новішого часу, сконцентрована на інтересах захисту нації, відрізняється від ідейної сутності — захисту родової спільноти — у давноминулому епосі. Та й товща мисленнєвих нашарувань новішого епосу не обтяжена такою масою “загадок”, як давноминулого. Достатньо порівняти давньоіндійський епос “Махабхарата” і “Рамаяна” з південнослов'янським юнацьким епосом чи українськими народними думами.
Співаний епос цікавий для нас не тільки як оповідь, але й як мистецтво артикульованого донесення до слухача певної ідеї, сюжету: його рецитують, супроводжують інструментальною грою, іноді розігрують як сюжетне дійство (наприклад, якутські олонхо). Під час запису епічних хронік на Гуцульщині (а там і сьогодні побутує традиція складати довгі співані оповіді про незвичайні події, переважно на смерть якоїсь особи) не раз доводилося чути, що проговорена оповідь цілком відрізняється від проспіваної. І це абсолютно вірно, адже співана рецитація не тільки збагачує виразову палітру поетичного слова, а вияскравлює його художню драматургію.
Не випадково Леся Українка назвала українські думи «вічними співами» і настійно радила записувати їх із мелодіями:
Були за гетьманів співці,
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінці?
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ЕПІКА
— це багата система пісенних і прозових наративів: думи, історичні пісні, балади, хроніки, легенди, казки, оповідання. Проте власне епічними творами (у вузькому розумінні цього слова) є лише думи, оскільки саме вони зв'язані з доленосними етапами розвитку нації, прагненням до самовизначення України як держави. К. Грушевська називає їх “українською святинею”. Історично їм передують билини київського циклу. З погляду стилю з думами зближаються духовні вірші, оскільки вони теж закорінені у старокиївській епічній традиції. Їх виконували мандрівні старці, каліки, перехожі, від яких перейняли духовні вірші кобзарі та лірники.
БИЛИНИ.
Найбагатша частина билин (так званий “київський цикл”) розповідає про події, що відбувалися у стольному граді Києві навколо князя Володимира; про богатирів — селянського сина Іллю Муромця (тіло якого, за згадками оршанського старости Фелона Кміти Чорнобильського, поховане в Софії Київській), Добриню, Микулу Селяниновича тощо. Вони формують початки української епіки, мають зв'язок із літописними творами часів Володимира, перекидаючи міст до героїчних дум, таких як “Козак Голота”, “Олексій Попович”, “Іван Коновченко”. Остаточне оформлення билинних сюжетів, поділ їх на цикли “київський” і пізніше “новгородський” відбулося після розпаду Київської Русі внаслідок татаро-монгольського нашестя в ХІІІ ст. З часом билинна традиція перейшла на північ. Творцями билин були епічні співці — гравці на гуслях, скоморохи і постійно присутні при княжих дворах каліки-перехожі. Великомасштабний епос билин складений тонічним віршем, виконується речитативом. Вартий уваги стилізований на сучасний лад зразок билини про Іллю Муромця й Солов'я-розбійника у виконанні відомого українського бандуриста Зиновія Штокалка, який яскраво ілюструє перегуки лексики й поетики билин і дум. Маємо тут нерівноскладовий вірш, поспіль вживану дієслівну риму, характерні для обох жанрів усталені епітетні сполучення, наприклад, добрий кінь, чисте поле, погані татарове, божії церкви, старий козак, буйні голови, славний стольний град і т. д. Музичний супровід бандури нагадує “дзвінчасті гуслі”, під які виконувалися билини. В інтерпретації З.Штокалка твір про Іллю Муромця трактуємо як мистецьку фантазію на тему билин, які в автентичному звучанні мали значно простіший мелос, цілком підпорядкований слову-оповіді і її смисловим цезурам.
http://bervy.org.ua
понеділок, 12 квітня 2021 р.
Цей день в історії УПА 12 квітня.
*******
1945 рік
Сотня «Чорноморці» УПА-Захід у бою з батальйоном НКВД біля села Сосулівка на Тернопільщині знищила 30 військових. Загинули 6 і поранені 6 воїнів УПА.
Сотня «Тигри» УПА-Захід у селі Барані Перетоки на Львівщині атакувала загін НКВД, що проводив облаву. Знищені 12 військових. Втрати повстанців – двоє поранених.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Немилів на Львівщині. Троє підпільників у перестрілці знищили 8 військових, ще 6 поранили, але самі загинули.
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Млиниська на Львівщині повстанці знищили 4 військових. Загинули двоє підпільників.
Курінь «Смертоносні» УПА-Захід під час атак на дільниці винищувальних батальйонів у селах Медуха і Межигірці на Львівщині здобули 50 гвинтівок.
У сутичці з опергрупою МВД біля села Аркасів на Львівщині загинули троє повстанців.
1947 рік
У селі Либохора на Дрогобиччині підпільники знищили двох військових, одного поранили.
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Дорожів і Погар на Дрогобиччині загинули станичні ОУН Микола Старшинський – «Думний», Микита Кочан – «Сорока» і ще троє повстанців.
1948 рік
У селах Монастирець і Тарнавка на Дрогобиччині підпільники спалили сільські ради і молочарні.
У засідках у райцентрі Мединиця і селі Горуцько (нині Гірське) на Дрогобиччині повстанці знищили трьох радянських активістів, поранили двох і військового МВД.
Під час сутичок із загонами МВД у селах Вербівка, Колодруби і Угільна на Дрогобиччині загинули троє повстанців.
1949 рік
У селі Полоничне на Львівщині підпільники захопили в полон голову сільради.
У зіткненнях із загонами МВД у селах Гвоздець, Росохи, Славське і Стільсько на Дрогобиччині загинули 7 повстанців.
1950 рік
У селі Малушівка на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД.
Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті
12 квітня 1975р. в США помер Богдан Павлович Сарамаґа - Український музикант, композитор, педагог, театральний режисер, диригент хорів.
Навчався у Тернопільській українській гімназії (зокрема, в 1920/1921 навчальному році був учнем IV класу) та музичній школі.
На початку 1920-х років створив мандрівну трупу в Тернополі. Від 1923 року оркестрант, від 1925-го — диригент театру товариства «Руська бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника (Львів).
Після закінчення Львівського вищого музичного інституту (1927 року, нині Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка) з 1928 року працював у театрі імені Івана Тобілевича в Станиславові (диригент від 1940) та інших. У 1932 році створив «Театр ревю та оперети», де на запрошення грали Іван Рубчак, Ірина Коссакова, від 1934 року Ярослав Геляс.
У 1939 році став співорганізатором, у 1939—1941 роках — головний диригент, згодом до 1944 диригент та музичний керівник українського театру ім. Івана Франка у Тернополі.
У березні 1944 року разом з трупою театру ім. Франка (за іншими даними, разом з дружиною) еміґрував на захід (спочатку до Кракова). Працював концертмейстером у німецькому театрі «Schwäbische Landesbühne» (від 1947).
1950 року емігрував до США (Детройт): спочатку працював на фабриці, потім — учителем музики в Українських школах, викладачем Українського музичного інституту, від 1961-го — в Українському музичному інституті. Організував симфонічний оркестр.
Автор більше 50-ти оркестрових творів, написав музику до п'єс «Украдене щастя» Івана Франка, «Загибель ескадри» Олександра Корнійчука, оперет «Сади цвітуть», «Королева балю у Ворохті», близько 40 пісень, двох кантат для дитячих хорів, чотирьох квартетів. Також — 10-х обробок для пісень УПА тощо.
Помер 12 квітня 1975 року в Гемтремку (Детройт, США).
Джерело.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1955.
Мельничук Б., Пиндус Б., Щербак Л. Сарамага Богдан Павлович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008.
12 квітня 1906 р. в Тернополі народився Юрій Лопатинський "Калина", "Шейк" - підполковник УПА.
Голова Об'єднання колишніх вояків УПА у США, член Закордонного представництва Української головної визвольної ради (УГВР). Відзначений Золотим хрестом заслуги УПА.
Юрій народився у сім’ї священика. У 1926 році закінчив Львівську академічну гімназію, а також школу підхорунжих польської армії. Навчався у Львівському університеті, вивчав медицину у Великій Британії та Франції.
З юних літ був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів. Коли в 1938 р. почалася боротьба за незалежність Карпатської України, Юрій Лопатинський був членом штабу Карпатської Січі, став керівником підстаршинської школи у м. Хуст.
У червні 1941 року Юрій Лопатинський був старшиною легіону «Нахтігаль» під керівництвом його товариша ще зі шкільних років – Романа Шухевича. З боями проти радянських військ легіон дійшов до Жмеринки, де був розформований. Юрій Лопатинський перейшов у підпілля під керівництвом провідного члена ОУН Миколи Лебедя. Одержавши завдання з організаційної роботи ОУН, він виїхав до Берліна нібито продовжувати студії медицини.
23 квітня 1943 року в Берліні нацисти заарештували Ю. Лопатинського й ув’язнили в концтаборі «Заксенгаузен» (Німеччина), звідки його звільнили 20 жовтня 1944 року.
Невдовзі він прибув до радянської України як кур'єр Закордонного представництва Української головної визвольної ради. Від імені головного командування УПА очолював переговори з головним командуванням польської Армії Крайової щодо досягнення перемир'я, які завершилися договором від 18 травня 1946 року.
– Були виготовлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо тепер українцям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта. Я, тоді командувач Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків, – розповів у 1995 році в інтерв’ю історику Роману Ковалю Мар’ян Ґолембієвський. – Нас захищали чота УПА і чота АК. Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим. Ми постановили розпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – поляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й українці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польський лікар. Мартинюк теж був поранений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформували одне одного. Стверджую напевне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла. Так було до 1948 року, доки не довідався польський еміграційний уряд у Лондоні й різко засудив цю співпрацю, а мене передали під слідство. (Газета «Незборима нація», 1995 р. № 15-16)
Юрій Лопатинський від 1945 року проживав у США. Очолював військовий центр при Закордонному представництві УГВР, керував кур'єрською службою УГВР. На початку 1949 року відбувалася інтенсивна підготовка кур’єрів для зв’язку між Проводом ОУН за кордоном і УПА. Це був переважно вишкіл стрибків із парашутами і різною зброєю, навчання для налагодження радіозв’язку. Юрій Лопатинський був керівником таких навчань, а допомагав йому поручник Ярослав Федик. Вони у 1949-1952 роках відправили в Україну 4 десанти з поштою для керівництва УПА та допоміжними матеріалами.
У 1975 році Юрій Лопатинський став співзасновником і членом видавничого комітету «Літопис УПА» (Торонто, Канада). Він очолював Об’єднання колишніх вояків УПА. Працював у дирекції видавництва «Пролог» (Нью-Йорк).
Помер 16 листопада 1982 року в Хантері (штат Нью-Йорк, США). Похований на цвинтарі Саут-Баунд-Брук.
Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
12 квітня 1912р. у Львові в гуртку при Академічній гімназії Українські пластуни вперше склали пластову присягу. Гурток цей заснував доктор Олександр Тисовський. Офіційний початок "Пласту" як організації.
*******
Організаційним зразком українського Пласту була молодеча організація “Scouting for Boys”, яку в 1908 р. заснував генерал Бейден-Пауелл для бритійських юнаків. Цей почин стали наслідувати інші народи, які дбали про добро своєї молоді і своєї батьківщини. В 1911 р. у Львові Петро Франко й Іван Чмола почали організувати перші пластові гуртки української молоді. На початку 1912 р. оформлено Організацію Української Молоді Пласт на зразок скавтінґу, але виповнену українським змістом і пристосовану до потреб українського народу. Організаційно-ідейні основи пластової організації подав д-р Олександер Тисовський (Д-р ОТ – Дрот), дійсний основоположник Українського Пласту.
Два роки після того почалася 1-ша світова війна, і Пласт не міг далі нормально розвиватися, але по закінченні війни, Пласт знову розгорнув свою діяльність. Спочатку охоплював середньошкільну і студентську молодь у Галичині, а потім скоро поширився на ремісничу і сільську молодь Галичини і Волині. В часі визвольної боротьби в 1917-20 рр. була початки організування пластових частин на центральних землях України, але обставини, в яких опинилася Україна після 1-ої світової війна не дозволили там на існування Пласту.
В 1930 р. польський уряд заборонив існування українського Пласту на тих українських теренах, що входили в склад Польщі. Але це не зупинило діяльности Пласту, бо організація під іншими назвами продовжувала пластову працю над вихованням дітей і молоді. Влітку відбувалися юнацькі табори та літні дитячі оселі, а пластові сходини перейшли в підпілля. В тому часі легально існував український Пласт лише на Закарпатті, яке входило у склад Чехо-Словаччини.
3 вибухом 2-ої світової війни молодь, вихована в Пласті, включилася в боротьбу за визволення України. Між ними були визначні провідники – Роман Шухевич, головний командир УПА, Олекса Гасин і багато інших, які своїм характером засвідчили готовість служити Богові й Україні. Багато пластунів були змушені покинути свої рідні землі й по закінченні війни опинилися в таборах поселенців, переважно в Німеччині й Австрії. Там почав відновляти свою діяльність Пласт. Дуже скоро почали пластові ряди зростати, охоплюючи велику частину молоді й дітей.
В 1947 р. почалася еміграція з переселенчих таборів у Німеччині й Австрії до різних країн вільного світу, головно на американський континент. Там, де поселилися пластуни, зразу почали організуватися пластові частини і з часом крайові пластові організації. Щоб затримати єдність Пласту, в 1954р. представники Пласту в Австралїі, Аргентині, Великобрітанії, ЗСА, Канади і Німеччини створили Конференцію Українських Пластових Організацій. (КУПО).
Пласт формально відновлено в Украіїні в 1991р. під назвою Пласт – Українська Скавтська Організація.
Джерело.https://plastusa.org/about/history/
Підписатися на:
Дописи (Atom)