Місцева школа с. Пискоровичі. Саме на її подвір’ї відбувалися розстріли
Школа в Пискоровичах належить до найстарших існуючих архітектурних об’єктів цієї місцевості. Шкільний будинок, в якому містилася тільки однокласна школа, було збудовано ще у 1876 році. У міжвоєнному часі на базі старої школи збудовано гарний і великий будинок, який стоїть до сьогоднішнього часу. Будували його при великому заангажуванні тодішніх пискоровичан етапами: в 20-х роках партер, а в 30-х – поверх. В останні роки будинок школи в Пискоровичах належно відремонтовано, замінено також покрівлю шкільного даху. Бляха, яку нещодавно знято, пам’ятає передвоєнні часи, як рівно ж трагічну історію села періоду Другої світової війни. На ній є частково полютовані сліди від пострілів зі зброї. Фрагменти цієї бляхи зберігаємо в шкільному історичному музеї. Сліди від пострілів є також у балках і кроквах даху. В будинку школи 17 квітня 1945 року мала місце масакра місцевого українського населення. У вихорі війни, переселень і людських трагедій важко було встановити точне число загиблих. Після війни декілька разів рахували жертви терору в Пискоровичах. Оцінюється, що в школі загинуло біля 158 осіб, які були приготовані на виїзд до України. На загал, у ході проведеної трьома етапами у 1945 році акції супроти українського населення, на терені села Пискоровичі, стратило життя понад 500 осіб, у тому числі близько 350 мешканців Пискорович.
Акція в школі у Пискоровичах була запланована і здійснена польським підпіллям, зв’язаним з організацією NOW (Національна військова організація). Тут загинули мешканці від рук польської партизанки. В школі перебувала т. зв. «російська охорона», яка складалася з декількох солдат і представника Тимчасового уряду Республіки Польща. Вони записували українське населення, яке зголосилося на виїзд до України у відповідності з репатріаційною угодою. Молоді, старі українці, цілі родини згромаджувалися тут, шукаючи захисту. По селі безперервно кружляли озброєні групи і вбивали людей, обкрадали майно. Не було сенсу довше скриватися. Як випливає з архівних документів, зібране в школі населення було приречене на смерть, для нього не було альтернативного шляху виходу.
Масакру населення в школі здійснено вночі 17 квітня 1945 року. Будинок було оточено суцільним кордоном так, щоб ніхто не вирвався живим. Потім підійшов посланець коменданта округи і поставив охороні ультиматум: або вони опустять те місце, або школу замінують разом із зібраним там населенням. Російські солдати виїхали з села в сторону Сіняви наданою для цієї мети підводою, а в школі тоді розпочалася стрілянина.
Найбільше забитих людей лежало внизу у залі у старому будинку школи. Стос помордованих був за пічкою, там було дуже багато людей, молоді, малих дітей загорнутих хустками. Серед забитих лежала молода мати, тримаючи притулених до себе двоє дітей, голівки яких були прострілені кулями. Інші забиті лежали в коридорі, на дерев’яних сходах, а також на горищі. То власне ті малі отвори в даху відображають трагізм тих днів. Одному хлопцеві вдалося сховатися в дерев’яній стелі між дошками і врятувати своє життя, хоч стріляли до нього через дошки. Коли пізніше, по багатьох годинах, він вибрався звідти, мав прострілену ногу і весь був немов скупаний у крові. Мала дівчинка загубилася десь на поверсі між тими, що втікали. Коли закінчилася стрілянина, вона скотилася сходами вниз і дрижала цілим тілом від страху. Один з виконавців цієї акції дозволив їй піти додому, дарував їй життя. Інша молода українка, що була одягнута в червоний кожушок, так дуже хотіла жити, так голосно благала про милосердя. Її довго тримали в коридорі, потім випровадили назовні зі школи. Однак після закінчення акції її знайдено в лежачому положенні в коридорі без одягу серед забитих. В купі помордованих вижила ще одна жінка. Ця подія залишила у її психіці незворотний слід, не могла про це оповідати. На шкільній площі також були забиті, серед них конала українська вчителька, яка просила смерті; перед школою була група забитих чоловіків, які тієї ночі були на сільській варті.
Школа в Пискоровичах – це місце трагічного масового злочину над беззахисними мешканцями цього села, багато з них втратили тут своїх близьких.
Було призначено декілька чоловіків, щоб спрятати тіла помордованих. Драбинястим возом вони звозили жертви і скидали до двох великих безіменних могил. На одній з них в 60-их роках, після багатьох просьб у повітовій владі, поставлено пам’ятник, про другу могилу свідчать тільки поодинокі покладені на траві квіти. (В жовтні 2005 року за участю митрополита УГКЦ у Польщі Івана Мартиняка було посвячено, споруджений за громадські кошти, на цій могилі пам’ятник.) Пан Братек А., який перевозив тіла помордованих у школі, оцінював число забитих в школі на біля 190 осіб. У другій могилі поховано коло 80-ти осіб, звезених з полів, ровів, з-над Сяну. Мешканці Пискорович переносили таємно на плечах забитих людей. Через декілька днів жінкам, які мешкали навколо школи, наказали мити підлоги, стіни і стелю, що були забризкані кров’ю, а також і назовні, де кров текла струмочком аж до дороги. Після цього всього довго панувало переконання, що в школі щось страшить, що вночі бачили незвичне світло.
Подією у школі не закінчився терор, що його пережили мешканці Пискорович у 1945 році. Надалі лютували озброєні групи, вбивали і грабували. Село мало вигляд побоїща: розкидані перини, вбрання, горшки, порозбирані вози; літера «Р» на огорожі або дверях будинку означала – тут мешкає поляк і служила захистом.
Після трагедії в школі двох молодих хлопців вибралися пошукати своїх батьків. Не знали точно, де вони переховуються, чи випадково не були у школі. Значна частина пискоровичан скривалася над Сяном в Уйстю, там мали нашвидкуруч збудовані криївки, викопані в межах ями, там палили вогнища, щоб зігрітись. Коли чули постріли, люди розбіглися поміж заростями, втікаючи над Старою поруч з сьогоднішнім Іглополем в сторону Любені.
Хлопцям поміж серією пострілів вдалося втекти до Піган, де тимчасово сховалися у знайомих. Повертаючись додому, на краю села зустріли чоловіка, що втікав в напрямку Халупок, бо хвилю перед тим на подвір’ї забили його родину. Він сказав їм, щоб вони де-небудь сховалися, бо в селі стріляють. Хлопці зайшли до одного з будинків на Ріках, господар дав їм поїсти, бо були дуже голодні, однак був безпомічним, на ліжку лежала забита людина, бо хвилю перед тим у його будинку стріляли, йому вдалося сховатися.
Як тільки наближувалась якась група до обійсть, люди ховалися на горищах, в стодолах. З будинків крали все, одяг, харчі, меблі, глумилися над образами.
Хлопці перебігли між хатами, хтось їх зупинив і порадив, щоб не йшли додому, тому що там якраз є облава. З-за кущів побачили вибиті вікна у своїй хаті, на подвір’ї крутилися якісь люди, забирали корову й інші речі. Картина з війни, яку зареєстрували їх молоді уми, назавжди запала у їх пам'ять.
Майже в кожному з господарств розігрувалася трагедія. В одному з них, коли озброєна група прийшла по батька родини його донька, молода дівчинка, закривала його від ударів. Забили її орчиком від воза.
До іншого дому прийшли озброєні і перешукали помешкання з наміром виконати запланований вирок. Знайшли приреченого в стодолі, застрілених його і маму поклали на віз і вивезли до Сяну. Трагедію цієї родини закодував у своїй пам’яті тоді семирічний хлопець. Одна з мешканок Пискорович чудом уціліла над Сяном. Будучи малесенькою дитиною, лежала поруч забитої мами, поки не знайшов її хтось із знайомих і приніс додому.
Озброєна група переїжджала селом на підводі, і в цей час надійшов молодий хлопець. Хтось з озброєних заговорив до нього, і він відповів по-українськи, бо так розмовляли в його домі. Без роздуму пролунав постріл, і хлопець полетів до рову.
Група «Кудлатого», який протягом певного часу був господарем ситуації в Пискоровичах, замордувала посеред дня семи особову родину, а малу дитину розшматували в шухляді.
На одному з подвір’їв до сьогодні спочиває шестеро осіб: матір забито при кухні, старшого хлопця застрелено, а молодший сховався в коморі. То він пізніше допомагав у похованню родини.
Багато людей, які поверталися з німецьких таборів, загинуло на поромі в Жухові, коли вже закінчилася війна.
Масакру і терор цивільного населення – ось що зазнали Пискоровичі в 1945 році. Ті події мали незаперечний вплив на молодше покоління того села. Ті, що залишились живими, швидко вчилися польської мови, декотрі назавжди скрили своє походження.
Працюю серед молоді і спостерігаю їх молодечі ідеали та прагнення. То добре, що так багато молодих людей є проти національних чи расових чвар. Гарно відновлена школа в Пискоровичах сьогодні є одним з найгарніших будинків – пам’яток нашого села. Слід пам’ятати, що спорудили його передвоєнні мешканці Пискорович.
Марія ОЖГА.
На основі інтерв’ю з старшими мешканцями Пискорович і Жухова.
Ярославщина. Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів, 2009.
опубліковано 21 жовт. 2011 р., 09:07 Степан Гринчишин.
Фото. https://lysty.net.ua
