Загальна кількість переглядів!

вівторок, 25 травня 2021 р.

25 травня 1926 року у Парижі московити вбили Симона Петлюру - Українського державного, військового та політичного діяча, публіциста, літературного і театрального критика. Організатора Українських збройних сил. Члена Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми! - вигукує Самуїл Шварцбард. О 14:12 25 травня 1926 року він перестрів біля ятки з книгами Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюру. Випускає в того сім куль з револьвера.

Через 20 хвилин Петлюра помирає в шпиталі на вул. Сен-Жермен. Нападника затримують. На слідстві він говорить, що здійснив замах як акт помсти за єврейські погроми під час революції в Україні 1917-1921 років. Буцімто, Симон Петлюра як керівник УНР не вжив належних заходів, аби зупинити напади.
Припускають, що Шварцбард був агентом Об'єднаного державного політичного управління – карального органу Радянської Росії. Його руками Кремль ліквідував небезпечного для себе лідера українського визвольного руху. Тим паче, що за 11 днів до цього до влади в Польщі в результаті військового перевороту повернувся маршалок Юзеф Пілсудський – давній приятель і союзник Петлюри. У політичних колах заговорили про можливість відновлення польсько-українського військового союзу для боротьби проти Москалів.
Похорони Симона Петлюри в Парижі. Фото: gazeta-nd.com.ua.

Підготував Сергій Горобець
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

25 травня 1709 року московити зруйнували Чортомлицьку Січ.

Засновану козаками влітку 1652-го на правому березі Чортомлицького рукава Дніпра (біля села Капулівка на Дніпровщині) на острові Чортомлик (або Базавлук).

З початком Північної війни (1700-1721 років) російська влада залучала запорожців до бойових дій проти шведів. Після козацької ради, що відбулася в березні 1709-го кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком приєдналися до гетьмана Івана Мазепи та шведського короля Карла ХІІ.

За наказом російського царя Петра І була споряджена каральна експедиція під командуванням полковника Яковлєвим. Пізніше до нього приєднався компанійський полковник Гнат Галаган, який добре знав навколишню місцевість.

Московське військо нищило козацькі містечка й села, вирізало козацьку залогу в Переволочні. Захопити Січ сходу не вдалося, відтак її облога тривала понад 10 днів.
25 травня 1709-го козаки на човнах відступили вниз по Дніпру. Галаган, апелюючи до «царського слова» пообіцяв, що тих, хто здасться в полон не стратять. Тому важкопоранених козаків залишили на острові. Однак московіти не дотримали обіцянки. Стратили 156 полонених, зруйнували січову фортецю, спалили всі будівлі. Потім ворожі загони спустилися по Дніпру, знищуючи навіть тих козаків, які займалися промислами і у військових діях участі не брали.

Кошовий Степаненко у листі до гетьмана Івана Скоропадського так описував звірства московських загонів:
 «…по Галагановій та московській присязі товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві, за стародавніх мучителів, не водилося: мертвих із домовин багатьох, не тільки тих, хто з товариства, але й мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали».

Запорожці, яким пощастило врятуватися, заснували Кам’янську Січ. А 1712-го року переселилися на землі Кримського ханства.

Підготував Сергій Горобець
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 25 травня.

23 - "Степан"
29 - Іван Ліщинський - "Матюшенко"
42 - Михайло Пиріг - "Сокіл"
Фото. https://nepman.io.ua
*****
1945 рік
Повстанці влаштували засідку на пошукову групу НКВД у Маневицькому районі на Волині. Знищені 7 військових, ще двох важко поранено. Здобуто кулемет, 6 гвинтівок та інше озброєння.

Біля села Яблунівка на Дрогобиччині рейдова група ОУН на чолі з «Остапом» зіткнулася з опергрупою НКВД. У бою, який завершився вже наступного дня, загинули 22 повстанці, лише троє змогли прорватися.

У засідках у селах Видерта, Камінь, Кухітська Воля на Волині повстанці знищили начальника райвідділу НКВД і 18 військових.

Під час сутички з загоном НКВД у Краснянському районі на Львівщині загинули 3 повстанці, ще 14 захоплено в полон.

1946 рік
Рій сотні «Стріла» УПА-Захід біля села Рибне на Станіславщині потрапив у засідку загону МВД. У перестрілці загинули двоє воїнів УПА, ще один отримав поранення.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гнідичів на Станіславщині. 6 повстанців, що перебували всередині, вчинили шалений опір, знищили 7 військових, однак не змогли прорватися і всі застрелилися.

1947 рік
Сотня «Рубачі» УПА-Захід у селі на Тернопільщині знищила лейтенанта МВД.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід на шляху Старий Самбір – Тершів на Волині влаштувала засідку на полк внутрішніх військ, що проводив облаву. Знищені 18 військових, 12 поранені.

Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кулинка на Станіславщині знищив 4 вантажних автомобілі ліспромгоспу.

У райцентрі Бережани на Тернопільщині повстанці поранили районного прокурора.

Опергрупа МВД оточила загін повстанців у селі Володимирці на Дрогобиччині. В бою загинули 10 повстанців, ще двоє згоріли на горищі підпаленої хати.

1948 рік
У селі Глібовичі на Львівщині підпільники спалили клуб.

У засідці в селі Сатанів на Тернопільщині повстанці знищили уповноваженого райкому КП(б)У, двох міліціонерів і важко поранили капітана МВД. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1949 рік
На залізничному перегоні Скварява – Княже на Львівщині підпільники влаштували аварію вантажного потягу, розбито 9 вагонів.

1952 рік
У сутичці з загоном МВД у селі Сушиця на Дрогобиччині загинув повстанець Іван Дуркалець – «Калинка».

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті, спеціально для видання sknews.net

25 травня 1944 р. німцями розстріляний Лонгин Шиманський. УПА "Олені".

25 травня 1944 року – розстріляний обласний військовий референт юнацтва ОУН Тернопільщини, політвиховник старшинської школи УПА «Олені», уродженець Борщова Лонгин Шиманський ( «Остюк», «Крига», «Гармаш»). 4 березня 1944 при, виході зі Львова, важко поранений у перестрілці з німецькою жандармерією, заарештований гестапо, а 25 травня розстріляний. У квітні 1945 посмертно відзначений Бронзовим Хрестом Заслуги – за видатні заслуги для національно-визвольної боротьби Українського народу проти окупантів.
Джерело. https://teren.in.ua

25 травня 1950р. у с. Сушиця Старосамбірського р-ну. у бою з московитами загинув Іван Дуркалець "Калинка" - станичний.

Околиці села Сушиця.

Джерело літопис УПА та календар на 2020р.

25 травня 1891р. в селі Загаття на Закарпатті народився Адальберт Ерделі, художник, педагог, один із основоположників закарпатської школи живопису.

Засновник Ужгородської публічної школи малювання (1927), один із ініціаторів відкриття і перший директор Ужгородського художнього училища (1946).
Працював переважно в жанрах портрету, пейзажу, натюрморту.

До останнього залишався вірним своїй Батьківщині, «землі без імені», хоча міг легко досягти всесвітньої слави за кордоном: «Не хочу звідси нікуди виїжджати. Бо дуже люблю ці гори, цих добрих і бідних людей».

Після приєднання Закарпаття до "сересере" (ред) зазнавав цькувань і безпідставної критики. «Закарпатська правда» назвала його «буржуазним естетом, який продовжує спотворювати портрети радянських людей».
Адальберт Ерделі. Хутір. 1930-ті. Фото: arthuss.kiev.ua.

За ним завжди зітхали багаті красуні. Але саме з жінками пов’язані найбільші таємниці митця. Лише перед смертю оформив відносини зі своєю колишньою натурницею Магдалиною. З якою прожив два десятиліття і яка була молодшою за нього на 25 років.

Помер в Ужгороді в 1955-му.
Адальберт Ерделі. Портрет дівчини із села Добронь. Фото: storinka-m.kiev.ua.

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/traven/25/1891-narodyvsya-adalbert-erdeli-hudozhnyk

понеділок, 24 травня 2021 р.

24 травня 1914р. у Львові народився Василь Охримович майор-політвиховник УПА, член УГВР. Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу (нагороджений посмертно).

Фото з книги А. Камінського “Василь Охримович”

Василь Охримович (псевдоніми – Павелко, Філософ, Охало, Бард, Кузьма, Пилип, Грузин, Далекий, Дальній, Чужий) – майор-політвиховник Української Повстанської Армії.

Середню освіту здобув у Тернопільській гімназії. Юнаком включився у підпільну діяльність Організації Українських Націоналістів, за що у жовтні 1931 р. був заарештований польською поліцією. У жовтні 1933 р. його вдруге заарештували й виключили з гімназії. Тож Василь далі навчався у Львові в «Малій семінарії» при Духовній семінарії. Він продовжив свою політичну діяльність, за що у 1935 році був заарештований, перебував у концтаборі Береза Картузька. Учетверте польська влада його арештовувала в 1937 р. під час проведення кампанії проти ОУН. За п’ятим арештом 11 березня 1938 р. Василя Охримовича засудили на 8 років ув'язнення. На початку Другої світової війни у 1939 році після падіння Польської держави Василь Охримович втік із в’язниці.

У кінці літа 1941 року після розгортання нацистських репресій проти націоналістів Василь Охримович перейшов у підпілля. Він був учасником трьох конференцій ОУН. У 1943 р. очолив ОУН на західноукраїнських землях. Брав активну участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР) в 1944 році. У 1946–51-х рр. Василь Охримович проживав у Західній Німеччині, був провідним членом Закордонного представництва УГВР (у 1946-1951 рр.), членом Закордонних частин ОУН (до 1948 р.).

Для відновлення підпільної роботи в Україні 19 травня 1951 р. Василя Охримовича висадили із парашутом із американського літака. Він очолив ОУН Карпатського краю, згодом одержав військовий ступінь майора-політвиховника УПА.

6 жовтня 1952 р. під час спецоперації органів МДБ Василя Охримовича захопили у полон і перевезли до Києва. Після слідства і тривалих допитів Військовий трибунал Київського військового округу виніс йому смертний вирок, який виконали 19 травня 1954 р.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

24 травня 1898 р. у Тобольську народився Луговський Борис Львович - Український історик, етнограф, музеєзнавець.

Один з фундаторів Чернігівського наукового товариства – провідного краєзнавчого осередку регіону, створеного 1920-го. Секретар, згодом голова його етнографічної секції. Прагнув залучити до співробітництва сільських учителів, створити в їхньому середовищі мережу кореспондентів.

З 1925-го Борис Луговський очолював етнографічний відділ і виконував обов'язки секретаря Ради Чернігівського історичного музею. Завдяки його зусиллям фонди музею збагатилися численними етнографічними матеріалами.

Фольклорно-етнографічні студії Луговського присвячені творчості місцевих народних співців - кобзарів та лірників. «Чернігівські старці» (1927), «Автобіографічні відомості лірника Аксентія Шолоха» (1929). Значний інтерес становили спроби комплексного фольклорно-етнографічного вивчення чернігівських ярмарків, як-от: «Воздвиженський ярмарок» (1924).

Водночас Луговський співпрацював з історичною секцією Всеукраїнської академії наук, Комітетом примітивної культури та її пережитків у побуті й фольклорі України.

Навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту історії України в Харкові, звідки був виключений. Протягом 1934 – 1936 років працював у Путивльському краєзнавчому музеї (нині Сумська область), від 1937 – у Чернігівському міському бюро «Союздруку».

У серпні 1937-го московити заарештували Бориса Луговського, звинувативши у керівництві міфічною «українською контрреволюційною організацією на Чернігівщині». Після виснажливих допитів його направили до психіатричної лікарні, де визнали осудним та винним у «своїх діяннях». В ув’язненні Борис Луговський покінчив життя самогубством. Обставини його смерті досі нез’ясовані.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Микола Литвинець “Комар” – лицар Золотого хреста бойової заслуги 1-го класу.

1 - Липкевич (Іван Гаргат), 2 - Ромко, 3 - Комар (Микола Литвинець)

Щодо Золотого хреста бойової заслуги 1-го класу, то цією нагородою було відзначено 40 повстанців, з них ідентифіковано тільки 23.

Історик Михайло Романюк у документальному збірнику “Федун Петро-“Полтава”. Концепція Самостійної України. Том 2” встановив 24-го Лицаря ЗХБЗ 1-го кл. старшого вістуна УПА “Комара” (Микола Литвинець) та подав його біографічну довідку. Проте М.Романюк не зазначив інформацію про його місце народження, терен служби в УПА, обставини загибелі.

28 квітня 2017 р. у Тисменицькій районній газеті “Вперед” ч.17 (7014) істориком-краєзнавцем Іваном Драбчуком опубліковане цікаве дослідження про бойовий шлях ст. вістуна УПА “Комара”, уродженця с. Тязів Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл.

Спогади самого “Комара”, написані ним під час перебування за кордоном, поміщені у Т.19 Основної серії “Літопису УПА”.

Зовсім недавно авторам даної статті вдалося віднайти у ГДА СБУ кілька архівних документів (як підпільних, так і радянських), які суттєво доповнюють викладений матеріал. Не будемо переповідати вже відомі факти, додамо лише невідомі.

Групу повстанців з ТВ-22 “Чорний Ліс”, яка мала відійти до американської зони окупації Німеччини (м. Реґенсбург, Баварія) в серпні 1947 р., за вказівкою провідника ОУН Карпатського краю полковника “Шелеста” (Василь Сидор), очолив поручник “Дзвінчук” (Іван Белейович), його заступником (командиром охорони) призначено сотника “Чорноту” (Володимир Чав’як) [після виконання завдання мав обов’язково повернутися до України – Авт.] та надано 8 досвідчених вояків: ст. вістун “Комар” (Микола Литвинець), вістун “Вихор” (Євген Остапович з с-ща Єзупіль Тисменицького р-ну), ст. вістун “Явір” (Микола Ліско з с-ща Журавно Львівської обл., 15.11.1947 р. відбився від групи [загинув або потрапив до чеського полону]), ст. вістун “Юрко” (Теодосій Бойко з с. Кип’ячка Тернопільського р-ну Тернопільської обл., 15.10.1947 р. потрапив до чеського полону), ст. вістун “Трясило” (Дмитро Шпільчак з с. Ямниця Тисменицького р-ну, у листопаді 1947 р. потрапив до чеського полону), вістун “Комар” (Василь Кострубій з с. Саджава Богородчанського р-ну, 14.10.1947 р. потрапив до чеського полону), ст. вістун “Гайворон” (Микола Босович з с. Тязів Тисменицького р-ну, 14.10.1947 р. загинув), стрілець “Федь” (Федір з с. Нивочин Богородчанського р-ну, 14.10.1947 р. відбився від групи, подальша доля невідома).

Зустріч кур’єрської групи на Захід з крайовим провідником “Шелестом” відбулася біля г. Заплата, на терені Перегінщини. Їм передано частину підпільного архіву та пошту для керівників українських закордонних центрів (ЗП УГВР і ЗЧ ОУН) й 7 серпня 1947 р. повстанці вирушили у далекий похід.
15 серпня у гірській місцевості Болехівського р-ну група зустрілася з шефом Головного військового штабу УПА майором “Лицарем” (Олекса Гасин) та провідником Дрогобицького окружного проводу ОУН “Нечаєм” (Іван Лаврів). Через кілька днів усі пішли на зустріч до референта пропаганди Проводу ОУН в Україні “Полтави” (Петро Федун), який на той час перебував на постої біля г. Парашка, на терені Сколівщини. “Полтава” також передав пошту для керівників ЗП УГВР і ЗЧ ОУН, а “Лицар” – зашифрований лист до Провідника “Бийлихо” (Степан Бандера).

Спочатку планувалося здійснити рейд через Польщу, але через проведення польською владою сумнозвісної акції “Вісла”, терен Закерзоння був переповнений військовими частинами та підрозділами органів держбезпеки, то ж було прийняте рішення переходити через Чехословаччину.

Через Закарпаття повстанці вирушили до радянсько-чехословацького кордону, який перетнули без пригод 28 серпня (за іншими даними – 7 вересня) 1947 р.

На терені Чехословаччини група дійшла без збройних сутичок аж до м. Банська Бистриця. Згодом, під час подальшого переходу й кількох збройних сутичок з чеськими жандармами, більша частина вояків, у тім числі й обидва командири, потрапили до чеського полону. Тільки “Комару” і “Вихору” вдалося пробитися з оточення й відірватися від переслідувачів. 3 грудня 1947 р. обидва перейшли кордон з Баварією й опинилися в американській зоні окупації Німеччини.

У 1948 р. “Комар” і “Вихор” відбули вишкіл Закордонних Частин ОУН для вояків, які мали бути скеровані до України. Але згодом “Вихор” був звільнений через хворобу (у 1950 р. виїхав до Америки, де був активним членом Об’єднання колишніх вояків УПА США і Канади, зокрема секретарем управи станиці ОКВ у м. Філадельфія, помер 8.05.1980 р. – Авт.).

На початку вересня 1949 р. до України, в Чорний ліс, прибула кур’єрська група ЗЧ ОУН, яку очолював “Комар” (на жаль, не вдалося встановити маршрут їх переходу – Авт.). З кур’єром “Ромко” (інші дані не встановлено, нар. 1922 р. у Львівській обл., загинув 12.12.1950 р. – Авт.) вони доставили організаційну пошту.

У листопаді 1949 р. кур’єри ЗЧ ОУН “Комар” і “Ромко” були присутні на зустрічі провідника Станиславівського окружного проводу ОУН “Дуная” (Богдан Трач) з провідником Лисецького районного проводу ОУН “Фарітоном” (Онуфрій Гречанюк) у Чорному лісі.

Упродовж зимового періоду 1949-1950 рр. “Комар” і “Ромко” перебували в бункері окружного провідника “Дуная”.

На початку травня 1950 р. кур’єри “Комар” і “Ромко”, у супроводі зв’язківців, з Чорного лісу перейшли в гори, на постій референта пропаганди ОУН Карпатського краю “Єфрема” (Степан Слободян), а через добу пішли на зв’язок до референта пропаганди Проводу ОУН в Україні “Полтави”.

Ось як охарактеризував “Комара” Головний пропагандист “Полтава” у своїй записці до сотника “Хмеля” (Степан Фрасуляк), датованій літом 1950 р.: “…Направляю у Ваше розпорядження друга “Комара”. Він старий різунець, гарний вояка, людина вірна, деякий час був за кордоном, виконував спеціальні завдання, навчений радист. Направляю його Вам, знаючи, що Вам люди потрібні. Якщо не залишите його в себе, то направте назад”.

На підставі рішення УГВР (підпільний український парламент) від 20.07.1950 р., ГВШ УПА (його організаційно-персональний відділ) видав наказ ч.1/50 від 28.07.1950 р., де зокрема зазначалося, що нагороджується Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу повстанець “Комар”.

На основі архівних документів (щоденних оперативних зведень відділу 2-Н УМДБ Станіславської обл. – Авт.) також встановлено обставини його загибелі:

3 лютого 1951 р. розвідувально-пошукова група (РПГ), яку очолював оперуповноважений Вигодського РВ УМДБ капітан Коваль, реалізуючи аґентурне повідомлення, біля 12.00 у с. Ангелівка Лолинської сільради Вигодського (тепер Долинського) р-ну, неподалік господарської будівлі лісника Михайла Пікало, виявила чотирьох підпільників і відразу відкрила вогонь. Підпільники, відстрілюючись, почали відступати. РПГ переслідувала їх упродовж 4-х кілометрів і під час перестрілки всі підпільники загинули. У вбитих оперативники вилучили: 4 автомати, 4 пістолети, дві гранати, 150 набоїв та різні оунівські документи.

Через кілька днів оперативники ідентифікували двох полеглих:
Шльомак Осип Романович – “Гамалія” (1928, с. Старий Мізунь Долинського р-ну). Референт СБ Вигодського районного проводу ОУН.
Комар Юрій Васильович – “Деркач” (1924, с. Слобода Болехівська Долинського р-ну). Керівник техзвена Вигодського районного проводу ОУН.

Встановити особи двох інших підпільників не вдалося (особа четвертого підпільника невідома й досі – Авт.). Третім загиблим був кур’єр ЗЧ ОУН “Комар” (Микола Литвинець) 

[подаємо коротку біографічну довідку – Авт.]:

Литвинець Микола Костянтинович – “Комар” (22.05.1923, с. Тязів Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. – 3.02.1951, с. Ангелівка Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Вояк УДП (1941-06.1943). В УНС з липня 1943 р. Перебував на вишколі у курені “Чорні чорти” ім. Коновальця (07.-11.1943). По завершенні вишколу, приділений до чоти “Славка”, яка відійшла до Чорного лісу. Вояк сотні Василя Андрусяка-“Різуна” (11.1943-1944), вояк куреня “Скажені” групи “Чорний Ліс” (1944-03.1945), стрілець ВПЖ куреня “Дзвони” ТВ-22 “Чорний Ліс” (03.-06.1945), ройовий куреня “Дзвони” (1945-1946), почет курінного Володимира Чав’яка-“Чорноти” (1946-08.1947). У скл. кур’єрської групи вирушив за кордон, на терені Чехії група була розбита, разом з Євгеном Остаповичем-“Вихором” пробилися до американської зони окупації Німеччини (08.-12.1947). Відбув вишкіл ЗЧ ОУН для вояків, які мали бути скеровані до України (1948). Керівник кур’єрської групи ЗЧ ОУН, яка доставила організаційну пошту з-за кордону до України (09.1949). Загинув у сутичці з опергрупою Вигодського РВ УМДБ. Стрілець (?), вістун (?), ст. вістун УПА (1.01.1947). Лицар Золотого хреста бойової заслуги 1-го кл. (28.07.1950).

Дмитро ПРОДАНИК, Василь БЕЗБОРОДЬКО.
Джерело. http://ukrnationalism.com/

Наші Герої. Відділ Січові Стрільці – ІІ, у якому мали змогу служити жінки.

Зліва – дес. Г.Дмитерко, хор. С.Галечко, О.Басараб. Відень, 1917 р.

Відомо, що у сформованому жіночому загоні (чоті) нараховувалося 33 жінки, в основному студентки, що несли службу в різних відділах. Лише троє із них брали безпосередню участь у військових діях та отримали бойові нагороди – Олена Степанів, Софія Галечко, Анна Дмитерко.

Джерело. https://photo-lviv.in.ua/

Цей день в історії УПА - 24 травня.

Сотенний Дмитро Білінчук-“Хмара” (ліворуч) та Василь Білінчук-“Сибіряк”. Фото із сховку Володимира Якимюка.

1944 рік
Чота сотні «Галайда» УПА-Захід у бою біля села Лісова на Львівщині знищила 5 радянських партизан, ще трьох захоплено в полон. Втрати УПА: троє загиблих, двоє поранено.

Сотня «Месники» УПА-Захід у сутичці з німецьким вермахтом на території Любачівського повіту (Польща) знищила 7 і поранила 20 військових. Загинув один воїн УПА, ще двоє поранено.

1945 рік
У бою з загоном НКВД у селі Задвір’я на Львівщині загинули члени боївки ОУН на чолі з Григорієм Савчиним – «Черешневим».

1946 рік
Під час сутички з загоном МВД біля села Наконечне на Львівщині повстанці знищили 2 військових, ще п’ятьох поранено. Загинули 7 підпільників.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Угриньківці на Тернопільщині. Вчинивши збройний опір, застрелились четверо повстанців, що перебували всередині.

У селі Стегниківці на Тернопільщині повстанці знищили військового МВД.

У сутичці з загоном МВД біля села Сторона на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1948 рік
Сотня «Лемківська» УПА-Захід наскочила на загін МВД, що влаштував засідку у селі Опака на Дрогобиччині. У перестрілці знищений один військовий, ще одного поранено.

У сутичці з загоном МВД у селі Купчинці на Тернопільщині повстанці знищили двох військових. Загинув один підпільник (отримав поранення і застрелився).

1949 рік
У селі Угорники на Рівненщині повстанці знищили агента МГБ.

Пошукова група МВД оточила трьох повстанців у конспіративній хаті в селі Нежухів на Дрогобиччині. У бою, що тривав ледь не добу, повстанці знищили 2 військових, одного поранили і всі троє застрелились останніми патронами.

У селі Загвіздя на Станіславщині підпільники знищили капітана і рядового МГБ.

1950 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку біля села Микитинці на Станіславщині. У бою загинули троє повстанців, ще одного захоплено в полон пораненим.

В одному з сіл на Волині повстанці знищили дільничного МВД.

1952 рік
Через зраду спецгрупа МГБ у Косівському районі Станіславщини захопила колишнього командира сотні «Імені Хмельницького» Дмитра Білінчука – «Хмару» (суд винесе ростральний квирок).

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

24 травня 1951р. у с. Чернятин (Городенківського р-ну) у бою з московитами загинув Іван Ганущак "Відважний" (1932р.н. підпільник ОУН).

Також...
У цьому селі похований Ґеник Дмитро Антонович (Псевдо: «Віктор»; 1920, с. Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область.
Загинув у бою з московитами — 22 січня 1946, с. Чернятин, Городенківський район, Івано-Франківська область) — лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Літопис УПА., Вікіпедія.

неділя, 23 травня 2021 р.

23 травня 1952 року – відбувся бій УПА з московитами біля с.Чернихова під командуванням «Олеся» Івана Комара.

Тернопільська область, Збаразький район, село Чернихівці Троїцька церква, 1768 рік.
Фото Віталій Іщук © 

23 травня 1952 року – відбувся бій групи повстанців під командуванням тернопільського окружного провідника ОУН «Олеся» (Івана Комара) з частинами МДБ у лісі біля с.Чернихова Зборівського району.

https://teren.in.ua

23 травня 1938 р. московити вбили Євгена Коновальця. (підірвали).

   Полковник армії УНР, голова Організації українських націоналістів (ОУН). Один із борців за незалежність України в ХХ ст., слова якого стали пророчими: «Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців».

Під час боїв за гору Маківку 1915-го потрапив у російський полон. Повернувся за два роки. Став одним із організаторів Галицько-Буковинського куреня січових стрільців – чи не найбільш боєздатної частини Армії УНР. У 1918-1919-му командував дивізією, корпусом і групою січових стрільців під час боїв з більшовиками та денікінцями.
Проявив себе як справжній державний діяч, позбавлений політичної кон’юнктури, відмовившись наприкінці 1918-го стати шостим членом Директорії УНР, а пізніше – її диктатором.

Після поразки Української революції 1917 – 1921 років не втратив віру в справу, якій присвятив все своє життя: «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба».
Засновник Української військової організації (1920). Від 1922-го – в еміграції. Один із ідеологів українського націоналізму. 1929-го став першим головою ОУН – тієї політичної сили, яка ставила за мету відродження державної незалежності України. Євген Коновалець намагався актуалізувати українське питання в Лізі Націй.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти радянських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника. Під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов. Йому вдалося увійти до найближчого оточення Коновальця і домовитися з полковником про зустріч. Особу Павла Грищенка – документи на ім’я якого мав Судоплатов, в ОУН ретельно не перевіряли. Бо за нього поручився один із «перевірених» оунівців, насправді – також агент радянських спецслужб Василь Хом’як. Члени Проводу вирішили, що через «Грищенка» молодого чоловіка, якого представляли як колишнього комсомольця, що розчарувався в большевизмі, здібного, народного учителя за освітою вдасться створити підпільну сітку ОУН на підрадянській Україні.

В ОУН Судоплатов використовував псевдо «Павлусь», «Валюх», «Приймак», «Норберт». Він зустрічався з Євгеном Коновальцем. «Я не захоплююсь Вами, – писав Судоплатову Коновалець. – Провірюйте себе, чи нема диспропорцій у Вас самих між словом і чином…».

23 травня 1938-го Судовлатов передав Євгену Коновальцю в кафе-готелі "Атланта", розташованому в Роттердамі, вибуховий пристрій, замаскований під коробку з цукерками. Щойно коробку перевернули в горизонтальне положення, вона вибухнула. Тіло Провідника розірвало на шматки, поранивши при цьому декількох перехожих, які перебували на відстані 5 метрів від жертви.

Поховали Євгена Коновальця у Роттердамі на цвинтарі Кросвейк коштом литовського консульства у Нідерландах.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

пʼятниця, 21 травня 2021 р.

21 травня 1969 р. - народився Гонгадзе Георгій Русланович - Український журналіст, засновник сайту "Українська правда".

Народився 21 травня 1969 року в Тбілісі (Грузія). У школі вчився добре. Крім навчання, займався танцями, малюванням і спортом. Мав хороші результати у плаванні та легкій атлетиці. Після закінчення школи вступив на вечірнє відділення Тбіліського інституту іноземних мов, одночасно працював та займався спортом.

У 1987-1989 роках проходив службу у лавах Радянської Армії в Афганістані. Після демобілізації повернувся до Тбілісі, збуреного кривавим придушенням масових протестів у квітні 1989 року. За прикладом батька (лідера однієї з націонал-демократичних партій) поринув у суспільно-політичну роботу; очолював інформаційний відділ Народного Фронту Грузії. Восени 1989 року переїхав до Львова, перевівся на факультет іноземних мов Львівського національного університету імені І.Франка, який закінчив за спеціальністю "романо-германська філологія". Приймав активну участь у громадсько-політичному житті міста (Народний Рух України, Студентське Братство), створив тут Грузинський культурний центр Багратіоні. У 1990-1991 роках працював у Львівській обласній організації Народного Руху України. У 1991 році був позаштатним журналістом львівської газети "Пост-Поступ".

У цей час президент Грузії Звіад Гамсахурдіа фактично встановив в країні диктаторський режим, почав переслідування політичних опонентів, до числа яких (як "ворог народу" № 28) потрапив і батько Георгія – Руслан Гонгадзе. Коли на межі 1991-1992 років у Тбілісі почалося антизвіадистське повстання, Георгій повернувся на батьківщину й приєднався до повстанців. Після перемоги повстання знову повернувся до Львова, почав займатися кінодокументалістикою, познайомився зі студенткою юридичного факультету Львівського національного університету імені І.Франка Мирославою Петришин, яка у 1995 році стала його дружиною (у 1997 році в них народилося доньки-близнята Нонна та Соломія (Нані і Саломе)). У 1992-1993 роках працював керівником програми "Монітор", ведучим Львівського телебачення.

У 1993 році, невдовзі після смерті батька, Георгій Гонгадзе прибув до Грузії з наміром зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Потрапивши на лінію фронту, відклав вбік кінокамеру і узяв до рук зброю. Під час одного з обстрілів був тяжко поранений (згодом лікарі нарахували 26 осколкових ран; деякі осколки залишилися в тілі назавжди, зокрема в лівій руці). Пораненого Георгія літаком під зенітним обстрілом вивезли з оточеного Сухумі за кілька днів до падіння міста.

У 1993-1994 роках працював головним режисером творчого об'єднання "Центр Європи". У цей період створив документальні фільми "Біль землі" (1993), "Тіні війни" (1994), "Колиска" (1995), "Охоронці мрії" (1996) (деякі з них у той час демонструвалися в ефірі Українського телебачення). У 1995 році Георгій і Мирослава переїхали до Києва, де почали працювати на телебаченні (ММЦ "Інтерньюз", програма "Параграф"). У 1996-1997 роках Георгій працював ведучим телепрограми "Вікна-Плюс" (СТБ). На початку 1998 року став ведучим програми "Моє" (телерадіокомпанії "Гравіс").

З 1 жовтня 1999 року (під час президентської виборчої кампанії) почав вести щоденну інформаційну програму "Перший тур з Георгієм Гонгадзе" у прямому ефірі радіостанції "Континент". 17 квітня 2000 року в інтернеті з'явилося видання "Українська правда", засноване та редаговане Георгієм Гонгадзе. На той час Інтернет ще не був популярним видом медіа. Тому на початку вересня 2000 року сервер "Української правди" щодня відвідувало лише 3 тисячі користувачів.

Наприкінці червня 2000 року за ним було влаштовано зовнішнє спостереження. Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі "Жигулі". Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку, а ввечері – біля роботи. Стеження Георгій помітив сам. 14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся з листом до Генерального прокурора України, у якому виклав факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб.
 Прокуратура надіслала звернення журналіста до Головного управління внутрішніх справ міста Києва, яке й встановило, що машина, з якої велося спостереження за журналістом Г.Р. Гонгадзе, мала номери, рік тому зняті з реєстрації. Загалом, прокуратура відреагувала на звернення журналіста формально.

16 вересня 2000 року близько 21:00 Георгій Гонгадзе пішов з роботи до свого заступника по інтернет-виданню "Українська правда" Олени Притули, яка мешкала у Києві на бульварі Л. Українки № 7. Від неї він пішов близько 22:30, оскільки його чекала дружина з дітьми, яка забула вдома ключі, але вдома так і не з'явився. Його зникнення викликало широкий резонанс в Україні та за її межами та вважається однією з найгучніших кримінальних справ сучасної України. Про те, що сталося можна судити за матеріалами кримінальної справи:

15 березня 2008 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва розглянувши у судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальну справу про обвинувачення Протасова Миколи Кириловича, 16.05.1953 року народження, Костенка Валерія Миколайовича, 24.08.1974 року народження, Поповича Олександра Віталійовича, 07.08.1973 року народження, у вчиненні злочинів, передбачених п. "і" ст. 93; ч. 3 ст. 166 КК України 1960 року, встановила: Протасов М.К., Костенко В.М. та Попович О.В., будучи працівниками міліції та відповідно посадовими (службовими) особами, які здійснюють функції представників влади, 15–17 вересня 2000 року вчинили умисні дії, що явно виходять за межі наданих їм законом прав і повноважень, завдавши при цьому істотну шкоду державним інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам Гонгадзе Г.Р., що супроводжувалось насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність Гонгадзе Г.Р, діями та спричинило тяжкі наслідки, а також скоїли за попереднім зговором групою осіб умисне вбивство Гонгадзе Г.Р.

Зазначені злочини підсудні вчинили за таких обставин:
Протасов М.К. згідно наказу МВС України № 0024 о/с від 03.08.2000 року з 03.08.2000 року працював на посаді помічника начальника чергової частини в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України); Костенко В.М., згідно наказу МВС України № 0021 о/с від 15.07.2000 року з 15.07.2000 року працював на посаді начальника відділення в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України); Попович О.В., згідно наказу МВС України № 0013 о/с від 11.05.2000 року, з 11.05.2000 року – працював на посаді оперативного уповноваженого в Управлінні організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України). Станом на 15-17 вересня 2000 року підсудні, обіймаючи вказані посади, мали спеціальне звання: Протасов М.К. – підполковник міліції, Костенко В.М. і Попович О.В. – старший лейтенант міліції.

16 вересня 2000 року, близько 11 години, старший лейтенант міліції Костенко В.М. прибув до будинку № 7 на бульварі Л.Українки, де став очікувати на появу Гонгадзе Г.Р. В цей же день, близько 12 години, біля станції метро "Республіканський стадіон" в м. Києві, підполковник міліції Протасов М.К. за домовленістю з начальником Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі – ГУКП МВС України) Пукачем О.П., кримінальна справа відносно якого виділена в окреме провадження у зв'язку з його розшуком, приєднався до останнього, сівши в службовий автомобіль ГУКП МВС України "Хюндай-Соната", за кермом якого знаходився оперуповноважений старший лейтенант міліції Попович О.В. На зазначеному автомобілі упродовж дня вони переміщувались по м. Києву відповідно до ходу оперативних заходів. Приблизно о 21 годині, 16 вересня 2000 року, отримавши інформацію про те, що Гонгадзе Г.Р. зайшов до будинку № 7 на бульварі Л.Українки, де мешкала Притула О.Ю., Протасов М.К. з Пукачем О.П., на службовому автомобілі "Хюндай-Соната", під керуванням Поповича О.В., прибули на бульвар Л. Українки для незаконного, з участю Костенка В.М., затримання Гонгадзе Г.Р.

Близько 22 години, перебуваючи в службовому автомобілі "Хюндай-Соната" неподалік від будинку № 7 по бульвару Л.Українки у м. Києві, Протасов М.К., Костенко В.М., Попович О.В. разом із Пукачем О.П. додатково узгодили план незаконного затримання Гонгадзе Г.Р. та ролі кожного з учасників злочину. Діючи відповідно до розробленого плану, Протасов М.К. і Костенко В.М. з Пукачем О.П. вийшли з автомобіля та, очікуючи на появу Гонгадзе Г.Р., знаходились на вулиці неподалік від будинку № 7 по бульвару Л. Українки. У цей проміжок часу Попович О.В., згідно попередньої домовленості, розташував закріплений за ним службовий автомобіль "Хюндай-Соната" на проїжджій частині бульвару Л.Українки, в полі зору Пукача О.П. При цьому Попович О.В., з метою приховати належність транспортного засобу органам внутрішніх справ, замінив встановлені на автомобілі номерні знаки на іноземні транзитні та, з метою унеможливити вільний вихід Гонгадзе Г.Р. з салону, поставив у режим блокування задні дверцята.

Отримавши оперативну інформацію про вихід Гонгадзе Г.Р. з будинку № 7 по бульвару Л. Українки, Попович О.В., за вказівкою Пукача О.П., керуючи службовим автомобілем "Хюндай-Соната", почав рухатись по проїжджій частині дороги до вказаного будинку.

Приблизно о 22 годині 30 хвилин Гонгадзе Г.Р. вийшов на проїжджу частину бульвару Л.Українки та, з метою прибути до місця свого проживання – на вулицю В.Васильківську (Червоноармійську) в м. Києві – став зупиняти автомобіль. У цей момент Попович О.В., за обумовленим сигналом, діючи узгоджено з Протасовим М.К., Костенком В.М. та Пукачем О.П. під'їхав на службовому автомобілі "Хюндай-Соната" до Гонгадзе Г.Р. і запропонував останньому свої послуги по перевезенню. Гонгадзе Г.Р., будучи не обізнаним про злочинні наміри підсудних, погодився, забажавши при цьому сісти на переднє сидіння автомобілю. Проте Попович О.В., діючи відповідно до злочинного плану, з метою забезпечити незаконне затримання Гонгадзе Г.Р., під приводом того, що посунуте уперед переднє сидіння начебто зламане, запропонував йому розміститись на задньому сидінні. За таких обставин введений в оману Гонгадзе Г.Р. вимушений був сісти на запропоноване йому Поповичем О.В. місце в салоні. Одночасно з цим, діючи узгоджено з Поповичем О.В., підбігши до автомобіля, Пукач О.П. сів на переднє пасажирське сидіння, посунувши його назад, а Протасов М.К. з Костенком В.М. – на заднє, по обидва боки Гонгадзе Г.Р., закривши при цьому заздалегідь поставлені Поповичем О.В. у режим блокування задні дверцята та унеможлививши таким чином вихід Гонгадзе Г.Р. з автомобіля "Хюндай-Соната". Після проведення незаконного затримання Гонгадзе Г.Р., Попович О.В. зрушив автомобіль з місця та в подальшому за вказівкою Пукача О.П. скерував його у напрямку виїзду за межі м. Києва.

Продовжуючи перевищувати владу і свої посадові повноваження, дискредитуючи органи внутрішніх справ України, підсудні застосували до Гонгадзе Г.Р. насильство, а також вчинили болісні і такі, що ображають його особисту гідність дії. Утримуючи Гонгадзе Г.Р. з двох боків на задньому сидінні автомобіля, Протасов М.К. і Костенко В.М., застосувавши фізичну силу, завели його руки за спину. При цьому упродовж руху транспортного засобу та перебування Гонгадзе Г.Р. у такому положенні, Пукач О.П., розвернувшись до Гонгадзе Г.Р., наніс йому гумовим кийком декілька ударів по тулубу, спричинивши фізичний біль. Гонгадзе Г.Р., заперечуючи об’грунтованість свого затримання, неодноразово вказував підсудним своє ім'я та прізвище, що він журналіст і злочинів не вчиняв, просив його відпустити або ж надати можливість передати ключі від квартири дружині, яка його очікувала. Наведені звернення Гонгадзе Г.Р. працівники міліції Протасов М.К., Попович О.В., Костенко В.М. залишили поза увагою. Підсудні з Пукачем О.П., незаконно утримуючи Гонгадзе Г.Р. в автомобілі "Хюндай-Соната", продовжили на ньому рухатись по трасі "Київ-Одеса" у напрямку м. Біла Церква. При цьому Попович О.В. з метою приховати протиправну діяльність та запобігти можливості ідентифікувати службовий автомобіль, декілька разів змінював на ньому номерні знаки. Упродовж руху Гонгадзе Г.Р. звертався до Протасова М.К., Костенка В.М., Поповича В.О. та Пукача О.П. з проханням відпустити його, повідомляв, що він журналіст і непричетний до вчинення будь-яких злочинів. Проте підсудні, перевищуючи свої посадові та владні повноваження, діючи узгоджено між собою та Пукачем О.П. продовжували незаконно, із застосуванням фізичної сили, утримувати Гонгадзе Г.Р., подавляючи його волю до опору.

Приблизно о 23 годині 45 хвилин 16.09.2000 року вони прибули в с. Сухоліси Білоцерківського району Київської області, де з подвір'я будинку № 32 по вулиці 30-річчя Перемоги, Пукач О.П. взяв мотузку і лопату, які були покладені до багажного відділення автомобілю. Далі Попович О.В., керуючи автомобілем "Хюндай-Соната", діючи узгоджено з Протасовим М.К., Костенком В.М. та Пукачем О.П., за вказівкою останнього доставив підсудних, Пукача О.П. та захопленого ними Гонгадзе Г.Р. у безлюдне місце – ліс, що знаходиться поблизу с. Сухоліси Білоцерківського району Київської області. При цьому по дорозі Попович О.В. з метою приховати злочинну діяльність зупиняв автомобіль та змінював на ньому номерні знаки.

Біля 0 годин 10 хвилин 17.09.2000 року, перебуваючи на галявині лісу, працівники міліції Протасов М.К., Попович О.В., Костенко В.М., діючи з особистої зацікавленості та кар'єрних спонукань, не бажаючи ускладнювати стосунки з керівництвом, і зокрема з Пукачем О.П., розраховуючи здобути прихильність останнього та отримати підвищення по службі, вступили між собою та Пукачем О.П. в злочину змову для скоєння, з розподілом ролей, умисного вбивства Гонгадзе Г.Р.

Реалізуючи спільний злочинний умисел, спрямований на протиправне, за попереднім зговором групою осіб, позбавлення життя Гонгадзе Г.Р., Попович О.В. неподалік від місця зупинки автомобіля викопав лопатою прямокутну яму, приблизно шириною 70 см та глибиною 1 м. У цей час Протасов М.К. і Костенко В.М., залишаючись в автомобілі "Хюндай-Соната", продовжували незаконно утримувати в ньому Гонгадзе Г.Р. Далі Протасов М.К. і Костенко В.М., діючи узгоджено між собою, Поповичем О.В. та Пукачем О.П. вивели Гонгадзе Г.Р. із службового транспортного засобу, стягнули з нього куртку, повалили на землю та зняли черевики. Потім Костенко В.М. зв'язав мотузкою руки і ноги Гонгадзе Г.Р., якого при цьому утримували із застосуванням фізичної сили Протасов М.К. з Пукачем О.П.. Зв'язаного Гонгадзе Г.Р. Протасов М.К. разом із Костенком В.М. та Пукачем О.П. віднесли до викопаної Поповичем О.В, ями та поклали на землю обличчям униз. Костенко В.М., виконуючи вказівку Пукача О.П. обшукав Гонгадзе Г.Р., вилучив у нього з кишені штанів ключі та носову хусточку, передавши її зазначеній особі. Потім Костенко В.М. разом із Протасовим М.К. та Пукачем О.П. перевернули Гонгадзе Г.Р., поклавши його обличчям уверх. Гонгадзе Г.Р., усвідомлюючи злочинні наміри підсудних, став просити не вбивати його. Незважаючи на це, підсудні, діючи узгоджено між собою та Пукачем О.П. продовжили зчиняти умисні дії, спрямованні на протиправне позбавлення Гонгадзе Г.Р. життя. Реалізуючи спільний з підсудними умисел на вбивство, Пукач О.П., запхавши Гонгадзе Г.Р. до рота носову хусточку, почав руками здавлювати його шию. При цьому Протасов М.К. для подолання опору та з метою вчинення вбивства Гонгадзе Г.Р. утримував його за плечі. Оскільки у такий спосіб задушити Гонгадзе Г.Р. не вдалось, Попович О.В., виконуючи відведену йому роль, діючи узгоджено з іншими співучасниками злочину, витягнув із штанів Гонгадзе Г.Р. ремінь та передав його в якості знаряддя вбивства, Пукачу О.П. Вказана особа, зробивши з ременя петлю, накинула її на шию Гонгадзе Г.Р. ззаду із зашморгуванням вільного кінця та, впершись коліном у ділянку грудей і плеча Гонгадзе Г.Р., почала із силою затягувати петлю на шиї Гонгадзе Г.Р., якого в цей час утримував за плече Протасов М.К. Гонгадзе Г.Р., намагаючись уникнути смерті, набрав у легені повітря. У зв'язку з цим Попович О.В., реалізуючи спільний злочинний умисел на вбивство, за вказівкою Пукача О.П., для того щоб змусити Гонгадзе Г.Р. видохнути повітря, наніс останньому п'ятою декілька ударів у живіт в процесі удавлення. За таких обставин та продовження здавлювання ременем шиї у Гонгадзе Г.Р почались конвульсії, упродовж яких його, крім Протасова М.К., до настання смерті, також утримував за ноги Костенко В.М. Приблизно о першій годині ночі 17.09.2000 року в результаті наведених спільних, узгоджених, умисних дій підсудних та Пукача О.П., Гонгадзе Г.Р. помер. Згідно з висновком судово-медичної криміналістичної експертизи № 275-а від 21.07.2005 року смерть Гонгадзе Г.Р. могла настати від механічної странгуляційної асфіксії.

Упевнившись, що Гонгадзе Г.Р. не виявляє ознак життя, Протасов М.К. і Костенко В.М. з Пукачем О.П. скинули його тіло у викопану заздалегідь Поповичем О.В. прямокутну яму. З метою приховати скоєні тяжкі злочини, Попович О.В., за вказівкою Пукача О.П., дістав з багажного відділення автомобіля каністру з пальним, облив ним труп Гонгадзе Г.Р., який потім вони підпалили. У подальшому підсудні з Пукачем О.П. закидали яму з тілом Гонгадзе Г.Р. землею, замаскували місце поховання травою, викинули у лісі кавуни, які були у Гонгадзе Г.Р. при затриманні, перевірили чи не залишили вони у даній місцевості власних речей та на службовому автомобілі "Хюндай-Соната" з місця злочину зникли. Повертаючись до м. Києва, Попович О.В., з метою приховати скоєні злочини, замінив раніш встановлені на автомобілі номерні знаки, викинувши при цьому іноземні. Також по дорозі підсудні з Пукачем О.П., викинули у різних місцях належні Гонгадзе Г.Р. особисті речі, зокрема куртку, парасольку, туфлі та ключі. Крім того, пізніше Попович О.В. з Пукачем О.П. позбавились сумки та мобільного телефону Гонгадзе Г.Р.

Надалі невстановлені слідством особи розчленували та перепоховали обезголовлений труп Гонгадзе Г.Р., який 02 листопада 2000 року був виявлений місцевими мешканцями у лісовому масиві Улашівського лісництва Таращанського району Київської області.

Указом Президента України Віктора Ющенко № 1202/2005 від 23 серпня 2005 року за самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, вірність журналістській справі журналісту, керівнику проекту інтернет-видання "Українська правда" Георгію Руслановичу Гонгадзе посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Протягом 15 років тіло Георгія Гонгадзе залишалось непохованим через відмову зробити це його матері Лесі Гонгадзе, яка відмовлялася вірити у загибель свого сина. 30 листопада 2013 року Леся Гонгадзе померла. У березні 2016 року до Києва прилетіла вдова Георгія Гонгадзе Мирослава, яка після загибелі чоловіка переїхала разом із дітьми до США, після цього поховання стало можливим. 22 березня 2016 року Георгій Гонгадзе був похований у Києві у дворі церкви Миколи Набережного (вулиця Сковороди № 12), прихожанином якої він був.

У Києві у сквері на перетині вулиць Великої Васильківської та Єжи Ґедройця встановлено пам'ятник Герою. 15 вересня 2001 року у Києві на фасаді будівлі Національної спілки журналістів (вулиця Хрещатик № 27-А) було відкрито меморіальну дошку загиблим журналістам, на якій викарбувано ім'я Георгія Гонгадзе; 16 вересня 2020 року на цьому ж фасаді йому було відкрито індивідуальну меморіальну дошку.

Джерело.http://www.ukrgeroes.com.ua/GongadzeGR.html

Рафаїл Хомин - капелан УПА, який загинув від рук московитів.

Відомий талановитий іконописець, капелан УПА Рафаїл Хомин цілковито присвятив себе справі, яку доручив йому Господь. Історію монаха - студита написав Юстин Бойко.

"Монахи бувають різні, але їх об’єднує ревність щодо Божих діл. Саме вона спонукає їх цілковито посвятитися справі, яку їм Господь поручає.

Таким був єрм. Рафаїл Хомин. Загинув у віці 37 років як капелян старшинської школи УПА «Олені». Загинув 15 жовтня 1944 року, правдоподібно після Літургії, коли повертався до с. Липа", - написав Юстин Бойко.

Капелан до останнього підтримував довірених йому бійців. Історики стверджують, що монах загинув під час бою відділів УПА з органами НКДБ у Яворинах Сколівського району разом зі штабом коменданта старшинської школи УПА майором Федором Польовим - «Полем».

"Він був знаменитим іконописцем. Керував іконописною школою Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ у Львові. Був радником і посланцем праведного митрополита Андрея Шептицького.

Ось коротка хронологія його життя:

5 січня 1907 – народився в Піддністрянах, Жидачівський район, Львівська область.
15 березня 1931 - дияконські свячення.
22 березня 1931 - єрейські свячення усоборі св. Юра.

з 24 березня 1931 до 18 червня 1931 - сотрудник парохії в с. Ляшків.
з 18 червня 1931 до жовтня 1931 - сотрудник парохії в с. Вербилівці.
з 19 жовтня 1931 до вересня 1932 - студії в університеті.

1932 катехит для в’язнів греко-католицького обряду в Польщі (села Вісніч, Вронки, Равич).
з 10 вересня 1932 - тимчасовий душпастир в Жидятичах.

26 жовтня 1932 - прийняв схиму з ім’ям Рафаїл в Колегії Руссікум у Римі.
1933 освіта: студії у Лювені, Бельгія
15 жовтня 1944 - загинув в урочищі Глибоке, Долинський район, Івано-Франківська область.

Він вартує, щоб про нього пам’ятали!", - написав отець Юстин.

https://galinfo.com.ua

21 травня 1945р. Переговори між Українськими та Польськими повстанцями у селі Руда Ружанецька на Люблінщині.

Фото переговорів Українського та Польського підпілля.

21 травня 1945 року  – в Руді Ружанецькій на Грубенівщині (Польща) відбулася зустріч представників українського та польського національного підпілля. Українську сторону презентував уповноважений УГВР і УПА підполковник Лопатинський, польську – капітан Голембійовський. Вони повідомили про припинення антипольських дій на Львівщині, Станіславщині, Тернопільщині й антиукраїнських – у повітах Володава, Холм, Грубешів, Томашів Люблінський, Білгорай. Сторони висловилися за зближення та співпрацю в справі протидії радянізації краю.

https://teren.in.ua
https://old.uinp.gov.ua

Цей день в історії УПА - 21 травня.

29 - Іван Ліщинський - "Матюшенко"
25 - Іван Ковалевич - "Мирон"
*****
1944 рік
У селі Коршилівка на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і трьох військових Червоної армії, що займалися заготівлею продовольства.

1945 рік
Відділ УПА-Північ атакував дільницю винищувального батальйону в селі Заозер’я на Рівненщині. Знищені 10 бійців, 5 захоплено в полон, здобуто кулемет, 4 автомати, 7 гвинтівок.

Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Данилівці на Тернопільщині. Внаслідок тривалого бою загинув один підпільник, 5 застрелились останніми патронами.

У засідці біля села Честині на Львівщині повстанці знищили начальника слідчого відділу, двох військових НКВД і бійця винищувального батальйону.

Під час зіткнення з винищувальним батальйоном у Маневицькому районі на Волині повстанці знищили двох бійців і здобули дві гвинтівки.

1946 рік
У селі Рудківці на Рівненщині підпільники знищили дільничного і 4 військових МВД.

1947 рік
У засідці на шляху Яблунів – Космач на Станіславщині чота УПА-Захід знищила 3 військових МВД, ще чотирьох поранено. У перестрілці загинув один воїн УПА.

У селі Білоберізка на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений командир батальйону, особовий склад розігнано, здобуто кулемет, автомат і 5 гвинтівок.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Великополе на Львівщині загинули 4 підпільники.

У селі Шишківці на Тернопільщині повстанці знищили командира винищувального батальйону, здобуто 2 гвинтівки.

1948 рік
У селі Опака на Дрогобиччині підпільники знищили військового МВД, ще одного поранено.

У селі Вовче на Дрогобиччині повстанці із засідки знищили двох прикордонників, ще одного поранено.

1949 рік
Рій сотні «Басейн» УПА-Захід із засідки на шляху біля села Головецьке на Дрогобиччині на офіцерів МГБ, що на легковому автомобілі поверталися з облави. Знищені підполковник обласного управління МГБ, майор, капітан, смертельно поранені ще троє офіцерів. Здобуто кулемет, 3 автомати, гвинтівка, пістолети, оперативні документи. Повстанці відійшли без втрат.

1950 рік
У селі Гуменів на Станіславщині підпільники знищили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону. Спалено сільраду.

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

21 травня 1921р. у с. Лопушна на Львівщині народився Михайлишин Петро Степанович "Влодко", "Хорт" - охоронець ГК УПА Р. Шухевича.

Перший зліва Зенко» керівник охорони Шухевича. Третій зліва Петро Бухтяк. В центрі Петро Михайлишин-«Влодко». Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»
********
Був працівником техзвена Крайпроводу ОУН Закерзоння а також охоронцем О. Дяківа та Є. Пришляка. Лицар Бронзового Хреста Заслуги.

Джерело. Літопис УПА (календар на 2021р.)
******

Михайлишин Петро Степанович («Влодко», «Влодко ІІ», «Липа», «Чабан», «Хорт»; 21.05.1921, с. Лопушна Перемишлянського р-ну Львівської обл. – 20.12.1951, біля с. Старі Стрілища Жидачівського р-ну Львівської обл.) – лицар Бронзового хреста заслуги УПА.

Життєпис:
Член ОУН. Учасник збройного підпілля ОУН із літа 1944 р. Стрілець СКВ (3.08.-3.12.1944), охоронець Головного Командира УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» (3.12.1944-04.1945). У березні 1945 р. з групою охоронців скерований на Закерзоння для підготовки запасного укриття для Головного Командира УПА. Стрілець боївки зв’язку (04.1945-10.1947) і одночасно співробітник техзвена (літо 1946 – 09.1947) при Крайового проводу ОУН Закерзоння, охоронець Р. Шухевича (10.1947-03.1950), а відтак керівників Львівського крайового проводу ОУН Осипа Дяків – «Наума» (03.-11.1950) та Євгена Пришляка – «Яреми» (весна-осінь 1951). Загинув у бою з облавниками. Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (5.12.1947).

Джерело.
ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 60. – Арк. 256. Мороз В. Петро Михайлишин-«Влодко» // Шлях перемоги. – 2012. – 12 вересня.
Мороз В. Федір Кононович-«Циган»-«Павло» // Шлях перемоги. – 2012. – 26 вересня.
Вікіпедія.

21 травня 1951р. в лісах Любачівщини загинули кур'єри ЗЧ ОУН: Дмитро Баглай "Ворон", "Сук", Лев Баглай "Юрко", "Лис" та Ярослав Ґалат "Чайка". Десантовані літаком 15.05.1951р.

Ліси Любачівщина.

Любачівщина — Українська етнічна територія окупована польщею на якій здавна проживали Українці. 
******
З історії краю...

Якось, коли мій дідо, згадуючи про великі Любачівські ліси, сказав таку фразу: «Якби ви знали, скільки молодих хлопців і дівчат загинуло в цих лісах!». І це правда. В умовах суворого режиму окупації, регулярних розгулів польського бандитизму, грабежів, пожеж, а також активного поширення національно-визвольного руху, сотні молодих хлопців з навколишніх сіл добровільно вступали в ряди УПА. До цих пір пробирає гордість за цих справжніх чоловіків, які брали на себе відповідальність за свої сім’ї, за рідний край, за батьківщину…

Наше село Зубра – це переселене село. Більшість його сучасних мешканців поселилася тут після Другої світової війни в результаті насильницької депортації українців з території крайніх західноукраїнських земель впродовж 1944-1946 рр., які віддав Сталін Польщі і які тепер називаються Закерзонням. Тому участь наших родичів та односельчан у повстанському русі пов’язана з тими землями Закерзоння, а саме, їх частиною - Надсяння, на яких вони проживали до 1946-1947 рр., у час найактивнішої діяльності УПА. Основна частина жителів села Зубри – це вихідці з таких сіл Надсяння - Радруж,

Дев’ятир, Річиця, які тепер відносяться до Любачівського та Томашівського повітів Польщі.

Після депортації 1944-1946 рр. та акції «Вісла», якою польська комуністична влада завершила етнічну чистку теренів Закерзоння від українців, діяльність УПА на цих теренах була припинена. Доля багатьох повстанців вирішилася по-різному. Одні за вказівками керівництва УПА похідними групами пішли на Захід через Чехословаччину на територію Західної Німеччини, окупованої по завершенні війни американцями, причому частина досягла мети, а інші – були схоплені чехословацькими комуністами та передані Польщі. Інші – перейшли з родичами до території УРСР, аби продовжувати підпільну боротьбу тут. Ще інші – залишились на своїй рідній землі та продовжували воювати тут. Тому історія підпільної боротьби наших краян пов’язана як з теренами Надсяння (Любачівщини) так і з територією Львівщини (селом Зубра).

Автор:
Супик Любов Богданівна - вчитель історії.