Майже шістдесят років волинянка потайки доглядала могилу повстанця.

Любешівські активісти біля могили повстанця Івана Гаврилюка

****

Коли любешівські активісти реабілітації учасників національно-визвольних змагань за незалежність України розшукували й освячували могили патріотів на теренах району, слідопитська стежина привела їх і на селищний цвинтар. Те, що там похований вояк УПА, стало справжньою сенсацією. Адже впродовж панування комуністичної влади навіть могили її ворогів були їй небезпечними, тому зрівнювали їх із землею якщо не в прямому значенні, то принаймні забуттям і запустінням. А та могила була доглянута, зі стареньким, але рівним хрестом, рушничком на ньому. Правда, імені на хресті не було. Проте ім'я похованого Віра Савчук, мешканка Любешева, пам'ятала добре. Саме вона, тримаючи в серці майже шістдесят років страшну для тих часів таємницю, доглядала могилу, незважаючи на можливі фатальні наслідки, схиляла голову перед хрестом, вішала на ньому рушники.

Восени сорок третього німці без бою здали Любешів підрозділу УПА. Провівши на центральній вулиці своєрідний парад-огляд, повстанці наступного дня пішли в наступ на з'єднання Федорова. У Любешеві залишилася польова кухня та кілька дозорців, котрі патрулювали вулиці. Незабаром, уночі, на містечко напали червоні партизани, зав'язався короткий бій, повстанці відступили в Деревок, але один залишився лежати на вулиці. Його роздягнений труп любешівці знайшли вранці.

Випав тоді якраз перший сніг, і на білому фоні, в білому спідньому, скоцюрблене тіло мертвої людини жахом холодило жили. У забитому хлопцеві впізнали Івана Гаврилюка, колишнього поліцая місцевого постерунка, котрий улітку разом з іншими подався в УПА.

А партизани наводили порядки далі і єдиною жертвою не обійшлося: вбили Архипа Горщара, ще двох невідомих осіб.

На той час помер якраз Вірин двоюрідний брат і Данило, її батько, робив йому труну. На подвір'я прителющився партизан, хижо наставив на чоловіка зброю.

– Що, бульбашеві гроба робиш?

– Ні, своєму небожу,– спокійно відповів Данило.

Партизан поплентався назад, спіймавши облизня.

Наступного дня хоронили брата, інших забитих, похоронили поряд і «бульбаша» Івана...

Навесні ще одна жахлива трагедія сталась у Любешеві, зав­давши великого непоправного горя Вірі та її сім'ї.

Знаючи, що Любешівський район наповнений партизанами, повстанцями, іншими ворогами Рейху, німці неодноразово бомбили окремі села району. Четвертого березня німецький бомбардувальник, зловіще махаючи крилами з чорними хрестами, зі страшним ревом закружляв над містечком.

Замість заховатися, як робили раніше, до льоху, Віра з матір'ю та братами-сестрами причаїлися під високими мурами костелу. Пілот помітив нещасних людей, що злякано втискались у кам'яну стіну, і метнув бомбу прямо в них. Прогримів оглушливий вибух, нестримна сила підхопила Віру й кинула в темінь небуття. Коли ж дівчина отямилася, то дізналася, що мама і дві сестри загинули, ще одна сестричка та брат, як і вона, поранені. Згоріло їхнє обійстя, коні, корови, інша живність, сільськогосподарський реманент. Крім того, грабіжники залізли до льоху й вибрали з нього все. Данило, який уникнув бомбових уламків і вогню, бо не був тоді вдома, пішов по хатах просити хоч якусь стару сорочку рани дітям перев'язати...

Віра одужувала довго, не було ліків, рани гнили, вже і черва в них позаводилася. Згодом у Любешів увійшли червоноармійці і їхні медики трохи підлікували нещасну.

Нарешті рани в дівчини загоїлись і вона стала на ноги. Але на могили рідних змогла вибратися лише наступної весни. Тут і побачила біля них ще одну могилку, відтак дізналася, що в ній похоронений «бульбаш» Іван.

Шкода стало дівчині нещасного, що лежав далеко від рідної хати (казали, що він із Каменя-Каширського родом), що нікому і голови схилити над могилою, і землі, що осунулася, поправити. Доглядаючи могили матері, сестричок, то пагорбок порівняє, то бур'яни виполе, то барвінок посадить і на Йвановій, то рушничка вишиє й повісить на його хресті. А коли хрест зогнив, поставила новий. І все це потай, не ділячись таємницею ні з чоловіком, ні з рідними дітьми. Бо знала, що навіть одного необережного слова буде досить для страшних наслідків. 

Так і прожила з цією таємницею жінка до наших днів. У страху, та страх перемагала людяність. Могила чужої людини стала їй близькою, як і могили рідних. Але водночас була і тяжким хрестом на плечах, який вона жертовно несла все своє життя.

Джерело.https://history.rayon.in.ua/topics/392344-mayzhe-shistdesyat-rokiv-lyubeshivka-potayki-doglyadala-mogilu-povstantsya

17 червня 1899 р. народився чотар УГА, художник Іван Кучмак.

Народився у селі Заднишівка, нині належить до смт Підволочиськ, помер – 12.05.1977 р., м. Нью-Йорк, похований у м. Баунд-Брук, США)

****

Живописець, графік. Член Об’єднання мистців українців в Америці (1952). Навчався в українських гімназіях Тернополя та Львова. 1917 вступив у полк УСС. У період ЗУНР – четар УГА. Від лютого 1920 – у Червоній УГА. Потрапив у польський полон, інтернований у таборі поблизу м. Тухоля (Польща). 

Навчався 1922–24 в Академії красних мистецтв у Кракові. Відтоді – у Києві. 1926 повернувся в Галичину. Цього ж року виїхав до Канади, перебував у Торонто. 1936 переїхав до США, оселився у Нью-Йорку. В обох містах відкрив власні малярські школи. У 1930–40-х роках розписав 12 церков. Від 1954 – учасник виставок українських митців США; персональні пройшли у Нью-Йорку (1962, 1965, 1967, 1971). 

Належав до провідних художників Української діаспори, які відтворювали історію національно-визвольної боротьби 1914–20. 

У картинах і малюнках зображував бої УГА, звитягу вояків. 

1968 видав листівки зі своїх картин: "Стратегія розвідки" (УСС 1914–18), "За наш Львів" (УСС, листопад 1918), "Слідом за ворогом", "Курилася доріженька" (обидві – УГА 1919), "До останнього набою" (оборона Хуста 1939). 

У монументальних полотнах "Пацифікація" та "У Сибір" викрив репресії польських і радянських режимів проти Українського народу. 

Малював сільські побутові сцени, портрети і краєвиди; створював декорації до театральних вистав, оформлення кінофільмів, обкладинки "Альманаху УНС". Окремі роботи зберігаються в Українському культурно-освітньому центрі у Вінніпезі, Українському інституті Америки в Нью-Йорку та Українському музеї і бібліотеці у Стамфорді (США).

http://grynyov.art/

17 червня 1994 р.– помер чільний діяч ОУН Юліан Химинець.

Химинець Юліан (18.07.1911, с. Підгоряни тепер м. Мукачево, Закарпатська область — 17.06.1994, м. Кергонксон, США).

Закінчив початкову школу, а у 1922 році поступив до Мукачівської «горожанської» школи. З 1926 продовжує навчання у державній торговельній академії в Мукачево, яка була перенесена сюди з Ужгорода. Після закінчення академії з 1 грудня 1930 працює на посаді секретаря торговельної академії.

У 1930 році стає секретарем міської «Просвіти». Наприкінці 1932 року заснував екзекутиву ОУН Закарпаття, яка була поділена на легальну частину — на чолі із Степаном Росохою та підпільну, яку очолив Юліан Химинець. Упродовж жовтня 1938 — березня 1939 виконував доручення керівника Карпатської України Августина Волошина, також виконував обов'язки зв'язкового між Проводом Українських Націоналістів та Головною Командою Карпатської Січі.

29 березня 1939 переїхав до Відня. Тут він очолив допомоговий комітет для біженців із Закарпаття. У Відні став студентом університету, був арештований гестапо, перебував у концтаборі Заксенхаузен. Після війни опинився в Інсбруку, де став секретарем Українського допомового комітету.

Разом з дружиною емігрував до США. Брав активну участь у громадсько-культурному і політичному житті української діаспори, працював в «Рідній школі», Українському Конгресовому Комітеті Америки, Земляцькому Карпатському Союзі, головою якого був декілька років.

За матеріалами: Мірчук Петро. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки

17 червня 1947р. у бою з московитами загинув полковник УПА Володимир Якубовський «Бондаренко». Останній набій зберіг для себе...

Якубовський Володимир (“Бондаренко”, “Стрийський”; 1915, м. Залізці Зборівський р-н Тернопільської обл. – 17.06.1947, біля с. Вівся Козівського р-ну Тернопільської обл.). 

Закінчив польську школу кадетів у Варшаві зі ступенем підхорунжого, потім вчився в летунській школі у Львові і був приділений до авіаполку у Львові (за ін. даними в Познані). Військовий референт Бережанської округи ОУН (1943-03.1944), начальник штабу ВО “Лисоня” (12.1943-06.1947), командир підстаршинської школи ВО (01-02.1944), командир куреня (05.1944-поч.1945), фактично виконував обов’язки військового референта ОУН Подільського краю (11.1944, 1946-1947), у наказі ГК УПА ч. 5/52 від 14.10.1952 р. відмічений як командир ВО “Лисоня”; хорунжий (26.01.1944), поручник (15.04.1945), сотник (22.01.1946), майор (22.01.1947), полковник (з датою смерті); відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (1.01.1945).

Упродовж своєї п'ятирічної діяльності в лавах УПА Володимир Якубовський організував, виховав і вишколив десятки старшин і підстаршин та кілька сотень повстанців. Найвідоміші бої сотень УПА під керівництвом «Бондаренка» відбулися в лісах біля с. Слов'ятин (Підгайці), біля с. Поручин (Бережани), біля с. Лопушне (Почаїв), на хуторах Альбанівка (Зборів)

Останній бій!

17 червня 1947, Володимир Якубовський («Бондаренко») та його побратими Михайло Кріль («Міша»), Станіслав Кикіш («Рись»), Іван Мороз («Остап»), Федір Борнатович («Ліщина») та два працівники СБ зайшли, під час зачисток терену російськими окупаційними військами, до криївки на полях біля с. Вівся. При наближенні ворогів вони вийшли з криївки і дали бій, знищивши багато ворогів. В бою загинули усі, крім «Бондаренка», котрий прорвавшись із оточення натрапив на нову шеренгу ворогів. Вистрілявши усі набої та знищивши ще кількох окупантів, він останнім набоєм застрелився.

Похований у Залізцях. 

За матеріалами: Воєнна округа «Лисоня». Документи і матеріали/Упорядники: С. Волянюк, В. Мороз

Цей день в історії УПА - 17 червня.

Командири ВО Лисоня: Василь Шепета "Чорний", Володимир Якубовський "Бондаренко", Михайло Хома "Юрко", Богдан Федик "Крук". Іван Юхнович "Кок"

1945 рік

У селі Слобода-Банилів на Чернівеччині повстанці знищили начальника слідчої групи НКВД.

У бойовому зіткненні з загоном НКВД, що проводив облаву в селі Вирів на Львівщині, повстанці знищили 4 військових, двох поранили. Загинув один повстанець, решта відійшли без втрат.

У засідці біля села Боянець на Львівщині підпільники знищили 3 військових НКВД, ще трьох поранено. Спалено вантажний автомобіль.

1946 рік

Четверо воїнів УПА змушені були прийняти бій із великим загоном МВД у селі Пилипи на Станіславщині. У перестрілці знищили 16 військових, але всі загинули.

1947 рік

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Сушиця на Дрогобиччині знищив будівлю і обладнання молочного заводу.

Відділ УПА-Захід прийняв бій із ротою МВД біля села Вівся на Тернопільщині. Знищені 3 військових, ще 6 поранено. Загинули всі 5 бійців УПА, в тому числі: командир воєнної округи «Лисоня» УПА-Захід Володимир Якубовський – «Бондаренко» та надрайонний референт СБ (служби безпеки ОУН) Станіслав Кикіш – «Рись».

У сутичках із загонами МВД у селах Болохів і Мишин на Дрогобиччині повстанці знищили сержанта і рядового МВД, ще двох важко поранили.

1948 рік

Дво рої сотні «Лемківська» УПА-Захід влаштували засідку на шляху біля села Смільниця на Дрогобиччині. Знищені підполковник, лейтенант і троє рядових полку внутрішніх військ. Здобуто 2 автомата і 2 пістолета.

У сутичці з опергрупою МВД у селі Городовичі на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Петро Петриківський – «В’юн».

1949 рік

У засідці біля села Лімна на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових МВД.

У селі Пилипче на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу (він же секретар райкому ЛКСМУ).

1950 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Виців на Дрогобиччині загинули двоє підпільників, у тому числі – станичний ОУН Михайло Луцевич – «Бистрий».

У сутичці з пошуковою групою МВД (яку підтримував літак ПО-2) у селі Боратин на Рівненщині загинули надрайонний провідник ОУН «Гроза» і районний провідник ОУН «Петрусь».

1954 рік

У селі Жураки на Станіславщині повстанці знищили радянського активіста.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті.

16 червня 1950р. у Львові під час слідства загинув Григорій Голяш "Бей" - військовий референт Бережанського окружпроводу, оргреферент Подільського крайпроводу, спецкурєр Р. Шухевича.

Народився 19 серпня 1910 року в селі Бишки (тепер Тернопільського району Тернопільської області) в селянській сім'ї.

Член ОУН з 1932 року. Протягом 1932—1937 керівник станичної мережі ОУН у рідному селі, згодом військовий референт Бережанського повітового проводу ОУН. З літа до осені 1939 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. 

Після окупації території Західної України радянськими військами восени 1939 перейшов на захоплену німцями територію Польщі, де до лютого 1941 служив у поліції в містечку Стараховіце.

У лютому 1941 Григорій Ґоляш з групою підпільників ОУН нелегально перейшов кордон на територію СРСР і до червня 1941 року виконував обов'язки військового референта Бережанського окружного проводу ОУН. Був особистим кур'єром та охоронцем крайового провідника ОУН на ЗУЗ Михайла Степаняка протягом 1941—1943.

Влітку за завданням ОУН вступив до лав дивізії СС «Галичина». Після бою під Бродами у липні 1944 знову перейшов до підпілля ОУН. До серпня 1945 був організаційним референтом Тернопільського обласного проводу ОУН.

Протягом серпня — жовтня 1945 року обіймав посаду керівника пункту зв'язку крайового проводу ОУН «Поділля». З жовтня 1945 до 1950 року Григорій Ґоляш спеціальний кур'єр Романа Шухевича, відповідальний за організацію конспіративних квартир.

Ув'язнення і загибель:

27 квітня 1950 заарештований військами МДБ. Під час захоплення вчинив збройний спротив та невдалу спробу самогубства. Перебуваючи під слідством у внутрішній в'язниці Управління МДБ Львівської області, 16 червня 1950 викинувся з вікна і загинув.

Причини смерті у висновку Львівського судово-медичного моргу:

Смерть Г І. Ґоляша наступила від масивної травми голови, супроводжуваною пошкодженням м'яких тканин голови та обличчя, роздробленням кісток черепа та масивним пошкодженням мозкової тканини великих півкуль мозку; крім того, на трупі було виявлено: відкритий перелом правого стегна, закритий перелом гомілки та чисельні садна шкіри на нижніх кінцівках. Всі вказані пошкодження утворилися при падінні тіла Ґоляша з великої висоти на тверду, тупу з нерівностями поверхню, причому падіння було на голову, а пошкодження на ступнях ніг у вигляді чисельних садин шкіри, очевидно, утворилися від зіткнення зі стіною будівлі при сповзанні тіла вниз. ... Смерть насильницька - травми від падіння з висоти. Враховуючи обставини випадку, а також характер пошкоджень, виявлених на трупі Ґоляша, є підстави вважати, що смерть Ґоляша наступила в результаті самогубства.

Вшанування пам'яті:

7 липня 2002 року Григорію Ґоляшу відкрито у Львові меморіальну дошку на приміщенні колишньої в'язниці НКВС по вулиці Степана Бандери 1.

Джерело. Літопис УПА та Вікіпедія.

Прочитайте спомин.. пам'ятайте... розповідайте. З боїв куреня "Прута". Спомини (автор: Когуч Павло).

По засідці в с. Дідушицях більшовицька зграя бушувала по цілій Стрийщині. За всяку ціну хотіла відплатитися за свої втрати.

Ми орієнтуємось, що ворог підтягнув більшу кількість війська за нами. Ми обережно лявірували селами. На постоях давали ми сильні застави і стійки. На кожному кроці ми були приготовані зустрінути більшовиків.

Село Тростянець. П'ятий день на засідці, заквартировуємо. Курінь розмістився по цілім селі сотнями. Кожна сотня охороняла свій відтинок. Ціла моя сотня по тригодиннім відпочинку була заалярмована. Більшовицькі мерзотники великою навалою сунули в напрямі моєї сотні. Цей відтинок охороняла чота Морозенка. Підкріплюю заставу ще одною чотою. Про наступ ворога повідомляю курінного Прута.

Сильний, несподіваний барабанний вогонь повстанських кулеметів примусив «сталінських дітей» панічно відступати.

– Відступати! – повідомив командир куреня.

Вдруге розбійницькі загарбники дістали від наших повстанців, залишаючи знову більшу купу свого м'яса.

Ми пляново відступали без жертв, тільки трьох стрільців легко ранених.

Більшовики бачили, куди ми подалися. Вони спрямували свої сили за нами. Натрапивши на наш слід, намагалися оточити нас. Слід згубити неможливо, бо земля вкрита снігом. Вогкий, гнилий сніг по коліна спиняє швидкий марш нашого відділу. Намагаємося скоро дістатися до лісу. Краще прийняти кругову оборону в лісі, як на чистому терені. Ліс прийняв своїх гостей і взяв у свої обійми.

Нам не було доцільно зав'язуватися в бій з дуже чисельним ворогом. Команда куреня рішає, щоб відділ посувався швидкою ходою далі.

Маршуємо ночами й, якщо можливо, днями. Вечорами заходимо в близькі села дещо з'їсти та йдемо далі. Наша розвідка цілий час слідить за рухом ворога. За повідомленням розвідки орієнтуємося, що більшовики підтягнули дуже великі сили і бльокують села, роблять облави на ліси. Бачимо, що ситуація небезпечна. Недоцільно було стрілецтву, перемученому маршами, недоспаними ночами, виголодженому, зав'язуватися в бій з таким сильним противником.

За наказом командира куреня відділ посувається в напрямі Чорного лісу.

Ясне блакитне небо освічувало лісову дорогу повстанцям. На землі й на деревах білів сніг. Зморені голодом, обдерті стрільці ледве волікли за собою ноги. Тяжке пережиття відбивалося на їх обличчях. Важкою ходою стрілецькі ряди посувалися далі.

Здорове, свіже лісове повітря скріплювало сили стрільців. Надвечір ми наблизилися до села Майдан-фабрики. Над яром, повитим туманом, розташувався курінь «Підкарпатський».

З темної пітьми зачали виринати вогники розпалених ватр. Голодом і втомою виснажене стрілецтво розляглось довкола ватр. Навколо сумно, похмуро. Час від часу доходить до табору скрегіт сполоханих стійковими сорок. Перемучене стрілецтво, впавши на снігову постіль, твердо заснуло...

–Алярм!... Алярм!... Алярм!...

– Більшовики справа!... Прийняти кругову оборону! Без наказу не відступати! Стріляти цільно по ворогові! Не тратити надармо набоїв! – чути гомінкі слова команди.

– Ура!... Ура!... Ура!... Впєрйод!... – диким звірячим голосом кричала дика зграя.

Повстанський кулеметний, автоматний вогонь змусив більшовиків прилягти до землі. Вони, хоч зазнали втрат, все ще просувались уперед.

Холоднокровно українські повстанці дивились на наступаючу зграю. У серцях стрілецтва горіла ненависть до жорстокого ворога.

– Огонь!... Огонь!... Сильніший огонь!... – Вперед, хлопці!... Вперед!

...Посилення вогню, відвага, енергія, юнацький запал примусили ворога панічно, залишаючи зброю, втікати.

Раділа душа повстанців, дивлячись як багато численніший ворог утікає. 25 березня. Ранок.

Команда куреня рішає – від місця бою посунутися кілька кілометрів дальше. Від командира куреня командири сотень дістають відповідні доручення.

Розтягнувся довгий стрілецький шнурок. Відділ посувається з переднім, заднім, бічними забезпеченнями. Моя сотня маршує позаду. Завданням сотні було забезпечити зади відділу.

Виголоджені стрільці пробивали грубу верству снігу виснаженими ногами. Стрілецькі ноги глибоко поринали в сніг і лишали за собою виразну, вбиту стежку. З тяжкою втомою ми добились над село Присліп.

Полудень. 12-та година. Стрілецтво ослабло до тієї міри, що йти далі не було сили. Зупиняємося. Розгорілися знову ватри. Розміщено застави та стійки. У стрільців веселий настрій, хоч три дні нічого не їли. Мужні стрільці ділилися враженнями з сьогоднішнього бою. Можна було бачити людей зі сталі, твердих, загартованих.

Не довелось довго відпочивати. По двогодинному відпочинку стійкові моєї сотні голосять, що з двох сторін на нас іде більша кількість «куфайників» .

Сотня розтягнулася в лінію оборони. Посилаю зв'язківця до курінного Прута.

Настали хвилини напруження, що бувають перед кожним боєм. Доведеться вдруге сьогодні мірятися з жорстоким ворогом. Міцно бились у грудях стрілецькі серця. Повстанці з напруженням чекають наказу своїх командирів. З-поміж дерев показалися постаті ворога. Вони, мов навала, сунули в нашому напрямі.

– Бий стерву!... Цільно!... Бий сталінську заразу!...

Знялася страшна кулеметна тріскотня. З-поміж крику стрільців виривався єхидний вереск: – «Ура... Впєрйод...За Сталіна!...»

– Дужче бий більшовицьку наволоч!...

– Більшовики дуже близько! Приготувати ґранати!

Кругом нас страшно гуркотіло, тріскотіло. Гримів запеклий бій. Припечена кулеметним вогнем кремлівська гадь була змушена відступати. Але по часі знову почала наступ. Знову закипів бій.

– Набоїв!... Брак набоїв!... – доноситься з правого й лівого боків оборонної стрілецької лінії.

– Кидай гранати!... – загриміли ручні гранати.

Від гранатних розривів задрижала земля. По півторагодиннім запеклім бою дістаю наказ від курінного Прута: «Відступати». Відступаючи, повстанці забрали трьох убитих своїх дорогих друзів, між ними ройового Тараса.

– Ми відплатились за вас, дорогі браття! – твердо заявились повстанці.

Ці героїчні подвиги виховували, вщіплювали в повстанців героїзм, відвагу й самовідданість. Вони своїм героїзмом відстояли честь українського вояка.

На другім боці села Присліпу, на горбі розташувався наш відділ. Шоста година по полудні. Маршувати далі днем неможливо. Одну з сотень підкріплено амуніцією. Холоднокровно ждемо ворога. Не зважаючи на фізичне виснаження, повстанці все думають про відплату за смерть трьох своїх друзів. Моральний стан стрілецтва, хоч і в дуже тяжких обставинах, був направду подиву гідний.

З села, в напрямі гори, де ми розташувались, розстрільною наближались вперті «шміраки». Втретє доведеться «вітати дорогих гостей»...

– Кулемети на становища!... Підпустити близько!... Ждати на наказ!... – по розстрільній проходять слова наказу курінного. Я з курінним заліг з роєм Ґонти. До цього ж роя більшовики були найближче.

– Слухай, малий, ти здорово жариш цих «Іванів» – жартує з кулеметником курінний.

– Огонь!... Бий!... Огонь!...

Тра-та-та-та-...тра-та-та-...та-та-та... – заграли стрілецькі кулемети.

Цільний перехресний повстанський вогонь прорідив ряди ворога. Решта більшовиків, рятуючи своє життя, дала ногам знати.

Так вітали своїх «гостей» українські повстанці 25 березня 1945 року. На місцях боїв ворог залишив зі 160 вбитих! Гідно відплатилися за трьох друзів.

На вечірньому небі замерехтіла перша зірка.

Тиха ніч, закривши нас своїм чорнявим серпанком, товаришила нам у наш любий Чорний ліс. А він нетерпеливо дожидав своїх вірних завзятих синів. Коло півночі веселі чорноліські ватри цілували нас своїми палкими устами.

Джерело інформації. http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/zboievkurenaprutaspominiavtorkogucpavlo

16 червня 1971р. у Мордовії на 34-му році ув'язнення помер Михайло Сорока, Український політичний діяч, дисидент, член ОУН.

З сином Богданом 1948 р. Фото з родинного архіву.

За підозрою у причетності до ОУН у 1937 р. уперше був засуджений польською владою на 5 років. У 1940 р, був засуджений уже більшовиками. У таборі під Воркутою створив підпільну організацію "ОУН-Північ", яка боролася за права політичних в'язнів. За це 1952 р. був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

У 1954 р. брав участь у Кенгірському повстанні політв'язнів.

Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів.

Перепохований у Львові.

https://www.istpravda.com.ua/

*****

Народився 27 березня 1912р. в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу.

Навчався в Тернопільській ґімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. Від 1927 року навчався в українській ґімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора.

Після хвилі арештів найактивніших оунівців у 1934-му стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Його направляють у Західну України для підготовки нових кадрів.

1937 року польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького.

Вийшовши на волю, у січні 1940-го вступив на математичний факультет Львівської політехніки, увійшов до Крайового проводу ОУН. Одружився з Катериною Зарицькою. 

Та їхнє сімейне щастя тривало лише чотири місяці. Уже в березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу.

У 1947 році. на Воркуті Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб», – писав Михайло Сорока у листі на волю. Поява такої організації стала однією з причин утворення у 1948 році таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних.

У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.

Того ж року Сороку знову заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Один із керівників Кенгірського повстання (1954), автор гімну повсталих «У гарячих степах Казахстану».

На початку 1960-х працівники КГБ привозили його в Київ, Львів, Тернопіль, аби показати «щасливе життя радянської України», влаштували побачення з сином та родичами («мене водять наче одного із екземплярів зоопарку», – згадував у листах), однак своїх поглядів так і не змінив. Був переведений до Мордовії, де керував культурним життям політв'язнів (проводив вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі України тощо), підтримував інших в’язнів.

З початку 1960-х років Михайло Сорока відбував ув’язнення в мордовських концтаборах. Помер від інфаркту під час прогулянки 16 червня 1971-го у таборі № 17 в Мордовії (Росія).

21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерина Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/27/1911-narodyvsya-odyn-z-lideriv-kengirskogo-povstannya-myhaylo-soroka

Загинула в Норільску: Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

Два джерела інформації.

Марія Гуменюк — зв’язкова УПА «Калина».

******

…Оповідають, що в неї були великі голубі очі, та й сама вона була гарною, можливо, навіть «першою дівчиною» в гуцульському селі Яворові.

Розказують також — Марія Гуменюк, 1926 р.н., дочка Федора і Гафії, росла талановитим дівчам, змалку опанувала художню вишивку, ткацтво, гарно співала, малювала і навіть грала на мандоліні — інструмент часів Першої світової війни приніс батько. У родині Гуменюків було шестеро дітей, жили в середньому достатку, політикою цікавилися мало, але брали активну участь у роботі сільського осередку «Просвіти». Коли в 1942 році на Гуцульщині започаткувався національно-визвольний рух, старший син Іван і молодша дочка Марія вступили до лав підпілля.

Повстанські дороги зв’язкової УПА Марії-«Калини» пролягали Гуцульщиною і Буковиною. Її старша сестра оповідала: «Дисципліна там була залізною. Коли надходив наказ перенести «штефету» (зашифроване письмове повідомлення), то це могла бути морозна ніч, хуртовина чи дощі з громами — байдуже. Він мав бути виконаним належним чином і в обумовлений строк.

Не раз і не два Марія виходила з хати опівночі, а поверталася на другий-третій день — змучена, вся в болоті, з промоклими постолами. Де була і з ким зустрічалася — про це нікому ні слова не говорила. Ми, домашні, й не намагались вивідати, лише дєдя (тато) дивився на сестру співчутливо й неоднократно повторював: «Дитино-дитино, що тебе чекає? Як у воду дивився…».

«Калину» захопили 29 жовтня 1945-го і понад півроку катували на допитах — спочатку в Косові, а згодом в Коломиї. Трималася стійко і, як твердять, називала зв’язки лише з тими, хто на той час загинув, — в усякому разі нікого з її «подачі» не було ні заарештовано, ні переслідувано.

Аж у другій половині травня 1946-го її судив військовий трибунал МВС Станіславської області (хоча й не була військовозобов’язаною СРСР і не приймала відповідної присяги — така ось казуїстика радянської судової системи!). Як членкиня революційної ОУН (чого не заперечувала!) отримала «стандартний» термін покарання: 10 років таборів і ще 5 обмеження в правах. Відбути присуджене і залишитися живою їй не судилось…

«Суверенна УРСР» (аякже — повноправний член ООН!), як відомо, не мала на своїй території мережі тюрем, де б відбували терміни засуджені за статтею 58 тодішнього карного кодексу («Контрреволюційна діяльність»), тож БУКВАЛЬНО ВСІХ таких «зеків» везли в «братню» РСФСР. Марія потрапила до Комі АРСР — поселення Кочмес неподалік Інти і Воркути. Це був суто табірний «посьолок», бо після згортання «архіпелагу ГУЛАГ» від нього залишився тільки… цвинтар з одним-єдиним меморіальним Хрестом, а за назвою «Кочмес» нині не знайдеш нічого — ні на карті, ні в Інтернеті.

Із табірної зони Л.К. 274/3-Т Марія писала листи, прикрашаючи кожен з них малюнками квітів. Чудом збереглися дві її листівки, зроблені з кори тамтешньої берези (див. фото), напис на звороті гласить: «Дорога сестричко, посилаю Тобі щирі побажання на цій скромній корі з сибірської берізки; ця берізка оповість Тобі про наше горе та пережиття. Вона рівно ж з нами терпить цей острий клімат та вразливі північні вітри. Марія, 8/ХІ 46».

В іншому листі Марія виклично писала, що їх заставляли «святкувати» річницю більшовицької жовтневої революції, а «ми — пише — при тій оказії відсвяткували Дмитрія». Така поведінка спричинила численні переслідування тюремників і врешті-решт найбільш «невиправних зеків» етапували до Норильська — «міста, спорудженого на кістках осуджених». По дорозі їх нещадно пограбували, так що в першому листі з нового місця нескорена зв’язкова УПА повідомляла: «Привезли нас на холод і на голод — доведеться погибати».

Але творча натура дівчини навіть у цих нелюдських умовах нуртувала діяльністю, несумісною з ідеологією «правильної радянської людини» — вона починає вишивати, використовуючи доступні підручні матеріали й надсилає своїй мамі (до речі, виселеній в Караганду) хустинку з крамольним написом — «На спомин мамці з ляґру 1947 р.». Невсипуща цензура з «Чорного кабінету», описаного Леопольдом Авзеґером, котра займалася перлюстрацією поштових пересилань «проморгала» цей явно «антирадянський твір» і він зберігся донині…

За «порушення правил поведінки» Марію дуже часто карали то «штрафним ізолятором», то БУРом («барак усиленного режиму»), що не могло не відбитися на здоров’ї — особливо в умовах напівголодного утримання та суворого клімату Заполяр’я, й 13 листопада 1950-го її не стало. Не виключено, що смерть була насильною, але в кримінальній справі 9729 П про це нічого не сказано. Як і про те, що було вчинено з тілом померлої, і, якби не свідчення Дарії Кошак-«Христі», — добре знаної підпільниці в Косові, то ніхто б і не довідався: померлу Марію Гуменюк-«Калину», як і тисячі інших закатованих, було викинуто у відпрацьовану шахту з добування нікелевої руди неподалік гори Шмідта. Там спочивають сотні борців за волю України. Вічная їм пам’ять!

Василь Павлів.

«Гуцульський край», №34, 23.08.2019 року

(Дослівно мовою оригіналу - статті).

*****

Марія Гуменюк народилася 1926р. у старовинному с. Яворів, що на Гуцульщині, у багатодітній родині. Крім неї, у її батьків, Федора і Гафії, було ще два сини й донька. Першою і найкращою подругою для Марії стала її старша сестра Параска – вірний і надійний порадник, поціновувач її багатьох здібностей. Щедро обдарована природою, Марія з раннього дитинства чудово малювала й співала, самостійно засвоїла гру на мандоліні та гітарі, мала успіх як акторка у виставах драмгуртка місцевого осередку товариства «Просвіта». Зважаючи на такі риси характеру Марії, як допитливість, відповідальність, рішучість та доброзичливість, можна припустити, що цю чарівну дівчину із розвинутим почуттям власної гідності очікували неабиякі успіхи на життєвому шляху. На жаль, цей шлях для Марії видався коротким і трагічним.

У червні 1941р. Марія успішно закінчила сільську семирічну школу. На початку німецько-радянської війни, як і більшість її однолітків, долучилася до активної підтримки місцевих учасників визвольного руху. Навесні 1944р. склала посвяту і була зарахована до складу членів Організації українських націоналістів (псевдо «Калина»). За умов суворої конспірації ніхто із членів її родини не мав знати, що вона – заступник станичної, а також зв’язкова навчальної сотні куреня «Гуцульський» Воєнної округи-4 «Говерла» УПА-Захід.

Марію заарештували 29 жовтня 1945р. Цього дня неподалік Яворова у перестрілці з опергрупою НКВД загинув її коханий – повстанець із сотні Івана Шкондеюка («Святослава»). Коли оперативники на мотузці тягли його мертвого через села, Марія в нестямі вигукнула: «Убивці!». Під час тривалого слідства, що супроводжувалося тортурами, вона трималася стійко і жодного повстанця не видала.

18 травня 1946р. Марію засудили о 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу, а далі етапували до табірного пункту на станції Кечмес Інтинського виправно-трудового табору (нині Республіка Комі, Російська Федерація). Там дівчина працювала у бригаді, яка осушувала болота навколо станції, а також на підсобних будівельних роботах. Було нелегко, проте Марія не втрачала віри у власні сили. Свідченнями цього були її листи до Параски – на невеличких клаптиках паперу (зокрема, саморобному з береста), на яких неодмінно були чудові замальовки, а за змістом нерідко інакомовні.

У лютому 1948р. Інтинський табір увійшов до складу системи таборів ГУЛАГу «з особливо суворим режимом утримання для особливо небезпечних політичних злочинців» і був перейменований в особлаг № 1 або Мінлаг. І за таких нестерпних умов Марія заохочувала своїх подруг-політв’язнів до «націоналістичних проявів», зокрема відмовлятися від святкування радянських «червоних дат».

Імовірно, через безкомпромісну позицію і демонстративне небажання трансформуватися в «советского человека», влітку 1949р. Марія потрапила на етап до Горлагу (особлаг № 2) (нині м. Норильськ Красноярського краю, Російська Федерація). Спочатку їхній новоприбулий «контингент» з Інти налічував 150 дівчат, а рік по тому, через переохолодження та виснаження, серед живих залишилося лише декілька десятків осіб. Марія це передбачала, тому не випадково в листі з Норильська до Параски вона бідкалася, що «привезли нас на холод і на голод. Доведеться, мабуть, погибати».

Марія померла 13 листопада 1950р. внаслідок запалення легенів. Похована на табірному цвинтарі біля підніжжя гори імені Шмідта на околиці м. Норильська. Реабілітована 20 лютого 1992р.

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення.

лист - (березова кора) Марії Гуменюк до сестри.

*****

Матеріали Марії Гуменюк передав до фондів Меморіального комплексу її племінник – Василь Гуменюк, відомий дослідник Яворівського фотоархіву УПА. Він розповів, що його матір зберігала листи від Марії в окремому пакуночку, а два листи інакомовного (антирадянського) змісту на папері з береста, вона поклала у скляну банку і заховала в яслах у хліві. У 1951р., коли опергрупа МГБ за підозрою родини Гуменюків у прихильності до українського визвольного руху робила обшук у їхній садибі, усі листи з ГУЛАГу, окрім тих, що були заховані в хліві, було конфісковано.

Характерно, що в листі, надісланому Марією 8 листопада 1946р. своїм рідним, намальовані чотири квітки, що ілюструють «поздоровлення» до «свята» Великої жовтневої соціалістичної революції.

Джерело.https://www.warmuseum.kiev.ua/_ua/projects/memory/18.php

16 червня в історії Тернопільщини.

Фото. 

1945 р. – вояки УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting. Тернопільщина, ймовірно Почаївський р-н, 1948р.
Зліва на право: Карнаух Василь "Васюта", Бондар Федір "Туман", Шегера Іван "Ярошко", Козаревський Степан "Тютюнник". понищили документи у сільрадах Бучацького району (Бобулинцях, Жизномирі, Заривинцях, Киданові, Осівцях, Переволоці, Помірцях та ін.).

1945 р. – літаки Радянської армії на Жилинському полі (с. Жилинці нині Борщівського району) обстріляли відділ УПА, під час обстрілу смертельно поранили командира «Хміля».

1947 р. – у бою з групою МДБ у лісі біля с.Хомів Збаразького району загинули вояки УПА Роман Баранецький («Дністер»), Семен Надрічний («Ворон»), Іван Мальк («Вихор»), Петро Модчук («Коник»), Осип Олійник («Шугай»), Михайло Ткачук («Хитрун»).

1948 р. – під час бою поблизу с. Лопушани, нині Зборівського району, вояки УПА вбили трьох більшовиків.

1955 р. – секретар Тернопільського обкому партії Г. Шевчук написав доповідну на колишнього в’язня режиму Ореста Барну, який прибувши з концтабору в рідне місто Монастириська, говорив знайомим: “Там, де я був, люди більше знають про політику, навіть у світовому масштабі. Так дальше жити не прийдеться, рано чи пізно, але буде розв’язка. В таборах багато хороших людей, там весь цвіт, там основна сила, люди письменні, досвідчені, добре організовані…” Секретаря непокоїло, що поверненці поширюють у краї антирадянські настрої і думки, не стали покірними режимові.

https://teren.in.ua/

16 червня 1919 р. перемоги УГА та "єврейський" - ударний курінь.

Офіцери 6-ї бригади Галицької армії. Вінниця, 11 листопада 1919. У нижньому ряду в центрі — командир Жидівського пробоєвого куреня Соломон Ляйнберґ.

Командир жидівського куреня Соломон Ляйнберг, повернувся в Галичину, а в 1920-му році був замучений у тернопільській місцевій в’язниці.

16 червня 1919 р. – під час Чортківської офензиви І-й корпус УГА зайняв Великий Глибочок, нині село Тернопільського району і Озерну, нині село Зборівського району. Цього ж дня у 1919 р. за уповноваженням виконавчого комітету жидів Тернополя – «Жидівської національної ради», Соломон Ляйнберг звернувся до полковника Осипа Микитки з пропозицією вступити разом із кількома сотнями жидів у курінь в УГА. Розпочалося формування «Жидівського пробойового (ударного) куреня», офіційна назва – «Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії».

https://teren.in.ua/.

У лісі між Рівненщиною і Тернопільщиною дали останній бій підпільниці ОУН: «Ліда» й «Тетяна, Галя» – Марія Стародуб.

«Тетяна, Галя» – Марія Стародуб

*****

2017 року на місці, де була криївка, жителі села Стіжок, встановили пам'ятний хрест.

*****

У лісовому масиві між селами Стіжок-Антонівці, що в адміністративних межах нинішньої Тернопільської області, останній бій дали дві підпільниці ОУН.

70 років тому, 13 травня 1950 року, в лісі, що нині між Шумським районом Тернопільщини й Дубенським районом Рівненщини, солдати ВВ МГБ оточили криївку, у якій переховувалися підпільниці, членкині ОУН «Ліда» й «Тетяна, Галя» – Марія Стародуб. Про це пише краєзнавець Анатолій Власюк на сайті Смизької ОТГ.

Підпільниці на терени Шумщини були переведені в 1948 році з Бродівщини, де були зв'язковими. На новому місці виконували функції друкарок у технічному відділі Шумського районного проводу ОУН, де їхнім зверхником спочатку був «Гамалія» Володимир Ільчук, а після його загибелі в березні 1949 року, вони підпорядковувалися районному провіднику ОУН «Яструбу».

13 травня 1950 року близько 19.00 за допомогою місцевого жителя, який знав про криївку, більшовики оточили її та запропонували дівчатам здатися. Підпільниці почали відстрілюватися і «Тетяна» загинула в бою, а поранену «Ліду» захопили в полон. Вона пройшла всі жахіття сталінських таборів.

Джерело інформації: Автор: ГАЛИНА МАКСИМЧУК

https://history.rayon.in.ua/news/252221-u-lisi-mizh-rivnenshchinoiu-i-ternopilshchinoiu-dali-ostannii-bii-pidpilnitsi-oun

Петро Іванович Франко син І.Франка. Вбитий московитами 1941р., місце поховання невідоме.

(28 червня 1890р. Нагуєвичі, Австро-Угорщина — смерть не раніше 28 червня 1941 р., невідомо).

Український педагог, письменник, науковець-хімік. Учасник національно-визвольних змагань 1914—1920 р. (зокрема, військовий льотчик УГА) Співзасновник Пласту. Член Наукового Товариства ім. Шевченка. Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання (з 1940 року). Син Івана Франка.

Життєпис.

Закінчив Львівську політехніку.

У 1911—1914 був учителем фізичного виховання у філії української Академічної гімназії у Львові. Восени 1911 р. організовував у своїй гімназії пластові гуртки та проводив з ними спортивно-військові заняття. У 1913 р. видав книжечку «Пластові ігри та забави».

З 1914 року в ранзі поручника командував сотнею Легіону УСС.

Аероплан УГА.

У часі листопадових боїв за Львів Франко з

кулеметною сотнею знаходився на Високому Замку.

6 грудня 1918 державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу Галицької армії; командиром відділу став поручник Франко. З 1918-го сотник Петро Франко вів референтуру летунства в Начальній Команді Української Галицької Армії до її інтернування в 1920. 4 січня 1919 р. проводячи повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному «Альбатросі», Петро Франко був збитий ворожим літаком. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків, були інтерновані у табір Домб'є; за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору. Створений П. Франком авіполк збив 16 польських літаків; за заслуги в організації авіації Симон Петлюра надав військове звання полковника.

У 1922 році прибув до Відня, де займався видавничою діяльністю.

У 1922—1930 роках — професор української гімназії в Коломиї, одночасно доїжджав до Львова, де викладав в Українському таємному університеті.

У 1931—1936 — працював старшим науковим співробітником у науково-дослідному Інституті прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з галузі перероблення молока.

1936—1939 р. — учителював у гімназіях Львова та Яворова, викладав у торговельно-економічному інституті. У 1937 р. видав працю «Іван Франко зблизька». Всупереч письмового зобов'язання перед НКВС опублікував у газеті «Діло» статтю про голодомор.

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у жовтні 1939 депутатом Народних Зборів Західної України.

У 1939—1941 роках працював деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 році обраний депутатом до

Верховної Ради УРСР.

З початком московито - німецької війни у червні 1941 р. вивезений зі Львова на схід. 

За одними даними, загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі з потяга на станції Прошова біля Тернополя. За іншими — у Великому Глибочку разом з Кирилом Студинським потрапив під бомбардування нацистів та здійснили спробу втечі, однак були розстріляні конвоїром. 

Ще одна версія — загинув у катівнях НКВД влітку того ж року. За іншими даними — спалений енкаведистами живцем у клуні разом з іншими діячами культури 18 жовтня 1941 р. в с. Старий Салтів під Харковом за два дні до зайняття німцями Харкова. За даними шифротелеграми НКДБ СРСР № 11569 від 6 липня 1941 року, Петро Франко разом із Кирилом Студинським та Михайлом Донцем був заарештований у Києві співробітниками НКДБ СРСР за вказівкою Микити Хрущова. 

В цій шифротелеграмі виконавець пропонує розстріляти заарештованих у зв'язку з тим, що евакуація вищевказаних осіб з Києва може мати ускладнення та просить надання негайних вказівок.

Місце поховання невідоме. Вписаний про пам'ять на гробівці Франків-Галущаків на

Личаківському цвинтарі у Львові, поле № 69.

15 червня 1934р. Григорій Мацейко "Гонта" здійснив атентат (застрелив) міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Григорій Мацейко ("Гонта") – активний діяч націоналістичного підпілля, член УВО та ОУН, відомий як виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15.06.1934 р. 

Перед вступом до ОУН у 1929 р. належав до спортивного т-ва "Луг". 

1933 р. заарештований польською поліцією. Після того як революційний трибунал ОУН засудив до страти очільника польського МВС за пацифікації українського населення, зголосився стати виконавцем вироку.

Керував акцією Микола Лебедь: за задумом організаторів Мацейко мав підірвати себе разом із Пєрацьким (бомбу виготовив у домашній лабораторії Ярослав Карпинець). Проте, у відповідний момент пристрій не спрацював і Мацейко смертельно поранив міністра Пєрацького з револьвера. Після убивства Мацейко утік з Галичини, деякий час перебував у Чехословаччині, пізніше – в Аргентині. Помер у Буенос-Айресі 11.08.1966 р.

Джерело.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

*****

Народився у містечку Щирці, Львівщина. Був членом спортивного товариства «Луг», гімнастом.

У 1929 році став членом ОУН.

У 1931 році несвідомо допоміг польській поліції піймати члена ОУН Івана Мицика, який того ж року з доручення організації зліквідував на вулиці провокатора і секретного співробітника польської поліції. Мацейко думав, що це втікає звичайний злочинець і загородив йому дорогу. Щоби себе реабілітувати він добровільно зголосився виконати будь-яку роботу з доручення Крайової Екзекутиви ОУН, керівником якої в ті роки був Степан Бандера.

Арештовувався польською поліцією у 1933 році. Відомий завдяки вбивству міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, здійсненого 15 червня 1934 року. Після замаху на Перацького втік з Галичини, був переправлений спочатку до Чехословаччини, згодом до Аргентини.

Був одружений. Після розлучення поліція дізналась, ким насправді є "Петро Книш". Мусив переховуватися і міняти помешкання.

Похований 15 серпня 1966 р. на місцевому цвинтарі у Ланусі.

16 грудня 1972 р. його останки були перенесені до спеціально побудованого громадським Комітетом охорони могили Г. Мацейка гробівця. На могилі покійного було споруджено мармуровий пам'ятник з портретом, що його профінансувало членство ОУН в Аргентині.

За справою вбивства Б. Перацького було порушено кримінальну справу та затримано 12 підозрюваних членів ОУН, серед яких опинилися Степан Бандера (крайовий провідник ОУН) та Богдан Підгайний (псевдо Бик; другий, після Шухевича, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН), яких було заарештовано за два дні до вбивства при спробі перетнути польсько-чеський кордон. Слідству, яке тягнулося півтора року, значно посприяло викриття «Архіву Сеника» у 1934 році. Закінчилася справа двомісячним Варшавським процесом 1935—1936, який мав міжнародний резонанс. Як і в інших своїх судових процесах, ОУН використала всеосяжне висвітлення Варшавського процесу в польській і міжнародній пресі для власної пропаганди та інформування громадськості щодо своєї діяльності.

Невдовзі по завершенню Варшавського процесу усі 12 його підсудних, разом з іншими 15 членами ОУН, стали звинувачуваними у новому процесі, який було відкрито у Львові з приводу вбивства педагога Івана Бабія та студента Якова Бачинського. Як показала експертиза, Броніслав Перацький та останні дві жертви ОУН були застрелені з одного револьвера, який Григорій Мацейко, втікаючи, віддав бойовій референтурі ОУН у Львові.

Приводом до страти Івана Бабія стали його заклики до молоді співпрацювати з польською поліцією, а Яків Бачинський був агентом цієї поліції. (На суді Степан Бандера відмовився свідчити про те, як це було викрито ОУН заради безпеки організації). За результатами двох процесів Степана Бандеру було засуджено до двох довічних ув'язнень; Микола Лебідь, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний та Роман Мигаль — отримали по довічному ув'язненню. Інші підсудні отримали менш жорсткі вироки. 

Джерело Вікіпедія. Літопис УПА.

Цей день в історії УПА - 15 червня.

Для збільшення натисніть на зображення

*******

1944 рік

Сотня УПА-Захід біля села Копань на Львівщині атакувала табір радянсько-польських партизан. Під час перестрілки знищено 20 партизан. Втрати УПА: один загиблий, 5 поранених.

У всіх райцентрах Рівненської області для боротьби с повстанських рухом від цього дня розміщені гарнізони внутрішніх військ НКВД.

1945 рік

У засідці в селі Руда-Сілецька на Львівщині повстанці знищили 7 бійців винищувального батальйону. Здобуто 2 кулемети, автомат, гвинтівки.

Під час зіткнення з загоном НКВД у селі Передівання на Станіславщині загинули четверо повстанців.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила бункер у селі Липиця Долішня на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, застрелилися.

У сутичці з загоном МВД у селі Реклинець на Львівщині загинули троє підпільників.

1947 рік

У селі Загвіздя на Станіславщині повстанці знищили старшого лейтенанта – командира роти полку внутрішніх військ.

У райцентрі Деражне на Рівненщині двоє підпільників були оточені опергрупою МВД і, аби не потрапити в полон, застрелилися.

У селі Старий Косів на Станіславщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто автомат, 13 гвинтівок та інше озброєння.

Біля села Жирова на Дрогобиччині двоє повстанців наскочили на загін МВД і в перестрілці знищили двох військових. Під час прориву один повстанець загинув, інший отримав поранення, але зміг прорватися.

1948 рік

Рій сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Вишків на Станіславщині. Здобуто 2 кулемети та патрони.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Нижній Березів на Станіславщині загинув районний референт СБ (служби безпеки ОУН) Микола Кушманюк – «Розбійник».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

15 червня 1902 р. на Черкащині народилася Наталія Лівицька, поетеса, донька президента УНР в екзилі Андрія Лівицького.

Для збільшення натисніть на зображення.

Вона стала музою для Андрія Маланюка, але вийшла заміж за художника Петра Холодного.

Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після Української революції 1917–1921 рр. жила в еміграції у Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.

Досить швидко зближається з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою.

Почуття Євгена Маланюка до Наталі Лівицької були сповнені драматизму і вплинули на усю його творчість та особисте життя. «Він був страшенно закоханий, але я нічого до нього не почувала, – казала наприкінці життя в інтерв’ю поетові Богданові Бойчуку з Нью-Йоркської групи. – Я була дурна, думала, що з поетами можна приятелювати… Він передусім був старший за мене, був уже знаний поет, а для мене поет це була якась вища істота… Моє захоплення ним як поетом він сприйняв як щось інше, а саме як любов». 

Хоча згодом вона напише таке:

Та доба була неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена,

Наче вірш без одного рядка.

1927-го переїхала до Варшави, студіювала філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалася в альманасі «Сонцецвіт». Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), яку сучасні літературознавці називають еротичним романом. Це сповідь заміжньої жінки, яка пережила закоханість, розчарування та досягла внутрішньої гармонії. «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).

У Варшаві вона закохалася в учасника бою під Крутами Ігоря Лоського, якому присвятила низку ліричних віршів.

П’ю трунок півночі,

зіллям відьомським насичений,

п’ю трунок закінчення

і відчаю...

поки уп’юсь докраю.

Місяць – постійний товариш –

дивиться в око зловісно.

Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950-го переїхала у США і проживала в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Протягом 17 років працювала робітницею на фабриці з виготовлення картонних коробок. Після того як вийшла на пенсію жила у будинку для самотніх. Там її інколи відвідувала донька Іда.

1985-го у Нью-Йорку вийшла книга поезій Наталі Лівицької «Поезії, старі і нові». За збірку авторка була удостоєна найпочеснішої в діаспорі Премії Фундації Антоновичів.

Померла 26 березня 2005 року в Канаді. Поховали Наталію Лівицьку-Холодну поряд із чоловіком Петром Холодним та батьками на українському православному цвинтарі Бавнд Брука (США).

15 червня 1775 р. за наказом катерини ІІ московити - варвари зруйнували Запорізьку Січ.

Запорожці допомогли москві здобути перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Повертаючись з османського походу, московити на чолі з петром текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. 

«Зруйнування Січі» С.Чайка 2001 р.

Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.

Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю. Хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.

15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, все майно та документи вивезли до петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.

У маніфесті від 14 серпня 1775-го катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорізької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».

На захоплених землях отримали величезні володіння фаворити і наближені катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізації «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я.

Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю....

Історія України...

14 червня 1951р. біля с. Миклашів (Львівщина) у бою з московитами загинув Іван Андрійович Лаба "Кармелюк" - референт СБ, керівник Ново - Яричівського райпроводу ОУН, старший вістун УПА, Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги.

село Миклашів.

*****

Іван Андрійович Лаба «Кармелюк»; народився 1921, с. Пикуловичі, нині Новояричівська селищна громада, Львівський район, Львівська область — загинув 14 червня 1951, с. Миклашів, нині Підберізцівська сільська громада, Львівський район, Львівська область) — український військовик, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.

Освіта — 5 класів народної школи. За фахом — швець. Член ОУН із 1939 року.

У роки німецької окупації працював станичним, а відтак кущовий провідник ОУН (? — літо 1944). Влітку 1944 року арештований німецькою польовою жандармерією та запроторений до табору Заксенгаузен, звідки 22.04.1944 року був звільнений Червоною армією. У серпні 1945 року повернувшись додому налагодив контакти з повстанцями та вступив у лави збройного підпілля ОУН. Стрілець кущової боїки «Лебедя», а відтак бойовик організаційного референта районного проводу ОУН «Буй-Тура» (08.1945 — весна 1946), стрілець окружної боївки СБ (весна-літо 1946), бойовик охорони Сокальського окружного (літо 1946 — 12.1946), а відтак Ново-Яричівського районного (12.1946 — весна 1947) проводів, кущовий провідник ОУН (весна 1947 — весна 1950), референт СБ (весна-літо 1950), а відтак провідник Ново-Яричівського районного проводу ОУН (літо 1950 — 06.1951).

Загинув у бою з опергрупою МДБ внаслідок зради бойовика (одночасно агента МДБ) Богдана Сташинського — «Олега». Вістун, старший вістун (31.08.1948).

Джерело літопис УПА та Вікіпедія.

14 червня 1950р. у с. Страшевичі вбою з московитами загинули: Богдан Прокопик (20 років) - кущовий, Іван Циморляк - охоронець райпроводу, "Верба" - друкарка - секретар Старосамбірського райпроводу.

Село Страшевичі.

Також у цьому селі 23 червня 1947р.

загинув Є. Грабовський- «Святослав», курінний, після 1944 господарчий куща.

Джерело літопис УПА.

14 червня 1919р. московитами застрелений Олександр Мурашко Український художник, педагог і громадський діяч. Напад трапився на Лук'янівці неподалік дому митця.

Олександр Мурашко (1875 – 1919). 1905. Фото: www.cdvr.org.ua

Народився Олександр Мурашко 7 вересня 1875 року у Києві, живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму.

Його вітчим Олександр Іванович Мурашко був знаним іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву, дядько Микола Мурашко – засновником малювальної школи у Києві (де отримали малярські навички М. Пимоненко, С.Костенко, І.Їжакевич, М.Жук, В.Сєров).

Картина Мурашка “Смерть кошового”

Дитинство майбутного живописця пройшло спочатку в Борзні, згодом у Чернігові, де хлопець працював у майстерні вітчима, згодом – у Києві. Мурашко-старший отримав замовлення по облаштуванню Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню. Він планував зробити із сина іконописця і не поділяв прагнення отримати освіту в Академії мистецтв. Зрештою, конфлікт спонукав Олександра Мурашка полишити домівку. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям. Юний художник отримав дозвіл вступити спочатку до малювальної школи, а згодом – до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (1896 – 1901).

У Санкт-Петербурзі Мурашко вдосконалював освіту у Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт, за що художник отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених І.Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак він почав відходити від академічної техніки, намагаючись поєднати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

У 1906 р. Мурашко написав картину «Карусель», яка принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора роботи нагородили золотою медаллю.

Повернувшись до Києва він відкрив тут власну майстерню, яка існувала з 1913 по 1917 рік. Протягом цього часу Мурашко викладав у Київському художньому училищі та брав участь у міжнародних художніх виставках.

1916-го він разом з однодумцями заснував Товариство київських художників, а 1917-го став одним із фундаторів Української Академії мистецтв у Києві.

14 червня 1919-го повертаючись з дружиною додому, недалеко від свого будинку на Лук’янівці, Олександр Мурашко загинув від пострілу невідомого.

Цікаві факти з життя Олександра Мурашка:

Хто був його батьком невідомо. Народила його донька священика.

Олександра записали на прізвище матері – Крачковський. Лише у 20 років, після того як мати побралася з Олександром Мурашко (відомим на той час іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву) він узяв прізвище свого вітчима.

До семи років Олександр Крачковський жив на Чернігівщині неподалік Борзни й виховувався бабусею. Потім матір забрала його до себе в Чернігів, де жила з Мурашком. Той утримував у місті власну майстерню, до роботи в якій почав залучати малого Сашка.

1887-го Олександр Мурашко отримав замовлення по облаштуванню Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню.

Сашко Крачковський замалку мріяв стати маляром, видатним художником, вступити до академії мистецтв. Але вітчим про це не хотів навіть чути. Йому були потрібні працівники в майстерню, тож планував зробити з пасинка іконописця. У Києві хлопчика віддали в духовне училище. Він часто прогулював заняття, почав потай відвідувати Малювальну школу Миколи Мурашка (брата свого вітчима). Водночас із завзяттям допомагав перемальовувати ікони та виконувати будь-яку роботу для Володимирського собору, де якраз працювали Віктор Васнецов та Михайло Врубель. Спостерігаючи за їхньою працею, Сашко остаточно переконався у тому, що попри заборону батьків стане художником. Він утік з дому, жив де доведеться, сильно застудився. Їздив по селах та малював. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям.

Батьки побралися і Сашко узяв прізвище Мурашко, під яким вступив до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Це відбулося зі згоди вітчима.

Протягом 1894 – 1900 років Олександр Мурашко навчався в Академії у Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт. Він отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак почав відходити від академічної техніки. Почав поєднувати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

Картина «Карусель» принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора нагородили золотою медаллю.

Картина Олександра Мурашка «Карусель». 1906. Експонувалася на Мюнхенській виставці у 1908 р., після чого її придбали для Музею образотворчих мистецтв Будапешта. Ескіз до картини, виконаний у 1905 р. зберігається в Національному художньому музеї України. Фото: www.wikiart.org

1909 –го Олександр Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, яка стала його музою та моделлю.

1913-го подружжя відкрило художню студію Олександра Мурашка, яка розташовувалася у хмарочосі Гінзбурга на Інституцькій.

1917-го у Києві відкрилася Українська Академія мистецтв. Художник доклав чимало зусиль для її створення і став, нарівні із Георгієм Нарбутом, Миколою Бойчуком, братами Кричевськими, одним із її фундаторів.

14 червня 1919-го Олександр Мурашко разом із дружиною увечері поверталися додому. До них підійшло троє москалів, які забрали художника із собою. Наступного дня його тіло знайшли на сусідній вулиці. Застрелений в потилицю.

Історична правда.