Лютий - місяць Українських Героїнь! «Ми — наречена, жінка, мати, Та хтось же нас позбавив крил! мусили ми воювати проти ворожих чорних сил. Ми заглядали смерті в очі. Землі даруючи синів, Ми плакали в травневі ночі, Сміялися серед снігів»...

Ірина (Орися) Сеник.

Для збільшення натисніть на зображення 

Оля Долішняк (зліва) після звільнення зі Сталінських таборів 1955 р.

Лютий — особливий в житті Союзу українок. Саме в цьому місяці у всіх державах світу, де існують ці організації (США, Австралія, Канада, Польща, Бельгія, Литва, Швейцарія) вшановують пам’ять незабутніх героїнь нашого народу.

«Героїня Світу» — таке звання надає Світова Федерація Українських жіночих організацій за нездоланну людську гідність. Столітня історія Союзу українок, яка зберігає в собі відлуння різних історичних періодів, державницьких звершень і культурних стремлінь багатьох поколінь жіноцтва, засвідчила велику життєздатність української жінки, її суспільну значущість і духовну велич. За словами зачинательки жіночого руху Наталії Кобринської, «Жінка завжди відчувала дух свого часу і вимоги своєї суспільності».

Свято українських героїнь зародилося в п’ятдесятих роках XX століття у діаспорі, коли весь світ сколихнула звістка про повстання українських політв’язнів у таборах Норильська, Воркути, Кінгіру. Найбільш вражаючою у цих подіях була участь у повстанні жінок (переважно українок), котрі беззбройні, з високо піднятими головами і палаючими серцями, щільними рядами виступили перед радянськими танками, які були направлені на придушення повстання в’язнів. 

Жінки виступили вперед, намагаючись захистити повсталих від розправи. Проте танки, послані нелюдами, не зупинялися, сунули вперед і під їхніми гусеницями обривали життя сотень кращих дочок України. Отоді й виникла думка започаткувати свято для вшанування Українських Героїнь. І тих, що згинули під совєтськими танками, і всіх інших, якими споконвіків багата українська земля.

Україна, як ніяка інша країна, наповнена проявами саме жіночого героїзму. І це варто підкреслювати. Адже жіночий героїзм — це вищий ступінь героїзму.

З найдавніших переказів і легенд докнязівського періоду доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України. Либідь, сестру засновника Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Гліба, княгиню Ірину Аскольдову, кожна епоха залишила нам образи — символи героїчного жіноцтва свого часу.

Наш народ вшановує пам’ять про Ольгу — княгиню Руси-України. 

З часів козаччини до нас пробився промінь яскравого подвигу Олени Завісної, дружини сотника М.Завісника, коменданта замку містечка Буші на Поділлі. Коли в 1654 р. польське військо під командуванням Степана Чарнецького намагалось приступом взяти замок, і поліг ЇЇ чоловік, Олена незважаючи на пропозиції здатись, підпалила порохівню й висадила у повітря себе, своїх дітей, решту оборонців і багато ворогів. Чудовим прикладом жіночих героїнь є життя Л.Українки, 150 річчя якої ми святкували 25 лютого. Іван Франко назвав її єдиною жінкою серед чоловіків на всю Україну.

Геройськими подвигами прославились українські дівчата — січовички, які стали поруч з чоловіками на боротьбу з московською навалою. Видатною, історичною реальністю стала жіноча чота Січового стрілецтва. Австрійські газети відзначили, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх 33 у жіночій чоті УСС-ІІ. Олена Степанівна, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь та інші. У 1920 році виникає УВО (Українська військова організація). У ній особливо відзначається Ольга Басараб, яка закінчила своє життя мученицькою смертю 12 лютого 1934 року у польській тюрмі, перенісши неймовірні катування. її останні слова, передані на волю: «За кров, за сльози, за руїну, верни нам Боже Україну».

1939 рік приніс багато зла галичанам, закрито всі українські установи, заборонено Просвіту, Союз Українок, Пласт, Січ, але підпільно діяла ОУН. У січні 1941 року у Львові відбувся суд над 59-ма молодими людьми. Серед них 22 жінки. Вершиною мужності була Наталя Вінників, яку розстріляли 9 лютого 1942 року у Бабиному Яру гестапівці. Там же 21 лютого 1942 року німці знищили члена ОУН, поетесу Олену Телігу.

«Ми — наречена, жінка, мати,

Та хтось же нас позбавив крил

І мусили ми воювати проти ворожих чорних сил.

Ми заглядали смерті в очі

Землі даруючи синів,

Ми плакали в травневі ночі,

Сміялися серед снігів»

На наших західноукраїнських землях не підкорялись ворогам усіх мастей і були прикладом небувалого стоїцизму дівчата і жінки краю. Це підпільниці, розвідниці, зв’язкові. Багато з них на теренах Косівщини, Яблунова було кинуто до катівень і закопано у відомих Яблунівських криницях, відправлено до таборів Мордовії і Колими. Це наші героїчні і мужні дівчата і жінки, які збирали одяг, заготовляли харчі, вели розвідувальну роботу.

На Косівщині — Ольга Кіцелюк. Хочу згадати жительку Яблунова Ольгу Долішняк (Савченюк), якій на сьогодні 96 років. Відсиділа з 1945 по 1954 рік у таборах Сибіру, Ірина Мосюк, Анна Мельник, Анна Яцко. Ці дівчата носили «штафети (зашивали в одяг) наражали себе на небезпеку, перенесли важкі поневіряння у сибірських тюрмах, ризикували життям і донесли до нас правду жіночого героїзму часів боротьби за волю України.

В Ірини (Орися) Сеник — однієї з героїнь світу було вже 10 років сталінських концтаборів, 5 років заслання з перебитим хребтом. Дівчата шили щодня робочі рукавиці (120 штук в день), а Ірина відмовилась від цієї роботи, вона малювала, вишивала, писала вірші. Вишивкою прикрашала барак. На Святвечір (1972р.) дівчата прикрасили соснову гілку вишитими свічками і колядували аж до відбою, та так голосно, що було чути через дорогу у чоловічу зону, де в той час були ув’язнені В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олекса Тихий. Згодом колядницям В. Стус передав вірша: «Оцей дівочий опівнічний спів:

"О, як би я туди, до вас хотів —

Хоч краєм ока або серця краєм?"

Орися вишила різдвяну закладку під якою вони колядували і там в таборі вони зробили колекцію вишитих мініатюр для українського музею в Нью-Йорку.

Союз українок Америки видав у 1978 році книжку «Нездоланний дух», в якій було розміщено фото вишивок дівчат і розповіді про них, жіночий героїзм.

Над Незалежною Україною нависла,знову небезпека. Споконвічний ворог українства намагається знищити нашу державність і незалежність. І знову на передовій дівчата, жінки, народжені вже в Незалежній Україні. Силу духу виявили і співачка Руслана Лижичко на Майдані, Софія Федина, волонтерка медичної служби Майдану, Олександра Хайлан, яку викрали, вивезли побиту до лісу. У загонах сотні Самооборони Майдану — Ольга Бура, 1986 року народження, від отриманих ран померла в лікарні, посмертно присвоєно звання Героя України. Таке ж звання присвоєно посмертно їй лікарці-анестезіологині Людмилі Шеремет з м. Хмельницького. Жіночі душі теж полетіли з вирієм Небесної Сотні. Багато українських жінок беруть участь у справедливій війні захисту України. Яскраво світить цілому світові величний образ Українки. Тож візьмімо собі за обов’язок популяризувати постаті наших славних Героїнь.

Галина Ганзій,

Союз українок селища Яблунова.

«Гуцульський край», №10, 5.03.2021 року

https://kosivart.if.ua/2021/03/12/10516/

13 січня 1922 року в с. Підгірці, нині Бродівський район Львівської області народився Роман Загоруйко "Лапайдух" - сотник УПА, член ОУН.

Навчався у Золочівській та Львівській гімназіях, від 1937 року — у складі молодіжної організації «Юнацтво», керована ОУН.

У 1942 р. вступив до Політехнічного інституту. Член ОУН, керівник відділу УНС. На початку 1944 р. — в старшинській школі УПА «Олені» , опісля стає сотенним УПА на Львівщині — переймає оруду над відділом УНС , котрою до того керував Василь Кіпран — «Музика». Відділ базувався поблизу сіл Черниця та Боратин .

2 червня 1946 року засуджений на 20 років каторги і 5 заслання. 1946 року — невдала проба втечі з порту Дудінка. Звільнений 1956 року.

Закінчив Красноярський технологічний інститут , механік у Роздільському виробничому об'єднанні «Сірка». Закінчив заочну аспірантуру в ЛПІ (тепер НУ «Львівська політехніка» ), захистився 1972 р., однак його уневажнили. З роботи звільнили.

Помер 2006 році, Новий Розділ.

Голова Новороздільського товариства репресованих.

Автор спогадів «Повернення зі справжнього пекла».

Боротьба Наталії Винників.

100 років тому:

2.02.1920 – у м. Винники поблизу Львова народилася Наталя Винників. Вже навчаючись у львівській гімназії ім. Кокорудзів очолювала юнацьку ОУН під псевдо «Ада», у вересні 1940 заарештована НКВД, на великому політичному «Процесі 59-ти» (15-18.01.1941) в числі 42 осіб засуджена до смертної кари, яку замінено на 10 років концтаборів. З початком війни у липні 1941 зуміла вирватись з в'язниці у Бердичеві, учасниця Похідної групи на Східну Україну, заарештована гестапо у Києві та розстріляна у Бабиному Яру 1942.

У протоколі допиту, де мав стояти підпис власноручно написано: «На підставі Заповідей, я, провідник ОУН в школі № 5, моє псевдо — «Ада», не хочу розказувати слідству правди, не бажаю називати учасників організації, якими я керувала, не бажаю розказувати слідству про свою роботу в Організації Українських Націоналістів. Бажаю бути надалі вірною своїй організації, слідству я нічого більше не скажу, бо я хочу, щоби була Самостійна Україна. Остаюсь на позиціях оунівської влади. Наталя Винників. Львів, 10.ХІ.1940 р.». 

А на суді відважно заявила: «Я, будучи націоналісткою, яка б не була чужа держава, буду боротись за створення самостійної України! А раз тут совєтська влада, я свідомо боролася проти неї».

Болюче питання минулого і сьогодення.Чомусь нам так у житті «пощастило», що мусимо століттями боротися за те, аби вороги не нищили нашу рідну мову — багату, милозвучну, пісенну.

Вже, починаючи з 1627 року, царським указом було велено книги українського друку зібрати і спалити. Нам забороняли писати для дітей українською, мати свою пресу. Страчено 80% свідомої та патріотичної української інтелігенції. Переслідували за націоналістичний ухил в українській літературі і мистецтві. Дозволяли в російських школах не вивчати українську мову…

Не допомогло! Мова живе! Але вороги не сплять — винайшли інший спосіб, більш дієвий і, як укус кобри, — смертельний. Наші діти дивляться мультфільми, передачі, Інтернет-канали і переказують їх зміст російською мовою. Оце — сила!

Це було би смішно, якби не так гірко. Вже після 1991 року кіностудія імені Довженка випускала фільми та телесеріали російською мовою. Багато років тому знайомий поважний режисер пояснив мені: щоб створити фільм, потрібні великі гроші, їх радо дають спонсори з умовою, що фільм буде російською.

Можливо, варто було ще тоді придивитися до цих «доброчинців» і дізнатися, чим вони дихають і на чий млин воду ллють?! Чи не були ці «спонсори» вовком у овечій шкурі?! Вже зараз усім зрозуміло, що такі «меценати» сильніші за царські укази. А що робив у той час наш український уряд?! Він — короткозорий?

У ресторанах, магазинах, громадському транспорті ще рік тому могли рявкнути: говоріть чєловєчєскім язиком! В такі моменти хотілося нагадати гумореску Глазового, як дядько з села у Києві в магазині сказав продаванні: «Така сама біда в мої корови — має, бідна, язика, та не має мови».

Колись жив у Чернівцях священник, він же — поет і композитор Сидір Воробкевич, який сказав золоті слова: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько — тільки камінь має».

Вчителі-філологи ведуть велику роботу з учнями для вивчення, збереження української мови. Честь їм і хвала! Але цього недостатньо. Я маю надію, що і український уряд повернеться лицем до цього важливого, болючого питання. Проблему треба вирішувати на всеукраїнському рівні, треба дати належну відсіч нахабам, які принижують і зневажають нашу рідну мову.

Пам’ятаймо — ворог не спить, не дрімає, а злобну мету має: знищити українське слово, а значить — український народ, бо мова як і історія — це душа народу, це неоціненний скарб, який треба зберігати, шанувати, леліяти та збагачувати.

Ольга Мартинюк,

постійна читачка «Гуцульського краю».

«Гуцульський край», №51, 23.12.2022 року

https://kosivart.if.ua/2022/12/30/11753/

29 лютого 1919р. в с. Грушів на Дрогобиччині народилася Анна Живчин воїн УПА, станична, активістка ОУН.

У 1937 р. виїхала на роботу в Німеччину.

Повернулася на початку 1942 р. й одразу пішла в підпілля ОУН. Проводить велику роботу в багатьох селах Дрогобицького району.

У березні 1944 р. прийняла присягу та стала вояком УПА, незабаром підрайонова куща. Патріот, дуже працьовита, вона в скорому часі стає станичною і має у своєму підпорядкуванні 24 чоловік.

У грудні 1946 р. її схопили енкаведисти. Спочатку каралася в Дрогобицькій тюрмі "Бригідки", де її жорстоко катували. Присудили 25 років і відправили в Комі АССР. Ув`язнення відбувала в Кемерово, Іркутську, Мордовії. Холод, голод, нелюдські умови змушують її до сміливих дій: разом із двома табірними подругами тікають- за місяць долають кілька сотень кілометрів, їли коріння, траву. Вийшли на колію, мали намір сісти в потяг, але їх затримують.

До терміну, який залишився, додають ще десять років і переводять у Тайшет. Звільнили А.Живчин у 1957 р., після чого вона повернулася в рідне село, але тут її не приписують. Отож, поселяється в Меденичах, роботи не давали- довелося прислуговувати в людей. Лише згодом знаходить місце покоївки в готелі.

Вступає в місцевий осередок Братства ОУН, УПА. Членкиня Дрогобицької станиці Спілки політв`язнів України, актиивна учасниця всіх патріотичних заходів.

Померла Анна Живчин у 2009 році в Грушеві, де й похована.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Тершак Марія - «Ксеня» — це дружина Андрія Тершака — «Шугая». Неможливо писати про Андрія, не згадуючи його дружини, яка віддала своє молоде життя підпільній праці.

Тершак Марія - «Ксеня» — це дружина Андрія Тершака — «Шугая». Неможливо писати про Андрія, не згадуючи його дружини, яка віддала своє молоде життя підпільній праці для того, щоб ми бачили Україну вільною, незалежною, багатою державою. У молодому віці вона стала членом ОУН, розвідницею та учасником бойових відділів УПА, багаторічним в’язнем сталінських концтаборів.

Народилася 9 лютого 1923 року у місті Косові, у сім’ї Анни та Івана Дреботюків. Виховувалася на релігійних і патріотичних засадах. Освіту здобула у рідному місті — спочатку в початковій, а згодом — у промисловій школі. З квітня 1941 р. Марія — учасниця юнацтва ОУН, а з 1943 р. — член ОУН. Пройшла курси медичних сестер, брала участь в організації перших у Карпатах відділів військової самооборони. Коли в 1944 р. на Косівщині організовували відділи УПА, Марійка стала розвідницею.

Арештована 27 квітня 1945 р. Пройшла дуже важке слідство, під час якого, незважаючи на побої і знущання, нікого не видала. 30 серпня 1945 р. засуджена військовим трибуналом НКВС Станіславської області на 10 років позбавлення волі. Табори і тюрми Комі АРСР — справжнє пекло на землі — не змогли зламати її волі.

Звільнили її з ув’язнення у 1956 р. У далекій засніженій Воркуті Марійка знайшла свою долю — Андрія Тершака. Напевно, сам Господь оберігав це подружжя, аби воно змогло ще багато зробити для національного відродження України. У 60-ті роки сім’я Тершаків переїхала в Україну. Долаючи перешкоди, вони замешкали у м. Косові, де виховали і дали вищу освіту двом синам. Всевишній благословив їх дочекатися найзначимішої для новітньої української історії події — проголошення Української незалежної держави 24 серпня 1991р.

Марійка Тершак брала активну участь у реабілітації Української греко-католицької церкви. Вона була членом Руху, відновленої «Просвіти», Товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, Союзу українок.

Усі, хто зустрічався з нею, збережуть у своїх серцях найкращий спомин про цю шляхетну, працьовиту, скромну жінку, яка завжди була готова допомогти. 30 травня 2003 року вона відійшла у вічність. Марійку Тершак поховали поряд з чоловіком на Монастирському цвинтарі у м. Косові.

Нехай рідна земля, щедро полита кров’ю мільйонів найкращих синів і дочок нашої Вітчизни, буде легкою для Андрія і Марійки Тершаків. Віримо, пам’ять про подружжя українських героїв збережеться у пам’яті нащадків навічно.

Крайова ланка довголітніх членів ОУН – ветеранів визвольних змагань, Братство вояків УПА Карпатського краю.

«Гуцульський край», №52, 25.12.2020 року

https://kosivart.if.ua/2021/01/01/10414/

ЖОВКВА. Я – колишній в'язень німецько-нацистських концентраційних таборів: Авшвіц, Бухенвальд, Дора і Берген-Бельзен. Коли пишу ці рядки, хочу підкреслити, що я ніколи з німцями не працював, трактуючи їх від 1941р. до 1945 р. як окупантів України.

Останньо німецька преса й телевізія з Східної Німеччини пишуть та висвітлюють пропагандистські фільми, намагаються довести, що українських і польських в'язнів у Львові й інших містах України в червні 1941 року вимордували німці та українські націоналісти. Тому я хочу написати правду про те, що я власними очима бачив у Жовківській тюрмі та чув від врятованого в'язня.

 

Коли в червні 1941 р. большевицькі війська панічно втікали з міста Жовкви, населення негайно кинулося рятувати в'язнів, замкнених у міській тюрмі. Я один з перших, разом з своїми друзями, прийшов до тюрми. Вона була вже розбита, двері відкриті. На коридорі стояв гурт людей, які слухали розповіді врятованого в'язня:.

- Степана Макара. Він народився в селі Скварява Стара, був членом ОУН і його арештували большевики. Врятувався чудом із тюрми в Жовкві. Макар був 1943 року арештований німецьким Гештапом і запроторений до концентраційного табору Бухенвальд, де й загинув.

 

Степан Макар розказав, що він врятувався від смерті лише тому, що не відізвався, коли НКВД-исти приходили до камери й відчитували його прізвище. Його товариші по неволі не знали його прізвища, бо він був у камері новаком. Ніч перед утечею большевиків з Жовкви була страшна, ствердив Макар. НКВД-исти викликали в'язнів з камер і мордували їх, заглушуючи їхні крики гудінням мотора трактора на подвір'ї тюрми.

 

Мешканці Жовкви, які говорили з Макаром, почали шукати на подвір'ї тюрми й знайшли під купою дров свіжу могилу. Таких могил було кілька. Знайдені в них тіла помордованих свідчили, що в'язнів забито не в один час. НКВД-исти мордували в'язнів тупою лопатою і джаганом, які знайдено в одній могилі. Було повідомлено про відкриття большевицьких звірств німецькими військами, які якраз вступили в місто. Вояки помогли виймати з могил трупів та дали нам дезінфекційні розчини.

 

Я нарахував усіх помордованих, з жінками, 36 осіб. Між ними я пізнав:.

- студентку Салівну – члена ОУН з Жовкви;

- Миколаєвича – учителя з села Крехів; 

- робітника Онишка – члена ОУН з села Фіна; 

- Гр. Кирика – селянина я села Мацошин; 

- студента Малиновського – члена ОУН; 

- купця Кочута з Жовкви, теж члена ОУН. 

Прізвищ інших помордованих вже не пригадую собі. Багато трупів не можна було пізнати, бо їхні обличчя були змасакровані. Між цими українцями було теж кілька польських інтелігентів.

 

Після кількох днів відбувся великий похорон жертв московсько-большевицького терору. Всіх – українців і поляків – поховано в спільній могилі в центрі міста, між гімназією і костелом. Ховали й промовляли над могилою українські й польські священики. Були вінці квітів від німецької армії.

Прізвища частини українських політичних в'язнів, закатованих НКВД в жовківській тюрмі в перших днях німецько-совєтської війни: 

Марія Сало, 

Корнило Сало, 

Олександр Хиляк, 

Петро Когут, 

Олександр Завадка, 

Тарас Галапай, 

Євген Світин, 

Степан Красіцький, 

Григорій Чернюк, 

Іван Сторожук, 

Григорій Кирик, 

Іван Грабовець, 

Василь Стопницький, 

Володимир Хомин, 

Григорій Гаргіль, 

Іван Рак, 

Осип Миколаєвич, 

Павло Цепало, 

Євген Градюк, 

Степан Завада, 

Михайло Онишко, 

Іван Бісик.

Українські Вісті", 13 липня 1941

джерело:

Т. П., "Шлях перемоги", 7 лютого 1960 р.

ДЗВІН САЛІНИ. Частина IІ. (Автор: Прокопець Марія) 

опубліковано 5 квіт. 2015 р., Степан Гринчишин [оновлено 15 квіт. 2015 р.

Кащук Микола Антонович - "Бура" (1912 - 1947 ). Учасник бою в Загорові

Для збільшення натисніть на зображення 

26 лютого 1969 р. передчасно відійшов у засвіти Микола Фриз - діяч ОУН, командир УПА, керівник пропаганди на Лемківщині. Його знайшли мертвим у ванній кімнаті при відчиненому вікні. Припускають, що він помер від удару серця...

Народився сотенний безсмертної УПА Микола Фриз - "Вернигора", 7 грудня 1914 р. чесний бойківський хлопець, жертовний патріот України, який понад усе мріяв вибороти для неї волю. Шлях карпатського легеня до посмертного пошанування був дуже тернистий.

Микола закінчив сільську початкову школу, Дрогобицьку гімназію та Перемишльську духовну семінарію, висвятився на диякона.

У 1949 р. покликаний до обласного проводу ОУН на пост референта юнацтва. Щоб замаскувати свою діяльність, стає секретарем сільради, але через кілька місяців, після того, як його приїхали арештувати енкаведисти, змушений був тікати на захід. Перебрався на Лемківщину, де біля містечка Ліська вчителював та організовував українське освітнє товариство та курінь молоді, який і очолив, готував групу членів ОУН, які мали йти в Україну.

В 1941 році М.Фриз у складі похідної групи ОУН перейшов Галичину та опинився в колишній Кам`янець-Полільській області як референт пропаганди ОУН.

У березні 1942 р. повернувся на Лемківщину, де учителював і очолював дівочу бурсу в Ліську та водночас вів підпільну діяльність в ОУН. Від липня 1944 р. під псевдонімом "Вернигора" проводив виховну роботу в новоорганізованих сотняхУПА. Далі став референтом пропаганди всієї Лемківщини та воював проти польсько-російської окупації до літа 1947 р.

Завдяки мужності та сміливості, М.Фриз на чолі групи воїнів УПА у серпні 1947 р. успішно здійснив багатокілометровий рейд на Захід, до Німеччини. Там сотенний зголосився до Провідника Степана Бандери і працює в проводі ЗЧ ОУН: допомагає встановити зв`язки з підпіллям ОУН-УПА в Україні, гуртує колишніх повстанців, виступає з розповідями про боротьбу УПА, друкувався в часописах.

У 1948 році висланий проводом до праці серед української громади у Франції. Нелегально переходить кордон і опиняється в Парижі. Зайняв пост крайового провідника ОУН у цій країні. Видавець і редактор часопису "Українець" у Франції.

1967 р. сім`я колишнього сотенного УПА поселилась у США. Останні два роки вона мешкала в м.Йонкерсі, де М.Фриз працював у фармацевтичній фірмі. Навчав дітей у суботній школі українознавства, був виховникому СУМі, членом головної управи колишніх вояків УПА.

26 лютого 1969 р. Микола Фриз передчасно відійшов у засвіти: його знайшли мертвим у ванній кімнаті при відчиненому вікні. Припускають, що він помер від удару серця.

Упокоївся герой на українському цвинтарі в м.Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Роман Пастух.

Пам’яті великих патріотів! Андрій Федорович Тершак — «Шугай» народився 25 грудня 1920 р. в селі Волоща.

Андрій Федорович народився 25 грудня 1920 року в селі Волощі на Дрогобицькому підгір’ї в селянській родині. Закінчив семирічну школу з добрими знаннями. Читав багато книжок, які брав спочатку в церковній, а після — в бібліотеці «Просвіти». Був активним учасником драматичного і хорового гуртків. Виступав з короткими рефератами на концертах і святах, присвячених історичним подіям і особистостям.

Це помітили сільські провідники організації ОУН: Іван Сильвестрів, Михайло Дідич та інші. Андрієві доручили розповсюдження націоналістичної літератури. Прийняли в організацію ОУН-юнацтво, де в скорому часі довірили керувати станицею. Так Андрій став членом ОУН, якій віддав усі свої сили і знання, прагнув сам і заохочував своїх молодших друзів до роботи в організації юнацтва.

Вивчав історію України І.Крип’якевича, М.Грушевського. Став кореспондентом журналу «Молодняк», а в спілці зі своїм родичем Іваном Тершаком виписував популярний на той час історико-науковий журнал «Самоосвітник» для молоді, яка готувалася до вступу у вищі школи. Брав активну участь в будівництві символічних могил борцям за волю України та січовим стрільцям.

З приходом перших совітів працював у своєму господарстві. Друга світова війна застала його зрілим юнаком. Проголошений 30 червня 1941 року Ярославом Стецьком і Степаном Бандерою Акт відновлення Української держави був сприйнятий з великою радістю, особливо молоддю. Повернулися друзі, які в 1939 році перейшли радянсько-німецький кордон і перебували на території Німеччини і Польщі, де мали можливість пройти військовий вишкіл.

У селі в той час колишні «усуси» організували «Січ», пізніше — «Курінь молоді». Андрій і тут відзначився, записався у «Курінь молоді». Його, як здібного і бойового, призначили керівником юнацької чоти, де були майже всі члени організації ОУН-юнацтва. Тактичні і бойові заняття проводив колишній хорунжий Іван Грищак (штаб куреня призначив його курінним). Заняття проводили з ранку до десятої години, після — до роботи. В дощову погоду в залі читальні «Просвіти» вивчали історію України та історію українського війська козацького за книжкою історика Д.Яворницького. Тут Андрій поринув з головою у роботу.

Але окупанти є окупанти. Вони мобілізували молодь на примусові роботи, в так званий «Бавдінст», де комендантом 6-го батальйону був німець-чех, гаупман Цайтлер. Він відразу призначив Андрія так званим «форарбайтером», тобто передовим робітником, яких використовували на тяжких роботах: копанні каналів, на заводах і т.п.

Був тоді у нас голод — вийшли з берегів річки Бистриця і Дністер, на всіх полях і городах стояла вода. Збіжжя у снопах і полукіпках зігнило.

Всіх хлопців почали викликати в «Арбазацт», щоби шляхом залякування записати в так звану Першу дивізію «Галичина». Але Андрій туди не пішов, а приєднався до похідної групи українців і попрямував на схід до Києва, одягнувши німецьку форму. У Києві організували з українців адміністрацію. Німці в цей час дійшли до Сталінграда, але пробитися далі на схід не змогли. Ще до того, як записатися у дивізію, Андрій пройшов підстаршинську школу і був її станичним (сотенного Івана Шудрі, куреня Українського легіону, який діяв у Києві).

У 1944 році Андрія направили у Західну Прусію, де він вступив у старшинську школу. В скорому часі Андрій за завданням проводу організував групу з восьми хлопців-добровольців. Це були два брати з Трускавця, Іван Слюсар із села Добровлян біля Дрогобича і ще чотири волиняки. Ця добре озброєна група мала радіо-передавач, гроші та форму радянських солдатів, планували скинути з літака на територію Волощі-Білини.

Однак через помилку перекинули на територію Николаївського району, на болота сіл Керниці і Рудників. Скоро вони зв’язалися з підпіллям у районі Стрия — Миколаєва, де були розташовані сотні «Бродяги» і «Грома». З великим трудом, втративши групу в боях, Андрій добрався до краєвого командира УПА-Захід Василя Сидора-«Шелеста». Його призначили надрайонним військовим референтом Дрогобиччини. Де поділася решта його групи, Андрій відомостей не мав.

Добрався на свою рідну територію. Тут несподівано потрапив у руки СБ, сотенного «Блакитного», і вже було договорено його розстріляти як московського шпигуна, але по хвилі в кімнату ввійшов сотенний, підрайонний провідник ОУН-УПА «Блакитний». Зі здивуванням подав йому руку і сказав: «Андрію, де ти тут узявся?».

Андрій добрався до рідної Волощі і своїх бойових побратимів-упівців з боївки Івана Лева-«Марка». Провід району доручив йому керувати нею. З боївкою Андрій часто виходив із перестрілок переможцем.

Але відбувся останній бій у його житті. Це було 9 лютого 1945 року. Між селами Волоща — Майничі — Чайковичі, на луках і болоті, розгорівся запеклий бій між боївкою Андрія «Шугая» з великою силою «Смершу», в якого було багато зброї, ручні кулемети «Максим», кіннота. Бій тривав цілий день. Хлопці своїми грудьми захищали юнацький вишкіл, розташований у селі Волощі. Були жертви з боку «Смершу» — 12 осіб, вояків УПА згинуло 14, у тому числі з Волощі: Іван Гриник, Гнат Тершак, Антін Кивацький-«Олесь», який прикривав відступ боївки.

«Шугай» відстрілювався довго, був поранений у верхню частину лівого стегна. Через перекіс останнього патрона не встиг випустити його собі у голову. «Смертник» кинувся йому на спину, схопив за рамена, зв’язав руки. Прив’язали до коня і вели стікаючого кров’ю Андрія босоніж на 25–30 градусному морозі до Мединич. Тут переніс перші тортури. Далі були допити у ката Сабурова, в Дрогобичі і Львівській контррозвідці, де вимотували із нього всі сили. Але «Шугай» не скорився і вистояв.

Засуджений військовим трибуналом на кару смерті. її замінили на 20 років особливо тяжких каторжних робіт. Покарання відбував у таборах Печори та шахтах Воркути. Брав активну участь у страйках і повстаннях 1953–1954 років. Вийшов на волю у 1956 році. Одружився зі славною гуцулкою Марійкою, яка також каралася в ГУЛ агах Воркути.

Додому Андрія не пускали. Виїхали на батьківщину дружини, в м. Косів на Івано-Франківщині. Виховали двох синів: Богдана та Федора, дочекалися п’ятьох онуків — Лесю, Мар’яну, Андрія, Тараса і Романа.

Важкий і тернистий шлях до волі пройшов мужній патріот українського народу Андрій Тершак.

Все своє життя, з юнацьких літ, він віддав служінню Вітчизні, понад яку не знав більшого скарбу і яку так безмежно любив. Дороговказом йому була перша заповідь Декалога: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

Від перших днів національного відродження Андрій включився у громадсько-політичне життя Косівщини. Брав активну участь в установчих зборах Івано-Франківського обласного Братства вояків УПА в жовтні 1990 року, на яких його обрали членом Кошової управи Братства Карпатського краю. Того ж року організував і провів установчу конференцію зі створення Косівської станиці Братства. Став її незмінним головою. Був учасником установчих зборів зі створення Всеукраїнського Братства ОУН-УПА у Львові в квітні 1991 року, на яких його обрали членом Головної Булави Всеукраїнського Братства. Коли почали створювати осередки Конгресу Українських Націоналістів, славної пам’яті Андрій Тершак організував його на Косівщині. Незмінний учасник усіх важливих заходів Братства. Організатор зведення і освячення символічних могил — пам’ятників борцям за волю України, перепоховань жертв більшовизму.

Він завжди був у дорозі, завжди в дії. Окрім великої роботи в Братстві, знаходив час щомісяця відвідувати Дрогобиччину, рідне село Волощу, місце, де спалили батьківську хату, де народився і звідки пішов у широкий світ — світ боротьби зі смертю. Часто виступав на могилі загиблих друзів у Волощі-Літині. Приїздив до друга по боротьбі Бенедя Грущака, якому передав станицю ОУН-юнацтва. Зустрічався з друзями по зброї.

Вже будучи важко хворим, не піддавався підступній недузі, працював до останніх днів. 18 травня брав участь у засіданні Головної Булави у Львові. 23 травня був учасником освячення пам’ятника героєві Чорного лісу — полковникові Василеві Андрусяку-«Різуну», «Греготу». Через тиждень провів свої останні збори Косівської станиці, вручив медалі, і тут втратив свідомість. З робочого місця його забрала «швидка допомога».

1 липня 1999 року, на 79-му році життя, відійшов у вічність. На похорон бойового побратима Андрія з’їхалися друзі з цілої Галичини і сусідніх областей. У почесному караулі біля його домовини стояли сивочолі вояки Братства ОУН-УПА. Панахиду відправив отець Дмитро Близнюк, пом’янув померлого добрим словом.

На прощальній церемонії виступив Голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Карпатського краю Михайло Зеленчук, голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю Федір Володимирський, побратим невільницьких років Роман Басараб,. вірний товариш і земляк Бенедьо Грущак, від райдержадміністрації Косівщини — Михайло Цьок. Зачитали співчуття родині покійного від Київського Братства ОУН-УПА і його голови Ореста Васкула.

Поховали Андрія Тершака в горах. Залунали прощальні слова «Вічної пам’яті», схилилися у жалобі синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Постріли салюту віддали військову честь другові Андрію. Заспівали йому повстанських пісень, які він так любив. Спи, друже, спокійно. Нехай рідна українська земля буде тобі пером. Ти став прикладом для своїх дітей та онуків.

Джерело інформації 

https://kosivart.if.ua/2021/01/01/10414/

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/andriy-tershak/

Хор з Пляшеви біля школи №2 м.Берестечка, 1932 р.

Для збільшення натисніть на зображення 

Джерело інформації

http://pl-school.at.ua/news/pljasheva_u_1921_1939_rokakh/2018-11-04-428

Андрій Шакалець, син Миколи, псевдо "Летун", народився в 1926 р. у с.Волощі діяч ОУН та воїн УПА.

Андрій Шакалець, син Миколи, псевдо "Летун", народився в 1926 р. у с.Волощі. Батько, колишній воїн Української Галицької Армії (його поранили), був палким українським патріотом. Він хворів на туберкульоз легенів. Своїх дітей виховував у дусі українського націоналізму.

Закінчив сільську семирічну школу.

З початком війни та проголошенням відновлення Самостійної України Андрій залюбки записується в створену у Волощі "Січ". У цій патріотичній організації його призначають ройовим чоти Петра Дивацького.Хлопець із великим завзяттям поринув у роботу, сумлінно виконував усі завдання проводу. Після арешту керівника "Хліборобського вишколу молоді" Бенедя Грущака А.Шакальця призначають станичним юнацької сітки ОУН та відправляють у Карпати на підстаршинський вишкілУПА. Згодом Андрій приєднався до хлопців, які створили ядро боївки самооборони. Спершу переважно вели агітаційну роботу, закликали молодь не йти в армію, а вступати в УПА. У скорому часі в боївку прийшли хлопці із сусідніх сіл, а саме: Грушева, Літині, Майнич,Луки, Тинова. Поповнили запаси зброї. Боївка часто вступала в боїз групою кагебістів Іллюшина-Александрова. Особливо запеклий бій відбувся біля села Майничі,де окупанти втратили п`ятьох служивих, залишили автомати й патрони. Андрій Шакалець бере псевдо "Летун".

Холодною зимою 1944-1945 рр., після оборонних боїв Андрій постукав у вікно "Мами" (Марія Копач) і попросив дати йому можливість помитися.- завтра свято Миколая. 

Однак, щойно зайшовши до хати, пролунали постріли. Андрій схопив автомат і вискочив у сіни, відтак- на горище й знову в сіни. Далі, відкривши двері, вибіг на ганок, де йому перегородив дорогу енкаведист Петрусь (лейтенант). Рука Андрія натискає на спусковий гачок- і Петрусь лежить убитий.

Загарбникам дали команду взяти його живим. Андрія збили з ніг, зв`язали руки та вивезли на подвір`я. Тільки тепер вороги вгледіли господиню та її доньку Катрусю, яка босоніж утікала між хатами. Стрибок з ЛітиніХамандяк, догнавши Марію Копач, вистрелив у неї та по-садиськи добив прикладом. Катруся втекла.Андрія кати повели на свою постійну станицю. Тортури й допити проводили цілу ніч, а вранці повезли в Меденичі, відтак- у Дрогобич, на вулицю Стрийську, 3, де була тюрма. Там він загинув мученицькою смертю за волю, за нас із тобою 1945 року.

на фото Дрогобич, вул. Стрийська, 3 колишня тюрма.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

https://drohobychyna.com.ua/

Іван Сильвестрович Нечипір - із с. Волоща був повітовим референтом, членом повітового проводу ОУН, взірцем патріота України. На нього рівнялися жителі не тільки Волощі, але й сусідніх сіл.

Для збільшення натисніть на зображення 

Іван Нечипір, син Сильвестра, народився в 1910 р. с.Волоща Дрогобицького району в бідній селянській родині, де разом з Іваном виростало ще шестеро дітей. Особливу увагу Іванові приділяв отець Ізидор Фок (парох Волощі), українець-патріот. Він допомагав хлопцеві в самоосвіті, був його наставником. Закінчивши сільську школу, юнак через скрутний фінансовий стан не мав можливості продовжувати навчання у вузі чи гімназії- часто й чорного хліба не вистачало, а взимку не було в що взутися. За ним пильно стежила польська поліція.

Одного разу, коли "Просвіта" проводила фестини в саду Андрія Грущака-Бугового (тепер хата Ірини Грущак), після виступу Івана та пісні "Ще не вмерла Україна", поліція намагалася його заарештувати, та люди не дали. Але на посвяченні могили УСС, яка була насипана вночі біля хати Гната Нечипора, Івана та Петра Нечипорів, його заарештували та відправили до польського концтабору "Береза Картузька". Тут особливо жорстоко поводилися з в`язнями-українцями. У таборі були жахливі умови. Їсти давали двічі на день, замість посуду були бляшані банки і, навіть, капелюхи. Але Іван тут ще більше загартувався морально. У таборі утримувалося багато українських патріотів та інтелігенції- не тільки української. Наприклад, Роман Шухевич, Омелян Грабець (1942-1944 рр. командир УПА "Південь"), Тарас Боровець ("Тарас Бульба"), поет Михайло Кравців, Гринь Климів, Олекса Гасин, Дмитро Штикало, Богдан Кравців, Володимир Янів, Дмитро Грицай (генерал "Перебийніс"), Гриць Климів ("Легенда"), колишній сотник УГА Розенберг "Чорний", за національністю єврей, редактор газети Пелехатий- зі Львова.

Після звільнення бере активну участь у роботі "Січі" та "Куреня молоді", працює як виховник-наставник при штабі. Жодне свято чи вечір не проходили без участі Івана.

З приходом других совітів- справник споживчого товариства, а згодом- головний бухгалтер Волощанського СТ.

Незабаром його, як здібного працівника, перевели головним бухгалтером Меденицького районного ССТ. Коли Волощанське СТ ліквідували, повернувся в село.

У 1947 році Івана арештовують. Важкі тортури й знущання в Меденицькій та Дрогобицькій тюрмах підірвали його слабке здоров`я. Карався у таборах Воркути, Норильська, Казахстану. Згодом вислали в Красноярський край, де зустрічався з Патріархом Йосифом Сліпим.

Після смерті Сталіна Іванові скорочують термін ув`язнення і, як хворого, комісують та відправляють додому. Жив біля дочки Софії, тривалий час лікувався.

Помер Іван Нечипір у 1965 році. Залишив два зошити спогадів. Але ці зошити, на жаль, пропали.

Андрій Тершак ("Шугай") ділився спогадами, що Іван був повітовим референтом, членом повітового проводу ОУН, взірцем патріота України. На нього рівнялися жителі не тільки Волощі, але й сусідніх сіл.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

https://drohobychyna.com.ua/

Іван Добрянський народився в Нагуєвичах у 1894р. Три роки очолював гурток "Рідна школа". Його життя обірвалося 26 червня 1941р. в урочищі Гостиславле, за с.Нагуєвичі. московити вирубали Іванові серце сокирою, а рану заткали віхтем трави. Разом з ним тут нелюди закатували Михайла Дрогобицького, Корнелія Камінського, Степана Дум`яка, Івана Чаплю, Миколу Хруника

село Нагуєвичі.

Іван Добрянський народився в Нагуєвичах у 1894 році. Закінчив семикласну школу в рідному селі. Поставний і красивий чоловік, розумний, начитаний, добрий сім`янин. Три роки очолював гурток "Рідна школа", надавав усіляку допомогу сільській школі та вчителям, брав активну участь у будівництві нової школи в селі, організовував роботу дитячих садків, де діти виховувалися в національному та релігійному дусі. Працював Іван Добрянський на нафтовій копальні в Нагуєвичах. Завжди охайний, чисто одягнутий. Це була людина, яка своїм запалом і розважливістю гуртувала навколо себе краян.

Його життя обірвалося 26 червня 1941 р. в урочищі Гостиславле, за с.Нагуєвичі. Енкаведисти вирубали Іванові серце сокирою, а рану заткали віхтем трави. Разом з нимм тут нелюди закатували Михайла Дрогобицького, Корнелія Камінського, Степана Дум`яка, Івана Чаплю, Миколу Хруника (26 червня 1941 р. усіх їх знайдено в урочищі Гостиславле, за с.Нагуєвичі, у багнюці. У цьому Нагуєвицькому урочищі були замордовані люди з Підбужа, Опаки, Нового Кропивника. Нагуєвичани поховали їх 29 червня 1941 р. в братській могилі біля долішньої церкви.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Ганна Гром.

https://drohobychyna.com.ua/

Дмитро Хоркавців народився 24 грудня 1929р. в с. Грушів. Навчався в місцевій школі, Дрогобицькій гімназії та Дорожівській середній школі. Услід за братом Федором став членом ОУН псевдо "Морозенко".

У 1947 р. увійшов до складу боївки СБ Дублянського районного проводу ОУН на чолі з Михайлом Харівим. Брав участь у розвідувально-диверсійних акціях націоналістичного підпілля. Здійснив два атентати. Результатом першого була ліквідація у потязі біля станції Рихтичі оперуповноваженого МДБ Юдіна (1947 р.), під час другого атентату Дмитро знищив начальника райбудконтори Дем`яна Греха (1947 р.).

1 вересня 1947 р. Д.Хоркавціва арештовують, а 18 листопада 1947 р. засуджують разом із братом Федором на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Відбував покарання у таборах Воркути, де став членом підпільної організаціїув`язнених українських повстанців ОУН Північ"- очолив її службу безпеки. Звільнений 28 березня 1955 р. та перебував на спецпоселенні. Повернувшись на Україну, у рідне село довго не затримався. Голова сільради сказав: "Щоб тебе через два тижні тут не було!" Довелося повертатися на Урал, бо там працювало багато українців. Саме тут зустрів свою майбутню дружину, з якою щасливо прожилидовгі роки- вона була вивезена разом із родиною українців-патріотів. Згодом, Д.Хоркавців повертається на Батьківщину, де впродовж багатьох років перебував під наглядом КДБ.

На початку 1990 р. став одним із активних діячів національного відродження на Дрогобиччині. автор спогадів про Володимира Чав`яка- "Чорноту", о.В.Величковського, художньо-публіцистичного нарису "За Україну! За Державу!"

Винятково чесний, незламний українець-патріот. Він так і не звернувся до влади з проханням реабілітувати його- справедливо вважав, що вона має зробити це сама, адже він боровся за волю України.

Помер Дмитро Хоркавців 20 квітня 2013 р. в Дрогобичі, де й похований. Реабілітований тільки після смерті.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Микола Галів, Василь Ільницький, Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/

Ганна Лиса, дівоче прізвище Лесишин, народилася 3 червня 1929 року у с.Верхні Гаї на Дрогобиччині. Зв'язкова юнацтва ОУН, обласного проводу "Аркаси".

Сім`я Лесишин була багатодітною: шість синів і чотири доньки, Ганна- наймолодша. У 6 років уже вміла добре читати й весь вільний час проводила за книжками з домашньої бібліотеки.

У 10 років Ганна непогано знала історію України, захоплювалася мужністю та героїчною поставою перед лицем смерті Ольги Басараб-Левицької, Василя Біласа, Дмитра Данилишина. На її очах польські шовіністи проводили каральні акції над свідомими українськими патріотами, погроми читальні "просвіти", арешти та ув`язнення рідних та близьких.

Перші два роки навчалася в тутешнійсільській школі, далі- у "Рідній школі" м.Стрия.

У 1943 р. на її очах у лабети НКВС потрапляє сестра Катерина 1919 року народження, яка каралася в Дрогобицькій та Самбірській тюрмах (залишилася жива тільки з Божої ласки після бомбардування німцями в 1941 р.). Після приходу німціву Стрию відкрили гімназію і Ганну зарахували в 3-й клас цього навчального закладу. У той час гімназія була справжньою твердинею, яка давала не тільки знання, але й національне виховання, вміння жити для України, а якщо виникне потреба, гідно вмерти. Тут вона вступає у "Виховну спільноту молоді", а в 1943 році- в лавиюнацької мережі ОУН. Г.Лиса проводить активну роботу: допомагає старшим підпільникам, пише й розповсюджує агітаційні листівки, доставляє таємні повідомлення та їжу українським партизанам.

15 липня 1946 року, після закінчення 10-го класу, відразу після випускного, її заарештували органи МВС (видав її та багатьох інших патріотів Петро Федусяк із с.Летня). Перші допити проводили в Самбірському КПЗ, а через 2 тижні Ганну перевели до Львова.

\3 вересня засуджена військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі та 5 років п.п.

Покарання Ганна відбувала в таборах Норильська Краснодарського краю, куди завезли етапом. Основною роботою для жінок було будівництво м.Норильська. Працювали на піщаних та глиняних кар`єрах, виробляли цеглу. На великому тріскучому морозі роботи тривали 12 годин щодня. Внаслідок фізичного виснаження, жахливого голоду та страшного холоду багато в`язнів умирало. Тоді їхні тіла відвозили під гору Шмідтиху, де просто скидали в котловани.

Ганна мужньо перенесла всі тортури та знущання. 27 вересня 1954 року вийшла на волю. Після звільнення її відправили в м.Губаху, куди виселили її батьків (там вони й померли). У Карагандинській землі помер у червні 1955 року і брат Ганни Павло, який відбув 10 років таборів, працюючи на найважчих роботах.

У Губасі мужня патріотка зустріла свого судженого і в 1957 році вийшла заміж за політв`язня Михайла Лисого, який тут карався був засуджений у 1947 році на 25 років, а відбував покарання до 1956 р. у Воркуті).

У 1966 році сім`я нарешті з маленькою донею виїхала в Дрогобич.

З першими променями незалежності України разом із чоловіком ведуть активну боротьбу за утвердження держави: були ініціаторами створення Спілки політв`язнів, станиці Братства ОУН-УПА, стали членами Конгресу українських націоналістів м.Дрогобича. Брали активну участь у всіх патріотичних заходах. Особливо запам`ятався дрогобичанам гарний спів Ганни й Михайла Лисих у хорі "Нескоренні".

5 квітня 2014 року після тривалої недуги перестало битися її добре, палке й щире серце.

Поховали Ганну Лису в Дрогобичі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Вистава «Цвіт щастя». Квітень 1933. Внизу перший зліва — Левицький, Влодзя Рудницька, Таня Коровацька. Вгорі Н.Н., посередині Душка Недільська — донька директора школи ім. Т. Шевченка, її рідна тітка по мамі була дружиною відомого маляра Петра Андрусіва.

Після війни опинились в Америці, де Душка працювала піаністкою, Оля Оробець. Світлина зроблена в Коломиї у фотографічному салоні Гнатковської . Вул. Підсудського,. https://teatrarium.com/

В неділю, 19 січня 1936 року в Рожнятові силами місцевого осередку “Просвіти” було проведено просвітянський концерт.

Розпочалось дійство із вступного слова, яке виголосив адвокат д-р Ст. Ґрубський. Після прозвучав “Просвітянський гімн”, який виконав мішаний хор, складений з місцевої молоді і підсилений місцевою інтелігенцією. Деригував хором п. Бойчук. 

Наступні виступи були в такому порядку:

“Задзвенімо разом браття” - чоловічий хор 

“3а вас завзяті юнаки” - декламація

“Гореж моє, горе” - мішаний хор

“Ой у полі могила” - мішаний хор

“Не забудь юних днів” - сопранове соло 

„Замело Тебе снігом” - чоловічий хор

“Ой пущу я кониченька”- чоловічий хор

„За Україну” - мішаний хор

“Розрита могила” - скрипкове соло - студ. Бурака при фортепіяновому супроводі д-ра Романа Курбаса, 

“Гамалія” - декдламація п.Гринішака.

Для збільшення натисніть на зображення 

На фото члени Рожнятівської "Просвіти", 1936 р. - Сидять на підлозі, зліва - Ольга Лоп'янецька, Іванна Шлапак. Сидять у першому ряді - В. Шлапак, дир. Білан, інж. Гр.Паляниця, Н.Курбас, о.Пашківський, о.Соловій, д-р Роман Курбас, Н.Келебай.

Автор спомину Шкіль Олег 

Стефанія Рибчак – молодша донька о.Григорія Рибчака. "Як любо вмирати за батьківщину. В мене вчися!"

Народилась 15 січня 1888 р. в Бучачі. Будучи кваліфікованою медсестрою, включилась від самого початку в працю для УГА. З початку працювала в військовому шпиталі, який розміщувався в Духовній Семінарії у Львові.

Коли Львів дістався в руки поляків, Стефа переодягнувшись у одяг молочарки перейшла лінію фронту і зголосилась до відділу сотника Секунди. Серед зими 1918-19 підводами, часто й пішки діставалась туди, де потребували її допомоги.

Коли в Кристинополі (сучасний Червоноград) в колишньому маєтку дідича Вішньовського організували Бригадний Шпиталь ч.9, Стефанія тут же з великою посвятою почала виконувала обов'язки медичної сестри. Та невдовзі захворіла на тиф. 

Так, як працівниками в шпиталі були в основному чоловіки, то командант шпиталю д-р Маврикій Юда знайшов допомогу в монастирі Сестер Служебниць, який був неподалік. Там відгукнулися на прохання, і на зміну приходили дві монахині, які дуже дбайливо доглядали хвору. Одначе, по кількох тижнях, сестра Рибчак померла Великодню суботу, 19 квітня 1919 р. 

У Великодній понеділок при звуках дзвонів ховали вояки у вояцькій домовині свою добру опікунку, сестру Стефу. Ціле місто проводжало її до могили. В міжвоєнний період філія Товариства Охорони Воєнних Могил з Сокаля відновило могилу Стефи і поставило гарний памятник. До 1939 р. кожних Зелених Свят поминали медсестру та прибирали могилу квітами. Та традиція збереглась і до сьогодні.

Джерело інформації Олег Шкіль 

"Нас мали повісити" Спогади: Долиновський Яким Федорович, народився в 1922р. у с. Погорисько (Пагарисько) Жовківського району Львівської області, Українець, греко-католик, безпартійний, селянин, воїн УПА, заарештований у 1944 р., звільнений в 1956 р.

Село Погарисько фото Богдана Саврана.

*****

У 1942 р. під час німецької окупації Галичини я разом з іншими хлопцями поїхав до Львова вчитися на шофера. Але закінчити школу мені не вдалося: мене і ще кількох хлопців примусово на 1 рік забрали німці у спеціальний трудовий табір.

 

Після повернення з табору я влаштувався у львівське училище, де вчили на паровозних машиністів. Але і там мені не пощастило. Одного разу моєму товаришеві, з яким я йшов через депо, захотілося зробити якогось збитка (пожартувати) він піднявся в кабіну машиніста і посигналив. Нас тут же на місці затримала німецька залізнична поліція. Записали наші прізвища і пригрозили, що за цей вчинок будемо тяжко покарані. Не чекаючи неприємностей, ми обидва втекли з училища.

 

Два тижні я був вдома, а в січні 1944 р. вирішив вступити в УПА, щоб битися з німецькими окупантами і польськими озброєними бандами, які тероризували в прикордонних з Польщею селах українське населення. Мене зачислили в сотню «Перемога», командиром якої був сотник на псевдо «Скала». Дислокувались ми в лісах Сокальщини, в селах Ольчівок і Дениски. По сусідству з нами стояли сотні під командою «Лиса» і «Яструба». Поряд був курінь «ЕМА» загінного «Ореста». Я мав псевдонім «Керниченко» (на слідстві назвався Тхоришиним).

 

Наша сотня брала участь у боях з німцями в селі Карів (потім ще мала дрібніші сутички в інших місцях). В боях за Карів ми зазнали великих втрат, особливо багато людей втратила сотня «Яструба». Наш підрозділ під командою «Скали» у Кареві підбив танкетку і знищив багато автоматників.

 

Влітку 1944 р. ситуація змінилася. Німецько-російський фронт котився на захід, і наші формування були змушені податися в ліси Радехівщини. Мене з кількома іншими стрільцями УПА залишили в селі Вишенька (тепер там військовий полігон) для збирання харчів.

 

Перед більшими підрозділами УПА було поставлено завдання розосередитись і перейти на маневрову боротьбу з новим ворогом – совітськими військами. Курінь «Ореста», наприклад, отримав завдання прорватися в Карпати. Але на шляху цього з'єднання встали крупні заградзагони військ НКВД. Розвідка донесла, що на горі Яжовій енкаведисти зробили засідку.

 

Загін зупинився в селі Зубейки. Оскільки у москалів сил було більше (вони мали танки), то вони вирішили атакувати село. Зав'язалася кривава січа. Село горіло з усіх сторін. У тому бою загинуло багато стрільців УПА, а ще більше солдат НКВД. Було підбито кілька їх танків і автомашин. Загинуло й 60 жителів села. Та сили були нерівні, і повстанці змушені були відступити до річки Мощана, де, окопавшись, вели бій аж до вечора. Вночі курень «Ореста» відступив у напрямку на Радехів і зупинився в селі Галаси, де, збираючи харчі, я перебрався на той час з села Вишеньки. Не встиг загін «Ореста» розквартирувати в селі, як хтось з місцевих сексотів доніс про це в гарнізон; що стояв в селі Воля Висоцька Жовківського району, і нас всіх оточили. Почався бій. У цьому бою загинуло 20 повстанців і кілька було поранено, в їх числі і мене. Усіх поранених: мене, Бойка і ще одного партизана повели через ліс і щасливо вивели в село Ковальське, що було по сусідству з Галасами. Там був підпільний госпіталь. Пораненого стрільця Петра Качмарика москалі взяли у полон, але в селі Хитрейки місцеві дівчата його викрали, і він разом з нами прибув у госпіталь.

 

Та добре каже прислів'я: «Де тонко, там і рветься». Якийсь шпицель нас вислідив, і госпіталь оточили. Стрільця «Мішу», який нас охороняв, застрелили (він був родом зі Східної України, прізвища ми його не знали) і, таким чином, ми потрапили в полон: я, Качмарик, його сестра Ольга на псевдо «Жук», яка була станичною, і господар хати-госпіталю Грем.

 

Усіх нас доставили в НКВД Янівського району. Допитували нас із застосуванням тортур. Для розвінчання наших легенд і біографій, які кожен мав про запас, привезли колишнього стрільця-перебіжчика, який зголосився бути сексотом. Прізвища та імені я його не знаю. Знаю тільки те, що він уродженець села Білого, але жив у Магерові. Він по черзі називав нас, наші псевда, хто ким насправді був в УПА.

 

Я переконував слідчих, що начебто в бою був підстрелений своїми, тобто стрільцями УПА, при спробі втекти від них і здатися (в такому дусі є свідчення в моїй справі), але мені не вірили. Били мене відламаними ніжками від стільців доти, поки я не втрачав свідомості. Потім мене разом з іншими повезли у Львів на Лонцького, але через три дні раптом повернули назад у Магерів на допити до слідчого Молодакова.

 

І почалося все заново. Катували, вимагали, щоб я говорив все, що знаю. Арештували і доставили в Магерів мою сестру Тетяну, яку також катували, аби вона видала всіх, кого знає, і вказала на свої зв'язки. (Потім, правда, її випустили).

 

Нас мали повісити. На 6 квітня 1945 р. було призначено нашу страту. Для цього на подвір'я тюрми магерівські енкаведисти привезли і вкопали шибеницю на трьох чоловік. Про це довідались наші друзі партизани і вирішили нас визволити. Але їх атака на відділення НКВД і тюрму не вдалася (нас пильно охороняли колишні партизани Ковпака), і тому нас зразу ж на другий день після цього відправили у Львів на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). 

 

5 серпня 1945 р. відбувся суд. Мене засудили на 10 років тюрми і три роки висилки. Одночасно було конфісковано батькове майно: корову, 2 поросят, одяг, продукти та інше. Під час конфіскації батька побили, бо він не давав забирати майно.

 

Відбував я «кару» у Воркуті. Працював на шахті «Капітальна»-1 та на шахті-7, де ми, в'язні, організували страйк. За це нас перевели на шахту №11 для штрафників, потім – на шахту № 3.

 

Відпустили мене з табору 9 жовтня 1954 р. і перевели на спецпоселення у селище Соснівку в Ухтинському районі, де я жив до 1956 р. В цьому ж році повернувся у своє село, але мене не прописували, і я вимушений був поїхати назад, у Соснівку, де працював до 1977 р. Потім обміняв квартиру і переїхав у Дружковку Донецької області, де й живу досі.

 

Не повезло в цю страшну завірюху і моїм братам. Федора, якого звільнили від служби в армії (він був стельмахом – робив колеса для військових обозів) при загадкових обставинах «випадково» убив дільничий в колі дружньої компанії. Андрія мобілізували до війська, і він загинув на фронті у Чехословаччині. 

Джерело. опубліковано 31 серп. 2012 р., 13:43 Степан Гринчишин Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. 

Книга І. Документ №301.