Лесь Мартович (Олекса Семенович Мартович) - Письменник, громадський діяч. Народився Лесь Мартович 12 лютого 1871 р. у с.Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.)

Народився у родині сільського писаря. Його батько самотужки навчився грамоти, що допомогло з наймита стати писарем-авторитетом для односельчан. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку та сад.За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство, за що був вигнаний із єврейської общини.

Від 1882 року Лесь Мартович- учень Коломийської польської гімназії, де починає писати  перші прозові твори.  Після відрахування з цієї гімназії за участь у таємному гуртку, перейшов у 1890 році до Дрогобицької гімназії, яку закінчив у червні 1892 року.

Тут, у Дрогобичі, формуються його письменницькі погляди, розпочинається серйозна громадсько-політична діяльність.

У 1892 році Лесь Мартович вступає на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив аж через 17 років, оскільки батько не мав змоги утримувати сина в університеті. Займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету "Збірка"; засновував у селах читальні. Був редактором Львівської газети "Хлібороб" (1893 р.) за мізерну платню- 30 гульденів, а в 1897 - 1898 рр. став редактором"Громадського голосу", який до цього редагував І.Франко. Працював у Львові, Дрогобичі (адвокатом), Городку та Стрию. У 1905 році важко хворів. Його навідував Іван Франко.

Лесь Мартович автор 27 оповідань. Свої новели писав покутською говіркою.Перше оповідання "Нечитальник" написав у 1889 році.Л.Мартович- письменник сучасного йому села, входив до "Покутської трійки". Його герої- селяни із Західної України, яких він по-справжньому любив. У творчості письменник часто розкриває соціально-економічні корені нерівності в селі ""Мужицька смерть"). Виразна риса його художньої манери- поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Л.Мартовичу образи селян у повісті "Забобо".

Помер Лесь Мартович 11 січня 1916 р. у селі Зубейки (біля рави-Руської), похований у с.Монастирок.

У 1971 р. на приміщенні філологічного факультету Дрогобицького педінституту (зараз університет) ім.Івана Франка встановлено пам`ятну таблицю на честь Василя Стефаника та Леся Мартовича.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Упорядник Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/les-martovich/

Невисокий чоловік, вже в поважному віці. Вигляд його задуманий, якась надзвичайна мудрість таїться в його блакитних очах. Він один з тих, кого гуцули називають «непростими», тобто наділеними якимись магічними здібностями. Він той, чиїми роботами захоплювалися в Україні і за кордоном. «Різьбяр від Бога», як його назвав Володимир Шухевич. Це все про Василя Турчиняка (за ін. даними Турчинюк, 1864-1939) – талановитого майстра різьблення та будівничого.

Усього Турчиняк збудував 6 церков. Коли виконував роботу, то брав собі тільки невелику платню, а решту роздавав робітникам, яких набирав в тому ж селі, де й працював. Запрошували його для зведення сакральних споруд в Польщі та Чехословаччині. Майстер виконував різьблення іконостасів та предметів церковного інтер’єру. А також створював макети церков, маленькі деталі яких з’єднував за допомогою кінського волосся.

Справою життя Василя Турчиняка стала унікальна гуцульська церква в рідному с. Луг. Всередині вона оздоблена плоскорізьбою, тут містився надзвичайно гарний різьблений іконостас. З інструментів користувався тільки пилкою, сокирою, шнуром, стругом і свердлом. Але його роботи були акуратними і красивими.

Про майстра розповідають цікаві речі, зокрема про приручену ворону (за іншими джерелами трьох ворон), яка жила вдома в п. Василя, любила сидіти в нього на плечі і навіть вимовляла деякі слова. Такі розповіді додають містичності його образу.

Згодом в нього з’явився дар передбачення. Під час будівництва церкви в с. Дуліби Василь Турчиняк не відразу приступив до роботи, бо казав, що в селі помре поважна людина. І справді невдовзі відійшов війт. А в своєму с. Луг різьбяр передбачив: «Розлетитеся по світу, як липове клиння, будете жадні один одного бачити, обсотають село колючими дротами, зроблять дорогу зі смоли і ніхто не зможе прийти сюди з вас». 

Так і сталося: жителів Лугу виселили, а село знищили, адже тут будували секретний військовий об’єкт. Передбачив Василь Турчиняк і власну смерть. За тиждень до цього йому наснився віщий сон про ікону, над якою він працював. Загалом життя майстра було наповнене магічними співпадіннями. Його талантом та вміннями захоплюються і сьогодні, а його творіння чарують своєю красою.

Джерело інформації фейсбук, сторінка (група) Локальна історія.

Левадна Олеся Федорівна - Талановита бандуристка народилася 14 т равня 1905 р. в м.Решетелівка Полтавської області. Навчалася грати на бандурі у В.Осадка. Мала гарний альтовий голос.

У 1930 році переїхала в Красноград на Харківщині і почала вивчати гру на бандурі в Г.Хоткевича. Від 1934 р. працювала солісткою у Харківській філармонії. Під час війни гастролювала як артистка Українського драматичного театру. З 1946 р.- солістка Тернопільської філармонії, а з 1948 р.- бандуристка та солістка ансамблю "Верховина" в Дрогобичі. У репертуарі О.Левадної, однієї з найкращих бандуристок, переважали українські народні дівочі пісні. Виконувала вона також твори на слова Тараса Шевченка, класичні кобзарські речі.

Від 1960 року О.Левадна- пенсіонерка, жила в Дрогобичі. Як цінну реліквію зберігала старовинну бандуру роботи одного з харківських народних майстрів, подаровану братом , та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.

Олеся Левадна померла 3 березня 1988 року, але залишився світлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.

На будинку в Дрогобичі, де жила одна з перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 р. встановлено меморіальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у с правжнє свято. Грали та співали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори Незалежної України.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Аназія Онищак.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/olesya-levadna/

10 лютого 1923р. у с. Рошневі народився Ярослав Степанович Шевчук - активний член ОУН, бойовик УПА, політичний та громадський діяч.

Для збільшення натисніть на зображення 

фото – Ярослав Шевчук у верхньому ряду, крайній справа.

Ярослав Шевчук народився 10 лютого 1923 р. у селі Рошневі Тисменицького району Івано-Франківської області. У рідному селі закінчив початкову школу.

У 1941 р. німці вивозять його в Німеччину, але Ярослав виявляє неабияку сміливість та винахідливість і тікає на Україну. Коли побачив звірства окупантів, то вирішив присвятити своє життя боротьбі за волю України.

У 1943 р.стає членом ОУН, а через кілька місяців вступає до лав УПА. Вишкіл проходив у чорному лісі на Івано-Франківщині. Брав участь у багатьох бойових операціях проти німецьких, більшовицьких, мадярських окупантів. Наприкінці 1943 р. у бою з німцями був важко поранений. Не один раз дивився в обличчя смерті.

У серпні 1944 р.одержав завдання Крайового проводу ОУН здобути архів УПА, який був у одному з гірських сіл Івано-Франківщини. Під час операції 14 серпня 1944 р. його арештував каральний загін НКВД. Перед арештом зумів знищити архів.

Я.Шевчука засуджують до розстрілу, в камері смертників Станіславської тюрми його утримували 32 дні. Але зваживши на молодий вік, кару смерті замінили 10-ма роками позбавлення волі й ще 5 роками заслання. Термін відбував у Кемеровській області та на Колимі.

У таборі "Боїм" доля звела його з Митрополитом Йосипом Сліпим, благословення, молитви та добрі поради якого допомагали Ярославу Шевчукові вижити в нелюдських умовах. Тут він близько зійшовся із Миколою Чарнецьким, Петром Вергуном, які його не раз сповідали.

Йосип Сліпий навіть тут проводив пастирську діяльність: правив слу3жби Божі, на Великдень організував для в`язнів святковий сніданок. За це його закували в кайдани й відправили у каторжний табір.

Я.Шевчука перевели у табірний пункт, за 30 км.від "Боїма". З табору каторжан осип сліпий передав йому записку: "Ярославе, умови нелюдські, але в будь-якій ситуації молися і не зраджуй своєї віри!"

Лише через 29 років, у 1964-ому, Ярослав Шевчук повернувся в Україну. З Франківщини з дружиною переїжджає у Дрогобич, де й проживав до останніх днів свого життя.

Незалежність України зустрів зі сльозами на очах. Був одним із організаторів Дрогобицької станиці Братства ОУН-УПА. До останнього подиху брав активну участь у всіх патріотичних заходах.

Джерело інформації 1

Помер Ярослав Шевчук 10 жовтня 2008 року в Дрогобичі, де й похований.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/yaroslav-shevchuk/

*******

Дав собі клятву боротися за волю України – спомини воїна УПА Ярослава Шевчука.

І з кожним роком залишається все менше воїнів УПА, яким свого часу вдалося вижити у вирі боротьби. 16 років тому, напередодні святкування 63-ої річниці УПА, мною було записане інтерв’ю із упівцем, дрогобичанином Ярославом Шевчуком (псевдо Бурий та Ромко) – людиною унікальної долі, який пройшов нелюдські випробування, був двічі поранений, двічі мав дистрофію, побував у камері смертників, відбув заслання, на власні очі бачив такі жахіття, що від його спогадів ставало моторошно. Про події понад півстолітньої давнини мій співрозмовник розказував так, ніби вони відбувалися зовсім недавно, люди, що давно покинули цей світ, жили в пам’яті Ярослава Степановича Шевчука, і наша розмова затягнулася аж до пізнього вечора.

Ярослав Шевчук народився в 1923 році в с.Рошневі на Івано-Франківщині в національно-свідомій родині, але притаманним йому почуттям патріотизму завдячував також місцевому священику, який мав великий вплив на хлопця. У 18-річному віці юнак вступив в ряди ОУН. Брат і швагер хлопця були членами УВО. Швагра закатували більшовики, і коли Ярослав розшукував його понівечене тіло у Станіславській тюрмі, після побаченої там трупами вкритої землі, дав собі клятву боротися за волю України. Коли йому виповнилося 20 років, хлопець пішов в Українську Національну Самооборону (пізніше на УПА).

Вишкіл проходив у Чорному Лісі, саме завдяки цьому вишколу Ярослав залишився живим. Там хлопців учили із зав’язаними очима розбирати і збирати автомат, без цих навиків воювати в темних криївках було неможливо. Та й задля фізичної підготовки майбутнім воїнам доводилось працювати до сьомого поту. А далі почалися справжні бої, воював у сотні “Буй-Тура”. Воювали не тільки з московськими окупантами, ворогів ласих на нашу землю було тоді значно більше, тож воювали упівці і з мадярами, німцями, поляками…

Ярослав Шевчук наголошував, що в лавах УПА була дуже сувора дисципліна – за зраду був лише один вирок – смерть. Для здійснення автентату (фізичне знищення певної особи за наказом зверху), були спеціальні люди – «чорна п’ятірка». Також рядові члени УПА не могли самостійно приймати рішення відносно знищення полоненого ворога, все відбувалося виключно за наказом обласного проводу.

Відносини між бандерівців та мельниківців були зовсім не побратимськими – пан Ярослав пригадував, що іноді траплялися навіть смертельні сутички.

Сила жіночої вроди, що давала шанс на життя

Чи було кохання в криївках? Звичайно, що так, відомо багато випадків одруження і навіть народження дітей у підпіллі. Але пан Ярослав розповів дещо іншу цікаву історію, пов’язану із дівчиною, щоправда без «хепіенду». Радянські війська дуже часто заслали на територію підпільної діяльності УПА своїх парашутистів, не раз упівці відразу ж їх брали у полон. Одного разу серед полонених виявилася незвичайної вроди дівчина, вона була настільки гарною, що приректи її на страту не піднімалася рука.

Спочатку полонянка вдалася до пропаганди, переконувала упівців, що гряде залізна рать НКВС і справа УПА безнадійна. Звісно, її взяли на кпини, тоді дівчина вдалася до жіночих хитрощів і запропонувала допомогу радистки. Вояки погодилися на це, але вони уявлення не мали, що вона там передає по азбуці Морзе. Парашутистка з часом увійшла в довіру, та служба безпеки ока з неї не спускала. У таборі готувалися до зустрічі з Різуном (Василь Андрусяк, легендарний командир УПА «Чорного лісу»). В ніч перед його приїздом, дівчині у зброї замінили патрони на холості. Коли приїхав Різун, прекрасна представниця рядів Червоної Армії, скориставшись найменшою нагодою, спробувала вбити командира. Після цього її життя не врятувала вже навіть врода.

Найжахливіші спогади

Серед найбільш варварських знущань свідком яких довелося бути Ярославу, воюючи в УПА – це моторошні картини нечуваної жорстокості, які поставали на місцях розправи московських окупантів над мирним населенням. Ярослав Шевчук мені зізнався, що йому все життя приходила у снах зґвалтована дружина священика, із випущеними нутрощами та відрізаними грудьми, а поруч валялося тільце ненародженого немовляти. Там же був труп роздягненого розіп’ятого монаха, над тілом якого познущалися в особливо цинічний спосіб. Ще страшніші катування велися в тюрмах НКВС, із людей живцем знімали шкіру, виривали нігті… На моє питання чи вірив тоді хлопець, що вийде з цього пекла живим, пан Ярослав зізнався, що в нього і думки такої не було… Бо кожної миті був готовий прийняти смерть. Хоча у 20 років дуже хочеться жити, але тоді юний воїн боявся тільки варварських катувань та знущань, а смерть від кулі в бою – це була ще дуже легка участь. Тоді, під час нашої розмови, мене вразило те, що у словах колишнього повстанця не було ненависті чи озлобленості на своїх ворогів.

32 дні у камері смертників

Одного разу Ярославу чудом вдалося вийти з оточення- серед групи з восьми чоловік лише він залишився живим. Допоміг, власне, отой вишкіл з Чорного Лісу. Після того хлопець заслужив великий авторитет серед побратимів і мав високу оцінку в очах керівництва. Якось йому було доручено особливо важливе завдання – розшукати обласний архів. Ярославу та ще двом його побратимам вдалося це зробити, але повернутися назад у свій військовий підрозділ не пощастило – він потрапив у руки НКВС і його було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу. 32 дні перебування у камері смертників перетворилися на вічність. Важко передати словами ті почуття, які роздирали душу ще майже безвусому юнакові, від кожного що поруху за дверима віяло смертю. У камері було 15 чоловік серед яких священик, полях та офіцер радянської армії. Кожного дня приречені на смерть на чолі зі священиком невтомно молилися. Поляк через кілька днів зайшов із розуму. Ярослав Шевчук дивом залишився живий – із 15 чоловік трьох помилували і серед них Ярослав. Правда, після камери смертників він був настільки виснажений фізично і морально, що мало не помер. Вирок було замінено на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Сибір

Подальші життєві дороги Ярослава Шевчука пролягли в холодний Сибір на Колиму у табір «Боїм». За роки поневірянь він зазнав страшних знущань, але саме в цьому пеклі познайомився із патріархом Йосипом Сліпим, який залишив великий слід в житті та моральною підтримкою допоміг вижити. Лише завдяки благословенню Митрополита Йосипа Сліпого, який опікувався Ярославвом у таборі, та сповіді у Єпископів Петра Вергуна та Миколи Чернецького, упівець зміг прожити довге життя.

У Сибірі Ярослав Шевчук зустрів свою долю – після відбування покарання одружився і незабаром у нього появився синочок Орест. Після відбуття заслання сім’я Шевчуків повернулася в Україну та оселилася в Дрогобичі.

Спортивні перемоги онука приносили найбільшу радість, а Україна його боліла, бо, хоч і незалежна – та не така, за яку боровся

В добу національного відродження, на початку 90-х років, Ярослав Шевчук брав активну участь у процесі просвітництва серед молоді шкіл Дрогобича та району. Він один із перших в Дрогобичі виступив у членство Спілки політв’язнів України, братство УПА. 20 грудня 1991 року Ярослава Шевчука реабілітовано.

До кінця свого життя упівець ретельно відслідковував всі події в державі, цікавився політикою, палко вболівав за Помаранчеву революцію.

Але окрім політики важливе місце займала його сім’я. На той час Ярослав вже овдовів, проживав сам, тоді найбільшу радість йому приносив онук Андрій. Хлопець вчився тоді одночасно на двох факультетах дрогобицького педуніверситету, активно займався спортом, захоплювався кікбоксингом і здобував перемогу за перемогою на спротивних змаганнях. Андрій Шевчук – зараз відомий у Дрогобичі тренер – на час мого візиту перебував у Ялті, де здобув перше місце. Перемоги хлопця приносили величезну радість його дідусеві – Ярослав Шевчук був найпалкішим вболівальником молодого успішного спортсмена. Сьогодні Андрій Шевчук та його вихованці гідно представляють Дрогобич і Україну на спротивних турнірах. Разом із батьком, Орестом Шевчуком, вони виховали не одне покоління дрогобицьких спорсмернів.

Державне визнання

На час нашого спілкування колективні збори Дрогобицької міської організації КУНу та Дрогобицької міської організації Спілки політв’язнів України за ініціативи голови ДМО КУН Тараса Гентоша затвердили кандидатуру Ярослава Шевчука на представлення для відзначення державною нагородою Орденом за заслуги 3 ступеня.

Через два роки Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 жовтня 2007 року нагородив Ярослава Шевчука орденом «За заслуги» III ступеня.

Засвіти…

А ще через рік, у 2008 році, 12 жовтня, Дрогобич попрощався з вояком Української Повстанської Аармії Ярославом Степановичем Шевчуком, який помер на 86 році життя.

Джерело інформації 2

Віра ЧОПИК

Світлина з архіву Ярослава та Андрія Шевчуків 

https://drogmedia.net.ua/2021/10/14/dav-sobi-klyatvu-boroty-sya-za-volyu-ukrayiny-spomy-ny-voyina-upa-yaroslava-shevchuka/

Священик Петро Мекелита родом із с. Бутин. Помер у Львівській тюрмі 30 серпня 1947р.

Петро́ Мекели́та (народився 13 червня 1868, Бутини, сучасний Сокальський район — 30 серпня 1947, Львівська тюрма) — священик УГКЦ. Походить з багатодітної селянської родини, був 10-ю дитиною у батьків. Вивчився на священика — місцевий парох та дідичка-меценатка помітили його здібність та допомогли в навчанні, 1890 року закінчив Львівську академічну гімназію, 1894 — теологічний факультет Львівського університету, того ж року висвячений на священика владикою Юліяном Пелешем.

Призначений в село Сянічок біля Сянока на Лемківщині, небавом стає деканом Сяніцьким. Родина священика мала сім дітей, до дорослого віку дожили четверо; син Ярослав, учень Перемиської гімназії, зголосився до УГА та хоробро загинув в бою. В часі Першої світової війни перед приходом російських військ отець Петро виїздить до Відня, по їх відході повертається. Після польської окупації Галичині переслідуваний, на нього чинять доноси та влаштовують провокації.

Душпастирював на Лемківщині до 1920, того року єпископом Йосафатом Коциловським призначений парохом Стебника та одночасно деканом Бориславським. В містечку Стебник, де були досить сильними полоністичні віяння та червона агітація, священик гуртує інтелігенцію, організовує читальню "Просвіти", товариство тверезості «Відродження», дитячий садок — при цьому вихователів утримує своїми коштами. З його ініціативи в Стебнику починають будувати Народний дім та мурувати церкву Різдва Пресвятої Богородиці — за дозволом їздив до Варшави, по отриманні рішення запросив для планування архітектора Нагірного. За перших совітів одразу позбавлений усіх земельних наділів та примушений сплатити великі податки. Після проголошення самостійності Української держави (30 червня 1941) на маніфестації в Стебнику на трибуні із сльозами на очах звертається до парохіян україниською та німецькою мовами: «Брати і сестри! Від сьогодні ми — українська нація! Маємо вільну соборну Українську державу!» За нацистської влади ходив і присоромлював бажаючих займатися грабунками єврейського населення. Виходив на міський майдан та благав людей не робити самосудів над євреями, також порятував кількох комуністів від гестапо.

За других совітів органи НКВС намагаються його прилучити до справи «самоліквідації» УГКЦ — зважаючи на його величезний авторитет. На той час отець із дочкою Іриною проживав у Львові — донька доглядала за ним — овдовів, одружені дочки по селах жили. Радянські спецслужби почали з вмовляння «по доброму», потім — листи з погрозами та викликами, наостанок приїхав «чорний ворон»; наступного дня пішки пішла шукати батька по тюрмах Дрогобича. Після півроку ув'язнення йому висунуте звинувачення — «измена Родине» та «сотрудничество с фашистами», засуджений на 10 років з конфіскацією майна. Донька добилася до прокурора — за що ж його посадили, той відповів: «Он больно умный был, самостийной Украины хотел».

В часі перебування у тюрмі від о. Мекелити прийшов офіцер з тюрми із звісткою — Іван Черненко, демобілізований східняк, що побрався з галичанкою. Він їй повідав, що по поверненні з фронту працює в карній системі, і настільки вражений звірствами влади та стійкістю катованих, що вирішив допомогти їй — принаймні, щоб старенького отця лишили у Львові, де б дочка могла йому передавати ліки та їжу, за запропоновану нагороду образився.

Помер о. Петро 30 серпня 1947 року. По його смерті Черненко порадив дочці, як поховати батька — тоді тіла померлих з львівських тюрем ночами скидали в яму за Янівським цвинтарем. Він повідомив, що пароху зроблять труну та позначать місце, звідки буде можливим його перепоховати; вночі перепохованням зайнялися о. Павло Лошній з дружиною та родина катованого в тюрмі отця С. Ратича, перепоховали на старому Клепарівському цвинтарі. При знесенні цвинтаря в 1960-х роках тлінні останки «офіційно» перепоховані на Янівському цвинтарі, біля могили Січових стрільців. 1992 року посмертно реабілітований.

Вшанування пам'яті:

1990 року в Стебнику його іменем названо вулицю.

Беатифікаційний процес:

Станом на 2011 рік входив до списку 45-ти новомучеників УГКЦ, над якими тривав беатифікаційний процес — розпочався після проголошення блаженними Іваном Павлом II двадцяти семи українських мучеників за віру, першим був блаженний Миколай Чарнецький.

Джерело: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах, т. 1: Біографічні нариси (1939—1989).

Стефанія Сарвас, 1928 р. н., с. Зушиці Городоцького р-ну Львівської обл. Спогади.

«У всякого своя доля. І свій шлях широкий». Т. Г. Шевченко.

«На лютнісько (летовищі,– авт.) в Цуневі то якісь воєнні там були. То десь в 46 році. Мій тато їхав вдосвіта, на Великому Полі (с. Великополе, – авт.) там була його сестра і він поїхав туда як на празник. І тато приїхав звідтам, а воєнний по селі ходив. Він зустрівся з татом на подвіру, прийшов з татом до хати і по-польськи: «Покаж документи!». А тоді не можна було показувати документи, мусіли з рук показувати, бо не вільно було комусь в руки давати. І тато йому показує, а він витягає автомат і в тата стріляти. А тато був вищий від нього і викрутив автомат, і він встрілив в стелю. 

А той воєнний вийшов з хати, я за ним і тато за ним, і сестра, так якби ми повибігали кричати. Я йно в сорочці вибігла з хати на двір і стала збоку. Я не чула, шо граната розірвалася вже. А він вкинув в той час як виходив гранату в сіни і сестра на повалу відразу, вже не встала. А тато вбіг в шопу і там впав. 

Мені ніц не було, ні одного осколка я не дістала, но сорочка ціла була з кров’ю. Як то всьо стало, я дуже кричала і так сусіди зараз поприходили. Маму забрали в лікарню, мама була дуже поранена, дуже осколки мала. Ми ксьондза привели, тато висповідався та й вмерли. А мама в лікарні була 3 місяці, поки осколки повитягали, поки вилікували. А брат то мав йно царапину над оком.

А той воєнний в Цуневі вбив ше дівчину, він був п’яний, а тоди до нас прийшов і то всьо наробив. А як до нас прийшов, то шапку лишив в хаті. І до нас то зразу поприходили на слідство, а я йно сама в хаті, вже нікого нема. Брат менший 9 років мав, тато на столі лежить, сестра на столі і я сиджу коло них. Я їм то розказала як то було. Вони (воєнні, – авт.) пішли і взяли з собою ту шапку. І там всіх построїли, а він без шапки і так по тім його зловили».

Стефанія Сарвас, 1928 р. н., с. Зушиці Городоцького р-ну Львівської обл.

Джерело інформації Локальна історія (фейсбук)

Прорив УПА на Захід. У невеличкому лемківському селі Стефкове Ліського повіту народився один із визначних командирів УПА – сотенний Роман Гробельський «Бродич», «Роман».

Сотенний Роман Гробельський «Бродич», «Роман». 

для збільшення натисніть на зображення 

Члени сотні "Ударники -1". Стоїть крайній справа сотенний Роман Гробельський "Бродич".

У вісімнадцятирічному віці він вступає до ОУН, а з 1944 р. воює в рядах УПА під псевдами «Бродич» та «Роман». Вже в кінці 1944 р. стає командиром чоти у сотні «Громенка», а на початку травня 1946 р. очолює сотню «Ударники-1», що належала до куреня «Рена». В жовтні цього ж року сотня «Бродича» активно діяла на Закерзонні – у Грибівському повіті. Саме у цьому повіті під командуванням Романа Гробельського сотня «Ударники-1», напала і роззброїла пост поліції у Флоринці. У травні 1947 р. командуванням УПА був виданий наказ про перехід сотні «Бродича» на Захід. Але через відсутність зв'язку Роман Гробельський отримав цей наказ лише у серпні. Деякий час намагався зв'язатись з другою чотою «Урала» своєї сотні, щоб передати їй наказ, проте йому це не вдалося, і він змушений був вирушати до чехословацького кордону.

 

Рухатись «Бродич» вирішив через терени Польщі північними схилами Бескиду аж до рік Орава і Тешінська, а потім перейти кордон на Моравію. Для полегшення проходження маршруту сотня розділилася на 5 груп, що проходили його самостійно. Причиною цього був великий розмах антибандерівських акції у Чехословаччині. 

10 червня 1947 р. Чехословацька влада почала спецоперацію проти загонів УПА, яка увійшла в історію як: «Акція Б» або «Акція Бандерівці». Метою операції була протидія відділам УПА, які йшли з пропагандивним рейдом на захід (до Австрії та Західної Німеччини) через територію Чехословаччини. Керівником операції був генерал Юліуш Носко, який командував військовою частиною «Тепліце» (спеціально створеною для боротьби з УПА на території Чехословаччини), яка нараховувала 13500 військових.

Відділ «Бродича» вирушив 2 вересня і рухався польською територією два тижні. Зважаючи на велику чисельність військових на кордоні, Роман Гробеський вирішив розділити групу на два менших відділи, що було зроблено неподалік від прикордонного містечка Вісла. В ніч з 26 на 27 вересня окремі відділи перейшли кордон біля Яблункового і Мостів. Довгий час повстанці не зустрічали військ і спокійно переправились через Мораву. Лише при Моравській Требовій сталася сутичка з чехословацькими військами, проте, сотні вдалося вибратися без втрат. Подальше просування було ускладнене негативним ставленням до повстанців прокомуністично налаштованих чехів. Окремим членам сотні «Бродича» вдалося дійти до Німеччини. З усієї сотні «Бродича» (80 стрільців) пробитись на Захід до травня 1948 р. змогло 48 вояків. Сотня була останньою, що за наказом Генерального Командувача УПА, пробилася до Західної Німеччини.

Проте провіднику сотні «Ударники-1» Роману Гробельському «Бродичу» не вдалось дістатися на Захід. 30 жовтня 1947 р. в селі Коругев біля Полічки Роман Гробельський був захоплений у полон. У 1948 р. чехословацькою комуністичною владою було прийняте рішення передати Романа Гробельського польській владі. А вже 14 січня 1949 р. польською владою «Бродич» був засуджений до смертної кари. Вирок був виконаний 8 лютого 1949 року на подвір'ї ряшівської в'язниці.

Підготував Рочняк Ігор

ФБ Локальна історія.

Василь Сосяк - Відважний воїн УПА. Пам'ятаємо...

Околиці села Медвежа.

Василь Сосяк, син Дмитра, народився в с.Медвежа у 1923 році. Закінчив сільську школу. Його батько швидко помер. Василь працював на своїй землі. Щоб вибороти волю для рідного народу 1944 р. пішов в УПА.Група партизанів була в криївці у хаті Єви Сосяк. Їх зрадив односельчанин Степан Лялюк, який спочатку був в УПА, а коли його схопили, щоб урятуватися, видав своїх. 

Будинок оточили енкаведисти, навпроти встановили кулемет і запропонували здатися. Мужній повстанець Василь Сосяк не здався- підірвав себе гранатою. Загарбники підпалили хату- усі загинули, окрім неповнолітніх Михайла Сосяка (син господині Єви) та Миколи Мроця, які здалися. 

Повстанець Микола Лялюк вискочив з хати та кинувся на облавників, але був скошений кулеметною чергою. Це було третього березня 1945 року в селі Медвежа. Василя та Єву, яку нелюди кинули у вогонь, поховали в братській могилі на сільському цвинтарі. Матір та двох сестер Василя червоні окупанти вивезли в Сибір.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Марія Гриник.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/vasil-sosyak/

Може тут є люди котрі можуть допомогти. Жінка з Австралії звернулася із проханням допомогти знайти її родичів. Пані Олена Рембіцька (Helen Rembicki) із фейсбук сторінки Petro V. Rybchuk

для збільшення натисніть на зображення 

Фотографії Івана Рембіцкого.

Фотографії Івана Рембіцкого.

для збільшення натисніть на зображення 

Може тут є люди котрі можуть допомогти. Жінка з Австралії звернулася із проханням допомогти знайти її родичів. Пані Олена Рембіцька (Helen Rembicki) мала тата котрий родився 26 квітня 1924 року у Космачі. Називався Іван Рембіцкий (Jan Rembicki). Тато Івана називався Федір Рембіцкий. Мама Олени Рембіцької також народилася у Космачі. Olga Lewinskowska (ймовірно перекручене Левандовська). Ольга мала двох сестер, Марію та Софію. Вони вважали себе поляками. Іван Рембіцкий втік з Космачи коли йому було 17 років. Його сестра і тато були вислані до Сибіру. 

My father, Jan Rembicki was born in Kosmach on 26 April, 1924. His father was also born there, Teodor. His mother was also born in kosmach (I think), Olga Lewinskowska. My father had two sisters, Mary and Sofia. I don’t know how accurate the information is as it came from my mum not my father. My father was Catholic and he always regarded himself as Polish, not Ukrainian? The story is my father at 17 ran and escaped on a train. His sister and father went to Siberia??? My father migrated to Australia and that is where my sister and I live.

We would appreciate it if there is any information you could share with us on the accuracy of the story.

3 лютого 1919р. у с. Болехівці, Дрогобицький повіт народився Лівий Володимир Михайлович «Митар», «Йордан», «Роман», «Орлів» - Український військовик, майор УПА, референт Служби Безпеки Карпатського крайового проводу ОУН.

Володимир Лівий (псевд."Йордан", "Митар", Роман Орлів", "Суворов", "С-99/1) Освіта середня. Навчався в рідному селі (?- 1936 р.), відтак у гімназії м.Дрогобича. Член ОУН (1937 р.), засуджений Станіславським окружним судом за приналежність до ОУН і спробу вбивства агента на 12 років ув`язнення (1939 р.).

Львівським апеляційним судом вирок затверджено (19.06.1939 р.).

Вийшов на волю у вересні 1939 р. перебував у еміграції (1940-1941 рр.), закінчив школи розвідки в м.Бранденбург (Німеччина), м.Закопане (Польща).

Референт СБ Коломийського окружного проводу. ОУН (1941-1942 рр.), пізніше референт СБ Станиславівського обласного проводу ОУН (1942-1945 рр.). Відтак референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН (03.1945-12.1948 р.).

Загинув 4 грудня 1948 р. разом з дружиною Дарією Цимбаліст- "Оля" в с.Топільське Рожнятівського району. Фігурант справи "Верховинці", "Петлюрівці".

Дружина була провідником жіноцтва Коломийського окружного проводу ОУН.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Василь Ільницький.

4 лютого 2021р. у м. Ворохта помер Петро Петрович Сказків - Український музикант-цимбаліст.

Петро Сказків народився 15 травня 1987 року в місті Ворохті Івано-Франківської області, Україна). Працював учителем музики у Ворохтянському будинку культури.

Грати на цимбалах його навчив батько. Петро брав участь у шоу «Україна має талант», де став фіналістом. Кліп із його виступом отримав два мільйони переглядів станом на 4 лютого 2021 року.

Учасник рок-колективу «Джарап».

У 2014 році брав участь у Революції гідности, де підтримував людей музикою.

Помер від раку легень.

4 лютого 1793р. Другий поділ Речі Посполитої, внаслідок якого Волинь і Поділля приєднано до московії.

Другий поділ Польщі московія здійснила спільно з Пруссією. Австрія, запевнена Пруссією, що посприяє їй у здобутті Баварії, інтересу до участі в поділі Речі Посполитої не проявила. Угода про поділ була підписана у петербурзі 23 січня 1793 царицею катериною II і королем Пруссії Фрідріхом-Вільгельмом II. Пруссія отримала Ґданськ, Торунь, решту Великопольщі та Куявії і частину Мазовії — разом 58 тис. км², понад 1 млн осіб. 

московія дістала частину Білорусі, Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та половину Волинського воєводства — разом 250 тис. км² і понад 3 млн жителів. Річ Посполита з територією у 215 тис. км² і населенням 3,7 млн осіб опинилася під російським протекторатом. 22 липня 1793 делегація сейму, який засідав під дулами російських гармат, підписала трактат з московією, за яким Річ Посполита відмовлялася від воєводств — Мінського, Київського, Брацлавського й Подільського, а також частин Вільнюського, Новогрудського, Брест-Литовського й Волинського воєводств. На знак протесту проти чергового поділу усі три керівники Торговицької конфедерації виїхали на Захід, що не завадило їм згодом знову домогтися прихильності катерини II.

Остаточно другий поділ Польщі затвердив Гродненський сейм (17 червня — 23 листопада 1793), який, як виявилося, став останнім сеймом Речі Посполитої. Депутати були так залякані арештами або підкуплені, що жоден не відізвався під час прийняття ухвали про поділ. Ще під час роботи сейму Торговицька конфедерація за наказом з Петербурга була розпущена як непотрібна.

Схвалений тим же сеймом у жовтні 1793 російсько-польський союзний договір дав змогу Московії вводити свої війська на територію Речі Посполитої «за погодженням із польським урядом», заборонив їй вступати в союзи, укладати договори без згоди московії. Трактат передбачав, що московія гарантує майбутню польську конституцію. Той же сейм 23 листопада 1793 ухвалив нову Конституцію. В її основу були покладені відновлені торговичанами кардинальні права. Безземельну шляхту вона позбавила політичних прав, а також встановила, що посольська ізба повинна приймати постанови з важливих питань не менш як двома третинами голосів; постанови ж з інших питань було дозволено ухвалювати звичайною більшістю. Були збережені особиста недоторканність, право набувати землеволодіння та самоврядування, надані Чотирирічним сеймом міщанам королівських міст. За тією ж Конституцією, сейм мав скликатися раз у чотири роки, відновлювалася Постійна рада. Військо держави сейм зменшив до 15 тис. вояків.

Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання (фото з архіву Центру досліджень визвольного руху)

Михайло Рабій - мужній Січовий Стрілець, педагог, історик, доктор філософії, письменник, дослідник фольклору родом із Самбора.

Михайло Рабій народився 19 листопада 1898 р. в Самборі у сім`ї священника о.Франца Рабія. Початкову освіту одержав у рідному Самборі. Один із провідників галицької молоді, активний організатор аматорських гуртків серед студентства. Гімназійну матуру склав у Відні.

У 1915 році добровільно вступив до лав Українських Січових Стрільців. У 1918 р.- учасник боїв за Львів. Після переходу УГА за Збруч хорунжий Михайло Рабій воював на центральних і східних українських землях, пережив страхіття "Чотирикутника смерті".

У 1823 - 1827 рр. студіював право у Львівському Таємному Українському Університеті. Після закінчення викладав у Дрогобицькій приватній гімназії. Згодом вивчав історію та філологію в Ягелонському університеті Кракова, де захистив докторат з філософії.

Від 1929 р.- викладач української мови в Дрогобицькій Українській Дівочій Учительській Семінарії сс.Василіянок (тут викладали також його сестри Марія Рабій і Софія Рабій- мовознавець-діалектолог, дослідниця бойківських говірок).

З великою любов`ю подавав дітям українське слово, навчав любити свій край, неповторну його красу, шанувати історію. Був опікуном "Пласту".

У 1936 р. одружився з Олександрою Дудик (з дому Чубата). У цьому шлюбі мав двох дітей. Разом із дружиною багато подорожував Бойківщиною, вивчав рідний фольклор (записував народні пісні, збирав вишивки). Мандрівки фіксував у багатьох малюнках і картинах. Михайло Рабій- автор історичних оповідань і повісті про часи козаччини "Калин Соколовський" та численних статей в Галицьких часописах та "Записках НТШ".

У грудні 1941 р. після відновлення Державної гімназії в Дрогобичі з українською мовою навчання, доктор Михайло Рабій викладав українську мову.

На прохання управи міста в 1942 р. організував і очолив Український Міський театр в Дрогобичі та був його директором.

У 1944 р. професор М.Рабій разом з родиною емігрував до м.Ляндегута (Баварія). Там організував українську гімназію, в якій учителював, видавав для учнів підручники з української мови, історії, мистецтвознавства й культурології- ці підручники почав писати ще в таборі емігрантів.

У 1948 р. переїхав до Америки, де вчителював у школі українознавства в Нью-Йорку, а згодом був її директором. Публікував статті в українських часописах та "Літописі Бойківщини".

У 1958 р. Михайло Рабій раптово помер.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини".Любов Васильків.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mihaylo-rabiy/

Левко Грущак - Борець за волю України, член обласного проводу ОУН. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в с. Унятичах, де перебував Левко, оточили московити. Але він не здався, тоді вони підпалили будівлю і Герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

село Унятичі

Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.

23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/levko-gruschak/

Луців Лука Юрійович - Доктор філософії, член Наукового Товариства імені Т.Шевченка, талановитий журналіст, літературознавець, критик. Родом із села Грушів.

Луців Лука Юрійович (народився 30 жовтня 1895, с. Грушів, нині Дрогобицький район, Львівська область — помер 1 грудня 1984, Філадельфія, США) — доктор філософії, член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка; український журналіст, літературознавець, літературний критик.

Початкову освіту здобув у 2-ох класній школі с. Грушів. 1907—1914 учень Дрогобицької гімназії (з польською мовою викладання).

Серпень 1914-серпень 1916 — стрілець Легіону УСС (5-та сотня 1 полку українських січових стрільців). Після поранення біля с. Потутори (коло м. Бережани, Тернопільська область) — на лікуванні у Відні, де в лютому 1917 здав випускні екзамени за курсом гімназії (здобув матуру).

Далі — в рядах УСС до листопада 1918, Української Галицької Армії — до роззброєння поляками у квітні 1920. До березня 1921 — у таборі інтернованих у Тухолі в Помор'ї (Польща).

З листопада 1921 — студент філософського виділу (факультету) Карлового університету (Прага, Чехо-Словаччина), одночасно студент Українського Вільного Університету (Прага, Чехо-Словаччина), де слухав лекції Степана Смаль-Стоцького, Олександра Коллеси.

До червня 1926 закінчив навчання у Карловому університеті, де під керівництвом д-ра Яна Махаля захистив дисертацію на тему «Тарас Шевченко у слов'янських літературах» на здобуття вченого ступеня доктора філософії.

Працював у Рогатині в українській гімназії (1927—1929), в учительських семінаріях у Сокалі (1930), Самборі (1931), Кросно (до 1937) і знову у Самборі (до 1939). Під час війни працював у початкових школах у Кроснянському повіті (Польща) і знову в учительській семінарії у Самборі (1942—1944). По закінченні війни у 1945—1949 — директор гімназії для дітей переміщених осіб у Бамбергу та заступник директора гімназії у Байройті.

1949 року переїхав у США. З 1952 по 1970 роки — співредактор щотижневика «Свобода».

Помер у Філядельфії, похований 4 грудня 1984 на греко-католицькому кладовищі Святого Духа в Гемптонбурзі (Hamptonburgh) штат Нью-Йорк (New York) США.

1 лютого 1922р. — Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило рішення про вивезення 8 млн пудів хліба з голодуючої України до московії.

Для збільшення натисніть на зображення 

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву горячу…

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкіру собачу!

З вірша Олександра Олеся, надрукованого в газетах

“Канадійський ранок” і “Канадийський українець” в 1922 році.

*****

Згадайте нас – бо ми колись жили.

Зроніть сльозу, і хай не згасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно…

©️ Ніна Виноградська

з поеми «Моїм рідним присвячую»

ІВАН РАФА - Талановитий педагог-патріот, громадсько-політичний діяч із Українського с. Пискоровичі, біля м.Ярослава (тепер Польща).

Село Пискоровичі.

Серед будителів національного відродження на Дрогобиччині кінця 80-х початку 90-х років у першому ряду стоїть ім`я Івана Рафи. Він наче народився в сорочці-вишиванці, бо носив її у будні і в свята, гордо демонструючи цим синівську любов до України.

Виріс І.Рафа у великій селянській сім`ї, в якій було дев`ятеро синів, у с.Пискоровичах, біля м.Ярослава (тепер Польща).

З дитячих літ Іван жадібно вбирав розповіді старших про національно-визвольні змагання в Україні, бачив вистави за творами українських письменників, урочисті відзначення національних свят, читав книги на патріотичні теми.

Одинадцятирічним хлопцем разом з батьками й братами ледве врятувався від польських формувань і опинився в с.Поникві на Бродівщині.

Закінчив Львівський університет. Самотужки вивчив нотну грамоту, опанував боян та сопілку, диригування, знав напам'ять безліч віршів Т.Шнвченка, Івана Франка, Лесі Українки, В.Симоненка, Л.Костенко та інших поетів. Володів неабияким ораторським хистом. До всіх ставився однаково- щиро і відверто. Все це робило його загальним улюбленцем учнів Ясенівської середньої школи на Золочівщині, Стрілківської школи-інтернату для сиріт, Дрогобицької середньої школи № 2. Скрізь і всюди Іван Рафа натхненно і палко пропагував рідне слово, пісню, звичаї та традиції народу, виховуючи справжніх патріотів.

Іван Рафа, мандруючи Україною, підпільно розповсюджував заборонену літературу, збирав добровільні пожертви для допомоги сім'ям дисидентів. Тільки Божа опіка та винахідливість допомогли йому уникнути арешту й тривалого ув'язнення.

Іван Рафа разом з групою патріотів заснував осередок Української Гельсінкської Спілки і був першим головою, організував осередок УНДП, виступав на мітингах, ходив у колонах демонстрантів під синьо-жовтими прапорами, їздив на Східну Україну з метою піднесення свідомості братів-українців.

Але багаторічні переслідування за підпільну діяльнісь підірвали здоров'я Івана Рафи, а невиліковна хвороба передчасно зупинила 17 грудня 1992 р. його гаряче серце.

В пам'яті дрогобичан він залишився синьооким романтичним патріотом у сорочці-вишиванці, педагогічним талантом, якому не дали розквітнути.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Роман Пастух.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/ivan-rafa/

Згадаймо. Іван Хруник "Вир" - воїн УПА з Нагуєвич.

околиці Нагуєвичів.

Іван Хруник, брат Василя, народився в Нагуєвичах у1923 р.

Закінчив сільську школу. Працював у рідному селі продавцем, згодом на торф`яних розробках біля Самбора.

У час німецької окупації допомагав своєму вуйкові Михайлові Фридеру, виконував його доручення.

Радянська влада вивезла рідних Івана у Сибір.

У 1944 р. вступає в УПА- сотню Фридера ("Нечая") та бореться із загарбниками під псевдо "Вир".

У лютому 1945 р."Нечаєві" передали записку, щоб він прийшов у село, але досвідчений командир послав у розвідку трьох повстанців, у тому числі Івана Хруника. Розвідка потрапила у засідку- Івана важко поранили, і він потрапив до рук енкаведистів. Це було 25 лютого 1945 р. По замерзлій дорозі повстанця тягли за ноги до гарнізону (знаходився в будинку лвсництва). Тут його немилосердно катували: пекли вогнем, били шомполами, але він нікого не зрадив. Над ранок Івана викинули в холодну стайню, де він у муках помер. Через два дні його мертвого розіп`яли на мості за селом, у напрямку Підбужа. У живіт забили кіл. Стерегли дві доби. Лише після цього дозволили його поховати, але на тому ж місці, біля річки, без одягу й труни. Федір тимишин, Онуфрій Хруник та Василь Климко обвили тіло веретою й поховали мученика в рідну землю, за волю якої він віддав найцінніше- своє молоде життя.

У 1964 р. Микола томишин, Василь Томишин, Володимир та Михайло Хруники таємно поховали останки Івана Хруника на цвинтарі, біля горішньої церкви.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Ганна Гром.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/ivan-hrunik/

Атена-Святомира Василівна Пашко - Українська поетеса, громадська діячка, дружина В'ячеслава Чорновола.

Атена Пашко народилася 10 жовтня 1931 року в селі Бистриця Дрогобицького району.

У грудні 1991 року у Києві на з`їзді обрана головою Союзу українок. Почесний голова цієї організації. Після трагічної загибелі В`ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року, Атена Пашко продовжила його політичну місію. автор Автор поетичних збірок "На перехрестях" (Мюнхен, 1989 р.), "На вістрі свічки" (Балтимор-Торонто, 1991 р.), "Лезо моєї стежки" (Київ, 2007 р.). За визначнийвнесок у духовне відродження України, вирішення проблем сім`ї, жінок, дітей, професійну та громадську діяльність нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ст. (1997 р.). А за визначний внесок у відстоювання національної ідеї, становлення та розвиток Української незалежної держави, активну політичну й громадську діяльність- орденом.

Померла Атена-Святомира Пашко 20 березня 2012 року в Києві.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Упорядник Богдан Пристай.