Повстанець Іван Олійник («Максим») із донькою Марійкою. Узлісся села Тухолька на Сколівщині (Львівська область)
Син невідомого повстанця з Болехівщини (Івано-Франківська обл.) Бавиться з телям. Літо 1947 р.
Юний повстанець Славко Пилипчук (перший ліворуч) із невідомими повстанцями. Гуцульщина, 1949.
Юний повстанець із Гуцульщини Славко Пилипчук 1949.
Останній командир УПА Василь Кук з дружиною Уляною Крюченко та сином Юрієм.
Марія Савчин («Марічка») і Василь Галаса («Орлан») із сином Зеноном, який у сиротинці буде всиновлений офіцером Управління безпеки ПНР.
Богдан Сорока з портретом батька, Михайла Сороки, одного з провідників ОУН, померлого в радянському концтаборі. Богдан Сорока народився у львівській тюрмі Бригідки в 1940р. коли мати відбувала свій черговий термін.
Щодо дітей у підпільній боротьбі. Є кілька моментів, на яких я спробую наголосити, бо вони є ключовими.
Спочатку про стан дослідження. Тема досліджена мало, більше того, частина істориків до неї ставиться з усмішкою. Сам не раз бував на конференціях – коли заходила мова, мовляв, діти, підпілля – посміхаються, кажуть: «Яке там підпілля? Діти граються в іграшки…». Тому нерідко в Києві доводилося бачити усмішки, що ця тема навіть не сильно варта уваги. Мені здається, уваги вона варта, тому що дійсно ситуація така була тоді, в 1940-х роках, що діти вимушені були рахуватися з тим станом речей, який був, і так чи інакше були причетні до цієї підпільної боротьби.
Отже, перша важлива теза, як діти сприймали перебування їх батьків, старших братів, сестер у підпіллі ОУН-УПА і як залучалися в цю боротьбу. Власне на дітей до 14 років перше, що впливало, це якраз фактор родини. Коли батько або старші брати-сестри йшли в підпілля, то зазвичай діти про це добре знали. Батьки їм з самого дитинства розповідали про поневолене становище українського народу, про втрату української державності в період 1917-1921 років, про польських або більшовицьких окупантів, і поступово це призводило в родинному колі до того, що діти симпатизували визвольній боротьбі українського народу навіть у такому малому віці і поступово втягувалися в неї, ставали її складовою частиною.
Наприклад, у селах малолітні діти часто бачили, як їх батьки або старші брати, будучи вже в УПА, приходили з лісів, заходили додому, коли була можливість поїсти, помилися, поспілкуватись з родичами. Особливо у період 1946 року, коли активно діяло УПА великими групами. Батьки розповідали малим дітям про цю свою діяльність, за що вони борються, обов’язково наголошували що метою є відновлення незалежності України. І тому діти це добре засвоїли.
Також діти бачили, що у селі у багатьох сусідів, у їхніх однолітків батьки також перебували у цій боротьбі, і діти сусідів, відповідно, теж це відчували. Це сприяло тому, що дуже рано всі усвідомлювали почуття відповідальності. І діти підпільників, так би мовити, гуртувалися завдяки тому, що добре знали один про одного. Трималися разом, інформували одне одного про новини, про облави, про просування військових груп і намагалися триматися згуртовано. Це було дуже важливо – з самого дитинства усвідомлювати ситуацію.
Далі – навіть на рівні підсвідомості, мені здається, відчувалося те, що діяла система «свій-чужий» (я би так це назвав). От найпростіший приклад. Це те, що коли (видно з агентурних матеріалів НКГБ) заходили переодягнені чекісти до села і не знали місцевих звичаїв. Діти у Західній Україні зазвичай зустрічали невідомих їм людей словами «Слава Йсусу Христу». Чекісти часто не знали, що відповісти. Відповідно, зразу система «свій-чужий» спрацьовувала, «телеграф» спрацював моментально. Діти одне одному говорили, і уже дорослі, відповідно, насторожено ставились до тих, хто йшов у село. Тому ця система «свій-чужий», як на мене, для дітей це було дуже чітко. І навіть зараз, коли приїхати в Карпати і подивитися на дітей, – так само люди зі Східної України дуже часто не знають, як вітатися, і їх зразу сприймають «немісцевими».
Далі ще один важливий момент щодо діяльності дітей у цей період – це те, як впливала організаційна діяльність ОУН-УПА на виховання дітей. Можна зразу сказати, що підпілля своїми організаційними заходами намагалося виховувати підростаюче покоління, в тому числі і дітей віком до 14 років. Наприклад, видавалися листівки, журнали. Приклад – журнал «Малі діти». Збереглося кілька номерів, які були написані в дуже простому доступному стилі, часто з малюнками. Журнал «Орлики» – те ж саме. Листівки до дітей шкільного віку. Наприклад, про необхідність розмовляти українською мовою, про необхідність не вступати в «жовтенята», піонери, комсомольці. Також відома брошура батькам – як виховувати своїх дітей. Виховна література для дітей шкільного віку до 14 років (наприклад, спрощені курси історії України, географії, історії української літератури, різного роду популярні статті про участь молоді в боротьбі за відновлення незалежності України).
Ще один цікавий момент – інструкції підпілля про дотримання конспірації. Вони існували навіть для отаких дітей. Є зразки таких інструкцій. Переважно в них наводилися приклади неконспіративної поведінки молоді і дітей і наголошувалося на тому, щоби діти були обережні, не говорили зайвого, не розповідали про повстанців невідомим людям, попереджали про співробітників НКВД, МГБ, які появляються в селах. І частина цих інструкцій свідчить, що, очевидно, були люди в Службі Безпеки, які на це звертали увагу і спеціально на конкретних прикладах писали такі інструкції.
Ще один важливий момент в цьому – це усна пропаганда при зустрічі з дітьми. Коли була можливість (особливо в карпатських селах), підпільники нерідко практикували зустрічі з дітьми віком до 14 років і на цих зустрічах розповідали в популярній формі про свою боротьбу, показували різні підпільні видання (хоча діти ще не усвідомлювали що це були за видання, але їм це демонстрували). У період після 1945 року, коли тиск чекістів особливо посилився, повстанці в багатьох місцевостях стали відмовлятися від таких зустрічей, щоби не підставляти дітей під загрозу переслідування.
Метою всієї цієї роботи підпілля з дітьми було сформувати у дітей розуміння, що їхні батьки борються за відновлення незалежності України і що діти обов’язково в тій чи іншій формі повинні продовжити цю боротьбу, коли виростуть. Підпілля намагалося з самого дитинства таким чином прищепити відповідальність цим дітям за майбутню долю свого народу і намагалося виростити собі достойну заміну. Найпростіше це було зробити в тих родинах, де хтось загинув у боротьбі з поляками або більшовиками, або був висланий до Сибіру, чи заарештований.
Також у багатьох підпільних інструкціях постійно висловлювалися побажання дітям до 14 років не вступати в «жовтенята», піонери, потім у комсомольці. І дітям погрожували покаранням. Але в кінці 1940-х років – на початку 1950-х років ставлення підпілля до цих організацій дещо змінилися. Ми це бачимо з цільових інструкцій.
Підпільники інколи почали давати вказівки, що «навпаки – вступайте в піонери, але при цьому залишайтеся самі собою, будьте українцями далі». Фактично діти повинні були виростати в цій системі, щоби розвалити її з середини. Це на зразок того, що робилося в Польщі або Чехословаччині, де так само люди залишалися собою, а працювали в оцих-от органах влади, які нав’язували більшовики.
Також треба сказати, що дітям часто давали прямі завдання. Збереглася про це інформація. Наприклад, діти приносили повстанцям їжу в ліс, за дорученням повстанців діти виконували роль розвідників (особливо в селах), стежили, що відбувається в середніх школах, доносили інформацію, хто з вчителів як себе поводить. За дорученням підпільників могли зривати зі стіни в школах портрети Сталіна чи інших керівників Радянського Союзу, рвати їх.
Інколи давалися більш серйозні завдання. От є такий факт: підпільник «Панько» на Львівщині поклав міну під лавку, на якій часто любив сідати оперуповноважений МГБ, і малому хлопчику доручив (12 чи 13 років йому було) потягнути за мотузку, бо міна була натяжної дії – щоби підірвати того оперативника. Хлопець потягнув за мотузку, але чекіст уже встав, тому вибух відбувся, а чекіст живий залишився. Але факт дуже показовий – дитині давалася вказівка знищити чекіста. І це фактично був терористичний акт (ясно, для чого – тому що була інформація, що той чекіст поводився з населення погано, грабував і збирав інформацію про підпілля).
І звичайно ж дітям шкільного віку часто давали завдання поширювати підпільну літературу в селах, містах, підкидати в потяги, щоби ширилася література по всій Україні. Варто зауважити ще один момент – часто діти через свою необережність та недосвідченість ставали причиною провалу підпільників. Тут є багато прикладів. Наприклад, з членом проводу ОУН Яковом Бусолом, коли оперуповноважений Сайкін 15 вересня 1945 року проводив розшук підпільників у селі Бишки, обшукував хати (це Тернопільська область), і дівчинка років 12 в одній із хат вибігла в сусідню кімнату, закрила двері на засув. Мати почала пригощати бійців самогоном, Сайкін запідозрив, що щось не те. Проводили обшук, і з даху зістрибнув Яків Бусол, намагався втекти в ліс, а його вбили. Фактично одна з причин того, що було виявлено його місцеперебування – це те, що дівчинка так себе повела і насторожила Сайкіна, який обшукував будинок.
У Волинській області був випадок, коли школярі середніх класів за допомогою і за вказівкою підпільників виготовляли заклики, а потім вночі поширювали. В результаті чекісти познімали ці заклики (вони були рукописні), звірили з почерками учнів місцевої середньої школи і виявили тих, хто писав ці листівки. А потім дітей почали допитувати і добилися в них інформації, де знаходиться боївка, і цю боївку ліквідували.
Траплялися випадки, коли чекісти висліджували, куди діти носять їжу повстанцям, і, відповідно, потім проводилася чекістська військова операція, і повстанці гинули в бою. Тобто, недотримання дітьми правил конспірації дорого коштувало підпіллю, але в цілому це було неминучим, бо в більшості випадків дітей до 14 років навчити дотримуватись суворої конспірації було майже неможливо.
Ще один важливий момент щодо дітей – це те, як вони ставали об’єктом, за допомогою якого чекісти шантажували повстанців. Я наведу декілька прикладів. Звичайно, коли, наприклад, чекісти арештовували повстанця або розшукували та намагалися зіграти на людських і родинних почуттях – шантажували тих підпільників, від яких їм потрібні були свідчення, для того, щоби ті або виходили з підпілля, або співпрацювали з чекістами, якщо вже перебували в полоні. Приклади: це діти головного командира УПА Романа Шухевича, Юрій і Марія, яких забрали у матері і віддали в дитячий будинок. І, відповідно, коли Юрій втік, зв’язався з батьком, чекісти розшукали його і намагалися через нього розшукати місце перебування головного командира УПА.
Ще один приклад: Юрій Кук, син Василя, члена проводу ОУН, у трьохрічному віці був забраний у діда й баби до дитячого будинку в місті Сталіно, потім перебував у Жданові (Маріуполі), і вихователі в дитячому будинку йому говорили, що його батько – герой, який загинув в Греції, виховували в більшовицькому дусі для того, щоби він ніколи не дізнався, хто його справжні батьки, був негативно до них налаштований. В результаті в 1960 році, коли його передали Василю Куку, звільненому з тюрми КГБ, то він був російськомовним і зі звичками з дитячого будинку. Тому, фактично, багато в чому поводився, як шпана, і Куку довелось його поступово перевчати, розповідати про свою біографію.
Керівник служби безпеки ОУН Львівського крайового проводу ОУН Григорій Пришляк свідчив, що коли його заарештували 1946 року, то в нього була дитина віком один рік. Цю дитину теж забрали в дитячий будинок, налаштували проти нього, і йому було дуже важко спілкуватися з ним у подальшому житті. А самого Пришляка шантажували долею його сина і казали, що «співпрацюй з чекістами активніше, інакше дитину взагалі втратиш». І він вимушений був стати агентом і співпрацювати з чекістами.
У 1947 році, коли МГБ Польщі заарештувало Марію Савчин, у неї була дитина, і вона вимушена була цю дитину залишити, бо тікала. і дитина потрапила в руки польських чекістів, і вони її спочатку віддали в дитячий будинок, а потім цю дитину всиновив полковник польського МГБ (чи як воно тоді називалось?) Конар, один із високопосадовців. Так до останніх років ніхто навіть не знав про долю цієї дитини, і Савчин дізналася про те, що ця дитина була всиновлена полковником польського ЧК чи МГБ, лише в 2007 році. Тому отак от розривалися людські долі. Зате і їй, і Галасі, коли затримали в 1953 році, то показували фотографію цієї дитини, шантажували і казали: «Якщо ви будете співпрацювати з КГБ, то ми вам цю дитину повернемо навіть з Польщі, а якщо і не зможемо повернути, то все одно зможете спілкуватися» (тим більше, в них ще була і друга дитина , і нею теж шантажували, – ця дитина в Україні була).
Тобто, діти ставали розмінною монетою у цих чекіських іграх.
Ще один приклад. Коли заарештували дружину і сина Степана Янишевського, керівника опозиційного крайового проводу ОУН на Волині, і намагалися за допомогою цієї дружини й дитини вивести його живим із підпілля, щоби він дав свідчення чекістам. Довго велася ця агентурна гра, але він не погодився. В результаті 13 серпня 1948 року під час чекіської військової операції попав в руки чекістів пораненим. Його дружина і син були засуджені, дружина отримала 10 років, поїхала в Сибір.
Висновок такий: чекісти намагалися використати дітей підпільників, щоби змусити їхніх батьків співпрацювати. і Нерідко саме через дітей підпільники йшли на цю співпрацю, допомагали чекістам знищувати підпілля. Найбільш колоритний приклад – це, звичайно,
керівник Служби безпеки Коломийського окружного проводу ОУН Роман Тучак («Клим») , який дуже любив свою дружину й сина, і коли ця дружина потрапила в 1951 році в полон до чекістів і написала йому листа з проханням допомоги, то він погодився на співпрацю і став агентом МҐБ “ Тарасом Степановичем ”. За його допомогою у вересні 1951-го і до 1953 року на території Коломийщини було виявлено, заарештовано й убито понад 250 підпільників. А Тучак згодом був з роботи в МГБ звільнений, його переселили в місто Ірпінь під Києвом, потім він жив у Києві, де й помер на початку 2000-х років. Це була ціна його життя – те, що він зрадив підпілля.
Загальні висновки такі: тема ця ще мало вивчена, але вже є деякі основні напрямки, за якими треба рухатися далі. Факт того, що діти не могли залишатися осторонь цієї боротьби, вони вимушені були брати в ній участь. А коли вони брали в ній участь, то вони також часто ставали жертвами, часто ставали героями.
***
Доповідь була прочитана на
науковому семінарі «Повсякденне життя учасників підпілля ОУН та УПА (1930-і-1950-і рр.)» (Український католицький університет, 5 грудня 2015 року).
Олександр ІЩУК (Київ) – кандидат історичних наук, завідувач відділу історії України періоду 1917-1991 року Національного музею історії України.
Світлини – з архіву Центру досліджень визвольного руху.
15.10.2017
сайт: Збруч. Олександр ІЩУК
