ВБИТИЙ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ПЕРШИМ РОЗПОЧАВ ЧИТАТИ ЛЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ80 років тому:26.03.1945 – у Львові бойовиками Армії крайової цинічно вбитий професор Львівської політехніки Донат Ленґауер.

ВБИТИЙ ЛИШЕ ЗА ТЕ, ЩО ПЕРШИМ РОЗПОЧАВ ЧИТАТИ ЛЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

80 років тому:

26.03.1945 – у Львові бойовиками Армії крайової цинічно вбитий професор Львівської політехніки Донат Ленґауер. 

Формальним приводом до страти вченого стало звинувачення його в тому, що він, нібито виходець із Литви та будучи комуністом, уклав для НКВС список польських професорів, яких більшовики вивезли на Донбас (через 10 місяців професори повернулися до Львова). Справжня причина вбивства була зовсім іншою. Донат ніколи не був мешканцем Литви. Народився 1905 в Башкирії (Уфимська губернія Московії), де його батько Володимир Ленґауер, інженер-хемік та педагог перебував на заробітках. У 1922 родина Ленґауерів повернулася на Львівщину. Донат закінчив реальну школу, Львівську політехніку та отримав фах інженера-хеміка (1928). Від 1929 працював асистентом Політехніки. 

Комуністом ніколи не був, але навпаки ідентифікував себе як поляк та римо-католик. Проте не був інфікований польським великодержавним шовінізмом та зневагою до українців, що було притаманне переважній більшости тогочасного польського суспільства. Дружина Марія Дрімалик була українського роду, вихованка Стрийської гімназії та випускниця Музичного інституту ім. М. Лисенка. Українське походження мала також його мати. Працював в Гірничій академії в Кракові, Геологічному інституті у Варшаві, Варшавській політехніці. Під час першої окупації більшовиками Західної України 1 січня 1940 призначений завідувачем кафедри загальної хемії, здобув ступінь кандидата хемічних наук. В період німецької окупації влаштувався в Бориславі хеміком-нафтовиком. Від 1944 завідувач кафедри неорганічної та аналітичної хемії Львівської політехніки та одночасно декан факультету. 

Коли більшовики поставили вимогу професорсько-викладацькому складу перейти з польської на московитську або українську мову викладання, то Ленґауер першим розпочав читати курс загальної хемії українською мовою. Саме це стало справжньою причиною розправи з вченим. Вбивство було здійснено показово жорстоко. Спочатку підпільники АК вбили його єдиного сина Андрія-Доната, запропонувавши 11-річній дитині отруєну цукерку. І вже через деякий час на могилі сина на Личаківському цвинтарі вони застрелили згорьованого батька.

Джерело інформації фейсбук сторінка Календар українця.

80 років тому: 21.03.1945 – стягнувши на Львівщину значні підкріплення, червоні окупанти силами бригади ВВ НКВС (6 тис. чол.) по лінії сіл Воля Жовтанецька – Дальнич – Вихопні – Зіболки – Великі Передримихи – Блищиводи – Верени (Білий Ліс) – Желдець розпочали оточення сотні УПА «Галайда-1» (167 стрільців, командир Василь Василяшко - «Перемога»)

21.03.1945 – стягнувши на Львівщину значні підкріплення, червоні окупанти силами бригади ВВ НКВС (6 тисяч військовослужбовців) по лінії сіл Воля Жовтанецька – Дальнич – Вихопні – Зіболки – Великі Передримихи – Блищиводи – Верени (Білий Ліс) – Желдець розпочали оточення сотні УПА «Галайда-1» (167 стрільців, командир Василь Василяшко-«Перемога») з метою її знищення. Повстанська розвідка вчасно повідомила про пересування більшовиків тож над ранок 22.03 командир «Перемога» вибрав зручні для оборони позиції на південь від с. Верини та наказав окопуватися. В ході цілоденних боїв, відбивши 11 ворожих атак, знищено від 350 до 470 більшовиків (згодом селяни розповідали про 900 знищених енкаведистів), у тому числі 38 офіцерів (з 2 полковниками і 4 майорами), з боку УПА загинуло 40 (у т.ч. чотовий «Лісовий» і бунчужний «Крук») і поранено 17 повстанців. Поранення в груди отримав також і командир сотні «Перемога», проте продовжував керувати боєм. Під вечір сотня з боєм прорвалася з оточення і перетнувши дорогу Кам’янка Бузька – Великі Мости вийшла на північ у Радванецькі ліси. При цьому повстанці забрали з собою усіх поранених. Два дні сотня перебула в лісі, не заходячи до навколишніх сіл, а на третій день повернулася на місце попереднього постою. Всіх радянських офіцерів поховано з великими почестями на ринку у Жовкві. Командир «Перемога» після кількох тижнів лікування повернувся до сотні, нагороджений Бронзовим Хрестом бойової заслуги (28.04.1945) та підвищений до рангу хорунжого (27.04.1945). В історію ця битва увійшла як бій під Жовквою.

21-22.03.1945 – біля с. Струбовиська на Закерзонні (Ліський повіт Підкарпатське воєводство) в оборонному бою сотні УПА «Ударники-1» (командир Данило Свістель-«Веселий») з підрозділом НКВС, що прибули на 20 автомобілях знищено 86 у тому числі капітана та поранено до півтори сотні більшовиків. З боку УПА загинуло 14 повстанців. Про наближення енкаведистів повстанців попередила розвідка і ті хотіли відійти в ліс, проте на прохання селян зайняли оборону. З сотні боєздатними було 70 стрільців, решта хворі на тиф. Повстанці відбили три великі атаки, проте після того як почали вичерпуватися набої та прибуття ворожого підкріплення, змушені були відійти в ліси Бескиду. Озвірілі від втрат карателі спалили село, змордували 33 селян, у тому числі жінок, стариків і дітей. В числі загиблих повстанців: Микола Вінтонюк-«Чобіт» (1926 р.н., с. Молодятин, Коломийський), стрілець, посмертно вістун, Василь Воробець-«Попович», стрілець, посмертно вістун, Михайло Данилюк-«Муха» (1916 р.н., с. Чорний Потік), стрілець, посмертно вістун, Володимир Іванчук-«Струм» (1922 р.н., Скалат, Тернопільщина), стрілець, посмертно вістун, Степан Комар-«Травичка», (1921 р.н., с. Військо, Добромильський, пізніше Перемишльський), стрілець, посмертно вістун, Михайло Оренчак-«Соломей» (1909 р.н., Закарпатря), командир рою, посмертно старший вістун, Володимир Підгірний-«Диск», (1919 р.н., с. Бушковичі, Перемишльський), стрілець, посмертно вістун, Степан Сніда-«Кривий» (с. Мальчиці, Городоцький), стрілець, посмертно вістун, Володимир Хаюс-«Сова» (1907 р.н., с. Кульчиці, Самбірський), ройовий, посмертно старший вістун.

21.03.1945 – в лісі біля с. Цигани Скала-Подільського (нині Чортківського) району Тернопільської области сотня УПА «Сірі вовки» з куреня «Бисторого» без власних втрат із засідки розгромила роту НКВС, знищила 70 і взяла в полон 40 карателів.

21.03.1945 – біля с. Лосяч Борщівського (Чортківського) району Тернопільської области «Залізна чота» (40 стрільців) з куреня УПА Петра Хамчука-«Бистрого» із засади розгромила підрозділ НКВС чисельністю 120 військовослужбовців, набраних із колишніх партизан Сидора Ковпака, повернула пограбовані в селян коней, майно та харчі, захопила чимало зброї. Завдання повстанцям спростило те, що грабіжники поверталися з екзекуції п’яними.

Джерело інформації: фейсбук сторінка Календар українця.

"Тату-тату, що ви зробили?". Українська історія знає багато відомих священників, відданих справі підприємців, громадських діячів чи музик. І нечасто можна зустріти, аби такі різні ролі поєднувались в житті однієї людини. Проте саме це вдалося Остапу Нижанківському (1863-1919).

"Тату-тату, що ви зробили?".

Українська історія знає багато відомих священників, відданих справі підприємців, громадських діячів чи музик. 

І нечасто можна зустріти, аби такі різні ролі поєднувались в житті однієї людини. 

Проте саме це вдалося Остапу Нижанківському (1863-1919).

«Я в першу чергу священик, потім молочар, а вже у вільних хвилинах — музи'ка," — говорив про себе композитор Остап Нижанківський. 

Написані ним колядки "Бог ся рождає" і "Во Вифлеємі нині новина" сьогодні багато хто вважає народними.

Існує історія про те, що Остап, охочий зростати в музичній сфері професійно, написав листа до Миколи Лисенка. 

В листі він прохав композитора про допомогу з переїздом та навчанням. Але не отримавши відповіді, він таки пішов шляхом батька, вступивши на навчання у Львівську духовну семінарію. Лише пізніше, вже після смерті батька Остап дізнався, що той сховав від нього відповідь від Лисенка! 

На щастя, не зважаючи на те, що лист не знайшов свого адресата, це не зупинило Нижанківського в його музичній діяльності. 

Він завжди знаходив час для музики та увійшов в історію України, як один з її талановитих композиторів.

https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_tatutatu-scho-vi-zrobili/479969

https://c4u.org.ua/media/calendar/2525

https://nspu.com.ua/novini/ostap-nizhankivskij-istoriya-mrii-yaka-tak-i-ne-zdijsnilasya/

Світлина: Отець Остап Нижанківський з дружиною Галиною, старшим сином Нестором (ліворуч) і молодшим Богданом. Фото зроблене під час Першої світової війни. Обидва сини одягнені в однострої січових стрільців — українського легіону при тогочасній австрійській армії. Стрільцем був і середній син композитора Степан. Сам Остап Нижанківський 1914-го приймав присягу українських вояків у Стрию.

Джерело інформації фейсбук сторінка (група) Опілля: скарби нації.

ЗЛОЧИНИ МОСКОВИТІВ Є ВІЧНОЮ ГАНЬБОЮ ЦІЄЇ БЕЗРІДНОЇ ОРДИ. 80 років тому: 20.01.1945 – танкова розвідувальна група Червоної армії чисельністю близько 10 машин увірвалася в селище Круппа-Мюле, що у Верхній Сілезії

ЗЛОЧИНИ МОСКОВИТІВ Є ВІЧНОЮ ГАНЬБОЮ ЦІЄЇ БЕЗРІДНОЇ ОРДИ

80 років тому:

20.01.1945 – танкова розвідувальна група Червоної армії чисельністю близько 10 машин увірвалася в селище Круппа-Мюле, що у Верхній Сілезії та впритул відкрила вогонь по житлових будинках і розстрілювала усіх, хто намагався втекти. Відтак радянські танки заїхали на територію табору, в якому мешкали остарбайтери (робітники вивезені на працю в Німеччину) з України та Московії. Вияснивши, що робітники є громадянами Радянського Союзу танки зупинилися. З люку одного з танків висунувся командир і наказав усім мешканцям табору зібратися у дворі. Переважно це були дівчата та жінки, у тому числі й діти. Коли беззбройні цивільні люди, нічого не підозрюючи, зійшлися в одному місці, то за наказом командира їх почали розстрілювати з кулеметів, а тих хто кинувся утікати червоноармійці розчавлювали гусеницями танків. За декілька хвилин було вбито декілька сотень людей. Після безглуздого та звірячого злочину танкова група повернулася в розташування своїх військ, очевидно по нагороди, а горстка вцілілих бідолах рятувалася втечею на захід Німеччини.

Цей злочин був не поодиноким випадковим інцидентом, але одним із незчисленних актів системного та масового терору, що московські «освободітєлі» чинили в нібито визволених від фашистів країнах Західної Європи. Масові насильства, тотальні грабежі та зґвалтування жінок і дівчат солдатами та офіцерами Червоної армії були нормою поведінки так званих визволителів і в ході війни та після її завершення ніхто не поніс відповідальности за ці злочини. Попри те, що подібні звірства чинились систематично, трагедія у Круппа-Мюле стала знаною через рафіновану жорстокість, масштабність наслідків, та розголос у тогочасній пресі.

Із публікацій в газеті Комітету визволення народів Росії (білогвардійського) «Воля народа»:

«Злочину в Круппа-Мюле... не можна знайти навіть божевільного пояснення. Нехай командир радянського танка був тричі фанатик-комуніст. Нехай це була неперевершена мерзота, яка звикла до крові і злочинів. Але, адже, читав він виступи Сталіна та інших більшовицьких вождів, читав листівки і звернення, що закликають червоноармійців «врятувати братів, насильно вивезених у німецьке рабство»? Звичайно, читав. Чому ж він, впритул зустрівшись зі своїми співвітчизниками, яких ще так недавно більшовицька пропаганда оплакувала, як жертви німецького свавілля, чому цей радянський танкіст кинувся до кулемета, а не до «звільненого брата», який стояв перед ним? Нелюди чули рідні голоси, благаючі про пощаду. Кати бачили розгублених жінок і дітей, що плачуть, своїх по крові і по батьківщині. І тиснули їх гусеницями танків. Що це? Помста? Але, адже, мстяться тому, хто в чомусь винен. У чому ж була вина немічних бабусь, нещасних дівчат, п'ятнадцятирічних діточок? Що рухало рукою червоноармійця, коли він випускав кулеметну чергу по беззахисним дітям?... Але червоноармійців ведуть в бій не красиві гасла. Червоноармійцям давно вже не говорять: «На тебе чекають твої брати». Навпаки, їм всіляко доводять, що тепер навколо них – одні вороги. Над масою радянських бійців панує несамовитий крик Еренбурга: «Бий! Ріж! Знищуй!»». /Від нашого кореспондента на східному фронті/

Дивно... минуло 80 років від тих подій, а нічогісінько не змінилося – сьогодні московські пропагандисти так само волають до недоумкуватих московитів, що навколо них «одні вороги» і тому «Бий! Ріж! Знищуй!».

«Злочин в Круппа-Мюле – початок божевільного плану знищення наших співвітчизників, які перебувають на цій стороні фронту. Цей божевільний план чітко сформульований żидом Еренбургом. Знищувати всіх, хто, волею чи неволею, пожив без радянської влади. Вони небезпечні для сталінського режиму. Вони приречені на смерть». /В. Терехов/

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets

ПРО СИМВОЛИ І ЗНАКИ. Тепер я розумію точно, чим насправді сьогодні є український інформаційний простір! І як буває пелену з очей зриває якась незначна деталь. Але значення цієї деталі є страшним і загрозливим знаком для України, бо за всім цим стоять важливі висновки.

Отож, що сказала поганого Катя Chily (Катя Кондратенко-Боголюбова) - маленька і тендітна жіночка, майже дитина по своїй природі, яку я знаю і люблю ще з її дитинства. Вона сказала небагато - і я можу процитувати її дослівно: "В центрі української держави в столиці України , в час війни за Україну, має бути встановлений символ українського Різдва. Не інші символи. І не символи інших народів. При всій толерантності, повазі та шані. Шана перше має бути своїй землі, своєму народові та своїм традиціям, які охороняють цю державу і народ."

По суті, вона сказала чисту правду. Сказала щиро і відверто, використавши в контексті важливі слова "шана і повага", тобто підкреслила, що не має в своїй думці жодної агресії, жодного зазіхання на чиюсь національну святиню, жодного натяку на мову ворожнечі.

То чому ж у відповідь вона отримала таку шалену хвилю злоби, обурення і відвертого хейту на свою адресу? Чому соціальні мережі буквально шаленіють від цих двох абзаців?

Ну, я ще можу зрозуміти тих хворобливо налаштованих індивідумів, у яких один лише натяк на їхню національну приналежність викликає гнів та істерику аж до тремтіння кінцівок. Був у нас такий народний депутат, який весь час використовував цей козир у своїх публічних виступах, що справляло неприємне враження спекуляції. 

Ну що поробиш, Бог зробив нас усіх різними - хтось українець, хтось поляк, угорець, таджик чи китаєць. Ну а хтось єврей - чому власне має викликати таку негативну реакцію це абсолютно нейтральне слово у психічно здорових людей?

Але, напевно, ми маємо справу не так з людьми певної національністі, як із якоюсь особливою доктриною чи світобаченням, що, буквально на кожному кроці, кричить про свою виключність і вищість над будь-якими правилами. Уявіть собі, що в Україні ввели кримінальну статтю за заперечення Голодомору в Україні? Який би рейвах здійнявся! А спробуйте заперечити Холокост - і ви тут же отримаєте кримінальну статтю і можете потрапити за грати!

Як на мене, - суворо і справедливо - саме так треба охороняти свою націю, свої символи, і шанувати жертви свого народу.

Але є одне невеличке "але" - варто це робити в своїй державі, виховуючи цей патріотичний дух серед громадян власної країни.

А якщо це робиться не своїй країні, то згідно логіки, тут є два варіанти - або хтось погано розуміє правила делікатності і толерантності або хтось не бачить різниці між своєю і чужою країною.

Хтось одразу заперечить, як ви можете! - ця країна мені не чужа, тут народилися мої діди і прадіди, вони воювали за цю країну, тут їх могили...

Немає ніяких заперечень! Я не проти співіснування в Україні різних культур і національностей. Я зовсім не проти того, аби в Україні відкрився, скажімо, телеканал єврейскої культури - і там лунала єврейська музика чи читалися вірші на івриті чи ідиші.

Але я категорично проти того, коли йде "українське" кіно, скажімо про полтавчан чи закарпатців, де роль цих самих "недолугих українців" грають не самі українці, а люди, що повдягалися в шаровари і киптарики уперше в житті - і мають дуже умовну близькість до української культури.

Я також проти того, коли деякі поп-зірки починають співати не дуже щиро колядки та щедрівки, заради того, щоби з"їздити на концерти до США чи Канади. Тобто використовують народну творчість у кон"юктурних цілях.

Я також проти того, що з інформаційного простору зникає гумор Сорочинського Ярмарку, а замість нього всюди насаджується гумор Одеського привозу!

Просто культура - це надзвичайно тонка річ. Тут все має бути у природній гармонії. Її не мають порушувати жодні телеканали чи фм-станції, віддаючи перевагу чомусь одному. Але, як кажуть - хто платить, той замовляє музику.

Я прекрасно розумію, що безглуздо боротися з вітряками, бо вони крутяться, тому що дме вітер. Але хто здіймає цей вітер в українському інформпросторі - і для чого це робиться?

Коли я хочу помилуватися культурою чи релігією певного народу, то я їду до тієї чи іншої країни (якщо, звичайно, цей народ має свою державу і країну). Я був тричі в Ізраїлі - і в захоплені від того, як там бережуть свою матеріальну і нематеріальну культуру своїх пращурів. 

Але я не в захопленні від того, як на кожному кроці хтось руйнує мою матеріальну і нематеріальну культуру: знищує музеї, національні парки і садиби, паплюжить українські пісні і засмічує мову обсценною лексикою сусідів. Це, певно, відбувається тому, що чуже - воно ж не своє, і до нього немає жодної поваги.

А якщо раптом і почується якийсь несміливий голосочок на захист свого рідного - то тут одразу, як по команді, піднімається лемент, який починають "специ", а до них доєднується гучний хор "корисних ідіотів", які не продукують думок, а лише повторюють чужі фрази.

І на превеликий жаль таких "корисних ідіотів" в Україні більшає з кожним днем. Пропаганда робить свою справу. А ще ж є армія пристосуванців-хамелеонів, які просто знайшли своє місце під оцим іржавим сонцем...

"Астанавітєсь!" - хотілося б вигукнути голосом одного недавнього нашого керівника країни. Але замість того я краще процитую Вікіпедію, щодо того як вона пояснює слово СИМВОЛ: "Си́мвол (від лат. symbolum) — ЗНАК, сутність у певному творі, яка позначає іншу сутність.

ЗНАКОМ можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, явище і навіть дія, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстрактного поняття). Символи вказують (або слугують як знаки) на ідеї, поняття або інші абстракції."

Отож, пам"ятаймо, символи - це ЗНАКИ. 

А ЗНАКИ керують світом...

У мене все.

РS: Катю, тримайся! А хейтери і боти можуть переключитися на мене, вкотре згадавши, що це писав той Матвійчук, який колись написав НЛО...

Убогі люди без душі, інтелекту і самоповаги...))

Українські добровольці з УНА-УНСО під час боїв у Грозному, січень 1995 року. 30 років тому, 11 грудня 1994 року, московити розпочали Першу чеченську війну. Вона тривала півтора року.

Як і зараз, окупанти використовували важке озброєння, знищували міста та села, вбиваючи тисячі мирних мешканців. На жаль, в тодішній Україні ніхто, окрім невеличкої групи добровольців-націоналістів, не засудив дії Москви, а більшість населення вірила в федеральну пропаганду та співчувала передусім росіянам.

Лишень одиниці застерігали перед майбутньою агресією сусідньої держави. Допис Юрій Корінь.

Фейсбук.

Херсонське підпілля: від ОУН до сучасних партизан

11 листопада херсонці по всьому світу святкували довгоочікуване визволення Херсона. Вистраждана, з присмаком крові, але від того ще більш солодка перемога.

Заслугу ЗСУ оцінити важко, адже щосекунди ризикуючи життям солдати відвойовують кожний міліметр нашої землі. Однак визволення міста було б значно ускладнене без армії підпільників, людей, які живуть серед нас, звичайних громадян. Цими героями зараз виявляються сусіди, з якими щодня вітаємося, домогосподарки, підприємці, вчителі, пенсіонери – люди без військових навичок та досвіду роботи у надзвичайних ситуаціях. Ці люди нічим не відрізняються від нас, крім високих моральних якостей, які помітні лише близькому колу. 

Нашій редакції вдалось поспілкуватись з одним із учасником активного підпільного руху. Він побажав залишитись неназваним, скромно применшуючи значення своїх героїчних вчинків.

З початком російської окупації майбутні підпільники зрозуміли, що не зможуть чекати ЗСУ склавши руки. Швидке захоплення міста, бездіяльність влади місцевої та і виконавчої змусило цих людей взяти на себе великий ризик. Їхня робота не передбачає вихідних та святкових відпусток. Кожного дня партизани повертались додому, не знаючи, чи доживуть до ранку.

Партизани ні на мить не переставали протидіяти російським окупантам.

Почати ж розповідь про херсонське підпілля, хотілося б зробити невеликий екскурс в історію. Але розповісти про радянських партизанів. Діяльність ОУН (прим. – Організація українських націоналістів) та легендарне прізвище Бандера у більшості асоціюються виключно з західною Україною, але це невірно. Боротьба ОУН на землях Херсонщини відбувалась не менш активно, навіть ще до офіційного створення Херсонської області (1944 р.). 

Давайте розглянемо історію херсонського підпілля більше детально, починаючи з 20 століття.

ОУН: херсонський осередок

Чи знали Ви, шановний читачу, що діяльність партизан на півдні України розпочалась ще до Другої Світової війни? Саме тоді були створені таємні похідні групи ОУН, у складі яких налічувалося від трьох до п’яти тисяч осіб. Великих угруповань було три: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» мала на меті досягти Києва, група «Центр» – Харкова, а група «Південь» – Одеси та Криму. Основне завдання їх полягало у створенні на місцях адміністративних органів української влади.

На Півдні українське підпілля було досить потужним. Підпільні організації існували в усіх обласних центрах та більшості районів і були доволі міцні, інколи вони мали в розпорядженні навіть власні друкарні.

У 1941році, вже після окупації німцямит і румунами Херсона розпочались масові арешти членів ОУН, у результаті чого чотирьох людей було страчено. Члени ОУН в Херсоні активно діяли під прикриттям загонів самооборони, дозволених окупаційною владою. Вони проводили збори з метою пропаганди програми ОУН, на які збиралося загалом до двох тисяч осіб. Прихильники націоналістів гуртувалися навколо командира самооборони на ім’я «Конрад». Вони мали зв’язок з іншою групою, що діяла в муніципальній адміністрації Херсона. Керував нею заступник мера на прізвисько Гриць. 

Липень 1941 року. Бої ведуть бійці 1-шої танкової дивізії Лейбштандарт-СС.

За архівними даними в середині січня 1942 року обидві групи були заарештовані. Однак націоналісти-підпільники продовжували боротися проти німецьких загарбників у Херсоні та районних центрах. Тому окупанти почали переслідувати усіх підозрілих, і 12 серпня того ж року в Херсоні було заарештовано ще 8 запідозрених у приналежності до українського підпілля. А в листопаді в Херсоні і Миколаєві відбулися повторні арешти. Втім, в область прибули нові члени похідних груп. Підпільну сітку організував буковинець «Довбуш». Через Миколаїв і Херсон йшла лінія зв’язку з підпіллям у Маріуполі.

Бандера – керівник херсонських партизан

Рідний брат Степана Бандери «Богдан» (інші псевдо – «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН (Б). Головним завданням для «Богдана» стала пропаганда серед молоді ідей організації. Агітація серед юнаків та дівчат була для ОУН пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стійка потреба в нових людях. Спочатку, після перевірки ідеологічних основ, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики або листівки, які регулярно постачалися із західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство повинен був прийняти присягу на вірність ОУН.

Незважаючи на те, що радянська влада арештовувала, розстрілювала та висилала на Соловки усіх українських націоналістів, котрі вели підпільну роботу в Херсонській області, все ж в регіоні залишились люди, котрі не переставали боротись за незалежність України. За даними архіву КДБ у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів.

На фото: справа – Богдан Бандера.

Тож, як бачимо, традиції українського підпілля на Херсонщині давні. 

Березнева трагедія.

На самому початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року більшу частину українського Півдня російські війська захопили достатньо швидко: за пару тижнів в кінці лютого – на початку березня. За цей час з важкими боями впали Херсон, Бердянськ і Мелітополь. Велика частина проукраїнськи налаштованих місцевих мешканців в один момент опинилась в окупації. З мінімальними шансами для безпечного виїзду на підконтрольні Києву території.

1 березня стало трагедією для всього Херсона. 

Після оточення росіяни почали заходити до міста з кількох напрямків. Один із маршрутів ворога був з боку міжнародного аеропорту та аеродрому «Чорнобаївка» через вулицю Нафтовиків.

З цього боку розташований Бузковий парк, там ворога зустріли бійці ТрО. Ці події були трагічно-героїчними. 40 херсонців розпочали бій з окупантами з майже голими руками. Вони мали автомати і “коктейлі Молотова”. Російські військові мали броньовану техніку.

Дерево в Бузковому парку. Листопад 2022 року.

Наступного дня з’явилося відео із Бузкового парку із жахливими кадрами загиблих українських бійців. Згодом відео намагалися видалити, проте в інтернеті все залишає свій слід.

Через два місяці, у травні, у Бузковому парку херсонці облаштували меморіал загиблим того дня бійцям Херсонської тероборони.

Останні самураї: наші дні

Період щотижневих патріотичних мітингів в містах Херсонщини і Запоріжжя доволі швидко минув. Російські військові зрозуміли, що пошук прихильності у місцевих можна ефективніше замінити на грубу силу. Почалися масові затримання і арешти активістів, журналістів, учасників АТО і громадських діячів.

Відколи російські війська окупували регіон у березні, сотні людей були затримані, багатьох піддавали катуванням. Про декого тижнями не було звістки. Інших знайшли мертвими або повернули родичам з російського ув’язнення у мішках для трупів.

Джерела в місті розповідали, що солдати, які патрулювали вулиці, зупиняли автобуси та перевірять усіх пасажирів. Найменший натяк на підтримку української влади, навіть повідомлення чи фотографія на телефоні, могли призвести до арешту.

У відповідь українське підпілля перейшло в режим партизанської боротьби. Зазвичай основними мішенями ставали ті, хто пішов на співпрацю з росіянами в Херсонській і Запорізькій областях.

Партизани дізнавались координати знаходження окупантів та передавали в українські спецслужби, постійно «крутились» поряд з ворогом, намагаючись дізнатись корисну інформацію. Крім того, підривали колаборантів у власних авто.

Герой нашої статті, який брав безпосередню участь у партизанській діяльності, побажав залишитись неназваним. До війни ця людина була повністю зосереджена на власній науковій роботі та вихованні трьох синів, його безсумнівно можна було назвати зразковим сім’янином. Після березневої трагедії у Бузковому парку, внаслідок відсутності військової адміністрації в місті та розуміння того, що покладатись можна виключно на себе, наш герой пішов у партизани. Він працював не один, натомість була група людей, кожен з яких отримував окремо завдання від українських спецслужб. Більше того, підпільники не знали імен чи адреси інших партизан, тільки номери телефону. 

Авто вбитого в Херсоні 20 квітня проросійського блогера Кулешова.

Завдання були різними, від «замовлень на вбивство» колаборанта до передачі координат дислокації російських військових. Партизанам доводилось постійно перебувати поблизу окупантів, при цьому не викликаючи підозри. За словами партизана, він робив набагато більше, але розповісти про це не може. Після перемоги обіцяв розповісти набагато більше подробиць.

За вісім місяців окупації у Херсоні вбили кілька колаборантів, яких Москва призначила до окупаційної влади. Їхні портрети партизани друкували на листівках, які розклеювали по всьому місту поруч із обіцянками відплати за співпрацю з Кремлем. Така психологічна війна тривала протягом усього періоду окупації. Багато погроз з плакатів було виконано. Одних колаборантів застрелили, інших – підірвали разом із автомобілем. Окупаційний режим у Херсоні називав це «терактами». 

ЗСУ увійшли в Херсон 11.11.2022. Саме цей день увійшов у історію як День визволення Херсона від російських окупантів. Того дня жителі Херсона вийшли на головну площу міста зустрічати українських воїнів, не стримуючи власних емоцій та сліз. Херсонці не зважали на відсутність електрики та водопостачання, адже тепер вони були вільними. Того дня жителі могли дозволити собі плакати не соромлячись цього.

Після визволення міста жителі з радістю та полегшенням зривали залишки російського нащаддя.

Джерело інформації 

https://most.ks.ua/news/url/hersonske-pidpillja-vid-oun-do-suchasnih-partizan/

Марія Якущенко

Христина Яковенко

Мій кум Борис Баб’як... Вічна пам'ять тобі Друже...

Борис Баб’як (24.04.1980-24.11.2024) Львів’янин.

Навчався у Середній загальноосвітній школі №77 м. Львова з поглибленим вивченням економіки та управлінської діяльності. Здобув освіту у колишньому Львівському державному екологічному політехнікумі (сьогодні – Відокремлений структурний підрозділ «Львівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»). Після завершення навчання проходив військову службу у лавах прикордонників на Львівщині.

Понад п’ять років пропрацював начальником охорони у торговельній мережі «Сільпо». У вільний час захоплювався кінематографом, багато читав.

Із 2015 року виконував завдання у зоні проведення антитерористичної операції/операції Об’єднаних сил у лавах 66-го військового мобільного госпіталю. 

Початок повномасштабного вторгнення російської федерації зустрів на передовій. 

За особисту відвагу був нагороджений державними нагородами, зокрема, відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком «Знак пошани» Міністерства оборони України», медаллю «10 років сумлінної служби» та багатьма іншими.

У Бориса Баб’яка залишилися мама, дружина, донька, син та брат.

ЧОРНА ВОДО, ЧОРНА ВОДО, ВИГОЙ РАНИ МОГО РОДУ! Чорні води кров'ю плачуть,Аж бунтує Дух козачий,Ростуть-множаться могили...Де ж Ти, Боже справедливий?!

ЧОРНА ВОДО, ЧОРНА ВОДО, ВИГОЙ РАНИ МОГО РОДУ!🇺🇦

Чорні води кров'ю плачуть,

Аж бунтує Дух козачий,

Ростуть-множаться могили...

Де ж Ти, Боже справедливий?!

Чорна водо Синевиру,

Дай нам силу, скріпи віру,

Згаси вітрови зі сходу

Жагу смерти, чорна водо!

Чорна водо, з дна здіймися,

Пімсти час пробив у висях,

Нечистивці, ниці духом,

Най тя п'ють - і сліпнуть-глухнуть!

Чорна водо, плинь між скиби,

Вража куля нехай схибить

І вернеться, звідки вийшла -

До убивць, що землю нищать!

Чорна водо, верни пам'ять

Тим затьмареним, що спали,

В кров проникни, в скроні гупай,

Най їм сняться ріки трупів!

Чорна водо, чорна водо,

Вигой рани мого Роду,

Напій земленьку згорілу,

Щоб ще сотні весен стріла!

Чорна водо Синевиру,

Зроси сте'жки нам до миру,

Щоб знов квітли маки в житі,

Щоб могли нам діти жити!

Чорна водо, 

Чорна водо,

Мсти за біль мого Народу!!! 🔥

Джерело.

Фейсбук: Валькірія Крісман. 

Нема могили – не було Українців. Як "сусіди" знищують Українські цвинтарі (могили Українців) ("є така думка" - ред.).

Дерев’яна церква Покрови 18 ст. та цвинтар.

[ Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., Українське село Бігалі (тепер польща) 

******

Невже ви, поляки, щиро вірите, що руйнуючи українські могили, станете європейцями? Наступними, треба думати, будуть німці, яких багато було у Східній Прусії, котра сьогодні належить Польщі. Чи з німецькими могилами воювати страшно, а з українськими можна?

Село Бігалі (тепер Польща) лежить в Надсянні, за якигось 10-15 км від теперішнього українсько-польського кордону. Недалеко від села Краковець, де тепер розташовано прикордонний пункт пропуску між обома державами.

Бігалі - типове українське село неподалік містечка Любачів. Звідти походить і пам’ятає себе до 16-ти років мій батько Іван. Там він пас корову, бавився з хлопчаками у "вулькана", пішов до початкової школи, від'їхав до міста Ярослава у гімназію і мав багато інших розваг та обов’язків, які були перед Другою світовою війною у хлопців тих українських країв.

Але у 1945 році українська родина 45-літнього Федора Соколовського і 39-літньої Анастасії Соколовської (це мої покійні дідусь і бабуся) з 6-ма дітьми (серед них найстаршим був мій 16-літній батько) тоді були виселені із свого села.

Це були перші українці, які тоді виїжджали із східних теренів Польщі відповідно до домовленостей Сталіна і Президента Польщі.

Дідусь розповідав, що йому пропонували вибирати: чи їхати на Схід, до українців; чи – на Захід, на німецькі землі. Вибрав перше. Хоч і страшно було їхати в СРСР, але все ж до українців, до "своїх".

Розраховував, що перебуде там 2-3 роки і повернеться назад додому – не судилося, померли у 1980-му і у 1990-му, навіть ніколи не відвідавши рідного села Бігалі. Дідусь перед від’їздом із батьківщини навіть залишив гроші одному полякові, аби той доглядав пилорами (тартаки) в лісі, що їх дідусь прикупив перед війною.

Їхали поїздом через Раву-Руську до Радянської України. Документи оформили на переїзд у селище Борщовичі (Львівщина), але, як казав дідусь, "п’яна совєтська залізниця" все переплутала і завезла в містечко Борщів на Тернопільщині – мовляв: "похожие названия!".

Тоді ще на дві родини давали вагон, а худобу (коней, корів, кіз тощо) везли окремими вагонами – тобто можна було трохи із собою взяти речей, що селянин в кожній державі завжди цінував.

Вже пізніше вивозили українців з Польщі лише на підводі і майже без особистих речей. І назвали це "Операція "Вісла" [автор плутає

депортації 1944-46 років, коли вивозили з Польщі в УРСР, і акцію "Вісла" , коли українців депортували на новонабуті землі на півночі і заході Польщі, де до того жили німці - ІП].

Цікаво, що ідею про виїзд подав дідусеві друг – поляк, який, за словами дідуся, пояснював так: "Федьку, їдь звідси. Бо твою родину знищать або наша Армія Крайова, або ваша УПА". А було шестеро дітей. Дідусь прислухався. З іншого боку, яким же мудрим і надійним виявився друг поляк. Можна тепер сказати, що для простого поляка, як і для простого українця, і АК, і УПА були однаковими.

І тут виникає перше запитання до теперішніх польських політиків і наших українофобів: "Хто Вас, панове, уповноважив тепер сварити нащадків того поляка і мого діда? Чому ви сварите тепер поляка з українцем?"

Бо комусь так вигідно. Ми навіть знаємо, кому.

Але повернемося до історії. Пам'ять мого батька зафіксувала, як ставили пам’ятник на могилі його діда (мого прадіда) в 1938 році.

Тоді 10-річний батько вибивав напис на кам’яному надмогильному пам’ятнику (хрест з білого пісковика). І зробив помилку: вибив "Тут спочває……" замість "Тут спочиває…….". Пропустив літеру "и".

Хіба міг тоді юнак Іванцьо (так в родині називали мого батька) подумати, що саме ця помилка стане своєрідним символом на майбутні багато десятиліть? Стане... І пропаде.

Саме завдяки цій помилці ми знайшли згадану могилу на сільському цвинтарі, що розкинувся в ліску коло дороги, неподалік сільської церкви. Це було у 1988 році, коли я побував у Бігалях разом із батьком.

Загалом же могил з родини Соколовських українською мовою було кілька. Були на цьому кладовищі пам’ятники з XIX-го і XX-го століть. Українських могил - більшість, що свідчило, що село Бігалі було таки українським. Причому давно – щонайменше кілька століть.

Тоді, у 1988 році, ще за часів СРСР, Іван Соколовський із 34-річним сином (тобто, мною) і 10-річним онуком Олегом, моїм сином, поїхали до села Бігалі вперше після виселення в 1945-му році. Запам'яталися мені від тодішніх відвідин прадідова могила, пісчаний грунт, ранок і білий камінь-пісковик, з якого був зроблений надмогильний пам’ятник – яких більшість було на тому цвинтарі.

Ми їхали тоді автомобілем "Запорожець". Цілу ніч стояли перед КП на кордоні в автомобільній черзі. По дорозі до Бігаль зупинилися, щоби у перехожого років 60-ти перепитати дорогу. Тоді було перше моє здивування: у відповідь на запитання мого батька польською мовою чоловік відповів місцевою українською говіркою. Українець!

Після відвідин цвинтаря заїхали до костьола, у який перетворили нашу греко-католицьку церкву. Неподалік церкви жила батькова однокласниця, яку ми провідали і батько мав можливість згадати їх шкільні роки.

Потім поїхали у село. Батько показав, де була їхня хата, яку спалили поляки ще в 1945-му році, відразу після виїзду родини Федора Соколовського.

Далі зустріли поляка Володимира Соколовського (може, і якась родина). Його діти передали для моєї дружини Ліди подарунки – відрізи тканини на плаття чи спідницю. Очевидно, що у нас, у Львові, тоді все було дефіцитом. А хто їздив за кордон – часто привозив такі відрізи.

Вдруге на цвинтарі і коло церкви в Бігалях я побував через 10 років, в 1998 році, разом із дружиною. Тоді я працював у Києві, в Міністерстві закордонних справ України, начальником управління міжнародного економічного і наукового співробітництва.

На вихідні приїхав додому, до Львова. І ми з Лідою вирішили з'їздити на цвинтар, до Бігаль. На кордоні не довго стояли – я користувався дипломатичним паспортом, який давав право перетинати кордон без черги.

Швидко ми знайшли ту могилу з татовою помилкою. Були й інші наші поховання. Але тоді ми помітили, що написи на памятниках нашої родини були недавно пошкоджені - побиті. Вже тоді в мене промайнула думка, що йдеться щонайменше про неповагу до українців (і похоронених, і живих). Йдеться, мабуть, про нашу пам'ять, історію!

Це не вкладалося у дух добросусідства, яке розбудовували президент України Леонід Кучма і президент Польщі Александр Квасневський. Що ж виходить: президенти думають по-своєму, а народ – по-своєму?

Про це я навіть розказав послу Польщі в Україні, з яким підтримував добрі стосунки. Але він пояснив усе побутовими причинами. А я, зі свого боку, скоро про все забув і далі займався рутиною.

В той час у Бігалях, зокрема на могилах, побували татові брати: покійний Михайло і Володьо.

Про побиті написи ніхто більше не згадував.

Утретє мені довелося побувати в Бігалях 2 вересня 2013 року з генералом Віктором Гвоздем, колишнім начальником військової розвідки України. Його батько походив з сусіднього (від Бігаль) села Щуткова (моя бабця здається називала його Щитків).

Там знайшли старших двох дядьків, які пам’ятають і Гвоздевого діда-столяра, і тата. Вони показали, де була хата "Гвоздиків" - так вони називали родину Гвоздів.

Цікаво, що вони також розказали, що коли закладали Гвоздикам фундамент – знайшли пляшку із запискою, яка свідчила, що хата збудована на місці старої хати... Соколовського.

На Щутківському цвинтарі є (поки що є?) багато пам’ятників з українськими написами. Було щонайменше 5-7 могил Соколовських. Родичі? Не знаю.

Зі Щуткова ми заїхали у Бігалі, близько того місця, де стояла хата мого діда Федора Соколовського. Там розпитали сусідів і заїхали до Володимира Соколовського, який сам вже доживає віку, але мого діда пам’ятає добре. Вживає прізвисько "Столярчик" - так називали мого діда, бо він займався столяркою. Володимирова жінка померла, а його діти, які колись робили дарунки моїй Ліді, живуть у Любачеві.

Далі заїхали на сільський цвинтар. І ось тут я пережив враження, які не покидають мене вже довго: По-перше, я не знайшов згаданої могили і взагалі українських могил (є пам’ятник Соколовським - полякам); по-друге, кілька давніх українських надмогильних хрестів поставлені коло огорожі і не зрозуміло, з яких вони могил – написи збиті.

Загалом, цвинтар упорядкований і на ньому дуже багато польських дорогих, гранітних пам’ятків. Практично всюди.

Якщо подивитись тепер, то складається враження, що на цьому кладовищі ніколи й не було українських поховань. Тільки польські. Але це ж не так: Бігалі - українське село! Принаймні, було українським до виселення звідти українців, поза їхньою волею, у 40-х роках минулого століття. А, значить, і ховали наших людей там століттями.

Тож виникають запитання до поляків.

Зокрема: чи випадково у 1998-му році написи на надмогильні хрести моєї української родини були збиті? Чи це була кимось продумана підготовка до того, щоб українські хрести були викинуті з цвинтара як пошкоджені?

Невже той поляк, який порівнював АК і УПА дідусеві в 1945-му, був одним із останніх тверезих? Чому у польському Сеймі тепер порушують питання УПА, але не згадують Армію Крайову? Невже політики, що опікуються Бігалями, не розуміють, що нищити могили - не по-християнськи? Що нищенням могли вони лише сприяють тим, хто приніс на наші землі ворожнечу між українцями і поляками?

Чи тепер українці мають нищити старі польські поховання на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Харківщині та інших українських землях? Бо виходить так, що таким чином в Польщі руйнується українська пам'ять віків, а в нас плекається польська?

Хочемо ми цього чи ні, свідки тих захоронень скоро повністю відійдуть в світ інший. І ніщо нікому не нагадуватиме про те, що села в Надсянні були здебільшого українськими – нема могил, не було тут і українців! Ніщо більше не тягнутиме і мене в Бігалі.

Невже ви, поляки, щиро вірите, що руйнуючи українські могили, стверджуєте себе європейцями? Наступними, треба думати, будуть німці, яких багато було у Східній Прусії, котра сьогодні належить Польщі. Чи з німецькими могилами воювати страшно, а з українськими можна?

Я запитав би про все президента Польщі Лєха Качинського, який вручав мені орден. Але не можу вже цього зробити.

Водночас маю багато запитань і до української сторони. Насамперед – до себе:

Чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщини наших предків і створили підставу для ліквідації українських могил? Ми себе не поважаємо і хочемо, аби хтось за нас оберігав нашу історію? Що робить наша влада? Чи тепер там нема українців взагалі?

Чому на Волині, або Львівщині чи ще де-небудь в Україні і в Польщі, поряд з імперськими польськими "вони загинули від УПА" не встановлено українських памятників на кшталт "вони загинули від АК"?

Список таких "чому" можна продовжувати безконечно. Але все зводиться до одного: треба себе поважати і шанувати. Тоді й від сусідів можна вимагати того ж!

Джерело

http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/09/17/136405/

Автор

Унікальна бандура зберігається в Стольненському краєзнавчому музеї

Бандура — не просто музичний символ України: це сила українського народу. Поки живе українська пісня — існує Україна.

Бандура — інструмент колосальних можливостей, вона оригінальна не лише за формою і зовнішнім виглядом, але й за внутрішнім змістом, адже народжена на рідній землі, на її струнах звучить українська душа.

З історії відомо, що в українців можна було забрати все крім пісні, яка надихала та вела за собою на нові подвиги і звершення. 

Бандура, що на фото виготовлена жителем Стольного Голівцем Семеном Антоновичем у 1930-х роках, зберігається у Стольненському краєзнавчому народному музеї". 

Джерело: Стольненський краєзнавчий народний музей.

7 серпня 1932р. Закон «про п’ять колосків» початок Голодомору в Україні.

Постанова, надрукована в газеті "За соціалістичне постачання".

1932, 7 серпня – з’явилася спільна постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомий у народі як Закон «про п’ять колосків». Авторство постанови приписують особисто Сталіну.

Внаслідок злочинної політики «колективізації», яка почалася ще в середині 20-х. людей позбавили права власності на землю. Паралельно розкручувався маховик так званого «розкуркулення», спрямованого на знищення всіх, хто саботував вступ до колгоспів. За кілька років колгоспників перетворили на рабів у найгірших традиціях кріпосного права, що, зрештою, завершилося Голодомором-геноцидом 1932-1933 років.

Сумнозвісний Закон «про п’ять колосків» став передвісником Голодомору. Він передбачав за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі) розстріл на місці та конфіскацію майна. За наявності пом’якшуючих обставин покарання передбачало 10 років ув’язнення в таборах. Амністія заборонялася. І це при тому, що за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років. А за крадіжку чужого майна давали до трьох місяців примусових робіт.

Існувала також таємна інструкція (13 вересня 1932 р.) до постанови про порядок застосування положень. Зокрема, ставилося завдання щодо «куркулів» застосовувати лише розстрільні статті. Хоча аналіз кримінальних справ засвідчує, що 83% засуджених становила селянська біднота.

Закон «про п’ять колосків» не мав прецедентів у світовій історії. В тогочасних умовах він фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Українці опинилися у смертельній пастці: фантастичні плани хлібоздачі (а простіше – плани конфіскації зерна) прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного (за невиконання хлібоздачі) або розстрілом.

"Продзагони" забирали у селян не лише хліб, але будь-які продукти.

У містах заборонялося продавати хліб селянам. Їх не наймали на роботу на промислові підприємства, їм забороняли переходити або переїжджати в Росію. Загороджувальні загони на кордонах з Польщею та Румунією розстрілювали втікачів. Українські села наповнилися партійними активістами та «буксирними бригадами» для обшуків і конфіскації харчів. Почали з’являтися «чорні дошки». Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. Водночас підрозділи ДПУ провели масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів» – в Україні у 1933 р. було арештовано більше людей, ніж у часи Великого терору.

За інформацією, оприлюдненою в 1988 році радянською газетою «Правда», за неповні п’ять місяців після прийняття Закону «про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб. З них 2110 – до страти. Карали і дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.

Будь-яка згадка про Голодомор знищувалася

Закон діяв до 1947-го, за ними засуджували людей також під час голоду 1946-1947 років. Хоча пік застосування кривавого закону припав саме на 1932-1933 роки.

Як наслідок, жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років стали від 5 до 9 мільйонів Українців. (Цифри є різні)Тоді як СРСР продовжував експортувати зерно за кордон (у 1932-му – 1,73 млн. тонн, у 1933-му – 1,68 млн. тонн; у наступні роки більший показник було досягнуто лише в 1938-му). Цього цілком би вистачило, аби нагодувати всіх голодуючих. До всього, купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

3 серпня 1919р. Жидівський пробойовий курінь Соломона Ляйнберга взяв Михальпіль.

Так виглядав Михальпіль Летичівського повіту у 1930 р. Фото П. Жолтовського. З книги "Пам'ятки архітектури Подільської губернії" (Харків, 2013 р.).

Соломон Ляйнберґ.

3 серпня 1919р. Жидівський пробойовий курінь Соломона Ляйнберга, сформований з жидівської міліції Тернополя, взяв Михальпіль, полонивши при цьому майже весь більшовицький гарнізон. Внаслідок такого успіху 21-ша Збаразька бригада УГА, а разом із нею і Жидівський курінь, відпочивали в Михальпілі дві доби.

СОДОМСЬКИЙ ГРІХ "А з чоловіком не будеш лежати як з жінкою, гидота воно !" Левит 18, 22.

Не хотілося б робити додаткову рекламу, але багато провідних компаній України модернізували свої логотипи додавши на них шестиколірний прапор ЛГБТ (навіть сам прапор – це неповноцінна веселка, бо має лише 6 кольорів, тоді як спектр розділяється на 7), таким чином підтримуючи Pride Month, який аж ніяк не " святкується " в Україні.

Судити має право тільки Бог, з нашого боку просто висловлюємо глибокий сум, а також картання і напоумлення, що така «культура» просувається в українське суспільство і пропагується як норма, тоді коли це НЕ норма !

Протиприродні стосунки є гріхом, який кличе про помсту до неба. Він не є меншим гріхом як крадіжка чи вбивство. Як і будь - який гріх - це ВІЙНА проти Бога, чи мало нам війни ?!

Диявол любить все викривлювати і спотворювати, він воює про інституту здорової сім'ї. Бог освятив таїнство подружжя і все, що відбувається в шлюбі є освяченим Богом, а все, що є за межами вінчання - є гріхом.

ЛГБТ - це не про рівні права ! Бог створив людей чоловіком і жінкою і тільки такий союз є природнім і вгодним Богові.

Вільний вибір кожної людини - грішити чи не грішити, але пропагувати як норму те, що є гріхом - це аж ніяк не норма. Ми і так зараз терпимо руйнування інституту сім'ї - гинуть чоловіки, жінки, батьки, сини, дочки...

Будьмо мудрими ! Молімося і чуваймо !

Втікаймо від зла і виконуймо Божу волю, а не йдімо за нав'язаними " трендами "!

Джерело інформації фейсбук сторінка Торін Володимир Юрійович

Чи має Україна право на частину сьогоднішніх угорських територій..?

На цій старовинній гравюрі ви бачите зображення угорського короля Белли IV, із яким виростав і мужнів на сусідній Паннонії (поруч з Карпатами) наш давньоруський король Данило Романович.

А, виставив я цей рисунок лише з однією метою - привернути увагу до "перших дзвіночків" з-за західного кордону нашої держави, які зазіхають на її територіальну цілісність.

Питання територіальних претензій однієї держави до іншої, існувало із незапам'ятних часів. Нині, для воюючої України це питання постало дуже гостро. І тут є один нюанс: чомусь сьогоднішня політика української влади - щодо територіальних претензій сусідніх (із заходу) європейських держав - перебуває ніби у глухій обороні або ж у несміливому оправдуванні. Якийсь комплекс меншовартісності чи що...

От, приміром, в останні дні із Угорщини чим раз виразніше чути вже достатньо гучні і сміливі територіальні претензії до України. Так, два дні тому лідер угорської ультраправої партії Ляшло Тороцкаї заявив, що "...у випадку, якщо Україна програє у війні з росією та втратить державність, то Угорщина претендуватиме на територію Закарпаття". Наше ж українське МЗС на такі слова досі тихенько собі відмовчується...

Чи є в усій цій ситуації із ставленням угорців до давньої історії, якийсь міцний історичний плацдарм для України із якого наша держава могла б наносити сильні й аргументовані "удари у відповідь", спираючись на історичний фактаж і міжнародне право..?

Гадаю, що так.

Маю на увазі неодноразові згадки у середньовічних манускриптах про так звану Марку Рутенів або ж Марку Русі (Марка, в перекладі, це - край, Крайна), яка близько 1100 років тому знаходилась на території пізніших угорських комітатів Шаришському, Земплінському, Ужоцькому і Берегівському. І ці наші руси з’явилися на території пізнішої Угорщини задовго до приходу туди кочівницьких угорських орд із Південного Уралу.

Наприклад, ще у грамоті східнофранкського короля Людовіка Німецького, яка датована 16 червня 863 року йде мова про підтвердження права на земельні володіння Альтаїхському монастирю (між Регенсбургом та Пассау) і в якій окремо згадується адміністративна одиниця Ruzaramarcha (Руцарамарка). 

Та й пізніше, приміром у Гільдегаймських анналах, говориться про смерть руського герцога (князя) Імре Святого (канонізований у 1083 році) таке: "... а герцог русів Гайнрік - син короля Стефана, загинув плачевною [смертю] розтерзаний на полюванні вепром". Також і у "Житії Конрада, архієпископа Зальцбургського" йде мова про делегацію одного з їхніх послів до короля, який на той час перебував саме у Руській Марці.

І, звісно ж тут мус процитувати слова Михайла Грушевського про Руську Марку на теренах сьогоднішньої Угорщини. Отже, наш славний історик пише таке: 

"...Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо в 1031 році: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, німецький літописець, називає його “князем руським”, значіння сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в німецькім джерелі, подібну звістку про “руську марку” Угорщини, де перебував тоді угорський король. З сею, руською маркою ХІІ в. пробувано звязати т. зв. “Краіну”, як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Земплинській, Ужській, і Бережській; зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї розділені віками звістки” (цит. за: Грушевський, 1905, с.488).

...Який висновок із цього всього можна зробити..?

По-перше, українська історична наука має вагомі й однозначні докази проживання давньоукраїнського населення на території сьогоднішньої Угорщини, причому - ще до часу приходу самих угорців на ці землі.

По-друге, невикористання сьогоднішніми працівниками МЗС в українсько-угорських переговорах цих сильних історичних аргументів (а саме - про давність нашого проживання на території сьогоднішньої Угорщини), вже в близькій перспективі може поставити під удар територіальну цілісність нашої держави на її західному кордоні...

Джерело інформації фейсбук сторінка Микола Бандрівський

"Щоб не забрали в срср, назвалися поляками". Розповідь Євгенії Тимчук (Палій), 1925 р. н., уродженки села Черниці Миколаївського району, а тепер – жительки с. Нікерхе (провінція Вестфольт, Норвегія).

1 вересня 1939 року німці почали війну проти Польщі і за короткий час окупували її. Оскільки Західна Україна була частиною тодішньої Польщі, то до середини вересня і вона була окупована німцями. Така ж доля спіткала село Пісочну та Черницю. На честь перемоги над поляками німецькі солдати організували гучне святкування у Черницькому технікумі. Святкували три дні. З селища Роздола завезли декілька бочок пива, яке розливали всім бажаючим безкоштовно. По селах час від часу проїжджала машина з гучномовцем і запрошувала всіх бажаючих на свято. Місцевий коваль Григорій Чабан організував хор «Січ», який нараховував більше 30 дівчат. Ми скоро вивчили декілька пісень і на цьому святкуванні заспівали. Потім кожну неділю збиралися разом у національних костюмах, співали, з піснями проходили селом. Так тривало до приходу москалів. З їх появою нам заборонили збиратися. І коли другий раз, у червні 1941 року, прийшли німці жіноча «Січ» відновила свою діяльність.

З приходом німецьких військ на територію нашого села відбувалося масове вивезення молоді на роботи у Німеччину. Ця процедура проходила мирно, але по чіткому плану. Представники німецької влади на місцях навідувались до сімей, де були діти віком більше 16 років, і зобов’язували віддати терміном на рік одного з них для сільськогосподарських робіт у Німеччині. Німці пішли на такий поступок через великий брак робочої сили – майже усі чоловіки пішли воювати на фронт. З нашої сім’ї повинна була їхати сестра Стефа, але батько вирішив віддати мене. У сільському відділенні влади мені дали скерування, з яким я поїхала зареєструватися у Стрийську комендатуру. Там мене і таких же дівчат посадили у пасажирський поїзд і повезли до Німеччини. На дорогу дали сухі пайки. У Німеччині нас зустріла спеціальна служба, яка нас розподілила та розвезла до місць роботи. Я з подругою зі свого села попала до бауера в село за 90 кілометрів від Берліна. Бауер був інвалідом, але утримував велику господарку, мав біля 10 гектарів землі, 7 корів. У бауера було чотири найнятих робочих з України. У наші обов’язки входило доїти корів, вивозити гній, з весни до осені ми обробляли поле та збирали урожай. Неділя для нас була вихідною.

До нас бауер ставився добре. А його дружина була дуже прискіпливою, могла накричати через дрібницю. У селі був клуб, де ми, заробітчани, зустрічалися, проводили вільний час. У цьому клубі я познайомилась з хлопцем Володимиром, родом з Волині, який працював у іншого бауера. Наші стосунки переросли у дружбу, і Володимир попросив свого бауера, щоб той узяв мене до себе на роботу. Його господар на цю пропозицію погодився. У нас утворилася сім’я. В 1943 році у нас народився син Степан. У 1945 році я завагітніла вдруге. У цей час радянські війська захопили Німеччину. Після капітуляції вони утворили спецкомендатури, які їздили по селах та розшукували наших «остарбайтерів» (працівників зі Сходу). Вони говорили, що повертають їх на Україну, а фактично ми мали інформацію, що вивозили у Сибір. Мужчин пропускали через спеціальні фільтраційні табори, забирали в армію. Дізнавшись про ці акції, ми з чоловіком причепили собі спеціальний знак «П», це означало, що ми – поляки. При зустрічі з радянськими розмовляли по-польськи, і нас не забрали в СРСР.

У цей час, впродовж декількох днів, радянські солдати грабували німецькі будинки. Виносили все, що можна було забрати. Одночасно масово ґвалтували німецьких дівчат та жінок. Через це деколи німкені вдавалися до самогубства.

Ми дізнались, що в американській окупаційній зоні людям жилося краще. Тому попросили свого бауера, і він у ночі фірою перевіз нас у цю зону. Американці поселили нас у барак для біженців. У ньому дали нам одну кімнату. На роботу не посилали, але я трохи допомагала на кухні. Усіх біженців забезпечували гуманітарною допомогою з Америки. Нам завозили великими партіями добротний одяг. Годували дуже добре, вдосталь ми їли шоколад.

Прожили у цьому бараці один рік. Тоді проходив відбір бажаючих поїхати жити в іншу країну. Спочатку ми вирішили податися в Америку. Для цього необхідно було пройти строге медичне обстеження. Я його пройшла, а у мого чоловіка виявили невелику пляму на легенях і забракували. Друга пропозиція була їхати в Австралію. Я відмовилась, бо ця поїздка тривала б чотири місяці пароплавом, а я в цей час була вагітною. Після цього погодилися їхати у Норвегію. Туди ми пливли пароплавом десь два тижні.

Перші роки проживання у Норвегії для нас були дуже тяжкими. Ми не знали тамтешньої мови. Для проживання нам дали стару дерев’яну хату, в якій, щоб можливо було в ній жити, в першу чергу, зробили ремонт. У селі роботи для нас не було. Мій чоловік був хорошим столяром, тож пішов на роботу в інше село. Добирався 15 кілометрів, в основному велосипедом. Скоро у нас народилася дочка Ганна. Держава давала мені допомогу на дитину, і так ми виживали. Через декілька років на кам’янистому схилі узяли собі ділянку для будівництва нового будинку. Будували його з дерева біля десяти років. З часом появився на світ ще один син – Віктор. Коли діти трохи підросли, я пішла працювати санітаркою у лікарню.

З роками діти закінчили школу, здобули вищу освіту, влаштувалися на роботу. Ми стали жити нормальним цивілізованим життям. Але журба та бажання поїхати на рідну Українську землю ніколи не покидала мене. Коли Україна здобула незалежність, я запросила свою сестру Стефу з її родиною відвідати Норвегію.

Через 49 років розлуки з рідними я побачилася зі своєю сестрою Стефою, її чоловіком Федором, племінником Андрієм та невісткою Марією. Моїй радості не було меж. Прибуло багато кореспондентів, які описали цю нашу зустріч. Згодом я чотири рази гостювала у рідному селі, побачила великі переміни, вищий рівень життя та добробут. Відвідала могили рідних батьків і поверталась назад в Норвегію з іскоркою бажання повернутися ще раз на рідну землю…

Записав Іван Кахнич 25.01.2011 року.

Джерело інформації 

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 

"Я була на допитах 66 раз" спогади - розповідь Грициніної (Кисіль) Марії Петрівни.

                                      село Цеперів. 

Грициніна (Кисіль) Марія Петрівна, народилася у 1924 р. в с. Цеперів Кам'янко-Бузького району Львівської області. Українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована в 1944 р., звільнена в 1952 р., повернулась на Україну в 1963 р.

Коли мені виповнилося 11 років, то я вступила у «Луг» і ми, діти, вже робили фестини. Це були виступи з відтворенням незабутніх народних звичаїв, обрядів, танців, хорових супроводів. Молодь масово залучалась до таких гуртків і з дитинства їй вже прищеплювалась любов до рідного краю. Спочатку (з 1936 по 1939 р.) я була в луговій управі, а в 1939 р. вступила в хліборобський вишкіл. Проводив цей вишкіл Іван Мигула (потім був заарештований, сидів у Березі Картузькій). Було все добре продумано, щоб дітей з дитинства привчати до праці, прищеплювати їм хліборобські навики, збагачувати їх духовно і морально.

При німцях ми пішли боронити рідну землю. Мали зв'язок з УПА, допомагали повстанцям. Як тільки німці відступили, і прийшли знов совєти, почалися репресії проти місцевого населення.

Пам'ятаю, ми з татом пішли на поле косити викомішанку. Мама зосталася вдома. Вона ніколи не ходила без хустини, а то бачимо – простоволоса біжить до нас і кричить: «Втікай, дитино, бо по тебе прийшли!» Я тільки намірилася йти дорогою, щоб швидше було, та вони фірою мене наздогнали і повезли в селищну раду. Уточнили всі дані і сказали: «Эта самая». Посадили в машину і так, як я була в одній блузочці, боса, повезли до Львова на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна). У камерах було багато людей. Сиділи один біля одного. Вночі ніколи не давали спати. Якщо хтось трошки приляже, а ми його прикриємо, щоб відпочив, то зразу наглядачі кричать: «Ану, раздвинься, не толпись!»

Почалися допити. Одного разу мене так побили, що я не могла витримати тих знущань і зомліла. Мали ті душогуби вишукані методи і знаряддя допитів. Одним з таких знарядь була дерев'яна ручка, по боках якої відходили шкіряні ремінці, які по кінцях були зав'язані в гудзи. Дуже болісними були удари такого батога. Не раз били аж до втрати свідомості. Але я добре пам'ятала нашу клятву – декалог націоналіста і не виповіла нікого.

Мене допитували три слідчі на зміну. Прізвища їхні не пам'ятаю. Була в мене й очна ставка з двома односельчанами – свідками: Кулачковським Михайлом (зараз живе в Польщі) і поляком Вротняком Петром. Вони свідчили, що я була в організації і мала зв'язок з УПА. Допитували мене у них на очах.

Я була на допитах 66 раз. Це жах!

Навесні 1945 р. мене перевели на Замарстинів у тюрму. Там просиділа я десь 5 місяців. Потім завезли у Золочівську тюрму. Це найстрашніша тюрма, яку я бачила в житті. В Золочеві тримали два місяці, вже не допитували. Думала, тут мене чекає смерть. Відбувся суд, зачитали вирок – 8 вироків таборів. Після того почали нас формувати на етап. Було дуже багато в'язнів із Золочева. Загнали нас у товарні вагони і повезли в Сибір.

Привезли в бухту Находка. Загнали в бараки, де були так звані блатні, які тероризували нас страшно. Були ми там 2-3 тижні. Потім прийшов пароплав, і нас запхали в трюм, як оселедців у бочку. Дорога була важка, люди дуже хворіли і вмирали.

Привезли у Магадан весною 1947 р. Під конвоєм погнали 3 км у селище Женовп. Там пройшли так звану санобробку. Кожен день нас виганяли на сільськогосподарські роботи. Весну і літо ми працювали в полі. Хоч і тяжко було, але терпіли. Восени і взимку визначали нам роботу на лісоповалі. Це вже була каторжна робота для жінок. Ми все робили вручну з допомогою пили та сокири, копирсаючись у снігу по коліна. За день кожна жінка повинна була дати 4 кубометри дров.

Восени 1949 р., працюючи на лісоповалі, важко захворіла на менінгіт. З температурою 40-41 градусів без пам'яті лежала в бараку. Ніхто не знав, що зі мною робити. Добре, що наш шофер, почувши, що я так тяжко хвора, наробив крику, шуму і мене відвезли в лікарню.

Завідуюча тією лікарнею, оглянувши мене, сказала, що «не стоит тратить на нее лекарства». Та за мене взявся лікар Мінін (який, до речі, сам відсидів 25 років). І от доктор Мінін і ще лікар Плосніков, який йому підчинявся, взяли мене під свою опіку і виходили мене. Лежала я в лікарні 6 місяців, не встаючи з ліжка. Завдяки цим добрим людям повернулася до життя.

Лишень я виписалася, знову забрали мене на лісоповал у Тірасну. Там ми працювали як воли: вручну рубали величезні дерева, пилою розрізали їх, а потім на собі тягли величезні кльоци. Навіть чоловіки не витримували такої тяжкої роботи. А ми працювали зранку до пізнього вечора. Та ще й треба було принести дров, щоб напалити в бараку собі і для начальства припасти дров.

Єдиною відрадою було те, що можна було перекинутись словом зі своїми дівчатами-землячками. Ми підтримували одна одну як могли. У селищі Тірасна відбували покарання і мої подруги: Оксана Качмар з Рави-Руської (тепер живе в Нікополі), Соня Драгомирова-Королик з Яричева, Чайка Ганя з Підберезців та інші.

З часом перевели нас на рудники у шахту Бугудуйчак. Робота там була не з легких. Ми, жінки, працювали у забоях, підривали, де треба було, породу, бурили відбійним молотом, тягли важкі вагонетки, навантажені рудою. У штольнях було дуже багато пороху, ми там мало не задихалися. Водили нас на роботу під конвоєм. Пригадую, поряд з нами була дільниця Куцуган, де працювали в основному жінки-каторжники.

На рудних шахтах була до кінця ув'язнення, тобто до 12 лютого 1952 р. Та я ще мала поразку в правах, додому не дозволяли їхати. Після звільнення привезли у селище Устюмчин Магаданської області на поселення. Кожен місяць треба було мельдуватися в органи.

Нас було три подруги. Жили ми в Славки Гурбаль, яка раніше від нас звільнилася (тепер вона живе у містечку Кобеляки на Полтавщині). На квартирі я була два місяці. Працювала на різних роботах. Потім вийшла заміж. Чоловік мій, Грицинін Григорій 1913 року народження з Донецька, також був засуджений політично на 10 років таборів.

Один раз, пам'ятаю, вдалося у відпустку поїхати на Україну додому, відвідати рідні краї. Яке то було щастя! Та доля милостива, в липні 1963 р. ми повернулися до мого рідного села Цеперів, що на Львівщині. Поселилися тимчасово у двоюрідного брата. Чоловіка ніяк не хотіли прописувати, аж мусів був поїхати до Яворова на заробітки.

З 1979 р. я вже на пенсії. З гіркотою згадую ті молоді літа, змарновані у магаданських таборах непосильною працею. А могли ми віддати ті молоді сили рідній землі. Та що ж поробиш?

Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD 

Дата публікації допису: Oct 07, 2012 7:12:53 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №290

У своїй книзі "1984" Джордж Орвелл писав:" Ця війна носить шахрайський характер, адже вона має тривати постійно без перемоги....

Її головна мета - зберегти існуючу структуру, знищуючи не тільки людські життя, але й плоди людської праці... Якщо велика маса людей стане грамотною, навчиться думати самостійно, вона позбавиться привілейованих меншин, бо в них не буде потреби.

Війна і голод допомагають стримувати людей, отупівших від злиднів у світі ілюзій."

Письменники часто бачать майбутнє краще за інших....

Я одна з тих, хто народився у тюрмі. (Автор: ТИМУРА Орися Миколаївна). Спогади - розповідь.

Орися з мамою Іванною та бабусею Оленою

Батьки моєї мами походили із глибоко релігійної, національно-патріотичної родини. Дідусь Іллярій співав у церковному хорі, мама Іванна ходила вчитися, брала участь в «Просвіті». Дідусь разом з мамою відвідували драматичний гурток, часто їздили виступати в інші райони.

Било Олена та Іллярій, дочка Іванна, син Ізидор

 У 1943 році мама вийшла заміж за Кукіля Йосипа. Батьки працювали на тютюновій фабриці, жили заможно.

Шлюбна фотографія Іванни та Йосипа Кукіль

 У травні 1944 року в них народилася донечка Оксана, моя старша сестра.

Мамин чоловік, член ОУН, залишає 3-місячну дитину і бере участь у боротьбі з загарбниками як з німецькими, так і з «визволителями».

Орися у своїй першій суконці пошитій з клаптиків матерії

У листопаді 1945 року вночі енкаведисти забрали маму, сестру і бабусю, а згодом й дідуся та повезли до Монастириська, далі до Копичинець. Через місяць усіх арештантів посадили у вагони-товарняки і повезли на схід. Дорога була дуже далекою, важкою, холодною та голодною. Люди не витримували, хворіли, помирали. Перед Челябінськом захворів дідусь і його разом з іншими важко хворими військові викинули з вагонів, пояснюючи, що в них епідемія хвороби і таких треба знищувати. По сьогоднішній день ніхто не знає, що сталося з тими 27-ми людьми.

Завезли усіх в Красноярський край під голе небо, ні будинку чи барака. Перебували в землянках, а згодом у збудованих будинках. Жили в жахливих умовах, в холоді і голоді. Мати постійно згадувала своїх чоловіка та маленьку доню, яка залишилась у сусідів, і не полишала думки зустрітися з ними на Україні. Разом ще з двома жінками мама організовує втечу з Сибіру. Яка то була дорога додому з Красноярського краю з-під монгольської границі, важко передати. Йшли декілька місяців, в основному вночі, минаючи пости, села і міста, їли ягоди, гриби, пили воду з боліт, калюж. Всю дорогу були в напрузі, молилися до Ісуса Христа, просили в Матері Божої сили, щоб вона була їхньою покровителькою.

Мама була дуже ослабленою, ноги попухли, стали мов дерев'яні, особливо важко їй далися останні дні того далекого переходу. З великими труднощами мама дійшла від Бучача до Озерян, а далі йти вже не могла. Через пару днів мама зустрічається із донею, яка її звісно не визнає. Через сльози, розпач, але з материнською любов'ю мама пригорнула до себе рідну кровинку. За мамою постійно йшов пошук від НКВД. І вона була змушена переховуватися, спати в стодолах, підвалах, по полях, в лісі, коли ще було тепло. Але люди допомагали їй, переказували про облави в селі, наражаючи свою родину на висилку в Сибір за переховування.

Однак не минулося без зрадника і одного дня мама переховувалась у сім'ї, чоловік якої не тільки видав, а й поставився до неї по-хамськи і зґвалтував. Як виявилось, цей господар був агентом НКВД. Маму схопили, почалися знову камери. Тривали такі допити три місяці. Вона молилась і просила Бога сили витримати ці тортури. За наказом маму переводять до Тернопільської тюрми. Лікар дав заключення про стан здоров'я, сказав, що вона не витримає більше таких тортур, того болю і виявилось, що мама вагітна.

В тюрмі вже не били, вона була в одиночній камері, а згодом перевели до загальної камери. Жінки, які сиділи з нею, співчували їй, ділились по крихтині всім, чим могли, аби вона більше з'їла, бо ще й дитина в утробі потребує. Мама постійно молилась і плакала. Немає її донечки Оксани, її дому, в Сибіру її мама Олена, дідуся викинули живцем на мороз з ешелону і сама вона ходить вагітна. Як дальше жити і що з нею буде?

Була дуже збентежена тим, що має народжувати. Що вона буде робити з тою дитиною? І якою може народитися дитина в таких умовах, як її так били, знущалися над нею, і чим вона годована? А скільки страху, сліз та горя перенесла вона. Боялась, щоб дитина не була калікою, боялась пологів. Мама народила мене в санчастині Тернопільської тюрми у березні 1949 року. Роди були важкі. Мати лежала ослаблена і не могла піднятися на ноги і стати до мене. Харчування було неважне, відповідно мама не мала молока і годувати мене не було чим. Я кричала день і ніч, кричала з голоду й холоду. Викричала собі пупкову грижу, а пізніше дістала гнійну екзему. Все тіло гноїлося, мама молилася Богу, щоб забрав мене на той світ, щоб я і вона вже не мучились. Але помаленьку, з Божою допомогою, ми з мамою почали одужувати і вона частіше брала мене на руки, щоб я не лежала. Охрестила мене санітарка, помолилась наді мною і нарекли мене іменем Орися.

9 місяців мама виношувала мене в камері, 9 місяців я була в тюрмі. 30 грудня 1949 року прийшов наказ другої відправки мами в суворий Сибір. Санітарки тюрми дали мені трохи одягу, коцик, який я довго зберігала як пам'ятку з тюрми. Їхали в товарняку дуже довго, холод, голод. Завезли нас в село Партизанське, де на той час на висилці перебувала бабуся Олена. Вона постійно цікавилась, допитувалась людей по селищах, у які довозили українців, чи не чули прізвище Кукіль. Бабця знала, що рано чи пізно маму зловлять і виселять назад в Сибір. Мама не знала, що бабуся живе в цьому селі. Чисто випадково бабуся побачила її з малою дитиною і впізнала свою рідну дочку Яню.

У цьому селищі мама мала важку роботу в лісі, де робила нарівні з чоловіками. За непомірну працю давали 250 грамів хліба, половину з якого приносила з роботи додому своїй донечці. Руки, обличчя замерзали від страшних морозів, треба було постійно рухатись, на валянки намотували ще якесь лахміття, аби було тепліше в ноги. Тяжка була праця, не під силу жінкам, щотижня треба було відмічатися в комендатурі, чи не втекла часом ця людина. Минула важка каторжна зима, мама працювала на маслозаводі. Хліба вже видавали на пайки, скільки в хаті було членів сім'ї. На кожного члена сім'ї була норма. Треба було стояти звечора і займати чергу, щоб вистачило того хліба. А ще влітку посадили картоплю, брукву, яка заміняла нам цукор, їли лісні ягоди. Я важко захворіла на туберкульоз, мене довго лікували, возили на рентген в Красноярськ. Але з часом мене вилікували повністю.

За 13 років, що була на Сибіру, бачила 2 яблука, а як були цукерки, то було свято для мене. Після маслозаводу мама пішла працювати на будову, через те, що там більше платили. Одного дня впала з риштовки, важко покалічилась, після падіння довго боліла голова. Після тривалого лікування влаштувалась в школу прибиральницею, виконувала інші роботи, які їй були призначені.

За деякий час я знову захворіла на ревматизм, потім на жовтуху, я плакала, бо дуже боліла печінка. Проходили роки, у вихідні дні люди збиралися і зустрічалися із земляками, годинами сиділи разом, плакали та згадували про свою домівку, родичів та знайомих.

Зі смертю Сталіна контроль над вивезеними дещо послабшав. Мама тричі наймала адвоката написати у Верховну Раду про перегляд нашої справи і повернення в Україну. Але позитивної відповіді не було. На волю почали відпускати окремі категорії політичних в'язнів. З Божою допомогою прийшов і до нас той довгожданий день свободи, коли нам дозволено було повернутися на рідну землю. Тільки за третім разом нам прийшов документ, що наша сім'я ні в чому невинна і нас відпускають в Україну з поверненням майна.

Коли ми від'їздили, то нас проводжало майже усе селище. Ми з радістю поверталися на Батьківщину, адже Україна, то не холодний і не голодний Сибір. В жовтні 1957 року ми повернулися в рідне містечко, де не застали ні батька, ні своєї хати. Мамин чоловік, я його називала татом, за радянських часів тричі приїздив з Канади до нас в Україну в гості, просив маму приїхати до нього, але влада, через висилку в Сибір, відмовила мамі у поїздці. В Канаді він помер. Мама померла у 2001 році. Моя сестра Оксана проживає з сім'єю в Чернівцях.

Я виросла, здобула освіту, вийшла заміж, маю одного сина, але все своє життя відчувала на собі погляд терористичної влади. Тільки з проголошенням незалежності України я відчула свободу. Я горда тим, що дожила до часів, коли ми, українці, стали повноправними господарями на своїй землі. Дуже шкода мені і боляче, що мого дідуся, ще живим, викинули з поїзда-товарняка, як тварину. Десь там загинув, як інші люди, які так і не знають, що ми дочекалися незалежності України, як і моя бабуся Олена.

Орися (стоїть друга зліва) з мамою Іванною (стоїть перша зліва) та бабусею Оленю

(сидить перша зліва) серед засуджених земляків.

Таким був нами пройдений шлях, тяжкий, тернистий шлях в болях, в гризоті, в голоді та холоді. Тяжкі і не забуті ці спогади для нас. Але з Божою ласкою ми вийшли з цього стану. Проте спогади завжди залишають сльози на очах. Бабусю і дідуся реабілітували посмертно. 25 грудня 1991 року Прокуратура Тернопільської області видала довідку про реабілітацію мамі і мені. 

Джерело інформації. https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD