Загальна кількість переглядів!

вівторок, 22 вересня 2020 р.

Ганушевський Михайло Михайлович - Галицький громадський діяч, кооператор, греко-католицький священик.

Михайло Ганушевський — церковний і громадський діяч Станиславівщини, батько великої пластової родини і опікун Пласту в Угорниках. З його дітей були активними пластунами до розв’язання Пласту: Мирон (“Якір”, ЧМ), Теофіль (загинув), Богдан (“о. Бо-Ган”, ЧМ), Степан.

о. Михайло Ганушевський народився 5 грудня 1880 року в селі Суховоля на Львівщині (тепер Городоцький район) у багатодітній селянській родині. Навчався в Українській академічній гімназії у Львові, де вів книговодство шкільних кооператив і був визначним співаком у хорі. Під час вакацій вів культурно-освітню працю у рідному і навколишніх селах.
Після здобуття середньої освіти вступив до Духовної семінарії та Львівського університету. Співав у хорі богословів, з яким їздив по Галичині. Учасник студентської акції за відкриття українського університету 1901 р., внаслідок чого перейшов до Віденського університету (тоді студенти-українці на знак протесту покинули Львів). В семінарії зорганізував студентську кооперативу і був її директором та книговодом.

Рукоположений Митрополитом Андреєм восени 1905 р. у Львові, призначений капеляном при Митрополиті, однак вже з наступного року отримав благословення на працю в сільських парохіях. Першим місцем служіння було село Вербилівці біля Рогатина (сотрудник, 1906—1907), згодом Лецівка коло Перегінська (адміністратор, 1907—1908), Болехів (Волоське Село, сотрудник, 1908—1911). По селах організував споживчі і кредитові кооперативи, читальні «Просвіта» й братства тверезости.

У 1911 році став сотрудникм у Микуличині на Гуцульщині. Парохія обіймала села Микуличин, Тартарів, Ямна й Поляниця Поповичівська. В Поляниці о. Михайло побудував дерев’яну церкву в гуцульському стилі. 1913 р. переведений в парохії Дора і Яремче, де перебував до 1927 р.

Тут також провадив активну громадську діяльність: організував споживчі й кредитові кооперативи читальню «Просвіти», руханкове товариство «Луг», братство тверезости.
На початку Першої світової війни за громадську й культурно-освітню діяльність одержав відзначення Австро-Угорської імперії — Залізний хрест заслуги з короною .
У воєнні роки через кооперацію вів обмінну торгівлю з Поділлям: відсилав будівельні матеріали й одержував харчі.

У листопаді 1918 року організував у Дорі «Гуцульську сотню», з допомогою якої спорудили барикади на залізниці й затримували та роззброювали мадярські військові ешелони, що поверталися до Угорщини, конфісковували награбоване майно. Конфісковані цінності передавалися у розпорядження уряду ЗУНР у Станиславові.

Разом з дружиною Іриною з Горникевичів (1888—1986) виховав дев’ятеро дітей: Мирона (1906—1990), Теофіля (1908—1941), Марію (1909—2007), Богдана (1912—2001), Степана (1917—1996), Тараса (1919—1998), Ірину (нар. 1921), Марту (нар. 1926), Оксану (нар. 1928).

У гостинному парохіяльному домі Ганушевських часто зупинялися пластуни під час своїх мандрівок Карпатами, зокрема й Роман Шухевич зі спортивним гуртком «Ясний Тризуб», про що залишив цікаві спогади Мирон Ганушевський.

У 1927 році о. Михайло перейшов на парохію в Угорниках коло Станиславова. Став головою Надзірної Ради Окружного Союзу Кооператив, Надзірної Ради відділу Маслосоюзу, окружного Товариства «Відродження»; був членом дирекції Кооперативного Банку, головним контролером Повітової Ради від українців. Коли його син Богдан заснував в Угорниках пластовий курінь ім. Олега Віщого, став його опікуном.

1928 року обраний послом від Українського Народно-демократичного Об’єднання до Варшавського сейму. За ревну душпастирську працю призначений радником і референтом Єпископської Консисторії (1938).
На початку Другої світової війни, коли радянські війська окупували Західну Україну, виїхав до Сянока, де також окрім душпастирської праці займався реорганізацією Лемківського Кооперативного Союзу. Восени 1941 р. повернувся в Угорники. В той час у станиславівській тюрмі загинув син о. Михайла Теофіль Ганушевський . Сам о. Михайло був багато разів арештований різними окупаційними режимами (польським, німецьким, а зрештою радянським) за свою активну громадську позицію.

У 1944 році велика родина Ганушевських розділилася: більшість дітей різними шляхами подалася на Захід, однак о. Михайло з дружиною і найменшими доньками залишився в Угорниках. Через відмову перейти у радянське православ’я о. Ганушевського 1946 року депортовано в Хабаровський край, звідки зміг повернутися щойно 1953, після смерті Сталіна.
Помер в Угорниках 9 лютого 1962 року, похований на парохіяльному цвинтарі.

Джерело
https://100krokiv.info/2017/02/hanushevskyj-myhajlo-opikun-plastu-v-uhornykah/

22 вересня 1835р. народився Олександр Потебня, Український і мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч. Автор вчення про внутрішню форму слова.

Олександр Опанасович Потебня (22.09.1835 – 11.12.1891).

Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив посутній внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. Випередив сучасне йому мовознавство: проник у суть та еволюцію мови так глибоко, як до нього не проникав жоден учений. Потебнянські ідеї справили потужний вплив на багатьох українських та зарубіжних мовознавців, окреслили нові напрями досліджень, лишаються актуальними й у наші дні.
Народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського р-ну Сумської обл.) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту, вступає до Харківського університету з метою вивчення правознавства, але за рік переходить на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету з 1856 р. викладає російську мову в гімназії. У 1861 р. захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875).
У праці «Думка та мова» (1862) висвітлив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу». Показав, що думка виявляє себе через мову, а кожний акт мовлення є творчим актом. Мова виступає єдино властивим для кожного народу способом сприймати й осмислювати світ. Людина розвивається завдяки впливові мови на її свідомість. Без мови думки не існує. Слово – засаднича передумова для перетворення нижчих форм думки (сприйняття, уявлення, образу) на поняття. О. О. Потебня прирівнював слово до художнього твору, виділяючи в ньому зовнішню форму (звучання), зміст (значення) і внутрішню форму (образ). Внутрішня форма відбиває своєрідне сприйняття реалії, що її позначає слово, і втілює лексичну самобутність мови.
У фундаментальній праці «Із записок у ділянці руської граматики» (т. 1–2, 1874; т. 3, 1891; т. 4, 1941) докладно розглянув загальні питання лексикології, словотвору, морфології, синтаксису, проаналізував поняття граматичної форми та граматичної категорії. Це перше на теренах тогочасної Російської імперії масштабне дослідження, виконане з послідовним опертям на принцип історизму. Виявивши історичну змінність синтаксичних категорій, дослідник простежив напрями, відповідно до яких відбуваються зміни в мисленні людей (зокрема, в бік дедалі більшого розвитку дієслівності й обмеження категорії іменниковості).

Заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького “Нарис звукової історії малоруського наріччя”» (1878) першим систематизував ознаки української мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики.

Філософія мови О. О. Потебні скеровувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять такі складники культури, як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві.
Спадщина О. О. Потебні обіймає й суспільно-політичні питання, зокрема теорію нації. Націоналізм він витлумачував як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами.
Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. Денаціоналізацію О. О. Потебня прирівнював до духовного розтління (стаття «Мова і народність», 1895). За умовами того часу свої наукові праці О. О. Потебня мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея».

Не всі сучасники змогли осягти ідеї О. О. Потебні за його життя. Повною мірою глибина цих ідея розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. Освоєння спадщини велетня думки і слова триває.

Джерело
http://www.inmo.org.ua/oleksandr-potebnya.html

Цей день в історії УПА - 22 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Рій охорони к-ра "Довбуша" (1-й зліва). Друга зліва - санітарка рою, інші невідомі. 31.08.1944 р. під час відзначення Свята зброї на хуторі Ясенів біля с. Яблунів Турківського р-ну Львівської обл.
*****
1944 рік
У бою з москалями у селі Борщів на Львівщині загинув командир боївки ОУН Андрій Дух.

1945 рік
У бою з москалями біля села Майдан на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі командир куреня «Холодноярці» УПА-Захід Олександр Маговський – «Град».

У засідці біля райцентру Пониква на Львівщині рій сотні «Дружинники» УПА-Захід знищив лейтенанта і роззброїв чотирьох військових Червоної армії. Останні відпущені після пропагандистської бесіди. Здобуто 5 автоматів і 4 гвинтівки.

Санітарка ОУН Софія Складан – «Оленка» потрапила до засідки НКВД біля села Загір’я на Тернопільщині, зазнала страшних катувань (переламано руки й ноги, відрізано груди, повністю вирвано волосся на голові) і була кинута помирати.

1946 рік
Рій сотні «Імені Колодзінського» атакував райцентр Печеніжин на Дрогобиччині. Обстріляні будинки МВД і МГБ, спалено молокозавод.

Під час боїв з москалями у селах Бориничі і Зав’язанці на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Федір Гриник – «Нестер» і ще четверо повстанців.

У селі Уторопи на Станіславщині підпільники знищили місцевого комуніста.

1947 рік
У селі Красноставці на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили бригадира колгоспу.

У боях з москалями у селах Долішнє і Крушельниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Григорій Мартинів – «Ручай».

1948 рік
Відділ повстанців атакував дільницю винищувального батальйону в селі Вовчків на Станіславщині. Здобуто 11 гвинтівок і патрони.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

понеділок, 21 вересня 2020 р.

Під час запеклої битви за Галичину, що тривала з 18 серпня до 21 вересня 1914 р., австро-угорські війська потерпіли поразку і відійшли аж до Карпат.

Навчання підрозділу Вишколу УСС на стрільниці в Розвадові, 1916р.
*****
До рук москалів потрапило багато стратегічних територій та міст. Зокрема Чернівці, Львів, Галич. 22 березня 1915 року одна з трьох найбільших у Європі на той час фортець капітулювала, Перемишль було взято… Виснажені і зморені голодом австрійські вояки перед капітуляцією висадили в повітря майже всю наявну зброю та боєприпаси.

У зв’язку зі значними успіхами своєї армії на фронті російський імператор Микола ІІ вирішує відвідати новоприєднані території. Для цього 9 квітня 1915 року він прибуває у Львів. Наступного дня російський імператор виїхав з вокзалу до Самбора, а вже ввечері прибув до Перемишля, щоб оглянути фортецю та ознайомитись з ситуацією на фронті. До й ого візиту московське командування мало намір присвятити прорив карпатського фронту та швидкий наступ на Відень, але цей план був зірваний героїчним подвигом Леґіону Українських січових стрільців.

Джерело
https://gk-press.if.ua/legion-uss-armiya-legendarnyh/

Цей день в історії УПА - 21 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
В лісах Любачівщини, 1-ий праворуч – окр. провідник Любачівщини “Крим” (Микола Радейко). Весна 1947 р.
*******
1944 рік
У багатогодинному бою з двома ротами НКВД біля села Розтоки на Станіславщині сотня УПА-Захід знищила 3 офіцерів і 15 військових, ще 20 були поранені. Втрати УПА: двоє загиблих, троє поранених.

Близько 70-и воїнів сотні «Бурлаки» УПА-Захід загинули в бою з загонами НКВД біля села Затурин на Тернопільщині.

1945 рік
Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кобилецька Поляна на Закарпатті знищив міліцейську дільницю, клуб, телефонний пункт, а продовольство з державної крамниці роздав населенню.

У селі Довга Воля на Волині повстанці спалили дільницю винищувального батальйону, роззброїли і розпустили особовий склад. Здобуто автомат і кілька гвинтівок.

1946 рік
Рій сотні «Імені Колодзінського» у засідці в селі Слобода-Рунгурська (нині Слобода) на Дрогобиччині знищив двох бійців винищувального батальйону, ще одного поранено.

Потрапивши на засідку МВД біля села Чертіж на Станіславщині загинули командир сотні «Летуни» УПА-Захід Євген Музичка – «Середній» і ще один повстанець.

1947 рік
На Станіславщині в селі Замулинці повстанці спалили будівлі колгоспу, а в селі Грабів знищили військового МВД.

У бою з москалями у селі Торгановичі на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, у тому числі над районний провідник ОУН Федір Грушаник – «Олег».

1948 рік
У селі Верхня Стинава на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових МВД. У перестрілці загинули двоє повстанців.

У селі Спас на Станіславщині підпільники спалили міст вузькоколійної залізниці.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Дашава, Демидів і Довжки на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік
У бою з опергрупою МГБ біля села Кудринці на Тернопільщині, що тривав понад дві години, повстанці знищили кількох військових і 12 бійців винищувального батальйону. Із 11-и повстанців 6 загинули в бою, решта змогли прорватися.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

Пленум “Літопису УПА”, 1978 рік.

Пленум “Літопису УПА”, 1978 р. Сидять (зліва направо): Віктор Новак, Микола Лебедь, Євген Штендера, Петро Й. Потічний, Модест Ріпецький. Стоять(зліва направо): Михайло Бохно, Михайло Мігус, Микола Кулик, Володимир Макар, Степан Голяш, Іван Росіл, Ярослав Струтинський, Михайло Федак.
Літопис УПА — спільне літературне видання Об'єднання колишніх Вояків УПА США і Канади та Товариства колишніх Вояків УПА ім. генерала Тараса Чупринки в США і Канаді.
1973 року в Канаді з'явився перший том видавництва «Літопису УПА» — серії книг, у якій публікуються документи і матеріали з історії УПА та Збройного підпілля ОУН. Початок цьому виданню дали колишні вояки УПА, які в результаті Великого рейду 1947–1949 рр. опинилися в Західній Європі, а опісля в Північній Америці.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

2 липня 1941 гестапівцями у Львові ліквідована Перша Українська радіостанція ім. Євгена Коновальця.

Серед затриманих співробітників - студент української філології Юліан Савицький - диктор, який виголошував Акт відновлення Української держави 30 червня.
За це ув’язнений в тюрмах Львова та Кракова, від липня 1942 - в Аушвіці (#49741). Під кінець війни перевезений до концтабору Ебензее (філіал Маутхаузена), де помер від виснаження й голоду 5 травня 1945, за день перед звільненням в’язнів американцями.

Джерело:
(Володимир Мороз)
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

неділя, 20 вересня 2020 р.

Спогади: Ілля (Ілько) Степанович Оберишин псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» воїн УПА, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.

Осередки підпілля діяли в деяких місцевостях до 1960-х років, окремі повстанці, для яких свобода була дорожча, ніж життя, переховувалися й довше — до 80-х рр. Найдовше уникав арешту надрайонний провідник ОУН Збаражчини Ілля Оберишин -"Стецько", "Кобзар", "Охрім". Він побачив свою мрію — незалежну Україну.

Ілля (Ілько) Степанович Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» — воїн Української повстанської армії, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.
Народився в 1921 році в селі Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині.
Вчився в Рогатинській гімназії. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію.
З приходом Червоної армії в 1939 році вступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати.

У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.
З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.

Цитати з інтерв'ю Іллі Оберишина газеті «Независимость» від 9 травня 1997 року:
...У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішиви піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...

...Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики...

...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...

...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Поляки у силових та каральних структурах Третього Рейху.

На фото: могила поляка гітлерівця.
Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС. Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!) Чому так – поясню нижче.
Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту. Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. Повторюю! Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали).
Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»!
Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!
Ще у 1939 р. німецька окупаційна адміністрація почала формувати підрозділи польської допоміжної поліції. На 1943 р. її чисельність становила 16 000 осіб. До обов’язків поліції належали суто правоохоронні функції, але крім того – охорона гетто, арешти євреїв та пересилання їх до концентраційних таборів. Тобто – пряма участь у здійснені Холокосту. У після воєнній Польщі 600 чинів допоміжної поліції були страчені за різноманітні військові злочини, а 2000 – засуджені до різних термінів покарань. В Польщі про це воліють не згадувати.
До допоміжної поліції не входили бійці поліційних батальйонів у структурі СС. Справа от в чому. Весною 1943 р., коли майже вся українська поліція зі зброєю пішла у ліси та розпочала боротьбу з окупантами в складі Української Повстанської армії, нацистам знадобилося терміново їх кимось міняти. Проблему вирішили, взявши на службу поляків – вони увійшли до складу 102-го, 103-го та 104-го батальйонів змішаного складу та створили два суто польських формування – 107-й (450 ос.) та 202-й (600 ос.) Навіть офіційна польська історія визнає, головним завданням цих батальйонів була участь у німецьких операціях проти УПА, а також каральні заходи проти українського населення. Участь цих батальйонів була різною. 202-й батальйон у 1944 р. був влитий до частин СС, а 107-й у січні того ж року долучився до Армії Крайової. Характер його діяльності – не змінився.
Нарешті ми підійшли до головної теми розмови – до Армії Крайової. Здавалося – тут претензій не може бути ніяких – маємо повстанську армію, яка боролася з нацистськими окупантами та більшовиками, такий собі польський варіант УПА. Але не все так просто. Почнемо з того, що жоден курінь УПА не вливався до складу підрозділів Третього Рейху. А в АК такі випадки були. У січні 1945 р. до складу СС влилася так звана Свентокшижська бригада (вона ж – бригада Святого Хреста), яка до того часу воювала в південній Польщі з Армією Людовою (комуністичними польськими партизанами) та влаштовувала Армагедон тамтешнім євреям. У січні 1945р. бригада вступила в бій з частинами Червоної армії, добряче здобула в рило і тоді навела контакти з 59-м корпусом вермахту. Бригада була введена в структуру СС і від квітня 1945 р. перебувала на фронті проти більшовиків. 5 травня 1945 р. польська бригада СС покинула позиції, напала на концтабір Голишув, взяла в полон 200 охоронців та звільнила 700 в’язнів і з цим трофеєм мов з перепусткою рушила назустріч американським військам. У комуністичні Польщі бойовики бригади були засуджені заочно, але американці комуністам їх не видали.
До речі, варто зупинитися на АК та єврейському питанні. Юдофобія Армії Крайової – факт загальновідомий. Відомо що під час нацистської окупації у Польщі діяло біля 30 суто єврейських партизанських загонів. Так от сучасні єврейські дослідники Холокосту зазначають, що Бойова організація євреїв (БОЄ) постійно воювала на два фронти – проти нацистських карателів та проти Армії Крайової. Ба-більше. Усього в Польщі від рук бойовиків АК та подібних формувань євреїв загинуло стільки ж, скільки від нацистського «остаточного вирішення єврейського питання». Чому єврейські організації України, які болісно реагують на будь-яке вшанування пам’яті бійців та командирів УПА, взагалі не протестують проти героїзації у Польщі Армії Крайової – для мене загадка.
Ці люди дорікають українцям геноцидом!
Але й це ще не межа. Попри твердження численних прибічників теми «УПА винна в геноциді поляків», Армія Крайова періодично співпрацювала з нацистами. Саме так. Тут просто наведу цитату з журналу «Der Spiegel» № 19 за 2000 рік: «Польська Армія Крайова тимчасово співпрацювала у Другій Світовій війні з частинами СС та Вермахту. Це підтверджують документи з московського архіву, які історик Бернард Чіарі опублікував у журналі «Остойропа»… 7 лютого 1944р. полковник АК Александр Крижановскій уклав з німцями угоду про співпрацю у регіоні Вільно: німці забезпечували поляків зброєю, медикаментами, лікували поранених, а поляки виразили готовність надати у довготерміновом
у плані допомогу Гітлеру у війні проти Совєтов, виділивши для цієї мети 18 піхотних батальйонів. За це вони зажадали припинення німецького терору і визнання польських кордонів станом на 1939 р. Для «випробування на міцність німецько-польського співробітництва» АК передала у підпорядкування німецькому командуванню «3-ю польську бригаду». Здобувши від німців мапи та розвіддані, бригада, за наказом німецького командування атакувала совецьких партизан».
Чи укладала АК угоди з німцями проти УПА – відомостей нема. А от те, що вона укладала їх з червоними партизанами – факт, який підтверджують численні партизанські документи.
Ще одна жертва Армії Крайової – Литва. У 1995 р. депутат литовського сейму Дренгеліс надав документи, які засвідчили, що Армія Крайова мала на меті окупацію Литви і провести репресії серед нелояльних литовців. Також були знайдені документи про співпрацю АК з нацистами. Так, наприклад, Районами між Вільнюсом та містами Ошмяни та Ліда фактично керували не німці, а Армія Крайова у зв’язці з нацистами. Ба-більше, бойовиків АК нацисти навіть намагалися залучити для оборони Вільнюса від Червоної армії і АК навіть провела мобілізацію на контрольованих теренах, але після рику від емігрантського уряду в Лондоні, Армія Крайова від цієї затії відмовилася.
Чималого шуму свого часу наробили судові процеси в Литві проти колишніх червоних партизан. Менш відомий факт, що в Латвії винесений заочний вирок бойовикам АК, визнаним винними у злочинах проти мирного населення. І як би не бісилася з цього приводу Польща – вироки литовського суду лишаються в дії.
От саме цю організацію – Армію Крайову поляки намагаються у Волинських подіях виставити головним позитивним персонажем. Не хочеться порсатися в деталях жахливої трагедії, але чимало питань до її польського бачення таки виникає. В комюніке за результатами зустрічей українських та польських істориків від 9 червня 1994 р. було зазначено: «Польська сторона подає приблизну оцінку кількості поляків, вбитих українськими націоналістами на Волині в 1943-1944 рр. – 50 тис. чоловік. Зібрано документацію щодо 34647 випадків вбивств, ідентифіковано прізвища 12491 жертви». Звернули увагу? Ідентифіковано 12 тис, але втрати оцінюються у 50 тис. Відтоді зрозуміло, поляки наполегливо працюють і нещодавно найкращий дослідник цієї проблеми Гжегож Мотика назвав нову цифру – 60 тис. осіб. Але ставки зростають. Під час польсько-україн
ського форуму партнерства цього року, вже прозвучала цифра у 100 тис. поляків та 20 тис. українців (переважно – на теренах Грубещівського повіту та на Холмщині, тобто на тернах сучасної Польщі). У деяких дослідженнях лунає цифра у 200 тис. осіб. Цікава виходить арифметика. Жертв-поляків, польські історики лічать на теренах Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини, а жертв-українців – лише на полських теренах. А як бути з жертвами на сучасних українських теренах? Покійний екс-голова Рівненської ОДА Василь Червоній під час наукової конференції у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки в травні 2003 р. наголосив, що тільки на Рівненщині від рук поляків загинуло більше 10 тис. українців. До польських даних про втрати українців ці цифри явно не увійшли.
Але й це не межа. Колись мене здивувала така подробиця – ареною шаленого польсько-україн
ського протистояння стала Волинь – колишня провінція російської імперії. В той самий час у сусідній Галичині таке протистояння було незначним, а на Житомирщині та Хмельниччині, де й зараз мешкає значна польська громада, його не було взагалі, хоча і підпілля ОУН там було, і загони УПА туди заходили. Ще одна дивина – на тлі скаженого польсько-українського протистояння на Волині майже не постраждали села чехів. Що ж за напасть така?
Гадаю, багато чого прояснить розповідь сина одного з польських офіцерів, розстріляних у Катині, Адама Дибчинського. 14 вересня 1939 р. його батько перед відправкою на фронт сказав матері: «Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» Зрозуміло? 39-й рік. Ще не існує ані військової рефентури ОУН, ані похідних груп, ані УПА. Кого ж боїться поляк? Очевидно – пересічних українців, розбурених попередньою владою вже настільки, що польський офіцер не сумнівається – послабне тиск поліції і українці полізуть різати поляків з натхненням. Було від чого збурюватися українцям. Протягом 20 років після програшу України у Перших Визвольних змаганнях, на теренах Західної України впроваджувалися полонізація (примусове ополячування українців) та пацифікація (конфіскація зброї та репресії проти незадоволених владою). Але головне – українці практично лишилися за бортом земельної реформи, впроваджуваної Пілсудським. Останній факт був найбільш принизливим, хуторізацію на Волині провів іще прем’єр Столипін, але під Польщею родюча земля на Волині передавалася не тамтешнім селянам, а полякам, як нагорода за службу в армії під час війни з більшовиками. Селянам, що лишалися без землі, поляки «милостиво» пропонували переїхати до берегів Балтики, або у Західну Польщу.
Справа в тому, що Польська держава за підсумками Першої Світової війни була зшита з земель, які доти входили до складу трьох держав, окремі з яких до існування в складі ІІ Речі посполитої ставилися з чималою прохолодою. Що там українці? Кашуби, мазури, шльонці та гуралі за першої ж можливості побігли до складу німецьких частин – саме їх Третій Рейх залюбки приймав до частин вермахту та СС. Польське керівництво намагалося зміцнити державу за рецептами Макіавеллі – перемішати населення та поселити представників різних етнографічних груп поляків та українців по всій Польщі. Цим воно заклало міну уповільненої дії, яка вибухнула під час війни. Варто було зникнути зловісній «двуйкє», як частина Польщі побігла під знамена Гітлера, а українці заходилися «гнати зайд зі своєї землі». Результати – відомі. Але не переймайтеся. Зміцнення Польщі за Макіавеллі поляки таки провели – в часи комуністів.
Тепер, коли ви все це знаєте, зважте ще раз - у сеймі Польщі зареєстрований проект постанови про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, що здійснили геноцид стосовно польського населення на теренах Західної України, а Армії Крайовій висловлюєданину пам’яті. Оціните самі.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Дмитро Калинчук.

Марія Савчин (у другому шлюбі — Пискір), псевдо "Марічка" діячка ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси.

Народилася в середині 1920-х у селі Задвір'я під Львовом.
У 1940-х — провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язкова референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.
У травні 1945 р. вийшла заміж за Василя "Орлана" Галасу - полковника УПА, обласного провідника ОУН Перемишльської області [нині Польща]. Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.
Перебувала в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. "Орлан" організовував рейди УПА на Захід.
У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.
1952 року головний командир УПА Василь "Леміш" Кук передав під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам'янець-Подільську області. У квітні 1953 р. створилася критична ситуація: зв'язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України.
Під час переходу, який організовував окружний провідник Кам'янець-Подільської області "Скоб" (як виявилося, агент МДБ К62, справжнє прізвище не розголошується СБУ досі), 11 липня 1953 року Галасу з дружиною та охоронця Чумака схопила оперативна група МГБ, легендована під повстанців.
Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із Закордонним Представництвом УГВР.
Галаса не погоджувався на невідомого йому зв'язкового, погодившись, врешті, лише на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. "Орлана" пообіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу.
За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія повинна була розкрити плани МГБ і не повертатися в Радянський Союз.
Перед від'їздом у 1954 р. Марії в США їй дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і який не знав, що живе у прийомних батьків.
Марія і Василь були упевнені, що їм більше не побачитися. "Орлан" очікував розстрілу, але 1958 року його засудили до 10 років ув'язнення. У 1960-х рр. звільнений на волю Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.
Марія Савчин виконала свою місію, написавши свої вже легендарні і неодноразово перевидані мемуари "Тисяча доріг". Жила в США, вийшла заміж. Брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори.

Джерело
ФБ: УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 20 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********

1944 рік
Чота сотні «Комарі» УПА-Захід вистежила розвідувальну групу НКВД біля села Тишиця на Львівщині. Знищені офіцер і двоє військових.

Дві сотні УПА-Захід вели оборонний бій із загонами НКВД, що проводили облаву в Золочівському районі Львівщини. Загинули 35 воїнів УПА і 18 членів ОУН.

1945 рік
11 воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з москалями у Бродівському районі Львівщини.

Біля села Коростенко на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

Під час облави загонів НКВД у Поніковецькому(?) районі Львівщини загинули 5 повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бубнище на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У засідці в селі Худіївці на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і військового опергрупи МВД.

Під час бою з москалями у селі Биків на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців.

1948 рік
У селах Первятичі і Спасів на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Неподалік села Золотий Потік на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД.

У селах Белеїв і Милування на Станіславщині повстанці спалили сільради.

1949 рік
У бою з москалями у селі Розгірче на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема районний референт ОУН Володимир Вадюк – «Орест»

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

субота, 19 вересня 2020 р.

19 вересня 1891р. Українські переселенці Іван Пилипів і Василь Єлиняк прибули до Канади. Започаткували першу хвилю Української трудової еміграції.

Чоловіки походили із села Небилів – тепер Івано-Франківської області. Звідти вирушили до німецького Гамбурга, а потім дісталися Ліверпуля. До Монреалю прибули на пароплаві "Орегон".
Освоївшись на новій землі за 2 роки, сприяли переселенню інших родин українців. Разом вони заснували поселення Една-Стар – тепер у канадській провінції Альберта.

До початку Першої світової війни українців у Канаді було понад 75 тис. Переважну більшість з них становили вихідці з Галичини і Буковини. До еміграції людей спонукали малоземелля та низький рівень розвитку промисловості в регіонах - відсутність заробітків. Багатих емігрантів відлякувала економічна і політична нестабільність.
Селилися українці на безлюдних теренах західних провінцій, де одержували гомстед – земельні ділянки на довічне користування. Отримавши їх, об'єднувалися у громади і створювали селища, в яких зберігали національні традиції.

Поодинокі випадки еміграції українців до Канади тривали з 1812 року. Пізніше в Канаді українців чекали цілинні землі у
сформованих на кінець XIX століття нових провінціях – Манітоба, Саскачеван та Альберта. Кожен повнолітній переселенець отримував від канадського уряду 65 га землі. Чоловіки і жінки працювали на ній з весни до осені, а в холодну пору року вирушали на заробітки в міста.

Місцеві жителі називали українців не інакше як білими неграми і дикунами. Пізніше вроджена працьовитість, витривалість і терплячість українців змусили канадців змінити ставлення до "галішінс".

Джерело
https://m.gazeta.ua/articles/history/_ukrayinci-zasnuvali-gromadu-v-kanadi/985377

19 вересня 1858р. народився Адріан Кащенко , Український письменник, автор прозових творів про героїку Запорозької Січі.

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині небагатого поміщика Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім’я Кащенків була великою — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули ґрунтовну освіту та добре виховання. Двом із них — найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.

В багатодітних сім’ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора. В 1867 р. Адріан вступив до Катеринославської гімназії, де вже навчався Микола. Вони разом оселилися в страршої сестри Марії,а потім у іншої сестри Єлизавети.І тут сталася дивовижна річ. Хоча хлопець був, як писав брат Микола “працелюбним, тихим, рівним вдачею, і незворушно спокійним”, навчання в гімназії йому аж ніяк не давалося.Через деякий час, Адріан зважується на рішучий вчинок. Залишає гімназію після третього класу і вступає до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар’єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.

Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук’янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з’ясувалось, що вона не по кишені. Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.

Востаннє Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям. Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.

І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з’явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. Адріан Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер Кащенко 16 березня 1921 року.

Творчість
Адріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. В 1883 році виходить книга «Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи». Якби ця скромна книжка була єдиною в його творчості, то і тоді б ми згадували його ім’я — адже з цієї книжечки починається відлік українського художнього друкованого слова на Придніпров’ї.

А.Кащенку судилося стати популярним історичним повістярем, який у своїх творах популяризував славне минуле рідного народу. («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем», «Зруйноване гніздо» та інші). Основна його праця — «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» — стала бестселером.

Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам’ятають про нього ще з літ своєї юності.

Твори:

1.Під Корсунем
2.Славні побратими
3.Борці за правду
4.У запалі боротьби
5.Зруйноване гніздо
6.Оповідання про славне військо запорозьке
7.З Дніпра на Дунай
8.Над Кодацьким порогом (Про гетьмана Івана Сулиму)
9.Гетьман Сагайдачний
10.Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя
11.Великий Луг Запорозький
12.Зоря нового житя

Джерело
https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/kashhenko-adrian-biografiya/

Цей день в історії УПА - 19 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Чота Володимира Дашка - "Марка" із сотні "Бурлаки"
(2) - Володимир Щигельський - "Бурлака"
*****
1944 рік
Сотня «Імені Богуна» УПА-Захід протягом дня двічі вступала в бій із полком прикордонних військ у Коломийському районі Станіславщини. Знищено 14 військових.

У селі Качанівка на Тернопільщині повстанці знищили секретаря райкому КП(б)У.

У селі Янів на Львівщині підпільники знищили голову сільради.

1945 рік
У бою з загоном НКВД біля села Баня-Березів на Станіславщині загинули командир сотні «Березівська» УПА-Захід Дмитро Негрич – «Мороз» і двоє охоронців.

Сотня «Холодноярці» УПА-Захід у засідці біля села Буди на Львівщині знищила двох військових НКВД, здобуто 2 автомата.

Відділ сотні «Галайда» УПА-Захід вночі вступив у бій з прикордонною заставою в Сокальському районі Львівщини. У рукопашному бою знищені начальник застави і кілька військових. Здобуто снайперську гвинтівку.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Острівці на Волині. Спалено дільницю, особовий склад роззброєно і розігнано, здобуто кулемет і 3 автомата.

1946 рік
Під час облави загонів МВД біля села Гавареччина на Львівщині загинула зв’язкова УПА Юлія Кищай.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Золотковичі на Дрогобиччині. У перестрілці повстанці знищили двох військових, четверо прорвалися, ще один загинув. Прикриваючи відхід були оточені в сараї і підірвалися гранатами двоє повстанців. Їх тіла забрано до райцентру, розіп’ято на дереві і підпалено.

1948 рік
У селі Грабів на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і молочарню.

У райцентрі Краковець на Львівщині повстанці знищили співробітника контррозвідки, сержанта і рядового полку прикордонних військ. Здобуто 2 автомата і гвинтівку.

1950 рік
Під час бою з москалями у селі Дем’янка-Наддністрянська на Дрогобиччині загинули троє повстанців.

1954 рік
У селі Садки на Тернопільщині підпільники підпалили хату і сарай голови сільради.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

пʼятниця, 18 вересня 2020 р.

Гаргат Іван Онуфрійович, “Липкевич”. Один з фотографів Яворівського архіву.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Іван Онуфрійович Гаргат, “Липкевич”. Народився 1923 р. в с. Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. В УПА з 1943-го року (Чорний ліс). Один з фотографів Яворівського архіву; старший вістун. Захоплений в Хмельницькій області в 1951 р. Закатований москалчми в тюрмі в Івано-Франківську 1952 р.; місце поховання невідоме.

18 вересня 1929р. в Ялті народилася Алла Горська, художниця-шістдесятниця.

Дочка Олександра Горського, одного з організаторів радянського кіновиробництва, директора Ялтинської, Ленінградської, Київської, Одеської кіностудій.

Закінчила Київський художній інститут. Працювала у галузі станкового й монументального живопису. Створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні. В Червоному корпусі Київського університету створила вітраж «Шевченко. Мати» (знищений адміністрацією як «ідейно ворожий»)

Причетна до відкриття місць масових поховань в’язнів НКВС у Києві в 1962-1963 роках. Від 1965-го – активна учасниця українського правозахисного руху. Брала участь в акціях протесту, матеріально й морально підтримувала політв’язнів. Одна із підписантів листа-протесту 139 діячів наука та культури до радянського керівництва з приводу арештів і переслідувань дисидентів (1968). Аллу Горську виключили з Спілки художників, вона зазнала переслідувань (стеження, погрози).

Вбита москалями 28 листопада 1970-го у Василькові в помешканні свекра. Одна із основних версій загибелі – помста москалів за оприлюднення інформації про місця масових розстрілів.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 18 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Ольга Ханас "Офелія", санітарка сотні "Бурлаки", після захоплення у полон чехословацькими військами при спробі пробитися на захід в 1947 році.
*****
1943 рік
У засідці біля села Ситне на Рівненщині відділ УПА знищив двох угорських майорів і 7 військових.

1944 рік
Відділ УПА-Захід у Теребовлянському районі Тернопільщини знищив 11 військових НКВД.

Сотні «Галайда» і «Крилачі» протягом цілого дня вели бій із москалями біля села Нестаничі на Львівщині. Знищені полковник і понад 100 військових.

У засідці на шляху біля райцентру Радехів на Львівщині повстанці знищили конвоїрів (зокрема, двох лейтенантів) і звільнили арештантів.

У засідці біля села Колодруби на Дрогобиччині повстанці знищили голову районного суду, двох радянських активістів і чотирьох бійців винищувального батальйону.

1945 рік
У бою з москалями у селі Голе Равське (нині Равське) на Львівщині загинув повстанець Іван Задолинний.

1947 рік
У засідці на конвой на шляху біля села Пісочне на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових МВД, ще трьох поранено.

Під час боїв з москалями у селах Бірчиці і Далява на Дрогобиччині загинули районний провідник Степан Забовський – «Олень» і зв’язкова Ніна Владичин.

1948 рік
Біля села Плотича на Тернопільщині підпільники спалили колгоспний трактор.

У селі Базниківка на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

У селі Велдіж на Станіславщині повстанці спалили сільську раду.

1949 рік
У селі Гринява на Станіславщині жертвою опергрупи МГБ стала зв’язкова Олена Калинич.

1952 рік
Загін МГБ у Білогірському районі Кам’янець-Подільщини заарештував районного провідника ОУН Михайла Тарановського.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

18 вересня 1882р. народився Павлишин Осип-Лев Іванович - Український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч.

Народився 18 вересня 1882 року в с.
Товстолуг (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині
Тернопільського району, Тернопільська область, Україна).

1912 року закінчив Тернопільську чоловічу учительську семінарію, після чого учителював у с. Івачів Долішній. Воював у лавах армії Австро-Угорщини під час першої світової, потрапив до російського полону, звідки в 1917 році зумів утекти. У 1918 році вступив до лав УГА (воював у складі сотні Івана Леня). Брав участь у Листопадовому зриві — встановленні влади української держави — ЗУНР — у Тернополі, зокрема, встановив Український стяг на будівлі Тернопільського староства на тодішній вулиці Міцкевича (нині бульвар Тараса Шевченка). Пізніше став командантом першої сотні другого куреня УГА.

Від 1924 року вчителював у рідному селі, де також став співорганізатором читальні українського товариства «Просвіта», кооперативи, відділення спілки
«Маслосоюз», хору, драматичного гуртка, будівництва одного з найкращих у краї приміщень Народного дому. Від 1933 року працював у Тернополі бухгалтером кооперативи «Будучність», також став членом дирекції кооперативної фабрики «Калина». За цю діяльність його переслідувала польська влада, зокрема, під час так званої пацифікації, пізніше запроторила до концтабору «Береза Картузька».

1939 року заарештований більшовицькою владою, до червня 1941-го перебував у тернопільській в'язниці.

Під час нацистської окупації перебував на посаді окружного команданта Тернополя. За офіційними даними, важко поранений випадковим пострілом під час вишкільних вправ.

Помер 8 липня 1942 року у шпиталі в Тернополі, де й похований на Микулинецькому кладовищі на ділянці могил Українських Січових Стрільців.

Джерело Вікіпедія, історична правда

18 вересня 2017р. помер Осип Зінкевич - член ОУН, учасник Українського правозахисного руху в країнах Заходу та США, меценат, засновник видавництва «Смолоскип» та однойменного благодійного фонду.

Народився 4 січня 1925 року на Івано-Франківщині. У роки Другої світової його батька розстріляли нацисти. Зінкевич опинився на території Західної Німеччини у таборі для біженців. Після чого нелегально переїхав до Франції, де отримав фах журналіста в Українському вільному університеті. Згодом у Парижі, навчаючись в Інституті індустріальної хімії, разом з іншими студентами заснував журнал «Смолоскип».
1956-го року разом з родиною Зінкевич переїхав до США. Тут він заснував видавництво «Смолоскип».

Маючи акредитацію журналіста на міжнародні спортивні ігри, протягом 1970-х він зустрічався з українськими спортсменами та журналістами. Через них отримував та передавав самвидавну літературу.
Ініціював створення у Вашингтоні Комітету Гельсінських гарантій для України.

З 1991-го подружжя Осипа та Надії Зінкевич повернулося в Україну. До Києва було перенесено діяльність видавництва «Смолоскип», яке протягом п’ятдесяти років видало понад 500 найменувань художніх та наукових книг. Це твори поетів та письменників Розстріляного відродження, сучасних авторів, науковий альманах «Молода нація».
1998-го Осип Зінкевич заснував Музей-архів українського самвидаву.

Зінкевич згуртував довкола свого дітища національно свідому молодь з усієї України. Активісти отримали можливість брати участь у щорічних літературних конкурсах, семінарах творчої молоді, нагородженні іменними стипендіями.

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

18 вересня 1841р. в місті Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов, Український історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч.

Походив із родини дрібних дворян, нащадків козацької старшини, де сповідували ліберальні погляди. Його сестра – письменниця Ольга Пчілка, мати Лесі Українки.

Навчався і працював у Київському університеті. Один із організаторів «Старої громади» в Києві. Палкий патріот, знавець рідної й світової культури (знав п’ять європейських мов). Лідер передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Тараса Шевченка. Вважав, що здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу. Бо відсутність незалежності «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу».

У 1875-му звільнений за політичну неблагонадійність (за доносом русофіла Михайла Юзефовича, одного з ініціаторів «Емського указу»), емігрував до Швейцарії. Створив осередок української еміграції в Женеві, заснував безцензурну друкарню.
«Українцям лишається йти своєю дорогою і працювати, працювати й працювати для свого народу, сподіваючись тільки на свої сили, не звертаючи занадто великої уваги на сторонніх воронів – ні на тих, що каркають безглуздими циркулярами, ні на тих, які думають збити їх із природної і чітко обдуманої дороги вдаваними солов’їними піснями», – писав Михайло Драгоманов на чужині.

Пізніше викладав у Софійському університеті. Зіграв важливу роль у творенні першого українського політичного проекту – Русько-Української радикальної партії (1890).
Вважав себе соціалістом, однак визнавав пріоритет свободи особистості над класовими і національними інтересами. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що «чиста справа потребує чистих рук».
Помер 2 липня 1895 у Софії (Болгарія).

Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua