Українські етнічні землі (поза сучасними адміністративними межами). Погляд історика.

Файл:Українські етнічні землі за Грушевським. 

Україна — найбільша за територією країна Європи.Сьогодні площа Української Держави становить 603,6 тисячі квадратних кілометрів.

Українські етнічні землі (тобто землі, на яких українці були першими і становили або досі становлять більшість населення) сьогодні є частиною території практично всіх сусідніх з Україною держав. Станом на початок ХХ століття українські етнічні землі займали майже мільйон квадратних кілометрів, тобто в 1,6 разів перевищували за розмірами сучасну територію України.

1.Білорусь.

Українські етнічні землі на території Білорусі – це Берейстейська і південна частина Гомельської області південніше ріки Прип‘ять. Українськими етнічними землями в Білорусі є території на південь лінії Гомель-Мозир і далі на Пінськ, а також майже вся Берестейщина. Перші слов’яни з’явилися на території сучасної Білорусі (північніше Прип‘яті) лише у VIII столітті н.е. До того там віддавна мешкали племена балтів, маючи кордон зі слов’янським світом по р. Прип’ять і Прип’ятських болотах. Значна частина слов‘ян у Білорусі з‘явилася безпосередньо з України, змішавшись з балтськими племенами й утворивши сучасний білоруський етнос. Крім того, упродовж століть вся територія Білорусі перебувала у складі Київської Русі, приблизно половина Білорусі (разом із її центральною частиною) належала до Галицько-Волинської держави, протягом більш ніж століття (до 1471 р.) Київське і Волинське князівства залежали від Великого Князівства Литовського, до 1569 року більша частина України безпосередньо належала до Литовського князівства, а у 1653-59 рр. значну частину Білорусі (в окремі моменти майже всю) контролювала козацька держава Богдана Хмельницького.

Різноманітні події, починаючи з часів Київської Русі, зумовлювали переселення українців на територію Білорусі, в тому числі за межі Берестейщини і лінії споконвічного розселення слов‘ян за Прип‘ять. Офіційно частка українців серед населення Гомельської і Берестейської областей становить менше 3% (по всій території Білорусі 1,67%) (за переписом 1989 р. – відповідно 4.1%, 4,2% і 2,87%). Але значна частина мешканців цих областей, записаних у паспортах білорусами, насправді за етнічним походженням є українцями.

2. мокша

Українські етнічні землі в Росії. На території Центральної Росії (Залісся) перші слов‘яни (роди в’ятичів і радимичів) з‘явилися у IX – X ст., прибувши з території Польщі. У Новгороді слов’янське плем’я словен з’явилося близько другої половини VIII ст., прийшовши із Центральної Європи. Слов’янські переселенці на цих землях застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, черемиси, весь, вотяки, перм, зиряни, удмутри, марійці тощо, у яких уже була своя культура. Деякі фіно-угорські племена вже мали свої міста. Київські літописці не зараховували в'ятичів і радимичів до слов'янських племен – чи то через їхнє польське походження, чи, імовірніше, через те, що станом на момент написання літопису вони вже змішалися з фіно-уграми.

Надалі князі з династії Рюриковичів приводили із собою на територію Залісся військові дружини та адміністрацію з території сучасної України. У ХІІ-ХІІІ століттях певну частину населення новозаснованих міст у Заліссі становили русини – вихідці з України. Однак, цей колонізаційний струмінь не мав суттєвих наслідків, адже саме столичні князівські міста зазнали найбільшого удару монголо-татар.

Крім суто фіно-угорських територій у центрі сучасної Росії, її південні околиці, зокрема Брянська, Курська, Білгородська і Воронезька області (контрольовані переважно чернігівськими князями) здавна мали значну частину слов‘янського населення. Водночас міське слов‘янське населення цих земель суттєво зменшилося внаслідок монголо-татарської навали. Хоча такі міста, як Стародуб (нині Брянська область) традиційно зберігали належність України (зокрема, Стародуб був полковим містом). Другий етап української колонізації цих земель відбувся за часів козацтва.

Особливо масове заселення цих земель українцями відбулася в середині XVII ст. У цей козаки з Ніжина й Чернігова заснували полкове місто Острогозьк (нині Воронезька область).

Заселення українцями територій Слобожанщини схвалив царський уряд Московії, який сподівався таким чином захиститися від походів кримських татар. Московський уряд намагався розселити в Слобожанщині своїх військових поселенців, але це було марно. Московські стрільці часто втікали в Московію, брали участь у бунтах та не забезпечували належної економічної колонізації краю. Ситуацію змінили українські козаки. Якщо ще наприкінці XVI ст. кримські татари брали штурмом Москву (у 1571 і 1591 р.), а лінія оборони Московії від татар проходила біля м. Тули (менше ніж за 200 км. від Москви), то після постання українських полків у Слобожанщині кількість татарських нападів на Московію різко зменшилася.

Фактично українські поселення виникають по всьому південному кордону сучасної Росії аж до Далекого Сходу (Саратовська, Оренбурзька, Челябінська, Омська, Новосибірська області – там, де були умови для землеробства. На Далекому Сході українці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сформували так званий «Зелений клин». За даними перепису 1926 року вони становили чверть населення Далекого Сходу, в окремих регіонах – абсолютну більшість.

Північна частина Ростовської області (Донщина), до ріки Дон, як такі, що належать до України, визнавали польські королі, московські царі та Універсал Богдана Хмельницького від 1655 р. У Запорізькій Січі один із 38 куренів називався Донським, бо формувався з вихідців з-над Дону. Після переселення частини запорожців на Кубань його козаки заснували станицю Дінську (нині Краснодарський край Росії). Запорозькі козаки сподівалися, що вірністю можна заслужити у колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість указом від жовтня 1792 р. козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані, де було утворене Чорноморське козацьке військо, з 1860 р. перейменоване на Кубанське, яке існувало до 1920 р. Прибувши на нове місце поселення на Кубані, козаки зберегли основні порядки Запорізької Січі, розселившись 38 куренями. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані була прилучена на федеративних умовах до України. Кубанські козаки пронесли українські традиції до часів голодомору українців Кубані в 1932-33 рр., а в окремих місцях – і до наших часів. У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської — як найбільш «контрреволюційних» — було виселено до Сибіру й Уралу майже всіх мешканців – понад 45 тисяч осіб. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську позбавили навіть історичних назв. Їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську перейменували на Кагановичівську. Під час Голодомору на Кубані 1933 р. загинуло близько 1 мільйона українців. На місце загиблих українців завозили переселенців-червоноармійців із центральних районів Росії. Українці з більшості на Кубані почали становити меншість. Українську мову зберігає лише частина старшого покоління. Проте й нині значна частина населення краю усвідомлює своє українське коріння.

3. Молдова.

Українські землі в Молдові. Практично всю територію Молдови можна вважати українською етнічною територією. Уже з ІІІ ст. н. е. на пониззі Дністра відомі слов‘яни. Територію всієї Молдови заселяли племена тиверців і уличів, частина з яких у Х-ХІ ст. під тиском тюркських племен відступила на територію Галичини і Поділля. Столиця слов‘янського племені уличів Пересічень із великою імовірністю ідентифікується у Молдові (нині селище Пересічине в Оргіївському районі Молдови). У другій половині ХІІ-ХІІІ столітті всю територію Молдови контролювало Галицько-Волинське князівство. Наскільки масовою була галицька присутність на пониззі Дунаю і Дністра, свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монголів допомагали «выгонци галичькыя», які разом з князями-вигнанцями залишали Галичину заради Дністрового і Дунайського Пониззя. На 1000 лодій (тобто загальною кількістю від 10 до 60 тисяч осіб) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війська Русі. За переписом 2004 р. українці в Молдові (разом із Придністров‘ям) становлять 11% населення (у 1989 – 14%), особливо значну частку вони складають у Придністров‘ї (яке в історичному та географічному сенсі є продовженням українського Південного Поділля), а також на півночі країни. Більшість українців Молдови вважають рідною мову власної нації.

4. Румунія.

Українські землі в Румунії. Північна і південно-східна частини Румунії – це здавна є етнічні українські території. Нинішнє місто Галац у Румунії раніше називалося Малий Галич, оскільки було одним із головних міст залежного від Галича Берладського князівства — задовго до того, як у тих краях з’явилися волохи. Те саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча). Нині українці мешкають на півночі країни (у Мармарощині та Буковині), у Добруджі, зокрема безпосередньо у Подунав‘ї, де є кілька сіл нащадків козаків Задунайської Січі.

Українські землі в Угорщині. На момент приходу угорців в Угорщину 895 року ці землі заселяли переважно слов‘яни, а також авари (тюрки), які були витіснені або асимільовані угорцями. Останні українські поселення було асимільовано в Угорщині в ХІХ столітті. На сьогодні українці в Угорщині мешкають дисперсно.

5. Словаччина.

Українські землі в Словаччині. Землі Східної Словаччини здавна були українською етнічною територією. У І тисячолітті на території Словаччини проходила межа між поселеннями антів і склавинів – двох великих слов‘янських племінних об‘єднань, перший з яких став етнічною основою створення українського народу. Приблизна кількість українців в Словаччині становить 150–180 тис. (3-3,5% від усього населення), хоча, щоправда, статистичні дані за останніми переписами свідчать лише про 30–40 тис. Офіційна Словаччина, аби зменшити вагу українців у населенні своєї невеликої країни та розколоти українську громаду, у переписах стимулює записування українців русинами. Загалом русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, а також в районі м. Пряшева.

6. польща.

Українські землі в Польщі. Предки українців (зокрема, з племені білих хорватів) споконвіку проживали в регіонах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Західної Бойківщини, які нині належать до Польщі. Київський князь Володимир Великий у Х ст. відібрав у Польщі раніше захоплені нею Червенські міста на кордоні – Перемишль (нині Підкарпатське воєводство) і Червен (нині с. Чермно у Люблинському воєводстві). Ярослав Мудрий 1031 року заснував на етнічних українських землях місто Ярослав (нині Підкарпатське воєводство в Польщі). Князь Данило Галицький 1237 р. заснував місто Холм, куди спочатку переносить столицю. У XVII столітті Богдан Хмельницький стверджував, що на той час українська мова сягала по м. Люблін, де раніше були й православні церкви. У 1945 р. одвічні українські землі було передано СРСР до Польщі. Загальна територія українських етнічних земель, що відійшли до Польщі, становила 20 тисяч квадратних кілометрів.

У 1944-46 рр. між Україною і Польщею відбувся «обмін населенням», в результаті якого близько 0,5 мільйона українців добровільно або під тиском влади виїхали з Польщі до України. У 1947 р. Польща за сприяння СРСР здійснила етнічну чистку тих українців, які не хотіли виселятися. Відбулася депортація (виселення) з використанням збройних сил українців із Лемківщини, Посяння, Підляшшя й Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР. На одвічній українській етнічній території фактично було цілком знищено все українське. Під час етнічної чистки здійснювалися численні позасудові страти. Українців переселяли так, щоб вони на новому місці не утворювали компактних груп більше трьох-чотирьох родин, аби прискорити їхню асиміляцію. Станом на сьогодні у Польщі офіційно мешкає 32 тисячі громадян-українців, хоча громадян українського та змішаного походження в країні насправді набагато більше.

Олександр Палій,

 історик

http://bervy.org.ua

Народне будівництво. (Карпати). Типи житла.

Зональна своєрідність Карпат і види господарської діяльності мешканців збумовили форми поселень, найтиповішими з яких були: 1) видовжені (ланцюгові) з одним-двома рядами осель уздовж ріки чи дороги біля неї; 2) скупчені села в котловинах, при злитті рік; 3) села з безсистемно розкиданими оселями в долинах і по схилах гір. Перші дві форми найхарактерніші для Бойківщини й Лемківщини, третя – для Гуцульщини. 

Основний тип поселення — село, в якому виділялися малодвірні присілки. Важливою ознакою гірських сіл була відсутність чітко окресленого центру. Зазвичай він формувався біля церкви і будинку громадського управління, з кінця XIX ст., до нього належали також парафіяльна школа і хата-читальня.

У садибах будівлі розташовувалися відповідно до площі й форми земельної ділянки із врахуванням сторін світу та напряму дороги. На Бойківщині та Лемківщині були поширені два типи садиб – однорядний і відкритий. При однорядному всі будинки (комора+хижа+сіни+стодола (“боїще”)+стайня) знаходилися під одним дахом, але завжди так, щоб житло було розташоване між іншими камерами. Це захищало від холоду. На Бойківщині цей тип садиби відомий як “довга хата”. Відкриті двори мали вільну забудову, при якій житло і господарські будівлі розміщені паралельно або чотирикутником (Бойківщина); Г- чи П-подібно (Лемківщина). На Гуцульщині замкнутий тип садиби представляла “ґражда” або, як її тут ще називали, “хата в брамах”, відомі в Київській Русі XII-XIII ст.

Планово-архітектурне вирішення житла і господарських будівель визначалося типом забудови двору. Це дуже добре розуміли і блискуче реалізовували зодчі Карпат. Вони створили справжні шедеври народної архітектури. Це, зокрема, бойківська довга хата і гуцульська ґражда. Оригінальність бойківського житла зумовлена багатьма чинниками: насамперед системою розміщення окремих камер по осі, пропорціями зрубу і даху. Стрімкий дах майже утричі перевищував видиму частину зрубу. Масивні вінця зрубу завершувало широке піддашшя. Уздовж фасадної стіни – дерев’яний поміст (“лавки”) або галерея (“передвікна”, “присінки”), повністю відкрита чи частково зашальована дошками, з масивними арками, оздобленими різьбою і вирізуванням, іноді з хвірткою. Чотирисхилі дахи криті житньою соломою. Відомі три способи пошиття: гладке; багатоярусне в’язаними сніпками; набиванням соломою.

Близьким до описаного, але цілком самостійним є лемківський тип хати з різними її варіантами. Зблоковані однорядні будівлі лемків суттєво відрізняються тим, що житло завжди є першим від причілку — це зумовлено м’якшим кліматом і меншою кількістю опадів. Гуцульське житло розвинулося з однокамерної кліті (“бурдею”) шляхом добудови сіней і комори. Згодом з боків і до тильної сторони ще й вузького хліву для худоби (так званих “притул”). Критий драницями дах на гуцульських хатах так низько опускався на притули, що мало не торкався землі і ніби огортав усю будівлю, залишаючи відкритою тільки стіну з вікнами і дверима.

Розбудова гуцульського житла відбувалася за рахунок приєднання по периметру інших будівель і критих переходів — так склалося кілька варіантів ґражди. Найскладніший із них був той, що мав чистий двір перед фасадом хати, а господарські будівлі мали вихід на чорний двір. У всіх варіантах гражди забудова компактна і раціональна, максимально враховує особливості ландшафту, кліматичних умов, господарського укладу життя.

Естетичність зовнішнього вигляду будівель забезпечувала висока майстерність теслів, які ніколи не помилялися у пропорціях конструкцій, уміли міцно і красиво в’язати вінці зрубу і т. ін. Фактура, рельєф, розміри деревини, її фізичні й естетичні можливості були вирахувані майстром задовго до зведення будівлі. Гуцульська і бойківська архітектура дуже ощадлива у використанні декоративних засобів, натомість у лемківській їх більше (профільоване вирізування, малювання стін тощо). В інтер’єрі житла домінувала конструкція, частиною якої були сволок і балки на стелі, широкі лавки вздовж стін, вмонтовані одночасно зі зрубом і невіддільні від нього. Бойківська хижа виглядала так: сама кімната простора, з величезною піччю біля дверей, з протилежного боку – полиці для посуду, під стінами широкі довгі лави. На покуті стояв стіл-скриня, біля печі облаштовували постіль для господарів – дощатий піл, над ним висить колиска. Поруч — жердка з щоденним одягом і білизною, під стелею – “гряди”, на яких сушили льон, дрова для розпалювання. У коморі зберігали скрині для білизни й одягу, там же був посуд для молочних продуктів, “сусіки” на хліб, вовну, пряжу, господарське знаряддя та інше майно. До виразних регіональних ознак карпатського житла зараховуємо насамперед небілені, тесані, придатні до миття стіни, а також окремі локальні елементи (лемківська піч з челюстями, повернутими до фронтальної стіни). Декоративне вирішення житла розвивалось паралельно з удосконаленням системи опалювання від курних, напівкурних до чистих хат.

Традиційне народне будівництво українців Карпат пов’язане з численними повір’ями, звичаями і обрядами. Так, за народними переконаннями, дуже важливою була магія подібності. В народній будівельній традиції це простежувалося при виборі матеріалу, місця під забудову, при закладинах і зведенні зрубу, перебудові чи добудові будинку, входинах до нової хати тощо. Для початку будівництва найоптимальнішою вважалася пора “на новий місяць”, “на повний місяць”, що було своєрідним кодом “руху вперед”. Звичаєм суворо заборонялося повторне використання конструктивних деталей (старих підвалин, сволоків), на яких уже ворожив колишній господар, і які , можливо, несли негативний заряд.

Найвищого мистецького і фахового рівня сягнули зодчі в монументальній архітектурі. У Карпатах, як повсюдно в Україні, відомі найдавніші церкви під одним похилим дахом,які дехто називає церквами “хатнього типу”; тридільні в плані – притвор (“бабинець”), нáва, вівтар; хрестовидні (“хрещаті”) з п’яти зрубів; усі з вівтарем, спрямованим на схід. У кожному етнографічному районі сформувалися свої традиції планування і зведення храмів, на основі їх стильових ознак склалися окремі школи, виділилися бойківський, лемківський, гуцульський тип церков.

Бойківські церкви тридільні. Це розміщені вздовж основної осі три взаємозв’язані зруби, кожен з них підіймається ярусними конструкціями і завершується чотири- або восьмигранними банями, увінчаними маківкою і хрестом. У церквах закарпатської частини Бойківщини іноді верх бабинця дещо вищий від верху вівтарної частини, оскільки саме там часто розміщувалася дзвіниця або таким чином акцентувався вхід до храму . Такі церкви оперезані широким піддашшям, верх від нього обшитий гонтами. Кращими зразками бойківського монументального будівництва вважаються церкви із с. Кривка Турківського району з 1763 р. та с. Тисовець Сколівського району з 1863 р., які експонуються у музеї народної архітектури та побуту м.  Львова.

Суттєві відмінності у планово-просторовому вирішенні мають церкви лемківського типу (кількох варіантів). Їх основною прикметою є розбудова вежі дзвіниці над бабинцем . Внаслідок еволюції архітектурних форм і деталей лемківських храмів склалася асиметрична композиція виразного зменшення висот верхів: від найвищого на вежі-дзвіниці до найнижчого у вівтарній частині. У формуванні образу лемківських церков значну роль відігравала фактура зовнішніх стін, обшитих по всій висоті дошками або гонтами (за винятком закарпатських). Були на Лемківщині церкви з розмальованими, навіть орнаментованими зовні стінами, банями, карнизами й аркадами.

Найістотніша ознака церков гуцульського типу — планування з конфігурацією рівноконечного або видовженого по головній осі хреста. Еволюція такого планування дуже виразна: до поширеного тридільного зразка додавалися два квадратні крила з північної та південної сторони нави, внаслідок чого храм набував п’ятидільного плану. Над центральним зрубом восьмигранний барабан завершувався банею, ліхтарем, маківкою і хрестом. Зруби на раменах хреста перекриті склепінням із двосхилими дахами і причілками. Як у бойківських, так і в гуцульських церквах широке піддашшя розділяло зруб і верхню частину будівлі, обшиту гонтами. Це поєднання контрастів фактури вінців зруба і мерехтливого покриття гонтами було функціонально і художньо виправданим: нижня частина будівлі виглядала масивною, масштабною, верхня створювала враження легкості й виняткової пластичності. До типових гуцульських храмів, зведених щонайдавніше у XVI ст., належать церкви з с. Дори, Ямни, Микуличина. Усі ці церкви демонструють своєю пропорційність, вдале співвідношення мас і форм, уміле поєднання комбінованих технік будівництва зрубу та каркасного опоясання. Їх сприйняття залежало від природного середовища, тому народні майстри завжди будували храми так, щоб на підходах будівля сприймалася цілісно, з круговим оглядом, а не окремими фасадами. На формування інтер’єру храму суттєво впливали конструктивні особливості, наприклад, поєднання об’ємів і висоти бабинця і центральної частини церкви. В одних випадках вони будувалися на контрасті низького темного бабинця і світлої нави, в іншому – на плавному переході цих об’ємів, що створювало ілюзію єдиного простору. Особливої урочистості церквім надавали насиченість розписів і різьблений одно-п’ятиярусний іконостас. Водночас фактура й колір дерев’яних митих стін і допоміжного обладнання надавали своєрідного домашнього затишку інтер’єрові сільських храмів. Дзвіниці скрізь будували окремо від церков, в межах двору. Давніші з них – двоярусні. З кінця XIX ст. спорадично будують і триярусні: зруби нижнього ярусу відкриті, верхнього – вкриті гонтами і драницями або шальовані дошками, покриття – наметове. Дзвіниці лемківських церков були кількох типів: простіші – одноярусні квадратові або восьмигранні у плані, складніші – триярусні, квадратові із стінами, що можуть мати значний нахил до середини, з голосниками різної форми. Найархаїчнішими були ті, які виконували культову і оборонну функції. Оскільки дзвіниці перебудовувалися рідше, ніж церкви, то природно, що вони помітніше законсервували архаїчні риси народної сакральної архітектури. На Лемківщині побутували дзвіниці тих самих типів, що й на Бойківщині.

Народна архітектура українців Карпат є одним із свідчень естетичних і мистецьких смаків народу. Вірування та звичаї, пов’язані з будівництвом, не суперечили технологічним досягненням, але були покликані їх удосконалювати через тісний зв’язок з оточуючим світом, через розуміння впливу його законів розвитку на всі ділянки життя людей.

Джерело. http:/bervy.org.ua

Василенко Микола Прокопович (1866-1935) - відомий Український вчений-історик, правознавець, політичний і громадський діяч, один із фундаторів Української академії наук.

Микола Прокопович Василенко прожив складне і багате на події життя. Відданий науці, талановитий учений ніколи не стояв осторонь загальнодемократичного руху, поєднував наукову роботу з громадською діяльністю та участю у процесах національно-державного будівництва. Послідовний прихильник ідеї автономії Української держави, М. Василенко за свої переконання був безпідставно засуджений, відбував покарання як за часів імперської Росії (1908-1909), так і в радянські часи (1923-1924).

Народився 15 лютого 1866 р. у с. Єсмань на Сумщині в родині дрібного службовця. Навчався у Глухівській шестикласній, а згодом у Полтавській гімназіях. У 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Юр'євського (нині Тартуський) університету. За роботу "Критический обзор литературы по истории земских соборов" отримав учений ступінь кандидата історії. Вдосконалював фахові знання в Київському університеті св. Володимира.

На початку 90-х рр. XIX ст. М. П. Василенко став членом культурно-просвітницького товариства "Стара громада ". Він працював у Києві як педагог і журналіст. Був співредактором журналу "Киевская старина", членом історичного товариства Нестора-літописця (з 1919 р. - його головою), співредактором Архіву давніх актів, з 1908 р. М. П. Василенко - член УНТК і редактор його "Записок". Того ж року, як редактора поступової українофільської газети "Киевские отклики", М. П. Васи- ленка засудили на рік в'язниці. 1910 р. його обрали приват-доцентом Університету св. Володимира. Проте керівництво університету звинуватило М. Василенка в українофільстві, підтримці ним теорії М. Грушевського і заборонило читати лекції.

У 1917 р. М. Василенка призначають куратором Київської шкільної округи й товаришем міністра освіти Тимчасового уряду Росії, а у квітні-жовтні 1918 р. - міністром освіти і мистецтв України, заступником голови уряду, президентом Державного Сенату. Очолюючи високі державні установи за часів Гетьманату, сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори.

М. Василенко - один з ініціаторів створення Української академії наук. Багато в чому завдяки саме його зусиллям 14 листопада 1918 р. було ухвалено Закон про заснування Української академії наук (УАН). У 1920 р. його було обрано академіком УАН. Згодом він виконував обов'язки президента УАН, очолював її соціально-економічний відділ, Постійну комісію з вивчення західноруського та українського права, провадив активну викладацьку діяльність, був професором ряду київських вузів.

М. П. Василенко видав низку праць, присвячених розвитку правових установ та інститутів права в Україні. Протягом усього свого життя він досліджував соціальну та економічну історію України.

У квітні 1923 р. він одружився з істориком Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Прокоповича арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації "Київський обласний центр дій" (КОЦД). У квітні 1924 р. відбувся суд, який виніс М. П. Василенку вирок - 10 років ув'язнення. Згодом на клопотання дружини та керівництва ВУАН М. П. Василенка було амністовано. Але з 1929 р. учений був позбавлений змоги здійснювати керівну працю в УАН. До того ж у Миколи Прокоповича було підірване здоров'я. За роки роботи М. П. Василенка в Українській академії наук у видавництві ВУАН вийшла низка його праць з історії України, зокрема "Павло Полуботок" (1925), "Як скасовано Літературного Статута" (1926), "Територія України 17 століття" (1927), "Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права 17-18 століття" (український археографічний збірник", І т., 1927), "Правне положення Чернігівщини за польської доби" (1928), "Матеріали до історії українського права", І т. (1929) та ін.

М. П. Василенко - один з родоначальників української історико-правничої науки. За його редакцією вийшло 7 випусків "Праць Комісії для виучування західноруського та українського права" (1925-1930) і 6 томів (у 4 кн.) "Записок соціально-економічного відділу" (1923-1930).

1929 р. М. П. Василенко опублікував "Конституцію Пилипа Орлика", а також класичну юридичну працю "Генеральні слідства про маєтності українських полків 1729- 1730 рр."

Науковий доробок - майже 500 наукових та публіцистичних праць - Миколи Василенка присвячено історії держави і права, історії України, біографістиці. Він - автор "Нарисів з історії Західної Русі та України", дослідник оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Микола Прокопович Василенко все своє життя активно виступав за державну незалежність України.

З жовтня 1935 р. після тяжкої і тривалої хвороби Микола Прокопович помер у Києві і був похований на Лук'янівському кладовищі.

Джерело.

Матеріали взяті з книги Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 165-166

10 (або 22) квітня 1890р. у Тирасполі народився Юрій Отмарштейн - полковник Армії УНР, співорганізатор УВО.

Юрій (Георгій) Васильович Отмарштайн походив із давнього аристократичного шведського роду, який оселився в Україні після знаменитого походу короля Карла XII проти московського царя Петра І. Мати його була грекинею. Юрій з’явився на світ рівно 130 років тому, 22 квітня 1890-го, у повітовому місті Тирасполь Херсонської губернії (нині – Республіка Молдова). 

За іншою версією, сталося це на станції Роздільна Тираспольського повіту, яка тепер розташована в Одеській області України.

Подібно до свого батька, Юрій змалку обрав кар’єру військового. Як і майбутній гетьман України Павло Скоропадський, закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, звідки пішов служити корнетом у 8-й гусарський Лубенський полк, розквартирований у Кишиневі. 1913 року Юрій вступив до Миколаївської академії Генерального штабу. Однак уже наступного року спалахнула Перша світова війна, і молодий офіцер разом зі своїм полком відправився на фронт.

Воював Юрій Отмарштайн надзвичайно хоробро, за що був удостоєний багатьох нагород – зокрема, ордена Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступеня і Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом. За неповні три роки пройшов шлях від поручика до капітана, старшого ад’ютанта штабу Кавказького кінного корпусу. Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу.

1917 року почалася революція. Російська армія стрімко деградувала й розвалювалася. Юрій Отмарштайн вирішив пов’язати свою долю з Армією Української Народної Республіки. Цей вибір визначив усе його подальше життя. Дворянин, аристократ іноземного походження, він віддав усі сили на захист молодої української державності, тоді як чимало його колег підтримали або білих, або червоних, або просто намагалися сховатися чи втекти за кордон.

До загального списку старшин українського Генштабу Отмарштайн подав, зокрема, такі відомості про себе: “Уродженець України, розмовляю українською мовою, володію також французькою, німецькою”.

Український період служби для Отмарштайна почався у лавах Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку. Разом зі своїми підлеглими він підтримав повстання на чолі з Директорією проти Гетьмана Скоропадського. Після перемоги повстання й взяття Києва очолив штаб Осадного корпусу військ Української Народної Республіки.

Навесні 1919 року керівництво УНР призначило Отмарштайна військовим аташе у Белграді – столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Однак, не отримавши вірчих документів на підтвердження своїх дипломатичних повноважень, був змушений повернутися і стати на чолі штабу 2-ї дивізії корпусу січових стрільців. Із нею пройшов запеклі бої літа-осені 1919-го проти більшовицьких і білогвардійських військ.

Перебуваючи на службі під безпосереднім командуванням командира корпусу Євгена Коновальця, Отмарштайн став наближеною до нього людиною. Тому одним із першим він приєднався до організованої полковником Коновальцем 1920 року Української військової організації (УВО), осередком діяльності якої стала Східна Галичина. УВО провадила таємну роботу й на землях України, окупованих більшовиками. За цей напрямок відповідав Отмарштайн. Він керував розвідувальною, інформаційно-пропагандистською роботою та налагодженням сталих зв’язків із повстанськими групами на Наддніпрянщині. 

Останнім актом Української революції став Другий Зимовий похід Армії УНР – спроба підняти населення України на боротьбу проти радянського режиму. Командував військами в цій операції генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, а начальником штабу став полковник Юрій Отмарштайн. Він розробляв план походу та вів детальний щоденник, який став основою звіту для Головного Отамана Симона Петлюри. Опублікований 1930 року на сторінках львівського часопису “Літопис Червоної Калини” й перевиданий з доповненням 2006 року київським “Військово-історичним альманахом” (зі вступним словом і примітками історика Михайла Ковальчука), звіт Отмарштайна став одним із головних джерел до історії Другого Зимового походу.

Попри загальну невдачу операції, Отмарштайн відзначав такі обнадійливі наслідки:

“Рейд цей наочно показав населенню великого району від кордону аж по Київ, що боротьба за волю нації не припиняється і що большевицька влада насправді не є такою могутньою, як це могло здаватися тим, хто находиться під червоним терором, і що для цієї боротьби потрібна лише міцна організованість самого населення. Рейд цей вніс дезорганізацію і до певної міри паніку серед багатьох червоноармійських частин: він до певної міри підірвав авторитет радянської влади в очах населення, вніс руйнацію в організацію вивозу продналогу з України до Росії”.

Однак звіт категорично не сподобався Юрію Тютюннику, який вважав себе єдиним керівником походу й фактично відмовився підпорядковуватися Петлюрі, як Головному Отаману військ УНР. У середовищі інтернованих українських військових почався розкол на прихильників Петлюри та прихильників Тютюнника. Отмарштайн, звиклий до суворої субординації, підтримав Петлюру. На тлі цих подій сталася трагедія – 2 травня 1922 року Юрій Отмарштайн був застрелений в польському таборі для інтернованих українських військових у селі Щипйорно під Калішем.

Цей злочин до наших днів залишається оповитим таємницею. Вбивцю не було знайдено. Основних версій щодо причетних є кілька: більшовицькі агенти, польські спецслужби або люди з оточення Юрія Тютюнника.

На жаль, в еміграції конфлікти серед українських політиків і військових загострювалися. Справа дійшла до того, що у вбивстві Отмарштайна публічно звинуватили одне одного два полковники – Роман Сушко (у 1944-му також убитий за загадкових обставин у Львові) та начальник контррозвідки уряду УНР Микола Чеботарів. Про цю трагедію кожен написав окрему книгу: Роман Сушко – “Хто вбив полковника Отмарштайна?”, а Микола Чеботарів – “Невдала регабілітація Сушка-убійника”. Та істину так і не встановили.

Юрія Отмарштайна, якому виповнилося лише 32 роки, поховали на міському цвинтарі польського міста Каліш. Роман Сушко згадував про свою обіцянку вдові покійного, Олені Дмитрівні Отмарштайн, за “першої нагоди перевезти Юрасеві кости з чужини на Рідну Землю”. Звісно, до розпаду Радянського Союзу такої можливості не існувало. Але не зроблено цього й нині.

Насамкінець зазначимо, що два молодших брати Юрія Отмарштайна також брали участь у боротьбі з більшовиками та віддали свої життя. Борис Отмарштайн (1893-1919) служив помічником командира 1-го Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР і застрелився, коли його підлеглі вирішили перейти на бік денікінців. Гліб Отмарштайн (1896-1918) у чині корнета служив у 1-му Кримськотатарському полку та загинув під Євпаторією, рятуючи від більшовицької навали Кримську Народну Республіку.

Джерело.https://uain.press/blogs/yurij-otmarshtajn-shvedsko-gretskyj-arystokrat-u-vijni-za-ukrayinu-1224401

Спогади сестер Ганас. Депортація Українців з Польщі.

Ось що про це розповідають сестри з родини Ганасів – Анастасія Ганас-Пилипець (1927р.н.) і Марія Ганас (1934р.н.) на фото.

Ганас-Тремба Тетяна Василівна на колишньому подвір'ї Ганасів в с. Ветлин.

Жили ми в селі Ветлин, недалеко Перемишля. Тато - Ганас Василь,  мама - Ганас Марія з роду Савула. Дітей у наших батьків було 9.

Найстарший Іван (з 1914 р.н.) закінчив гімназію. Батьки гордилися своїм вченим сином, але недовго. Під час купання в річці Іван побачив, що його товариш тоне. Подався на допомогу. Товариша врятував, а сам загинув.

Молодий Степан ріс цікавим хлопчиком. В сім’ї його дуже любили. Але в час війни сталося з ним нещастя. Разом з хлопцями розбирав кулю і загинув.  Отже, нас лишилося семеро: Михайло (1919р.н.),  Ганна (1922р.н.), Катерина (1925р.н.), Настя (1927р.н.), Іван (1930р.н.), Марія (1934р.н.) і Тетяна (1936р.н.)

Батько був столяром на всю округу, так що займатися землеробством не мав часу. Тому коней у нас не було, хоч мали багато поля.

Мама доглядала дітей, вела господарство.  Завжди було у нас 2 корови, телята, свині, кури, індики, качки. Мали ми велику дерев'яну хату, стодолу, стайні, майстерню, де працював тато.

Найбільше пам'ятаємо наш сад, бо він був дуже великий.  Ми часто в ньому гралися, коли були малими. Тоді Михась і Ганна вчилися  в Ярославі. Михась - на столяра, а Ганна - на кравчиню. У час війни Катрусю забрали німці в Німеччину. Пам’ятаємо, що мама дуже плакала. Але потім Катруся повернулася і вийшла заміж у село Висоцко.

Коли прийшли червоні в наше село, то забрали Михася до війська. Де він служив не пам’ятаємо, але потім часто говорив про Фінляндію.

Так що, коли скінчилася війна,  Михася вдома не було.

Наш тато розумівся в політиці, читав газети і знав про поділ Європи, знав, що наше село відійшло до  Польщі. Але не хотів вірити, що нас примусово виженуть з рідної хати. У нашому селі було 8 польських родин. Ми жили з ними гарно. Вони до нас ходили в гості, ми – до них. Допомагали один одному, чим могли. Але ми вже чули, що в чужих селах почалися вбивства, залякування українців.   І у нас  спокою уже не було. Кожен день приходили страшні звістки. У  селі організували загін самооборони. Варту несли цілодобово. На кожному подвір'ї господарі тримали залізну рейку.  Тільки з’являлася небезпека, били по ній, щоб було далеко чути. Так повідомляли про напад чи його загрозу. Тоді наші хлопці сідали на коней і вирушали на виручку чи в своєму селі, чи в сусідньому.

Люди жили в страсі. Не було впевненості у завтрашній день., бо щоночі довкіль палали села, до нас прибивалися уцілілі після акції селяни і розповідали страшні речі про мордерства, які влаштовували поляки у цих селах. Люди не ночували в хатах, скривалися, хто де міг.

Ми всі лягали спати одягнені, щоб швидко можна було ховатися, якщо буде напад на наше село.

У кінці лютого 1946 року нам оголосили, щоб усі українці виїжджали з села. Добровільно ніхто не поїхав. Але ми вдома тихенько збиралися в дорогу. Сестра Ганя пошила всім дітям з солдатських шинель теплі пальта. Мама ріні дрібнички складала в торбинки, щоб взяти з собою.

І ось прийшов чорнопам'ятний день - 1 березня.  Вранці село прокинулося від зойків і криків.

На нашому подвір'ї з’явились якісь військові  і наказали негайно забиратися з хати.

Спочатку дали нам на збір 2 години, а потім і ті скоротили. Мама хапала одежу для всіх і скидала до невеличкої скрині, а тато збирав свої столярні інструменти в мішок. Ми всі перелякані, плачемо, військові на нас кричать. Чуємо – у сусідів те саме. У селі собаки гавкають, крик, плач.

Під’їхала якась підвода, поклали на неї скриню. Потім різні клуночки. Щоб більше вмістилося на підводі, з боків поклали дерев'яні ліжка. Забрали перини і подушки. Мама кричить: „Без корови не поїду!” Дозволили взяти корову.

Коли ми виходили з подвір'я, всі плакали і ще потім довго оглядалися. У Ярославі нас погрузили на потяг. Поляки повиходили на вокзал, били по старих каструлях, сковорідках, свистали, кричали, щоб ми швидко забиралися. І ми поїхали. Скільки діб їхали, не пам'ятаємо. Але той гуркіт, крик і ревіння голодної худоби причувається й досі.

Привезли нас на станцію Потутори. Відчинили двері  і сказали всім виходити і йти в напрямі Бережан.

Надворі було дуже холодно. Починало смеркати.

Тато розсердився і каже: „А ми нікуди не підемо і цю ніч будемо ночувати у вагоні”.  Всі повернулися назад. Діти з перин зробили такі будки, і всі разом грілися, а потім позасинали. Чи спали взагалі наші тато з мамою, не знаємо, бо завжди бачили їх біля себе.

На другий день всі прийшли в Бережани. Якийсь начальник вичитав, що ми, Глубіші, Федаки, Окпиші, Блищаки, Пуцко і Пахолки маємо йти до Вербова. І ми пішли.

Назустріч нам з Вербова вислали кілька підвід. Це вже було 13 березня. Ідемо, роздивляємось. Тут місцевість зовсім інша. Гори, ліси навкруги. А в нас була скрізь рівнина. Тато каже: „Може, то вже Карпати починаються?”

У центрі села нас зустрів сільський голова Іван Турчин. Частину переселенців завів у польську школу, а решту – в хату родини Костів, що в той час була в Сибірі.

У хаті було тепло, нас нагодували. Коровам дали сіна.

Тут ми пробули кілька днів. Потім нашу родину поселили в хату Морозів. Пізніше ми дізналися, що це була інтелігентна родина і спинилася вона в Чикаго.

Десь років 10 тому приїжджав Богдан Мороз в село і заходив до своєї хати зі сльозами на очах. Ми його прекрасно розуміли, бо самі пережили втрату своєї рідної домівки. Обіцяв передати гроші на ремонт хати, але не виконав своєї обіцянки. Помер через 2 чи 3 місяці після подорожі в Україну.

До Вербова наші батьки прийшли з п'ятьма дітьми. Михась ще був в армії, а Катрусю з ріднею чоловіка перевезли в Хоростків.

Дуже трудно нам було призвичаїтися на новому місці. Всі ми тужили за рідним домом. Вербівці не раді були нашому приїзду. Дивилися на нас з підозрою. Але з часом все стало на свої місця. Вербівці зрозуміли, що ми такі самі українці, як і вони, тільки говірка наша трошки інша.

Дуже швидко Ганя стала головною кравчинею в селі. До нашого приїзду жінки у Вербові ходили в рясних спідницях і блузках. Ми одягали вузькі спідниці, також плаття. Це сподобалося вербівцям. І масово почали приносити свої широкі спідниці, щоб переробляти на вузькі, а також шити плаття. Ганя вміла робити різні комбінації з одягом. Часом зі старого чогось робила чудові речі для дітей. Це вербівцям сподобалось. Як тепер ми розуміємо, Ганя привезла нову культуру зі Заходу.

Тато займався столяркою. Він теж був дуже потрібен людям. І так, нарешті, ми стали своїми серед чужих.

Якось тато кажуть, що треба їм йти до Бережан. Вони такі були веселі, як ніколи. Надвечір повертаються, а з ними – якийсь такий високий чоловік. Ми насторожилися. Тільки мама видала таємницю криком: „Михасю!” За роки відсутності наш Михась так змужнів, що ми його і не впізнали.

Спочатку дали нам землю на долинах. Вербівці обурювалися, що нам дали добрі землі. Але за рік-два і те забрали. Організувався в селі колгосп.

Якраз тоді в 1949 році помер наш батько. Він так і не прижився у Вербові. Тут все було йому чужим. Мама заспокоювала його, але сама довго не могла змиритися з долею і в 1964 році теж померла.

Михась оженився, працював у колгоспі, збудував собі хату. Ганя виїхала в Івано-Франківськ з синочком Омеляном. Я, Настя, вийшла заміж, теж відділилася. Стала ланковою і працювала в колгоспі. Пізніше була кравчинею (від сестри навчилася шити) в філії Бережанського побуткомбінату, що був у Вербові. Звідти вийшла на пенсію. Марія, працювала в лісництві.

Брати наші і дві сестри, Ганя і Катруся, уже померли, так і не мали змоги поїхати в Польщу, щоб побачити рідний дім. Тільки Таня, наша наймолодша сестра, відвідала могили дідуся і бабусі, бачила рідну садибу.

Прикро було Тані, бо поляк не відчув її туги за рідним, навіть в хату не запросив.

Взяла грудку землі з рідного краю і з тим і повернулася. А туга, каже, залишилась і досі.

Ми гордимося своєю Танею. Наша Таня – голова товариства „Лемківщина” в Бережанах, веде альбом історії товариства упродовж 15 років, в якому збирає фотографії, матеріали діяльності з початку його заснування. Вона Київський інститут культури закінчила, здобула спеціальність „бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації”. І зараз працює в музеї Богдана Лепкого.”

 

***

Від цих жахливих подій минуло 60 років. Часу промайнуло чимало. Але рани, нанесені тоді українцям Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, не загоїлись і досі.

Біль пронизує серце, коли слухаєш або чуєш нині спогади тих, які чудом уціліли, наспіх зібрали в руки скромні пожитки і подалися на схід.

На Бережанщині проживає велика група родин депортованих українців, які створили своє товариство „Лемківщина” (голова товариства Ганас-Тремба Тетяна Василівна) і спільними зусиллями оберігають свої вікові традиції, шанують пісню, духовність, передають з покоління в покоління правду про насильство, вчинене над цією гілкою українського народу.

І.Т.Петрів,
2007р.

http://verbiv.in.ua

10 квітня 1898 р. в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав) - Український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі, Почесний громадянин Тернополя, хорунжий Армії УНР. Племінник (син сестри) Симона Петлюри, Головного отамана військ та Голови Директорії Української Народної Республіки.

Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську школу в Оренбурзі.

У березні 1918-го вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко, з 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Отримав старшинське звання хорунжого. Особистий ад’ютант Головного Отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри (1920-1921).

У 1923-му емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

У квітні 1942-го прийняв постриг під чернечим ім’ям Мстислав, висвячений на єпископа Переяславського. Восени був заарештований гестапо, перебував у в’язницях Чернігова, Прилук та Києва. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943-го.

З 1947-го – митрополит УПЦ Канади. З 1949-го – митрополит УПЦ в Америці. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Очолив УПЦ у США в 1971-му.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. В жовтні прибув в Україну. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки.

Помер 11 червня 1993-го у місті Грімсбі (Канада). Похований у скрипті собору святого Андрія у Саут-Баунд-Бруці.

10 цікавих фактів

1. Мати Степана Скрипника, Маріанна Василівна – рідна сестра Симона Петлюри, третя донька Василя й Ольги Петлюр. Виховала чотирьох синів і доньку.

2. Навчаючись у гімназії, систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, допомагав під час богослужінь. Зокрема, прислужував вікарному єпископу Полтавської єпархії Юрію Ярошевському, який пізніше стане митрополитом Варшавським і буде вбитий за українізацію православ’я в Польщі.

3. Дядько Симон Петлюра був для молодого Степана прикладом для наслідування. В одному з інтерв’ю він розповідав: «Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша – “Пани, пани…”. А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато… Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста».

У 1918-му був заарештований німцями разом із Симоном Петлюрою, провів у Лук’янівській в’язниці Києва понад чотири місяці.

4. У боротьбі за дерусифікацію церковного життя на Волині, де українці становили майже 70% віруючих, організував 10 вересня 1933-го так звану «Почаївську маніфестацію», на яку зібралося близько 20 тисяч прочан. Під час мітингу було розгорнуто жовто-блакитні прапори та транспаранти з вимогами українізації церкви.

У результаті тривалої боротьби, як зазначав В. Борщевич, «українцям удалося закласти основи національної ієрархії, українізувати богослужіння у 2/3 парафій єпархії, створити й відновити авторитетні церковно-громадські інституції, взяти керівництво єпархіальним життям у свої руки».

5. У польському сеймі за 9 років виголосив близько 20 промов. На початку німецько-польської війни в 1939-му заявив, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка впродовж двох останніх десятиліть була для України мачухою.

6. Дружина Степана Скрипника загинула за нез’ясованих обставин після зайняття Львова радянськими військами. Він сам піклувався про дітей, а незабаром прийняв чернечий постриг.

7. Перебуваючи в 1944-му в Польщі, організовував евакуацію українського духовенства з родинами (близько 700 чоловік) до країн Західної Європи.

8. У 1947-1949 рр., коли Мстислав очолював Українську православну церкву у Канаді, архієпископською резиденцією став другий поверх парафіяльного будинку Бриджпортської Покровської парафії, де владика приймав духовенство, проводив наради й видавав розпорядження.

9. Церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці називають «Українським Єрусалимом», або ж «Українським пантеоном». До нього входять консисторія, православна семінарія, видавництво з друкарнею, музей, бібліотека, архів, кладовище.

10. За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами.

На Всеукраїнських зборах Народного руху України в жовтні 1990-го він сказав: «Що б ми хотіли від політичних громад? Щоб вони розуміли роль Церкви в житті нашої нації… Церква – це є те середовище, навколо якого наростає моральна сила»

*** *** ***

ДЖЕРЕЛА:

1. Анатолій Чернов. Людина непохитної віри // Україна Incognita. – 29 березня 2013.

2. Олена Гуменюк. «Щоб нас визнали, спочатку зробіть це самі!» // Наше слово. – 31 грудня 2015. 

3. Андрій Смирнов. Степан Скрипник: релігійно-політична діяльність у 30-х – на початку 40-х років ХХ століття // Дух і література. 

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

10 квітня 1889 р. народився Загродський Олександр Олександрович, генерал-полковник УНР. (село Зеленьків на Черкащині).

Походив із багатодітної родини сільського священика. Закінчив три класи Київської духовної семінарії.

У 1912-му Олександра Загродського призвали до армії. Учасник Першої світової війни. Завдяки природному розуму, постійному самовдосконаленню та винятковій працездатності пройшов шлях від рядового до штабс-капітана. Тричі поранений, нагороджений Георгіївською зброєю.

Брав участь в українізації військових частин Південно-західного фронту. З осені 1917-го – в українській армії. Очолював Київський вартовий полк військ Центральної Ради (1917), 1-й піхотний Запорізький курінь (1918), Запорізьку дивізію (1919). Командував Волинською збірною групою Армії УНР під час Першого зимового походу (1919-1920), заступник головнокомандувача Армії УНР (1920).

В грудні 1920-го інтернований у Польщі. Його видачі домагався голова Раднаркому УСРР Християн Раковський.

В 1921-му очолив Українську спілку інвалідів Армії УНР. Входив до Головної ради Хреста Симона Петлюри – нагороди в Армії УНР (1936-1946), розбудовував Український кооперативний союз у Холмі.

Після Другої світової війни мешкав у Австрії, США. Член ради Українського конгресового комітету Америки. Входив до Військового міністерства уряду УНР в екзилі. Почесний член «Об’єднання бувших вояків українців в Америці», невтомний громадсько-політичний діяч.

Помер 4 серпня 1968-го у Нью-Йорку (США).

Сергій Горобець

Фото: muzejunr.io.ua

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

10 квітня 1931р. у с. Завадів після тортур польської поліції помер Степан Богданович Охримович "Арсенич", "Охрим" - член УВО, крайовий провідник ОУН, співзасновник ОУН.

Степан Охримович народився 18 вересня 1905 р. у м. Сколе (нині — Львівська область) в родині Богдана Охримовича та Ганни Мартинків. В родині він отримав належне національне виховання, добре знав про поневолене становище українського народу. В юнацькому віці він мав нагоду побачити спроби відновлення української державності, був свідком створення Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки, боляче сприйняв поразку державницьких прагнень українців у 1917—1921 рр.

Після закінчення початкової школи С. Охримович навчався у Стрийській гімназії, потім — у Львівській Академічній гімназії. Після завершення навчання у 1923 р. склав іспит зрілості з відзнакою. У 1923—1924 рр. продовжив навчання у Львівського (таємному) українському університеті, де вивчав філософію, але перервав навчання через хворобу. Згодом став навчатись в Львівському університеті (офіційному, польському), однак через діяльність в ОУН диплому так і не отримав (навчання мало закінчитись в 1931 р.). Дуже цікавився українськими старожитностями, певний час працював в Львівському національному музеї, досліджував історію книгодрукування і творчість Леся Мартовича. 

З ранніх років С. Охримович став брати участь в діяльності українських громадсько-політичних організацій тодішньої Польщі. Він був членом українського «Пласту», осавулом Другого куреня пластового загону «Червона калина». Був Головою українського студентського товариства в Стрию, головою філії Товариства наукових викладів ім. П. Могили у Львові. В 1929 р. С. Охрімович був ініціатором Першої крайової студентської конференції, співредактором журналу «Студентський шлях». В 1931 р. брав участь в діяльності Студентської репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП).

До Української військової організації (УВО) С. Охримович вступив на початку 1920-х рр. Був провідним діячем «Групи української державницької молоді», співзасновником Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) в 1926 р. У 1926—1929 рр. був організаційним та ідеологічним референтом СУНМ, редактором журналу «Юнацтво». Від СУНМ був делегатом на Першій та Другій конференції Українських націоналістів в 1927 та 1928 рр. На цих конференціях одним з ключових питань було те, щоб об’єднати зусилля різних українських молодіжних організацій в політичній боротьбі з польською владою. Врешті, у результаті консультацій між кількома українськими молодіжними організаціями у 1928—1929 рр. справа дійшла до їх об’єднання у єдину підпільну Організацію українських націоналістів.

28 січня — 3 лютого 1929 р. С. Охримович брав участь в роботі Першого конгресу українських націоналістів у Відні. На Конгрес прибули 30 представників різних українських націоналістичних організацій. Під час роботи Конгресу 30–31 січня і 1 лютого 1929 р. діяли шість комісій: ідеологічна, соціально-економічна, військова, політична, культурно-освітня та організаційна, на них було виголошено 40 доповідей з пропозиціями щодо подальшої діяльності українських націоналістів. Охримович С. брав активну участь в дебатах з учасниками Першого конгресу українських націоналістів у Відні, був секретарем Президії, брав участь у роботі ідеологічної комісії і виступив з доповіддю на тему «Причини невдачі наших визвольних змагань».

Рішенням пленарного засідання Конгресу 2–3 лютого 1929 р. було створено Організацію українських націоналістів, прийнято постанови (які, фактично, були програмою діяльності ОУН), затверджено устрій (статут) ОУН, обрано керівництво. Головою проводу ОУН став Євген Коновалець.

Учасники Конгресу українських націоналістів 28 січня — 3 лютого 1929 р. 

Сидять зліва направо: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. 

Стоять зліва направо (перший ряд): Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо (другий ряд): Юрко Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич.

*********

У 1929—1930 рр. С. Охрімович у першому складі Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях був організаційним референтом. Це була одна з найбільш відповідальних посад, яка передбачала постійну роботу з підпільними кадрами, проведення організаційного навчання, вивчення підпільної літератури, частково — планування бойової діяльності.

В 1930—1931 рр. С. Охримович був крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях та референтом пропаганди. Також виконував обов’язки редактора офіційного видання «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях». Основну увагу він зосередив саме на пропагандистській діяльності, поширенні підпільних видань, роботі з молоддю.

Для покращення ідеологічного вишколу членів ОУН С. Охримович написав працю «Український націоналізм», де виклав основні завдання підпілля. Книга активно використовувалась активом ОУН під час організаційних зібрань.

У підпіллі ОУН С. Охримович використовував псевдоніми «Володимир Арсенич», «Данило», «Обухович», «Охрим»», «Петька», «Степан».

Життя С. Охримовича обірвалося несподівано і у дуже молодому віці. Очевидно, про його активну участь в ОУН стало відомо польським органам влади, і на початку квітня 1931 р. він був затриманий польською поліцією. З ув’язненими українськими націоналістами поліцейські не панькалися, і під час слідства С. Охримович пройшов через жорстокі побої та катування. Оскільки він і так не відзначався сильним здоров’ям, то його стан сильно погіршився. Поляки, побачивши, що він може померти прямо у тюрмі, відпустили його додому. 10 квітня 1931 р. через кілька днів після звільнення С. Охримович помер і був похований на цвинтарі в селі Завадові Львівської області.

За своє коротке життя (а він прожив лише 26 років) С. Охримович зумів зробити значний внесок у розбудову українського визвольного руху в Галичині. Він був організатором та провідником української молоді, дбав про організацію належного навчання та виховання українського студентства. Відіграв значну роль в роботі Першого конгресу українських націоналістів у Відні 28 січня — 3 лютого 1929 р., брав участь в обговоренні практично всіх важливих питань щодо програми дій та устрою (статуту) ОУН. Саме через цю активну діяльність, спрямовану на відродження національної свідомості української молоді і прагнення до відновлення незалежності Української держави С. Охримович вважався поляками, які окупували українські етнічні землі, небезпечним політичним активістом. Але його смерть внаслідок побоїв в польській тюрмі була недаремною, адже справу, за яку він боровся, продовжили тисячі послідовників. Думається, що пам’ять про нього, як про одного з творців та активних діячів українського визвольного руху, повинна назавжди залишитись в історії України.

Література про С. Охримовича:

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. — К.: Українська видавнича спілка, 2007. — 1006 с. (на с. 777 біографічна довідка про С. Охримовича).

Конгрес українських націоналістів 1929 р. Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2006. — 420 с.

Посівнич М. Форми та методи агітаційно-пропагандистської діяльності ОУН у 1929—1939 рр. // Український визвольний рух. — Зб. 9. — Львів, 2007. — С. 61–78.

Муравський В. Протоколи засідань військової та ідеологічної комісій Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. // Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2004. — Збірник 3. — С. 39–60.

Джерело.http://new.cdvr.org.ua/21445/2011/04/10/

Цей день в історії УПА - 10 квітня.

Перед стратою через повішення група українців у Дрогобичі. Частина групи, - це стрільці куреня Української Народної Самооборони куреня ім. Кривоноса, захоплені німцями в полон під час бою. Крайній праворуч – командир боївки ОУН. Копія з архіву «Прологу», Нью-Йорк. Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 94, од. обл. 7 2 грудня 1943 р.

1944 рік

Біля сіл Жильна і Берест овець на Волині протягом всього дня тривав бій бригади «Імені Хмельницького» УПА-Північ із бригадою НКВД. Знищені понад 200 військових. Загинули командир куреня «Острий», командир сотні «Вихор» і 27 воїнів УПА.

1945 рік

Сотня «Тигри» УПА-Захід підірвала мости і знищила телефонний зв’язок у двох селах Сокальського району на Львівщині.

В бою з загоном НКВД біля села Носівці на Тернопільщині загинули оточені в хаті 5 повстанців. Двоє з них зазнали смертельних поранень у перестрілці, троє застрелились останніми патронами.

У сутичці з загоном НКВД у Миколаївському районі на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Підцерковний і ще один підпільник.

1946 рік

У засідці на шляху Космач – Яблунів на Станіславщині повстанці знищили капітана і старшого лейтенанта МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Середкевичі на Львівщині загинули четверо повстанців, у тому числі надрайонний провідник ОУН «Вій».

В одному з приміських сіл Львова підпільники знищили голову сільської земельної комісії та бійця винищувального батальйону.

1947 рік

У селі Товарське на Тернопільщині двоє повстанців кілька годин вели бій з опергрупою МВД. Знищені капітан і двоє військових, важко поранений командир групи. Обидва повстанці змогли прорватися в ліси.

У сутичках із загонами МВД у селах Букова, Городовичі та Підзвіринець на Дрогобиччині загинули 5 підпільників.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Мар’янка на Тернопільщині повстанці здобули 13 гвинтівок.

1948 рік

У хуторі Березина на Рівненщині підпільники у перестрілці з загоном МВД поранили двох військових і без втрат відійшли.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Грабовець і Піддністряни на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Хитрейки на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1950 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Нанове на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Мирон» і охоронець.

1951 рік

Загін МГБ наскочив на трьох повстанців у селі Зозулинці на Тернопільщині. Двоє загинули в перестрілці, третій зазнав поранення, але зміг прорватися.

1955 рік

У селі Могильниця на Тернопільщині підпільники спалили хату голови колгоспу.

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

10 квітня (29 березня) 1864р.– у Львові розпочав роботу перший професійний Український театр "Руська бесіда". Під керівництвом Омеляна Бачинського.

актори театру  "Руська бесіда".

*****

У 1861 р. на базі гуртка львівської інтелігенції «Молода муза» Юліан Лаврівський заснував перше громадсько-культурне освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом подібні товариства виникли у Перемишлі, Станіславові, Тернополі та інших містах. Вони утримували клуби, театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори, присвячені М. Шашкевичу, Т. Шевченку та ін., проводили зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. Товариства «Руська бесіда», будучи осередками національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури, формуванню національної свідомості мешканців Галичини та Буковини.

З 1864 р. по 1922 р. у віданні львівської «Руської бесіди» перебував пересувний музично-драматичний театр. Відкриття першого на Західній Україні професійного театру відбулось 29 березня (10 квітня) 1864 р., коли у приміщенні Народного дому показали виставу «Маруся», що мала серед львів’ян шалений успіх. Ідея заснування театру у Львові, в якому б грали не аматори, а професійні актори, виникла у відомого галицького громадського діяча, судді та депутата, засновника товариства Юліана Лаврівського. Залучивши до роботи провідних акторів та зібравши пожертви, йому вдалося реалізувати свій задум.

Театр утримувало товариство «Руської бесіди», а до 1914 р. частково фінансував Галицький сейм. Своєю діяльністю він охоплював Галичину та Буковину, виступав також у Кам’янці-Подільському, Жмеринці, Житомирі та в Польщі (Новий Санч, Тарнів, Краків). Серед його видатних акторів були Лесь Курбас, Катерина Рубчакова, Олександр Загаров, Василь Коссак та ін. На сцені виступали актори львівського польського театру, театру Михайла Кропивницького, Миколи Садовського та Марії Заньковецької. Деякі актори «Руської бесіди» виступали на польській сцені, а значна частина була обізнана з мандрівними трупами східних і центральних українських земель. У репертуарі були п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка, водевілі Антона Янковського, Антона Велісовського, Володимир Дмитренка. Театр спочатку очолювали Омелян Бачинський (1864–1867 і 1881), Антон Моленцький (1869–1873). За директорки Теофіли Романович (1874 – 1880) театр відзначався професійним акторським складом і розширенням репертуару, що підготувало ґрунт Івану Біберовичу й Івану Гриневецькому (1882–1892), період директорства яких називають «золотим віком» галицького театру. Вони впровадили на галицьку сцену українську історичну, побутову, міщанську драму, оперу та оперету. Після деякого занепаду по смерті Івана Гриневецького рівень театру знову піднісся за директорства Йосипа Стадника, Романа Сірецького і Степана Чорненького (1913–1914), головним чином через поширення західноєвропейського оперного репертуару та європейської драми.

Однак у 1924 р. товариство «Українська бесіда» було змушене відмовитися від опіки над акторами, внаслідок чого у липні того ж року театр фактично припинив своє існування. За період своєї діяльності він сприяв пробудженню національної свідомості галицьких українців і здобув собі не тільки місце в історії українського національного пробудження на Західній Україні, але й значною мірою спричинив виникнення модерного українського театру в Наддніпрянській Україні.

Джерело.http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=399

Куренівське повстання 9-10 квітня 1919 року – епізод безпосередньо пов’язаний з київським Подолом та Куренівкою. Організаторами штурму Києва були чорнобильський отаман І. Струк та славетний трипільський отаман Зелений (Данило Терпило).

Куренівське повстання — організований масовий збройний виступ проти більшовицької влади, здійснений 9—10 квітня 1919 року селянами низки передмість Києва та приміських сіл за підтримки повстанських загонів у координації з військовим командуванням УНР. 

У ході повстання лояльним до УНР силам під керівництвом отаманів Ілька Струка, Овсія Гончара (Бурлаки, або Батрака) та Данила Терпила (Зеленого) вдалося на короткий час узяти під свій контроль значну частину Києва. Як наслідок, найбільш боєздатні збройні формування більшовиків було відтягнено з українсько-більшовицького фронту.

Передумови та історичні обставини Редагувати:

Повстання спалахнуло через два місяці після залишення Києва військами Директорії УНР і зайняття столиці України більшовицькою армією. За цей час селяни почали виявляти дедалі більше невдоволення політикою більшовиків в земельному питанні, діяльністю ревкомів та продзагонів. Особливості втілення політики воєнного комунізму в містах України спричинили зростання подібних настроїв і серед містян, зокрема в Києві (в тому числі й у середовищі робітників фабрик та заводів). 

Уночі проти 7 квітня 1919 року за згодою голови Петрівецької сільської ради загони селянської самооборони заарештували комісарів та червоноармійців, зосередивши їх під вартою у селі Міжгір'я, де було утворено комендатуру. 8 квітня більшовики створили оперативний штаб для боротьби із «заколотом» (керівники штабу — чільні співробітники Київської ЧК Ніколаєнко і Сорін). Того ж дня кінний загін військ ВУЧК на чолі з Ніколаєнком та Фінкельштейном вирушив до села Підгірці, де його було розгромлено повстанцями. Останні стратили 103 особи з числа заарештованих більшовиків.

9 квітня до села Валки прибували мобілізовані селяни Київщини. Отаман Ілько Струк надіслав Дніпром два катери і кулеметну роту під орудою Ковалевського. Проти частин ВУЧК, що наступали, повстанці виставили загін під командуванням І. (В.?) Дорошенка, К. Литвиненка, старшини С. Тищенка і студента Н. Кириєнка. Фронт пролягав на підступах до Вишгорода. Близько 12.00 бронекатери червоних почали артилерійський обстріл Вишгорода, одночасно рушила в наступ піхота, але цю атаку відбили повстанці. Загони мотовилівського отамана Бурлаки (Овсія Гончара), до яких було оперативно мобілізовано селян Васильківського повіту, знищили місцевий ревком, розгромили місцеву більшовицьку залогу (караульний полк) та вийшли в район Боярки, звідки пішли в наступ на Київ. Головним гаслом повстанців було: «Геть комісарів з України!». Уночі проти 10 квітня повстанські загони Клименка, сконцентровані у Пущі-Водиці, рухаючись Чорнобильським шляхом, виступили в бік Пріорки, а колона Дорошенка — з Вишгорода на Куренівку. Умовним знаком для початку акції (за домовленістю з київським підпіллям) були три ракети (додаткового сигналу — трьох гарматних залпів по будівлі Київської ЧК — не вдалося дати). О 6-й годині того ж дня (за іншими даними — о 5-й повсталі зайняли Пріорку, тут було організовано сход мешканців, яких скликав дзвін Покровської церкви. Селяни вислали делегації до робітників київських фабрик і заводів.

Робітник Степан Прищепа згадував:

«Ранком, коли вже на заводі почалася робота, територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька ґвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських „незалежних лівих соціял-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання.

На Куренівці з'явилися озброєні роз'їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинги. Через брак зброї повстанці під час наступу діяли двома лініями: перша — озброєні вояки, друга — неозброєні, які мали роззброювати бранців та вбитих. Близько 7-ї години київські підпільники доправили трамваєм до Куренівського (Троїцького) депо вогнепальну зброю й набої. Після зайняття Куренівки на заводі дубильних екстрактів скликано мітинг, на якому частина робітників, під впливом боротьбистів та есерів, підтримала повсталих селян. Масово розповсюджувалися листівки із закликом до боротьби проти більшовицької влади. Після цього загони вирушили в бік центру Києва. Запеклі бої із силами більшовиків зав'язалися на Куренівці, Подолі, Сирці. Повсталим удалося захопити Державний банк і міський телеграф, перервати телеграфний зв'язок. Також під їхній контроль перейшов Житній ринок. До повстанців приєдналися робітники подільських заводів. 150 більшовиків було ув'язнено в приміщенні подільської районної міліції, 15 з них невдовзі страчено. Від більшовиків було звільнено Куренівку, Поділ та Святошин. Передовим загонам повстанців удалося прорватися на Хрещатик, на балконі міської думи було вивішено український національний прапор. Отаман Зелений висунув більшовикам ультиматум про здачу Києва[4]. Повсталі розраховували на те, що на їхній бік перейде київський гарнізон, однак цього не сталося[5]. Проте київські більшовицькі підрозділи продемонстрували свою небоєздатність, і через це з Харкова було надіслано додаткові сили на чолі з Г. Петровським, К. Ворошиловим і А. Бубновим: загони міліції, ЧК, залізничників, мобілізованих робітників та «інтернаціоналістів». За наказом Соріна на Куренівку вирушили два стрілецькі полки, до штабу КВО — латиська караульна сотня, загони інструкторських піхотних курсів та комендантська команда. Три бронепоїзди більшовиків зайняли стратегічні позиції. О 18.00 10 квітня проти повстанців у район Подолу висунуто прикордонний полк ЧК, загони бійців-«інтернаціоналістів» — латишів (під командуванням Віхмана) і китайців (командир останніх — Лі Сю Лян). Загалом проти повсталих більшовицьке командування виставило близько 21 тисячі бійців. Головний бій стався біля Житнього ринку: попри те, що повсталим удалося оточити передові сили чекістів, дії китайського загону дали змогу червоним прорвати оточення. О 19-й годині повстанці, в умовах браку боєприпасів, почали відступати під тиском набагато численніших сил супротивника.

11 квітня вранці в районі залізничного мосту на Печерську висадився десант отамана Зеленого, але був відбитий і відступив. До вечора того дня повстання захлинулося.

Польський агент так оцінював наслідки бойових дій у Києві:

"Повстання не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насамперед у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув... комуністів"

Загальна кількість повсталих (за радянськими джерелами) становила 3000 осіб.

Джерело історична правда. Сайт.

Михайло Білозерський, чотовий 6-ї Стрілецької дивізії. Спогади.

З архівної колекції Івана Липовецького. Розділ "Фотопортрети українських ветеранів та співробітників ветеранських організацій"

Редакція сайту дякує п. Ю.Юзичу за удоповнення. Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф. 30, оп. 3, од. зб. 65, од. обл. 29

1928 р.http://ounuis.info

*******

Була прекрасна українська весна. Рясно цвіли вишневі садки, повні пташиного щебету й аромату квітів. У квітучому гіллі грало соняшне проміння. Але тривогою бились українські серця, бо передчували, що наближається страшний гураган...

Недалеко лісу стояла школа большевицьких “унтерів” у силі біля 800 багнетів, а на правому крилі від неї – два полки Таращанської дивізії в силі 3500 багнетів. Вони прийшли “хахлів трохи провчити”, бо “хахол вздумал воєвать – Україну отобрать”, – співали вони.

Навпроти цих большевицьких частин стояв кінний Гайдамацький полк, у розвідчій команді якого перебував молодий чотовий Михайло Білозерський.

Надходив бій... Команда Гайдамацького полку, “не знаючи сили ворога, висилає вночі чотового Білозерського із трьома козаками, як казали, “взяти язика”. Коли сонце зайшло за обрій і ніч огорнула землю своїми чорними шатами – чотири постаті підкрались до ворожих позицій. Місяць то виходив, то ховався за хмари на лоні прекрасного українського неба. Видно було, як большевики поблизу лісу розставляли свої стежі, готуючись до спання.

Михайло Білозерський зі своїми побратимами лежали в рові недалеко дороги, що круто повертала до лісу. Коли б місяць так не світив, то можна було б підлізти і ближче...

– А ну дивись, Михайле, що це нам у руки само лізе? – промовив один із козаків.

За якихось 300 метрів від них забовваніли три большевицькі вершники, що повільно наближались до гайдамаків, які наче мертві, лежали в рові.

– Ані одного пострілу! – прошепотів Михайло Білозерський. – Коли зрівняються з нами, беріть перших двох, а я останнього... Пам’ятайте, щоб ані один з них не вирвався з наших рук...

Большевики наблизилися, чути вже було їхню розмову. Коли зрівнялися з козаками, Михайло дав знак. Немов чотири тигри кинулись гайдамаки на большевиків, за хвилину вони вже лежали пов’язані на землі.

– Швидше, хлопці, кладіть їх на коні і без шуму вертаймось до наших!..

Коли сонце почало лише показуватися з-за обрію, Гайдамацький кінний полк стояв готовий до бою, знаючи розташування ворога і його силу. В силі лише чотирьохсот шабель він розторощив і “унтерів”, і два полки таращанців, які певні своєї сили ніколи й не думали, що петлюрівці наважаться їх зачепити. Весь штаб і сам командир таращанської дивізії попались тоді в руки нашим...

Це лише маленький епізод з боротьби за волю України, в якій брав участь, тоді ще юнак, Михайло Білозерський. А їх, цих епізодів, можна було б привести тут багато, багато. Ними можна було б виповнити цілу книгу...

О. БІЛОЗЕРСЬКИЙ

Білозерський О. Епізод боротьби. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

 Булавний Михайло Білозерський.

Михайло Іванович Білозерський народився 27 вересня 1897 р. на хуторі Мазаїв, біля села Локнистого на Чернігівщині, в сім’ї заможних батьків, які походили із старокозацького роду. Батько Михайла, освічена людина, священик православної церкви, був звільнений царем Миколою II від своїх обов’язків за патріотичне наставлення до “мазепинського руху” і відправлення літургії українською мовою. Мати покійного походила з роду Шевченків і завжди була українкою душею.

Коли вибухла революція проти царської тюрми народів, Михайло вступив у ряди Сердюцької дивізії гетьмана Скоропадського. Але побачивши, що гетьман оточений чужими людьми, Михайло підмовляє старшин і козаків і при вході Слобідського Коша під командуванням Головного отамана Симона Петлюри переходить на бік УНР. Від того часу пройшов майже всі бої, які звела Армія Української Народної Республіки під головним командуванням Симона Петлюри.

Київ, Бахмач, Жмеринка, Житомир, Старокостянтинів, трикутник смерти і Замостя – це лише маленька вітка боїв, в яких брав він участь... Пройшов і славу, і голод, холод, недуги, все, що перейшла Армія УНР, але ніколи не падав духом...

Михайло вірив у перемогу Української Правди і, як вояк-патріот, використовував кожну нагоду, щоб допомогти в її здійсненні. В 1939 році він зі зброєю в руках допомагає визволитись із-під мадярського ярма своїм закарпатським братам.

З приходом німців до Польщі, йде в ряди Української повстанської армії і переходить з нею Волинь, Підляшшя і Холмщину.

Останньою військовою частиною, в якій перебував Михайло Білозерський при переході Збруча в 1920 році, була 6-та Січова стрілецька дивізія. З нею перебув він й часи інтернування в таборах Олександрів Куявський і Щепіорно.

Як учасник Українських збройних визвольних змагань булавний М. Білозерський нагороджений Воєнним хрестом.

7 липня 1961 р. на 64 році життя упокоївся в Бозі в Лашін (Канада).

Булавний Михайло Білозерський. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

Публікація Віктора Рога.

Джерело.http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=480

Михайло Боцуля, 1928 року народження, переселений із села Нагірчани (Надсяння). Спогади.

Скрін з відео. https://uatv.uа

“Ми не переселенці, ми – вигнанці. Пам'ятаю, осіннього вересневого ранку 1945 року в наше село Нагірчани увійшла велика група польських солдат і дали команду: «За 20 мінут жеби вас тут нє било!».

У селі здійнявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчиці в Перемишлі. І хто не мав коней — брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хатині, у стодолі і на полі. Назад дороги нам не було. 

Ми прибули на станцію Бакунчиці в Перемишлі: більше ніхто до села не повертався, бо поліція і солдати не пускали. Чекали на ешелон надворі під дощем, в холоді і в голоді, бо не можна було зварити їжу навіть для малих дітей. Помістили у вагон чотири сім’ї. Вагони були довоєнні, малі.

Вивантажили на станції Комарно. Люди розійшлися по ближніх селах шукати собі житла і пристановища. 

Однак у селі вільних хат не було: ще не виїхали з нього поляки. Ми цілий місяць жили разом з польською сім’єю...”

За книгою “Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади”. – Інститут українознавства імені Крип’якевича НАН України. – Львів: 2002.

https://uinp.gov.ua

9 квітня 1950р. біля с. Сайків Миколаївського р-ну через зраду, прикриваючи відступ чотирьох повстанців, у бою з московитами загинув Петро Пікулик "Струмок", станичний.

Встановлення у селі Сайків у 2012 році пам’ятного знаку воїнам УПА.

******

Невдовзі зрадник М.Синенький був ліквідований підпільниками.

Джерело. Літопис УПА. (Календар на 2021р.)

Цей день в історії УПА 9 квітня.

Зустріч на постої. Передній справа –

Білінчук Дмитро, "Хмара" сидить – окружний провідник Коломийщини Легкий Григорій, "Борис" інші – невідомі. /АВР/. Вокспопулі.

1944 рік

У засідці на шляху Дубно – Броди на Рівненщині повстанці знищили два легкові автомобілі з військовими НКВД.

Біля села Вишнівець на Тернопільщині повстанці знищили сержанта Червоної армії і обеззброїли трьох військових, що ремонтували танк Т-34.

1945 рік

Сотня «Кочовики» УПА-Захід під час рейду біля села Радванці на Львівщині зіткнулася з загоном НКВД. У перестрілці знищені 4 військових. Втрати УПА – 1 поранений.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку-госпіталь біля села Колодіївка на Станіславщині. Загинули лікар Амалія Рогай – «Сойка» і санітарка.

Загін УПА-Захід атакував дільницю вищинувального батальйону в селі Зеленів на Чернівеччині. Особовий склад розбігся, здобуто зброю.

Сотня «Опришки» УПА-Захід прийняла бій із загоном МВД біля села Кропивник на Станіславщині. Знищені 32 військових. Загинули 5 повстанців, ще троє захоплені в полон, троє поранено.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селищі Нараїв на Тернопільщині. У перестрілці знищений один військовий, ще одного поранено. Загинув один підпільник, інший зміг прорватися.

У селі Кулаківці на Тернопільщині повстанці знищили заступника голова райвиконкому.

Під час облави загону МВД у селі Сапогів на Тернопільщині повстанці знищили одного бійця. В бою загинули кущовий провідник ОУН Іван Заріцький – «Рись» і ще двоє підпільників.

У селах Бистриця і Любинці на Дрогобиччині повстанці знищили завідувача райвідділу соціального забезпечення і охоронця урядової лінії зв’язку.

1948 рік

У засідці в селі Угорськ на Тернопільщині підпільники знищили районного уповноваженого і військового МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Рахиня на Станіславщині загинув один повстанець.

У селі Коростятин на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону, а в селі Ходоковці на Дрогобиччині – голову колгоспу.

1950 рік

Троє підпільників загинули біля хутора Шопинка на Тернопільщині, потрапивши в засідку МВД.

У сутичці з загоном МВД загинув станичний ОУН Василь Плечій – «Вітер».

1954 рік

Під час зіткнення з опергрупою КГБ біля села Манява на Станіславщині загинув один повстанець, ще один отримав поранення, але зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

8 квітня 1919р. народилася Андрущенко Ніна Іллівна "Синичка" - учасниця національно-визвольних змагань, зв'язкова ОУН, медсестра УПА....Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань московитів. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки...

У сім'ї була найстаршою серед п'яти дітей. Після закінчення семи класів працювала у своєму господарстві, співала в церковному хорі, була учасницею художньої самодіяльності, пройшла курси кулінарії, крою і шиття.

У квітні 1939 року відкрили курси Польського Червоного Хреста, де й почала здобувати медичні знання. Того ж року почала навчатися у Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. Кілька місяців працювала в піонерському таборі в с. Биківці.

Восени 1941 року вступила в місцевий осередок ОУН і була зв'язковою в селах Садки, Шкроботівка, Мізюринці та Загайці. В 1942 році разом з іншими дівчатами вела двотижневий вишкіл першої допомоги раненим у с. Татаринці.

Від початку березня до кінця квітня 1943 року кочували по селах Сошище, Забара, Антонівці, хуторах Залісеччина, Підсоснівки, Підтрійця, опісля переведена в табір «Південь», де командиром був «Крук», заступником «Кропива». Невдовзі за наказом відбула з «Наталкою» на Київщину в «Бабин Яр». Під Славутою мали стоянку в лісі, де під вечір зазнали нападу німців. Після бою змушені були вернутися в табір.

У двадцятих числах серпня 1943 з табору евакуювали поранених у ліс у бік Дубно, де не раз потрапляли під обстріли німців. Наприкінці листопада повернулася в табір в Антонівці, де продовжувала лікувати хворих повстанців, заразилася тифом. Перебувала деякий час в одному із сіл в хаті.

Після війни під час виконання завдання в селі Стіжок 1946 заарештована органами НКДБ. Відвезли в Шумськ, де її видала дівчина-зрадниця. Посадили «Синичку» в одиночку камеру, почалися слідства і знущання. Після катувань, щоб не видати товаришів, вчинила спробу покінчити зі життям, для чого використала дві шпильки. На диво всім — вижила, а голка залишилася в серці, що описано у книжці «Труды врачей города Норильска» (1966). Засуджена на 10 р. ув'язнення і 5 років позбавлення в правах.

Покарання відбувала у м. Норильську Працювала на будові залізниці. Там зустріла колишнього військовополоненого — Івана Андрущенка з Житомирщини, який теж відбував 10-річний термін ув'язнення. Коли вони відбули свій термін покарання, вирішили побратися. А вже через рік, попри всі застереження лікарів, Ніна народила донечку Надію, а через п'ять років і сина В'ячеслава.

1968 повернулася в родинне село. Стан здоров'я не дозволяв їй працювати. У 1984 році помер чоловік. Ніна Андрущенко загинула від нещасливого випадку 31 січня 2006р.

Джерело. Л. Заморська, Б. Мельничук. Андрущенко Ніна // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А-Я (додатковий).-788 с.-ISBN 978-966-528-318-8.-С.16.

Із двома голками в серці Ніна Андрущенко дожила до глибокої старості // 20 хвилин (Тернопіль), 2 квітня 2009 (Перевірено 1.07.2015), Вікіпедія.

*******

86-річну жительку села Великі Дедеркали Шумського району Ніну Андрощук називали жінкою-феноменом. Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань працівників НКВС. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки. А нещодавно у пожежі, що виникла в літній кухні, жінка загинула. Якби не трагічний випадок, ще, мабуть, пожила б...

Пані Ніна – уродженка Великих Дедеркал, тут закінчила шість класів, у сьомий ходила за 20 кілометрів до Шумська. Після курсів у товаристві Червоного Хреста опанувала спеціальність сестри милосердя. Навчання продовжила у 1939 році в Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. А у 1941 році почалася війна, і дівчина повернулася у рідне село. Зі створенням у 1942 році УПА Ніна співпрацювала зі штабом військової округи “УПА-Північ” у селі Антонівці. Тут був маленький шпиталь, в якому Ніна-„Синичка” (таке псевдо мала) навчала молодих дівчат медичній справі, брала участь у бойових операціях повстанців, виносила з бою поранених, виконувала обов’язки зв’язкової.

У 1944 році фашисти відступили, але прийшли більшовики. Боротьба упівців продовжилася. Йдучи вкотре за медикаментами на один з хуторів, Ніна з друзями потрапили в засідку, відтак – у Шумську тюрму. Безкінечні допити, знущання, муки не зламали духу повстанки, але фізично вона вже терпіти не могла. Знайшовши у піджаку дві шпильки, якими зчіплювалися індивідуальні медичні пакети, дівчина відламала від однієї головку і встромила під ребро біля серця.

Скорочуючись, серце виштовхувало сторонній предмет, але Ніна натискала все сильніше... Біль був різким, та свідомість Ніна не втратила. Взяла другу, вимащену у бруді шпильку – сподівалася померти якщо не від больового шоку, то принаймні від зараження крові. Тонкий металевий предмет теж зник під серцем. Знепритомніла дівчина тільки тоді, коли у камеру зайшов черговий і їй довелося встати на ноги. Кати спершу вважали, що „Синичка” блефує, але коли її кинуло в жар, віддали не в руки лікарів, а у загальну камеру. Думали, там помре швидше. Та вона вижила. Біль у серці відчувала у перші місяці, а потім звикла до нього.

У червні 1946 року Ніну засудили до десяти років позбавлення волі. Їх вона відбула у Норильську. Тягала шпали, носила щебінь на будівництві залізничного полотна. У Норильську познайомилася з житомирянином Іваном Андрущенком, за якого вийшла заміж. Народила дочку Надію, а через кілька років – сина В’ячеслава. Норильські лікарі, знаючи про голки, рекомендували жінці не ризикувати життям – мало як поведе себе серце під час пологів, але Ніна Іллівна не послухала порад медиків. Їздила, правда, за направленням норильців до Москви, щоб там позбутися шпильок, але в останній момент від операції відмовилася. Згодом у рідному селі Ніна Іллівна ставила на ноги дітей, а чоловік працював.

У 1966 році в Красноярському видавництві вийшла книжка „Труды врачей города Норильска”. Один з детальних медичних описів присвячений Ніні Андрущенко: „У ділянці IV дуги ліворуч визначається тінь зігнутої голки довжиною 5,8 см, яка синхронно рухається з кожним скороченням серця. Інша голка застрягла в м’яких тканинах лівої половини передньої грудної стінки і зміщується вгору при вдиханні”. Медики не приховують свого подиву „з дивовижної пристосовуваності реакції м’яза серця до стороннього тіла”.

Десятки років родина Андрущенків перебувала у тривозі за пані Ніну.

– На уроках я постійно думала про маму. Боялася, що прийду додому і не застану її в живих, — розповідала дочка Надя. А серце Ніни Андрущенко хоч і боліло, та витримувало біль заради найдорожчих людей. Син В’ячеслав нині працює у Львові начальником відділу польових робіт “Західгеодезкартографії”, Надія – бухгалтером у Великодедеркальській сільській раді.

Кажуть, що чоловік Іван, який помер 25 років тому, приснився якось Ніні Іллівні, кликав до себе. „До тебе мені не можна, діти ще малі”, – відповіла вона і побігла по дорозі, засипаній щебенем. Люди розшифрували сон як прикмету на довге життя...

Євгенія ЛІЩУК,

Тернопільська область

https://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/regions/volyn/lutsk-svyatkuye-933-den-narodzhennya/