Жили ми в селі Ветлин, недалеко Перемишля. Тато - Ганас Василь, мама - Ганас Марія з роду Савула. Дітей у наших батьків було 9.
Найстарший Іван (з 1914 р.н.) закінчив гімназію. Батьки гордилися своїм вченим сином, але недовго. Під час купання в річці Іван побачив, що його товариш тоне. Подався на допомогу. Товариша врятував, а сам загинув.
Молодий Степан ріс цікавим хлопчиком. В сім’ї його дуже любили. Але в час війни сталося з ним нещастя. Разом з хлопцями розбирав кулю і загинув. Отже, нас лишилося семеро: Михайло (1919р.н.), Ганна (1922р.н.), Катерина (1925р.н.), Настя (1927р.н.), Іван (1930р.н.), Марія (1934р.н.) і Тетяна (1936р.н.)
Батько був столяром на всю округу, так що займатися землеробством не мав часу. Тому коней у нас не було, хоч мали багато поля.
Мама доглядала дітей, вела господарство. Завжди було у нас 2 корови, телята, свині, кури, індики, качки. Мали ми велику дерев'яну хату, стодолу, стайні, майстерню, де працював тато.
Найбільше пам'ятаємо наш сад, бо він був дуже великий. Ми часто в ньому гралися, коли були малими. Тоді Михась і Ганна вчилися в Ярославі. Михась - на столяра, а Ганна - на кравчиню. У час війни Катрусю забрали німці в Німеччину. Пам’ятаємо, що мама дуже плакала. Але потім Катруся повернулася і вийшла заміж у село Висоцко.
Коли прийшли червоні в наше село, то забрали Михася до війська. Де він служив не пам’ятаємо, але потім часто говорив про Фінляндію.
Так що, коли скінчилася війна, Михася вдома не було.
Наш тато розумівся в політиці, читав газети і знав про поділ Європи, знав, що наше село відійшло до Польщі. Але не хотів вірити, що нас примусово виженуть з рідної хати. У нашому селі було 8 польських родин. Ми жили з ними гарно. Вони до нас ходили в гості, ми – до них. Допомагали один одному, чим могли. Але ми вже чули, що в чужих селах почалися вбивства, залякування українців. І у нас спокою уже не було. Кожен день приходили страшні звістки. У селі організували загін самооборони. Варту несли цілодобово. На кожному подвір'ї господарі тримали залізну рейку. Тільки з’являлася небезпека, били по ній, щоб було далеко чути. Так повідомляли про напад чи його загрозу. Тоді наші хлопці сідали на коней і вирушали на виручку чи в своєму селі, чи в сусідньому.
Люди жили в страсі. Не було впевненості у завтрашній день., бо щоночі довкіль палали села, до нас прибивалися уцілілі після акції селяни і розповідали страшні речі про мордерства, які влаштовували поляки у цих селах. Люди не ночували в хатах, скривалися, хто де міг.
Ми всі лягали спати одягнені, щоб швидко можна було ховатися, якщо буде напад на наше село.
У кінці лютого 1946 року нам оголосили, щоб усі українці виїжджали з села. Добровільно ніхто не поїхав. Але ми вдома тихенько збиралися в дорогу. Сестра Ганя пошила всім дітям з солдатських шинель теплі пальта. Мама ріні дрібнички складала в торбинки, щоб взяти з собою.
І ось прийшов чорнопам'ятний день - 1 березня. Вранці село прокинулося від зойків і криків.
На нашому подвір'ї з’явились якісь військові і наказали негайно забиратися з хати.
Спочатку дали нам на збір 2 години, а потім і ті скоротили. Мама хапала одежу для всіх і скидала до невеличкої скрині, а тато збирав свої столярні інструменти в мішок. Ми всі перелякані, плачемо, військові на нас кричать. Чуємо – у сусідів те саме. У селі собаки гавкають, крик, плач.
Під’їхала якась підвода, поклали на неї скриню. Потім різні клуночки. Щоб більше вмістилося на підводі, з боків поклали дерев'яні ліжка. Забрали перини і подушки. Мама кричить: „Без корови не поїду!” Дозволили взяти корову.
Коли ми виходили з подвір'я, всі плакали і ще потім довго оглядалися. У Ярославі нас погрузили на потяг. Поляки повиходили на вокзал, били по старих каструлях, сковорідках, свистали, кричали, щоб ми швидко забиралися. І ми поїхали. Скільки діб їхали, не пам'ятаємо. Але той гуркіт, крик і ревіння голодної худоби причувається й досі.
Привезли нас на станцію Потутори. Відчинили двері і сказали всім виходити і йти в напрямі Бережан.
Надворі було дуже холодно. Починало смеркати.
Тато розсердився і каже: „А ми нікуди не підемо і цю ніч будемо ночувати у вагоні”. Всі повернулися назад. Діти з перин зробили такі будки, і всі разом грілися, а потім позасинали. Чи спали взагалі наші тато з мамою, не знаємо, бо завжди бачили їх біля себе.
На другий день всі прийшли в Бережани. Якийсь начальник вичитав, що ми, Глубіші, Федаки, Окпиші, Блищаки, Пуцко і Пахолки маємо йти до Вербова. І ми пішли.
Назустріч нам з Вербова вислали кілька підвід. Це вже було 13 березня. Ідемо, роздивляємось. Тут місцевість зовсім інша. Гори, ліси навкруги. А в нас була скрізь рівнина. Тато каже: „Може, то вже Карпати починаються?”
У центрі села нас зустрів сільський голова Іван Турчин. Частину переселенців завів у польську школу, а решту – в хату родини Костів, що в той час була в Сибірі.
У хаті було тепло, нас нагодували. Коровам дали сіна.
Тут ми пробули кілька днів. Потім нашу родину поселили в хату Морозів. Пізніше ми дізналися, що це була інтелігентна родина і спинилася вона в Чикаго.
Десь років 10 тому приїжджав Богдан Мороз в село і заходив до своєї хати зі сльозами на очах. Ми його прекрасно розуміли, бо самі пережили втрату своєї рідної домівки. Обіцяв передати гроші на ремонт хати, але не виконав своєї обіцянки. Помер через 2 чи 3 місяці після подорожі в Україну.
До Вербова наші батьки прийшли з п'ятьма дітьми. Михась ще був в армії, а Катрусю з ріднею чоловіка перевезли в Хоростків.
Дуже трудно нам було призвичаїтися на новому місці. Всі ми тужили за рідним домом. Вербівці не раді були нашому приїзду. Дивилися на нас з підозрою. Але з часом все стало на свої місця. Вербівці зрозуміли, що ми такі самі українці, як і вони, тільки говірка наша трошки інша.
Дуже швидко Ганя стала головною кравчинею в селі. До нашого приїзду жінки у Вербові ходили в рясних спідницях і блузках. Ми одягали вузькі спідниці, також плаття. Це сподобалося вербівцям. І масово почали приносити свої широкі спідниці, щоб переробляти на вузькі, а також шити плаття. Ганя вміла робити різні комбінації з одягом. Часом зі старого чогось робила чудові речі для дітей. Це вербівцям сподобалось. Як тепер ми розуміємо, Ганя привезла нову культуру зі Заходу.
Тато займався столяркою. Він теж був дуже потрібен людям. І так, нарешті, ми стали своїми серед чужих.
Якось тато кажуть, що треба їм йти до Бережан. Вони такі були веселі, як ніколи. Надвечір повертаються, а з ними – якийсь такий високий чоловік. Ми насторожилися. Тільки мама видала таємницю криком: „Михасю!” За роки відсутності наш Михась так змужнів, що ми його і не впізнали.
Спочатку дали нам землю на долинах. Вербівці обурювалися, що нам дали добрі землі. Але за рік-два і те забрали. Організувався в селі колгосп.
Якраз тоді в 1949 році помер наш батько. Він так і не прижився у Вербові. Тут все було йому чужим. Мама заспокоювала його, але сама довго не могла змиритися з долею і в 1964 році теж померла.
Михась оженився, працював у колгоспі, збудував собі хату. Ганя виїхала в Івано-Франківськ з синочком Омеляном. Я, Настя, вийшла заміж, теж відділилася. Стала ланковою і працювала в колгоспі. Пізніше була кравчинею (від сестри навчилася шити) в філії Бережанського побуткомбінату, що був у Вербові. Звідти вийшла на пенсію. Марія, працювала в лісництві.
Брати наші і дві сестри, Ганя і Катруся, уже померли, так і не мали змоги поїхати в Польщу, щоб побачити рідний дім. Тільки Таня, наша наймолодша сестра, відвідала могили дідуся і бабусі, бачила рідну садибу.
Прикро було Тані, бо поляк не відчув її туги за рідним, навіть в хату не запросив.
Взяла грудку землі з рідного краю і з тим і повернулася. А туга, каже, залишилась і досі.
Ми гордимося своєю Танею. Наша Таня – голова товариства „Лемківщина” в Бережанах, веде альбом історії товариства упродовж 15 років, в якому збирає фотографії, матеріали діяльності з початку його заснування. Вона Київський інститут культури закінчила, здобула спеціальність „бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації”. І зараз працює в музеї Богдана Лепкого.”
***
Від цих жахливих подій минуло 60 років. Часу промайнуло чимало. Але рани, нанесені тоді українцям Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, не загоїлись і досі.
Біль пронизує серце, коли слухаєш або чуєш нині спогади тих, які чудом уціліли, наспіх зібрали в руки скромні пожитки і подалися на схід.
На Бережанщині проживає велика група родин депортованих українців, які створили своє товариство „Лемківщина” (голова товариства Ганас-Тремба Тетяна Василівна) і спільними зусиллями оберігають свої вікові традиції, шанують пісню, духовність, передають з покоління в покоління правду про насильство, вчинене над цією гілкою українського народу.
І.Т.Петрів,
2007р.
http://verbiv.in.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар