16 березня 1882р. народилася Алчевська Христина Олексіївна - Українська поетеса й педагог.

Христина – молодша дочка родини Алчевських, народилася 16 березня 1882 р. у Харкові, в улюбленому місті прожила життя. Її батько Олексій – підприємець, побудував приміщення школи для дорослих й упродовж 50 років утримував заклад, видавав власним коштом підручники. Олексій Алчевський першим замовив бюст Т. Шевченка та встановив його біля власної школи. Мати Христя – вчителька.

Христя та брат Іван дитинство провели в селі. Писати дівчинка почала рано.

Христя писала:

Тобі квіти і сонце милі,

Ти, серцем люблячи красу,

До степу ранком припадаєш

І степ цілуєш і кохаєш…

Христя Алчевська співала й малювала, мала акторські здібності. Здобувала освіту в 1-ій Маріїнській Харківській жіночій гімназії (зараз – школа №6) по вулиці Римарській, відвідувала харківську художню школу. Десятирічною Христя разом із шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал "Товариш" російською, у якому впродовж 1892-1894 рр. поміщала і свої вірші та оповідання. Збереглися листи Христі до батька, писані французькою. 

Після трагічної смерті батька родину утримував брат Христини — відомий співак Іван Алчевський. Брат допоміг Христині пройти педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні (1902).

Її перші літературні твори побачили світ у 1903 році. Того ж року вона побувала на урочистому відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). Там дівчина познайомилася М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Старицьким. У 1904 році вона познайомилася з Ольгою Кобилянською і та побачила "милу, гарну й граціозну істоту з поетичною душею", "людину з сонцем на вустах". Вони листувалися. Христя нагадувала Кобилянській політ меви (чайки) над безкрайнім морем.

Поетеса писала, що на її світогляд вплинули Микола Міхновський та Ольга Кобилянська.

Учителювала Христина Олексіївна в Харкові, викладала українську та французьку мови у тій гімназії, яку сама ж закінчила. 

Щоліта родина відпочивала в Алушті на дачі Бекетових (у чоловіка рідної сестри Ганни, художниці).

Алчевській Христині Олексіївні Ялтинським Градоначальником було видане посвідчення з дозволом малювати етюди в межах Ялтинського Градоначальства. Вона щедро ілюструвала свої пейзажні поезії сонячними акварелями.

На події 1905 року поетеса відгукнулася віршами "Гей, на бій!", музику до яких склав старший брат Григорій.

Гей, на бій! За нами встаньте,

всі зневоленії люди…

Твір вона надіслала до редакції київської газети "Боротьба". Рукопис потрапив до московитів. До харківської квартири Алчевських прийшли з трусом. Однак нічого не знайшли.

До 1917 року вийшло чотири великі та сім маленьких книжок віршів письменниці. Її першу збірку "Туга за сонцем" (1907) позитивно оцінив І. Франко, з яким Алчевська познайомилася у Львові 1906 року. "Від усієї збірки пахне молодістю", — написав про дебют юної Христини Іван Якович. Він відзначав трохи "салонову мову", загалом говорив про "веселу й артистичну" натуру поетки: "Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне…"

Вона пробувала свої сили і в прозі, літературній критиці, публіцистиці, написала дві драматичні поеми, багато перекладала з української мови на російську, французьку і навпаки. Перекладала українською Беранже, Вольтера, Гюго, Жуля Верна, Л. Толстого. Поезії Т. Шевченка та П. Тичини — французькою. 

Після жовтневого перевороту X. О. Алчевська пережила чорну смугу: у 1917-у прямо на сцені помер брат Іван; більшовики виселили родину з власного будинку, доводилося блукати у пошуках ночівлі; голод; у 1920-у смерть матері, брата Григорія. Кілька років Христина мовчала.

У 1929 р. видала спогади про брата Івана "Співак з душею геттінгенською". Написала лібрето опери "Кочубеївна". Остання її праця, драматична поема "Луїза Мішель", вийшла окремою книжкою в 1930 р.

Померла 49-річна Христина Олексіївна 27 жовтня 1931 р. у Харкові, її прах було перенесено на 13-е кладовище.

Джерело.https://uamodna.com/articles/hrystya-alchevsjka/

Автор. Ганна Черкаська.

16 березня 1883р. народився Василь Шанайда - диригент, педагог, бібліограф, громадський діяч (с. Криве, нині Козівського р-ну)

Помер 15 травня 1967р.  м. Детройт, шт. Мічиґан, США).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/16/16-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

16 березня 1934р. народився Роман Іванович Гнатишин, канадський політик Українського походження, у 1990-1995 рр. - генерал-губернатор Канади. (Інші вживані імена - Рамон, Рей.)

16 березня 1934 року народився Роман Іванович Гнатишин, дід і бабця якого були малописьменними емігрантами із Буковини. Навряд чи вони припускали чи навіть мріяли, що їхній син стане сенатором Канади, а онук, ба більше, обійме посаду генерал-губернатора – найстарішу державну посаду в Канаді. Це перший і наразі єдиний українець, удостоєний такої високої посади.

Тож Роман, або, як він сам себе називав, Рей, виріс у забезпеченій родині. Батько на той момент був першим сенатором українського походження, мати Хелен через різні асоціації та організації, зокрема Організацію Об’єднаних Націй, зробила великий внесок у розширення прав та можливостей для жінок. Перебуваючи з самого малечку в такому оточенні, під впливом прикладу своїх батьків, Гнатишин присвятить себе благодійництву і допомозі українській громаді. Під час роботи в Саскатуні він був членом багатьох інституцій та організацій, зокрема й українських.

Після закінчення навчання Роман працював у юридичній фірмі свого батька і паралельно читав лекції в університеті. Потім обирався до парламенту. За свою політичну кар’єру він був призначений і працював на посадах міністра енергетики, гірничорудної промисловості та ресурсів Канади у 1979-1980 роках, головою Таємної ради королеви у Канаді у 1985-1986-х, міністром юстиції і Генеральним прокурором Канади між 1986 та 1988 роком, генерал-губернатором Канади у 1990-1995 роках.

І на кожній посаді він проявляв себе. Як генеральний прокурор посприяв запровадженню законів про покарання за жорстоке поводження з дітьми. Дозволив суддям розпоряджатися майном засуджених злочинців для компенсації їхнім жертвам і дозволив судити в Канаді нацистських військових злочинців. Перебуваючи на посаді міністра енергетики, гірничорудної промисловості та ресурсів Канади він проводив кампанію із забезпечення країни енергоресурсами до 1990 року.

Визнання прийшло до Романа, коли він став лідером консервативної більшості парламенту Канади. Його друзі та опоненти відзначали, що Гнатишин умів посміятися над собою, був щирим і доброзичливим, завдяки дипломатичності міг співпрацювати з кожним.

Потім була невеличка перерва у політичній кар’єрі. Після неї Роман повернувся, і у грудні 1989 року королева Великої Британії і Канади Єлизавета ІІ після наради з канадським прем’єром Брайаном Малруні призначила його генерал-губернатором. Формально він став другою повноважною особою в країні після самої Єлизавети II. 29 січня 1990 року Роман Гнатишин прийняв присягу генерал-губернатора. І хоча спочатку його критикували, він зміг завдяки своїй доброзичливості, невимушеності й відданості державним інтересам завоювати прихильність нації.

Офіційний візит генерал-губернатора Канади Рея Гнатишина до України 28 вересня-1 жовтня 1992 року став знаковою подією для молодої держави. Це був перший візит урядовця такого високого рангу західної держави. Це означало визнання Канадою України як повноцінної держави й стало значною підтримкою політичного іміджу офіційного Києва у світі. Водночас, це був перший офіційний візит Гнатишина на батьківщину його предків. Під час перебування в Україні він посадив дуба, його дружина Герда посадила канадський клен. Серед тих, хто відвідав церемонію, були мер Києва Іван Салій та Левко Лук’яненко, який за радянських часів 26 років провів в ув’язненні й на засланні за відверті погляди щодо незалежності України. Він посадив калину – символ незалежності України.

18 грудня 2002 року після тримісячної хвороби Роман Гнатишин помер. 

Джерело.https://uain.press/blogs/nashogo-tsvitu-po-vsomu-svitu-ukrayinskyj-gubernator-kanady-1010821

Цей день в історії УПА 16 березня.

Творець одого з найперших відділів УПА Олексій Брись (1921—2015) не був навіть членом ОУН. Улітку 1943 року він служив у розвідці військової округи "Турів", з листопада — командир куреня ім. Сагайдачного.

Фото. https://www.istpravda.com.ua

1945 рік

Під час зіткнення з загоном НКВД у Яворівському районі на Львівщині загинув комендант кущової боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Явір».

1946 рік

Загін МВД наскочив на групу повстанців у селі Неслухів на Львівщині. Загинули референт пропаганди районного проводу «Сталь», районна провідниця жіночої сітки ОУН «Любка» та ще один підпільник.

1947 рік

У селі Космач на Станіславщині відбулась сутичка рою сотні «Імені Богуна» УПА-Захід із опергрупою МВД.

1948 рік

У селі Тишковичі на Дрогобиччині підпільники спалили сільську раду.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Мшанець на Тернопільщині. Повстанець Михайло Кравчук – «Чумак» вчинив збройний опір, після чого застрелився.

У сутичці з загоном МВД у селі Ліщини на Львівщині загинув розвідник Василь Кухоль.

У селі Грабів на Станіславщині повстанці знищили одного військового МВД.

1949 рік

Пошукова група МВД наскочила на трьох підпільників у селі Рознощиці на Тернопільщині. Останні відстрілювалися майже дві години. Не маючи шансів на прорив, всі троє застрелилися останніми набоями.

У селі Підліски на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1950 рік

Під час сутички з опергрупою МВД загинув командир кущової боївки Євстафій Касій – «Залізний».

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Бордуляки на Львівщині загинув районний провідник Михайло Шеремета – «Циган».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

16 березня 1946 р. помер генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер (Лук’янівська в’язнична лікарня м. Київ).

Фото. https://old.uinp.gov.ua

Його пращур майор Сінклер був зв’язковим у Пилипа Орлика і поплатився життям за українські інтереси. 

Володимир Сінклер походив з родини спадкових англійських дворян. Володимир Сінклер був офіцером російської армії, народився в Узбекистані, навчався в Оренбурзькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі, з віднакою у званні гвардії капітана закінчив Миколаївську військову академію Генерального штабу (де вчився разом з Олександром Грековим). Став довіреною особою Великого князя Миколи Миколайовича. 1917-го року у званні генерал-майора пішов у відставку за станом здоров’я і переїхав до Києва.

З 1918-го він працював у Військовому міністерстві УНР, згодом – Української Держав Павла Скоропадського.

Після повалення гетьманського режиму служив у Армії УНР, куди його запросив помічник начальника штабу Василь Тютюнник.

Протягом 1920-1921 років він займав посаду начальника Генерального штабу УНР.

«Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов’язки 1-го Генерал-квартирмайстра – незадовго – Начальника Штабу Армії. – писав Євген Маланюк. – Виконував до кінця. А коли той кінець прийшов (в грудні року 1919), генерал опинився в Польщі.

Але знаю напевне, що, коли з кінцем року 1920-го наша Армія була в Польщі інтернована, генерал одразу ж дістав дуже поважні пропозиції від польських військових кіл. Справа йшла про високе становище в Міністерстві військових справ. І от що мені пізніш, у Варшаві, оповідали добре поінформовані люди: на всі польські пропозиції генерал Сінклер мав одну відповідь:

-Бачте, я нічого не мав би проти того, але ж я дав покійному Тютюнникові слово чести. Ні, не можу».

Сінклер жив у Польщі, працював різноробочим. Аж поки наприкінці Другої світової, у березні 1945-го його було заарештовано Смершем і доставлено до київської Лук’янівської в’язниці де він і помер.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

16 березня 1979р. в м.Вестленд (США) помер Український громадсько-політичний діяч, уродженець с.Чернихівці Збаразького р-ну Мирослав Січинський. На знак помсти за кривди заподіяні поляками Українцям, 12 квітня 1908 застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького.

Широкий загал українського громадянства підтримав М.Січинського. Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», дітям масово почали давати ім’я Мирослав. Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув’язнення. У 1911 році втік з в’язниці. Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» і «Народ», входив до проводу Федерації українців США, став співзасновником організації «Оборона України» та редактором її часопису «Українська громада», президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/16/16-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

*******

Народився 11 жовтня 1887 року в с. Чернихівці (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразький район, Тернопільська область, Україна) в сім'ї греко-католицького священика, громадського діяча, посла до Галицького сейму о. Миколи та Олени Січинських. Двоюрідний брат Володимира Темницького, голови Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини, міністра закордонних справ УНР (1919).

Навчався в Коломийській українській гімназії. 1905 року закінчив Перемишльську українську гімназію. Навчався на філософських факультетах Львівського та Віденського університетів.

Належав до УСДП Галичини, брав активну участь у її діяльності, зокрема у виборчих кампаніях.

На знак помсти за кривди, заподіяні українцям (вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту) місцевою (де-факто польською) адміністрацією, 12 квітня 1908 застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті (існують й інші версії мотивів його вчинку). Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, його схвально сприйняли радикальні українські партії та діячі, переважна більшість галицьких українців. Митрополит Андрей Шептицький, духовенство та лідери Національно-демократичної партії суворо засудили вчинок М. Січинського як прояв політичного терору.

Але цей осуд підживив неприхильне ставлення українців до польського панування в Галичині та поміркованої позиції деяких українських політичних кіл. Широкий загал українського громадянства підтримав М. Січинського. 

Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», дітям масово почали давати ім'я Мирослав. Водночас після 12 квітня містами Галичини прокотилася хвиля антиукраїнських погромів.

Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув'язнення. 1911 року Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський організували його втечу. За допомогою двох наглядачів-українців 10 листопада він утік із в'язниці у Станіславові і разом з ними нелегально виїхав до Норвегії, згодом — до Швеції, звідти — до США (1914).

Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» (1914–1917) і «Народ» (1917), входив до проводу Федерації українців США (1915—1918).

1920 — став співзасновником організації «Оборона України» та редактором її часопису «Українська громада».

1933–1941 — президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз). Під час Другої світової війни поступово перейшов на прорадянські позиції, хоча не був апологетом державного устрою СРСР і комуністичної ідеології та практики. У 1930-х роках приїздив до Полтави, а 1959 та 1968 — до Львова (до сім'ї свого гімназійного й університетського товариша Федора (Теодора) Замори).

До кінця життя не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим.

Джерело.

Головин Б., Заячківський О., Мельничук Б., Пиндус Б. Січинський Мирослав-Іван-Андрій Миколайович // Тернопільський енциклопедичний словник. у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль.

100 років тому український студент застрелив намісника Галичини // Газета по-українськи. — 2008.

Вікіпедія.

16 (або 27) березня 1664р. поляки розстріляли Українського гетьмана - Виговського Івана Остаповича.

Іван Виговський — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні(1657–1659).

Джерело: https://dovidka.biz.ua/ivan-vigovskiy-biografiya-skorocheno

Народився близько 1608 року на Овруччині. Випускник Київської братської школи. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де потім ставротмістром.

На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. У ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Після переходу на бік козаків-повстанців працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового генерального писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію.

Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655). Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів.

У квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові та після смерті Хмельницького став регентом при його малолітньому синові — гетьманові Юрієві. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у заколот під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Як і опоненти, намагався, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив заколотників і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське — третю складову Речі Посполитої. За договором проголошувався Руським гетьманом і чигиринським старостою.

Під час козацько-московської війни 1658–1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої.

Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659–1664). 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії у складі війська Речі Посполитої. 1662 року вступив до Львівського братства. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлові Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/ivan-vigovskiy-biografiya-skorocheno 

16 березня 1919р. Пресове бюро 1-го Головного корпусу УГА розпочало випуск газети національно-патріотичного спрямування «Козацький голос».

«КОЗА́ЦЬКИЙ ГО́ЛОС» – газета УГА. Виходила у березні–листопаді 1919 (усього 68 чисел) двічі на тиждень у містах Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Бузька Львів. обл.), Тернопіль і Кам’янець-Подільськ (нині Кам’янець-Подільський Хмельн. обл.). Інформувала про перебіг бойових дій на фронті, причини переходу УГА за р. Збруч та її роль у Визв. змаганнях 1917–21, злочинну суть більшовизму. Висвітлювала позит. ставлення насел. Поділля до вояків УГА та протистояння укр. насел. армії Денікіна. Публікувала матеріали про нац.-політ. та соц.-екон. проблеми українців на етніч. землях, які перебували під владою Польщі, Росії та Угорщини. Осн. рубрики: «Новини», «Телеграми», «Вісті Галичини», «Почтова скринька Галичини», «Зі світа», «З галицьких українських часописей», «З болгарських часописей». Серед авторів та дописувачів – М. Ріпецький, М. Несторович, П. Микитин. Відп. ред. – М. Старосольський.

Джерело. Літ.: Галушко М. Українські часописи Тернополя і Тернопільщини (1886–1944 рр.): Істор.-бібліогр. дослідж. Л., 2008.

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=9232

16 березня 1946р. поблизу с.Дітківці Зборівського р-ну у бою з московитами загинули 19 вояків УПА, в тому числі сотник «Горді­єнко».

Хрест на місці поховання безневинно убієнних галичан — жертв сталінських репресій 1941 р. у с. Дітківці.

Джерело.https://teren.in.ua

******

Цей день в історії УПА 15 березня.

Іван Климишин (1918—1944) — командир Кременецького куреня групи "Богун" (1943—1944). Учасник численних боїв із нацистами та радянськими партизанами, завдяки чому зажив великої слави. Загинув від рук агента НКВД.

1943 року.

15 березня – відділи Леоніда Борейчука – «Стрибайла» та Дмитра Войцешка – «Єрмака» влаштували засідку на німців біля села Корчин на Рівненщині. У бою, що тривав майже три години, знищено 16 німців, 4 поранено, кількох взято в полон. Втрати повстанців – двоє загиблих.

1944 рік

У сутичці з радянськими партизанами в селі Гаї Зарудянські на Тернопільщині загинув районний військовий референт Василь Макар – «Турин».

1945 рік

Дві чоти сотні «Летуни» УПА-Захід у селі Дуброва на Станіславщині атакували похідну колону НКВД. Знищені 11 військових, захоплено кулемет. У перестрілці загинув один повстанець.

У сутичці з загоном НКВД біля села Загір’я на Львівщині пораненим захоплений у полон і помер від катувань підрайонний референт Ярослав Питляр – «Байда».

Кущові боївки ОУН і чота на чолі з «Богуном» УПА-Захід біля села Завидче на Львівщині здійснили засідку на конвой НКВД, що супроводжував 10 заарештованих підпільників. У бою знищені 50 військових і партизанів Ковпака. Загинули «Богун» і ще 7 повстанців. Конвоїри встигли розстріляти 7 арештантів. У відповідь каральна експедиція НКВД спалила декілька хат у Завидчому.

1946 рік

Опергрупа НКВД у селі Підпечери на Станіславщині захопила двох зв’язкових УПА. Обох по-звірячому закатовано.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Йосипівна, Кам’яна Гора, Лагів, Ожидів, Рокитне та хуторах Валуйки і Бір-Кунинський на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі – командир кущової боївки Степан Остюк – «Дунай», станичні Василь Кордоба – «Сірко» і Дмитро Андрійко.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Ваньковичі на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули 6 підпільників.

Зв’язкова УПА Катерина Горон була захоплена загоном НКВД у селі Підгать на Дрогобиччині. Померла під час катувань на допиті.

1947 рік

У селі Стриганці на Дрогобиччині повстанці знищили агента Міністерства заготівель УРСР.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Вовківці на Тернопільщині. Захоплено в полон подружжя підпільників.

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Захоплено кулемет і 21 гвинтівку.

Під час сутички з загоном МВД у селі Стрілків на Дрогобиччині загинули станичний Степан Ковальський – «Крутий» і його заступник.

1948 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селах Волосянка і Покрівці на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У райцентрі Бережани на Тернопільщині повстанець знищив одного військового МВД, а ще одного поранив.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гериня на Станіславщині. Відстрілюючись, Микола Креховецький – «Старий» знищив двох військових, а після важкого поранення застрелився. Також загинув господар хати.

1949 рік

У селі Кропивник на Станіславщині повстанці знищили трьох бійців винищувального батальйону, ще одного поранено.

Двоє підпільників, атаковані опергрупою МВД у селі Рахиня на Станіславщині, загинули в бою. Але перед цим знищили 4 військових.

У сутичці з загоном МВД біля села Риків на Дрогобиччині загинули 4 повстанці з сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

15 березня 1894р. народився Іван Балюк - Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС (с.Трибухівці Бучацького р-ну).

******

Народився 15 березня 1894 року в с.

Трибухівці, нині Бучацький район

Тернопільська область, Україна. У 1913 році закінчив VIІb клас Бучацької державної гімназії, в 1914р. навчання у закладі, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1912—1914 роках. 

Учасник національного молодіжного руху, член повітового проводу філій «Просвіти» , «Січі». 

У липні 1913р. надіслав Володимирові Гнатюку власні записи народних пісень, коломийок, збірник гаївок, зібраних у рідних Трибухівцях і в Джурині (нині Чортківського району).

10 серпня 1914 р. добровольцем вступив до Легіону УСС, мав звання вістуна, четаря. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і

Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю.

Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи». Листувався із СВУ, разом із

Василем Бобинським, Романом Купчинським, Володимиром Кучабським, Іваном Іванцем і Левом Ґецем випускав стрілецькі рукописні часописи.

Могила І.Балюка в с. Завалів. 

Його праці:

«Стрілецький Календар-Альманах Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917» (Львів , 1917) опублікував шість віршів Івана Балюка, об'єднаних назвою «Скошений цвіт», його спогади «Під Галичем», «Листи з поля» до Степана-Юрія Масляка (сина

Володимира Масляка ), також біографічну довідку про нього, вмістив спомини друзів.

*****

27 серпня 1915р. в с.Завалів Підгаєцького району у бою з москалями Іван Балюк. загинув.

Уродженець с.Трибухівці Бучацького району. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю. Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи».

*******

Згадуючи про публіцистів та мислителів з кола стрілецтва відомий стрілецький старшина та громадський діяч Осип Думін писав:

"Єдиний чет. І.Балюк присвячував цим питанням більшу увагу, й тільки його думки ширяли понад морем буденщини. В нього була вдача провідника й письменника. Він мав – як свідчить його близький товариш М.Заклинський – "усі дані на суспільного діяча й команданта". На жаль, Балюка вже 1915 р. між живими не стало".

Джерело сайт teren. Джерело Вікіпедія.

15 березня 1939 року – Карпатська Україна проголосила незалежність.

Добровольці Карпатської Січі. Початок березня 1939. Фото: www.istpravda.com.ua.

Воїни Карпатської Січі. Фото: dazo.gov.ua.

Августин Волошин (1874 – 1945). Президент Карпатської України. Фото: uk.wikipedia.org

1939, 15 березня – Карпатська Україна проголосила незалежність.

Після Першої світової війни територія Закарпаття увійшла до складу Чехословаччини. У жовтні 1938-го року було проголошено автономію Карпатської України зі столицею в Ужгороді, де постав свій уряд. Для захисту краю в Хусті була створена Організація народної оборони «Карпатська Січ». В ніч на 14 березня 1939-го року на Карпатську Україну напала Угорщина. 

15 березня 1939-го розпочалося перше засідання Сойму Карпатської України, на якому проголошено незалежність та прийнято Конституцію. Державною мовою ставала українська. 

Затверджено державний герб-тризуб Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом), синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна».

Таємним голосуванням Сойм Карпатської України обрав першим президентом держави Августина Волошина, а прем’єр-міністром Юліана Ревая.

Відстоювала незалежність своєї держави Карпатська Січ, проте сили були нерівними. На Красному Полі відбулася героїчна битва січовиків з регулярними угорськими військами.

Добровольці Карпатської Січі на день затримати агресора, проте під вечір столицю Карпатської України захопили угорці. Наступного дня – Рахів, 18 березня – останній пункт оборони січовиків Воловець. Окремі підрозділи продовжували боротьбу протягом двох тижнів. Президент Волошин та уряд змушені були виїхати за кордон.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

Федір Яхимович (Теодор) народився 15 березня 1800, с. Белз, тепер м. Сокаль-ського р-ну Львів. обл. — укр. театр. художник і живописець.

робота Ф.Яхимовича.

Джерело 1. www.memory.gov.ua

1800, 15 березня – на Львівщині народився Федір Яхимович, художник-портретист, пейзажист, іконописець, автор театральних декорацій та мініатюр на слоновій кістці. Після смерті батьків він пішки дійшов зі Львова до Відня, де його брат вивчав медицину. Сталося це 1819-го. За прикладом брата Федір Яхимович також почав студіювати медицину, але згодом вирішив займатися малярством. Вився цьому у Віденській академії мистецтв, після закінчення якої займався театральним малярством. Почав працювати у Карльс-Театрі декоратором, а з 1851-го протягом двадцяти років творив у цісарській опері. Його декорації до «Трубадура» використовують і донині.

Також Яхимович писав ікони для іконостасів.

Джерело 2. https://leksika.com.ua

Федір (Теодор; 15. III 1800, с. Белз, тепер м. Сокаль-ського р-ну Львів. обл.—14.IV 1889, Відень) — укр. театр. художник і живописець. У 1827 закінчив віденську АМ. Спочатку працював у теаграх Відня (1851—71 — декоратор придворної опери). Серед творів — оформлення до вистав "Чародійний серпанок", жанрові композиції ("Столярна майстерня", "Продавець ковбас", "Сім'я біля ліжка хворої матері"), пейзажі ("Морська буря", 1845; "Собор св. Стефана"), полотна на релігійні теми ("Великодушність Давида", "Христос в гостях у Марії і Марти", іконостас з 75 ікон для грецького монастиря в горах Лівану), портрети ("Інвалід", 1841) та мініатюри на слоновій кістці.

Літ.: Музика Я. Федір Яхимович. "Мистецтво". 1968. 4.

Джерело. 3 Вікіпедія.

Походив з греко-католицької священичої родини, яка у 19 столітті дала Галичині львівського митрополита Григорія Яхимовича. Студіював у Віденській Академії Мистецтв, яку закінчив 1828 р. і став декоратором віденських театрів, у 1851—1871 рр. був головним митцем Цісарської опери. Його оформлення сцен використовувалося до знищення будинку опери за Другої світової війни (1945 р.).

Крім праці в театрі, Яхимович намалював чимало жанрових та історичних картин, краєвидів. Серед інших: «Геройство Давида» (1841), «Марія і Магдалена» (1842), «Середина церкви Шярів у Відні», «Хрищення Христа в Йордані» (1849, до кінця війни в єпископській палаті в Перемишлі), «Середина церкви св. Стефана у Відні» (1860), «Середина Марійського костьолу в Кракові» (1881) та ін. Яхимович намалював також 75 образів для іконостасу церкви у Лівані й численні портрети, в тому числі родинні, які зберігаються в його нащадків в Австрії. Яхимович був видатним представником класично-академічного мистецтва, типового для його доби і для столичного Відня, якому підлягала тоді Галичина, позбавлена середовища, здатного утримувати митця такого формату. 

15 береня 1911 р. народився Богдан Стебельський, художник - графік, мистецтвознавець.

Богдан Стебельський

Графіка Богдана Стебельського.

15 береня 1911 р. на Івано-Франківщині у вчительській родині народився Богдан Стебельський, художник - графік, мистецтвознавець, редактор та засновник українських періодичних видань, автор наукових праць та ессе, активний діяч Спілки української молоді. Малярству вчився у Краківській академії мистецтв.

На канікулах у складі студентських етнографічних експедицій досліджував Лемківщину. Під керівництвом Володимира Кубійовича студенти відкривали для себе народне мистецтво. Після знайомства з Юрієм Липою та Дмитром Донцовим, Стебельський захопився філософією та ідеологією націоналізму.

У цей час він увійшов до мистецького об’єднання «Зарево», протягом декількох років очолював його. Молоді митці організовували щорічні виставки своїх творів у приміщенні «Просвіти».

Стебельський був прихильником ОУН, за що 1939-го польска поліція запроторила його на півроку до в’язниці. Після повернення з в’язниці він вчителював, став директором мистецько-промислової школи у Яворові. У червні 1941-го року за націоналістичну діяльність Стебельський знову потрапив за грати. Цього разу його відправили до Львова, але завдяки клопотанням Володимира Кубійовича невдовзі відпустили.

Після Другої світової війни виїхав спочатку до Німеччини, потім до Канади. У січні 1947-го у Мюнхені відбулася «Мистецька виставка переміщених осіб», серед виставлених було чимало робіт українських авторів. Тоді ж відбувся з’їзд українських митців, на якому вони заснували Українську спілку образотворчих митців. З’їзд ухвалив резолюцію, співавтором якої був Стебельський. «На українських митців, що знаходяться на еміграції, – йшлося в резолюції,– лягає завдання зберігати і продовжувати розвивати українське національне мистецтво… Репрезентувати українську культуру перед чужинцями».

В Українському вільному університеті він здобув ступінь доктора філософії, редагував газету «Гомін України».

На еміграції входив до Головної управи ліґи визволення України, очолював Асоціацію діячів української культури, НТШ у Канаді, був один із рганізаторів Спілки української молоді, викладав на курсах українознавства імені Юрія Липи.

Помер Богдан Стебельський 27 липня 1994-го у Торонто.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

15 березня 1921р. в с. Конюхи (Тернопільщина) народився Когут Богдан Йосипович - Український письменник, політв'язень, член ОУН, Член Спілки письменників України, Товариства політичних в'язнів та репресованих. Лауреат літературної премії імені Богдана Лепкого.

Богдан Когут народився 15 березня 1921 року у селі Конюхи (Тернопільщина) в сім’ї Йосипа Когута – новеліста, історика, воїна УГА.

Наприкінці 30-х років був діячем підпілля ОУН. Під час війни був арештований німцями. Тричі втікав з-під розстрілу.

1945-го року заарештований СМЕРШ-ем і 1947 року засуджений до смертної кари. Покарання замінено багатолітнім ув’язненням в таборах ГУЛАГу. 1956-го року звільнений з-під арешту з забороною проживання в Західній Україні.

Поселився в Миколаєві. Закінчив Одеський університет за спеціальністю «англійська філологія». Вільно володів англійською, німецькою, польською та іспанською мовами. Викладав англійську в середній школі м. Миколаєва.

У 70-ті роки почав працювати над спогадами про своє життя, які вилились в трилогію «Під чорними вітрами» (почали публікувати з 1995 року), роман-спогад «Терпкий присмак волі» та останній в житті твір «Оповіді каторжанки» про сибірський табір для українських жінок-політв’язнів.

1988 року повернувся до Львова, де й проживав до останніх днів.

Ветеран ОУН-УПА, в’язень сталінських таборів, член Національної спілки письменників України Богдан Когут помер 16 лютого 2011р. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерело.https://zaxid.net/lvivski_deputati_vshanuvali_pamyat_ounivtsya_bogdana_koguta_n1122956

14 березня – день народження і день розстрілу Мирослава Гука – одного з керівників ОУН.

Гімназисти. Справа – Мирослав Гук. Перемишль, 12 лютого 1936 р.

14 березня – день народження і день трагічної смерті Мирослава Гука – одного з керівників ОУН Перемиської округи (Закерзоння) та Чортківської округи (Тернопільщина), відомого у підпіллі за псевдонімами “Григор”, “Код”, “Косач”.

Народився 14 березня 1920 у с. Павлокома Березівського повіту (тепер Ряшівський повіт Підкарпатського воєводства, Польща), відомому у зв'язку зі знищенням тут понад 300 українців польською Армією Крайовою. Виростав у сусідньому с. Ісканя, де його батько тривалий час був священиком.

Закінчив Перемиську гімназію (1938), навчався на рільничо-лісовому відділі Познанського університету (1938-1939), біологічному факультеті Львівського університету (1940), архітектурному факультеті Львівської політехніки (1942-1944).

Член ОУН з гімназії, окружний референт пропаганди І округи Західних окраїн українських земель (Перемищина і Лемківщина; 1945), окружний провідник І округи від вересня 1945.

Восени 1947, після акції “Вісла”, перейшов в Україну, працював на посаді окружного референта пропаганди Чортківської округи (1948-1951). Організував окружну підпільну друкарню ім. Ярослава Старуха, де займався графічним оформленням видань.

Заарештований МГБ 28 квітня 1951, засуджений до смертної кари 17 грудня 1951, розстріляний у Тернополі 14 березня 1952.

Наказом Головного військового штабу УПА ч.1/52 від 20 червня 1952 нагороджений Срібним Ххрестом заслуги УПА.

За матеріалами Володимира Мороза

14 березня 1984р. московити у Києві засудили Марченко Валерія Веніаміновича - Українського письменника й журналіста. Це була друга судимість дисидента Марченка. Йому дали 10 років особливого режиму та 5 років заслання. Через півроку Марченко помре в тюремні лікарні в ленінграді.

Народився Валерій Веніамінович Марченко 16 вересня 1947р – у Києві, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.

Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка. 

На засланні.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

 Цікаві факти про Валерія Марченка

1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/16/1947-narodyvsya-zhurnalist-i-dysydent-valeriy-marchenko

14 березня 1933р. свідчення Голодомору: записка Наркомзему УСРР до ЦК КП(б)У про масову смертність на Київщині. Зазначено, що голодом охоплено 32-34 райони, у 16 районах зафіксовано 123 випадки людоїдства і трупоїдства.

Фото австрійського інженера Александра Вінербергера, який і зробив ті нечисленні знімки. 

******

По Києву підібрано трупів: за січень - 400, лютий - 518, за 10 днів березня - 249. Батьки залишають на вулицях дітей - щодня по 100 малюків.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/14/31219/

Цей день в історії УПА 14 березня.

Фото. http://incognita.day.kyiv.ua

На квартирі „Полісся” у Білогорщі їдять: О. Гасин, Г. Дидик, Р. Шухевич, Г. Конюшик. Ймовірно січень 1949 р.

1944 рік

Загін народної самооборони у селі Монастир Бродський на Львівщині знищив двох радянських партизан, ще двох поранено.

1945 рік

Сотні «Сірі вовки» і «Чорноморці» УПА-Захід у бою з загонами НКВД біля села Худіївців на Тернопільщині знищили 80 військових, у тому числі 16 офіцерів. Втрати повстанців: 5 загиблих, 8 поранених.

Загін НКВД наскочив на групу Нечая УПА-Захід у селі Медвежа на Дрогобиччині. Загинули 17 повстанців, ще 12 захоплені в полон.

Чота сотні «Лісовики» УПА-Захід прийняла бій із потужним загоном НКВД у селі Боків на Тернопільщині. Знищені 30 військових, загинули 24 повстанці.

У селі Малі Дидушичі на Дрогобиччині підпільники поранили начальника райвідділу міліції.

1946 рік

Під час облави загін НКВД біля сіл Пороги та Кричка на Станіславщині з двох боків атакував табір куреня «Сивуля» УПА-Захід. 

Повстанці з боями відступили і відірвалися від переслідувачів. У перестрілці знищені 5 військових, 7 поранено. Загинули двоє воїнів УПА.

У нічному бою з опергрупою НКВД у селі Погар на Дрогобиччині загинули 5 підпільників.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Києвець і Честині на Львівщині загинули двоє повстанців, зокрема член районного проводу ОУН Михайло Жук.

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Ступниця на Дрогобиччині загинули кущовий провідник «Осип» і ще один повстанець.

1948 рік

У райцентрі Перегінське на Станіславщині підпільники поранили двох військових.

Пошукова група МГБ біля села Маслова на Тернопільщині захопила криївку повстанців, які вночі здійснили напад на сільраду, знищивши агітаційну літературу. Загинули командир районної боївки СБ Петро Дідик – «Зенко» і ще 7 повстанців.

Сотня «Імені Хмельницького» прийняла бій із загоном МВД під час облави у селі Волошиново на Дрогобиччині. Знищені 3 військових, стільки ж поранено. Втрати підпільників – двоє загиблих.

Чота сотні «Басейн» УПА-Захід у селі Райтаревичі атакувала конвой арештантів-лісорубів. Знищений капітан МВД, двоє сержантів роззброєні і відпущені.

1949 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селах Свидник та Ракове на Дрогобиччині повстанці знищили лейтенанта МГБ. Загинув один підпільник.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

14 березня 1897 р.народився Василь Іванович Атаманюк (псевдо Василь Яблуненко) - Український письменник (поет, перекладач, літературознавець), політичний діяч - жертва московського терору.

Фото: nemaloknig.info.

Поет, перекладач, жертва сталінських репресій.у селі Яблунів на Івано-Франківщині 

Походив з бідної селянської родини. Пройшов військовий вишкіл разом із українськими січовими стрільцями. В роки Української революції 1917-1921 років жив у Катеринославі, де працював у редакції газети «Боротьба» та завідувачем трудової школи. 

Входив до партії боротьбистів. 1922-го він переїхав до Києва і увійшов до літературного об’єднання «Західна Україна».

Василь Атаманюк-Яблуненко видав близько десятка збірок віршів та творів для дітей, перша з яких «Як сурми заграли до бою» вийшла 1916-го року. Повісті «Тяжкі роки» (1930 рік), «Батіг і багнет» і «Крізь кривду і кров» (обидві датовані 1932 роком) були останніми. Атаманюк укладав антології, протягом 1923 – 1931 видав шість книг різної тематики – «Нова єврейська поезія», «Сатира і гумор», «Літературні пародії», «Антологія західноукраїнської поезії» у трьох томах.

Січовий стрілець Василь Атаманюк. 

31 січня 1933-го Василя Атаманюка заарештували радянські спецслужби у справі Укрїнської військової організації. Поету інкримінували керівництво київським осередком УВО (начебто він діяв під прикриттям літературної організації «Західна Україна») та звинуватили в «контрреволюційній діяльності, спрямованій на знищення радянської влади й відновлення української буржуазно-демократичної республіки».

1 жовтня того ж року його засудили до 5 років ув’язнення. Покарання відбував у Карлазі (Карагандинський виправно-трудовий табір) та на Соловках. 1 березня 1935-го він звернувся із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВС у Москві. «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, – писав у зверненні Атаманюк, – били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами… Мене довели до безвольного несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах». 1937-го він надіслав прохання про помилування до Йосипа Сталіна.

9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВС засудила Василя Атаманюка до розстрілу. Прах поета покоїться в урочищі Сандармох.

«Одлетів як лист…»

...Одцвіли вже сади одшуміла вода

Затуманились хвилі –

Був у мене один що мене б і згадав

Може б часом згадав –

Але він – у могилі

Одлетів я мов лист наче човен одбивсь

Заблукався як вітер

І забув де ходив розгубив що любив –

Наче вихлюпав з відер…

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua