Загальна кількість переглядів!

субота, 29 лютого 2020 р.

Цей день в історії УПА 1 березня.

Члени Кременецького Надрайонного проводу в криївці. 1950 р.

1943 рік
У селі Олександрія на Рівненщині повстанці вбили німецького коменданта охорони залізничного мосту.

1945 рік.
У бою з опергрупою НКВД у селі Кальна на Станіславщині загинув ройовий Іван Придиба – «Двигун». Ще один повстанець пораненим потрапив у полон і був по-звірячому закатований.

Командир боївки СБ (Служби безпеки ОУН) загинув у зіткненні з загоном НКВД у селі Румно на Львівщині.

1946 рік.
Під час зіткнення з загоном МВД у Великомостівському районі на Львівщині захоплений у полон редактор журналу УПА «Стрілецькі вісті» Василь Годованський.

У зіткненнях із загонами МВД у селах Вулька Мазовецька, Лучківці та Черчик на Львівщині загинули троє повстанців.

Під час облави в селі Попівці на Львівщині кілька повстанців потрапили в полон, але змогли вбити конвоїра і без втрат відступити.

1947 рік.
У зіткненні з опергрупою МГБ та внутрішніх військ у селі Тамановичі на Дрогобиччині загинули станичний «Олег» та ще двоє підпільників, двоє дівчат потрапили в полон.

Двоє повстанців нарвалися на засідку загону МВД у селі Мшаниця на Тернопільщині. Один загинув, інший знищив 1 військового, ще одного поранив та зумів прорватися.

У бою з загоном МВД у селі Покропівна на Тернопільщині загинув оргреферент надрайонного проводу ОУН Ярослав Буяр.

1948 рік.
У селі Рудники на Львівщині повстанці знищили двох військових МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бишев на Львівщині. Троє підпільників майже чотири години відстрілювалися, знищивши двох і поранивши трьох військових. Двоє повстанців загинули в бою, третій застрелився.

У селі Буховичі на Дрогобиччині повстанці знищили бійця винищувального загону.
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Сушиця Рикова на Дрогобиччині загинули 5 повстанців, серед них – районний референт пропаганди «Косак» та командир боївки СБ «Чорнота».

1949 рік.
Пошукові групи МВД захопили криївки в селі Туринка на Тернопільщині (всі оточені повстанці застрелились) та біля села Ісаївці на Дрогобиччині (загинув надрайонний провідник Дмитро Кмит – «Зов»).

У селі П’ятигори на Рівненщині повстанці знищили начальника райвідділу МВД та дільничного міліції, захопили автомат, гвинтівку, пістолет.

Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Великі Глібовичі на Львівщині підпільники знищили військового, але втратили двох вбитими.

У селі Андріївка на Львівщині повстанці роззброїли двох бійців винищувального батальйону та спалили колгоспну скирту.
9 повстанців (зокрема господарчий надрайонного проводу Теодор Муйла – «Вуйко») загинули, прийнявши бій із загоном МВД у селі Недільня на Дрогобиччині.

1951 рік.
У сутичці з загоном МВД у селі Рівня на Станіславщині загинув районний референт СБ Дмитро Петрів – «Остап».

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 29 лютого.

Фото. Купчанко Іван Денисович - «Сокіл».

1944 рік.
У бою з полком поліції СС у селі Горбкові на Львівщині загинув 1 повстанець.

Група повстанців біля села Сіянці обстріляла роту червоноармійців на 12-и підводах. Внаслідок перестрілки знищено 1 військового, захоплено 6 підвід (із них чотири з мінами). Решта відійшли до села Садки, де знову потрапили під обстріл. Знищений лейтенант Конюшко.

1948 рік
Під час облави загонів МВД у лісі біля села Кривка на Дрогобиччині загинули кущовий провідник Євген Андрейчин – «Бистрий» та зв’язкова.

1952 рік.
У зіткненні з опергрупою МГБ у селі Бережниця на Дрогобиччині загинув районний провідник ОУН Франко Бем – «Дуб».

Підготував Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті

середа, 26 лютого 2020 р.

Дмитро Гринь загинув сьогодні 26 лютого внаслідок підриву на міні, боєць родом з Сумщини.

Сьогодні Шостка понесла ще одну втрату - на фронті героїчно загинув житель нашого міста Дмитро Гринь, 1992 року народження. Після закінчення ЗОШ № 5 Дмитро навчався у ВПУ-19. Починаючи з січня 2019 року молодий чоловік проходив службу за контрактом у лавах Збройних сил України. Служив старшим водієм мотопіхотного відділення. Дмитро Володимирович загинув під час виконання бойового завдання.

міський голова Шостки Микола Нога.

26 лютого 1944 року с. Капітулка... «Добий цю дитину, нехай не мучиться...» свідчення Федора Панасюка. Тетяни Мосурець.

Федір Панасюк.
Тетяна Мосурець.
Краєзнавець Ярослав Царук.

У кутку хати лежала п’ятирічна дівчинка з пробитим животом і стікала кров’ю. Коли незнайомі люди привели у кімнату її батька, маля сказало: «Тату, я ще не забита». На що «гості» відповіли: «Добий цю дитину, нехай не мучиться»… Це була українська дитина. А якби й польська, німецька, китайська чи взагалі без роду і племені, невже хтось би зміг виправдати таке звірство чи вдавати, що нічого не сталося, що все гаразд?

26 лютого 1944 року у село Капітулка (нині це територія Володимир–Волинського району) прийшла польська поліція. Вони увірвалися в хату, де мешкало кілька сімей. Без жодних пояснень розстріляли всіх, кого знайшли. Будинок спалили. У тій бійні вижила одна–єдина дитина, яка сховалася в бочці, а через десятки літ розповіла про те, що сталося, місцевому краєзнавцю Ярославу Царуку.

Цей чоловік пам’ятає страшні похорони цілих родин, що мешкали по сусідству. Події 1943–1944 років, що нині допомагають піднімати рейтинги політичним партіям у Польщі та Україні, для нього — власна трагедія.

Протягом багатьох літ він шукав свідків, записував прізвища загиблих, намагався з’ясувати, хто і де похований із закатованих українців. У нього тоді був лише один «напарник» — велосипед. Краєзнавець навіть розмовляв із тією залізякою на розбитих сільських дорогах. Більшість не розуміла, чому він цим займається, а хто розумів, той не надто переймався. Сам Ярослав Васильович так пояснює мотиви своєї праці: «Мене послала неправда, яку про нас говорять поляки. Я ж був свідком тих подій і не розумів, чому так…»

Після падіння радянської імперії на Волинь почали приїжджати сусіди з-за Бугу і ставити тут хрести. Здавалося б, нічого поганого у тому не було. Втім, на монументах згодом з’являлися таблички зі страшними цифрами. Наприклад, поблизу села Верба Володимир–Волинського району зазначалося, що тут загинув 161 поляк. І, певно, ніхто й не звернув би на це уваги, якби не було живих свідків тієї біди.

78 українців і 4 поляки вбито за два воєнні роки у Вербі. Такі дані озвучив у 2016-му мешканець села Федір Панасюк. Він бачив розрубану руку і рану під серцем у молодої жінки Ксенії Рой. Був знайомий із Марчаками — батьком і двома синами, які безпечно пішли на сінокіс і живими звідти не повернулися. Він пам’ятає, як із криниці діставали тіла закатованої сім’ї Ткачуків. На дні того колодязя було 5 дітей.

Вони могли б дожити до наших днів, особливо немовля, яке вбивці прокололи багнетом. Про це вже згодом розповів місцевий старожил Степан Кравчук.

Він підтвердив свідчення свого односельця. А ще згадав про поляків, які тут загинули від рук українців. Це були дві сім’ї — Левандовські (подружжя похилого віку) і Марцінковські (чоловік з інвалідністю і дитина). Напевно, ті люди також не заслужили смерті, як і десятки їхніх сусідів. 
Пан Федір розповідав: коли старшого Марчака сини попередили, що у село йдуть озброєні поляки, він відповів, що нічого поганого нікому не зробив і його немає за що кривдити.

— Вони зараз нам роблять той геноцид, треба й українцям зробити, — каже Тетяна Мосурець — ще один очевидець тих подій, але вже з іншого села — Заболоття. Йдеться про визнання трагедії на законодавчому рівні. Коли ми завітали на її подвір’я, вона ледь ходила, спираючись на дві палки, але добре пам’ятала, як убили її сімох (!) родичів.
Бабуся припустила, що у трагедії волинських сіл найперше винні фашисти, адже вбивства розпочалися, коли радянські війська почали відвойовувати окуповані землі.
— У всьому винен «німець», ну і, звичайно, поляки, і "наші…?!"

Всього ж у Заболотті, за підрахунками пані Тетяни, загинуло 29 українців і одна ненароджена дитина та 5 поляків.
Показуючи нам місця трагедій, Ярослав Васильович найдовше затримався на цвинтарі села Стенжаричі. Довго стояв біля могили, мовчав, молився…

На надгробку були написані імена 53 українців — мешканців села Стрілецьке. 47 із них загинуло в один день. У день, який добре пам’ятає краєзнавець. Тоді дорослі не пускали дітей на подвір’я закатованих, бо там стояли «озера» крові.

Ярослав Царук дослідив, що у Володимир–Волинському районі загинуло близько 700 поляків, тоді як польські історики Владислав і Єва Сємашки стверджують, що майже півтори тисячі. Також сусіди пишуть, що на відплату вбили 69 українців, волинський же краєзнавець встановив імена 1244 осіб, ще близько 200 — невідомі.

А тим часом 6 лютого 2018 року президент Польщі Анджей Дуда підписав закон «Про Інститут національної пам’яті», яким, зокрема, заборонено пропаганду «бандеризму» як ідеології, що, мовляв, спричинила вбивства багатьох поляків. Про українців, які загинули від рук польських формувань, там, звісно, нічого не сказано.

Джерело «Волинь-нова» volyn.com.ua.
Краєзнавець Ярослав Царук.

Цей день в історії УПА 26 - лютого.

Станичний у Косівському районі Василь Палинюк–“Ненаситець” (зліва).

1944 рік.
Загін повстанців (до 50 чоловік) біля села Перемилівка на Рівненщині атакував конвой, що супроводжував 11 заарештованих підпільників. Під час нападу конвоїри намагалися знищити полонених, загинули троє осіб, декілька зазнали поранень. Повстанці знищили сержанта і червоноармійця та звільнили вцілілих арештантів.

1946 рік
Пошукова група НКВД захопила криївку біля села Старий Кропивник на Дрогобиччині. Загинули надрайонний провідник Михайло Дідик – «Сірий» та ще двоє повстанців, двох захоплено в полон.

Сотня «Опришки» УПА-Захід влаштувала засідку на пошукову групу НКВД, що переслідувала загін, під горою Стовба на Станіславщині. Знищено 19 військових, решта в паніці розбіглися.

В оборонному бою з загоном НКВД у селі Конюшки-Тулиголови на Дрогобиччині загинули надрайонний референт СБ «Рубай», районний референт Софія Мовчан і 13 воїнів УПА.

Під час зіткнення з опергрупою НКВД на хуторі Литвин на Львівщині знищені офіцер і 1 військовий. Загинули 4 повстанці, семеро зуміли прорватися.

1947 рік
Опергрупа МГБ та полк внутрішніх військ у селі Йосиповичі на Дрогобиччині захопили в полон повстанця «Чорного».

1948 рік
Під час зіткнень із загонами МВД у селах Тернава та Млинська на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

1949 рік
У селі Сілець Беньковий на Львівщині повстанцями знищені голова колгоспу, секретар сільради та голова земельної комісії.

Під час зіткнень із загонами МВД на Дрогобиччині, в селі Дуліби загинули референт районного проводу Степан Соколик – «Марко» та ще два підпільника, а в селі Юсиптичі – знищені 2 військових, троє поранені.

1950 рік
Група повстанців змушена була вступити в бій із загоном МВД у селі Тучне на Львівщині. Загинули 4 підпільника, серед них – окружний референт СБ «Демид».

Сергій Горобець 


вівторок, 25 лютого 2020 р.

Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг - "государственный особо режимный лагерь")

Вигляд на 5-й лагпункт (зону) Мінлагу - "Інтауґоль". 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху.
Євген Грицяк - уродженець Прикарпаття, член Молодіжної сітки ОУН, солдат Четвертого Українського фронту, керівник повстання в 4-ій зоні Горлагу
Жінки-політв'язні на роботі в копальнях. Архів ЦДВР.
Табірний цвинтар.
Табірне весілля.

Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг - "государственный особо режимный лагерь") Норильська невипадково мав серед в'язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо "незручних" для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, "на вимирання". 1953 року в Горлазі перебувало 30 тисяч ув'язнених.

Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука.
Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в'язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в'язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська.
В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили
вояки ОУН-УПА . Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі.
 "Всім сукам (кримінальним злочинцям, які перебували на службі у табірного керівництва) табору роздали "для самооборони" фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів", - згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі.

Жорсткий режим серед в'язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та "блатних". Через це потерпали "політичні". Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать.
"Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, "бандерів", чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків", - пише Євген Грицяк.
"Ми знаємо, з ким маємо справу"
Умови в Горлазі були жахливими. В'язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. "По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба", - розповідає вінничанка Агафія Книш.
Глибина котлованів сягала трьох, п'яти, а часом і десяти метрів.
Іван Кривуцький, колишній в'язень 4-го табірного відділення згадує: "Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає "Кипучая летучая", а в кожній колоні зі 100 чоловік одного-двох несуть уже неживих, а трьох-чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть".

Продовження тут. 
https://www.istpravda.com.ua/digest/2011/05/31/41311/view_print/


понеділок, 24 лютого 2020 р.

Олег Кандиба-Ольжич.

Спраглим серцем жадібно лови
Рокіт сурми, що зове до бою,
Ще пройдуть по вулицях Москви
Наші сотні пружною ходою!
Ще настане невблаганний день,
Коли буде, квилячи, тулиться
До козацьких кованих стремен
І зрадлива Західна столиця.
Тільки душі, тільки стиски рук
Злить в одному дужому хотінні
І осліплять все живе навкруг
Перемоги вії полумінні.

О. Ольжич.

Тіло героя було наказано спалити у крематорії. Олег Ольжич. Поет національного героїзму. У радянські часи його ім’я було під жорстоким "табу".

Останнє фото Олега Ольжича. 1944, незадовго до арешту.

Водночас без цієї людини неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 1920-1940-х рр., не кажучи вже про національно-визвольний рух періоду Другої світової війни.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали "ворогами народу".

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях.

До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Ґрунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем.

Євген Коновалець і наша доба
Як стверджують біографи Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У 1928 році в Празі з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом О. Лелека. Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року в журналах "Літературно-науковий вісник", "Студентський вісник" публікуються перші вірші поета.
Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у "Віснику" забезпечили йому "одне з перших місць емігрантського Олімпу".

У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації українських націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував "Культурну референтуру ОУН", яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехословацької Республіки.
У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою утворила "революційний провід ОУН". Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.
"Найкраща людина, яку можна мати за вождя". До 120-річчя Андрія Мельника
З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві. З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета "Українське Слово", організовуються інші українські інституції.
З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині. Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема, найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.
Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену та Михайла Теліг, Івана Рогача, Петра Кошика, Ореста Чимеринського та інших чільних діячів ОУН.
На той час О.Ольжич як заступник голови ОУН фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.
"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення "Куреня смерті", загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога.

Очевидно, він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея нових Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Але О. Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Німці чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН.
Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О. Ольжича відбувся через "провал" однієї з його зв’язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля.

Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки "Революція рве кайдани", де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу.
Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951).

Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття другого фронту. У всякому разi можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із малодосліджених у його біографії й потребує додаткового вивчення.
Як особу, особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом — у концтабір Заксенхаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Джерело. https://www.istpravda.com.ua

неділя, 23 лютого 2020 р.

23 лютого 1952 року пошукова група МГБ натрапила на бункер із відкритим люком біля села Дзвиняч на Станіславщині.

Зліва Михайло Дяченко, в центрі – Ярослав Богдан, справа – Омелян Кочій. Архів СБУ.

Після тривалого бою застрелились сім повстанців, серед них районний провідник Онуфрій Онуфряк – «Орест», крайовий референт пропаганди і поет Михайло Дяченко – «Марко Боєслав».
Михайло Дяченко (псевдо: «Марко Боєслав», «Гомін») (1910-1952) – член Української Головної Визвольної Ради, ідеолог, публіцист і пропагандист збройного підпілля ОУН-УПА, поет.

Народився 25 березня 1910-го в селі Боднарів на Івано-Франківщині. Навчався на правничому факультеті Львівського університету. Пройшов через польські тюрми (1937, 1939). У 1939-1941 роках проводив активну громадсько-просвітницьку діяльність на Холмщині. За дорученням Проводу ОУН, керував діяльністю «Просвіти» у рідному селі (1941-1944).

З осені 1944-го – на нелегальному становищі. Член референтури Карпатського крайового проводу ОУН (1944-1947), редагував журнал «Чорний ліс» (1947-1950) та інші підпільні видання. За літературну, журналістську і пропагандистську діяльність нагороджений Срібним хрестом заслуги (1948). У 1950-1952 роках – керівник пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН.

Автор поетичних збірок «За волю» (1945), «На столі на сіні» (191947), «Вітчизна кличе» (1948), «Із днів боротьби» (1949), «Напередодні» (1950), «Непокірні слова» (1951) та інших.

Підготував Сергій Горобець

субота, 22 лютого 2020 р.

“Фотографії повстанської могили збереглися в Сибіру, куди їх в посилці вислав дід”

У Кальному на Зборівщині відродили історію пам’ятки, яка дивом збереглася на старих світлинах.

Діяльність Української повстанської армії – одна з найтрагічніших і сторінок історії нашої країни. У складних умовах воєнного лихоліття УПА стала стержнем, що формував патріотичний дух. Трагізм боротьби полягав у тому, що вона була приречена на поразку, численні жертви та майже півстолітнє паплюження комуністичним режимом. Невизнання та тавро “ворогів народу” пронесли члени ОУН-УПА через ціле життя або загинули з ним.

Особливу історію, пов’язану з УПА, пам’ятають у Кальному. Мешканці села героїчно допомагали створювати “армію без держави”, яка мужньо боролася за визволення рідної землі. Великі жертви та готовність на самопожертву з боку повстанців мали повагу та пошану серед молоді в 1943-44 роках. Як символ вічної боротьби та пам’яті стали могили, які насипали в селах у той час.

Символічна могила “Борцям за волю і незалежність України” була висипана у 1943 році у Кальному на горі Говда. До сьогоднішнього дня могила не збереглася, неможливо дізнатися і місце розташування. Нині там росте сосновий ліс, який за радянської влади висадили спеціально у 1971 році, щоб приховати будь-які сліди патріотичної діяльності УПА.

Могила була розгорнута у 1952 році, але свідками її існування у Кальному стали фотографії з відкриття пам’ятки, які збереглися у сімейному архіві родини Ткачук.
“Мій тато казав, що коли відкривали могилу, то зробили фотографії, – пише у спогадах Володимир Ткачук. – Їх мали всі родини повстанців, але коли відбулася облава у 1946 році, то фотографії понищили, бо за ними шукали “совєти”. Це були прямі для них докази на суді. Згідно з вироком суду, родини Глинських, Ткачук, Боднар, Щербань, Гнатів, Будних, Яцків були виселені в Сибір. Нас виселили 29 жовтня 1947 року в Кемеровську область у місто Прокопівськ. Молодих і здорових забрали на шахти, а сім’ї з дітьми – до колгоспу. Нашу сім’ю розділили: маму і нас, трьох дітей, відправили в колгосп, тата – у тюрму в Комі СРСР. По дорозі у Сибір помер з голоду найменший брат Павло, який говорити не вмів, а їсти просив – тягнув все ручку. Ми жили в гуртожитку разом з іншими сім’ями переселенців. Ніхто нічого нікому не розповідав. У 1955 році вернувся тато, і в той рік нас, дітей, першими пустили в Україну. У 1956 додому вернулася мама і тато, фотографії з відкриття могили збереглися в Сибіру, куди їх в посилці вислав дід”.

За спогадами очевидців, могила високо здіймалася над Кальним.

“Люди з усього села, жінки і чоловіки, працювали день і ніч, – згадує Михайло Кобіль. – То була тяжка праця. Землю возили фірами, бо могилу сипали на найвищому місці Кального. Вона була висока, до восьми метрів, триярусна, обкладена дернягами. На горбку стояв березовий хрест і золотий тризуб. Могилу прибирали квітами, вінками з барвінку та гіллям ялиці, а також ставили портрети Шевченка та Франка. Коли відправляли службу, було дуже багато людей, хлопці з УПА, з інших сіл. У той день робили фотографію”.

… Пройшли роки, споглядаєш на пожовклі світлини – і бачиш важливі події нашої історії. Долі наших краян вплетені в книгу української держави, яку ми сьогодні продовжуємо творити. Пам’ятаймо та шануймо свою історію, заради миру, добра і України.

Автор. Марія Хілярська, вчитель історії ЗОШ І-ІІ ступенів с. Кального.

Як у Новому Зборишеві справляли повстанське весілля.


Закохані повстанці Василь Сарчук і Лідія Зубрицька (Сарчук)

1951-й рік. На Волині триває кровопролитне протистояння українських патріотів і російських окупантів. Активні члени підпілля усе ще не втрачають надії. Більше того – вони намагаються будувати своє приватне життя, незважаючи на страшні реалії війни за волю України.

Документи того періоду доносять нам правду про вражаючу долю двох людей, учасників УПА, котрі 1951 року вирішили одружитися. Уявімо собі тогочасні події: совєтська влада офіційно оголосила про розгром УПА і націоналістичного підпілля, позаду вже – обіцянки про амністію для українських повстанців. Але в лісах ще лунають постріли, гинуть як українські патріоти, так і совєтські урядники та карателі.

І цього ж року в селі Новий Зборишів, що поблизу Берестечка, відбувається повстанське весілля. Об’єднати свої долі вирішили керівник районового проводу ОУН Яків ( Василь Сарчук , родом із сусіднього Радехівського району) і друкарка окружного проводу ОУН Оля ( Лідія Зубрицька, волинянка, родом із Луцького району). Про романтичні і трагічну історію кохання повстанців йдеться у книзі нашого земляка Андрія Криштальського «ОУН і УПА на Горохівщині».

Як же так сталося, що ці двоє людей зустрілися у підпіллі?
Про Якова в совєтських документах знаходимо згадки надто раніше – 15 листопада 1944 р. його боївка нібито ліквідувала завідуючу клубом села Новий Зборишів Євстахію Богданову, очевидно, за звинуваченням в антиукраїнській агітації на своїй посаді. Такі випадки були не рідкісними, як правило, повстанці проводили співбесіди зі ставлениками режиму, пояснюючи, що антиукраїнська діяльність призведе до загибелі. Керівників різних ланок культосвітньої сфери контролювали за поширення совєтської преси, агітації за вступ до комсомолу, публічні виступи на підтримку окупантів.

Згодом, після загибелі попереднього керівництва районового проводу ОУН, його очолив Яків. Тоді уже загинув керівник окружного проводу ОУН Стемид, а новий очільник проводу Ярош змінив місце дислокування. Тепер його штаб перебував недалеко від Берестечка. Тут містилася підпільна друкарня проводу, працівники якої в нелюдських умовах продовжували тиражувати антисовєтську літературу й пропагандистські матеріали. На жаль, не вдалося віднайти точне місце її розміщення, можливо, друкарню перевозили з бункера в бункер.

Однак, аналізуючи тогочасні звіти й документи, можна зробити припущення, що окружний провід також знаходився недалеко. Саме в штабі Олександра Савири (Яроша) Василь Сарчук і зустрів Лідію Зубрицьку – підпільницю зі стажем, яка вже не один рік перебувала в ОУН і УПА. Вона, акушерка за освітою, спочатку працювала в шпиталі куреня Рубащенка, потім була друкаркою в штабі згадуваного нами Стемида, а після його загибелі продовжувала виконувати свої обов’язки під керівництвом Яроша.
На щастя, у волинському архіві збереглися фотографії цієї закоханої пари. Гадаю, коментувати їх не варто – старі фотознімки промовляють самі за себе.

«Ще до вступу у шлюб із «Яковом» я на своїй друкарській машинці виготовила бланк свідоцтва. А після весілля «Зарічний» (іще одне псевдо Яроша, – А. К. ) сам заповнив це свідоцтво, завірив своїм підписом. Розписалися ми з «Яковом» у присутності свідків – оунівців «Лукаша», «Левка» і «Арсена», – пояснювала згодом під час допитів у МГБ Лідія Зубрицька.

Вінчання, звичайно ж, відбувалося українською мовою, бо на територіях, підконтрольних УПА, тривав процес створення Української автокефальної церкви, а священики нерідко допомагали українським патріотам.

На той час Лідії було 27, а Василеві – 29. Зубрицька взяла прізвище чоловіка. А незабаром у них з’явився первісток, якого назвали Василем.

Саме в цей період підпілля зазнало катастрофічних втрат. Незадовго, 3 лютого 1951 р. в оточеному емгебістами бункері в
селі Борисковичі гинуть друзі Якова – члени Берестечківського районового проводу ОУН – бойовики Матвій ( Сергій Коновальчук з Нового Зборишева) , Олекса (Іван Павлюк ), Корній (Андрій Сиротюк). А 30 серпня цього ж року їхній командир – Василь Сарчук.
Овдовіла Лідія Сарчук пробула на волі недовго. 4 грудня її затримала в селі Лобачівка опергрупа МГБ. При ній знайшли фотографії повстанців, пістолет і свідоцтво про одруження. Сина відібрали, а саму її запроторили на 10 років ув’язнення в комуністичних концлагерях смерті.

Відомо також, що малолітній син Сарчуків згодом за допомогою небайдужих людей звертався до генерального прокурора СРСР з проханням повернути йому маму. На жаль, нелюдський режим, який перемелював і зараз перемелює людські долі, залишився до цього прохання глухим.
А нам, нинішнім волинянам, залишилася на згадку романтична і водночас героїчна історія про повстанське весілля у Новому Зборишеві.

Андрій КРИШТАЛЬСЬКИЙ
https://rayon.in.ua/

22 лютого 1943 року загинув Григорій Перегіняк (псевдо: «Коробка», «Довбенко»).

Фото з польської кримінальної справи 1935 року.

Організатор збройних відділів УПА на Волині.
Народився 8 січня 1908-го в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині, земляк Степана Бандери.
Від початку 1930-х – в ОУН. Після вбивства сільського війта, який вважався зрадником, добровільно здався поліції і був засуджений поляками на довічне ув’язнення (1935). Звільнився у вересні 1939-го. Пройшов військові курси ОУН (1940), учасник однієї з похідних груп ОУН (1941).
У жовтні 1942-го на Волині сформував першу сотню УПА, складену переважно з вихідців з інших регіонів. Сміливий напад боївки Григорія Перегіняка 7 лютого 1943-го на будинок німецької жандармерії у містечку Володимирці на Рівненщині вважається початком широкої антинацистської боротьби Української повстанської армії.
Загинув 22 лютого 1943-го в бою з німцями біля містечка Висоцьке на Рівненщині. «Під час нападу німців Г. Перегіняк був не в таборі, а на сусідньому хуторі. Почувши шум бою, він спробував дістатися до свого відділу, але натрапив на німців і загинув у перестрілці», – уточнює Іван Патриляк.
Григорій Перегіняк ("Довбенко", "Коробка") — командир першої сотні УПА. Загинув 22 лютого 1943 року в бою з німцями під Висоцьком. 

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua 

пʼятниця, 21 лютого 2020 р.

25 лютого виповнюється 100 років від затвердження Тризуба державним Гербом Української Народної Республіки.


Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала Тризуб. В українському діловодстві Тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювалися урядові документи. Виготовлення печатки ініціював Генеральний писар Павло Христюк. До розроблення долучив знавця старовини Миколу Біляшівського.

Після проголошення 22 січня 1918 року самостійності України, гостро постало питання про офіційне затвердження державної символіки. Через війну з більшовиками оголошувати конкурс або проводити широке обговорення ескізів не могли. Під натиском ворога Центральна Рада вимушена була покинути Київ і перебралася до Житомира, звідти– до Сарн і нарешті – до Коростеня де 25 лютого 1918 року на засіданні Малої Ради (орган Центральної Ради, що діяв між сесіями) був затверджений Герб Української Народної Республіки. Майже через місяць 22 березня Мала Рада схвалила зображення герба авторства відомого художника Василя Кричевського – Тризуб князя Володимира Великого, обрамлений оливковим вінком.

За часів Гетьманату Тризуб залишився в геральдичному вжитку. 24 листопада 1918 року спеціальна комісія схвалила проекти герба та печатки, підготовлених Георгієм Нарбутом, проте проекти не були затверджені.
За часів Директорії гербом відновленої Української Народної Республіки служив Тризуб без вінка. 21 січня 1919 року комісія у справах вироблення проекту герба УНР дійшла висновку, що соборна Україна має поєднати емблеми УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, а також знак князя Володимира. Із 22 січня 1919 Тризуб включили до крайового герба Західної області Української Народної Республіки.

У міжвоєнний період Тризуб став символом боротьби українців за свободу.
Його використовував Уряд УНР у еміграції та різні політичні організації. В тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був Тризуб із мечем на місці середнього зуба.

Тризуб містився в символіці і мельниківської, і бандерівської гілок ОУН. У зв’язку з проголошенням Акта відновлення Української Держави похідним групам видали інструкції “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” із зобов’язанням вивішувати Тризуби, національні й організаційні прапори на всіх “видних місцях” (будівлях державних установ).

Символіка державності позначилася і в Українській повстанській армії: на елементах одягу, передусім головних уборах – мазепинках, петлюрівках, а також ременях. На них кріпили різного роду Тризуби. Інколи на одностроях були нарукавні нашивки із Тризубом.
В СРСР Тризуб був заборонений. Для комуністичного режиму він лишався ознакою націоналізму. У 1960–1980 роках КГБ неодноразово займалося справами про використання націоналістичної символіки. Так, 30 грудня 1967-го синьо-жовтий прапор із Тризубом ще й з написом “Ще не вмерла Україна, і слава і воля” – на будівлі Кіровського райвиконкому в Дніпропетровську (тепер – Дніпро); 23 квітня 1970 року – в телефонній кабінці в Чернівецькому університеті; 7 січня 1984 року – над поштовим відділенням села Демидового на Львівщині.

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року Тризуб, як малий державний герб , затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями).

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. Питання про великий герб відкладено на майбутнє.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

19 лютого на 97-му році померла ветеран ОУН – УПА, учасниця Кенгірського повстання, Марія Михайлівна Повх.


19 лютого на 97-му році життя перестало битися серце ветерана ОУН – УПА, учасниці Кенгірського повстання, активної громадської діячки – Марії Михайлівни Повх.

Про це повідомляють У Бурштинській міській раді. Виконавчий комітет Бурштинської міської ради та громада міста Бурштин і села Вигівка висловлює щирі співчуття рідним та близьким. “Сумуємо разом з усіма, хто знав цю видатну Людину нашого міста”, – написали у повідомленні. 

Марія Михайлівна завжди буде прикладом для наслідування нашому молодому поколінню! Ми будемо завжди пам’ятати подвиг ветеранів Другої світової війни, які відстояли нашу Батьківщину у ті страшні роки. На жаль, їх залишається все менше, вони йдуть від нас, забираючи з собою ту мужність, життєлюбство та силу волі.

Народилася Марія Повх 25 січня 1923 року в селі Перегноїв колишнього Глинянського, а тепер Золочівського району Львівської області в національно свідомій українській родині, яка мала восьмеро дітей. За польської Марія закінчила Перегноївську сільську шестикласну школу і одержала неповну середню освіту.

З молодих років вона стала на шлях боротьби за незалежність України в лавах ОУН-УПА, обирає собі псевдо «Ялина».

Арештували Марію в 1949 році та присуджують 25 років виправних таборів.

Перебуваючи на каторзі, стає учасницею найбільшого повстання в радянських концтаборах – Кенгірського. 

Звільнилася в липні 1956 року. В 1967 році Марія Повх повернулась в Україну, приїхала до Бурштина. Брала активну участь у відродженні України. Долучалася до перепоховання жертв сталінських репресій, відкриття символічних могил та пам’ятників на території району.

Марія Повх – член районних організацій: Братства ОУН-УПА, товариства політв’язнів та репресованих, а також “Союзу українок”.

сайт. Місто. (Бурштин). 

21 лютого 1946 загинули Володимир Макаровський – «Чайка» на фото та районний провідник ОУН «Кармазін» і 7 підпільників.

У зіткненнях із загонами НКВД на Львівщині загинули надрайонний референт СБ Володимир Макаровський – «Чайка» (село Полоничі), районний провідник ОУН «Кармазін» (село Глібовичі) та 7 підпільників.
Володимир Макаровський (псевдо «Чайка») (1923-1946) – народився в селі Черемошня на Львівщині. Навчався у фабрично-заводському училищі. Член ОУН. Начальник поліції станції Задвір’я (1942-1943). У 1944-1946 роках очолював районну боївку СБ ОУН Глинянського району на Львівщині. Здійснив ряд успішних операцій проти НКВД. Посмертно нагороджений Бронзовим хрестом бойової заслуги.
Фото: galinfo.com.ua

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА 21 лютого.

Командири Перемиського Куреня УПА. Зліва направо сидять: надр. СБ «Старий», лікар «Сян» (Вільгельм Вельніке), сотен. «Громенко»; стоять: рай. «Верниволя», кур. лікар «Шувар», бунч. «Соколенко», курінний «Байда», кур. дантист «Зубченко», пвх. «Євген»; сидять на стовбурі: капелан о.
«Кадило» , окр. СБ «Потап», бунч. «Буркун», ндр. УЧХ «Скала», сотен. «Крилач», зв'язкова «Мотря», сотен. «Ластівка», підп. «Лісовик», заст. сотен. «Лагідний»; стоять на стовбурі: стр. «Білий» і сан. «Кивай». Світлина зроблена 19 квітня 1947 р. Знимкував сотен.
«Бурлака» . (вікіпедія). 

1944 рік. 
Напад групи повстанців на загін військових, що охороняли гаубицю в селі Михальківці на Рівненщині. 1 військовий знищений, 2 поранено, за радянськими даними, ще п’ятеро зникли безвісті.

1945 рік
У бою з опергрупою НКВД та прикордонними військами в селі Гродиво на Дрогобиччині загинули 15 повстанців, 5 потрапили в полон.

У селі Єремичі на Кам’янець-Подільщині кущова боївка ОУН знищила оперуповноваженого райвідділу НКҐБ, голову райвиконкому, голову колгоспу, міліціонера та завідувача радіовузлом.

1946 рік
Опергрупа НКВД здійснила напад на табір сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Грабівка на Станіславщині. Загинули булавний «Еней» та троє повстанців, ще один потрапив у полон.

Через зраду захопленого днем раніше Івана Каратника – «Аскольда», загони НКВД захопили криївку біля села Олексичі на Дрогобиччині. Після тривалої перестрілки вибухнули боєприпаси, загинули 9 повстанців (зокрема, командир боївки «Арнольд»), ще один захоплений у полон контуженим.

1947 рік
У селі Чорні Ослави на Станіславщині повстанці знищили приміщення гарнізону МВД під час виїзду останніх на акцію.
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Губичі на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Володимир Лихач – «Дуб».

Підпільники знищили двох уповноважених районного маслозаводу по заготівлі молока в селі Фаліш на Дрогобиччині.

1948 рік
У селі Дубівці на Тернопільщині повстанці спалили сільраду.

Через зраду ройового «Явора» загін МВД захопив місце постою чоти сотні «Лемківська» УПА-Захід у селі Урич на Дрогобиччині. Загинули троє повстанців (одного – кулеметника «Комара» – застрелив сам Явір), захоплена в полон санітарка.

Підпільники знищили двох військових МВД у селі Погорільці на Дрогобиччині, та ще трьох у селі Брошнів на Станіславщині.

1949 рік
Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Квасилів на Рівненщині повстанці знищили дільничного МВД та голову колгоспу, здобули 2 автомати і 4 гвинтівки.

1951 рік
Зіткнення повстанців із пошуковою групою МВД у селі Трибухівці на Тернопільщині. Після тривалого бою троє підпільників застрелились.

1952 рік
Опергрупа МҐБ захопила криївку в селі Радохівці на Рівненщині. Загинули районний провідник «Дуб» та 4 повстанці, один зумів прорватися.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua


вівторок, 18 лютого 2020 р.

Село Либохора на рідкісних світлинах 1916 року.




Австрійському державному архіві знаходиться колекція ретро фото із Львівщини. Там вдалось знайти фото села Либохора Сколівському районі Львівської області. Кадри датуються 1916 роком.

З відкритих джерел вдалось прочитати, що село Либохора є одне з найдавніших сіл району і його минуле овіяне легендами.

В одній із легенд розповідається, про те, що в давнину на місці села росли непрохідні ліси. Ніхто не порушував вільного життя птаства, ніколи не ступала тут нога людини. Аж якось з’явились тут мисливці за куницями. В шалі полювання вони зайшли далеко в ліси. Багато було зловлено звірини, можна було і назад вертатись. Але ватажок загону ніяк не міг вполювати ту куницю, що здавалась йому найкрасивішою. Легко перестрибуючи з дерева на дерево, заманила вона мисливця вглиб лісу і раптом зникла, невідомо куди. Стомлений і розчарований захотів мисливець повернутись назад. Але це було не легко: всі дерева були однакові, звідусіль оточували цього густі хащі. Невідомо скільки бродив невдаха – мисливець, шепчучи: «То якісь лихі бори, лихі бори…» Вкрай знесиленого знайшли його товариші. З того часу довго мисливці оминали це місце й інших застерігали: «Не ходіть туди, бо то лихі бори».

Згодом і тут з’явились поселенці, вирубали ліси, а назву залишили. Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело:
 https://picryl.com/


ЯНГОЛ...18.02.2020 МАКСИМ ХИТАЙЛОВ, 1999 р.н.Боєць 72-ї ОМБр загинув у масштабному бою під Золотим. Царство Небесне тобі, сину України...ГЕРОЯМ СЛАВА..

Цей день в історії УПА 18 лютого.

фото. Група жінок із Українського Червоного Хреста (УЧХ), котрі були господинями на лісництві, де проводився Великий збір 11-15 липня 1944 року. 

1944 рік
Напад відділу УПА на радянські районні установи в місті Олика на Волині. Їх працівники встигли сховатися у військовій частині.

Біля села Збора на Рівненщині повстанці обстріляли автомашину інженерного батальйону. Знищені старший лейтенант і ще 4 військових.

1946 рік
Загін УПА-Захід у селі Добряни на Дрогобиччині роззброїв місцевий відділ винищувального батальйону.

1947 рік
Зіткнення повстанців із опергрупами МВД на Дрогобиччині: у селі Оборошин знищені 2 військових, у Трускавці загинули заступник районного провідника ОУН-Дрогобич Володимир Данилишин – «Василь» і Степан Божик, у селі Воля Довголуцька – станичний ОУН Олександр Салаз – «Крук» та ще 4 підпільники.

У сутичці з загоном МВД біля села Закомар’я на Львівщині загинув референт пропаганди окружного проводу ОУН-Золочев Іван Керницький – «Крилатий».

1948 рік
Під час облави МВД у селі Ігровиця на Тернопільщині командир кущової боївки Степан Відловський – «Марко» знищив одного і поранив двох військових, загинувши в бою.
Командир боївки надрайону ОУН-Дрогобич Богдан Сурівка – «Байрак» загинув у зіткненні з загоном МВД у селі Зимівки на Дрогобиччині.

В бою з пошуковою групою МВД біля села Ходачків на Тернопільщині знищені 2 військових і загинули 2 повстанці (командир боївки Василь Пивоварчук – «Мирон» застрелився важко пораненим).

У зіткненні чоти сотні «Лемківська» УПА-Захід із загоном МВД в селі Урич на Дрогобиччині загинули 3 повстанці.

1949 рік
У селі Пітушків на Рівненщині опергрупа МgБ захопила підпільну типографію крайового проводу ОУН-Південно-західні українські землі. Згідно радянських зведень, «вилучено 90 тисяч сторінок антирадянської націоналістичної літератури і листівок».

У зіткненнях із загонами МВД на Дрогобиччині загинули командир районної боївки СБ-Жидачів Іван Щурко – «Олесь» (село Нове Село) і станичний ОУН Микола Сліпець – «Зелений» (село Недільня).

1950 рік
Під час зіткнення з опергрупою МВД у селі Рябе на Дрогобиччині загинув референт пропаганди районного проводу ОУН Роман Сорочак – «Нестор».

1952 рік
Зіткнення боївки ОУН із загоном МГБ у Долинському районі на Станіславщині. Загинули троє підпільників, один потрапив у полон, ще один прорвася.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
 www.memory.gov.ua 

понеділок, 17 лютого 2020 р.

Вояки сотні УПА "Бродича".

фото. Зліва: інтендант сотні "Човен", чотовий Петро Гнатюк "Дорош", сидить бунчужни сотні Теодор Лазар "Кодияр" і невідомий кулеметник.

джерело:http://www.istpravda.com.ua/