Загальна кількість переглядів!

четвер, 24 вересня 2020 р.

Бій у лісі. Тактика бою в лісі. З урахуванням досвіду минулих і сучасних воєн.

Бій в лісі — важка справа. Тому мусимо вивчати тактику ведення бою в лісі.
Якщо ви розвідувальна група (РГ) — то втікайте, поки не не оточили, заміновуючи шляхи відступу. Противник, не знаючи кількості розвідників і натикаючись на міни, найімовірніше не буде переслідувати. Для більшого впливу можна перегрупуватися і частиною групи, підсиленою парою кулеметів, всипати переслідувачам з флангу. Якщо зав'язнути в бою, то збільшується ризик отримати поранених. А більшої біди для РГ чи єгерської групи нема.

Поранених витягують до останнього. Добивають тільки в дешевих детективах і бойовиках.

Якщо проти вас працюють протипартизанські групи (наприклад при організованому прочісуванні місцевості).
Партизанський відділ повинен розділитися на групи по 12-15 чоловік. (та менші). Кожна група повинна відступати своїм шляхом, підтримуючи зв'язок з іншими групами.
Партизанська група для бою в лісі повинна мати важке озброєння — зо три кулемети що можуть пробивати основні укриття — кущі, стовбури дерев і інші перешкоди з близької відстані.

Ця ж схема може бути використана антипартизанською групою при зіткненні з малочисельним партизанським відділом що вирушив на диверсійне завдання.
При раптовій, лобовій зустрічі з ворогом, шквальним вогнем притискає його до землі, змушуємо залягти за укриття, тобто знерухомлює його. Не даєм підняти голову для прицільної стрільби. Це - завдання групи прикриття з кулеметом. Поки вона сковує ворога основні сили, використовуючи рельєф і маскування на місцевості, роблять різкий вихід вперед і заходять в правий бік противника. Ворог в цей час буде розгортатися в рострільну проти групи прикриття. Основі сили в той час мають змогу розстріляти противника з правого флангу як зграйку качок.

Крім того, в першу хвилину бою, а бій в лісі швидкоплинний, противник буде повертати стволи вправо, за правилом правої руки, направляючи їх один оному в спину, і тим заважаючи стрільбі.
Після того як ви нанесли сконцентрований вогонь в бік противника, як тільки помічаєте його перегрупування, дальше закручуйте його за годинниковою стрілкою, поки не вийдете на дистанцію кинжального вогню. Це старий прийом лісових розбійників і він спрацьовує уже понад сотню років. Найскладніше — робити це все на найбільшій швидкості. Тобто під час бою не буде часу для розмірковувань і подачі команд. Тобто радіо зв'язок тут недоречний. Тут важлива відпрацьовка дій відділу до автоматизму, причому в різних варіантах. Як і в рукопашному бою — мозок починає працювати на рівні інстинктів і підсвідомості. Також, в подібних ситуаціях не потрібно ставити собі завдання оточити і знищити противника до ноги. В безвихідній ситуації він буде битися до останнього і тоді обов'язково може поранити когось з ваших. А для розвід групи це поразка.

В рукопашний бій також вступати не варто. Хтось завжди встрелить.
Натомість, якщо проти вас переважаючі сили противника і він вас оточив, то використовується знаменитий повстанський “вихід пробоєм”. Концентрованим вогнем кулеметів пробивається діра в ланцюзі противника. Причому удар наноситься по сильній частині оточення (бо якщо нападете на слабку частину, противник знову оточить вас сильними відділами.) Тоді під прикриттям задньої групи робиться кидок на зближення, гранатами пробиваються рештки строю ворога, і ви зразу за вибухами вриваєтесь у пробій. Одночасно ведете віялом кулеметний вогонь, не даючи противнику піднятися з укриття і збільшуєте розмір пробою для виходу решти групи.

Діяти потрібно різко, нагло і вміло, бо ініціатива завжди корисна.
При прочісування лісів ніколи не зашкодить мати з собою 82-мм міномет. Навісний вогонь є дуже ефективним.

Авіація в лісі — дуже недобра справа, бо найімовірніше накриють і вас заразом з противником.

Зауваження! Навчайте солдатів стріляти з ходу. Прицілюватись за правилами не буде можливості. Стільбою з гарним прицілюванням мають займатися вибрані снайпери і спортсмени.

Рекомандовано також навчити солдатів стрільбі “з тичка”. Суть полягає в тому, що побачивши противника з автоматом, котрий сховався за укриттям (деревом), очікуйте його рухів сторону правого плеча, бо йому так зручніше пересуватися за своєю зброєю. Інакше йому требе буде переносити ствол на другу сторону дерева. Цілитись треба лівіше дерева в пусте місце. Як тільки противник починає рухатись — ви починаєте тиснути на гачок. Як тільки з'явиться на краю мушки — натискаєте гачок. Він сам набіжить на вашу кулю. Якщо ворог верткий і схоче вас обдурити, вискочивши зі сторони свого лівого плеча, то йому требе буде помудохатись зі своєю зброєю. Він або підніме ствол вверх, або зробить дугу низом. Тоді виловлюєте його так само, тільки з правого боку.
В будь-якому випадку в бою перемагає той, хто краще вишколений.

І ще одна річ про бій у лісі — основне постійно маневрувати. Як тільки встав чи заліг — різко збільшуєш свій шанс загинути.
Не можна відставати від своїх. Один в полі воїн тільки в бойовиках. В житті одного завжди затиснуть, оточать і не дадуть підняти голови. Ніхто тебе не врятує і не прикриє.


Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
(текст вкрадено з фейсбуку Segey Bo і чесно й творчо перекладено на Українську) 😉.

Суд оперативної групи «Вісла» над особами, обвинуваченими у приналежності до ОУН і УПА.

ФОТО: 1947 рік. Акція «Вісла». Ветліна. Спійманих вояків УПА, імовірно з сотні Степана Стебельського - «Хріна» (або «Стаха»), допитує капітан Мєчислав Вітковський, старший слідчий, офіцер відділу інформації 2-ї Бригади КБВ.

14 травня 1947 року у Польщі почався військовий суд оперативної групи «Вісла» над особами, обвинуваченими у приналежності до ОУН і УПА.
Суд став наслідком масових арештів осіб, підозрюваних у причетності до українського підпілля, що розпочалися 24 квітня 1947, за чотири дні до початку повномасштабної операції «Вісла», за допомогою якої польська влада намагалася «остаточно вирішити українське питання».

Відповідно до даних з польських джерел, у квітні 1947 року Українська Повстанська Армія на теренах проведення операції мала особовий склад у кількості 2402 особи, у тому числі Самооборонні кущові відділи складали 720 осіб. СКВ створювались починаючи з 1944 року за територіальною ознакою для захисту українських сіл від терору німців, радянських партизан та польських банд, а з встановлення чітких кордонів між СРСР та Польщею переключились на опір репресіям з боку прокомуністичної польської влади. За тими ж польськими даними, кількість учасників УПА, що безпосередньо носять зброю та беруть активну участь у боях становила 1772 особи.

Дані командування Оперативної групи «Вісла» свідчать, що станом на 23 липня 1947 року збройні сили УПА на Закерзонні з 2402 осіб зменшились до 563. Хоча активний збройний опір тривав та через радянсько-польський кордон постійно приходили нові боївки. З цим періодом пов’язуються спроби ОУН налагодити співпрацю з антикомуністичною Армією крайовою, що у той час змушена була перейти у підпілля, але намагання не дали істотних результатів.

Розпочатий у травні суд тривав до 15 вересня і засудив 315 цивільних осіб, обвинувачених у приналежності до УПА і ОУН. Із засуджених 173 особи отримали смертний вирок, 58 - довічне ув'язнення, 40 – 15-річне-ув'язнення, 39 - ув'язнення на термін менше 15 років. Виправдано лише 5 осіб.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

24 вересня 1894р. народився Роман Купчинський, Український поет, прозаїк, журналіст, композитор, громадський діяч. Воював у лавах Січових стрільців. Із 1939 р. - на еміграції.

Найвідоміший автор стрілецьких пісень Роман Купчинський народився 24 вересня 1894 року в селі Розгадів Зборівського району на Тернопільщині.

Його дитинство минуло в селі Калдубиська неподалік Бродів, де парохом церкви був його батько – отець Григорій Купчинський. Згодом Роман навчався у Перемишльській гімназії, а у 1913-1914 роках – т у Духовній семінарії у Львові.

В юності Купчинський мав усі шанси стати відомим спортсменом. Довголітній активіст українського спортового руху, зокрема член Товариства студентів вищих шкіл «Україна» від початку його заснування, переможець і рекордсмен легкоатлетичних Запорозьких ігрищ, чемпіон Галичини з легкої атлетики.

У 1914 році Роман вступив до легіону Українських січових стрільців, де командував чотою, сотнею і був ад’ютантом полку в ранзі поручника. У складі сотні Василя Дідушка брав участь у багатьох боях, зокрема на Маківці та біля річки Стрипи на Тернопільщині. У 1918-му командував вишкільною сотнею УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 — пішим полком УГА під час боїв за Львів. Із середини 1920 до лютого 1921 був інтернований у польському таборі для старшин УГА.

Свій перший вірш Купчинський опублікував 1915 року у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України». У рукописі передавали з рук у руки стрілецьку хроніку Романа Купчинського «Новініяда», яку прийнято вважати початком стрілецької преси.

Від 1915 року належав до Пресової Кватири, яка збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали при цьому періодичні видання.Активно публікував свої твори не лише у стрілецькій періодиці, а й у львівських часописах «Шляхи» і «Діло».
Автор багатьох поезій на стрілецьку тематику, а багато піснень на його слова стали народними: «Заквітчали дівчатонька, «Зажурились галичанки», «Як з Бережан до Кадри», «Пиймо, друзі» (1918), «Ірчик», «Лети, моя думо» та інші. Пісні Купчинського відомі також в обробках композиторів С. Людкевича, М. Вериківського, П. Козицького, В. Барвінського, М. Колесси, Н. Нижанківського, Б. Вахнянина, М. Леонтовича та інших.
Стрілецькі пісні Р. Купчинського в 1937 році опубліковані у Львові у збірниках «Великий співаник „Червоної Калини“» та «Альбом стрілецьких пісень» Б. Вахнянина, у Кракові в народному співанику «140 пісень з нотами».
Після звільнення з польського полону (1921) студіював філософію у Віденському університеті (1921—1922), невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті (1922—1924).

Працював професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою.
У1924-1939 роках – співробітник редакції газети «Діло», де вів постійну рубрику «Відгуки дня», під якою друкував фейлетони, підписуючись псевдонімом Галактіон Чіпка, підготував книжку цих фейлетонів (її виходові перешкодила війна), також співпрацював з редакціями часописів «Новий Час», «Кооперативна Родина», «Неділя», «Господарсько-Кооперативний Часопис»; у 1925-1929 роках – з ілюстрованим журналом «Світ», друкувався у «Заграві», «Дзвонах», «Нових Шляхах», «Ілюстрованих Вістях» та інших періодичних виданнях.

1921 року опублікував у Львові драматичну поему «Великий день», написану в польському полоні 10-25 жовтня 1920-го. Співзасновник і редактор, постійний член редакційної колегії львівської видавничої кооперативи «Червона Калина» (1921-1939), яка видала, зокрема, 17 історичних календарів-альманахів, випускала місячник «Літопис Червоної Калини» (1929-1939), де Роман Купчинський публікував свої художні твори, статті, спогади.

1922 року з Василем Бобинським та Павлом Ковжуном організував літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва; всі троє були співредакторами. Тут публікував і свої твори.
Автор роману-трилогії зі стрілецького життя «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою» (обидві частини – 1928), «У зворах Бескиду» (1933).

Співавтор з Василем Софронівим-Левицьким сценарію музичного фільму «Для добра і краси», який Юліан Дорош зняв у 1936-1937 рр. на Городенківщині.
1939 року переїхав до Кракова, а наприкінці Другої світової виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю.

У 1949 році переїхав до США в м. Оссінг поблизу Нью-Йорка. У 1952-1954 роках вів свою рубрику «Відгуки дня» в україномовній газеті «Свобода».1952 — належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку Українських Журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958-1960 роках (відмовився від цього поста внаслідок погіршення стану здоров’я). Почесний член СУЖА з 23 грудня 1966.

Протягом тривалого часу працював у дирекції та редакційній колегії відновленого у 1950 році за львівським зразком видавництва «Червона Калина». Працював у головній редакційній колегії журналу комбатантських об’єднань Канади і США «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк).
Продовжував писати вірші та пісні; всього створив слова і мелодії до 84 пісень: патріотичних, ліричних, жартівливих, маршових та ін. Окремі вірші Роман Купчинського перекладені іноземними мовами.
Видав «Мисливські оповідання» (Вінніпег-Торонто, 1964), куди увійшло 10 оповідань; гумористичну поему «Скоропад» (Нью-Йорк, 1965), яку написав у 1919-1922 рр. і відновив після того, як вона була втрачена, в 1940-х у Німеччині.

Помер 10 червня 1976 року в Оссінгу, похований у маєтку Бавнд Брук, штат Нью-Джерсі,
Після смерті автора вийшли друком в еміграції збірники вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983).

1990 року в Тернополі видано збірник «Як з Бережан до Кадри: Стрілецькі пісні Романа Купчинського» (упорядник Василь Подуфалий, редактор Богдан Мельничук).
У 1992 році архів Р. Купчинського передано із США на зберігання у Львівську науково-педагогічну бібліотеку.

В сучасній Україні твори Романа Купчинського вийшли окремими виданнями (трилогія «Заметіль». – Львів, 1991), опубліковані у збірниках і часописах.

У червні 1990 року в с. Розгадів урочистовідкрито меморіальну таблицю Романові Купчинському.У вересні 1990-го там освячено музей, започаткований у його родинній хаті – колишньому парафіяльному будинкові.У жовтні 1994-го – до 100-ліття від дня народження Романа Купчинського – в родинному селі відкрито пам’ятник. У кількох українських містах є вулиці, названі на його честь.

Джерело
http://www.kray.org.ua/10490/postati/kupchinskiy-roman-spivets-sichovogo-striletstva/

Цей день в історії УПА - 24 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Григорій Мацейко ("Гонта") – активний діяч націоналістичного підпілля, член УВО та ОУН, відомий як виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15.06.1934 р. Перед вступом до ОУН у 1929 р. належав до спортивного т-ва "Луг". 1933 р. заарештований польською поліцією. Після того як революційний трибунал ОУН засудив до страти очільника польського МВС за пацифікації українського населення, зголосився стати виконавцем вироку. Керував акцією Микола Лебедь: за задумом організаторів Мацейко мав підірвати себе разом із Пєрацьким (бомбу виготовив у домашній лабораторії Ярослав Карпинець). Проте, у відповідний момент пристрій не спрацював і Мацейко смертельно поранив міністра Пєрацького з револьвера. Після убивства Мацейко утік з Галичини, деякий час перебував у Чехословаччині, пізніше – в Аргентині. Помер у Буенос-Айресі 11.08.1966 р.
**********
1944 рік
Під час нападу сотні УПА-Захід на райцентр Солотвина на Станіславщині знищені 17 і поранені 12 військових НКВД, спалені будівлі НКВД і НКГБ, звільнені 80 арештантів.

Біля села Товмач сотня УПА-Захід протягом всього дня вела бій із полком прикордонних військ, який підтримували 4 бронемашини. Знищені майор, 3 лейтенанти і 82 військових, поранено 162. Втрати УПА: 35 загиблих, 16 поранених.

Двоє воїнів УПА потрапили в засідку НКВД біля села Здвижень на Тернопільщині (нині територія Польщі), були важко поранені і підірвалися гранатами.

1945 рік
У селі Узин на Станіславщині повстанці захопили чотирьох бійців Червоної армії. Двох незабаром відпустили, ще двох забрали із собою.

1947 рік
Відбиваючи напад пошукової групи МВД у Жидачівському районі Дрогобиччини, відділ УПА-Захід знищив 5 військових, ще 8 поранено. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Солець на Дрогобиччині повстанці знищили голову райвиконкому, молодшого сержанта і рядового МВД та директора школи.

1948 рік
У селі Побіч на Тернопільщині повстанці знищили двох радянських активістів і спалили будівлі колгоспу.

У селі Миколаїв на Львівщині підпільники знищили радянського активіста і спалили клуб.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Гусаків, Жупани і Подорожнє на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Іван Олійник – «Максим» і ще троє повстанців.

Станичні ОУН «Верховинець» і Василь Ганцяк – «Володимир» загинули у боях з москалями у селах Максимівка і Микитинці на Станіславщині.

1951 рік
Двоє повстанців були захоплені в полон опергрупою МГБ на Тернопільщині.

Джерело.
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

середа, 23 вересня 2020 р.

23 вересня 1648р. Максим Кривоніс без бою здобув Збаразьку фортецю і, забравши 50 гармат, рушив до Львова на з’єднання з військом Б. Хмельницького.

м. Збараж. Замок.

23 вересня 1913р. народився Балик Іван - Борис - Український історик церкви. Докторф ілософії. Чернець ЧСВВ.

Народився у с. Гадинківці (тоді Гусятинський повіт , Королівство Галичини та Володимирії ,
Австро-Угорщина , нині Гусятинського району
Тернопільської області, Україна ).

Навчався у семінаріях оо. Василіян, вивчав історію церкви в Академії католицької теології (1946 — 1951 ). Служив священиком у
Перемишлі , с. Улашківці Чортківського району ( 1942 —1943 ), у Бучачі ( 1943 —1944 ), Варшаві, Ярославі
Помер у м. м. Ряшів , похований у м.
Варшава , Польща.

Праці:
Автор низки наукових праць з історії церкви в Україні від часів князя Володимира Великого до сучасної історії Української Католицької Церкви у Польщі. 

Джерело
Заброварний С. Балик Іван-Борис //
Балик Іван-Борис // Енциклопедія сучасної України.

23 вересня 1900р. народився Володимир Кубійович, Український історик, географ, енциклопедист, видавець, громадсько-політичний діяч. Один з організаторів дивізії "Галичина".

23 вересня 1900р. - народився Володимир Кубійович , український історик, географ, енциклопедист, видавець, громадсько-політичний діяч.

Організатор видання та головний редактор "Енциклопедії українознавства" та фундаментальної праці "Географія українських і сумежних земель". Один з організаторів дивізії "Галичина". З 1944 р. - на еміграції.
***********

Народився 23 вересня 1900 у Новому Санчі на Західній Лемківщині в українсько-польській родині. Був охрещений у греко-католицькій церкві лемківського села Матієва (пол. Maciejówa). Батько — русин, греко-католик, походив з села Корнів (Городенківщина, Покуття), працював дрібним податковим урядником. Був середнього зросту, міцної статури. Від батька Володимир успадкував працьовитість та педантичність . Роль батька була визначальною у формуванні В. Кубійовича як українця та греко-католика. Матір — Марія з Добровольских, полька, донька власника ковбасної крамнички та малої їдальні в Новому Сончі. Рід Добровольских — євреї - вихрести. У сім'ї розмовляли польською. 

У 1906—1910 р. навчався в народній школі Н. Санча. 1910-18 р. навчався у Першій новосанчівській гімназії (типова класична). 1918 року розпочав навчання в
Ягеллонському університеті в Кракові, але воно було перерване війною в Галичині. 

У 1918 – 1919 рр. — артилерист в Українській Галицькій армії. Після відступу УГА за Збруч в половині 1919 року залишився у Галичині, а відтак повернувся до Кракова, де продовжив навчання у 1919 – 1923 рр.

У 1928 – 1939 рр. — доцент Краківського (Яґеллонського) університету. Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. 27-28 вересня 1929 у Львові відбувся перший Український з'їзд учителів географії, дійсним головою Президії було обрано доктора В. Кубійовича.

З 1931 року — дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, голова його географічної секції. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конгресах у Празі (1932), Варшаві (1934) і Болгарії (1936), де виступав з доповідями. У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Кубійович послідовно обстоював українські геополітичні інтереси і провадив наукову дискусію з польськими вченими, яких звинувачував в умисному підробленні статистичних даних в дослідженнях, за що в
1939 був позбавлений кафедри в
Ягеллонському університеті.

У 1939 – 1940 рр. — професор УВУ (Український вільний університет) у Празі.
Як активний учасник українського національно-визвольного руху і щирий український патріот, проф. В. Кубійович в середині квітня 1940 року очолив УЦК (Український центральний комітет) у Кракові (був головою до 1944 р.), який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у генерал-губернаторстві (Краків був її адміністраційним центром) і допомагав українським втікачам від більшовиків. Праця в УЦК в тих обставинах була важким тягарем, коли доводилося лавіювати між домаганнями німецької адміністрації та українських політичних груп.1941 року сприяв організації футбольних змагань в Галичині («Чаша УЦК», або кубок Кубійовича).

Попри всі труднощі воєнного часу, УЦК, очолюваний ним, зробив дуже багато для піднесення української культури і авторитету українців. Зокрема, було добре скоординовано культурницьку і організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (так зване Закерзоння), що були перед війною головним об'єктом посиленої полонізації. Засновано українське видавництво у Кракові. У Холмі повернуто
православним (УАПЦ) Собор Різдва Пресвятої Богородиці.

Після приєднання Галичини до генерал-губернаторства в 1941 році поле діяльності
УЦК значно розширилося. Зорганізовно Допомогові Комітети на місцях. За умов фактичної заборони на діяльність політичних партій УЦК став головним репрезентантом українців перед німецькою владою.

У квітні 1943 як голова УЦК став одним з організаторів Військової Управи, і зі свого боку докладав багато зусиль для формування частин дивізії військ СС «Галичина». Зокрема, разом з членами ВУ йому вдалось домогтися дозволу німецьких чинників на набір до української дивізії не тільки в Дистрикті Галичина, але й по всьому генерал - губернаторстві.

Після Другої світової війни жив у еміграції в Німеччині і Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947 – 1951 рр. — генеральний секретар НТШ, з 1952 — голова
НТШ у Європі. Автор понад 80 наукових праць з географії України: «Територія і людність українських земель» (1935), «Атлас України і сумежних країв» (1937), «Географія українських і сумежних земель» (1938, 1943), «Українські етнічні групи Галичини» (1953) та ін.

Головний редактор «Енциклопедії українознавства» ( Париж — Нью-Йорк , 1955—1984) та «Encyclopedia of Ukraine» (Торонто, Баффало, Лондон, 1984—1985), Ukraine. A Concise Encyclopaedia (Торонто). Сам Володимир Михайлович виокремлював такі завдання для ЕУ, як стати джерелом знань про Україну й український народ для чужинців та містити правдиву інформацію про минуле й сучасне України. Кубійович вважав ЕУ важливим довідником українознавства для кількамільйонної маси українців й осіб українського походження, які жили в діяспорі за межами московії. (ред).

Редактор українського видання праці Вольфа-Дітріха Гайке з історії Дивізії «Галичина», автор статей у «Вістях» Братства колишніх Вояків Дивізії, зокрема статті «Початки Української Дивізії „Галичина“». Також написав спогади «Мені 70» і «Українці в Генеральній Губернії 1939-41» (1975 ).
Помер 2 листопада 1985 р. у Сарселі (Франція), на 86-му році життя.

До Польщі і поляків Кубійович ставился неприхильно, а то й крайно вороже (що виявилося, наприклад, у брошурі Етнічні групи південно-західної України: монографія (1983).

Джерела та література
Вольф-Дітріх Гайке Дивизія SS "Галичина" (аудіокнига) Kiev Printers Limited, by Brotherhood of Former Soldiers of 1st Ukrainian Division UNA, 1970, Toronto, Canada (галіс.).

Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті / Віталій Абліцов. — К. : КИТ, 2007. — 436 с.

Грузін Д . Кубійович Володимир Михайлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 440. — 560 с. : іл. —
ISBN 978-966-00-0855-4.

Жуковський А. Діяльність Володимира Кубійовича на відтинку Енциклопедії українознавства // Український історик. — 1986. — № 3—4.

Жуковський А. Кубійович Володимир Михайлович // Кубійович Володимир Михайлович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2014. — Т. 15 : Кот — Куз. — С. 616—617. — ISBN 978-966-02-7305-4.
Кубійович В. Мені 85. — Мюнхен : Молоде життя, 1985.

Кубійович В. Початки української дивізії «Галичина».

Кучер В. Кубійович Володимир // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 378. — ISBN 978-966-611-818-2.

Професор Володимир Кубійович / упорядн. О. І. Шаблій . — Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006.

Шаблій О. Володимир Кубійович / Олег Шаблій, НТШ в Європі. — Париж; Львів : Фенікс : УАД , 1996. — 704 с., 41 с. іл., 32 фото. — ISBN 5-87332-047-0 .

23 вересня 1872р. народилася Соломія Крушельницька, видатна Українська оперна співачка (лірико-драматичне сопрано).

С. Крушельницька
Батьки Соломії Крушельницької Теодора та о. Амвросій

Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет із написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй".
****
Її гастролі в Італії, Іспанії, Франції, Америці викликали справжній фурор.

Соломія Крушельницька навіки увійшла в історію як золотий голос України!
Її творчість та її приклад досі надихає тисячі людей в різних куточках планети.
Перший оперний дебют Соломії Крушельницької відбувся 15 квітня 1893 року: вона виконала партію Леонори в опері італійського композитора Гаетано Доніцетті «Фаворитка» на сцені Львівського міського театру Скарбка.

Тоді її партнерами були знамениті Рудольф Бернгардт та Юліан Єронім. З великим успіхом пройшли також її виступи в ролі Сантуції в «Сільській честі» П. Масканьї.
*****

Майбутня зірка опери народилася на Тернопільщині, в селі Білявинці у родині священника. Її батьки всім своїм дітям дали добру освіту та прищепили любов до рідного краю.

Більше цікавіше тутка
http://tvoemisto.tv/exclusive/neperevershen_aida_yak_lvivyanka_pislya_provalnoi_premiery_povernula_na_opernu_stsenu_madam_baterflyay_106085.html

Цей день в історії УПА - 23 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Парашутисти ОУН під час вишколу: пор. Іван Паньків, хор. Микола Мельничин. Весна 1949р.
******
1944 рік
В Сокальському районі Львівщини майже три години тривав бій між відділом УПА і загоном НКВД. Про втрати сторін невідомо.

Неподалік селища Отинія на Станіславщині повстанці підірвали залізницю.

1945 рік
Відділ УПА-Захід у засідці неподалік обласного центру Станіслав (нині Івано-Франківськ) важко поранив начальника політвідділу 38-ї армії (помер наступного дня) та двох підполковників Червоної армії.

У селі Сулятичі на Дрогобиччині повстанці знищили колгоспну молотарку, а в сусідньому селі Туради – спалили будівлі колгоспу і зерносклад.

1946 рік
У селі Іваники на Львівщині в бою з москалями загинула 17-річна повстанка Марія Подень.

Зв’язкові ОУН сестри Марія і Василина Григоришини загинули під час облави загонів МВД у селі Кулаківці на Тернопільщині.

1947 рік
У бою з москалями у селі Гостинцеве на Дрогобиччині загинув підпільник Петро Дудка.

1948 рік
У селі Новий Тараж на Тернопільщині повстанці знищили голову колгоспу і бригадира. Спалено сільську раду і клуб.

1949 рік
Під час бою з москалями у селі Виців на Дрогобиччині загинув повстанець Іван Верхоляк – «Дуб».

1950 рік
У бою з москалями у селі Смеречна (виселене в 1952-му) на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1957 рік
У перестрілці з опергрупою МГБ у райцентрі Славське на Дрогобиччині загинув окружний референт ОУН Іван Греб – «Беркут».

Джерело
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

вівторок, 22 вересня 2020 р.

Ганушевський Михайло Михайлович - Галицький громадський діяч, кооператор, греко-католицький священик.

Михайло Ганушевський — церковний і громадський діяч Станиславівщини, батько великої пластової родини і опікун Пласту в Угорниках. З його дітей були активними пластунами до розв’язання Пласту: Мирон (“Якір”, ЧМ), Теофіль (загинув), Богдан (“о. Бо-Ган”, ЧМ), Степан.

о. Михайло Ганушевський народився 5 грудня 1880 року в селі Суховоля на Львівщині (тепер Городоцький район) у багатодітній селянській родині. Навчався в Українській академічній гімназії у Львові, де вів книговодство шкільних кооператив і був визначним співаком у хорі. Під час вакацій вів культурно-освітню працю у рідному і навколишніх селах.
Після здобуття середньої освіти вступив до Духовної семінарії та Львівського університету. Співав у хорі богословів, з яким їздив по Галичині. Учасник студентської акції за відкриття українського університету 1901 р., внаслідок чого перейшов до Віденського університету (тоді студенти-українці на знак протесту покинули Львів). В семінарії зорганізував студентську кооперативу і був її директором та книговодом.

Рукоположений Митрополитом Андреєм восени 1905 р. у Львові, призначений капеляном при Митрополиті, однак вже з наступного року отримав благословення на працю в сільських парохіях. Першим місцем служіння було село Вербилівці біля Рогатина (сотрудник, 1906—1907), згодом Лецівка коло Перегінська (адміністратор, 1907—1908), Болехів (Волоське Село, сотрудник, 1908—1911). По селах організував споживчі і кредитові кооперативи, читальні «Просвіта» й братства тверезости.

У 1911 році став сотрудникм у Микуличині на Гуцульщині. Парохія обіймала села Микуличин, Тартарів, Ямна й Поляниця Поповичівська. В Поляниці о. Михайло побудував дерев’яну церкву в гуцульському стилі. 1913 р. переведений в парохії Дора і Яремче, де перебував до 1927 р.

Тут також провадив активну громадську діяльність: організував споживчі й кредитові кооперативи читальню «Просвіти», руханкове товариство «Луг», братство тверезости.
На початку Першої світової війни за громадську й культурно-освітню діяльність одержав відзначення Австро-Угорської імперії — Залізний хрест заслуги з короною .
У воєнні роки через кооперацію вів обмінну торгівлю з Поділлям: відсилав будівельні матеріали й одержував харчі.

У листопаді 1918 року організував у Дорі «Гуцульську сотню», з допомогою якої спорудили барикади на залізниці й затримували та роззброювали мадярські військові ешелони, що поверталися до Угорщини, конфісковували награбоване майно. Конфісковані цінності передавалися у розпорядження уряду ЗУНР у Станиславові.

Разом з дружиною Іриною з Горникевичів (1888—1986) виховав дев’ятеро дітей: Мирона (1906—1990), Теофіля (1908—1941), Марію (1909—2007), Богдана (1912—2001), Степана (1917—1996), Тараса (1919—1998), Ірину (нар. 1921), Марту (нар. 1926), Оксану (нар. 1928).

У гостинному парохіяльному домі Ганушевських часто зупинялися пластуни під час своїх мандрівок Карпатами, зокрема й Роман Шухевич зі спортивним гуртком «Ясний Тризуб», про що залишив цікаві спогади Мирон Ганушевський.

У 1927 році о. Михайло перейшов на парохію в Угорниках коло Станиславова. Став головою Надзірної Ради Окружного Союзу Кооператив, Надзірної Ради відділу Маслосоюзу, окружного Товариства «Відродження»; був членом дирекції Кооперативного Банку, головним контролером Повітової Ради від українців. Коли його син Богдан заснував в Угорниках пластовий курінь ім. Олега Віщого, став його опікуном.

1928 року обраний послом від Українського Народно-демократичного Об’єднання до Варшавського сейму. За ревну душпастирську працю призначений радником і референтом Єпископської Консисторії (1938).
На початку Другої світової війни, коли радянські війська окупували Західну Україну, виїхав до Сянока, де також окрім душпастирської праці займався реорганізацією Лемківського Кооперативного Союзу. Восени 1941 р. повернувся в Угорники. В той час у станиславівській тюрмі загинув син о. Михайла Теофіль Ганушевський . Сам о. Михайло був багато разів арештований різними окупаційними режимами (польським, німецьким, а зрештою радянським) за свою активну громадську позицію.

У 1944 році велика родина Ганушевських розділилася: більшість дітей різними шляхами подалася на Захід, однак о. Михайло з дружиною і найменшими доньками залишився в Угорниках. Через відмову перейти у радянське православ’я о. Ганушевського 1946 року депортовано в Хабаровський край, звідки зміг повернутися щойно 1953, після смерті Сталіна.
Помер в Угорниках 9 лютого 1962 року, похований на парохіяльному цвинтарі.

Джерело
https://100krokiv.info/2017/02/hanushevskyj-myhajlo-opikun-plastu-v-uhornykah/

22 вересня 1835р. народився Олександр Потебня, Український і мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч. Автор вчення про внутрішню форму слова.

Олександр Опанасович Потебня (22.09.1835 – 11.12.1891).

Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив посутній внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. Випередив сучасне йому мовознавство: проник у суть та еволюцію мови так глибоко, як до нього не проникав жоден учений. Потебнянські ідеї справили потужний вплив на багатьох українських та зарубіжних мовознавців, окреслили нові напрями досліджень, лишаються актуальними й у наші дні.
Народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського р-ну Сумської обл.) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту, вступає до Харківського університету з метою вивчення правознавства, але за рік переходить на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету з 1856 р. викладає російську мову в гімназії. У 1861 р. захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875).
У праці «Думка та мова» (1862) висвітлив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу». Показав, що думка виявляє себе через мову, а кожний акт мовлення є творчим актом. Мова виступає єдино властивим для кожного народу способом сприймати й осмислювати світ. Людина розвивається завдяки впливові мови на її свідомість. Без мови думки не існує. Слово – засаднича передумова для перетворення нижчих форм думки (сприйняття, уявлення, образу) на поняття. О. О. Потебня прирівнював слово до художнього твору, виділяючи в ньому зовнішню форму (звучання), зміст (значення) і внутрішню форму (образ). Внутрішня форма відбиває своєрідне сприйняття реалії, що її позначає слово, і втілює лексичну самобутність мови.
У фундаментальній праці «Із записок у ділянці руської граматики» (т. 1–2, 1874; т. 3, 1891; т. 4, 1941) докладно розглянув загальні питання лексикології, словотвору, морфології, синтаксису, проаналізував поняття граматичної форми та граматичної категорії. Це перше на теренах тогочасної Російської імперії масштабне дослідження, виконане з послідовним опертям на принцип історизму. Виявивши історичну змінність синтаксичних категорій, дослідник простежив напрями, відповідно до яких відбуваються зміни в мисленні людей (зокрема, в бік дедалі більшого розвитку дієслівності й обмеження категорії іменниковості).

Заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького “Нарис звукової історії малоруського наріччя”» (1878) першим систематизував ознаки української мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики.

Філософія мови О. О. Потебні скеровувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять такі складники культури, як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві.
Спадщина О. О. Потебні обіймає й суспільно-політичні питання, зокрема теорію нації. Націоналізм він витлумачував як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами.
Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. Денаціоналізацію О. О. Потебня прирівнював до духовного розтління (стаття «Мова і народність», 1895). За умовами того часу свої наукові праці О. О. Потебня мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея».

Не всі сучасники змогли осягти ідеї О. О. Потебні за його життя. Повною мірою глибина цих ідея розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. Освоєння спадщини велетня думки і слова триває.

Джерело
http://www.inmo.org.ua/oleksandr-potebnya.html

Цей день в історії УПА - 22 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Рій охорони к-ра "Довбуша" (1-й зліва). Друга зліва - санітарка рою, інші невідомі. 31.08.1944 р. під час відзначення Свята зброї на хуторі Ясенів біля с. Яблунів Турківського р-ну Львівської обл.
*****
1944 рік
У бою з москалями у селі Борщів на Львівщині загинув командир боївки ОУН Андрій Дух.

1945 рік
У бою з москалями біля села Майдан на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі командир куреня «Холодноярці» УПА-Захід Олександр Маговський – «Град».

У засідці біля райцентру Пониква на Львівщині рій сотні «Дружинники» УПА-Захід знищив лейтенанта і роззброїв чотирьох військових Червоної армії. Останні відпущені після пропагандистської бесіди. Здобуто 5 автоматів і 4 гвинтівки.

Санітарка ОУН Софія Складан – «Оленка» потрапила до засідки НКВД біля села Загір’я на Тернопільщині, зазнала страшних катувань (переламано руки й ноги, відрізано груди, повністю вирвано волосся на голові) і була кинута помирати.

1946 рік
Рій сотні «Імені Колодзінського» атакував райцентр Печеніжин на Дрогобиччині. Обстріляні будинки МВД і МГБ, спалено молокозавод.

Під час боїв з москалями у селах Бориничі і Зав’язанці на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Федір Гриник – «Нестер» і ще четверо повстанців.

У селі Уторопи на Станіславщині підпільники знищили місцевого комуніста.

1947 рік
У селі Красноставці на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили бригадира колгоспу.

У боях з москалями у селах Долішнє і Крушельниця на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН Григорій Мартинів – «Ручай».

1948 рік
Відділ повстанців атакував дільницю винищувального батальйону в селі Вовчків на Станіславщині. Здобуто 11 гвинтівок і патрони.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті

понеділок, 21 вересня 2020 р.

Під час запеклої битви за Галичину, що тривала з 18 серпня до 21 вересня 1914 р., австро-угорські війська потерпіли поразку і відійшли аж до Карпат.

Навчання підрозділу Вишколу УСС на стрільниці в Розвадові, 1916р.
*****
До рук москалів потрапило багато стратегічних територій та міст. Зокрема Чернівці, Львів, Галич. 22 березня 1915 року одна з трьох найбільших у Європі на той час фортець капітулювала, Перемишль було взято… Виснажені і зморені голодом австрійські вояки перед капітуляцією висадили в повітря майже всю наявну зброю та боєприпаси.

У зв’язку зі значними успіхами своєї армії на фронті російський імператор Микола ІІ вирішує відвідати новоприєднані території. Для цього 9 квітня 1915 року він прибуває у Львів. Наступного дня російський імператор виїхав з вокзалу до Самбора, а вже ввечері прибув до Перемишля, щоб оглянути фортецю та ознайомитись з ситуацією на фронті. До й ого візиту московське командування мало намір присвятити прорив карпатського фронту та швидкий наступ на Відень, але цей план був зірваний героїчним подвигом Леґіону Українських січових стрільців.

Джерело
https://gk-press.if.ua/legion-uss-armiya-legendarnyh/

Цей день в історії УПА - 21 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
В лісах Любачівщини, 1-ий праворуч – окр. провідник Любачівщини “Крим” (Микола Радейко). Весна 1947 р.
*******
1944 рік
У багатогодинному бою з двома ротами НКВД біля села Розтоки на Станіславщині сотня УПА-Захід знищила 3 офіцерів і 15 військових, ще 20 були поранені. Втрати УПА: двоє загиблих, троє поранених.

Близько 70-и воїнів сотні «Бурлаки» УПА-Захід загинули в бою з загонами НКВД біля села Затурин на Тернопільщині.

1945 рік
Відділ сотні «Журавлі» УПА-Захід у селі Кобилецька Поляна на Закарпатті знищив міліцейську дільницю, клуб, телефонний пункт, а продовольство з державної крамниці роздав населенню.

У селі Довга Воля на Волині повстанці спалили дільницю винищувального батальйону, роззброїли і розпустили особовий склад. Здобуто автомат і кілька гвинтівок.

1946 рік
Рій сотні «Імені Колодзінського» у засідці в селі Слобода-Рунгурська (нині Слобода) на Дрогобиччині знищив двох бійців винищувального батальйону, ще одного поранено.

Потрапивши на засідку МВД біля села Чертіж на Станіславщині загинули командир сотні «Летуни» УПА-Захід Євген Музичка – «Середній» і ще один повстанець.

1947 рік
На Станіславщині в селі Замулинці повстанці спалили будівлі колгоспу, а в селі Грабів знищили військового МВД.

У бою з москалями у селі Торгановичі на Дрогобиччині загинули четверо повстанців, у тому числі над районний провідник ОУН Федір Грушаник – «Олег».

1948 рік
У селі Верхня Стинава на Дрогобиччині повстанці знищили 4 військових МВД. У перестрілці загинули двоє повстанців.

У селі Спас на Станіславщині підпільники спалили міст вузькоколійної залізниці.

1949 рік
Під час боїв з москалями у селах Дашава, Демидів і Довжки на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1950 рік
У бою з опергрупою МГБ біля села Кудринці на Тернопільщині, що тривав понад дві години, повстанці знищили кількох військових і 12 бійців винищувального батальйону. Із 11-и повстанців 6 загинули в бою, решта змогли прорватися.

Джерело:
СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті.

Пленум “Літопису УПА”, 1978 рік.

Пленум “Літопису УПА”, 1978 р. Сидять (зліва направо): Віктор Новак, Микола Лебедь, Євген Штендера, Петро Й. Потічний, Модест Ріпецький. Стоять(зліва направо): Михайло Бохно, Михайло Мігус, Микола Кулик, Володимир Макар, Степан Голяш, Іван Росіл, Ярослав Струтинський, Михайло Федак.
Літопис УПА — спільне літературне видання Об'єднання колишніх Вояків УПА США і Канади та Товариства колишніх Вояків УПА ім. генерала Тараса Чупринки в США і Канаді.
1973 року в Канаді з'явився перший том видавництва «Літопису УПА» — серії книг, у якій публікуються документи і матеріали з історії УПА та Збройного підпілля ОУН. Початок цьому виданню дали колишні вояки УПА, які в результаті Великого рейду 1947–1949 рр. опинилися в Західній Європі, а опісля в Північній Америці.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

2 липня 1941 гестапівцями у Львові ліквідована Перша Українська радіостанція ім. Євгена Коновальця.

Серед затриманих співробітників - студент української філології Юліан Савицький - диктор, який виголошував Акт відновлення Української держави 30 червня.
За це ув’язнений в тюрмах Львова та Кракова, від липня 1942 - в Аушвіці (#49741). Під кінець війни перевезений до концтабору Ебензее (філіал Маутхаузена), де помер від виснаження й голоду 5 травня 1945, за день перед звільненням в’язнів американцями.

Джерело:
(Володимир Мороз)
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

неділя, 20 вересня 2020 р.

Спогади: Ілля (Ілько) Степанович Оберишин псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» воїн УПА, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.

Осередки підпілля діяли в деяких місцевостях до 1960-х років, окремі повстанці, для яких свобода була дорожча, ніж життя, переховувалися й довше — до 80-х рр. Найдовше уникав арешту надрайонний провідник ОУН Збаражчини Ілля Оберишин -"Стецько", "Кобзар", "Охрім". Він побачив свою мрію — незалежну Україну.

Ілля (Ілько) Степанович Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5» — воїн Української повстанської армії, який не здався у полон і провів у підпіллі 40 років.
Народився в 1921 році в селі Потік Рогатинського району на Івано-Франківщині.
Вчився в Рогатинській гімназії. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію.
З приходом Червоної армії в 1939 році вступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати.

У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.
З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.

Цитати з інтерв'ю Іллі Оберишина газеті «Независимость» від 9 травня 1997 року:
...У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей — але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішиви піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків...

...Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики...

...Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого — там з'явилися зяті, невістки, онуки...

...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму — зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений — переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Поляки у силових та каральних структурах Третього Рейху.

На фото: могила поляка гітлерівця.
Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС. Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!) Чому так – поясню нижче.
Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту. Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. Повторюю! Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали).
Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»!
Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!
Ще у 1939 р. німецька окупаційна адміністрація почала формувати підрозділи польської допоміжної поліції. На 1943 р. її чисельність становила 16 000 осіб. До обов’язків поліції належали суто правоохоронні функції, але крім того – охорона гетто, арешти євреїв та пересилання їх до концентраційних таборів. Тобто – пряма участь у здійснені Холокосту. У після воєнній Польщі 600 чинів допоміжної поліції були страчені за різноманітні військові злочини, а 2000 – засуджені до різних термінів покарань. В Польщі про це воліють не згадувати.
До допоміжної поліції не входили бійці поліційних батальйонів у структурі СС. Справа от в чому. Весною 1943 р., коли майже вся українська поліція зі зброєю пішла у ліси та розпочала боротьбу з окупантами в складі Української Повстанської армії, нацистам знадобилося терміново їх кимось міняти. Проблему вирішили, взявши на службу поляків – вони увійшли до складу 102-го, 103-го та 104-го батальйонів змішаного складу та створили два суто польських формування – 107-й (450 ос.) та 202-й (600 ос.) Навіть офіційна польська історія визнає, головним завданням цих батальйонів була участь у німецьких операціях проти УПА, а також каральні заходи проти українського населення. Участь цих батальйонів була різною. 202-й батальйон у 1944 р. був влитий до частин СС, а 107-й у січні того ж року долучився до Армії Крайової. Характер його діяльності – не змінився.
Нарешті ми підійшли до головної теми розмови – до Армії Крайової. Здавалося – тут претензій не може бути ніяких – маємо повстанську армію, яка боролася з нацистськими окупантами та більшовиками, такий собі польський варіант УПА. Але не все так просто. Почнемо з того, що жоден курінь УПА не вливався до складу підрозділів Третього Рейху. А в АК такі випадки були. У січні 1945 р. до складу СС влилася так звана Свентокшижська бригада (вона ж – бригада Святого Хреста), яка до того часу воювала в південній Польщі з Армією Людовою (комуністичними польськими партизанами) та влаштовувала Армагедон тамтешнім євреям. У січні 1945р. бригада вступила в бій з частинами Червоної армії, добряче здобула в рило і тоді навела контакти з 59-м корпусом вермахту. Бригада була введена в структуру СС і від квітня 1945 р. перебувала на фронті проти більшовиків. 5 травня 1945 р. польська бригада СС покинула позиції, напала на концтабір Голишув, взяла в полон 200 охоронців та звільнила 700 в’язнів і з цим трофеєм мов з перепусткою рушила назустріч американським військам. У комуністичні Польщі бойовики бригади були засуджені заочно, але американці комуністам їх не видали.
До речі, варто зупинитися на АК та єврейському питанні. Юдофобія Армії Крайової – факт загальновідомий. Відомо що під час нацистської окупації у Польщі діяло біля 30 суто єврейських партизанських загонів. Так от сучасні єврейські дослідники Холокосту зазначають, що Бойова організація євреїв (БОЄ) постійно воювала на два фронти – проти нацистських карателів та проти Армії Крайової. Ба-більше. Усього в Польщі від рук бойовиків АК та подібних формувань євреїв загинуло стільки ж, скільки від нацистського «остаточного вирішення єврейського питання». Чому єврейські організації України, які болісно реагують на будь-яке вшанування пам’яті бійців та командирів УПА, взагалі не протестують проти героїзації у Польщі Армії Крайової – для мене загадка.
Ці люди дорікають українцям геноцидом!
Але й це ще не межа. Попри твердження численних прибічників теми «УПА винна в геноциді поляків», Армія Крайова періодично співпрацювала з нацистами. Саме так. Тут просто наведу цитату з журналу «Der Spiegel» № 19 за 2000 рік: «Польська Армія Крайова тимчасово співпрацювала у Другій Світовій війні з частинами СС та Вермахту. Це підтверджують документи з московського архіву, які історик Бернард Чіарі опублікував у журналі «Остойропа»… 7 лютого 1944р. полковник АК Александр Крижановскій уклав з німцями угоду про співпрацю у регіоні Вільно: німці забезпечували поляків зброєю, медикаментами, лікували поранених, а поляки виразили готовність надати у довготерміновом
у плані допомогу Гітлеру у війні проти Совєтов, виділивши для цієї мети 18 піхотних батальйонів. За це вони зажадали припинення німецького терору і визнання польських кордонів станом на 1939 р. Для «випробування на міцність німецько-польського співробітництва» АК передала у підпорядкування німецькому командуванню «3-ю польську бригаду». Здобувши від німців мапи та розвіддані, бригада, за наказом німецького командування атакувала совецьких партизан».
Чи укладала АК угоди з німцями проти УПА – відомостей нема. А от те, що вона укладала їх з червоними партизанами – факт, який підтверджують численні партизанські документи.
Ще одна жертва Армії Крайової – Литва. У 1995 р. депутат литовського сейму Дренгеліс надав документи, які засвідчили, що Армія Крайова мала на меті окупацію Литви і провести репресії серед нелояльних литовців. Також були знайдені документи про співпрацю АК з нацистами. Так, наприклад, Районами між Вільнюсом та містами Ошмяни та Ліда фактично керували не німці, а Армія Крайова у зв’язці з нацистами. Ба-більше, бойовиків АК нацисти навіть намагалися залучити для оборони Вільнюса від Червоної армії і АК навіть провела мобілізацію на контрольованих теренах, але після рику від емігрантського уряду в Лондоні, Армія Крайова від цієї затії відмовилася.
Чималого шуму свого часу наробили судові процеси в Литві проти колишніх червоних партизан. Менш відомий факт, що в Латвії винесений заочний вирок бойовикам АК, визнаним винними у злочинах проти мирного населення. І як би не бісилася з цього приводу Польща – вироки литовського суду лишаються в дії.
От саме цю організацію – Армію Крайову поляки намагаються у Волинських подіях виставити головним позитивним персонажем. Не хочеться порсатися в деталях жахливої трагедії, але чимало питань до її польського бачення таки виникає. В комюніке за результатами зустрічей українських та польських істориків від 9 червня 1994 р. було зазначено: «Польська сторона подає приблизну оцінку кількості поляків, вбитих українськими націоналістами на Волині в 1943-1944 рр. – 50 тис. чоловік. Зібрано документацію щодо 34647 випадків вбивств, ідентифіковано прізвища 12491 жертви». Звернули увагу? Ідентифіковано 12 тис, але втрати оцінюються у 50 тис. Відтоді зрозуміло, поляки наполегливо працюють і нещодавно найкращий дослідник цієї проблеми Гжегож Мотика назвав нову цифру – 60 тис. осіб. Але ставки зростають. Під час польсько-україн
ського форуму партнерства цього року, вже прозвучала цифра у 100 тис. поляків та 20 тис. українців (переважно – на теренах Грубещівського повіту та на Холмщині, тобто на тернах сучасної Польщі). У деяких дослідженнях лунає цифра у 200 тис. осіб. Цікава виходить арифметика. Жертв-поляків, польські історики лічать на теренах Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини, а жертв-українців – лише на полських теренах. А як бути з жертвами на сучасних українських теренах? Покійний екс-голова Рівненської ОДА Василь Червоній під час наукової конференції у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки в травні 2003 р. наголосив, що тільки на Рівненщині від рук поляків загинуло більше 10 тис. українців. До польських даних про втрати українців ці цифри явно не увійшли.
Але й це не межа. Колись мене здивувала така подробиця – ареною шаленого польсько-україн
ського протистояння стала Волинь – колишня провінція російської імперії. В той самий час у сусідній Галичині таке протистояння було незначним, а на Житомирщині та Хмельниччині, де й зараз мешкає значна польська громада, його не було взагалі, хоча і підпілля ОУН там було, і загони УПА туди заходили. Ще одна дивина – на тлі скаженого польсько-українського протистояння на Волині майже не постраждали села чехів. Що ж за напасть така?
Гадаю, багато чого прояснить розповідь сина одного з польських офіцерів, розстріляних у Катині, Адама Дибчинського. 14 вересня 1939 р. його батько перед відправкою на фронт сказав матері: «Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» Зрозуміло? 39-й рік. Ще не існує ані військової рефентури ОУН, ані похідних груп, ані УПА. Кого ж боїться поляк? Очевидно – пересічних українців, розбурених попередньою владою вже настільки, що польський офіцер не сумнівається – послабне тиск поліції і українці полізуть різати поляків з натхненням. Було від чого збурюватися українцям. Протягом 20 років після програшу України у Перших Визвольних змаганнях, на теренах Західної України впроваджувалися полонізація (примусове ополячування українців) та пацифікація (конфіскація зброї та репресії проти незадоволених владою). Але головне – українці практично лишилися за бортом земельної реформи, впроваджуваної Пілсудським. Останній факт був найбільш принизливим, хуторізацію на Волині провів іще прем’єр Столипін, але під Польщею родюча земля на Волині передавалася не тамтешнім селянам, а полякам, як нагорода за службу в армії під час війни з більшовиками. Селянам, що лишалися без землі, поляки «милостиво» пропонували переїхати до берегів Балтики, або у Західну Польщу.
Справа в тому, що Польська держава за підсумками Першої Світової війни була зшита з земель, які доти входили до складу трьох держав, окремі з яких до існування в складі ІІ Речі посполитої ставилися з чималою прохолодою. Що там українці? Кашуби, мазури, шльонці та гуралі за першої ж можливості побігли до складу німецьких частин – саме їх Третій Рейх залюбки приймав до частин вермахту та СС. Польське керівництво намагалося зміцнити державу за рецептами Макіавеллі – перемішати населення та поселити представників різних етнографічних груп поляків та українців по всій Польщі. Цим воно заклало міну уповільненої дії, яка вибухнула під час війни. Варто було зникнути зловісній «двуйкє», як частина Польщі побігла під знамена Гітлера, а українці заходилися «гнати зайд зі своєї землі». Результати – відомі. Але не переймайтеся. Зміцнення Польщі за Макіавеллі поляки таки провели – в часи комуністів.
Тепер, коли ви все це знаєте, зважте ще раз - у сеймі Польщі зареєстрований проект постанови про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, що здійснили геноцид стосовно польського населення на теренах Західної України, а Армії Крайовій висловлюєданину пам’яті. Оціните самі.

Джерело
УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Дмитро Калинчук.

Марія Савчин (у другому шлюбі — Пискір), псевдо "Марічка" діячка ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси.

Народилася в середині 1920-х у селі Задвір'я під Львовом.
У 1940-х — провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язкова референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.
У травні 1945 р. вийшла заміж за Василя "Орлана" Галасу - полковника УПА, обласного провідника ОУН Перемишльської області [нині Польща]. Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.
Перебувала в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. "Орлан" організовував рейди УПА на Захід.
У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.
1952 року головний командир УПА Василь "Леміш" Кук передав під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам'янець-Подільську області. У квітні 1953 р. створилася критична ситуація: зв'язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України.
Під час переходу, який організовував окружний провідник Кам'янець-Подільської області "Скоб" (як виявилося, агент МДБ К62, справжнє прізвище не розголошується СБУ досі), 11 липня 1953 року Галасу з дружиною та охоронця Чумака схопила оперативна група МГБ, легендована під повстанців.
Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із Закордонним Представництвом УГВР.
Галаса не погоджувався на невідомого йому зв'язкового, погодившись, врешті, лише на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. "Орлана" пообіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу.
За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія повинна була розкрити плани МГБ і не повертатися в Радянський Союз.
Перед від'їздом у 1954 р. Марії в США їй дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і який не знав, що живе у прийомних батьків.
Марія і Василь були упевнені, що їм більше не побачитися. "Орлан" очікував розстрілу, але 1958 року його засудили до 10 років ув'язнення. У 1960-х рр. звільнений на волю Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.
Марія Савчин виконала свою місію, написавши свої вже легендарні і неодноразово перевидані мемуари "Тисяча доріг". Жила в США, вийшла заміж. Брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори.

Джерело
ФБ: УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Цей день в історії УПА - 20 вересня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Німецькі 30мм гвинтівкові гранати.
Повстанці Буковини. Зліва направо - сидять: Ілля Дулій "Зоря", Іван Калинич "Роман", Дмитро Том'юк "Сокіл"; стоять - невідомі.
*********

1944 рік
Чота сотні «Комарі» УПА-Захід вистежила розвідувальну групу НКВД біля села Тишиця на Львівщині. Знищені офіцер і двоє військових.

Дві сотні УПА-Захід вели оборонний бій із загонами НКВД, що проводили облаву в Золочівському районі Львівщини. Загинули 35 воїнів УПА і 18 членів ОУН.

1945 рік
11 воїнів сотні «Холодноярці» УПА-Захід загинули в бою з москалями у Бродівському районі Львівщини.

Біля села Коростенко на Дрогобиччині повстанці знищили інструктора райкому ЛКСМУ.

Під час облави загонів НКВД у Поніковецькому(?) районі Львівщини загинули 5 повстанців.

1947 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бубнище на Станіславщині. Троє повстанців вчинили збройний опір і підірвалися гранатами.

У засідці в селі Худіївці на Тернопільщині підпільники знищили лейтенанта і військового опергрупи МВД.

Під час бою з москалями у селі Биків на Дрогобиччині загинули п’ятеро повстанців.

1948 рік
У селах Первятичі і Спасів на Львівщині повстанці спалили будівлі колгоспу.

Неподалік села Золотий Потік на Тернопільщині підпільники знищили військового МВД.

У селах Белеїв і Милування на Станіславщині повстанці спалили сільради.

1949 рік
У бою з москалями у селі Розгірче на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, зокрема районний референт ОУН Володимир Вадюк – «Орест»

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті