Богдан Цицик – боровся за вільну Україну (автор: Малицький Володимир)

17-річний юнак з світлим волоссям і приємним гарним обличчям, у вишиваній сорочці дивиться з портрета своїми ясними і розумними очима. Він назавжди залишився таким юним, щоб жити у віках у серці свого народу.

Богдан Цицик народився у 1934 році в селі Соляноватка Старосамбірського району. У сім'ї було п'ятеро дітей - двоє хлопців і троє дівчаток. Батько, Григорій, був освіченою людиною і, окрім господарки, любив працювати на просвітянській ниві. Газети і книжки були постійними супутниками сім'ї. Богданові було п'ять років, як він втратив маму. Батько одружився вдруге і його дружина настільки пригорнулась до дітей, що вони не відчували її за нерідну. Батькова любов до України передалася Богданові, він був дуже допитливим, цікавився, практично, всім.

Страшні події червня 1941 року... Богдан став свідком того, як большевицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти біля Добромиля. З того часу хлопець почав задумуватися над тим, як захистити рідний народ від наруги. У 1945 році енкаведисти заарештували батька і посадили в тюрму. Після кількарічного поневіряння по львівських в'язницях він загинув у вологодській тюрмі.

Малий Богдан поклявся відімстити за батька. Спочатку добув револьвера з набоями. Маючи зброю, почав підготовку до акції помсти.

На початку 1949 року у центрі Добромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції і НКВД, Богдан перестрів начальника райвійськкомату майора Бугайова з дружиною, вистрілив впритул і вбив його на місці. Сам же безслідно зник. У тому ж 1949 році він закінчив шостий клас і пішов вчитися на курси трактористів у село Погірці Рудківського району, але й тут не забув про ідею боротьби.

У 1950 році він приїхав до Добромиля і серед білого дня навпроти будинку НКВД пострілами з пістолета вбив лютого ката майора НКВД Скородєлова. Сам знову зник.

З цього часу Богдан перебуває у підпіллі. Повстанців у районі вже майже не було, бо погинули в боях, але йому вдалося знайти двох друзів і продовжити боротьбу. УВ 1951 році їх зраджено, товариші гинуть та Богданові вдалося врятуватися. Він добрався додому, переночував, а вранці, написавши на дверях "Або здобути, або вдома не бути!", забрав свої речі і пішов.

Вдома відчували, що Богдан щось задумав, але зупинити його було неможливо. Він пішов у село Конів, недалеко від Добромиля, щоб розквитатися зі зрадником. Та потрапив у енкаведистську пастку. Богдан босим вискочив з явочної хати і побіг до лісу.

Його хотіли спіймати живим і були впевнені, що босий по промерзлій землі далеко не втече. Тому не стріляли. Але коли побачили, що віддаль щораз збільшується, вирішили відкрити вогонь. Після першої ж черги з автомата Богдан упав. Кулі потрапили в живіт. Непритомного хлопця привезли у Добромильську лікарню, а медикам наказали будь-що врятувати йому життя, бо він потрібен був енкаведистам живим. Операція пройшла вдало. Лікар не відходив від пораненого, і коли нарешті Богдан опритомнів, то першим його запитанням було чи буде жити. Лікар відповів ствердно.

Коли до сина прийшла мати, то він намагався заспокоїти її, але сказав, що буде вмирати, бо повстанці живими не здаються.

Дочекавшись, що його залишили одного в палаті, тоді Богдан зірвав з себе бандаж і руками розірвав рану. Коли до палати увійшли охоронці, хлопець був вже мертвим.

Так героїчно пішов з життя Богдан Цицик - один з полум'яних борців за волю України.

С. Гринчишин. 

Криївки - "Схрони" часів УПА.

10 січня 1972 року у Львові на вулиці Городоцькій сталася аварія, яку називають наймасштабнішою в історії львівського трамвая, бо загинуло 26 людей.

Уранці 10 січня вулицею Городоцькою спускався забитий людьми трамвай. На середині спуску, недалеко від Львівського цирку, сталася фатальна річ. За однією з версій, водій заснув і вагон став некерованим. За іншою ж версією – відмовили гальма. У будь-якому разі, коли трамвай досягнув перехрестя вулиць Городоцької і Шевченка, то зійшов із рейок, протаранив людей, що стояли на зупинці-острівці, і врізався в  огорожу школи №11 (сьогодні – Львівська правнича гімназія). Внаслідок цієї трагедії загинуло 26 людей.

Увечері цього ж дня про подію повідомив «Голос Америки». Однак радянська преса замовчувала факт трагедії і лише газета «Вільна Україна» за 11 січня 1972 року в нижньому кутку третьої сторінки надрукувала:

«Виконком Львівської міської Ради депутатів трудящих висловлює глибоке співчуття рідним і близьким потерпілих при аварії трамваю в м. Львові 10 січня 1972 року. Для розслідування причин аварії, вжиття заходів з посилення безпеки руху міського транспорту та надання допомоги сім’ям потерпілих створена спеціальна комісія», – було написано в газеті.

Наслідком аварії стала ліквідація зупинок-острівців посеред проїжджої частини, а також обмеження швидкості руху вагонів на спусках.

У Мексиці сталося чергове виверження найактивнішого вулкана країни – Попокатепетля.

Про це повідомляє The Straits Times із посиланням на Національний центр із запобігання стихійним лихам.

«Попо», як ще називають вулкан, вибухнув рано вранці, вивергнувши з кратера "помірну кількість попелу та розпечених частинок", йдеться у повідомленні Національного центру із запобігання стихійним лихам у Twitter.

Як зазначається, вулкан викинув стовп попелу три кілометри заввишки.

Національне управління океанічних та атмосферних досліджень США показало, як виглядає виверження Попокатепетля з космосу.

Влада оголосила другу фазу "жовтого рівня" тривоги, у цьому зв'язку наближатися до вулкана на відстань менше 12 км заборонено через небезпеку падіння вулканічних порід.

Як повідомлялося, востаннє виверження вулкану Попокатепетль було зафіксовано 25 грудня минулого року. Тоді викид вулканічних газів відбувався на висоту до одного кілометра, які розсіювалися в бік південного сходу.

Вулкан Попокатепетль є другим за величиною в Мексиці, він розташований в 50 кілометрах від столиці країни - Мехіко.

Знову втрата. Сьогодні вночі, 10 січня, від ворожої кулі загинув військовослужбовець 28-ї ОМБР імені Лицарів Зимового походу 23-річний Микола Довженко.

Про це повідомляє Depo.Одеса з посиланням на пресслужбу окремої мехбригади.

"Близько 23 години противник відкрив обстріл зі стрілецької зброї по нашим позиціям, в результаті чого старший солдат Микола Довженко отримав тяжке поранення. За декілька годин хлопець помер у лікарні", – розповіли у бригаді. 

Цей день в історії УПА 10 січня.

1945 рік

Відділ куреня «Гуцульський» УПА-Захід підірвав мости на залізниці та шляху Коломия-Делятин на Станіславщині.

Повстанці атакували дільницю винищувального батальйону в селі Вигнанка на Волині. Знищені 3 бійця батальйону. У перестрілці загинув один повстанець.

1946 рік

Командир однієї із сотень УПА-Захід «Чорногора» загинув у сутичці з загоном НКВД у селі Соколівка на Львівщині.

Під час зіткнень із загонами НКВД біля сіл Чучманів і Ясенів на Львівщині загинули 7 повстанців, у тому числі районний провідник ОУН Петро Юрас – «Бурий» і командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Микола Баб’як – «Хмурий».

1947 рік

Чота сотні «Сірі» УПА-Захід під час раптового нападу на відділ МВД у селі Крилос на Станіславщині знищила чотирьох військових.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бортків на Львівщині. Двоє повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, поранили двох військових і обидва загинули в перестрілці.

У селі Денисів на Тернопільщині підпільники знищили голову райвиконкому.

1949 рік

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Судковичі на Дрогобиччині повстанці знищили бійця батальйону, решту роззброєно і розігнано. Здобуто озброєння і боєприпаси.

Пошукова група МВД оточила криївку в селі Петранка на Станіславщині. Повстанець, що перебував всередині, відмовився здаватися, важко поранив військового і застрелився.

Кущовий провідник ОУН Микола Мінько – «Орлик» загинув у сутичці з загоном МВД біля села Торгановичі на Дрогобиччині.

1952 рік

Четверо повстанців, що потрапили в зону облави загону МГБ у селі Кальна на Станіславщині, після тривалого бою, не маючи шансів прорватися з оточення, підірвалися гранатою.

Підготував Сергій Горобець

Є Така думка.!? У березні - квітні в Україні почнуться драматичні події.

Політолог, діяч Андрій Піонтковський (Вашингтон) в ефірі програми телеканалу "Студія Захід з Антоном Борковським" про паризький ультиматум, тактику "салямі" і колективного Зеленського.
Ми в Україні, послухавши новорічне привітання президента Зеленського, врешті окреслили для себе, якою буде так звана нова внутрішньо-українська стратегія і тактика, де неважливо, як названа вулиця.
Звісно, це привітання українського народу – переспіви основних тез російської пропаганди: "давайте припинимо цей безглуздий внутрішній конфлікт, який у нас розгортається". Але на мене більш емоційне, більш важке враження справило інше привітання з боку вашого президента – це привітання пана Путіна з Новим роком. Я розумію, що йде обмін, ні, "обмін" тут - неправильне слово, йдеться про звільнення захоплених російською владою заручників, за яких доводиться видавати злочинців-терористів. Але перетворювати це у форму привітання воєнного злочинця, який розв’язав війну проти країни, - це вже геть не вкладається у жодні рамки.
Звісно, це з тріумфом було сприйнято російською пропагандою. Запущено лічильник до наступної призначеної бандитської зустрічі, уже не в Парижі, а в Берліні - Зеленський повинен привезти зміни до Конституції. Ось це - дві абсолютні фундаментальні зради нової української влади. Перше – оголошення попередньої влади партією війни, тобто фактично заява міжнародній спільноті, що Україна – винуватиця війни й усіх подій, що відбувалися на її території, що призвело до катастрофічного падіння міжнародного престижу України. Ми бачили, що, якщо раніше нормандський формат – це було троє проти одного Путіна, то зараз – це троє проти одного Зеленського. І друге – Україна канонізувала путінську інтерпретацію Мінських домовленостей, від яких до останнього часу категорично відмовлялася. Фактично, це - капітуляція.
Маю враження, що триває негласне швартування України не тільки до ОРДЛО, а до Москви.
Ну, ОРДЛО – це і є до Москви. ОРДЛО – це випущений щупалець Москви для захоплення України. Нам усім пора припиняти дискусії про Зеленського. Хто такий Зеленський, наївна людина, яка бажає добра Україні, чи щось інше? Слід говорити про колективного Зеленського – ось цей апарат, який зараз реалізовує владу в Україні і її зовнішню політику. От щодо таких людей як Коломойський, Богдан, Єрмак, Портнов, - так, і Портнов, - усі ці люди сьогодні є реальною владою в Україні. Колективний Зеленський – це неоднорідна інституція. Там є люди, які намагаються проводити патріотичну лінію та й сам Зеленський, здається, вже потрохи починає розуміти, чим для нього це все закінчиться. Тому що ці люди, яких я перерахував, це – герої Росії, які виконують свій обов’язок. З ними все буде добре. А ось відповідатиме за зраду перед українським народом, звичайно, сам Зеленський.
Мені здається, розуміння того, що він робить, зростає. І те зобов’язання, яке він на себе взяв, на яке його поставили на лічильник, - зміни до Конституції України до наступної "стрілки" в Берліні – він не зможе виконати, тому що це викличе великий супротив громадянського суспільства в Україні. Москва це розуміє, але тим не менше свідомо штовхає Зеленського на цей шлях, розраховуючи, що виникнуть ситуації хаосу і громадянського протистояння в Україні, якими вона знову зможе скористатися для захисту законно обраного президента від "чергового бандерівського перевороту". Нас чекають дуже драматичні події, якраз за розкладом цього лічильника. На квітень призначена ця зустріч. Ось, я думаю, березень-квітень будуть ключовими подіями у сучасній українській історії.
Путінська фраза про те, що "польська влада втратила контроль над своїми збройними силами і була змушена виїхати" і так далі насправді є цинічною брехнею. Вже є відповідь від Польщі. Але Путін проговорився, тобто його гебешні навички з віком притупились. Насправді, наскільки я розумію, він розкрив карти, кажучи,"дивіться як ми вчинимо з Україною".
Так. Саме з таким формулюванням, коли він зрозуміє і побачить, та й він і зараз це знає, що Зеленському не вдасться реалізувати цей план і буде очевидний спротив суспільства, ось з таким формулюванням, "доведені до чергового відчаю трактористи, комбайнери ОРДЛО" вирушать на Маріуполь, на Харків, на Київ. Зверніть увагу, останні три-чотири роки цей термін "Новоросія" не вживався. Вони зрозуміли, що проект провалився. Армія стоїть на лінії зіткнення і готова вчинити опір наступній спробі агресії. Але вони бачать слабкість нової влади. І усі ці формулювання про Чорномор’я, про західні області Росії, вони знову вилізли на поверхню, як у 2014-у році. Лавров і Путін, і "офіційна" так звана ОРДЛО – адже Пушилін заявив про зміну внесення поправок до "конституції" ОРДЛО, які передбачають, що, якщо чинні «кордони» співпадають з кордонами Донецької, Луганської областей Української радянської соціалістичної республіки, - значить "завтра ми беремо Маріуполь, і далі - повсюди". Плани абсолютно очевидні. Ще, звичайно, вони бачать вікно можливостей у 2020-у році, поки ще їхній любий Трампушка перебуває у Білому Домі. Вони бачать повну трансформацію Макрона. Це абсолютно неймовірний казус вербовки Макрона, який починав своє президентство з різкої критики Путіна, і здавалося, що це єдиний лідер Заходу, який показує, як з ним, з диктатором треба розмовляти. Але знайшли до нього якісь підходи.
Наскільки я розумію, це - один сценарій. Але є й інший сценарій – так званий "сценарій салямі", коли за вказівками Кремля будуть здійснюватись ті чи інші дії від імені нової влади, або у межах її компетенції, які звужуватимуть як шагреневу шкіру, досягнення України, постмайданної України. Це стратегія маленьких кроків, якими вестимуть до неформальної капітуляції, тому що слово «капітуляція», слово "здача національних інтересів" завжди викликає підйом і захист зі сторони народу. А якщо подібні речі робити непомітно…
Це один і той самий сценарій. Перша фаза – та, яку Ви зараз окреслили, відбувається на наших очах. Кожна поява Зеленського на екрані – це шматочок цього "салямі". Мовляв, як пройде це до кінця – чудово. Але вони, в Москві, - реалісти, і, я думаю, так як і ми з Вами, розуміють, що змін Конституції на користь Кремля Зеленському досягти не вдасться, і на якомусь кроці цього «салямі» все таки станеться вибух спротиву. І тоді з тим самим формулюванням про "недієздатний уряд Польської республіки" почнеться заключна стадія цього проекту. Адже ж звільнення заручників – це ж у знущання перетворюється. Чудово, що повернулися 60 людей.
Але ж ми знаємо, що сотні людей ще мучаться у підвалах Донбасу і у тюрмах Криму. І Москва цинічно їх розглядає як інструмент шантажу і торгівлі з Києвом. Тож слід сказати: "Москва, ми знаємо ваші плани". І, якщо міжнародне співтовариство варте чогось, ми маємо вимагати реального припинення вогню на лінії зіткнення і повернення усіх заручників. І усі ці розмови про приєднання до ОРДЛО необхідно просто закінчити. Це окуповані території – і Крим, і частина Донбасу. Україна ніколи не визнає цієї окупації. Рано чи пізно вони повернуться. А сьогодні Україна пропонує перемир’я. Але, якщо ці плани будуть реалізовуватися, - щодо приєднання Донбасу, щодо приєднання Чорномор’я, - українські збройні сили стоятимуть на цій лінії, готові дати відсіч. Ось цю позицію треба почути від верховного головнокомандувача, поки не буде пізно.
Кремль виставив чіткий і жорсткий ультиматум, кажучи, не знаю, Зеленському чи колективному Зеленському: "якщо не підете на наші умови, тоді відповідно ми розв’яжемо чергову масштабну агресію, і вже після Іловайська -2 чи Дебальцевого-2 ви будете змушені погодитись з нами і почати співпрацювати". І це – черговий воєнний злочин, але ми розуміємо, що у Кремля по-іншому не виходить.
Ну, поки колективний Зеленський веде таку вбивчу політику, цей колективний злочин приймається міжнародною спільнотою. Приймається тією ж Францією і Німеччиною. Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж саме українське керівництво. І ось, якщо українська влада – Зеленський чи хтось інший – озвучить ось цю позицію, то йому буде забезпечена підтримка міжнародної спільноти. Але, якщо Зеленський сам іде на приєднання до ОРДЛО, на братство під однаковими чи різними пам’ятниками, то з якого дива міжнародне співтовариство висловлюватиме йому підтримку? Кожен день, проведений у цій парадигмі, визначеній у комюніке нормандської зустрічі, наближає Україну вже до незворотної капітуляції.

Командир куреня УПА-Південь Михайло Кондрась - ("Міша, "Великан") та діти - колядники під час Різдвяних свят , Рівненська обл., середина 1940-х р.

Колядники з української церкви Преображення Господнього, Міку Магру-штат Парана,Бразилія. Христос ся рождає! Славімо його!

З Різдвом Христовим. Шопка в смт. Лопатин.

“Сумна новина. Вчора, о 21.05, від ворожої кулі снайпера загинув наш захисник, брат, друг Сергiй Рацун.

Стало відоме ім’я військовослужбовця Збройних сил України, який загинув унаслідок обстрілу в неділю, 5 січня. Це Сергій Рацун із 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Як передає “Новинарня“, про смерть воїна повідомив у соцмережі брат, Олександр Рацун.

Вiчна пам’ять герою. Хай земля буде тобі пухом, брате. Спочивай з миром”, – ідеться в дописі.

Сергієві Петровичу Рацуну було 43 роки. Він із села Москвитянівка Полонського району Хмельницької області, народився 28 жовтня 1976 року. Жив у місті Славута на Хмельниччині.

Уже тривалий час служив у 93 омбр.

“Бог завжди з нами… Інакше і не може бути”, – писав Сергій у коментарях до своїх фото в соцмережі. 

 * * * * * * * * * * * 

Хто активно ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ і хоче референдуму з цього питання - ВИ просто сволочі манкурти...ви перші вороги України.

Цей день в історії УПА - 6 січня.

1945 рік

Курінь «Скажені» УПА-Захід пізно ввечері атакував опорний пункт НКВД у селі Рип’янка біля Чорного лісу на Станіславщині. В бою, що тривав кілька годин, знищено й поранено 120 військових. База НКВД повністю ліквідована.

1946 рік

Курінь «Підкарпатський» УПА-Захід у бою з гарнізоном прикордонних військ у селі Грабівка на Станіславщині знищив лейтенанта, чотирьох сержантів і 7 військових, ще 7 поранено. Втрати УПА: один загиблий, один поранений.

1947 рік

У сутичці з пошуковою групою полку внутрішніх військ у селі Тучапи на Львівщині загинули станичний ОУН «Дзвін» і його заступник.

У селі Дорогів на Станіславщині повстанці знищили першого секретаря райкому КП(б)У.

П’ятеро повстанців загинули в бою з загоном МВД у селі Велика Воля на Дрогобиччині.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Ясенів-Пільний на Станіславщині. В результаті бою троє повстанців загинули в перестрілці, а важко поранений надрайонний провідник ОУН Василь Горук – «Едвард» спалив документи й застрелився.

У засідці в селі Сапова на Тернопільщині відділ повстанців (14 чоловік) знищив начальника райвідділу МГБ, оперуповноваженого і сержанта. У ході переслідування повстанці були заблоковані біля села Бобулинці і всі загинули в бою, що тривав кілька годин. Серед загиблих – командир боївки Омелян Чайківський – «Збруч» і районний провідник Лук’ян Гнатів – «Петро».

У селі П’ятничани на Дрогобиччині підпільники знищили сержанта МВД, що влаштував засідку.

1949 рік

У селі Бунів на Львівщині повстанці знищили двох прикордонників, ще одного поранили.

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Біличі, Кавське і Тернівка на Дрогобчичині загинули станичний ОУН Степан Кукіцяк – «Галуза» і ще троє повстанців.

Підготував Сергій Горобець

ЗЕМЛЯ.

Що нам земля... паї, гектари.

Чи пару соток під вікном.

Над нею вОрони і хмари.

Над нею мати з полотном.

З сувоєм витканого льону.

Із рушником на двох руках.

Під нею мури із бетону.

Під нею дим на вітряках.

О, мамо, мамо. Ви ж далеко.

А тут земля тепер товар.

О, тату, рідний мій лелеко,

Летіть, летіть в обіймах хмар.

У нас тут ділять, ріжуть, колють.

Деруть на шмаття кожен лан.

Тепер його чужі прополють.

Тепер у нас знов буде пан.

По метрах продадуть країну.

А може й гуртом - ріки, ліс.

Здадуть без бою Україну -

Болото, поле, верболіз...

Чи їм болить? Лише нажива.

Проп"ють за день, за два, за три.

Де перший сніп, гарячі жнива...

Де синьожовті прапори...

Де дух селянський. Межі стерті.

Лише горбочки без хреста.

Лише два метри після смерті

І вороннє біля моста.

Що нам земля? Що нам землиця...

Стерня, покоси, річка, гай.

І вже реально, а не сниться -

"Продам за зелень рідний край".

Г.Потопляк.

Олег Шупляк.

********************

Хто активно ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ і хоче референдуму з цього питання - ВИ просто сволочі манкурти...ви перші вороги України.

Зараз. Каховка у вогні.

Місцеві жителі протестують, палять шини, намагалися захопити РДА, поліцію. 

Чому? На новий рік "реформовані поліціянти" розстріляли молодого чоловіка, він помер вчора у лікарні. Поки сім’я потерпілого не може знайти адвоката, бо ніхто не хоче  працювати проти місцевих властімущіх, у заїзжого з Херсона стрілявшого поліцейського вже є адвокат... Небайдужі знайомі вбитого, яких виявилось чимало, влаштували нову «Врадіївку» під райвідділком поліції до якої в них забагато питань щодо перших кроків слідства по справі.

Мусора і у 2020 мусора.

#ACAB #Avakoff

Фото взяв у Ходза Антона.

З великим сумом повідомляємо:4 січня пішов з життя пластун-військовик, боєць 8-го батальйону Української Добровольчої Армії «Аратта».

Учасник АТО/ООС (попередня версія – самогубство) Муравський Микола Володимирович («Цибуля»), уродженець с.Озерна (Зборівський район) Тернопільська область. 

У 2006 вступив до Пласту, підготовчий курінь ім.Омеляна Польового станиці Зборів на Тернопільщині. 

Доброволець пластового куреня «Орден Залізної Остроги». Навчався у ЛНУ ім. Івана Франка. Активний учасник Революції Гідності. 

З початком військових дій на Донбасі займався волонтерською діяльністю в зоні АТО. 

З 2017 до осені 2018 воював у складі батальйону «Аратта». 

В грудні 2018 заснував фермерське господарство «Патріа Террам». 

Останнім часом сприяв створенню осередку Пласту в с.Озерна. Залишилась дружина і двоє дітей. ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ!

Стало відоме ім’я військовослужбовця, який загинув від підриву на міні в Луганській області сьогодні 5 січня. Це 48-річний Сергій Дичек із Волочиська Хмельницької області.

Відомо, що Сергій Олександрович Дичек народився 20 липня 1972 року. Служив у 130-му окремому розвідувальному батальйоні, воював на Донбасі понад п’ять років.

У Сергія Диченка залишилися дружина, яка мешкає з двома синами у селі Богданівка Волочиського району, та старенька матір.

* * * * * * * * * * * * 

Хто активно ПІДТРИМУЄ ПРОДАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ і хоче референдуму з цього питання - ВИ просто сволочі манкурти...ви перші вороги України.

Цей день в історії УПА — 4 січня

1945 рік

Сотня УПА-Південь потрапила під обстріл спецзагону НКВД біля села Саджавка на Кам’янець-Подільщині і понад годину вела оборонний бій. У перестрілці загинули командир сотні «Нечай» і ще три воїни УПА, троє зазнали поранень.

1946 рік

Під час нападу на містечко Розділ на Львівщині загинув воїн УПА-Захід Іван Мандич – «Явір».

У селі Йосиповичі на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

У сутичці з загоном МВД у селі Миколаїв на Львівщині загинули троє повстанців, у тому числі заступник окружного провідника ОУН «Жан».

У селі Терентіїв на Рівненщині підпільники знищили голову виборчої комісії по виборам до Верховної Ради СРСР.

Троє повстанців, які намагалися скликати антирадянський мітинг у селі Городниця на Станіславщині, загинули в перестрілці з загоном МВД.

1947 рік

Двоє воїнів УПА, потрапивши в засідку загону МВД біля села Вільховець на Львівщині, знищили лейтенанта та старшого сержанта і самі загинули в перестрілці.

У сутичках із загонами МВД у селах Борщів на Гошів на Станіславщині один повстанець загинув, ще одного захоплено в полон.

1948 рік

У селі Гніздичів на Дрогобиччині підпільники важко поранили секретаря райкому ЛКСМУ.

Під час облави загону МВД у селі Валява на Чернівеччині машиністка районного проводу ОУН Єлизавета Курчак – «Марина» поранила військового і загинула в перестрілці.

1949 рік

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Яківці на Тернопільщині повстанці знищили трьох військових, ще трьох поранено. У перестрілці загинув один повстанець.

У селі Довжанка на Тернопільщині повстанці спалили клуб.

У сутичках із загонами МВД у селах Дорожів, Мала Білина, Плав’є на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Григорій Полянчич – «Смок» та ще п’ятеро повстанців.

Підготував Сергій Горобець

А трупи з’їдали вовки…Розповідь Олекси Кіндія, - (на фото) 1923 р. н., жителя села Надітичі Миколаївського району.

Нашу родину арештували 22 травня 1941 року. Причиною арешту стало те, що мій брат Микола у цей час сидів у тюрмі «за політику». Ще за польської окупації з деякими односельчанами він, а також однодумці з Розвадова та Верина, займалися диверсійними роботами проти поляків, а пізніше, коли прийшли «перші москалі» – і проти них. За Польщі вони знищили польський пам’ятник у Верині, а з приходом москалів збудували пам’ятник «Борцям за волю України». На цей час у селі були сексотники і вони їх «здали». Як помста, москалі арештовували родини політв’язнів і вивозили у Сибір.

Зранку до нашої хати приїхала фіра, зайшли воєнні, зачитали список, всім наказали збиратися до виселення. Мене у цьому списку не було, але один воєнний випадково помітив у моїй кишені книжечку. Коли витяг і прочитав назву «Пашні бораки», теж наказав збиратися, бо це начебто була політично заборонена книга.

З нашої хати забрали брата Петра, його жінку та брата Василя. Нас усіх фірою завезли у Розвадів на станцію, погрузили у товарні вагони. Поїзд поїхав у Стрий. Там добрали ще таких, як ми, до повного складу і повезли у Красноярський край, Ярцівський район. У дорозі нас не годували. Виживали за рахунок харчів, які прихопили з дому. Дещо докупляли на станціях по дорозі, коли зупинялися. 

Після вигрузки нас розселили у маленькі фінські будиночки по дві-три сім’ї у кожен. Через невеликий проміжок часу нам зачитали вирок – 20 років спецпоселення. Усі дорослі поселенці працювали в основному на вирубці лісу. Дерева очищали від гілок, розрізали на куски певного розміру і кіньми стягували до ріки. Влітку, коли сходила крига, ліс сплавляли униз по течії.

Взимку робота була дуже важкою – через великі сніги та морози. Багато людей не витримували цих умов і помирали. Так як навколо була глибока мерзлота, то мертвих заривали у сніг до весни. Весною багатьох трупів уже не знаходили, бо вовки відшукували їх і з’їдали...

У 1944 році, по вимозі тодішньої  керівної особи Польщі – Василевської, польських поселенців повернули у Польщу, а українців перевезли в Новоайдорський район Луганської області. Нашу сім’ю поселили у радгоспний будинок. Ми там виконували різні роботи. В лютому 1947 року повернулися у Надітичі.

Ще за німців, коли ми були у Сибірі, брата Миколу випустили із тюрми. В скорому часі він разом з Василем Панчаком, Іваном Федівим та Іваном Яцівим потрапили у німецьку школу «Нахтігаль» у місті Франкфурті. З Німеччини у 1943 році вони вернулися до села і пішли у місцеву партизанку.

Після повернення у своє село я пішов працювати у рибгосп села Рудників. Був бригадиром, мене часто посилали здавати рибу споживачам. Час від часу до нас приходили партизани і ми їм теж якусь частку риби давали. Одного разу, у 1949 році, зранку прийшли партизани і забрали свою частку. Серед них, видно, був завербований агент НКВД, який про це дав знати відповідним органам. У цей же день я по плану віз рибу до Миколаєва. Коли повертався мене перестріли облавці і зразу запитали куди я возив рибу. Пояснив усе як було, показав накладну, в якій було записано скільки взяв та скільки здав. Усе сходилося – і мене відпустили...

У цьому ж році я з жінкою поїхав забрати копицю сіна зі ставів. По дорозі, біля Іванкового лісу, мене перестрів партизан з автоматом. Запитав, чи тут є москалі. Я йому відповів: «Вони є тут скрізь». Він подумав і пішов до лісу. Коли від’їхали, мені жінка пояснила, що то був «Голуб» з Рудник. Це – колишній партизан, завербований НКВДистами, який пізніше видавав криївки та лісових хлопців.

Я мав свого воза, тож декілька разів доводилося возити районного провідника УПА Григорія Майкута (родом з Київця) у Комарно на їхні крайові збори. Деколи доводилося виконувати завдання сотника СБ Івана Федіва (кличка «Іскра»).

З нашого села походить відомий провідник ОУН Юрій Грица (псевдо «Юрко»). Народився він у селі Надітичах у 1922 році. Виходець із сім’ї юриста, дитинство провів у Варшаві. Там отримав освіту і почав націоналістичну діяльність. У період німецької окупації прибув до України і керував підпільною організацією у сільськогосподарському ліцеї села Черниці. Після німецької окупації виконував спеціальні доручення при провіднику Дрогобицького обласного проводу «Федору». Організаційний референт Стрийського районного проводу ОУН (01. 1947 р.). Провідник Стрийського надрайонного проводу (10.1949 – 03.1950 р.). Загинув 19.03.1950 року під час спецоперації, проведеної МГБ у передмісті Стрия Помірках.

Записав Іван Кахнич 24.01.2011 року.

Є така думка

Сотенний УПА, що загинув перед Новим роком.

На передодні Нового року 31 грудня 1944 р. у лісі біля с. Боків Підгаєцького району Тернопільської області під час бою сотні “Лісовики” із внутрішніми військами НКВС загинув командир цієї сотні Іван Юхнович (“Кок”).

Військовий штаб воєнної округи УПА “Лисоня” у звіті за грудень 1944 р. не маючи перевірених даних подавав, що сотенний “Кок” пропав безвісті під час бою біля с. Шумляни і у цій справі ведеться слідство.

Однак, згодом з’ясувалося, що неповні дві чоти із сотні “Лісовики” потрапила у велику облаву військ НКВС, яку проводили у лісовому масиві між Слов’ятином та Боковим 31 грудня, а І. Юхнович під час боїв отримав поранення і щоб не потрапити у руки ворога у безвихідному положенні закінчив своє життя пострілом..

Іван Юхнович народився 1908 р. у с. Слов’ятин Бережанського р-ну, закінчивши 4 класи народної школи працював на батьківському господарстві. Брав активну участь у культурно-освітніх товариствах села, де виховував молодь у національному дусі. У 1932 р. із активним формуванням мережі українського підпілля на Бережанщині та Підгаєччині він вступає в Організацію Українських Націоналістів.

Перебував у лавах повстанських загонів під час т. з. вересневої війни 1939 р. Іван Юхнович на чолі групи ОУН ліквідував польську окупаційну адміністрацію у Підгаєччині. Проте, із приходом радянських військ на цю територію змушений, як активний член ОУН, покинути рідні краї та перебратися в еміграцію. У генерал-губернаторстві впродовж 1939-1941 рр. пройшов ряд ідеологічно-політичних та військових вишколів.

З початком німецько-радянської війни у 1941 р. І. Юхнович повертається у своє село, де проводить організаційну роботу проти нового окупанта. У березні 1944 р. з наказу окружного проводу Бережанщини Іван Юхнович під псевдонімом “Кок” у с. Тростянець сформував та очолив окружну боївку ОУН, яка у лісі проводила військове навчання. Завданням для цієї боївки було визначено охорону окружного проводу ОУН та ліквідацію німецьких лігеншафтів.

На початку квітня 1944 р, коли боївка пройшла військовий вишкіл, набралася бойового досвіду та нараховувала близько 50 бійців, штаб Тернопільської воєнної округи УПА “Лисоня” провів реорганізацію цього підрозділу сформувавши на його базі сотню повстанської армії під криптонімом “Лісовики”. Цю сотню, так як і раніше окружну боївку ОУН, очолював командир “Кок”. Під його командування “Лісовики” стали однією із найкращих сотень ВО 3 “Лисоня”, відзначилася у цілій низці боїв та рейдів.

У бою “Лісовиків” 31 грудня 1944 р. також загинули бунчужний сотні Василь Кулинич (“Месник”) та стрільці Іван Середа (“Меч”), “Рін” – ймовірно, Михайло Рісний та “Мак”.

Похоронили Івана Юхновича у с. Боків Підгаєцького р-ну, а головний військовий штаб УПА присвоїв йому посмертно ступінь хорунжого з датою старшинства від 1 січня 1945 р.

Сергій Волянюк, історик (м. Тернопіль)