11 серпня 1919р. сформовано Штаб головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії. Начальником штабу став генерал Микола Юнаків

Генерал Микола Юнаків. Фото. 1920 р.

11 серпня 1919р. для спільних дій об'єднаних сил Українських армій сформовано Штаб головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії. Начальником штабу став генерал Микола Юнаків.

Після боїв з москалями Українські війська цього дня зайняли Вінницю; закінчилася військова операція із захопленяю Жмеринського залізничного вузла (було захоплено 23 паротяги, з яких три - з боєприпасами, багато залізничного майна).

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/

11 серпня 1997р. в Одесі застрелили головного редактора газети "Вечірня Одеса" Бориса Дерев'янка

11 серпня 1997 - в Одесі на замовлення розстріляли головного редактора газети "Вечірня Одеса"Бориса Дерев'янка на фото

Дельвіг Сергій Миколайович генерал - полковник Армії УНР

Також був військовим історикои, співробітник військового-наукового та літературного журналу — «Табор».

На службі Україні:

У листопаді 1917 р. був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу. На початку 1918 — начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України. В березні 1918 повернувся в Київ. В період правління гетьмана П.Скоропадського керував організацією управління артилерією в армії Української Держави. 3 1919 — інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки.

В червні 1919 р. очолював делегацію

Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу (офензиви) 1919 року Української Галицької Армії, яке було заключено 16 червня 1919 р.

Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по так званій лінії Дельвіга . Нею мали розділятися позиції військ ЗО УНР і Польщі по кордону Заложці-Тернопіль-Острів-Літятин-Незвиська. Проте Диктатор ЗО УНР

Євген Петрушевич не визнав умов перемир'я, наступ галицьких частин продовжувався.

У 1919—1921 роках — військовий аташе -голова української військової місії при Посольстві УНР в Румунії. У жовтні 1920 р. С. Петлюра надав повноваження голові дипломатичної місії в Румунії Костю Мацієвичу і генералу Дельвігу вести переговори, укласти військову конвенцію з урядом генерала П.Врангеля за умов визнання останнім самостійності УНР і її уряду. З лютого 1921 член Вищої військової ради УНР.

3 серпня 1921 року підвищений до звання

генерал-полковника армії УНР. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії.

Після 1921 року жив в еміграції в Румунії. В 1923—1926 рр. був членом керівного комітету української еміграції в Румунії. Працював інженером на фабриці братів Шіль в Бухаресті, потім на заводах «Конкордія» в Кодлі. 

В 1944 переїхав в Єгипет, де й помер, в Каїрі, у цьому ж році.

Петро Костянтинович Єрошевич генерал - поручник Армії УНР

Петро Костянтинович Єрошевич (4 липня

1870 — 1945 ) — генерал-поручник Армії УНР.

Народився на Катеринославщині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище, Михайлівське артилерійське училище 1891р., служив у 5-й резервній артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898 ). З 15 лютого 1900 р. обер-офіцер для доручень штабу Приамурської військової округи, брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр.

З 20 квітня 1901 р — штаб-офіцер для доручень штабу 2-го Сибірського армійського корпусу, на цій посаді брав участь у Російсько-японській війні. З 6 грудня 1901 р. — підполковник. З 3 грудня 1904 р — начальник штабу 79-ї піхотної дивізії. З 7 серпня 1906 р. — начальник штабу 17-ї піхотної дивізії. З 6 грудня 1906 р — полковник. З 2 березня 1909 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 48-ї піхотної резервної бригади. З 1 серпня 1910 р. — начальник штабу 43-ї піхотної дивізії.

З 12 січня 1912 р. — командир 4-го стрілецького полку, на чолі якого брав участь у Першій світовій війні. Нагороджений Георгіївською зброєю ( 7 листопада 1914 р. за бій 17 серпня 1914 р.). 

З 8 лютого 1915 р. — генерал-майор, начальник штабу VI Сибірського корпусу. З 29 квітня 1917 р. — у резерві чинів Петроградської військової округи. З 27 липня 1917 р. — начальник штабу 12-ї піхотної дивізії. З 23 жовтня 1917 р. — начальник 12-ї піхотної дивізії, за сумісництвом виконував обов'язки начальника ХІ-го армійського корпусу.

У грудні 1917 р. українізував 12-ту піхотну дивізію та незабаром передав її у розпорядження Центральної Ради . З кінця квітня 1918 р. начальник 2-го Подільського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. 

7 листопада 1918 р. був підвищений Військовою офіцією до звання генерал-значкового.

З наказу

Директорії був заарештований 22 грудня

1918 р., однак звільнений за кілька днів. У лютому—березні 1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. У квітні 1919 р. — командувач 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 3 травня 1919 р. — начальник залоги Рівного. З 2 червня 1919 р. до початку жовтня 1919 р. — начальник 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР . З 23 жовтня 1919 р. — начальник оборони Могилева-Подільського.

11 листопада 1919 р. у Могилеві-Подільському потрапив у полон до білих . 16 листопада 1919 р. був відправлений до

Одеси, згодом — до Севастополя і

Катеринодару. У лютому 1920 р. повернувся до Севастополя.

У середині травня 1920 р. разом з 67 старшинами та урядовцями-українцями виїхав із Криму через Балкани до Армії УНР.

7 жовтня 1920 р. прибув у розпорядження Військового міністерства УНР. З 16 жовтня

1920 р. — начальник Тилу Армії УНР. З 3 листопада 1921 р. — т. в. о. Військового міністра та командарма Армії УНР. 

14 листопада 1921 р. обійняв посаду начальника Тилу Армії УНР.

Радянські емісари прибули у травні 1922р. в табір у Каліші для офіційного оголошення амністії охочим повернутися додому; а щоб генерал-поручник Єрошевич не заважав, то його арештували. Після низки протестів

Загродського звільнений. З 1923 р. жив на еміграції у Каліші.

Навесні 1945 р. був схоплений у Каліші органами НКВС. Подальша доля невідома. Згідно останніх даних загинув у Лук'янівській в'язниці в тому ж році.

Один з останніх.. воїн УПА Володимир Черкавський з Тернопільщини 17 років провів у криївці.

Володимир Черкавський

Петрунелія Щербань

Повстанця Володимира Черкавського із Монастирищини кадебісти арештували аж у 1967-ому. До того довгих 17 (!) років він провів у криївці.

Шукаючи хату нашої співрозмовниці, заблукали. Питали ж місцевих як: “А де Черкавські живуть — ті, що в УПА були?..” І потрапили в оселю… однофамільців, які також брали участь у визвольному русі. “Та це й не дивно, — пояснює місцева бабуся, — тут з кожної хати в УПА хтось був. Такого вам нарозказують — не те, що на газету, — на книжку вистачить…” І справді, розповідей про визвольну боротьбу наших земляків безліч. Проте історія Володимира Черкавського із села Ковалівка Монастириського району — унікальна. Вояк УПА, він брав участь у найважчих та найзапекліших боях проти НКВД, зустрічався з самим Романом Шухевичем, а після того, як загони УПА припинили боротьбу, переховувався у криївці ще довгих… 17 (!) років. Далі були арешт, 15 років нелюдських мордовських таборів… У неволі зустрічався з братами Горинями, Євгеном Пронюком, Левком Горохівським… Повернувшись після всіх поневірянь на рідну Монастирищину, Володимир Черкавський одружився із вдовою свого товариша по підпіллю Степанією. Власне, саме від 85-річної бабці Степанії ми дізналися про перипетії долі мужнього повстанця, адже його життєвий шлях обірвався ще у 2005 році. “Відмучився мій Влодко, — плаче бабця Степанія. — Таке за життя пережив, що мало кому судилося…”.

«Нумо, хлопці, до бою!..»

До лав Армії Нескорених — УПА — Володимир Черкавський прийшов 16-річним, будучи на той час уже членом ОУН. Йшов кінець 1944-го року — час, коли повстанцям доводилося боротися не лише з німцями, а й з енкаведистськими загонами. Старші побратими намагалися відрадити юнака: ми, мовляв, мусимо бути в підпіллі — така наша доля, а ти — молодий, ні в чому не помічений, можеш жити легально, доки не настане твій час… “Ні, — відповів їм, — саме тепер візьму в руки зброю. Якщо вб’ють, то най і мене називають москалі “бандитом”, як тих героїв, що погинули за Україну”. Далі були важкі будні “хлопців з лісу”, невпинна боротьба, важкі походи та бої, коли не раз доводилося заглядати смерті у вічі. Серед світлих спогадів — зустріч з головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Тішився, що командир такого рангу не відсиджувався у надійному схроні, не втік за кордон, а разом з ними зі зброєю в руках здобував майбутнє України.

Після того, як стало відомо, що Володимир пішов в УПА, радянська репресивна машина взялася за його батьків. Висилали його родину двічі: перший раз — у 1944 році з Ковалівки на пересильний пункт до Монастириська пригнали батька і матір Володимира, трьох сестер і двох братів. Найменшому, Степанкові, був лише рочок, навіть іти ще не міг… Його, чергуючись, несли на руках… Коли чекали на ешелон на залізничній станції, не витримав, помер батько… Один з конвоїрів, знайомий поляк, змилувався і посприяв, щоб сім’я повернулася додому, аби хоч поховати по-людськи. Проте уже за три роки всю родину Володимира таки вивезли в Челябінську область. Там незабаром померли дві сестри, двоє братів, серед них і чотирирічний Степанко. З каторги повернулася у Ковалівку лише сестра Ганна. Мати відбула у Челябінській області 48 років — до 1995-го. Найбільше паткувала, що не знає долі своєї п’ятої дитини — Володимира… Думала, що він, напевно, загинув. Проте йому дивом пощастило врятуватися…

Кохання і війна

1950-ий рік… Воюючої України фактично вже не було. Совіти закликали повстанців виходити з “повинною” — мовляв, усе “простять”. Дехто й справді дарма повірив. Але не Володимир. Не повівшись на обіцянки брехливих радянських катів (знав-бо, скільки “амністованих” насправді замордували!), вирішив залишитися вірним присязі і стояти до кінця, хоча й залишився сам… Був одним з останніх на Тернопіллі воїнів, які не склали зброю…

Переховувався у криївці в селі Старі Петликівці Бучацького району, в хаті місцевої жінки Петрунелії Щербань, яка була старша від нього на кілька років. З нею Володимир Черкавський був знайомий ще з часів німецької окупації, їх приязні стосунки з часом переросли в кохання. Разом облаштували криївку, яка планувалася як тимчасовий сховок, одначе підпільник замешкав у ній на… 17 років. Була та криївка такою: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили такий проміжок, де можна було хіба що лежати. Навпроти нього, з іншого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, який і маскував тайник. Уже згодом, після арешту Черкавського, кадебісти складуть детальний план цієї криївки і дивуватимуться, як в таких нелюдських умовах можна було витримати так довго… Довжина криївки була 2,5 м, ширина – 90 см, а глибина – 40 см. Жити в таких умовах було вкрай важко. Свіжим повітрям подихати виходив лише вночі, і то тільки переконавшись, що ніхто не стежить за хатою. Від колись здорового рум’янцю не залишалося й сліду. Не кажучи вже про зір, який зіпсувався уже за кілька місяців напівтемряви. Вологість, темряву, задуху, замкнений простір і постійний страх бути кимось виявленим могла витримати лише морально сильна людина. Якою, власне, і виявився Володимир Черкавський. Аби не зійти з глузду, вимушену бездіяльність чоловік заповнював читанням, вивченням німецької та англійської мов. Одного разу після прочитання книги “Стародавня історія” та ознайомлення з єгипетськими ієрогліфами, йому прийшла думка створити власний алфавіт, який був би зрозумілий лише йому. Невдовзі чоловік створив власну абетку. 

З часом почав вести на своєму шифрі записи про книги, які читав…

Попри те, що подружжя підпільників було дуже обачним, коло небезпеки довкола них усе звужувалося, стискалося. Коли на важку онкологію захворіла його кохана Петрунелія, Володимир самовіддано доглядав за нею, і навіть, розуміючи усю небезпеку свого вчинку, вирішив вийти в село по їжу коханій. Його тоді ледве не спіймали, врятувався чоловік лише дивом, вистреливши у дільничного міліціонера, що гнався за ним…

Кадебісти все частіше крутилися біля Старих Петликовець. Улітку 1967 року хтось таки “навів” їх на хату, де переховувався Володимир. Зайди мали з собою довгі металеві щупи і проштрикували ними у хаті і біля хати повсюдно. Коли вже нібито “пішли”, нікого не знайшовши, підслухали, як господиня подає повстанцю умовний знак. Тоді його виявили і затримали.

Судили Володимира Черкавського у Тернополі. На суді Петрунелія Щербань намагалася будь-яким чином виправдати чоловіка, беручи вину на себе — запевняла, що він неодноразово хотів з’явитися з повинною, але вона повсякчас його відмовляла, бо дуже любила і не хотіла втратити. Доведена до відчаю, жінка навіть грозила суду самоспаленням перед закордонним посольством. Нічого не допомогло: Володимиру Черкавському оголосили вирок — 15 років таборів, місце ув’язнення — Мордовська АРСР. Петрунелія Щербань “за зв’язки з українськими буржуазними націоналістами” була засуджена до трьох років виправно-трудової колонії. Щоправда, за рік, бачачи, що жінка і так смертельно хвора, її відпустили, однак до повернення коханого із заслання Петрунелія не дожила…

«Недаремно то все було…»

Володимиру Черкавському допомагали перебути неволю зустрічі з людьми, котрі стали символами боротьби — брати Горині, Левко Горохівський, священик Лесів, Євген Пронюк… Згодом, коли відбувши свій термін, він повернеться на рідну Монастирищину, багато хто з них провідуватиме свого табірного побратима. Але спершу навіть прихилитися не було де — коли в 1982 році повернувся на Батьківщину, в рідній хаті жили чужинці, а побратими були хто в землі, хто за кордоном…

“Прийшов до мене в Савелівку, — розповідає бабця Степанія, — бо дружили з моїм Климком (першим чоловіком жінки — ред.), були разом в УПА… Клима вже вісім років як на світі не було, теж відмучився… Влодко й каже: “Що маю робити? Я хворий, нічого не маю… А я йому: “Та чи ж я тобі не допоможу? Приходь жити до мене…” Він говорить: “Мені таким немічним, бідним соромно… Мушу спершу “прибарахлитися”…” І поїхав у Латвію на заробітки. Він був дуже гордим… А ще дуже гарним — навіть після всіх пережитих страхіть…” За якийсь час вони поєднали свої долі і прожили разом ще 23 найщасливіші роки, аж поки у 2005-ому Господь не забрав його до себе. Прикро, звісно, що не було в них діток. Та мали чисту совість — перед Богом і людьми.

“Дуже тішився Влодко — згадує бабця Степанія, — коли настала незалежна Україна. Казав мені: “А видиш? Недаремно то все було…”

Джерело

http://nova.te.ua/statti/ostannij-voyin-upa-volodymyr-cherkavskyj-z-ternopilshhyny-dovgyh-17-rokiv-proviv-u-kryyivtsi/

Повстанський командир з селища Олики Андрій Стефанович. Героїчний шлях українського повстанця на псевдо Жук надовго був захований в енкаведистських архівах.

фото селище Олики

Створив загін самооборони —

Вільне українське козацтво.

Народився Андрій Стефанович 1922 року в передмісті Олики — Миловицях. Закінчивши місцеву семирічку, навчався у Луцькій торговельній школі. Здобути освіту перешкодила німецька окупація. Андрій працював діловодом–перекладачем в Олицькій управі і за дорученням Степана Радіона (майбутнього письменника із села Сильне) створив із місцевих хлопців загін самооборони — Вільне українське козацтво. А коли на Волині виникли осередки УПА, організувалась боївка під проводом Андрія Стефановича–Жука. У березні 1943 року загін поповнився за рахунок української поліції, яка залишила службу у німців і перейшла до повстанців. Невеликий підрозділ виріс до сотні бійців. На початку 1943–го Жук спершу бунчужний, а потім командир чоти, яка входила до складу сотні «Нечая» куреня «Погром». Архіви НКВС та МДБ дають можливість прослідкувати весь бойовий шлях загону. Ось коротка хроніка тих подій:

«28 березня 1943 року повстанська чота Жука увірвалася в Олику і обстріляла жандармерію. Заскочені зненацька, гітлерівці покинули стіни замку і якби не допомога з Цумані, були б повністю розгромлені. 1 травня 1943 року під Оликою повстанці забрали два німецькі автомобілі, які везли зброю з Рівного до Олики. Відзначився чотовий Жук. У вересні 1943–го чота Жука роззброїла мадяр на залізниці між Ромашківкою і Рудочкою. 12 осіб, які охороняли міст через Путилівку, склали зброю. На соші Рівне — Луцьк чота під орудою Жука зробила засідку, на яку нагналося 5 легкових машин, одне тягареве авто у складі 29 німаків–жандармів. Знищено 23 фашисти».

На соші Рівне — Луцьк чота під орудою Жука зробила засідку, на яку нагналося 5 легкових машин, одне тягареве авто у складі 29 німаків–жандармів. Знищено 23 фашисти.

Командир загону «Котловина», що діяв у районі Колки — Цумань Степан Коваль (Рубащенко) повідомляв командира «УПА–Північ» Дмитра Клячківського (Клима Савура): «Зброю, амуніцію і продовольство постачає Жук. Це командир відділу особливого призначення Вільного українського козацтва на район Олика, висланий мною ще під час жнив, поранений при роззброєнні козаків. Він провів уже ряд операцій, вибив німців і ляхів із замку, здобув зброю, коней, сідла».

Після переходу української поліції до повстанців гітлерівці сформували на Волині для боротьби з упівцями три польських поліцейських батальйони, один із яких розмістився в Цумані і Олиці. Називався він «Банденбекенпфунг» — поборювач банд і складався із запеклих шовіністів. Та їхнє панування в Олиці було недовгим. 13 квітня 1943 року загін Жука захопив штурмом замок Радзивілла, польська жандармерія частково була знищена, частина втекла до Цумані. Та вже через декілька тижнів у замку з’явилися нові господарі — узбеки, яких німці набрали на службу із полонених червоноармійців. Після нетривалих переговорів Жук переманив у ряди УПА декілька узбеків. Решта перейшла до упівців після блискучої операції в Жорнищах.

Успішна операція без жодного пострілу.

Автор цих рядків у 1970–1990– х роках працював учителем історії в місцевій школі і чув багато схвальних відгуків про Жука. Спогади Олексія Тимофійовича Слабецького, згодом завідувача Горохівського відділу освіти, а тепер жителя Києва, приводжу дослівно: «Це було наприкінці червня 1943 року. Я з батьками жив на хуторі Калинівка, що коло села Жорнище. В той день до хутора на конях під’їхали німецький офіцер і декілька узбеків у німецькій формі. Пізніше я дізнався, що тим офіцером був Жук. Вони розмістилися в клуні нашого сусіда Гаврила Тутейка. 

Ранком біля хати, де перебували повстанці, зупинилася машина з німецьким офіцером і численною охороною. Жук зі своїми бійцями, серед яких були і узбеки, кинувся до машини і, направивши на офіцера пістолет, поставив вимогу скласти зброю. Узбеки у цей час вели жваві перемовини зі своїми земляками, які були в кузові машини. Офіцер все ніяк не хотів здаватися, і вигукував: «Партізан! Партізан!» Та, побачивши братання своїх охоронців, склав зброю. Все закінчилося без жодного пострілу. Полоненого німця відправили на допит у Борбинський ліс, а селянам наказали подати з десяток возів. 

Згодом рушили до Олики. Там Жук доповів у комендатуру, що підводи взято і вони прямують до Цумані. Доїхавши до цуманського лісу, вчинили стрілянину, імітуючи бій. Машину спалили, а калинівським селянам наказали їхати додому, але вже не через Олику, а через Дідичі і Одеради. На другий день дядьки розповідали, що тим німецьким офіцером був старший син Опанаса Стефановича — Андрій. Ось так Жук замітав свої сліди і врятував наше село від знищення, яке гітлерівці вчинили б обов’язково. Узбеки, які їхали з німцем у машині, а згодом і вся охорона замку перейшли на бік повстанців».

«Брати–слов’яни» вбили 29 невинних людей

Та німці дуже скоро розмістили в замку нових карателів — російських найманців. Місцеве населення називало їх козаками–власовцями. Насправді, як свідчать архіви, це були російські кубанські козаки, які ще в 1941 році перейшли на службу до нацистів. Улітку 1943 року повстанський рух охопив Волинь з такою силою, що владу німці зберігали тільки в містах. Оці козачки і мали побороти повстанців. Більша частина їх розмістилася в Цумані, а решта по одній сотні в Олицькому замку, колишніх господарствах Радзивілла —

Метельному і Носовичах. Селян змушували працювати в німецьких штатгутах, зганяли їх з кіньми і плугами орати лани у фільварках. Та незабаром кубанці почали арештовувати молодих чоловіків. Так, у Жорнищах пропали без сліду Василь Гребінь, Микола Глащенко, Петро Козак, Степан Лінник, Пилип Пушка. Невідомо куди зникло і 7 чоловік із села Одеради. Жук вирішив покласти цьому край і викликав козаків на переговори. Заступник командира сотні Кушнарьов із двома козаками чекав на зустріч із повстанцями в хаті Синюка, що на хуторі між Одерадами і Жорнищем. Коли повстанець Лисиця разом із жорнищенським старостою Олександром Орлом ступили на поріг, Кушнарьов вистрелив у нього. Під час стрілянини двох козаків було вбито. На другий день господарство Синюка було спалено, а в Жорнищах козаки влаштували облаву, арештували 30 чоловік.

3 жовтня 1943 року «брати–слов’яни» розстріляли 29 невинних людей. Лише Клим Снітко зумів врятуватися, заховавшись під піччю. А наступного дня гітлерівські прислужники розстріляли 13 чоловік в Одерадах. Про цю трагедію двох волинських сіл розповів письменник і журналіст Петро Боярчук у книзі «Радзивілли і стара Олика». І всі наступні роки в радянських документах аж до 2010–го ці люди були жертвами фашистських загарбників або українських буржуазних націоналістів. Бо написати, що вони загинули від «братів–слов’ян» боялися, щоб не образити «старшого брата». Лише в Книзі скорботи України з ініціативи автора цих рядків названо справжніх убивць.

Відплата настала дуже скоро. Зі звіту шефа військового штабу групи «УПА—Південь» Дмитра Кавзана (псевдо Черник) про спільну операцію очолюваної ним рейдової групи і відділу особливого призначення Жука по роззброєнню кубанських козаків у селі Носовичі: «Дня 6.11.43 р. від командира Тура (Роман Шухевич. — Авт.), який перебував на теренах військової округи, одержав наказ провести акцію. На місцях розвідкою встановлено, що в пунктах Олика, Метельне, Носовичі стаціонує 103–й козачий батальйон. Від години 21–ї проведено наступ на маєток у Носовичах. Знявши вартових, призначена група автоматників ударила в середину і 56 козаків обеззброєно, решту знищено під час штурму. Штангут спалено».

Наприкінці листопада 1943 року сотня Никона Семенюка (Ярема), в яку входила чота Андрія Стефановича, вела запеклий бій з німцями і козаками в Метельному. Жертв з обох боків було багато, німці втекли в Олику. Конезавод спалений. Коней повстанці забрали із собою. В цьому бою Андрій був важко поранений. У довідці, виданій комендантом Запілля УПА «Проруб» Мироном, повідомлялось, що чотовий Жук перебував на лікуванні з листопада 1943 по 10 березня 1944 року.

Таємниця смерті патріота:

Останній раз у повстанських документах він згадується в квітні 1944 року як сотник загону УПА «Хвастівський», який брав участь в бою неподалік Чортового болота біля села Берестяне. На Волинь знову повернулася більшовицька влада. З невеликою групою бійців Андрій переходить у підпілля і продовжує боротьбу. Про його останній бій дізнаємося з довідки начальника Олицького РВ МДБ про проведення чекістсько–військової операції в селі Носовичі Ківерцівського району.

«…23 июля 1944 года на территории села Носовичи во дворе жителя этого села Парфена Кузьмича в клуне обнаружен подземный схрон, в котором укрывалась конная бандгруппа ОУН, бандглаваря Жука. В результате завязавшегося боя было убито три бандита, в том числе и главарь банды Жук, 5    бандитов были взяты живьем… Начальник Олыкского РО МДБ старший лейтенант Соломатин».

Факт ліквідації Жука в цьому бою викликає певний сумнів. Дуже часто в своїх звітах до вищого начальства карателі видавали бажане за дійсне. Річ у тім, що у квітні 1945 року олицька районна газета повідомляла, що у селі Залісоче на подвір’ї Малімонів співробітники МДБ убили головного бандита району Жука — Андрія Стефановича. Застрелили і його бойовика Федора Кузьмика (Додося). Тіла обох для опізнання були виставлені на подвір’ї будинку МДБ, що біля церкви. Племінниця легендарного повстанця Людмила Стефанович, посилаючись на спогади свого батька Василя Захаровича, повідомила Петрові Боярчуку, що тіло її дядька таємно закопано у водостічному рові — праворуч від приміщення, де в 1960–х роках було одне з приміщень школи, а згодом бібліотека.

Тяжка доля випала і сім’ї Андрія. Батька вивезли на каторжні роботи в Німеччину, сестру Софію засудили за зв’язок із повстанцями на десять років каторги, маму і молодшу сестру відправили на поселення в Сибір, брат Євген загинув у лавах УПА.

Автор

Григорій ПАВЛЕНКО

Цей день в історії УПА - 10 серпня

1944 рік

Біля села Вільшаниця на Станіславщині відділ УПА-Захід розігнав конвой НКВД і звільнив близько 200 мобілізованих.

Відділ УПА-Захід біля села Добротвір на Львівщині пустив під укіс ешелон з боєприпасами. Загинули кілька військових.

1945 рік

Під час боїв з москалями у селах Гумниська, Жовтанці і Шишаки на Львівщині загинули 9 повстанців, серед яких командир надрайонної боївки СБ (служби безпеки ОУН) Григорій Герман – «Моряк».

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Верхня на Станіславщині. Захоплено в полон двох повстанців.

1947 рік

Біля села Кадобна на Станіславщині підпільники знищили двох військових МВД.

У бою з москалями у селі Нове Село на Дрогобиччині загинув станичний ОУН «Старий».

Під час нападу на заставу МВД в селі Гниловоди на Тернопільщині повстанці знищили військового.

1948 рік

У бою з москалями біля села Ганнівці на Дрогобиччині повстанці знищили одного військового, ще одного поранено.

У селах Велика Плавуча, Грабківці, Довжанка, Карабівці, Конопківка і Чернелів-Руський на Тернопільщині повстанці спалили будівлі колгоспів.

У селі Волочиськ на Львівщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

У селі Ступно на Рівненщині повстанці спалили будівлі колгоспу та знищили бійця винищувального батальйону, який намагався перешкодити диверсії.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті

10 серпня 1907р. у Нальчику померла Марко Вовчок (справжнє ім’я Марія Олександрівна Вілінська), Українська письменниця, перекладачка.

1907, 10 серпня – у Нальчику (Росія) померла Марко Вовчок (справжнє ім’я Марія Олександрівна Вілінська), українська письменниця, перекладачка.

Народилася 22 грудня 1833-го в маєтку Єкатерининське Орловської губернії (сучасна Липецька область Росії) в збіднілій сім’ї. Хоча її мати походила з княжого роду Радзівілів, а батько мав білоруське коріння.

В салоні тітки К. Мордвінової в Орлі познайомилася з майбутнім чоловіком Опанасом Маркевичем, який відбував заслання за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Протягом 1851-1858 років родина мешкала у Чернігові, Києві, Немирові, завдяки чому Олександра досконало вивчила життя, культуру та мову українського народу.

«Та хіба це не диво, щоб росіянка перетворилася в українку, та такі повісті видала, що тобі, мій друже, довелося би впору!» – писав Пантелеймон Куліш у листі до Тараса Шевченка.

У своїх творах майстерно зображувала трагічну долю жінки-кріпачки. Основоположниця дитячої української прози. Творила під псевдонімом «Марко Вовчок». За однією з версій, псевдонім вигадав Пантелеймон Куліш, що у такий спосіб поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні (була мовчазна і мало говорила).

При цьому мала величезний успіх у чоловіків. Небезпідставно пліткували про її романи з Пантелеймоном Кулішем, Іваном Тургенєвим, Миколою Добролюбовим, Олександром Пассеком, Дмитром Писарєвим.

Знала більше десяти мов. Переклала багато творів із французької, німецької, англійської, польської, зокрема – 15 романів Жюль Верна. А повість «Маруся» стала улюбленою дитячою книжкою у Франції і видавалася 20 разів.

Вдруге вийшла заміж за Михайла Лобача-Жученка. Перед смертю попросила чоловіка: «Якщо не судиться мені лежати поряд із Шевченком, поховай мене під грушею у нашому саду».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

10 серпня 1884р. народився Яків Михайлович Струхманчук воїн УСС та УГА, Український графік, карикатурист і портретист.

Український графік, карикатурист і портретист Я́ків Струхманчу́к (народився 1884р., с. Росохуватець, нині Козівського району Тернопільської області — розстріляний москалями 2 грудня 1937р., Соловки, московія). Співробітник сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» й ін. 

У часі Першої світової війни та Визвольних змагань — старшина Січових Стрільців та ад’ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського. 

Від 1920 у Києві. Член літературно-мистецької групи «Західна Україна» і співробітник її однойменного органу. Струхманчук — автор статей на мистецькі теми у «Ділі» (1909–1912) і в журналі «Світ» (1926–1929), спогадів (у збірнику «Західна Україна») та ін. Був репресований і загинув за постишевщини. Розстріляний за вироком трійки НКВС Карельської АРСР.

Джерело сайт терен.

******

У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців . За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль.

Під час Визвольних змагань — ад'ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.

Джерело Вікіпедія

Цей день в історії УПА - 9 серпня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Листівка Підпільної Пошти України 1969-го року.

1944 рік

У лісі біля села Майдан здійснив аварійну посадку радянський літак. Повстанці знищили екіпаж (3 особи) і спалили літак.

1945 рік

У бою з москалями у селах Волиця-Барилова, Гаї-Смоленські та Желдець на Львівщині загинули 6 повстанців, у тому числі зв’язкова Ксенія Гіблер.

У райцентрі Борислав на Дрогобиччині підпільники знищили голову обласної профспілки нафтовиків.

Двоє воїнів сотні «Скиби» УПА-Захід загинули у бою з москалями у селі Антонівка на Львівщині.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля хутора Лози на Станіславщині. У перестрілці загинув повстанець, що перебував усередині.

1947 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Мита на Дрогобиччині загинув зв’язковий сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід «Лис».

Біля села Кадобна на Станіславщині повстанці знищили військового МВД, ще двох поранено.

Під час бою з москалями у селі Ятвяги на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

1948 рік

У лісі біля села Хащів на Дрогобиччині повстанці знищили 5 військових МВД.

Пошукова група МВД захопила криївку у Новоселицькому районі Чернівеччини. У перестрілці, що тривала майже дві години, загинув один повстанець, ще двоє змогли проорватися.

У селі Мшана на Львівщині підпільники знищили радянського активіста, ще одного захопили в полон.

1949 рік

У бою з москалями біля села Гребенів на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Ярослав Ільницький – «Цвіркун» і ще один повстанець.

У селі Лукавець на Львівщині повстанці у перестрілці з опергрупою МВД, що намагалася їх оточити, знищили військового. Двоє повстанців загинули, третій зміг прорватися.

1950 рік

Двоє повстанці загинули під час бою з москалями у селі Лопушна на Дрогобиччині.

Підготував Сергій Горобець,

Український інститут національної пам`яті.

9 серпня 1848р. скасування кріпацтва на Буковині.

Буковина однією з останніх карпатських земель позбулася кріпацтва. Це стало наслідком революційних процесів, які охопили Галичину. Ще в березні 1848 р. у Закарпатті проголосили закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян, однак поміщики почали його саботувати. У цей же час у Львові виникла Головна Руська рада – перша політична організація, що захищала демократичний розвиток Галичини. У квітні 1848 р. у Галичині було оголошено патент імператора про скасування панщини.

Утім, звільнення це було умовним. Суть реформи полягала в тому, що держава викуповувала землі, а селяни, починаючи з 1858 року мали протягом сорока років компенсувати поміщикам 20-кратну вартість всіх річних повинностей, підлягали прямому і непрямому оподаткуванню, а також повинні були утримувати школи, шляхи тощо. 

Водночас громадські угіддя, ліси, пасовиська залишилися у власності поміщиків, тож селяни мали платити за заготівлю дров, будівельні матеріали, випас худоби.

Після цієї аграрної реформи 42% селянських господарств стали економічно не рентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Це було однією із головних причин масової еміграції українців до США, Бразилії, Канади та інших країн.

Нагадаємо, що в московитів кріпацтво було скасоване лише у 1861 році.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1852р. у Глухові народилася Варвара Ханенко, видатна Українка, засновниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

                 Богдан та Варвара Ханенки

Варвара була старшою донькою у великій і діяльній сім’ї найзаможнішого українського підприємця й видатного філантропа Ніколи Терещенка. Дід Варвари Артемій Терещенко заповів синам віддавати на доброчинність і церкву 80% прибутків. Лише в Києві на рахунку Терещенків була левова частка закладів соціальної та культурної сфери: лікарні, притулки, університети, гімназії, музеї, храми….

Зі своїм майбутнім чоловіком, юристом Богданом Ханенком Варвара познайомилася в Санкт-Петербурзі. Ханенко походив із давнього українського роду, серед представників якого – гетьман Правобережної України Михайло Ханенко. Обоє були тонкими цінителями справжнього мистецтва. Богдан Ханенко особисто був знайомий з художниками Шишкіним, Айвазовським, Куїнджі, мандрівником Семеновим-Тянь-Шаньським. У свою весільну подорож по Італії Ханенки придбали перші раритети, які поклали початок унікальній колекції предметів мистецтва, із якої пізніше народилося п’ять музеїв. За 50 років Ханенки зібрали 1200 художніх творів, а також багату бібліотеку з мистецтвознавства.

Водночас подружжя підтримало традицію меценатства — вони утримували лікарні для бідних, пологові будинки, заснували торгові школи (чоловічу і першу в Росії жіночу), опікувалися археологічними розкопками та «Фондом дамського комітету» тощо. У маєтку Ханенків в селі Оленівка на Київщині Варвара заснувала ткацьку школу, де працював відомий художник Василь Кричевський. Народні орнаменти з Оленівки розходилися по всій Європі, а на виставці в Петрограді 1913 р. отримали золоту медаль.

Свою колекцію зарубіжного мистецтва Богдан Ханенко заповів Києву. З однією умовою – музей має носити їхнє ім’я, а Варвара Ханенко має залишитися довічним розпорядником колекції та будинку. «Мати картину Тиціана чи грецький мармур V ст. і не показувати ці речі — це те ж саме, що привласнити собі одному неопубліковані твори Пушкіна, Гете чи Шекспіра. Творіння геніїв за своєю суттю не повинні належати тим, хто ними володіє», - вважав Ханенко.

Варвара Ханенко звернулася в 1918 р. до Української Академії наук з проханням прийняти подарунок на умовах її чоловіка. За більшовиків зібрання було спочатку названо «Другим державним музеєм», потім йому було повернуто ім’я засновників, але згодом це рішення скасували «за відсутності за Ханенками революційних заслуг, так чи інак пов’язаних зі служінням пролетарській культурі».

Варвара Ханенко цього не застала — вона померла в травні 1922 року і була похована на території Видубицького монастиря біля свого чоловіка. Останні роки вона доживала у своєї служниці — бідна, хвора, всіма забута. Довгий час на могилі Ханенків стояв лише дубовий хрест із написом: «Ханенкам від Дуні».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1886р.народився Олександр Тисовський, основоположник і організатор «Пласту».

Народився у селі Бикові на Львівщині  – також був вченим та педагогом.

Навчався у Львівському університеті, у 1909 р. отримав ступінь доктора філософії.

Багато років викладав природознавство в Академічній гімназії Львова. Розробив унікальну виховну систему «Пласт», подібну до скаутського руху, з основним принципом: через працю над собою до розвитку та гартування свого характеру. Пласт поєднував християнську мораль та фізичне виховання молоді з українським колоритом. При цьому виступав проти надмірної воєнізації і політизації Пласту.

Днем народження Пласту вважається 12 квітня 1912-го. Назва походить від спеціальних піхотних відділів українського козацтва ХVІ-ХVІІ століть, які відігравали роль розвідувальної служби. Свої ідеї тисовський виклав у книгах «Пласт» (1913 р.) та «Життя в Пласті» (1921 р.). Він же уклав Пластовий закон, написав текст і музику до Пластового Обіту.

«Високий, стрункий, пропорційно збудований, держиться завжди дуже просто, так що виглядає вищий, як є, – описував ідеолога Пласту Северин Левицький. – Звичайно був убраний у темний одяг, що виказував скромність, але й рівночасно велику чистоту, дбайливість… Загально здавалося, що він штучно холодний, але я згодом пізнав, що ця поверхова холодність є випливом наскрізь опанованого характеру, хоч поза цієї холодністю криється також глибока віра фанатика-науковця в правильність обраного шляху».

Під час Першої світової війни всі члени пластового гуртка Тисовського вступили до Легіону Українських січових стрільців. Пізніше очолював Верховну пластову раду. Після заборони організації польською владою 1930-го, активно співпрацював із нелегальними пластовими структурами.

У 1944 р., з наближенням до Львова радянських військ, емігрував до Австрії.

Помер 29 березня 1968 р. у Відні. 

Перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові в 2002 р.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1893р. народилася зірка німого кіно Віра Холодна. м. Полтава (за іншими даними 5 серпня).

Батько Віри, Василь Левченко належав до козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Закінчив словесне відділення університету у московії, вчителював у гімназії; мати закінчила Маріїнський інститут шляхетних панянок.

Коли Вірі було два роки, батьки переїхали до московії – там помер Вірин дід по матері, і бабуся, щоб не лишатися самою, покликала до себе доньку. Віра мріяла стати балериною і навіть вступила в балетне училище Великого театру, але через рік мусила його залишити, бо бабуся-аристократка вважала, що це непристойно. 

З 11 років гімназистка Віра відвідувала гурток молодих артистів художнього театру, брала уроки гри на сцені, була у захваті від гри Віри Комісаржевської.

У москві Віра познайомилася з майбутнім чоловіком, юристом та журналістом Володимиром Холодним. Родина Холодних на той час була дуже відома в українських колах: один з братів Володимира, Олексій, був музичним критиком, інший, Микола - ботаніком, фізіологом та мікробіологом, чиє ім`я нині носить інститут ботаніки АН України. Ще один брат, Григорій, теж був ученим, секретарем Українського видавничого товариства у Москві. Згодом переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, був головою «Просвіти» у Чернігові, працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. У 1929 р. був звинувачений у належності до Спілки Визволення України та засуджений до восьми років позбавлення волі, а після відбуття терміну – розстріляний.

У 1914 р. Володимира Холодного мобілізували на війну. Щоб прогодувати родину, Віра Холодна звернулася до режисера Владислава Гардіна і отримала свою першу роль - няньки-італійки в екранізації Анни Кареніної. Уже за рік вона знімалася у 13 фільмах, а за деякий час публіка почала цілеспрямовано йти у кінотеатри «на Холодну». Закордонні режисери, російські кіноділки пропонували їй великі гонорари, щоб вона погодилася знятися у їхніх проектах.

У квітні 1918 р. Холодна разом із кіностудією Ханжонкова, де регулярно знімалася, переїхала до Одеси. Крім зйомок у кіно, Віра Холодна багато виступає на естраді. Подейкують, що у неї були закохані Мішка Япончик та Олександр Вертинський.

Віра Холодна померла несподівано, в розквіті сил, в лютому 1919 р. За офіційною версією – від вірусу іспанського грипу (8 лютого 1919 р. актриса застудилася, виступала на концерті на користь фонду професійного союзу театральних художників міста Одеси). Хоча пізніше пішли чутки, що Віру Холодну отруїли за наказом Троцького – Одеса в ті часи переживала інтервенцію військ Антанти, і Троцький мав план підкупити начальника штабу французької армії Фрейнберга з тим, щоб той вивів із міста своїх війська. За переказами, Фрейнбергу таки передали солідну суму, і зробила це саме Віра Холодна. За що й поплатилася – Троцькому зайві свідки не були потрібні. За дивним збігом обставин невдовзі одне за одним померли чоловік Віри Холодної та її мама.

Поховали віру Холодну в Одесі, на Першому Християнському кладовищі. Нині її могила втрачена – у 1931 році на місці кладовища з’явився «Парк імені Ілліча». Із більш як 40 картин, у яких знялася Віра Холодна, до нас дійшло 4-5 фільмів і два уривки.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1926р. народився Євген Грицяк, в’язень ГУЛАГу, один з організаторів Норильського повстання у 1953-му.

Народився у селі Стецева на Івано-Франківщині.

У період німецької окупації вчився в торговельній школі в Снятині, долучився до Юнацтва ОУН.

У липні 1944 року мобілізований до Червоної армії, воював у 265-й штрафній роті 140-ї стрілецької дивізії на 4-му Українському фронті, дістав тяжке поранення. Був нагороджений медалями «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною».

Однак у 1949 році «органи» дізналися про зв’язки Євгена з ОУН, і його заарештували. Грицяка засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років концтаборів ГУЛАГу.

Покарання відбував у Джезказгані (Казахстан), Норильську, Владимирському централі, Іркутську, Мордовії. Всюди активно боровся за права в’язнів і протистояв сваволі табірної адміністрації. У ГУЛАзі познайомився з відомими політв’язнями Михайлом Сорокою, Данилом Шумуком, Юрієм Шухевичем, Володимиром Горбовим та іншими патріотами.

У таборах Євген Грицяк захопився індійською йогою та вченням про ненасильницьку боротьбу сатьяграхою. З його ініціативи керівництво повстанням свідомо дотримувалося тактики ненасильницької боротьби.

Після акцій спротиву в Караганді Грицяка перевели в 4-те відділення Гірського табору (ГорЛАГ) у Норильську. Там він став одним із п’яти керівників Норильського повстання 26 травня – 4 серпня 1953 рр., у якому взяло участь від 16 до 20 тис. в’язнів ГорЛАГу і НорильЛАГу.

1956 р. постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР Грицяка звільнили з ув’язнення. З 1958 р. жив у Караганді (Казахстан) через заборону проживати в Західній Україні, а в січні 1959 року його арештували вдруге, звинувативши у створенні осередку ОУН у Вінниці та в керівництві Норильським повстанням, і відправили добувати попередній вирок у 25 років.

Звільнений у 1964 р., активно займався правозахисною діяльністю, підписав заяву на підтримку «Хартії-77». У США у видавництві «Смолоскип» вийшла його книга «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання».

Помер Євген Грицяк 14 травня 2017 року. Останні роки проживав у с. Устє Івано-Франківської області. Кавалер орденів «За мужність» ІІІ-го і І-го ступеня, нагороджений медаллю «25 років незалежності України».

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1991р. у Запоріжжі стартував ІІ Всеукраїнський фестиваль Української пісні та співаної поезії «Червона рута», перший у східній та південній Україні.

В'ячеслав Чорновіл на сцені "Червоної рути"

1991, 9 серпня у Запоріжжі стартував ІІ Всеукраїнський фестиваль української пісні та співаної поезії «Червона рута», перший у східній та південній Україні.

Після вибуху «Червоної рути» у Чернівцях у 1989 році інтерес до цього фестивалю був величезний. Утім, у місті «червоних директорів заводів» до нього поставилися насторожено. На відбіркових концертах, як і на фіналі, який відбувся на стадіоні «Металург», місцевих глядачів було порівняно мало. Зате у ті дні Запоріжжя пережило справжній наплив шанувальників української пісні і культури з усієї України – тим більше, що в ці дні в Капулівці відбувалося традиційне вшанування українського козацтва.

Запорізька «Червона рута» відкрила імена Жанни Боднарук, В’ячеслава Хурсенка, Тараса Житинського, Алли Попової. Його лауреатами стали Юля Юнакова та гурт «Пліч-о-пліч», Левко Бондар і гурт «Бункер Йо», Іннеса Братущик і Орест Хома, а також Андрій Кузьменко, який виступав під сценічним іменем Андрій Кіл.

У фінальному концерті взяли участь і переможці чернівецької «Червоної рути» - Василь Жданкін, Тризубий Стас, Андрій Миколайчук, Андрій Панчишин, «Брати Гадюкіни» та сестричка Віка. Учасників фестивалю вітали відомі політики із так званого національного табору.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

9 серпня 1925р. народився Левко Баглій воїн України псевдо "Дмитро" "Чабан" "Радист".

фото околиці села Базниківка

Військовик, громадський діяч Левко Баглій псевдо  Дмитро, Чабан, Радист; 9 серпня 1925, с. Базниківка, нині Бережанського р-ну.

У 1944-45 воював в Українській національній армії. Потрапив у полон до англійців, 1948 звільнений, проживав у м. Ноттінгем. Голова відділу Союзу українців у Великій Британії. У лютому 1951 погодився бути розвідником в Україні. Згодом перекинули літаком у Польщу, де він загинув неподалік Любачева у Синявських лісах 22.05.1951 року.

Джерело сайт терен

9 серпня 1932р. священичі свячення отримав о.Зенон Ковалик, новомученик УГКЦ.

9 серпня 1932 – священичі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького отримав уродженець с.Івачів Горішній Тернопільського району, майбутній блаженний новомученик УГКЦ о.Зенон Ковалик

Джерело сайт терен

********

Зенон Ковалик народився 18 серпня 1903 р. у бідній селянській родині в селі Івачові Горішньому на Тернопільщині. Перед вступом до монастиря працював вчителем молодших класів у сільській школі і вже тоді був відвертим й ніколи не йшов на компроміс у питаннях віри. Ще в дитинстві Зенон мріяв про священство, а остаточно відчувши поклик до служіння Богові, вступив до Чину Отців Редемптористів, де 28 серпня 1926 року склав свої перші монаші обіти. Після цього настоятелі скерували молодого брата до Бельгії на філософські та богословські студії.

Після повернення Зенона Ковалика в Україну, 9 серпня 1932 року його було рукоположено на священика. 4 вересня 1932 р. він ступив на землю своїх батьків, в рідне село Івачів, щоб відправити свою першу Службу Божу. На пам'ятному образкові написав такі слова: "О Ісусе, прийми мене зі св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну". Христос прийняв ці слова, як чисті, коштовні перли. Сам о. Зенон, напевно, й не здогадувався, що ці слова - пророчі, що вони здійсняться дуже скоро - в його мученичій смерті дев'ять років опісля.

Після свячень о. Зенон разом з Владикою Чарнецьким їде працювати на Волинь - задля з'єднання Церкви. Молодий священик був радістю для своїх співбратів. Він мав веселу вдачу, а до того ж гарний голос і добру вимову. Отець Зенон був прекрасним співаком і справді "золотоустим" проповідником, а його апостольська ревність навертала тисячі людей. Отець Зенон був великим почитателем Пречистої Діви Марії, пропагував Її Материнське заступництво, завдяки якому його місії мали неабиякий успіх.

Після кількох років праці на Волині о. Зенон оселився у Станіславові (теперішньому Івано-Франківську). Там він проводив місії як у самому місті, так і в навколишніх селах. Перед самою радянською окупацією в 1939 р. о. Зенон переїхав до Львова, де замешкав у монастирі Редемптористів на вулиці Зибликевича (Івана Франка), виконуючи обов'язки економа монастиря.

Під час першої радянської окупації кожної неділі в якійсь із церков або у Львові, або на передмісті, відважний священик звіщав Слово Боже. Важливою ділянкою праці о. Зенона Ковалика була також сповідальниця, де добрий пастир в ім'я Христа настановляв і лікував душевні недуги доручених йому людей. Люди горнулися до нього, адже о. Зенон давав їм велику духовну підтримку та такий потрібний їм Божий мир.

У ті часи, коли галичан огортав страх, можна було справді подивляти безстрашність о. Зенона. Більшість проповідників працювали таємно, намагалися оминати у проповідях сучасні проблеми і лише закликали до вірності Богові - тоді як о. Ковалик не боявся прямо й відкрито виступати проти всіляких виявів безбожництва, що їх чимраз більше поширювали більшовики. Такі проповіді справляли сильне враження на слухачів, але водночас були дуже небезпечними для проповідника. Коли його застерігали, попереджуючи про небезпеку, о. Зенон мав лише одну відповідь: "Якщо буде така Божа воля, то я радо прийму й смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею".

Остання велика проповідь о. Зенона відбулася в Тернополі 28 серпня 1940 року на свято Успення Пресвятої Богородиці. Тоді о. Зенона слухало близько десяти тисяч вірних, що зібралися на храмовий празник. Однак вже через декілька місяців радянська влада вирішила знищити цього ревного і щирого проповідника. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря прийшли агенти НКВД, щоб заарештувати його за проповіді, які саме в ті дні він виголошував у церкві при монастирі на вул. Зибликевича під час дев'ятниці на честь Непорочного Зачаття. Полишаючи співбратів, о. Зиновій зі сльозами на очах попросив у свого настоятеля о. Де Вохта про останнє благословення й розгрішення і сміливо ступив на шлях мучеництва, який приготував для нього Господь.

Редемптористи намагалися дізнатись про долю свого заарештованого співбрата, але ці старання довго не давали ніяких наслідків. Аж у квітні 1941 року вони дізналися, що о. Зенона утримують у в'язниці на вул. Замарстинівській (так звані "Бригідки"). За час своєї шестимісячної неволі він відбув двадцять вісім тяжких допитів. Три рази його перевозили для допитів до інших місць, а одного разу так побили, що о. Зенон стікав кров'ю і після цього тяжко захворів.

Протягом усього часу свого ув'язнення о. Зенон Ковалик не припиняв апостольської діяльності. В камері розміром 4,20 X 3,50 м. перебували 32 в'язні, без жодного ліжка, крісла чи лавки... Кожного дня о. Зенон відмовляв із в'язнями третину вервички, по неділях - цілу, щодня відправляв літургійні молитви, в місяці травні - Молебен до Пресвятої Богородиці, а на свято Богоявління Господнього потішив співв'язнів літургійним посвяченням води. Крім цього, о. Зенон сповідав в'язнів, проводив з ними духовні науки й катехизацію і в характерному для нього гумористичному дусі розраджував в'язнів різними історіями на релігійну тему. Співв'язні дуже любили о. Ковалика за його веселу, повну апостольського духу вдачу і це не дивно, бо саме цим людям найбільше була потрібна розрада та надія.

В 1941 році, коли німецькі війська почали наступ на Львів, енкаведисти, не маючи змоги забрати в'язнів зі собою і не бажаючи залишати їх на волі, почали їх розстрілювати. Однак о. Зенона їм було замало просто розстріляти: пригадавши йому його проповіді про розп'ятого Христа, енкаведисти на очах співв'язнів розіп'яли отця, прибивши до стіни тюремного коридора.

Коли до Львова ввійшли німецькі війська, вони відчинили всі в'язниці для того, щоб прибрати гори трупів, які вже почали розкладатися. Тоді люди кинулися на пошуки своїх рідних та знайомих. Як розповідають очевидці, найбільшим жахом для них був вигляд розп'ятого священика, в розпорений живіт якого кати засунули мертву недоношену дитину.

Про о. Зенона Ковалика ЧНІ можемо сказати словами стихири на вечірні служби мученика: "Ти, Славний, був знаний як непереможний воїн. Озброєний хресним знаряддям, ти вийшов на боротьбу з ворожою силою і переміг її, Славний, в бою та й прийняв вінок перемоги від єдиного Переможця і Владики, що повсякчасно царює".

З нагоди 2000 Ювілейного Року Церква розпочала беатифікаційний процес о. Зенона Ковалика ЧНІ. 2 березня 2001 року цей процес завершився на єпархіяльному рівні й справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва о. Ковалика, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію о. Зенона Ковалика як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Зенона Ковалика блаженним.

**********

За інформацією Руслана Піха цитую дослівно

"Не зовсім правдива інформація щодо свячень о. Зенона. 9 числа він отримав дияконські свячення з рук вл Івана Бучко, а священичі свячення через 10 днів - 19 серпня 1932 р., з рук того ж єпископа, а не митр. Шептицького"

Брати Казвани - Дмитро і Микола загинули у боротьбі за волю України, родом із села Охматків.

Дмитро Казван найстарший із друзів – із 1915 року народження. Навчався в Кременецькій духовній семінарії. Навчання не завершив, бо активно включився в діяльність Організації українських націоналістів. Згодом служив капралом у Війську польському, закінчив школу підхорунжих. Після повернення додому у вересні 1939-го був арештований радянською владою і сидів у Дубенській тюрмі.

Вдалося звільнитися. Працював директором школи у селі Копачівка Рожищенського району. Влітку 1940 року НКВС його знову арештувало. Сидів у Вінницькій тюрмі, звідки зумів втекти у червні 1941 року під час конвоювання на розстріл.

У 1942-1943 роках Дмитро Казван став військовий референтом дубенського окружного Проводу ОУН, був одним із творців Дубенського куреня УПА. Мав псевдо «Черник», «Гриць», «Юхим». У жовтні 1943 р. – травні 1944 р. був Шефом ВШ ВО «Богун» УПА-Північ, від 24 травня 1945 року був сотенним УПА. Загинув 14 березня 1946 року у селі Глибока Долина Дубенського району. Посмертно отримав звання майор УПА і був нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги 2 класу.

Микола Казван народився у 1921 року Мав псевдо «Гірняк» і був командиром сотні УПА в курені Юрка (М.Скорупського). У липні 1943 р. брав участь у нападі на нацистів у місті Берестечко Горохівського району. Був провідником Козинського районного проводу ОУН.

За інформацією з архівно-кримінальної справи Омеляна Суничука, «Гірняка» вбитили у сутичці з німцями в селі Лихачівка Острозького району . За іншими даними, загинув влітку 1944 р. в засідці Демидівського РВ НКГБ на хуторі Курбачів поблизу рідного села Охматків.

8 серпня 1917р. у Києві московити обстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт.

1-й Український полк імені Богдана Хмельницького.

Прапор Першого Українського полку імені Богдана Хмельницького.

Похорон загиблих "богданівців"

1917, 8 серпня у Києві на залізничній станції Пост-Волинський російські полки з кулеметів обстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт.

Перший український полк імені Богдана Хмельницького був першою українською військовою частиною в російській армії. Він був сформований 1 травня 1917 р. із українців-добровольців, які повернулися з Першої світової війни і готові були зі зброєю в руках захищати столицю і підтриманий Центральною Радою.

Однак, командування російського гарнізону, який стояв у Києві, вороже сприйняли появу національно свідомого українського полку. Особливо в цьому плані «усердствовал» російський есер, командувач Київського військового округу полковник Оберучев. Як згадував про нього Володимир Винниченко: «Коли він говорив про українців, трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська».

За наполяганням Оберучева було прийнято рішення відправити «богданівців» на фронт. Одним із головних його аргументів було прибуття до Києва «у розпорядження начальника КВО» полку донських козаків. До того ж, в Києві залишався гвардії Подільський кірасирський полк. Тож український військовий підрозділ було вирішено якнайшвидше спровадити зі столиці.

Однак у день відправлення на фронт «богданівців» сталася провокація. Коли ешелон рушив, за свідченнями представника Військового генерального комітету Миколи Левицького, дехто з бійців взявся салютувати пострілами вгору. У відповідь ешелон почали обстрілювати частини, що лишалися в Києві. Пік трагедії припав на станцію Пост-Волинський на околиці Києва, де «богданівців» чекали з кулеметами вояки 1-го Гвардійського кірасирського та 17-го Донського козацького полків, які відкрили масований вогонь. У результаті 16 «богданівців» було вбито, ще 30 поранено. За свідченням очевидців, тих, хто вижив, кірасири та донські козаки арештували з вигуками «Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!», «Мы стреляли хохлов и будем стрелять!», «Мы вам дадим Украину — изменники России!», "Мы скоро заведем порядки старые".

Військове командування відразу ж звинуватило у цій трагедії самих «богданівців». Цю ж хвилю підхопила київська та центральна російська преса. Працювали три комісії з розслідування цього кривавого злочину, однак жодна з них так і не визначила винних.

12 серпня загиблих солдат-«богданівців» урочисто поховали на кладовищі Флорівського жіночого монастиря. Похоронна процесія пройшла по центру міста Хрещатиком та Олександрівською вулицею в супроводі 1-го українського запасного полку та представників ради військових депутатів. Вони несли вінки, українські прапори та плакати («Перші жертви перемоги темних сил», «Смійся враже та не дуже» тощо). Пізніше почався збір коштів на пам’ятник загиблим, але через революційні зміни ця справа до кінця так і не була доведена.

Щоб якнайшвидше залагодити конфлікт, кірасирів та «богданівців» відправили на фронт. Розстріл «богданівців» був засуджений у багатьох офіційних зверненнях, про нього згадували на губернському селянському з’їзді в Катеринославі (26-28 серпня) і губернському українському національному з’їзді в Києві (1-2 вересня).

Довгий час на могилу загиблих «богданівців» помилково вказували, як на місце поховання героїв Крут. Нині там стоїть символічний дубовий хрест.

У 2015 р. на залізничній станції Київ-Волинський відкрито меморіальну дошку на честь козаків і старшин полку ім. Богдана Хмельницького, які загинули від московських куль.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/historyday/