Василь Гуменюк
середа, 17 лютого 2021 р.
Харкове, знай і шануй своїх Героїв! Матвієнко Андрій Якович (позивний “Зір” та "Криниця")
Василь Гуменюк
17 лютого 1892р. у с. Заздрість на Тернопільщині народився Йосип Сліпий (Йосип Коберницький-Дичковський), глава УГКЦ, Блаженніший, богослов, який майже 20 років провів у радянських таборах. У Римі вийшло понад 10 томів його праць.
1939-го за згодою папи Пія XII митрополит Андрей Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на єпископа із правом наступництва. Після смерті Шептицького 1 листопада 1944-го Йосип Сліпий перебрав керівництво галицькою митрополією. 1945-го його заарештували радянські спецслужби. Йосипа Сліпого засудили на 8 років позбавлення волі, а після відбуття терміну, засудили знову.
Відбув більше 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, зокрема в Потьмі (табори: Дубравлаг).
1963-го завдяки клопотанню Папи Римського Іоанна ХХІІІ та Президента США Джона Кеннеді митрополита звільнили та вислали за межі СРСР. Він прибув до Риму та оселився у Ватикані, де його визнали главою УГКЦ. Тоді ж митрополит узяв участь у II Ватиканському соборі. 1965-го Йосип Сліпий перший серед служителів української церкви увійшов до священної колегії кардиналів католицької церкви. 1975-го владика Йосип Сліпий був коронований титулом патріарха.
Йосип Сліпий добивався визнання Патріархату Української Греко-Католицької церкви. Завдяки йому в Римі побудовано Собор св. Софії, придбано і відновлено парафіяльний храм Жировицької Матері Божої, засновано Український Католицький Університет св. Климента.
Помер Йосип Сліпий 7 вересня 1984-го у Римі. Згідно волі патріарха, 1992-го року його тіло перевезли до України й поховали у Соборі св. Юра у Львові.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/17/1892-narodyvsya-yosyp-slipyy
17 (або 18) лютого 1900р. народилася Петрусенко Оксана Андріївна - видатна співачка належала до когорти талантів, які, не маючи належної освіти, піднялися до вершин творчості та всенародного визнання. Коли в 1940 році вона раптово померла, провести її в останній путь вийшло сто тисяч шанувальників її таланту – по суті десята частина тодішнього населення Києва.
Саме від батька, який мав чудовий голос, Ксеня й отримала талант співачки. Хоча батька дівчинка практично не знала – навесні 1901 року він помер від туберкульозу. Мати вийшла ще раз заміж, але новий чоловік безбожно пиячив. З 14 років Ксеня поденно працювала в Севастопольському порту, співала в церковному хорі та на аматорських концертах. У 18 років вона втекла з дому з музично-драматичною трупою Степана Глазуненка. Так почалося її гастрольне життя.
Через два місяці, в солдатській шинелі і великих солдатських чоботах Ксеня з’явилася в Херсонському театрі, який тоді очолював Іван Сагатовський. Він прийняв дівчину в трупу, його дружина, Катерина Лучицька, взялася навчати молоду актрису основам поведінки на сцені. У театрі ж опіку над Ксенею взяв актор Петро Бойченко, від якого і народилося сценічне ім’я Оксана Петрусенко.
У 1921 році Херсонський театр розпався і Оксана продовжила пошук щастя у складі мандрівних театральних груп, паралельно намагаючись отримати професійну освіту. У 1923-24 роках вона навчалася в Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка, а також двічі на тиждень брала уроки в учительки вокалу Олени Муравйової, одним з учнів якої був Іван Козловський. Однак, закінчити навчання не вдалося – Оксана закохалася в співака-баритона Мефодія Семенюту-Барила, завагітніла, народила сина Володимира. В Харківський оперний театр влаштувалися не вдалося – Оксана надто різко відреагувала на безцеремонне ставлення до неї головного диригента театру Лева Штейнберга на прослуховуванні.
А далі були сім років виступів у Росії з пересувною трупою Сагатовського та в Казанському, Свердловському та Самарському оперних театрах. У 1934-му році Оксана Петрусенко повертається в Україну – її приймають до Київського академічного театру опери та балету. Талант співачки був настільки яскравим, що її одразу взяли на головні ролі, що спровокувало хвилю заздрості і пліток. «Возненавиділа група нечестивих мене за моє сценічне і вокальне обдаровання – моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Та якщо проґавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, важко назад відтягнути – занадто яскравою одиницею я в очах суспільності. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути…», - писала вона пізніше у своєму щоденнику.
«Шльопнути» і справді було важко – Оксана Петрусенко була кумиром публіки. Вона тісно співпрацювала з Максимом Рильським, який перекладав українською оперні партії та вдосконалював її українську мову. Співачку взяли під опіку тогочасні партійні авторитети Панас Любченко і Андрій Хвиля. Під час гастролей у московії її запросили на дачу Сталіна і запропонували поїхати до Мілану для вдосконалення вокалу. Поїздка до Італії так і не відбулася через погіршення політичних стосунків з урядом Мусоліні, однак ця історія мала сумне продовження – в розпал репресій 1937-го заарештований директор театру Ян Яновський під катуванням заявив, що Петрусенко збиралася виїхати до Італії. В розпачі Оксана Петрусенко ледь не наклала на себе руки. Лише звернення в Москву допомогло припинити цькування.
Попри талант і гучне ім’я, Оксана Петрусенко лишалася простою і щирою людиною. Вона відкрила світові талант Катерини Білокур: самобутня художниця, почувши по радіо народну пісню у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй лист із проханням про допомогу, вклавши туди кілька своїх малюнків. Оксана передала цей лист фахівцям Центрального будинку народного мистецтва, до Катерини Білокур приїхала комісія, а за деякий час її картинами уже захоплювався Париж.
У вересні 1939 року Оксана Петрусенко з групою митців їде до Львова – «нести радянське мистецтво в маси». Вона знайомиться із Соломією Крушельницькою, яка стала заручницею обставин і не змогла до вступу радянських військ повернутися до Італії, буває в неї в дома. У Львові ж між Оксаною Петрусенко та редактором газети «Комуніст» Андрієм Чеканюком спалахує кохання.
Друга вагітність Оксани Петрусенко стає для неї фатальною – 8 липня 1940 року в Києві вона народжує сина Олександра, а через тиждень раптово помирає. Офіційна версія - тромб, що несподівано відірвався. Хоча ходили чутки, що причиною смерті стало отруєння – дружина маршала Тимошенка, який захопився співачкою і хотів її забрати до Москви, підкупила медсестру, побоюючись, що чоловік її кине.
17 липня похоронна процесія розтяглася на кілька кілометрів. Поховали Оксану Петрусенко на Байковому цвинтарі Києва поруч з церквою.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/17/1900-narodylasya-oksana-petrusenko-vydatna-spivachka
Пісня яку люди склали у с. Рунґури після того як московити підірвали криївку УПА.
Ой, кувала зазуленька
В лісі на горбочку.
Загинули партизани
В темному лісочку.
А то були партизани
Молодії хлопці.
Вни не знали — їх продали
Рунґурські сексотці.
Ой, як прийшли до криївки
Добре повкладали.
Та й сказали партизанам,
Щоби вни ся здали.
– Ви, москалі, ви прокляті,
Що москва хотіла?
Ви нас живих не візьмете,
Хіба наші тіла!
Діялася ця подія
Коло Юрашева,
Що влетіла гостра куля
В груди "Пугачеви".
Звисла його головонька
До самого столу.
Застрілився за Вкраїну
"Лютий" і "Підкова".
Але брати з товаришем
Життям не жалія.
Перестало серце битись
В друга "Соловія".
Звисла його головочка
У самий куточок.
Застрілився за Вкраїну
"Лютий" та "Дубочок".
"Бор" з криївки відізвався,
Що кулі свистали,
А Лобанові сексотці
Збоку ся сміяли.
Секретарка Українців
Приказ готувала.
Смерть дивилася у очі —
Вна ся не страхала.
А то хлопці молодії
Усі воювали
Та й за вільну Україну
Життя своє дали!
(записано від дочки Михайла Григоріва"Бора" п.Анни Стефак (1936-2017).
джерело:http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/9/153657/
вівторок, 16 лютого 2021 р.
16 лютого 1991р. у Львівському театрі опери та балету відбулася I Галицька асамблея - об'єднана сесія Львівської (на чолі з В'ячеславом Чорноволом), Івано-Франківської та Тернопільської обласних рад.
«Галицька Асамблея» — спільні сесії Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад, які відбулися 16 лютого і 5 вересня 1991 р.
Затвердили угоду про основні принципи співпраці між цими обласними радами та створення регіональної координаційної ради з метою співпраці в політичній, економічній, торговельній, науково-технічній, гуманітарній і культурній сферах для піднесення життєвого рівня населення в умовах наростання кризи радянського суспільства.
Були прийняті також ухвали «Про єдність українських земель» і «Про проведення 17 березня 1991 обласних референдумів про незалежність України».
Джерело історія України.
16 лютого 1879р. народився Василь Королів-Старий - письменник, художник, один із членів Української Центральної Ради. (с. Ладин Прилуцького повіту на Полтавщині (нині – смт. Ладин Прилуцького р-ну Чернігівської обл.).
Василя теж готували до кар’єри священика. Він закінчив Полтавську бурсу та Полтавську духовну семінарію. В останній він познайомився і зблизився з Симоном Петлюрою, з яким пізніше підтримував тісні зв’язки і залишив грунтовну книгу спогадів. Однак після десяти років навчання на богослова Василь вступає до Харківського ветеринарного інституту і навіть видає два посібники з ветеринарії. Теорія підкріплюється практикою: у 1911 році Королів відкрив у Києві першу в Україні ферму «Зааненталь» з утриманням заанентальської породи кіз, яку завіз із Швейцарії.
Під впливом революційних подій 1905 року Василь Королів пробує себе в журналістиці. Стає засновником найбільшого й найактивнішого в Києві видавництва «Час» (1908–1920), яке видавало критико-бібліографічний місячник «Книгар» за редакцією Василя Короліва-Старого та Миколи Зерова. Працює секретарем редакції газети «Рада», єдиної щоденної громадсько-політичної газети українською мовою в Україні (1906–1914). Часто під різними псевдонімами виступає на сторінках газет «Трибуна» й «Відродження».
Був одним із активних членів Товариства українських поступовців – таємної позапартійної політичної і громадської організації українців, яка постала в 1908 році , метою Товариства була координація українського національного руху і його захист від наступу російського уряду і російського націоналізму. Саме від ТУПу 7 березня 1917 року Королів був обраний до складу членів Української Центральної Ради.
1919 року Василь Королів-Старий був відряджений із дипломатичною місією УНР до Праги. Подальший розвиток подій не дозволив йому більше повернутися на батьківщину. Василь Королів залишився емігрантом, але чехословацького громадянства не прийняв: до останнього дня залишався громадянином УНР.
В еміграції Василь Королів-Старий багато пише, зокрема і для дітей. До писання українською заохочує і свою другу дружину, письменницю Наталену Королеву. Часто бувають на Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини, де підробляють, малюючи ікони та розписуючи церкви. Зокрема, він написав багато ікон та виконав розпис василіанської монастирської церкви в селі Імстичево.
Усі кошти йдуть на українську справу. «В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони», - згадував Королів.
Останньою книгою Василя Короліва стали спогади «Згадка про мою смерть». На початку грудня 1943-го письменник поїхав на кілька днів у Прагу, щоб забрати книжки та листівки з друкарні, зупинився у друзів. Повернувся 11 грудня і просто на порозі помер. Лікарі констатували серцевий напад.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/16/1879-narodyvsya-pysmennyk-i-hudozhnyk-odyn-iz-chleniv-centralnoyi-rady-vasyl-koroliv-staryy
******
Василь Королів-Старий — це псевдонім українського письменника-казкаря Василя Костянтиновича Короліва. Відомий український дитячий письменник А. Костецький зробив припущення, що додатком „Старий” В. Королів хотів підкреслити, „що він начебто такий-собі сивобородий дідусь, який малим онучатам розповідає всілякі химерні казочки. А втім — не виключені, звичайно, й інші інтерпретації вибору псевдоніма”.
В. Королів народився 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Чернігівська область). Його батько був священнослужителем при Троїцькій церкві у знаменитій Диканьці. Дядько також був священиком. І Василя віддали спочатку у Полтавську духовну бурсу, потім — у Полтавську семінарію. Але юнак бути священиком не захотів. Його завжди цікавило мистецтво, він захоплювався фольклором, досконало вивчив творчість Т. Шевченка, М. Гоголя. Згодом Василь вирішив послужити своєму народові практично. У 1902 році він закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював за спеціальністю і навіть видав популярний посібник з ветеринарії „Скотолічебник” та книжку „Кролики”. У той час відбуваються революційні заворушення і В. Королів не стоїть осторонь. У 1906 році його заарештували і сто днів протримали у тюрмі. Після звільнення Василь Костянтинович починає займатись журналістською та видавничою справою. У 1908 році разом з товаришами заснував видавництво „Час”, що стало одним із найбільших в країні, редагував журнал „Книгар”. У часи існування Української Народної Республіки працював шефом Київського міського ветеринарного бюро. У 1919 році як член дипломатичної місії УНР виїхав до Праги (Чехословаччина). Коли ж УНР було придушено російськими більшовицькими загонами, Василь Костянтинович не повернувся на Батьківщину. Він викладав у Подєбрадах в Українській господарчій академії, одночасно активно займаючись видавничою та літературною роботою. Тоді ж він одружився з українською письменницею Наталеною Королевою. У 20-ті роки письменник написав роман „Чмелик”, в якому розповідається про мандри юнака з Полтавщини чужими землями, збірку казок „Нечиста сила” та збірки п’єс-казок „Русалка-жаба” і „Лісове свято”. Крім того, по смерті письменника залишилося багато перекладів з чеської мови, а також малюнки, на яких відтворено природу і побут Закарпаття.
Спочатку В. Королів-Старий жив у селі Ували, згодом — оселився у селі Мельник, де і доживав віку. Часом він виїжджав у Прагу та Закарпаття, де працював художником у церквах. У 1941 році письменник закінчив свій останній твір — роман „Згадки про мою смерть”. 11 грудня 1943 року Василя Костянтиновича Короліва-Старого не стало.
Чарівне намисто
Перше видання цієї книжки вийшло у 1937 році. Тоді у вступному слові до „Чарівного намиста” В. Королів-Старий писав: „Для дітей усіх народів і сьогодні лишаються невмирущою спадщиною певні світові казки, як-от „Попелюшка”, „Приспана царівна”. Але ж і ці казки кожен народ переказує інакше, в рідному дусі”. Так само вчинив і автор „Чарівного намиста”. Він скористався відомими сюжетами казок різних країн Європи, наблизивши їх до реалій українського життя. І зробив це настільки майстерно, що коли їх читаєш, здається, що ці казки суто українські. І природу у них змальовано нашу, і дія відбувається то у карпатському селі, то у козацькому хуторі, то в українському місті. І діють у цих казках князі, князенки, прості козаки і козацький полковник. І імена героїв нам знайомі — Ігор, Гнат, Кіндрат і навіть наш маленький чарівний дух на ім’я Шилохвостик. Усі казки збірки мають дуже несхожі сюжети, але є у їхньому змісті одна спільна особливість — головними героями у них виступають працьовиті, люблячі, добрі дівчата — дві Іванки, Маруся, Лідочка, Оксанка, Розалька. До того ж у всіх казках добро перемагає зло, правда долає кривду і висловлена автором віра у те, що між людьми запанує взаєморозуміння, любов і справедливість. І коли ти уважно прочитаєш усі казки збірки, то „ ...переконаєшся, що тобі вдалось-таки зібрати окремі намистинки з чарівного разка казок усього світу”.
Нечиста сила
Близько ста років тому далекого тисяча дев’ятсот бідувадцятого року відбулось урочисте зібрання невидимих сил з усього світу. А проводили це дійство на Лисій Горі під Києвом персонажі нашої української міфології. Це були Чорти, Мавки, Лісовики, Русалки, Водяники, Упирі, Злидні та найповажніший серед них — Вій. І вирішила тоді нечиста сила повідомити людей про те, якою вона насправді є хорошою, доброю та чистою.
Хай правда по світу полине,
Щасливі хай будуть всі люди...
Відціль, з чарівної Вкраїни,
Хай радість розійдеться всюди!..
Таку пісню співали Русалки на тому зібранні. Про це дізнався письменник В. Королів-Старий і розповів дітям у казках збірки „Нечиста сила”. Адже писати для дітей було його найвищою і найшляхетнішою метою. „Нечиста сила” уперше вийшла друком 1923 року. І відразу стала популярною. Хоч казки у книжці написано на фольклорній основі, кожна з них відзначається самобутнім сюжетом. Крім згаданих уже персонажів невидимого світу, у казках діють Хухи, Потерчата, Літавиця, Вовкулака, Мара, Потороча Хрипка, Чортова мати та інші. Хоч люди ставляться до них по-різному, усі ці потойбічні сили непомітно для людського ока чесно роблять свою роботу, добре ставляться до людей, як можуть, допомагають дорослим і дітям, прагнуть оберігати їх від злих вчинків, сварок, поганих думок. І навіть Перелесник, який причетний до загибелі прегарної дівчини Оленки, теж учинив це без злого наміру. У побуті усі ці герої невидимого світу живуть скромно, але як і люди, також хочуть теплого та доброго ставлення до себе.
Збірка приваблює не лише заманливим змістом, легкістю сприйняття, а й добірною українською мовою. На її сторінках час-від-часу зустрічаються маловживані тепер слова, назви предметів, що також мало використовуються у нашому сучасному житті. Крім того, казки письменника — це прекрасні сюжети для мультиплікаційних та художніх фільмів для дітей.
Джерело.http://www.chl.kiev.ua/default.aspx?id=5343
16 лютого 1813р. народився Семен Гулак-Артемовський - Український композитор, співак, автор першої Української опери "Запорожець за Дунаєм"
Семен вже в дитинстві мав чудовий голос, знав багато українських пісень і любив їх виконувати. Майбутнє хлопчика мало тривожило батьків, бо вони твердо вирішили, що молодший син повинен стати священиком. Тож хлопчик навчався спочатку у Київському духовному училищі, потім у Київській духовній семінарії, був кращим її співаком. Володів надзвичайно красивим голосом-дискантом і за наказом київського митрополита був прийнятий до хору Софійського собору, а з 1830 співав у хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря. З часом у нього розвивається прекрасний баритон, і він стає першим солістом хору.
У 1836 р. в житті С. Гулака-Артемовського трапилась важлива подія, яка визначила його подальшу долю. Його спів почув російський композитор Михайло Глинка і, захоплений чудовим голосом, запросив юнака до Петербурга, де на той час формувалася придворна хорова капела. Гулак-Артемовський відразу поїхав до Петербурга, а Глинка затримався, відвідуючи заможні шляхетні українські родини. Проте вакансії у хорі були заповнені, і С. Гулак-Артемовський залишився в чужому місті без праці і грошей. Повернувшись до Петербурга, Михайло Глинка допоміг юнакові, поселив у себе на квартирі, почав активно його готувати до сценічної діяльності. Спеціально для нього він написав два романси («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» на тексти В. Забіли).
Саме в цей час Семен знайомиться з Т. Г. Шевченком. Відносини швидко переросли у щиру, теплу дружбу, що продовжувалася протягом багатьох років. Про поета хлопець знав давно, бо у його сім’ї виховувався двоюрідний брат поета Євдоким Савович Шевченко.
З 1838 p. C. Гулак-Артемовський співає у придворній капелі. Успіхи юного українця були разючі. На одній з вечірок на квартирі композитора приймається рішення відправити Семена Гулака-Артемовського на навчання до Італії. У 1839 р. О. Драгомижський, М. Глинка, П. Степанов, В. Волконський влаштовують благодійний концерт, а гроші за нього дають співакові для навчання у Флоренції та Парижі. Дебют Семена Гулака-Артемовського на сцені Флорентійського оперного театру відбувся в 1841 р.
Співак блискуче виконав партії в операх « гнат ді Ламмермур» Доніцетті та «Беатріче ді Тенда» Беріліні. На флорентійській оперній сцені він виступав лише один сезон, а потім повернувся до Петербурга, де як соліст імператорської опери впродовж 22 років виступав на сцені і виконав понад 50 партій переважно з італійського репертуару. Голос Гулака-Артемовського сучасники порівнювали з голосом знаменитого італійця Тамбуріні.
У 1850 гастролював у Москві, Тулі, Харкові, Курську, Воронежі. За 24 роки сценічної діяльності проспівав 51 оперну партію. Серед них: Невідомий («Аскольдова могила» О. Верстовського), Мамай («Куликовська битва» А. Рубінштейна), Клод Фролло («Есмеральда» О. Даргомижського), Громбій, Гішка («Громбій», «Пан Твардовський» О. Верстовського), Мазетто («Дон Жуан» В. гнатенк), Астон, Альфонс, Малатеста, Белькоре (« гнат ді Ламмермур», «Фаворитка», «Дон гнатенко», «Любовний напій» Г. Доніцетті), ді Луна («Трубадур» Дж. Верді), гнатен («Фра-Дияволо» Д. Обера), Яго («Отелло» Дж. Россіні), Оровез, гнате Фард («Норма», «Пуритани» В. Белліні), Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Ульріх («Роберт-Диявол» Дж. Мейєрбера), Оберон («Вільний стрілець» К. Вебера), Суддя річмандський («Марта» Ф. Флотова), Руджієро (« гнатен» Ф. Галеві).
Водночас, хоч і не часто, він виступав як драматичний актор, завойовуючи прихильність публіки. Серед його ролей був Чуприна із п’єси «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Театральні критики відзначали, що «пан гнатенко ий небагато в чому поступається тут самому Михайлу Щєпкіну», неперевершеному виконавцю цієї ролі.
За свідченнями сучасників, Семен Гулак-Артемовський був ще талановитим художником-мініатюристом. У 1854 р. він склав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії».
Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним гнатен першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм». Сюжет твору підказав йому М. Костомаров. Прем’єра відбулася в 1863 р. у Маріїнському театрі Петербурга, наступного року — у Великому театрі в Москві. Партію Карася виконував сам композитор. Однак через утиски української культури з боку уряду царська цензура майже 20 років забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив у 1884 p. M. Кропивницький, забезпечивши цьому твору довге сценічне життя. Опера «Запорожець за Дунаєм» приваблює демократичним характером сюжету, мелодійністю музики, що увібрала барви українського пісенного мистецтва, колоритністю образів, соковитим народним гумором. Це творіння великого майстра стало міцним підґрунтям національного оперного мистецтва.
На сюжети українського життя С. Гулак-Артемовський написав ще вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля» та власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала». Як і при постановці опери «Запорожець за Дунаєм», в «Українському весіллі» композитор виконував роль одного з персонажів — свата, а у водевілі співав написані ним пісні-романси: «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», які досить швидко набули популярності серед широкого загалу шанувальників української пісні.
Прогресивний світогляд С. Гулака-Артемовського формувався під впливом ідей Тараса Шевченка, і саме своєму духовному наставнику композитор присвятив пісню «Стоїть явір над водою».
Після постановки у Маріїнському театрі опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовський назавжди залишає петербурзьку сцену і переїжджає до Москви, де якийсь час виступає у Великому театрі.
Саме у Москві, залишивши назавжди сцену, С. Гулак-Артемовський вирішує активно зайнятися практичним лікуванням людей гіпнозом, у результативність якого він глибоко вірив. Ще у Петербурзі співакові вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність.
У Москві С. Гулак-Артемовський оселився біля церкви Різдва у невеликому двоповерховому дерев’яному будиночку, який дуже швидко стає широковідомим багатьом людям. Поголос про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширився з кожним днем. За винятком неділі та релігійних свят, С. Гулак-Артемовський приймав щодня 30 – 40 осіб, не беручи з них за сеанси гіпнозу жодної копійки. «Це не мистецтво, а дар, і я не маю права брати за нього винагороду», — говорив Семен Степанович. Майже 10 років Гулак-Артемовський займався лікарською практикою.
Помер він 5 квітня 1873 р. і похований у Москві. Могила з часом загубилася, але у 1952 році, зусиллями акторів Московського музичного театру ім.. Станіславського і Немировича-Данченка, місце захоронення було віднайдено і встановлена колона з мармуровою вазою.
В історії української культури Семен Степанович Гулак-Артемовський уславився своїм багатогранним талантом дарувати людям високі зразки музичного мистецтва і як фундатор української опери, створивши свого незабутнього «Запорожця за Дунаєм».
У 1966 р. на батьківщині співака створено меморіальний музей, а в 1971 в Городищі встановлено пам’ятник Гулаку-Артемовському (ск. Г. Кальченко, гна. А. гнатенко). У Києві на фасаді будинку по вул.. Набережно-Хрещатицькій, 31, де жив музикант, установлено меморіальну дошку. Дніпром курсує теплохід, що носить ім’я співака.
Джерело: www.libr.rv.ua
Джерело: https://www.msdnipro.com/16-lyutogo-1813-roku-narodivsya-semen-gulak-artemovskiy/
Джерело: http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/02/16/24654/
понеділок, 15 лютого 2021 р.
16 лютого 1877р. народився Макаренко Микола Омелянович - археолог та мистецтвознавець.
Дослідницьку діяльність розпочав в Ермітажі, тісно співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в часописі «рос. Старые годы», викладав на Вищих жіночих архітектурних курсах, вивчав мистецьку спадщину Михайла Ломоносова та Тараса Шевченка.
1918 року отримав громадянство УНР та оселився в Києві. У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софійський собор, пам'ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, Маріупольського могильника.
Упродовж 1920 — 1925 років — директор музею Мистецтв ВУАН, що відкрився на основі унікальної збірки Ханенків. Макаренко багато зробив для її збереження і дослідження.
1934 заарештований за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, засланий на три роки до Казані, де викладав у художньому технікумі, був консультантом Центрального музею.
1936р. після повторного арешту, засуджений на три роки і відправлений у Томську виправно-трудову колонію № 2. 15 грудня 1937 року втретє заарештований і постановою «трійки» НКВС СРСР розстріляний в тюрмі 4 січня 1938. Місце поховання кати приховали.
Реабілітований Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989.
Вікіпедія.
15 лютого 1979р. в США помер Шандрук Павло Феофанович видатний Український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, уродженець с.Борсуки Лановецького.
Джерело.https://teren.in.ua/2019/02/15/15-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
********
Народився 28 лютого 1889р.у селі Борсуки Кременецького района на Тернопільщині.
Під час Першої світової війни воював у складі армії Російської імперії. З утворенням Української Центральної Ради у 1917 року був командиром бронепоїзда «Запорожець», перебував у повстанському загоні, стрілецькому полку, бригаді Армії Української Народної Республіки (протягом 1918–1920 років) на більшовицькому і денікінському фронтах.
У вересні 1920 року 7-ма бригада полковника Шандрука форсувала Дністер і Збруч у польсько-українському наступі після розгрому військ більшовицького генерала Михайла Тухачевського під Варшавою та відзначилася в боях проти більшовиків у самостійному листопадовому наступі Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку.
У польських таборах інтернованих формувань Армії Української Народної Республіки Шандрук був комендантом табору №10 у місті Каліші, організовував початкову школу, викладав у таборовій гімназії ім. Тараса Шевченка, Школі підхорунжих, розвивав військову науку.
Звання генерала-хорунжого полковник Шандрук отримав у грудні 1922 року. Від 1923 року виконував обов’язки керівника відділу Українського центрального комітету (УЦК) в Лодзькому воєвідстві, разом із генералами Віктором Кущем і Миколою Капустянським та екс-прем’єром Уряду УНР В’ячеславом Прокоповичем редагував у Каліші військово-науковий часопис «Табор». Також Шандрук брав участь в організації Військово-історичного товариства і підготовці до друку матеріалів з історії Українського війська для першого числа часопису «За Державність».
Після повернення у Польщі до влади Юзефа Пілсудського, українці посилили військову роботу. У березні 1927 року було організовано Таємний штаб Військового міністерства УНР, а в серпні – Генеральний штаб Армії УНР, де від 1927-го до 1936 року начальником був генерал Шандрук. Генштаб Армії УНР зареєстрував 4 тис. старшин і 40 тис. вояків, уклав план мобілізації на випадок війни за визволення України, організував 70 навчальних груп у Польщі, а також групи в Чехословаччині, Румунії та Франції.
У 1938 р. Шандрук закінчив польську академію Генштабу, був активним учасником польсько-німецької війни 1939 р. Після перебування в німецькому полоні (1939-43) очолив Український національний комітет у Веймарі. На початку 1945-го сформував Українську національну армію (УНА), інтерновану пізніше американо-британськими військами. Перебував у таборі військовополонених в американській зоні окупації Німеччини.
Звільнений за клопотанням генерала Андерса, генерал Шандрук виїхав до США. Очолював Братство вояків УНА. Був дійсним членом Української Академії Наук в еміграції. Написав спогади з воєнної історії «Arms of Valor».
Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентон, штат Нью-Джерсі, США, похований на українському кладовищі Баунд-Брук.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/28/1889-narodyvsya-general-horunzhyy-armiyi-unr-pavlo-shandruk
Легендарна криївка, що отримала друге життя. Історія із с. Рунґури.
Фото надане автором (з родинного архіву Микитюків з Печеніжина)
Фото надане автором (з родинного архіву Микитюків з Печеніжина)
«С находившимися в бункере бандитами были завязаны переговоры с целью склонения их сдаться живыми, но бандиты оказали вооруженное сопротивление. Поскольку ружейно-пулеметным огнем и гранатами служебного наряда находившихся в бункере бандитов ликвидировать не представлялось возможным, поэтому указанный бункер в 19-00 был подорван толом».
Звернемося до архівних джерел і спогадів жителів Рунґур та Печеніжина для більш детальної розповіді про цю спарену криївку та її героїв.
Після розформування останніх сотень УПА восени 1949 р. і трансформації їх у Збройне підпілля ОУН(р), на терені колишнього 21 Тактичного відтинку Воєнної округи "Говерля" в Печеніжинському районі (тепер входить до Коломийського – А.М.) діяло декілька груп повстанців.
Найвідоміша з них боївка надрайонного референта СБ Степана Козьмина - "Марка" ("Левка"), а також боївки "Орла", "Кугута", "Каменя" та інших підпільників, котрі час від часу об’єднувалися для спільних акцій і діяли в тісному зв’язку з подібними групами сусідніх районів.
Більшість повстанців з Рунґур, які раніше були у сотні Михайла Москалюка - "Спартана", після її розформування оперували під керівництвом хорунжого Федора Кузенка - "Каменя".
В околиці Рунґур для їхнього переховування було споруджено декілька криївок, включно з господарчими магазинами біля хребта Варатик. 9 квітня 1950 року, на Великдень, Федір Кузенко - "Камінь" був смертельно поранений і наступного дня помер. З ним загинув його односельчанин —кулеметник Василь Григорів - "Вільха".
Після загибелі "Каменя" рунґурські підпільники підпорядковувалися побратимові "Каменя" Михайлу Стефаку - "Підкові" та найстаршому рунґурському повстанцю і станичному цього села Михайлові Григоріву - "Бору".
За свідченнями племінника "Підкови" Дмитра Ільчишина підземний сховок на кутку "Петричєва" в урочищі "Юрашів" почали споруджувати ще у 1948 році. Працювали наполегливо і довго, внаслідок чого на схилі гори було споруджено добротну захищену криївку як спарену з двох, кожна з яких мала свій окремий вихід, а між ними був прихований підземний перехід-тунель.
У нижню криївку затікала вода з джерела, а також був зроблений відстійник, відходи з якого виводилися через грунт у потічок поруч. Все було продумано так, аби тут могли перебути тривалий час одразу декілька повстанців, не видаючи місцясвоєї локалізації.
Про спорудження криївки точно знав лише один місцевий житель, який постачав підпільникам харчі, необхідні речі та інструменти.
В ту зиму 1950–1951 років ліси засипали глибокі сніги, що значно обмежило можливість здійснювати акції чи маневрувати. Підпільники, які перебували недалеко від райцентру Печеніжин, звідки місцевий райвідділ МГБ проводив свої чекістсько-військові операції, затаїлися глибоко під землею.
Продукти харчування, вода і запаси палива дозволяли спокійно перебути зиму й відновити діяльність навесні. Однак не судилося…
З різних джерел нам відомо, що криївку у Рунґурах здав місцевий чоловік, ім’я якого з етичних міркувань подавати не будемо. Взяття цієї криївки почав розслідувати уродженець Рунґур Микола Іванів - "Скорий", який на той час був есбістом (членом Служби безпеки ОУН — А.М.) у Коршівському районі, однак не завершив через свою загибель 6 квітня 1951 року — майже через два місяці після трагедії в Рунґурах.
У доповідній республіканського МГБ від 10 лютого 1951 року вказано:
"9 февраля с.г. Печенежинским РО МГБ, по агентурним данным, в лесном массиве близ села Слобода-Рунгурская проводилась чекистско-войсковая операция. В ходе операции в скалах был обнаружен тщательно замаскированный бункер…".
У оперативному зведенні обласного МГБ вказано детальний опис криївки: "…в скале лесного массива … был обнаружен тщательно замаскированный и капитально оборудованный двойной бункер с тремя отделениями".
Отже, з доповідної бачимо, що були-таки агентурні дані. З розповідей старожилів відомо: вранці 9 лютого місце операції було щільно обставлено чекістами з кулеметними гніздами і службовими собаками. Участь в операції брали 1 рота 331 стрілецького полку ВВ МГБ під командуванням капітана Максимова і співробітники Печеніжинського РВ МГБ під загальним командуванням начальника РВ капітана Чернявського.
Кажуть, що спочатку пошуки входу до криївки не дали результатів (у оперативному зведенні зазначено, що криївку виявилив 11:00 – А.М.), через що спеціально привели замаскованого агента, який і вказав відбитком руки на снігу де люк. Інші твердять, що цей відбиток був поставлений на снігу ще непередодні операції.
Так чи інакше, поки одні емгебісти шукали люк, інші пішли у село й почали ловити місцевих жителів та вести на місце операції. Василь Стефак у книзі "Рунґури" наводить їхні прізвища: Микола і Дмитро Фенині, Михайло Жолоб і сестра Михайла Григоріва - "Бора" Параска Фенин.
Хтось з цих людей і побачив злощасний відбиток сексота над люком криївки — їх заставили його відкопувати, бо боялися, що може бути секрет з вибухівкою. Секрету не було і коли вже добралися до люка, з підземелля пролунали постріли.
Тоді начальник Печеніжинського РВ почав переговори із заблокованими. Імовірно, від повстанців говорив Михайло Стефак - "Підкова", бо чекіст звертався до нього фамільярно по імені. Також до "Бора" зверталася сестра Параска з проханням здатися, щоб їхню родину не депортували, однак повстанець відмовився продовження тутка ...
http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/9/153657/
джерело: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/02/9/153657/
неділя, 14 лютого 2021 р.
14 лютого 1950р. загинув у бою з московитами Василь Дутчак "Чорний", провідник Коршівського р-ну, райреферент СБ.
Джерело. Календар УПА на 2021 р. Літопис УПА.
14 лютого 1941р. у Станіславській тюрмі розстріляні члени підпільного осередку ОУН із села Воскресінці а саме:
Пам'ятник Скорботній Матері у селі Воскресінці.
Петро Білейчук, Василь Гуцуляк, Микола Гуцуляк, Іван Довганюк, Іван Іллюк, Василь Ласійчук, Іван Романенчук, Микола Шепелюк, Нестор Харжевський "Орлик" - окружний провідник молодіжної ОУН.
Джерело. Календар УПА на 2021 р. Літопис УПА.
Павло Михайлович Когуч («Павло») (1923-1951). Окружний провідник ОУН.
Павло Михайлович Когуч («Павло») (1923-1951) – народився в селі Павелче (нині Павлівка) на Станіславщині. Закінчив гімназію і педагогічні курси. Пройшов вишкіл у старшинській школі. Командир сотні «Заведії» УПА-Захід (1945-1948), надрайонний провідник ОУН на Станіславщині. Очолював боївку, яка в 1946-1950 роках здійснила 53 акції (знищено 58 ворогів, зокрема 3 травня 1946-го – генерала-полковника військ НКВС Москаленка).
«…він мав якесь відчуття зради, дар вчасно відійти з одного місця в інше, і так відбувалося багато разів. Навіть потрапивши в пастку, Павло зі своїми хлопцями вмів перехитрити облавників і не допускав втрат», – стверджує Іван Когуч, автор книги «Павло Когуч – сотенний УПА». І наводить розповідь небожа Павла Євгена Когуча, який на будівництві в Караганді зустрів колишнього чекіста, що свого часу брав участь в облавах на Павла Когуча:
«Гарнізонники щодня мали звітувати перед вищим начальством про оперативні дані, що стосуються Павла та його сотні… Якось, як розповів колишній облавник, гарнізон отримав точні координати перебування Павла. Невідомо як, але їхня розвідка дізналася, що сотенний має вийти на зв’язок з певними людьми. Енкаведисти знали про місце і час зустрічі, був їм відомий навіть пароль. У місці зустрічі була влаштована засідка. Солдати отримали суворий наказ не стріляти, а взяти Павла тільки живим.
Коли підійшов визначений час, із засідки побачили сотенного, який ішов у супроводі трьох бійців. Повстанці зупинилися. Далі Павло пішов сам. Чим ближче він підходив і солдати чимраз чіткіше бачили в сутінках його постать, акуратний мундир, оперезаний офіцерською портупеєю, тим більше (як зізнався оповідач) мурашки бігали тілом. Павло зупинився за кілька метрів від засідки і став прислухатися до тиші нічного лісу, вдивляючись у темряву. У місячнім сяйві облавники бачили його зосереджене обличчя. Хтось із них українською мовою назвав пароль. Мить роздумів – і Павло пускає дві автоматні черги в напрямі, звідки пролунав голос, повертається і… не втікає, а твердою ходою зникає поміж дерев. Облавники не стріляли і не переслідували сотенного. Як зізнався оповідач, поведінка сотенного була настільки несподіваною і так паралізувала їхню волю, що ніхто із солдатів навіть не поворухнувся, поки Павла не стало».
Фото: Павло Когуч. Джерело: vox-populi.com.ua
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
субота, 13 лютого 2021 р.
Спогади - розповідь. Приклад мужності – Володимир Хрущ - «Сосонка». (Автор: Горін Зіновій)
Хрущ Володимир-«Сосонка», народився 1920 р. у селі Сугрів Бібрецького повіту. Батьки Володимира – Антін, 1888 р.н. та Парасковія, 1895 р.н. були заможною родиною. В їхньому господарстві налічувалось більше десяти моргів поля, декілька штук худоби та коней. Для допомоги по господарству батьки наймали трьох челядників. Володимир був найстаршим з дітей, крім нього ще підростало троє братів – Федір, 1922 р.н., Богдан, 1924 р.н. та Павло, 1926 р.н.
Трагічні обставини, що спіткали сім‘ю батькового брата, який загинув у Першу світову війну, його дружина померла під час пологів, спонукали батьків Володимира взяти на виховання трьох сиріт: Михайла, Степана та крихітку Юлію. Парасковія була дбайливою матір‘ю, ніколи не ділила дітей на своїх та прийомних, діти зростали у злагоді та любові. Та, на жаль, сім‘ю чекали нові випробування, мати скоро стала вдовою – після важкої хвороби, в сорок два роки, батько помер. Всі господарські турботи та виховання дітей лягли на материнські плечі. Таких випробувань було ще багато, чергове з них – смерть їхньої десятимісячної донечки, але мати Парасковія терпляче зносила удари долі і в майбутньому, не жаліючись на важку долю, тільки щиро молилась Богу.
В 1928 році Володимир пішов до школи в рідному селі. Під час навчання проявляв хороші здібності до науки. Починаючи з молодших класів став активним учасником гуртків читальні «Просвіта» – драматичного та хорового. В чотирнадцять років вступає в товариство «Доріст». Мабуть цей період життя послужив основою формування його світогляду як патріота, зродив глибоку любов до української землі та її народу і підвів його до необхідності бути носієм національної ідеї.
Після успішного закінчення семирічної школи, Володимир продовжує навчання у Рогатині. Із його чотирьох молодших братів лише Богдан унаслідував його стремління до науки, після школи він вступив до Львівського поліграфічного інституту.
З дослідження документів польських архівів стає відомо, що у другій половині 30-х років в рідному селі Володимира діяв потужний осередок ОУН. Імовірно, з сімнадцяти років, Володимир мав пряме відношення до підпільної організації, будучи симпатиком, чи членом «Юнацтва ОУН». Так, у зв‘язку з причетністю до розповсюдження в ніч на 24 липня 1938р. листівок ОУН у Сугрові, був затриманий польською поліцією районний провідник ОУН Олександр Радкевич, син місцевого пароха.
26 листопада 1938р. окружний суд в Бережанах на виїзній сесії в Ходорові засудив Олександра Радкевича (1906 р.н., закінчив 6 кл. гімназії, молочарський технік с. Сугрів) на сім років ув‘язнення. Разом з ним засудили Йосипа Подоляка (1913 р.н., закінчив 5 класів гімназії, торговець с. Вербіж) на п‘ять років. Обоє позбавлені громадських прав на 6 років.
В жовтні 1938р. польська поліція провела операцію по ліквідації Сугрівської групи ОУН.
19 жовтня 1938р. Іван Лукавецький (заступник О. Радкевича) і Василь Проців втекли в Карпати і при спробі перейти кордон були арештовані 22 жовтня в с. Осмолода Долинського повіту. У Сугрові були також заарештовані Петро Закорчемний та Теодор Зельонка – за приналежність до ОУН та здійснення терористичних актів. І. Лукавецький та В. Проців утримувались у в‘язниці м. Бережани, а П. Закорчемний та Т. Зельонка – в Ходорові. Слідство велося проти Івана Лукавецького, Василя Проціва, Володимира Хруща, Володимира Кобрина, Льва Католи, Петра Закорчемного і Теодора Зельонки за участь в ОУН в Сугрові в 1937-1938рр. І. Лукавецький , В.Хрущ і В.Проців зізналися, чим обтяжили інших. Згодом вони від своїх зізнань відмовилися, стверджуючи, що вони «підсунуті їм поліцією».
Акт оскарження датовано 31 січня 1939р. Всі звинувачені в приналежності до ОУН. 31 березня і 2 квітня 1939р. окружний суд в Бережанах на виїзній сесії в Ходорові мав розглянути справу Івана Лукавецького, Василя Проціва, Володимира Хруща, Володимира Кобрина, Льва Католи, Петра Закорчемного і Федора Зельонки за участі адвокатів Володимира Бемка з Бережан та Корнила Трояна з Ходорова. Суд відбувся 31 березня 1939р. І.Лукавецький засуджений до 5 років ув‘язнення, В.Проців, П.Закорчемний і Т.Зельонка – до 3 років. Крім того, кожен до 5 років поразки в правах і до 3 років поліційного нагляду (крім П.Закорчемного). Володимир Хрущ, Володимир Кобрин і Лев Катола – невинні.
З початком Другої світової війни в 1939р. та зміни окупаційної влади з польської на більшовицьку на теренах Західної України, Володимир Хрущ не полишає підпільної діяльності в організації ОУН, про що згадується в документі «Полеглих на полі слави» надрайонним провідником Бібреччини Дмитром Цурою-«Микитою».
В 1941 році Володимир приймає активну участь у встановленні української влади після проголошення Акту відновлення Української Державності на теренах Ходорівського повіту. В час переслідування німцями українських патріотів за революційну боротьбу, Володимира Хруща було арештовано в липні 1941р., в результаті він перебував в ув‘язненні до травня 1942р. Мабуть шансів обминути тюрму, концтабір, а то і втратити життя в нього було мало. (До слова, Олександр Радкевич знехтував попередження та обережність – вийшов на роботу в Ходорівську управу, де був заарештований німцями і розстріляний). Тому Володимир дав згоду вступити в німецькі поліцейські формування.
Про даний період життя Володимира розповів автору його товариш по службі, житель с. Берездівці Миколаївського району Василь Трухим (нині покійний): «З Володимиром Хрущем я познайомився в 1942р. на вишколі в Модерівці, біля Кракова. (До речі, п.Василь зберіг декілька цікавих фотографій того часу).
Крім нього, я там зустрів з наших теренів: Ференчака Тадея з Ходорова, Кучменду Андрія, Миколу Корецького з Берездівець, Микицея з Сугрова , Щур з Сукалята ін.. Нас усіх зблизило земляцтво та думки про майбутню долю України. З Володимиром в мене були особливо дружні стосунки. Згадуючи ті часи, я ще і сьогодні в захопленні від його бойового духу. Це був відважний та вправний воїн, з яким не було страшно іти в бій. Він вміло вів своїх товаришів будучи під старшиною. Таким же був і Андрій Кучменда з Берездовець, мінометник. Це були відчайдухи, які особливо себе проявили під час бойових дій в Естонії проти червоних партизанів. Володимир в одному з боїв був поранений. Мене також поранило в ногу, ми лікувались в Німеччині, в Оранінбурзі, це за тридцять кілометрів від Берліна. В кінці грудня 1943р., після одужання, Володимиру дали відпустку додому, а також моєму односельчанину Кучменді Андрію. В подальшому наші долі розійшлися. Володимир Хрущ та Андрій Кучменда до своєї частини не повернулись”.
Прибувши додому Володимир зустрівся зі своїми побратимами по ОУН, які запропонували йому залишитись на своїй території та долучитись до формування українських збройних загонів самооборони, на що він дав згоду.
Весною, в березні 1944р. в лісах Щиреччини (околиця сіл Поляна, Ілів, Лопушна) почав формуватись відділ УПА «Льви», який протягом квітня – травня місяця розрісся до куреня на чолі з командиром «Вільхою (Ілько Рачок). В той час Володимира було направлено в першу сотню командира «Санчо» (Петро Радкевич), де він зайняв пост бунчужного сотні (третя особа відділу) під псевдонімом «Сосонка». Весною сотня провела низку бойових операцій проти польських боївок, які тероризували українське населення сіл Гутиська, Мідяни, Березина, Гута Щирецька. В подальшому курінь мав низку сутичок з німцями, мадярами, а також в Бродках з національним відділом одного з азіатських народів в німецькій армії.
На початку червня 1944р. у складі першої сотні Володимир-«Сосонка» вирушив рейдом у Карпати. Під час рейду 17 червня сотня вела бій з німецькими окупантами у с. Сторонній на Самбірщині, в якому загинув їх сотенний хорунжий «Санчо». Його замінив перший чотовий Микола Король-«Дир». У Карпатах сотня провела успішну військову операцію, роззброївши німецьку військову колону та захопивши багато зброї, боєприпасів та амуніції.
11 – 15 липня сотня «Льви-1» охороняла Перший Великий Збір УГВР (Українська Головна Визвольна Рада ) у с. Сприня Самбірського району, а 5 серпня біля с. Свидник Турківського району першими, разом з іншими відділами, прийняла присягу вояка УПА за затвердженим текстом УГВР. На той час сотня налічувала 180 вояків.
В кінці липня 1944р., коли наблизився німецько-російський фронт, сотня переходила фронтову лінію в околицях села Сопіт та гори Парашки на Сколівщині.
Наприкінці серпня сотня «Льви-1», у складі якої перебував «Сосонка», повернулася назад на Бібреччину, ставши табором на постій біля с. Дев‘ятники, де стрільці лікувались та відпочивали. Там сотню відвідав головний командир УПА Роман Шухевич-«Чупринка».
Із хроніки відділу «Жубри» за час від переходу фронту до 31.12.45р.: «На початку вересня 1944р. відділ «Льви-1» в Любешських лісах біля с. Свірж потрапив в облаву, відділ було розчленовано на дрібні підрозділи, які відійшли в навколишні села. В лісі залишилися сотенний Іван Король-«Дир», командир розвідки «Чайка» і бунчужний Володимир Хрущ-«Сосонка». Після того відділ не зібрався – частина стрільців перейшла на роботу в підпілля ОУН, частина тих, які могли легалізуватися – пішли додому».
Володимир Хрущ отримує призначення до провідника «Юга» (крайового референта пропаганди ОУН Львівщини), добре йому відомого Миколи Левицького, уродженця с. Молодинче, багаторічного організатора ОУН на Ходорівщині, політв‘язня польських тюрем.
Весною 1944р. по завданню крайового проводу ОУН «Югом» була організована пропагандистська сотня «Віщуни». На осінь виникла потреба в досвідченому і вмілому командирові. На цю посаду проводом ОУН було призначено «Сосонку». Сотня нараховувала до п‘ятдесяти стрільців, її основним завдання була не участь в бойових діях, а проведення пропагандистської роботи, поширення націоналістичних революційних ідей серед населення та залучення до лав УПА молоді. Сотня рейдувала теренами Ходорівщини, Новострілищанщини, Бібреччини, Журавненського та Рогатинського районів.
В липні місяці після невдалого бою біля с. Воскресінці, з вини чотового «Кулі» – «Бурлака», відділ зазнав значних втрат. В жовтні загинув Микола Левицький, після чого сотня перестала існувати.
В кінці 1945р. Володимир Хрущ отримує призначення до провідника Коваля Григорія-«Перського», 1910 р.н., уродженця с. Молодинче, крайового господарчого референта ОУН Львівщини, який, незабаром, загинув біля Ходорова (не уточнено, в кінці 1945, чи на початку 1946рр.). В подальшому «Сосонка» перебуває біля провідника Думи Петра-«Івана», (1921 р.н., уродженця с. Мужилів Підгаєцького району Тернопільської області) крайового референта пропаганди Львівського краю, який загинув 22.02.1946р. біля с. Мельне Рогатинського району Івано-Франківської області разом з в.о. крайового провідника ОУН Михайлом Кондратом-«Скитаном».
З березня 1946р. «Сосонка» при окружному провіднику ОУН Рогатинської округи Благому Зеновію-«Шпаку», 1912р.н., уродженцю с. Голодівка, тепер с. Луковище Рогатинського району Івано-Франківської області.
Гортаючи сторінки підпільної діяльності Володимира Хруща-«Сосонки», утверджуєшся в його високій військовій майстерності та відданості революційній справі. В його обов‘язки входило забезпечення життєдіяльності крайових ланок (референтур) ОУН, а також запобігання людських втрат, які на той час були особливо болючі. Перебування в регулярних лавах УПА, сумлінна праця при трьох референтах крайового проводу, два з половиною роки при окружному провіднику ОУН, – чи це не є показником моральної переваги перед переважаючими силами московських зайд та їх агентурою?
Та, на жаль, підпільників переслідували як фізичні, так і моральні втрати в протиборстві з більшовиками. При одній з операцій по ліквідації головного командира УПА Романа Шухевича-«Чупринки» на Рогатинщині, розробленою обласним управлінням МГБ, було виявлено місцезнаходження окружного провідника «Шпака». 5 серпня 1948р. під час перестрілки з чекістами його було поранено. Ганебно рятуючи своє життя, бувший підпільник пішов на співпрацю з ворогом. На цей час біля нього «Сосонки» не було.
За весь період збройної боротьби в рядах ОУН – УПА з 1944р. Володимир до рідного дому не навідувався. Із спогадів дочки Володимирового брата Федора п. Марії, жительки м. Калуш, стає відомо, що було це один раз, в 1947 році, коли Володимир захотів побачити Марію, тоді дворічну дитину. Він прийшов до хати брата, яка знаходилась на околиці села, і попросив родичку принести йому племінницю, щоби побачити її. З іншого боку, фактично більше рідних і близьких в нього не залишилось. В липні 1944р., при відході німців, брат Богдан залишив домівку, подавшись на Захід. З ним також вирішив піти і брат Федір, на цьому наполягав Володимир, який передбачав їх переслідування. Однак Федір повернувся додому, мабуть не міг залишити самою кохану жінку, яка ще не стала йому дружиною і носила під серцем його дитину. З приходом більшовиків Федір ховається від мобілізації в Червону Армію, але через півроку, в січні 1945 був затриманий енкаведистами. Під слідством в м.Ходорові зазнав важкого фізичного насильства. «Як згадував батько, – розповідає дочка Марія, – «Біле тіло було лише під пахвами рук». Один із очевидців, що знав Федора, бачив, як його тягнули з допитів енкаведисти за ноги неначе мертвого з третього поверху, при цьому голова билась до бетонних сходинок. Та Бог милував, допоміг витримати катування. Після слідства більшовики відправили його в Караганду, звідкіля він два рази робить втечу додому. Перший раз затримали в Москві за підроблені документи, при цьому дивує збіг обставин: коли Федора привезли на дільницю, його справу розглядав той самий енкаведист, що відправляв його з Ходорова. Упізнавши Федора, він сказав: «Теперь, Бандьора, ти будеш сидеть у меня до конца жизни». Та після цього була друга втеча, з перешкодами, але добрався додому, в Ходорові вдалось підкупити емгебістів.
Матір Парасковію з наймолодшим сином Павлом в 1947р. виселили в Іркутську область. Під час святкування Різдвяних свят Павло, разом із такими ж західняками, заспівали патріотичних пісень, за що він був арештований органами і засуджений на шість років тюрми. Після тюрми оженився на дочці репресованого земляка з Самбірщини, а в 1961р. усі разом переїхали на Галичину, в Калуш. Павло працював шофером на ремонтно-механічному заводі, та в 1962 році його визвали в КГБ і поставили ультиматум: в двадцять чотири години залишити Західну Україну. Довелось знову шукати притулку, залишити квартиру і виїхати до Жданова. В 1967 році мати Парасковія переїхала у рідне село. За 500 рублів викупила раніше конфісковану більшовиками хату по сусідству з хатою, де проживав син Федір з сім‘єю. Почали спільно облаштовувати господарство. Мати прожила ще десять років у своїй хаті. Брат Богдан переїхав у Канаду, де помер у червні 2006р. В січні того ж року помер і брат Федір.
Із зведення МГБ по Дрогобицькій області: «28 серпня 1948р. в 0-30 на околиці села Підліски Ходорівського району оперативно-військовою групою на чолі з оперуповноваженим райвідділу МГБ молодшим лейтенантом Громовим і старшим військового наряду 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ сержантом Харіним за агентурними даними виявлено і вбито підпільника, одягнутого в форму старшого сержанта авіації. Це Хрущ Мирон Антонович, 1920 р.н., с. Сугрів Ходорівського району, псевдонім «Сосонка». У вбитого вилучено автомат, пістолет та 45 патронів».
Доповнила обставини смерті Володимира Хруща-«Сосонки» дочка брата Федора п. Марія: «Стрийко Володимир загинув на свято Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня 1948 року. У сусідньому селі Новосільцях в цей день святкували храмовий празник. Батько розповідав, що Володимир в цей час перебував на конспіративній квартирі у селі Підбір‘я Рогатинського району у своєї нареченої. Автору вдалось встановити її особистість це Ганна Чайка, яка нажаль уже покійна. Мабуть, в той час комусь було добре відоме місце перебування Володимира, бо туди прийшли два партизани, один був уродженцем с. Новосілці, другий з Підлісок, та вручили Володимиру записку, в якій сповіщалось про зустріч, на яку він повинен явитись вночі в с. Новосільці. Для безпечного переходу надіслано двох бойовиків. Прочитавши записку, Володимир при нареченій не дуже ґречно відгукнувся про тих двох прибулих, але почерк був йому добре знайомий, тому він був впевнений у достовірності написаного. Уже пізно ввечері усі троє залишили двір. По дорозі на окраїні села Підліски зупинились біля першої хати. Двоє супроводжуючих забажали напитись води та направились до хати, а Володимир-«Сосонка», залишився біля криниці, очікуючи їхнє повернення. Та сталось непередбачене, двір з усіх сторін був оточений більшовиками. Це була спланована пастка. Селяни розповідали, що ворог дорого заплатив за життя партизана, «Сосонка» знешкодив шістьох ворогів. Два дні фірою труп Володимира Хруща возили по селу, та, не дочекавшись підтвердження його особи з боку селян, повезли його в Ходорів. Мабуть, більшовики мали великі рахунки до Володимира Хруща, бо, поглумившись над мертвим тілом, відрубали йому ноги та стоячи закопали на місці телефонного стовпа.
В 1990 році про це розповіла очевидиця цієї трагедії, яка працювала в той час прибиральницею в відділенні МГБ і все бачила. Вона і показала місце захоронення тлінних останків «Сосонки». Ексгумація підтвердила показання свідка. Брат Федір упізнав Володимира по зубах.
Неділя, 25 листопада 1990р., м. Ходорів в глибокій скорботі, сьогодні проводжають в останню путь чотирнадцять жертв більшовицького терору, які були виявлені на території бувшої катівні НКВД. Між ними були і останки Володимира Хруща-«Сосонки». Люди звідусіль ішли до Народного дому, щоби віддати останню шану героям. «Вічная пам‘ять», – співали убієнним і здригались стіни від тягаря печалі, прощалися зі своїми синами старенькі матері, прощались брати і сестри. Синьо-жовтою китайкою накрили їх прах і на руках, востаннє, понесли вулицями міста до Божого храму. Такого похорону ще не бачило місто, ще ніколи на цвинтарі не виголошували такі промови, і була молитва за синів, що в тяжких муках прийняли смерть за свободу своєї Батьківщини – України.
Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін
Джерело.http://www.vox-populi.com.ua/
12 (13) лютого 1945р. під час бою з московитами біля с. Оржів на Рівненщині загинула Олена Мостович «Верба» (1915-1945). - крайова провідниця Українського Червоно Хреста, член крайового проводу ОУН-Південно-західні Українські землі (ОУН-ПЗУЗ).
Олена Мостович–«Верба» (1915-1945) – родом із села Малин на Рівненщині, донька православного священика. Референт жіночої мережі ОУН-ПЗУЗ (1941-1943), організатор і перша голова Українського Червоного Хреста УПА, член крайового проводу ОУН-ПЗУЗ (1943-1945). Довірена особа командира УПА-Північ Дмитра Клячківського. Єдина з жінок відзначена Золотим хрестом заслуги (посмертно).
У ніч із 12 на 13 лютого 1924р. до цієї тендітної маленької жінки у львівській в’язниці представники польської окупаційної влади застосували жорстокі тортури. Але кількагодинні допити із застосуванням електричного струму не змогли зламати волю Ольги Басараб (уроджена – Левицька).
Із початком Першої світової разом з Оленою Степанів 25-річна Ольга організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, до складу якої увійшли 33 жінки та 300 чоловіків. До цього вона працювала в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», вела курси для неписьменних, водила сільських дівчат на денні вистави в театр. Під час Першої світової активно допомагала пораненим українським воїнам австрійської армії, Українській Лізі миру й свободи та Українській секції Міжнародної організації Червоного Хреста, від якої за подвижницьку роботу удостоєна срібної медалі.
За Директорії Української Народної Республіки Ольга Басараб працювала секретарем Українського посольства у Фінляндії, а згодом бухгалтером посольства УНР у Відні. Завдяки гарному знанню іноземних мов вона вільно почувалася в європейському середовищі, відвідувала різні західноєвропейські держави, легко й невимушено встановлювала контакти з дипломатами, представниками політичних і ділових кіл. Саме у цей час підрозділ так званої загальнодержавної розвідки – відділ закордонної інформації політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР почав активно використовувати закордонні дипломатичні представництва для добування розвідувальної інформації.
Ольгу Басараб також залучили до розвідувальної діяльності в інтересах Української держави. Вона легко провозила через кордони документальні матеріали, за які, у разі їх вилучення поліцією, могла бути заарештована і звинувачена у шпигунській діяльності.
У вересні 1920-го стає членом підпільної Української військової організації, особистою зв’язковою полковника Євгена Коновальця.
1923 року Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською Військовою Організацією (УВО) – підпільною організацією військовиків, заснованою 1920 року колишніми старшинами корпусу Січових стрільців і Української галицької армії. У цій організації виконувала роль зв’язкової. На жаль, у архівах не збереглося відомостей про характер завдань, які їй доручали. Усе відбувалося за обставин найвищої секретності.
Заарештували мужню українську розвідницю 9 лютого 1924 року. У її квартирі польська поліція виявила й вилучила матеріали УВО на 19 аркушах, у яких зазначались місця дислокації польської армії, адреси командирів військових частин, звіт про діяльність польської розвідки тощо. Ольгу ув’язнили, звинувативши в шпигунстві на користь веймарської Німеччини та більшовицької України. Після допитів та жорстких катувань жінка померла, не виказавши нікого з побратимів.
Нині вже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. За однією з версій, не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки. Проте згодом офіційне повідомлення про самогубство опротестувала громадськість – в’язничні ґрати надто високо, щоб нещасна самотужки могла прив’язати зашморг.
26 лютого Ольгу Басараб поховали на Янівському цвинтарі у Львові. У церемонії прощання взяли участь кілька тисяч львів’ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти.
Могила Ольги Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців. Але таємниця її загибелі досі до кінця не розкрита.
Джерело.https://armyinform.com.ua/2020/02/vzirecz-nepohytnoyi-neskorenosti-olga-basarab/
13 лютого 1884р. у Харкові народилася Наталія Полонська-Василенко, історик, архівіст, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві.
Походила зі збіднілої дворянської родини генерала та військового історика Дмитра Меньшова. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше - історико-філологічний факультет університету. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом - приват-доцент Київського університету.
У міжвоєнний та воєнний період - професор Художнього інституту та Київського університету, співробітник Української академії наук, діяльний член багатьох наукових установ, в еміграції - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі.
Вона написала понад 200 наукових праць з археології, історії України, Української Церви, спогади. Вона є автором посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Головною науковою працею вважала двотомну «Історію України». Перший том був виданий 1972-го року, а другий - вже після смерті дослідниці - у 1976 році.
«Рік за роком, архів за архівом, - писав про неї історик Олександр Оглоблин, - і на Україні, і в центральній імперії - Москві, Петербурзі, і в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів - знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України ...».
Українець, перекладач з Мюнхена, Роман Шупер протягом шести років перекладав двотомник на німецьку: «Це була так собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в «підсовєтській» Україні, в Східній Україні, в Харкові і цю роботу 30-х років продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елеґантон прибрана».
З 1951 року, разом із своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).
Померла 8 червня 1973 році у Дорнштадті, там і похована.
Джерело.http://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lyutyy/13/1884-narodylasya-nataliya-polonska-vasylenko
10-13 лютого 1940р. на виконання особливою (закритої) постанови Тернопільського обласного комітету КП(б)У з території Тернопільської обл. було примусово виселено 7000 сімей осадників (31700 осіб) в Сибір, Казахстан і на Північ.
Джерело. https://teren.in.ua/2017/02/13/13-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny/
пʼятниця, 12 лютого 2021 р.
12 лютого 1892р. помер священик УГКЦ Мох Рудольф Іванович - Письменник, громадський діяч, один із продовжувачів справи «Руської Трійці», діяч Головної Руської Ради, секретар «Руської Ради народної», уродженець Бережан. Він – автор перших оригінальних драматичних творів Західної України, також панегіричного, моралістичного і сатиричного характерів. Його збірка поезій «Мотиль» – друга в Галичині після «Русалки Дністрової» книжка, написана Українською народною мовою.
Навчався у Бережанській гімназії (1828—1834 рр.), Тернопільському єзуїтському ліцеї (за іншими даними — закінчив 1836 року гімназію), Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1841 (або 1842) р.
1842 р. рукоположений єпископом Львівським Григорієм Яхимовичем на священика. Розпочав душпастирську працю у селі Завадка біля Калуша; працював у с. Лагодові коло Глинян (тепер Перемишлянського району Львівської області), далі — у селах Острів та Курипів недалеко Галича.
Після закінчення семінарії був активним у громадській роботі:
1848 р. — делегат «Головної Руської Ради»,
предстаник «Головної Руської Ради» в Дрогобичі та Стрию, на вічі у Дрогобичі став одним із засновників культурно-освітнього товариства «Галицько-Руська матиця»
жовтень 1848 р. — учасник «Собору руських вчених» у Львові; разом з Яковом Головацьким, Т. Глинським, Миколою Устияновичем виступав проти вживання букви «ъ», тобто проти «язичія».
ініціатор створення «Кружка руських місіонерів», «один із головних апостолів…», який проводить серед народу антиалкогольну пропаганду, бере участь у з'їздах та нарадах учених, сприяє поширенню освіти, культури, хорового мистецтва.
виступав проти намагань намісника Аґенора Ґолуховського ввести латинську азбуку в українське письмо.
Часто виступав у пресі зі статтями, у яких обстоював необхідність згуртування народу в боротьбі за свої права, вів активну місіонерську діяльність, був одним із пропагандистів тверезості.
До смерти о. Рудольф Мох служив церкві та людям, які, вражені його великим ораторським мистецтвом, шанобливо називали Р. Моха «наш проповідник».
Помер 12 лютого 1892 року в с. Острів (Австро-Угорщина, тепер Галицького району Івано-Франківської області, Україна). Похований на сільському цвинтарі.
Джерело.https://teren.in.ua/2019/02/12/12-lyutogo-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/
12 лютого 1882р. у Києві народився Мишковський Євген Васильович - Український військовий, керівник генерального штабу Армії УНР.
Євген Мишковський народився 12 лютого 1882р. (або 13 лютого чи 12 квітня 1882 р.) в Києві. Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині.
Євген навіть навчався у Полтавській духовній семінарії, майже водночас із Симоном Петлюрою. Та вдягнути рясу не судилося: після двох років навчання залишив її і пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку.
Юнака приваблювала кар'єра військового. Тому він вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке було на той час престижним військовим закладом. У квітні 1905 р. випускника "чугуївки" підпоручика Є.Мишковського направили до
198-го піхотного резервного Олександро-Невського полку керувати його навчальною командою. Згодом він з відзнакою закінчив офіцерську школу в Петербурзі.
Після навчання у престижній Миколаївській академії Генерального штабу Є.Мишковський отримав звання штабс-капітана й офіцерську відзнаку - орден святого Станіслава 3-го ступеня. Та коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, він довго не роздумував - попросився на фронт. У листопаді 1914-го Євгена Мишковського відрядили до піхотної дивізії російської армії. У боях з австро-угорськими військами в Карпатах офіцер бився як лев. І вже листопаді
1914-го за мужність був нагороджений орденом Святого Георгія, за кілька місяців - орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом, а наступного року його відзначено Георгіївською зброєю.
Улітку 1915-го російська дивізія, в якій служив Є.Мишковський, стояла над річкою Стрипою на Поділлі. Протистояв їй полк Українських січових стрільців - той самий, з якими йому згодом доведеться відбивати більшовицьку агресію.
Є.Мишковський дослужився до начальника штабу зв'язку 11-ї російської армії. Та наприкінці 1916 р. його відкликали у військових справах до Петербурга. Саме тут, у місті на Неві, він зустрів Лютневу революцію 1917-го. За свідченнями дружини Єлизавети Веселовської, натовп матросів хотів розстріляли його разом з іншими генералами, яких заарештували в готелі "Асторія". Допоміг урятуватися щасливий випадок: усіх заховали в Таврійському палаці, де розмістився штаб О.Керенського.
Невдовзі Є.Мишковський очолив штаб 105-ї піхотної дивізії, згодом, уже в ранзі полковника, повернувся на Волинь, де керував штабом 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії.
Російська армія розвалювалася на очах. Солдати, обдурені більшовицькою пропагандою, бунтували. За спогадами письменника Євгена Маланюка, який служив разом із Мишковським, "тільки Мишковський зумів приборкати роз'юшені солдатські маси й організовано привести стрілецьку дивізію до Києва, де її остаточно розформували".
Тим часом у Києві влада перейшла до Центральної Ради, яка IV Універсалом від 22 січня 1918 р. проголосила незалежність України і розпочала формувати українське військо. Полковник Мишковський працює в Генеральному штабі. Йому як досвідченому військовому керівникові вдалося втриматися в Генштабі і після гетьманського перевороту, що стався у квітні 1918-го. Як зазначає історик Ярослав Тинченко в ґрунтовному дослідженні "Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)", Мишковський як начальник оперативного відділу, який був мозком Генштабу, захищав проукраїнськи налаштованих молодих офіцерів від звільнень з Генштабу й армії загалом. Він був одним з небагатьох офіцерів, хто у період гетьманату П.Скоропадського намагався хоч якось боротися з масовим напливом на керівні посади в українському війську генералів і полковників російської армії, які не приховували шовіністичних поглядів і бачили Українську державу тимчасовим явищем, перехідним етапом до відродження "единой и неделимой" Росії.
Під час антигетьманського повстання в листопаді 1918-го полковника Є.Мишковського і генерала М.Омеляновича-Павленка заарештували у Фастові повстанці Директорії. Та згодом відкрилася краща сторінка в його житті. На прохання військового міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) полковника Дмитра Вітовського головний отаман Симон Петлюра відрядив генерала Омеляновича-Павленка в Галичину командувати Українською галицькою армією. Є.Мишковського невдовзі призначили начальником штабу цієї ж армії. За кілька днів, коли командарм Омелянович-Павленко захворів, новоствореною Українською Галицькою армією фактично керував Євген Мишковський.
У січні 1919 р. було створено, по суті, нову Українську Галицьку армію з іншою структурою: три корпуси, до складу яких входили чотири піхотні бригади. Полковник Є.Мишковський розробив план відвоювання Львова у поляків, проте західноукраїнське військо за всіма параметрами поступалося польським формуванням, які підтримувала Антанта, і тому не змогло відбити столицю Східної Галичини.
Наприкінці лютого 1919 р. Є.Мишковського призначили начальником штабу східного фронту армії УНР проти більшовиків. Гіркі поразки під Вінницею, Жмеринкою, Проскуровом... У березні отаман Омелян Волох під дулами гвинтівок гайдамаків пропонує старшинам армії УНР підписати відозву про визнання радянської влади. Є.Мишковський відмовився це зробити. Частини, що були йому підпорядковані, обстріляли позиції волохівців, щоб зірвати переговори з червоноармійцями. Згодом за наказом С.Петлюри Є.Мишковський був відряджений до Румунії для переговорів щодо проходу частин УНР на територію цієї держави. Їм дали дозвіл на евакуацію до Бессарабії. Проте за спинами крилася підступна зрада: румуни, маючи польську ноту нібито для зміцнення разом із поляками антибільшовицького фронту на сході, роззброїли українські підрозділи. Вояки УНР повернулися на батьківщину. Полковник Мишковський веде переговори про повернення їм озброєння, проте безуспішно. Згодом його призначили військовим представником УНР у Румунії.
Коли наприкінці липня 1919 р. Дієвою армією УНР керував Василь Тютюнник, а полковник Віктор Осмоловський - Волинською групою, Євген Мишковський прийняв командування штабом цієї групи. У вересні підпорядковані йому частини вибили білогвардійців з селища Саврані (Одещина) й села Кам'януватка (Кіровоградщина). 20 листопада Є.Мишковського призначили начальником штабу Дієвої армії УНР. Проте невдовзі він захворів на тиф, і його з іншими тяжкохворими відправили до Рівного. На той час місто вже зайняли поляки, з якими Петлюра уклав військовий договір.
Після одужання Є.Мишковський повертається до лав української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генштабу УНР. Та вже в лютому 1920 р. Симон Петлюра викликає його до Варшави і після інструктажу відряджає до Кременця (нині - Тернопільщина). Досвідчений воєначальник Мишковський отримав непросте завдання - сформувати генеральний штаб армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Після завершення цієї непростої роботи він отримав ранг першого генерал-квартирмейстера генштабу.
На початку липня 1920 р. голова Директорії Симон Петлюра й Генштаб армії УНР перебували у Проскурові (нині - Хмельницький). Однак 5 липня червона кіннота С.Будьонного прорвала фронт. Місту загрожувало оточення. Полковник Є.Мишковський був змушений евакуювати штаб армії. Генерал армії УНР М.Капустянський згадував, що потягу головного отамана вдалося проскочити через найбільш загрозливе селище Чорний Острів на Хмельниччині, а полковник Мишковський залишив місто в останньому ешелоні. Наступного дня, 6 липня, точився запеклий бій з більшовиками. Пізніше дружина Єлизавета писала у спогадах: "Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мишковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку". З поля бою його виніс сотник Андрій Чистосердов.
Полковника доправили до лікарні в Тернополі лише через три дні. Щоб зберегти йому життя, консиліум хірургів вирішив негайно ампутувати ногу, однак почалася гангрена, яка й спричинила смерть.
Поховали Євгена Мишковського на Микулинецькому цвинтарі Тернополя. А голова директорії УНР С.Петлюра посмертно присвоїв йому звання генерал-хорунжого.
Джерело. https://zn.ua/ukr/HISTORY/rosiyskiy-polkovnik-z-ukrayinskoyu-dusheyu-275092_.html
Підписатися на:
Дописи (Atom)