Василь Михайлович Лев - Український мовознавець та історик літератури, професор, доктор, педагог. Професор Львівського державного університету, УВУ та Українського католицького університету в Римі. Дійсний член НТШ у США з 1947. (родом із с. Старий Яр, тепер Яворівського р-ну. Львівської обл.).

Народився в селі Старий Яжів (Старий Яр) в родині священика Михайла Лева та Теодори (з родини Мацюраків).

У селі Залужжя, де батько був парохом, почав ходити в народну школу, по закінченні якої вступив до приватної гімназії в Яворові, звідки перейшов до гімназії у Перемишлі.

1922 року закінчив гімназію в місті Перемишль. 1930 року закінчив Львівський університет, в якому викладав у 1937—1941 роках; одночасно був науковим співробітником Відділу суспільних наук АН УРСР у Львові.

1944 року виїхав до Польщі, згодом — до Австрії, з 1948 року жив у США. У 1952—1958 роках був професором коледжу ім. Св. Василя Великого в Стемфорді, у 1958—1972 роках — університету та коледжу в Скрентоні.

У 1944—1949 та 1963—1988 роках викладав слов'янську філологію в Українському вільному університеті в Мюнхені, у 1963—1988 роках — також старослов'янську та українську мови в Українському католицькому університеті в Римі.

Автор праць «Український переклад хроніки Мартина Бєльського» (1935), «Нарис граматики староцерковнослов'янської мови» (1959), «Українсько-англійського словника» і «Англійсько-українського словника» (обидва — 1947, разом з І. Верб'яним), розвідки «Сто років праці для науки і нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка» (1972). 

Досліджував пам'ятки української мови (статті «Крехівський Апостол» (1929); "Мовні особливості «Крехівської палеї» (1939) тощо). 

Багато уваги приділяв вивченню мови письменників «Руської трійці», Тараса Шевченка, Івана Франка тощо. Видав монографію «Богдан Лепкий. 1872—1941. Життя і творчість» (1976), в якій чимале місце присвячено дослідженню мови і стилю письменника.

1984 року глибоко пережив смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Жив під опікою своєї доньки Іванни Цісик.

23 березня 1991 року професор Василь Лев спочив у мирі. З почестями похований поруч дружини на кладовищі Фокс Чейз у Філадельфії, штат Пенсільванія.

Все можна знайти в інтернеті все побачити на відео чи фото чи з супутника все.....ні є ще от таке))) От які художники були в Австрійськім війську в 1915р.. червень 1915р. виглядає що людина котра малювала чи скоріш за все запамятала та намалювала була десь на Ґоцянці чи ще далі або на пагорбах Чорноземлі….самі ще додумайте

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

На малюнку Австрійське військо наступає на російську армію котра відступає (то історичний факт я провірив «Великий відступ (27 червня — 14 вересня 1915).

На малюнку є позначено: Крехів, Жовква, Глинсько і наш Бровар (Броварня там була) також позначено шахти бурого вугілля (вугілля видобувалось між Глинськом і Скварявою) ще пожежа далі за Жовквою переклало як спалювання нафти…от таке от)))

Малюнок та підпис до нього

Західне Поділля, с. Денисів (Тернопіл. обл.), 1890 р. Гаївка "Воротар".

«Дві дівчини, звані «воротарчиками», стоять проти себе, узявшись за руки. Всі інші стоять шнурочком перед «ворітьми». Співають на переміну воротарчики й дівчата, що просять, щоб їх випустили через ворота. По скінченні пісні дівчата, бравшись за руки, колом переходять попід руки воротарчиків, при чім остання дівчина остається, як застав, біля воріт. 

Гра продовжується, аж доки всі дівчата не перейдуть на бік воротарчиків Фольклорист із Буковини К. Ластівка у праці «Північнобуковинські гаївки» наводить одразу два варіанти цієї гаївки. «Горошівський варіант» він записав сам. До нього дослідник подає такий коментар:

Фотограф: Франтішек Ржегорж — чеський етнограф; дослідник українського народного побуту, народної медицини і фольклору в Галичині. 

Джерело: Локальна історія https://www.facebook.com/LokalnaIstoria

Наслідки масованого обстрілу Снігурівки: московити випустили 10 ракет С-300, загинули 17-річний хлопець та 18-річна дівчина. (16 квітня 2023 року о 02.10 год)

Теодор Муйла - референт надрайонного проводу ОУН, хорунжий УПА. Родом із села Тустановичі, тепер частина м.Борислава.

Народився 1906 року в с. Тустановичі (тепер частина міста Дрогобич Львівської області) в робітничій родині.

Навчався у сільській народній школі, продовжив навчання у Стрийській гімназії. В 1920-х роках вступив до УВО, в 1929 р. — до ОУН. Багаторазово арештовувався і ув'язнювався польською владою за націоналістичну діяльність (1931, 1932, 1933-1935, 1938, 1939 рр.). Від весни 1938 р. до арешту (весна 1939 р.) — провідник Дрогобицького повітового проводу ОУН. Звільнений зі Стрийської тюрми 12 вересня 1939 р. внаслідок бомбардування німцями Стрия, негайно взяв участь у повстанні та роззброєнні польських військових частин.[1] Однак із приходом Червоної армії як відомий націоналіст змушений втікати від радянських каральних органів на територію Генеральної Губернії, де пройшов військові вишколи.

Служив у лавах батальйону «Нахтігаль» і 201-го шуцманшафт-батальйону (4.1941-12.1942). Після повернення на Дрогобиччину служить в поліції — комендант станиці, яку в повному складі у квітні 1944 р. переводить в УПА.

З червня до серпня 1944 р. — військовий референт Самбірського окружного проводу ОУН під псевдо «Максим». З 9 вересня по жовтень 1944 р. був військовим референтом Калуської округи ОУН і командиром Калуського ТВ УПА під псевдо «Вуйко», одночасно командував і куренем «Промінь».

Переведений до теренової мережі підпілля ОУН — військовий референт Самбірського надрайонного проводу ОУН до кінця 1947 р., далі — господарчий референт цього ж проводу.

Загинув 1 березня 1949 р. у бою з групою МДБ біля с. Недільна Стрілківського району Дрогобицької області.

Джерело.

Степан Лесів, Петро Ганцюк. Курінь УПА «Промінь»: історія формування та бойовий шлях відділів. — Історичний клуб «Магура», 2016. — с. 54.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/teodor-muyla/ та Вікіпедія.

Ми були.. ми є.. ми будемо..Чернігівщина 1948 рік

Уночі на Сихові підпалили двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

У Львові невідомі підпалили бічні двері в церкві Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви (УГКЦ) на Сихові. Про це повідомив директор департаменту гуманітарної політики ЛМР Євген Бойко.

Інцидент трапився у ніч на пʼятницю, 14 квітня. невідомі підпалили двоє бічних дверей церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, що на просп. Червоної Калини, 70. Вогонь пошкодив 4 м2 площі дверей.

https://zaxid.net/news/

ІВАН ВОЛЬЧАК - Мужній член ОУН родом із села Нагуєвичі.

с. Нагуєвичі

Іван Вольчак, брат Степана, народився в 1911 р. у Нагуєвичах.Член ОУН. Одружився в Опаці, де працював лісником. Маючи інформацію, енкаведисти вночі схопили його та наказали, щоб показав, де переховуються повстанці "Медвідь" та "Зелений". Вивели Івана в лічс, роздягнули та з жорстокістю били. Він спробував тікати, але ворожа куля наздогнала - важко поранений Іван упав у потік.

Уранці люди знайшли його, завезли до лікарні. Куля дуже пошкодила хребет- і він лежав нерухомий. Помер Іван Вольчак у 1959 р.

Джерело: "300 Великих дрогобичан" .Ганна Гром.

МИХАЙЛО ПИЛЯК - зв`язківець УПА родом із села Бистриця.

фото з інтернету село Бистриця. 

Михайло Пиляк народився в селі Бистриця 2 жовтня 1925 року. Неодружений, мабуть, мав непогану освіту, оскільки збирав книжки. У Старому Кропивнику німці побачили, як він управно пересувався на лижах, навели на нього цівки автоматів і наказали підійти до них. Під час обшуку в нього знайшли таємне донесення одному із командирів Української Повстанської Армії. Очевидно, Михайло був зв`язковим УПА. Його відразу заарештували, а 15 лютого 1944 р., після допитів, розстріляли у селі Брониці.

Михайло був єдиним сином Божечки, так тоді називали у селі Марію, яка мала дар лікувати хворих, чудово зналася на травах і допомагала людям.

Джерело інформації 

12 квітня1931 року народилася відома ліжникарка заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки народних майстрів - Калинич Василина Іванівна.

Походить майстриня з села Яворова Косівського району, яке здавна вважається столицею ліжникарства. Батьки Іван Рибенчук, мати Ганна з родини Шкрібляків, відома ткаля, від якої і навчалася ткацького ремесла.

В 1961 році вступила до художньо-килимарської артілі ім. Т.Г. Шевченка в Косові в якій пропрацювала до 1981року. Перша виставка Василини Іванівни відбулася у 1984 році, саме в Коломийському музею народного мистетва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. З того часу її роботи експонувалися в багатьох містах України і закордоном. 

У колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається понад 60 творів майстрині. Це ворсові, безворсові та коверцові ліжники, накидки та подушечки, починаючи 3 1969 по 2015 років виконання. 

Джерело інформації ФБ сторінка Віта Сіленко

ОЛЬГА АЛЬБЕРДА (КОВБАСЮК) - Відважний член ОУН, зв`язкова підпілля родом із с. Солець (або Селець Сілець) біля Дрогобича.

околиці села

Ольга Ковбасюк народилася в 1927 р. у селі Солець, біля Дрогобича. Від 1945 р. працювала секретарем Дрогобицького райвиконкому. Була членом ОУН(р)- організовувала збір продуктів та ліків для УПА. Після арешту станичного її призначили зв`язковою. Восени 1946 р. у с.Колпець енкаведисти заарештували велику групу дівчат, серед них і О.Ковбасюк (видав зрадник). Хоча на допитах затримані нікого не видали, Ольгу засудили на п`ять років заслання. Незабаром вороги дізналися, що її брат Василь, підпільник, після поранення у перестрілці помер у лікарні. А через рік Панько-зрадник доніс, що дівчина- зв`язкова підпілля. Її перевели в Дрогобич (у тюрму "Бригідки") для перегляду справи. 

Після допитів, катувань трибунал засудив Ольгу Ковбасюк на 25 років заслання в Комі АРСР. Дівчина зазнала неймовірних катувань, принижень, голоду. На чужині зустріла добрівлянина Романа Альберду, з яким пов`язала свою долю. У 1957 р. відбувши майже дев`ять років із призначених 25, була достроково звільнена та повернулася з чоловіком у с.Добрівляни. Згодом народила та виховала трьох дітей, брала активну участь у громадському житті: почесна членкиня "Союзу Українок" Львівської області. Померла Ольга в 2000 р. у Добрівлянах, де ї похована.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Йосиф Захарія.

Дружкою на повстанському весіллі «Сулими» і «Калини» була «Тополя» - Історія життя. (авт. Іван КМЕТЮК - заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса)

Життя людини, як і її доля, непередбачувані, але трапляються моменти у житті, коли потрібно визначитися і прийняти рішення, яке може стати доленосним. Це рішення вказує на позицію людини, особливо, коли це стосується історичних моментів в існуванні нації та боротьби за власну державу. Поколінню, яке народилося в часи панування Польщі на західноукраїнських землях, судилося пройти через горнило боротьби проти зайд, навічно вписавши свої імена на скрижалях історії. Виховані на традиціях волелюбності і незламності духу українського народу, постулатах боротьби Шевченка і Франка, опришків і усусів. Коли ж розпочалася Друга світова війна і точилася боротьба між коричневим Берліном і червоною Москвою за поділ світу український народ повстав на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї».

Сотні тисяч національно-свідомих українців вступили у лави борців. Анастасія Федорівна Химинець (по-дівочому Кузюк) – одна з них. Народилася 5 листопада 1928-го у мальовничому гірському селі Бистриця (колишній Рафайлів). Край вічнозелених смерек і грайливих потоків, полонин і вільнолюбивого духу. Сім’я немала: 10 дітей – троє хлопців і сім дівчат. Обробляли два гектари землі, мали пасіку, 3 штуки худоби і 4 вівці. У родині панував національно-свідомий дух, повага до людей праці і споконвічних традицій предків.

Уже у 1943-му Анастасія стає членом молодіжного крила ОУН, яким керував Юрій Смеречук («Богун», у 1944-му загинув у бою з окупантами у Зеленій). Це був час створення боївок та сотень УПА, карпатські ліси стали надійним прихистком для повстанців. Навесні 1944-го фронт наближається до Рафайлова, де перебували мадярські війська. Влітку вони почали відступати у бік Закарпаття, при цьому спалюючи хати. У присілку Довжинець стояли повстанці «Довбуша». Командир послав лісничого, який володів угорською мовою, на переговори. Приїхав угорський генерал на білому коні з білим прапором. Повстанці, задіяні на переговорах, були у вишитих сорочках. Сторони дійшли згоди, що угорці залишають повстанцям частину зброї та продуктів, зате їх безперешкодно пропускають на Закарпаття. Вночі зброю та провіант кіньми привезли у стодолу Федора Кузюка (батька Анастасії), а потім під стайню на полі під лісом, де й викопали велику яму і перенесли все те добро. Пізніше хлопці потихеньку все з того сховку забрали у ліс.

Прихід нових визволителів влітку 1944-го поставив нові завдання боротьби проти окупантів, тепер уже більшовицьких. Ще до цього для боротьби з повстанцями червоні карателі навесні того ж року перекинули загін НКВД під командуванням Кулагіна, який розгромила сотня «Крука» і боївки районного провідника «Мороза», есбіста «Лиса» і рафайлівська під командуванням «Мура».

Юна повстанка Анастасія поринає у вир боротьби проти окупантів, які використовують різні методи, щоб скомпрометувати і знищити повстанців, зокрема, засилаючи зрадників із числа місцевих жителів. Станичний Рафайлова Юрій Яремчук («Зенко», вуйко Анастасії) зимував з повстанцями у бункері у Дов­жинці під Подами. Зрадник, який втерся у довіру до упівців і перебував із ними у бункері, за завданням НКВД у дуплі бука залишав записку, в якій розповідав все, що знав. Батько зрадника забирав записку і відносив її оперативникам у гарнізон. Навесні 1945-го повстанці на чолі із «Зенком» вийшли із бункеру і потрапили у засідку. Анастасія бачила, як поранений вуйко біг спотикаючись, кулі продірявили дах їхньої хати. Відважний станичний, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Чекісти після того допитували родину, та ніхто не признався і його поховали як невідомого. Пізніше прах перенесли на місцевий цвинтар. Незабаром боївка СБ ліквідувала зрадників.

Анастасія (псевдо «Тополя» і «Леся») носила штафети, ходила у розвідку у Тисменицький, Галицький і Солотвинський райони за завданням «Мороза», «Довбуша» і «Сулими». Повстанка навіть привозила маму і брата до «Явора», який був родом із Галицького району. Часто їздила за одягом, ліками і примусами у Станіслав, оскільки у Надвірній ставало небезпечно. Повстанці розробили певну систему зв’язку: хто руку до вікна прикладе, хто хустиною подасть сигнал чи відповідним свистом. Батько Анастасії Федір Кузюк також допомагав повстанцям, передаючи у ліс мед, молоко й інші продукти. Анастасія деякий час працювала у молочарні, разом зі своїм вуйком «Зенком» заготовила і передала у ліс не один кілограм масла і сметани. Родина Кузюків активно допомагала і брала участь у національно-визвольній боротьбі. Брат Михайло теж партизанив. Зі стриєм Миколою попав у засідку, під час якої його поранили. Через декілька днів батько його пораненого привіз додому. На другий день до хати вдерлися енкаведисти і його забрали у свій гарнізон. Та Михайло стояв на своєму, під час допитів твердив, що, працюючи у лісі, впав на сокиру і завдав собі поранення. Це його врятувало. Стрия Миколу і тітку Марійку із сім’ями пізніше вивезли у Сибір.

Наприкінці 1940-их у лавах повстанців залишалися найвідважніші, котрі вирішили йти до кінця у боротьбі за Україну, серед них і Анастасія. На початку липня 1950-го за завданням «Сулими» вона їде в Івано-Франківськ. Там придбала пакунки (як виявилося пізніше, для весілля «Сулими» і «Калини»). У церкві Рафайлова взяли хрест, який зберігається донині. Анастасії наказали гарно одягнутою прибути на пункт зв’язку у присілок Довжинець, проте повстанка прийшла у буденному одязі. Прийшовши до бункеру, Анастасія зрозуміла в чому річ, тому довелося випрати свій одяг. 7 липня 1950-го відбулося надзвичайне повстанське весілля «Сулими» і «Калини», на якому провідник «Хмара» виконував роль священика, а Настуня була дружкою. Кожний повстанець, який вітав молодят, бажав їм залишитися живими…

Григорій Вацеба із дружиною Марією Бабінчук – «Сулима» і «Калина» – та іншими повстанцями загинули героїчною смертю на хуторі Ловаги Перегінського району 1 липня 1951-го. У роки Незалежності їхня дочка Ганна зв’язалася із Анастасією і за допомогою Юрія Гунди відшукали те місце, де відбулося весілля. Там зростав барвінок, посаджений її мамою «Калиною».

Нелегка, але звитяжна боротьба повстанців продовжувалася у надзвичайно важких умовах. Взимку і влітку 1951-го втілюється у життя зловісний енкаведистський план під кодовими назвами «Переправа» і «Перехват» зі знищення повстанців руками самих же повстанців. Створюють легендовані проводи, у результаті провокативної діяльності яких загинули сотні кращих провідників і вояків. На провокативних зв’язках захопили живими чільних провідників Станіславщини і Надвірнянщини «Байденка», «Шварна», «Хмару», «Куряву» і «Довбуша»… Поза зоною досяжності для чекістів на волі залишалися два крайові провідники «Гомін» і «Грім». Зв’язкова із Маняви, яка прийшла у Рафайлів і принесла ці страшні звістки, повідомила, що зв’язок переривається і виходити на нього треба через цивільних людей. У Рафайлові Анастасія могла вийти на зв’язок через «Явора» (як виявилося пізніше, він співпрацював із НКВД і був зрадником). Більше року повстанка перебувала «на гачку» у чекістських спецслужб. Її не чіпали тільки тому, що з її допомогою хотіли вийти на «Довбуша», котрий 3 січня 1952-го втік від окупантів у Рафайлові.

Коли ця приманка не спрацювала, то 4 грудня 1952-го у хаті у присілку Довжинець її заарештували, разом з облавниками був «Явір». Енкаведисти знали все про Анастасію зі слів зрадника, тому й не дивно, що судовий процес тривав недовго. 30-31 грудня у Станіславі відбувся суд, на якому Анастасії Кузюк дали 25 років таборів, а неповнолітній повстанці Марії Ференчук – десять. Невільничий ешелон попрямував до Норильська…

…Сивочола повстанка на мить замислюється, згадуючи минуле, і знову перед її очима виникають світлі образи-лиця засуджених, нелюдські умови праці і проживання. У Норильську перебувала у спецтаборі № 6, робочий день тривав 12 годин. Рили котловани під будівництво і могли написати два листи на рік. Після Норильська її дорога пролягла у Мордовію, працювала на залізниці і цегельних заводах.

Після смерті Сталіна, коли почалася так звана «Хрущовська відлига», Анастасія влітку 1957-го повернулася у рідні краї. Вийшла заміж. Разом із чоловіком Василем виховали трьох дітей – сина і двох дочок. Діти знайшли свою стежину у житті, доля їх розкидала по різних місцях. На батьківському обійсті залишилася дочка Наталка. Підростають шість онуків і два правнуки подружжя Химинців.

Так у боротьбі за волю України у буремні 1940-1950 роки, у повсякденному житті проминули 87 літ, які ювілярка відсвяткувала 5 листопада цього року. Завдяки героїзму і самопожертві сотень тисяч патріотів, серед яких і Анастасія, таки повстала Незалежна Україна. З роси і води вам, Нескорена Гуцулко! Міцного здоров’я, довгих років життя і мирного неба!

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

http://volya.if.ua/2015/11/druzhkoyu-na-povstanskomu-vesilli-sulymy-i-kalyny-bula-topolya/

Картини з моїх буднів в Українському Червоному хресті. Марія Бондаренко-Ріпецька, літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992.

Працівниці УЧХ, зліва Марія Ріпецька (“Оксана”), районова УЧХ в Перемищині, Марія Лабунька (“Ірина”), окружна УЧХ в Ярославшині-Любачівщині, Ярослава Саламаха (“Рента”) районова УЧХ в Ярославщині. Фото травень 1948, Лондек Здруй, Польща.

Спогади Марії Бондаренко-Ріпецької “Оксани” про медично-санітарний курс 1944 року в Добромилі, організований жіночою мережею ОУН.

Жіноча рефентура ОУН розбудовує мережу Українського Червоного хреста в підпіллі. Український Червоний хрест (УЧХ) має у своїй медично-санітарній опіці вояків УПА, а по змозі помагає місцевому населенню. Для вишколу охочих працювати в УЧХ улаштовуються у різних теренах курси. У квітні 1944 року у містечку Добромилі розпочнеться такий вишкіл для санітарок Перемищини.

Вчасно увечері, доволі втомлені, ми добилися до призначеної нам квартири в Добромилі. Старовинне містечко Добромиль, положене над річкою Вирвою, на горбку оподалік місточка, в зелені видніла старовинна церква й Василіанський монастир.

Марія Бондаренко-Ріпецька.

Наш медично-санітарний курс відбувався напівлегально під фірмою Українського Допомогового Комітету.

Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич (“Сіра”) та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори. Всіх учасниць курсу було двадцять дві, з того числа п’ятнадцять дівчат з довколишніх сіл, які приходили до міста щоденно пішки. Навчання відбувалося в невеликому будинку у двох скромно влаштованих кімнатах. Для користування викладачів та курсанток на стіні висіла чорна таблиця, а в кімнаті стояв тільки стіл та крісла.

Виклади проходили пляново, починалися щодня о 9-ій годині ранку. Учили нас два лікарі доктор Роман Кушнір*, керівник міської лічниці, віком біля сорока років, середнього росту, привітний, енергійний. У цікавих, легко сприйнятливих для нас викладах, наводив особливі випадки зі своєї лікарської практики, іноді переплітав легким дотепом.

Доктор Кушнір викладав підстави анатомії, фізіології та частіші випадки захворювань. Більше часу та уваги приділював інфекційним недугам та способам їхнього запобігання, тут включав інформації про мікроби, бактерії, особисту та загальну гігієну.

Доктор Роман Кушнір, керівник лікарні в Добромилі, викладав на курсах Українського Червоного Хреста в квітні 1944 р.

Другий викладач – доктор Мовчан, лікар хірург. Він теж працював у Добромильській лічниці. Викладав про ділянки зі своєї спеціальности. Говорив гарною літературною мовою, стисло, не витрачаючи багато зайвих слів. На лекціях він постійно підкреслював те, що гігієна й особиста чистота – це важливі чинники у збереженні здоров’я, передусім конечні при лікуванні хірургічних випадків. Обидва інструктори, крім теоретичних викладів, звертали багато уваги на практичне знання. Ми вправлялись накладати перев’язки, переносити ранених, давати уколи.

Вечорами наша група спільно повтаряла щоденні лекції. Для розваги ми гуторили та співали. Пісня була моєю невідступною подругою, ще з раннього дитинства, і я завжди в смутку чи в радости співала. Ми з Марійкою виконували дуетом настроєві співанки, а бойові, повстанські та народні пісні здебільшого співали цілим гуртом.

Марія Боднаренко-Ріпецька (“Оксана”) працювала в УЧХ у Перемищині. Знімок зроблений сотенним Ярославом Коцьолком (“Крилачем”)

під лісом біля села Ракова, Сяніччина, 1946 р.

Після кінцевих іспитів, 13 травня 1944 року, ми одержали посвідки про закінчення санітарних курсів з підписами викладачів, на блянках Добромильської лікарні. Випускниці курсів з подякою дарували докторам Р. Кушнірові та Мовчанові китиці весняних квітів. Більшість місцевих курсанток залишились у селах Добромильщини, а нас четверо Люда, Михася, Стефа та я вернулися до Перемишля.

Там ми дістали доручення піти до села Княжпіль, на підпільний політично-виховний вишкіл. В навчанні участь взяло 22-оє молодих жінок.

Прізвища наші були засекречені й кожна з нас, замість імени, мала своє число. Моє число було двадцять один. Прізвища більшости учасниць були мені незнані. Пригадую собі тільки тих, з якими була давніше особисто знайома. Люда Гуменяк мала число два, натомість чисел моїх подруг Стефи й Михасі не пам’ятаю. Під числом один виступала Оля Феник, Марійка Савчин мала число чотири, Надія Демчук число вісім, Анна Телятинська (“Рома”) число десять, Наталка Козакевич (“Сіра”) число шість, С. Станько (“Софія”) число 13. Інші мені знайомі, які брали участь у вишколі, я їхніх чисел нині не тямлю, були: Марія Ровенчук (“Ірина”), Ірина Тимочко (“Христя”), Ірина Лемеха (“Рогніда”) та Зена Химка (“Зоя”).

*Доктор Роман Кушнір народився 20 червня 1904 року в Горицях на Ярославщині. Середню освіту здобув у Перемиській гімназії, а медичні студії закінчив в університеті у Львові. У 1936-44 роках провадив лікарську практику та завідував лічницею в Добромилі, Роки 1945-49 працював таборовим лікарем у Байройті, (Німеччина), того ж самого року переїхав до Америки. 1952 р., після стейтових іспитів, відкрив приватну лікарську практику в Норт-Дакоті, (США). Помер 28 липня 1958 р.

Марія Бондаренко-Ріпецька, літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992.

Операція «Переправа» та «Перехват» на теренах Карпатського краю. (Іван КМЕТЮК, заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса).

Коломийська округа, незважаючи на втрати, яких вона зазнала у 1950-1951-х, коли загинули 202 повстанці, продовжувала активно діяти, мала розгалужену мережу агентів, які проживали легально, чотири друкарні, направляли агентів у східні області, а також надавали допомогу Буковині літературою і людьми.

«Тарас Степанович» передає керівництву МДБ списки легендованих керівників окружного і надрайонного проводів ОУН, а також характеризує стан підпілля. Для того, щоб перевертень почувався більше спокійно у повстанському середовищі, вирішили у першу чергу ліквідувати керівників окружного проводу ОУН «Сірого» та Коломийського надрайонного проводу «Кошового», Коломийського районного «Залізняка». Оперативники прекрасно розуміли, що «Клима» можуть розшифрувати як зрадника, він повинен стати на чолі керівництва окружного легендованого проводу. За тими даними, які надав «Тарас Степанович», чекісти 30 вересня 1951-го між селами Пістинь і Хімчин Косівського району знищили чотирьох повстанців, а саме керівника Коломийського районного проводу «Залізняка», референта СБ «Тигра», референта технічної ланки Коломийського надрайонного проводу «Галю» та бойовика «Голуба», а «Кошового» чекісти схопили пораненим. З бункера вороги забрали ручний кулемет, чотири автомати, одну гвинтівку, сім пістолетів, п’ять гранат, три радіоприймачі, дві друкарські машинки і 700 патронів, велику кількість документів і літератури.

2 жовтня 1951-го у Печеніжинському району на околиці села Великий Ключів у бункері героїчно загинули керівник Коломийського окружного проводу Іван Кулик («Сірий» «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха». З бункера вилучили ручний кулемет, два автомати, три пістолети, радіоприймач, дві друкарські машинки, велику кількість документів окружного проводу і боєприпаси. Для того, щоб зрадник «Клим» мав ще більший авторитет у підпіллі органи інсценізували судовий процес над його дружиною з участю свідків. Після ліквідації керівних кадрів Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів, то й саме «Клим» очолює окружний провід і за завданням керівництва УМДБ відправився на територію Городенківського надрайону. Агент настільки увійшов у свою роль і грав «ідейного», що з нагоди 34-ї річниці жовтня вітав керівництво МДБ області, «нібито відмовлявся від преміальних», зароблених на крові підпільників.

На Городенківщині і Снятинщині агент зібрав і опрацював всю інформацію, що дало змогу чекістам ще до початку зими завдати підпіллю значного удару, а саме 18 листопада 1951-го у бункері в селі Стрільче Городенківського району добровільно здався референт СБ Коломийського і Городенківського надрайонних проводів «Морозенко», який розповів чекістам про місця переховування провідників різного рівня і бойовиків. Імітуючи стрілянину, «Морозенка» витягнули нібито мертвим, а вже 19 листопада з використанням наданих даних у селі Новоселиця Заболотівського району при вчиненні збройного опору ліквідували провідника Заболотівського районного проводу «Муху», повстанців «Орла», «Левка» та одного із зв’язкових райпроводу, вилучили два автомати,дві гвинтівки, два пістолети, гранату, 50 патронів.

При допомозі «Тараса Степановича» у селі Мала Тулова Снятинського району у бункері героїчною смертю загинули троє повстанців, серед яких керівник Снятинського районного проводу «Артем» (Іван Антонюк), вилучили три автомати, три пістолети, 120 патронів, друкарську машинку, повстанську літературу. 19 листопада впав бункер кущового «Вихора» (Дмитро Головатий), який загинув разом із двома боївкарами у лісовому масиві між селами Спас і Кропивник, вилучили три автомати, два пістолети, дві гранати, 150 патронів. 20 листопада 1951-го у селі Тучапи Заболотівського району, не бажаючи здатися живими до рук ворога, застрілилися керівник кущової ОУН «Грім» (Роман Зюзюляк), бойовик «Богдан» (Загірняк Василь), зв’язкова «Галя», вилучили два автомати, пістолет, гранату, 133 патрони та літературу. За час проведення операції знищено 11 провідників та 12 бойовиків, вилучено 40 стволів зброї, 10 гранат, 5 друкарських машинок і радіо­приймач.

За липень-листопад 1951-го оперативно-чекістські групи у Коломийщині знищили 56 повстанців, протягом листопада-грудня захопили живими 18 людей. Повністю ліквідували склад Городенківського надрайонного проводу, а також Снятинський і Заболотівський районні. Наприкінці грудня 1951-го «Петро Іванович» у складі АБГ вислідив чотирьох повстанців, яких ліквідували у бункері у районі села Малий Рожен Кутського району 26 січня 1952-го. Агенти-перевертні працювали у поті чола, щоб віддячити своїм хлібодавцям. Захоплені керівники і повстанці ставали новими агентами МДБ, створювали легендовані ланки ОУН. Одночасно, щоб не видати свого цінного агента «Тараса Степановича», на його пропозицію оперативники поки що не знищили керівника Яблунівського району «Славка», кущової ланки «Байду», який одночасно відповідав за зв’язок округи, а також повстанця «Скобу», оскільки на цій території перебував зрадник «Клим».

Незважаючи на всі прийняті застережливі заходи і щоб не викрити «Т.С.», охоронець «Клима» – «Когут» , якому важкопораненому вдалося втекти із рук зрадника «Морозенка», у криївці розповідав про свої підозри Миколі Корженівському («Правий», «Коля») – референту пропаганди Коломийського надрайонного проводу. Розпитування «Клима» про криївки, про зв’язки насторожували «Когута», так само як і другого охоронця «Голуба», його часті зустрічі із завідуючою ФАП села Нижній Березів, яка була агентом МДБ. Вислужуючись у поті чола «Клим» подав керівництву УМДБ в області план захоплення керівників на терені Коломийщини і за її межами. Він запропонував викинути з літака парашутистів закордону. А оскільки їх би зустрічали справжні провідники, то агенти МДБ під виглядом служби безпеки захопили би їх. Потрібно, наголошував перевертень, написати почерком крайового референта СБ «Грома» записку, де би була інформація про викидання парашутистів навесні 1952-го. Так само у Києві співробітники МДБ уміло підробили записку «Грома» до «Недобитого» (Юліан Матвіїв, керівник Буковинської округи ОУН) і це зробило свою чорну справу. Одночасно, щоб не було підозри і вияснити нові дані стосовно підпілля на Буковині, а також виграти час для вкорінення агентів у легендований провід «Тарас Степанович» 27 квітня 1952-го на Косівщині зустрічався з «Недобитим» та 11 повстанцями.

За допомогою снодійного, через свого агента, захопили живими заступника керівника СБ Коломийщини «Ореста», слідчого СБ Косівського надрайонного проводу «Степа» і двох охоронців. «Орест» і «Степ» стали спецагентами МДБ, на їхній чорній совісті захоплення районного референта Жаб`є «Буркута» та загибель двох повстанців. Одночасно йдучи все далі і далі у багнюку зради, «Клим» під виглядом представників Крайового проводу «Грома» заманює «Недобитого» і «Черемшину» (надрайонний провідник Вижницького надрайону), причому Юліан був впевнений, що його перевіряє СБ і розказував все. Спец­агенти МДБ «Степ», Арсен» і «Михайло» підло знищили у кінці травня 1951-го легенду Карпат Василя Білінчука («Сибіряка») і його друга «Байрака».

На території Косівського і Кутського районів підпілля як таке ліквідували, натомість створили Коломийський окружний і Косівський надрайонний проводи із агентів МДБ. Одночасно МДБ використовує інші форми боротьби з повстанцями, а саме компрометацію їх вже мертвих. Наприклад, «Кошового» захопили пораненим, він помер. Але 17 листопада 1951-го у селі Молодятин Печеніжинського району виявили два бункери, чекісти підібрали агента-бойовика з подібним зростом і фігурою, серед підпілля поширили «Звернення «Кошового» до учасників ОУН-УПА про явку з повинною до органів радянської влади», у ньому порочать чесні імена провідників «Бориса», «Сірого», «Крука», а також зрадника «Клима».

Окремі підпільники, яким вдалося вирватися з чекістських тенет, як от провідник Надвірнянського надрайонного проводу «Хмара» весною 1952-го видає комунікат (звернення), де викладає методи праці МДБ, перелічує колишніх провідників, яких захопили живими і вони є агентами МДБ. Такий самий лист «Хмара» надсилає «Вихору» (Микола Харук) – керівнику Косівського надрайонного проводу. 23 червня 1952-го агенти «Тарас Степанович» і «Микола Васильович» зі своїми охоронцями зустрілися із «Вихором» та сімома особами у Косівському районі. «Вихор» на зустрічі заявив «Тарасу Степановичу», що отримав ще одне повідомлення про нього як агента МДБ, та він не вірить, бо це ще одна чергова провокація радянських органів. «Клим» відправив «Вихора» і керівника Коломийського районного проводу «Хмару» до представників так званого крайового проводу, а насправді агентів МДБ, де їх заарештували. Від імені СБ, доставлені у бункер і допитані. Трьох повстанців знищили.

25 червня 1952-го «Клима» і «Ореста» викликали на зустріч організаційного референта Косівського надрайонного проводу «Ненаситця» і шістьох повстанців, де двох вбили, а чотирьох захопили живими, причому вбитих зразу закопали у зворі. Загалом за 1951-1952 роки вбили 131 повстанця, з яких 65 провідників. Улітку 1952-го на території Коломийщини діяло ще близько ста повстанців. За зоною досяжності емгебістів поки що залишився крайовий референт СБ «Грім», тому всі наявні сили задіяли для його захоплення чи знищення. Чекісти орієнтовно знали про його місцеперебування у гірських районах Солотвинського, Перегінського і Надвірнянського районів.

Із загибеллю 27 квітня 1953-го біля залізничної станції Лоєва Надвірнянського району провідника «Хмари» і захоплення живим важкопораненого його брата «Залізняка», почалося стискатися кільце навколо «Грома». Більше того, «Довбуш» не вірив, що «Клим» є агентом МДБ і хотів з ним зустрітися через довірених людей. Аналізуючи нові дані від агентів, оперативники 11 травня 1954-го вийшли на слід «Довбуша» у Лоєвій і захопили його живим. На допитах «Довбуш» тримався стійко, привів чекістів до бункеру «Грома» на схилах гори Березовачка 17 травня (була домовленість з «Громом», що якщо він не прийде до 15 травня, то вони мали покинути сховок). Чекісти на чолі з Костенком хотіли за всяку ціну взяти Миколу Твердохліба живим, проводили з ним переговори про здачу, які закінчилися безрезультатно. Дружина «Грома» Ольга застрелилася, командир теж хотів застрелитися, але невдало. Просив Анну Попович, яку захопили живою, застрелити його. Колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот («Невмирущий») 17 травня 2004-го під час ювілейного сходження з нагоди п’ятдесятиріччя загибелі «Грома» показував присутнім, у т. ч. й автору цих рядків, копію інформації Служби Безпеки України про те, що важкопораненого «Грома» вилікували, пропонували йому співпрацю, та він відмовився, його розстріляли у вересні 1956-го в один час із «Довбушем».

Збройна боротьба не припинялася у 1953-1955 роках. Останні із когорти залізних помирали з гордо піднесеною головою. Так 1 серпня 1953-го близько двісті червонопогонників у селі Стопчатів Яблунівського району оточили хату, в якій перебували референт СБ Коломийського надрайонного проводу – «Марко» (Степан Козьмин), районний провідник «Градок» (Дмитро Гриблюк), сімнадцятилітній повстанець Іван Дронюк («Галайда»). У нерівному бою повстанці загинули як герої. «Галайда» зумів ножем зарізати старшого лейтенанта Чорноусова, який керував операцією. 28 вересня 2003-го повстанців урочисто перепоховали у селищі Печеніжин Коломийського району. 4 жовтня 1954-го у селі Гринява Верховинського району 37-річний гуцул Яків Гречук («Сміхолист») не здався ворогові і загинув як лицар.

До останнього подиху билися з іноземними захланниками за рідну землю у 1955-му Микола Івашко («Вовк»), Микола Гриджук («Широкий») у селі Перехресне Верховинського району, останній районний провідник Верховинщини Микола Марусяк («Богдан»), який героїчно загинув 4 жовтня.

По-різному склалася доля запроданців, тих, котрі будували своє матеріальне благополуччя на крові побратимів, на сльозах матерів, дружин та дітей. Одні з них отримували квартири, дачі, машини, інші – скуштували тюремної баланди або їх знищили за вказівкою хлібодавців, «бо багато знали, і не вміли тримати язик за зубами». Вовкулаки з людськими обличчями спричинилися до загибелі і репресій сотень повстанців, скалічили людські душі, материнські і дівочі сльози не висихають і донині. Позаростали бур’янами і чортополохом могили зрадників. Натомість ніколи не заростають стежки до могил, хрестів, обелісків на честь нескорених повстанців

У часи хрущовської відлиги із концтаборів, наче журавлині ключі, поверталися ще живі повстанці. Повстанська ватра не згасала. Саме ця ватра стала тим каталізатором, яка призвела до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Подвиги повстанців когорти залізних є гідним для наслідування новим поколінням українців, яке захищають рідну землю на сході України.

Джерело інформації 

http://volya.if.ua/2016/09/operatsiya-pereprava-ta-perehvat-na-terenah-karpatskoho-krayu-3/

30 вересня 2016, 14:22 | Рубрика: краяни-повстанці 

Іван КМЕТЮК - заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса

Григорій Вацеба – нескорений провідник когорти залізних. У послужному списку десятків тисяч національно свідомих українців – борців за волю України 1940-1950 років – достойне місце займає Григорій Вацеба (псевда «Сулима», «Бродич», «Варнак», «Орел», «Магура», «303», «5-47»). (Архів УСБУ. ІФО Ф. 4 Справа 32603. Том 11. Аркуш 427).

Народився він 23 січня 1917 року у селі Радча Станиславівського повіту (тепер Тисменицький район Івано-Франківської області) у родині Василя та Ганни Вацеби, які були заможними за мірками того часу. Малого Гриця називали у селі Гриня, крім нього були ще брати Василь (загинув у рядах Легіону Українських Січових Стрільців), Микола, Панько і сестра Параска. Дитинство його минуло у рідному селі. Уже з малих років, коли між собою розмовляли старші, особливо що стосувалося героїчного минулого нашого народу, його боротьби з окупантами за волю і незалежність, ці розповіді не залишали байдужим хлопця. З того часу у дитячому серці зайнялася іскра любові до рідного народу, зародилась ненависть до його ворогів.

У 1924-му Гринь навчався у Радчанській 4-класній школі. Після її закінчення батьки віддали його до Станіславської української гімназії, оскільки вчився добре і мав потяг до знань. У 1932-му померла мати, через рік – батько. Юнак залишився круглим сиротою. Сам вів домашню господарку під опікою старшого брата Панька. Але юнака більше цікавило громадське життя, ніж господарка. Одночасно займався самоосвітою, брав активну участь у товаристві «Сокіл». У 1937-му Григорій Вацеба став членом сільського осередку ОУН у Радчі, а через рік очолив його. Під його керівництвом оунівці проводили роз`яснювальну роботу серед жителів, здійснювали антипольські акції: розповсюджували газету «Сурма», знімали вивіски, написані польською мовою, у дні національних свят вивішували синьо-жовті прапори. Восени 1937-го польський уряд призивав на службу в армію юнаків 20-річного віку. Разом з іншими юнаками призивався того року на комісію і Григорій Вацеба. Тоді існував такий звичай, що рекрути у неділю чи свято збиралися разом і співали пісень, зокрема рекрутських, вдень, ходячи по селі. Григорій запропонував співати своїм ровесникам патріотичні пісні. Рекрути на весь голос заспівали «Не пора, не пора…». Хтось із жителів доніс у поліцію. Всіх радчанських рекрутів заарештували. Хлопці просиділи під вартою 2-3 дні і всіх відпустили додому, крім Григорія Вацеби. Польські власті вважали його організатором акції і засудили на 6 місяців. З того часу Гринь зробив остаточний вибір у житті: вирішив присвятити своє життя ідеї боротьби за самостійну Україну.

Наприкінці 1930-х років неспокійно було у світі і в Європі. «Червонозоряна» Москва і «коричневий» Берлін заново ділили уже поділений світ. Так званий таємний пакт Ріббентропа-Молотова юридично оформив сфери впливу в Європі. Втілюючи у життя цей план, частини Червоної армії у вересні 1939-го почали так званий «визвольний похід по звільненню від польських окупантів Західної України і Західної Білорусії».

Колишній повстанець Антон Вацеба із боївки охорони «Сулими» розповідав секретар-друкарці надрайонного провідника «Променя» Бойчук Павліні «Орелі», коли вони відбували покарання на Воркуті, такий цікавий факт. Григорій Вацеба організував просвітян села Радче на зустріч із військовими. Хлопці перебували у вишиванках. Дівчата на вишитих рушниках несли портрет Шевченка та синьо-жовті прапори – так вони зустрічали визволителів. Неподалік обласного центру під`їхали червоноармійці на конях, напевно, розвідка, і поскакали далі. Один повернувся назад і сказав: «Люди, тікайте, ви не тих зустрічаєте». З приходом нової влади почалися репресії проти національно-свідомих українців, у першу чергу проти членів ОУН. Григорій Вацеба, щоб уникнути арешту, разом з Михайлом Остап`яком у вересні 1939-го нелегально переправився за кордон на територію Польщі, яку окупували німці. У 1940-му Григорій працював районним провідником ОУН Ярославського району Перемишлянського повіту, учасник Другого великого Збору ОУН у квітні 1941 р. у Кракові, який прийняв Постанову творити і розбудовувати власні військові сили, які мають бути готові до розгортання бойових дій.

У 1942-му Григорій повернувся у рідне село Радчу, де пробув вдома всього декілька днів, оскільки його розшукували уже гестапівці. Його попередив брат Панько, який працював сільським старостою, через брата Михайла, котрий випадково опинився в управі. З того часу Григорій перейшов на нелегальне становище. З початку 1943-го Григорій Вацеба «Сулима» – провідник Станіславівського повітового проводу ОУН, а пізніше, після реорганізації – Станіславівського надрайонного. Відважний провідник, добре володіючи німецькою мовою, не раз переодягався у форму німецького офіцера-гестапівця. У 1943-му у Станіславській лікарні (тепер лікарня на вул. Г. Мазепи) перебував під вартою повітовий господарчий «Гайворон» із села Ляхівці (тепер с. Підгір`я Богородчанського району). Під проводом «Сулими» провели сміливу операцію зі звільнення цього підпільника. Будучи у формі офіцера-есесівця, разом із переодягненими повстанцями «Сулима» наказав німецьким вартовим доставити пораненого на підводу, що стояла на вулиці. Після цього підпільники поїхали у напрямі с. Лисця. Коли німці зрозуміли, що їх обдурили, підняли тривогу, але пошуки відважних партизанів не дали бажаного результату.

Навесні-влітку 1944-го частини Червоної армії вступили на територію нашої області, де діяли значні частини повстанських відділів. Постали нові завдання у нових умовах боротьби з новими окупантами. Довелось діяти стосовно обстановки, яка постійно змінювалася, приймати відповідальні рішення.

«Сулима» користувався великим авторитетом з часу очолювання ним Станіславівського проводу. Як згадував колишній повстанець із боївки провідника Василь Долішній (псевда «Василько» і «Яструб») у розмові з донькою провідника Ганусею Марійчин, жителі сіл часто приходили до її батька за різними порадами, шукаючи захисту, і він нікому та ні в чому не відмовляв. Як неповнолітній Василь Долішній засуджений за участь у повстанському русі. Житель Надвірної Микола Барчук-«Дуб», колишній вояк сотні «Вихора», з любовю згадує як, перебуваючи у концтаборі, Василь допоміг йому вижити, коли він хворів, бо працював на кухні і приносив йому їжу та необхідні ліки. В. Долішний у 1972-му, працюючи головним інженером Надвірнянського управління газового господарства, фактично врятував Миколу Барчука та Миколу Сіщука від арешту. Усю вину він взяв на себе за т. зв. «націоналістичну діяльність», зокрема, що стосувалися брошури І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Загалом Долішний за свою любов до України відсидів у радянських тюрмах 26 років. Був одним із засновників і головою Української Республіканської партії, головою партії – Левко Лук’яненко, головою ревізійної комісії. (М. Сіщук «Неначе писанка село Зелеена». Дрогобич 2014. стор 333).

13 листопада того ж року у селі Тязів провідник Станіславівського надрайонного проводу «Сулима» провів конференцію, на якій розповів присутнім про зміни у структурі і діяльності ОУН. Підрайонні проводи як такі ліквідували. Замість них створили кущі, які мали від 15 до 35 повстанців. Для керівного складу змінювали псевда. При кущах організовували жандармерію у числі рою, яка охороняла від зовнішньої і внутрішньої небезпеки. У травні 1945-го цю функцію передали СБ. Надрайонний провідник постійно перебував у русі, оскільки цього вимагали обставини, які склалися. Радянські каральні органи почали наводнювати у повстанські відділи своїх агентів, які взялися за свою юдину роботу зі знищення і компрометації повстанського руху. Тому повстанським керівникам разом із побратимами доводилося постійно перебувати у русі, змінюючи один за одним терени.

Як довідуємося із доповіді агента «Сокола» від 17 липня 1945 р. на ім`я начальника першого відділу УНКДБ по Станіславській області майора Макарова, зокрема, у с. Гринівці в лютому 1945-го перебували повстанські керівники, у т. ч. «Всеволод» – окружний провідник ОУН Станіславівщини, «Сулима» – провідник ОУН Станіславського надрайонного проводу, «Яр» – керівник Станіславської окружної СБ, «Петров» – слідчий окружної СБ і керівник агентурної роботи в окрузі; слідчі окружної СБ «Нижчий», «Шах» та «Клинець». Пізніше повстанські керівники відійшли на Росільну. (Том 85. Фонд 13. Справа 372. Стор. 350-359).

У червні 1945-го «Сулима» очолив Тлумацький надрайонний провід. Перебував на цій посаді до серпня 1948 року. Коли у липня 1948-го загинув Надвірнянський надрайонний провідник «Богдан-Діброва», то керівництво Карпатського крайового проводу доручило Вацебі під псевдом «Варнак» очолити цей провід до серпня 1950 року. Це період, коли сотні УПА як такі перестали існувати, а боротьбу вели на рівні боївок СБ. Тут «Варнаку» вдалося багато зробити, щоб зберегти боєздатність поріділих боївок. Внаслідок його діяльності зменшилася кількість зрад і доносів. Часто жителі гірських сіл та присілків звертались до провідника, щоб захистив їх від місцевих посіпак та псевдобоївок, серед яких виявилися зрадники і запроданці, й завжди «Варнак» допомагав їм, за що заслужив авторитет і повагу. Про все це багато розповідали місцеві жителі дочці «Сулими»-«Варнака» – Ганні. Адже за 4 роки нерівної боротьби чимало повстанців полягло від рук червоних окупантів. Ворог докладав усіх зусиль, щоб знищити рештки партизанів, на кожному кроці на них чекала смертельна небезпека, доводилось переживати втрату вірних друзів, постійні облави, переслідування. Особливо боляче переживали підступи і зраду тих, котрі ще донедавна в одному ряду боролися проти окупантів.

Восени 1948-го повстанці «Довбуш», «Голуб», «Горліс», «Орест», «Явір», «Богдан», «Тихий» напали на продовольчий магазин у с. Бистриця (Рафайлів), де запаслися продуктами й одягом. Наприклад, «Довбушу» «Сулима» вділив 25 кілограмів цукру та декілька пар білизни, а решту забрав для своїх повстанців, які мали зимувати з ним у районі полонини Плоска. (Архів СБУ ІФО. Справа 32603. Стор 145-146).

Отаборившись на зиму далеко у горах, «Варнак»-«Сулима» за зимовий період 1948-1949 років вів щоденник, який пізніше вилучено і зберігся у тайниках КДБ у Києві. Запис вівся з 1 грудня 1948-го по 2 квітня 1949-го років. Зимували повстанці далеко у горах у хаті-лісничівці, яку вони перенесли на власних плечах на відстані 3-х кілометрів вглиб лісу на нове місце. У щоденнику описано партизанські будні суворої зими. Щодня нескорені борці за вільну Україну зранку займалися фізичними вправами, слухали лекції на суспільно-політичні та історичні теми, які проводив для своїх побратимів «Варнак», а також слухали передачі по радіоприймачу, що працював на батареях, детально вивчали історію України. Часто доводилося спускатися з гір у села за харчами. Вони з нетерпінням чекали весни, аби далі продовжити боротьбу з червоними окупантами. Зі слів «Варнака», період цієї зимівлі був найщасливішим у його повстанському житті.

На цій полонині взимку 1948-1949-х зимували 7 повстанців у лісничівці. Серед них «Тугар» (Костик Антон), «Деркач», «Орест», «0-30» (Онуфрій Онуфрак), «Явір» (Михайло Палагняк), «Горліс» (Іван Онуфрак), «Дорошенко» (Петро Білусяк), «Варнак» (Григорій Вацеба), «Ксеня» (Марійка Бабінчук).

У підпіллі залишилися найвідданіші українській ідеї революціонери. Через територію Надвірнянського надрайонного проводу проходили пункти зв`язку: Карпатського крайового проводу у районі гір Хом`яка, Сивулі, Станимира; Північний зв`язок (Станіславська округа) – полонина Станимир; Східний – Коломийська округа; Західний – з Калуською округою на полонині Щавна, на полонині Плоска – зв`язок із зв`язківцями з крайовим пропагандистом «Гомоном»; Північний – зв`язківці «Зуб» та «Остап»; Західний – «Харитон» і «Карий»; полонина «Плоска – «Горліс», «Мартин». Часто приходили й забирали пошту у надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини «Варнака». (Дмитро Проданик «Шлях боротьби Василя Сенчака «Ворона»». Львів 2011. Стор 81-82).

По різному склалися долі тих, котрі зимували із «Варнаком».

Костик Антон народився 1921 р. у смт. Делятин Надвірнянського району, вояк УПА, чотовий сотні куреня «Смертоносці», ТВ 22 «Чорний ліс» 1944-1947 рр., референт пропаганди Надвірнянського районного проводу 1948-1949 рр., провідник цього проводу. Загинув разом із Костиком Йосипом «Дзюнь» (референт пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу) у сутичці з опергрупою Надвірнянського райвідділу УМДБ 14 грудня 1949 року у районі гори Довбушанка. (Архів УСБ ІФО. Фонд 4. Справа № 32603. Том 11. Аркуш 442).

Онуфрій Онуфрак народився 1927 р. у селі Зелена, член ОУН, керівник кущової ОУН, охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН 1948 р. та крайового референта пропаганди КК «Гомона» 1949-06.1951 р., провідник Солотвинського районного проводу 06.1951-02.1952 рр. Загинув у бункері Чорна печера у бою з опергрупою 2-Н УМДБ в урочищі Хубена (ГДА СБУ. Фонд 13. Справа № 372. Том 56, Аркуш 276).

Михайло Палагняк народився 1923 р. у с. Залуква Галицького району, вояк сотні «Іскри», охоронець Надвірнянського надрайонного проводу ОУН, районний референт пропаганди ОУН Яремчанщини 1950-1951 рр., захоплений у полон АБГ УМДБ 15 вересня 1951 р. на пункті зв`язку, погодився на співпрацю з ворогом. Подальша доля невідома. (Дмитро Проданик. Там же. Стор 59).

Іван Онуфрак народився 1923 р. у с. Зелена Надвірнянського району, в УПА із 1944-го, вояк сотні «Гуцули» куреня «Бескид» 22 ТВ «Чорний ліс» 1944-1946 рр., охоронець Надвірнянського провідника «Мороза» 1947-1948 рр., охоронець крайового провідника «Гомона» та його зв`язківець у 1950-1952 рр. Захоплений опергрупою УМДБ Станіславської області у травні 1955-го у полон у результаті зради. Дожив до Дня проголошення незалежності України, за яку боровся протягом 11 років. Помер у 2002 році.(Дмитро Проданик. Там же. Стор 81.; М. Сіщук «Неначе писанка село Зелена». Дрогобич 2014. Стор. 331).

Петро Білусяк народився у 1922 р. у с. Манява Богородчанського району, стрілець сотні «Вихора», охоронець кущового рівня та надрайонного проводу ОУН Надвірнянщини у 1948-1951 рр., 14 серпня 1951 р. захоплений у полон АБГ УМДБ. 16 вересня втік і повернувся у підпілля. Загинув у сутичці з опергрупою УМДБ 25 січня 1952 року разом із Петром Романівим «Гриць» (1931 року народження, с. Саджавка Ланчинського району) біля села Поляниця Яремчанського району. (М. Андрусяк «Останні з когорти залізних». Коломия 2012. Стор 312.). Ці повстанці залишені Варнаком, що допомагали опікуватися дитиною провідника. У листопаді 1992 р. з допомогою небайдужих людей Гануся Марійчин на місці загибелі повстанців поставила хрест. У цих заходах взяли участь учні Яблуницької Зош І-ІІІ ст. і колектив учителів на чолі з директором Марією Молдавчук. (І. Кметюк. З гір карпат несеться гомін волі». Стор 180)

Марія Бабинчук (на фото) народилася у 1924 р. у с. Лисець Богородчанського району, медсестра УПА, секретар-друкарка надрайонного провідника «Варнака». 7 липня 1950-го у лісі біля полонини Плоска Григорій Вацеба і Марійка Бабінчук одружилися. 28 серпня того ж року у них народилася дочка Мотря-Гануся. Оскільки Григорія («Орла», «Магура») призначили організаційним референтом Калуського окружного проводу ОУН, це примусило їх віддати дитину під опіку чужим людям у село Яблуниця Яремчанського району. Опікункою Ганусі Щербатюк стала жителька цього села Гафія Манівчук, яку вона називала своє матір`ю. Тільки у 16 років Гануся довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Тоді вона ознайомилася із прощальними листами батька і матері від 25 вересня 1950 року, які вони залишили для дочки, коли прийшли відвідати її востаннє, бо переходили на терен Калущини. Їх дочка зберігає і до сьогодні як священні реліквії.

1 липня 1951-го «Орел», його дружина Ксеня та три охоронці «Дуб», «Тарас» і «Голуб», перебуваючи на хуторі Ловаги Перегінського району, загинули у нерівному бою.

Ось суворі і страшні рядки емгебістського донесення мовою оригіналу про це: «По данным агентуры Перегинским райотделом МГБ 1 июля 1951 года проводилась чекистско-войсковая операция силами 5 СР 215 СП ВВ МТБ в количестве 25 человек солдат, 7 оперативных работников под руководством заместителя начальника РО МГБ капитана СЕНЬКИНА и командира роты старшего лейтенанта КРИВЦОВА.

“В результате этой операции в 15.00 указанного числа на чердаке нежилого дома хутора Ловаги Небыловского сельсовета Перегинского района были обнаружены и при вооруженном сопротивлении убиты пять бандитов, трупы которых опознаются.

У убитых бандитов изьято: два автомата, две винтовки, пять пистолетов, 250 штук боепатронов и разные оуновские документы. (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа. №1764. Арк. 137).

Среди убитых опознан заместитель руководителя Калушского окружного «провода» ОУН – ВАЦЕБА Григорий Васильевич, 1916 года рождения, уроженец села Радче Лисецкого района Станиславской области, из семьи кулаков, на нелегальном положении с 1942 года, по кличке «СУЛИМА», он же «ВЕРГУН» и «ВАРНАК». До 1947 года «СУЛИМА» являлся одним из главарей Станиславского ПОВИТОВОГО «провода» ОУН, а затем возглавлял Тлумачский надрайонный «провод» ОУН.

В 1948 году после ликвидации руководителя Надворнянского надрайонного «провода» ОУН «ДОКТОРА», он же «ДИБРОВА», «СУЛИМА» подпольем был назначен руководителем этого «провода».

В 1950 году, как один из наиболее видных оуновских главарей, «Сулима» подпольем ОУН был назначен заместителем руководителя Калушского окружного «провода».

Кроме того, среди убитых опознала жена «Сулимы» – МАЦИШИНА Мария* Владимировна, 1928 года рождения, уроженка гор. Самбор Дрогобычской области, нелегалка с 1945 года по кличке «ОКСАНА», которая в Калушском окружном «проводе» ОУН являлась машинисткой. Трупы остальных трех убитых бандитов опознаются». (ГДА СБУ. Ф. 2. Справа № 1764. Арк. 143).

(*Мабуть, влітку 1948-го Марію перевели на роботу машиністки у технічній ланці окружного осередку пропаганди Дрогобиччини, який був під керівництвом «Владана». А коли влітку 1950-го «Владан» перейшов на Калущину перебирати функцію окружного провідника ОУН, то взяв її із собою як друкарку.

Марія загинула 1 липня 1951 року за невідомих обставин у Перегінських лісах. У жовтні 1951 р. Українська Головна Визвольна Рада посмертно відзначила її Срібним Хрестом Заслуги УПА за особливо активну діяльність у збройному підпіллі ОУН).

Завдяки небайдужості і патріотизму Василя Кочержука, жителя с. Хотіні Калуської міської ради вдалося встановити ім`я повстанців «Голуба» – Михайло Мельник, село Рівня Рожнятівського району, «Дуб» – Ярослав Белейович, хутір Ловаги.

Розвивається славний рід Вацеби Марії у сьогоденні. Саме Гануся зі своїми дітьми гідно продовжує справу, за яку віддали своє життя батько й мати в утвердженні національної свідомості: у Помаранчевій революції на Майдані у Києві, Революції Гідності, допомога її учасникам, волонтерська допомога на схід України нашим бійцям, відкриття пам’ятників Борцям за волю України. Сім`я щороку у липневі дні у церкві Різдва Івана Хрестителя с. Ловаги молиться за упокій душ героїв повстанської доби. Їхніми стараннями на місці останнього бою групи «Сулими» встановлено Пам’ятний хрест, де щорічно відправляють панахиду. Старша Марійка з чоловіком Богданом заснували своє підприємство з обслуговування туристів, підприємцями є й сини Андрій (депутат обласної ради) і Тарас (учасник російсько-української війни).

Подвиг героїв житиме у віках. Безсмертна слава повстанців «Сулими» і десятки тисяч патріотів назавжди залишаться у пам`яті вдячних нащадків.

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської

районної організації Всеукраїнського

товариства «Меморіал»

ім. В. Стуса

31 березня 1944р. був вбитий бойовиком армії крайової Михайло Поготовко (1891-1944) — Український льотчик, підполковник Армії УНР. Похований у Варшаві на православному цвинтарі "Воля".

Поготовко Михайло, фото 20-х років

(Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1954. - Ч. 43-44)

Поготовко, Михайло Миколайович (08.11.1891-31.03.1944) — підполковник Армії УНР.

Народився у с. Бараново Валкського повіту Харківської губернії. Закінчив Полтавське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (01.12.1914), служив у 30-му піхотному Полтавському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Остання посада в полку — полковий ад'ютант. Закінчив Військову школу льотчиків-спостерігачів у Києві (16.12.1916 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, георгіївською зброєю. Останнє звання у московській армії — штабс-капітан.

Служив льотчиком-спостерігачем 8-го корпусного авіазагону, 1-го Туркестанського корпусного авіазагону, брав участь в його Українізації та переведенні 15.11.1917 р. до Києва. З 15.12.1917 р. — льотчик 1-го Українського авіаційного загону військ Центральної Ради, з яким увійшов до складу Гайдамацького Коша Слобідської України. З 12.03.1918 р. до вересня 1918 р. — льотчик 1-го Запорізького авіаційного загону військ Центральної Ради та Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — юрисконсульт управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 10.02.1919 р. — начальник господарчо-рахівничного відділу управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 22.03.1919 р. — начальник: загально-стройового відділу управління повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 19.02.1920 р перебував у Кам'янці поза штатом. З 19.05.1920 р. — помічник начальника управління Військово-Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 27.02.1921 р. — т. в. о. командира Учбового куреня Польової жандармерії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві.

Навесні 1940 р. очолив Український допомоговий комітет у Варшавській окрузі. Виступав за створення українських частин у складі Вермахту, був одним із ініціаторів створення Українського визвольного війська. Загинув у Варшаві 31 березня 1944р. від кулі бойовика Армії Крайової. Похований у Варшаві на православному цвинтарі Воля.

ЦДАВОУ. - Ф. 1075. - Оп. 1. - Спр. 68. - С 103-104; Оп. 2. — Спр. 653. — С 127; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). - Львів. - 2003. - С 45, 251, 252, 258, 367; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. - 1969. - Кн. 1. - С 422.

Джерело:

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007. - 536 с.: іл. Стор. 343-344

МАРІЯ ГРИНІВ - Мужня зв`язкова УПА із с. Мшинець (Мшанець) Самбірського району.

с. Мшанець (панорама з видом на г. Маґура). Самбірський р-н, Львівська обл.

Марія Гринів, донька Василя, народилася 20 січня 1923 р. в селі Мшинець Самбірського району. В рідному селі закінчила 7 класів школи. Спочатку епізодично допомагала боївкам ОУН, а коли постала Українська Повстанська Армія, пішла зв`язковою. Сміливо й сумлінно виконувала різноманітні доручення керівників підрозділів: переводила бійців добре знайомими лісовими дорогами, переховувала в себе хворих партизанів, збирала та передавала необхідну інформацію тощо. Енкавеесівцям удалося одержати достовірну інформацію про її діяльність- і в 1947 році Марійку схопили. Мужня дівчина, щоб не потрапити в руки садистів, ковтнула отруту, але їй примусово промили шлунок. На допитах нікого не видала, нічого не розповідала. Її катували, а потім вислали в Мордовські табори, де каралася майже 10 років.

Після звільнення в 1956 році не приписували і не давали роботи. Проживала в Дрогобичі, де якийсь час поневірялася в добрих людей., і тільки згодом, коли блиснула на горизонті незалежна Україна, дали малесеньку кімнатку на вулиці Св.Юра,34, кв.3 (без будь-яких зручностей). Не мала ні чоловіка, ні дітей (страшні тортури, голод, холод далися взнаки- після них Марія вже не могла мати дітей). Останні кілька років була настільки немічна, що не виходила з дому. Надзвичайно добра та чуйна людина, свою мізерну пенсію віддавала племінникам, ніколи ні на що не нарікала, за все дякувала Богові. Любила розповідати про героїчну боротьбу УПА з московськими окупантами.

Померла Марія Гринів 25 квітня 2014 р. в Дрогобичі, де й похована. Ця маленька жіночка була Великою українкою.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

Ми були.. ми є.. ми будемо.. Рівненщина 1920 ті.р.

МИХАЙЛО МАТЧИШИН - Заступник референта пропаганди ОУН Дрогобицького району. Родом із присілка Хайки села Михайлевичі.

Михайло Матчишин, син Івана, народився у присілку Хайки села Михайлевичі Дрогобицького району в 1926 році, брат Петра. Закінчив сільську школу та вчився у гімназії. Михайло- член ОУН-УПА, був заступником референта пропаганди Дрогобицького районного проводу (псевдо "Левко").

5 квітня 1948 року під час великої облави НКВС (доніс зрадник) загинули Михайло та весь районний провід УПА. Поховані в лісах с.Гаї або Даляви.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Михайло Босак.

Віра Іванівна Кутинська (14 вересня 1897 — 27 листопада 1981) — Українська художниця-бойчукістка та аніматорка родом із с. Зарубинці, Уманський повіт, Київська губернія.

Віра Кутинська – українська аніматорка та художниця – з’явилася на світ 14 вересня 1897 року в селі Зарубинці Уманського повіту, що на Київщині (нині Монастирищенський район Черкаської області). Батько дівчинки був місцевим іконописцем. Художниця згадувала:

“Наш тато малював образи та вмів їх оздоблювати позолотою, чеканкою та різьбою. Цього майстерства він навчився у свого тата. Старі люди в нашому селі добре його пам’ятають і розказують, що то був видатний майстер, родом не тутешній, зайшлий”.

До речі, в селі Пирогові в Музеї національної культури й побуту є церква, яку розписав її батько – Іван Кутинський. Згодом родина замешкала в Умані, саме тут і промайнули дитячі та юнацькі роки дівчини.

“Умань! Яка тепла метелиця спогадів постає в моїй душі при цьому слові! В Умані минало моє дитинство й отроцтво. Тут я почала пізнавати довколишній світ, тут вперше усвідомила свою індивідуальність. Умань – неповторна свіжість почуття, перші зазнавання щастя життя, щастя бути людиною!”, – писала Віра.

Освіту вона здобула в місцевій гімназії, а по її закінченню в 1913-му вступила до Київської учительської семінарії імені Ушинського. За чотири роки навчання Віра Іванівна стала вчителькою українознавства, мови та літератури. Також дівчині передався й художній талант її предків. Кутинська вирішила розвивати свої здібності в мистецтві, а тому стала студенткою Української академії мистецтв, втупивши на відділення живопису. Її наставником був професор Михайло Бойчук.

Дівчина, як і багато її подруг, закохалася по вуха у викладача. Дівчата намагалися не пропустити жодного заняття, а це своєю чергою приносило їм лише користь. Старанне засвоєння викладеного матеріялу сприяло становленню їхньої майстерності. У цей період Віра написала “Автопортрет”. Бойчук високо оцінив талант учениці, і навіть взяв полотно на виставку “Досягнення київської школи монументального малярства”, що проходила в Парижі.

Згодом юнацька закоханість дівчини до викладача пройшла. Кутинська зустріла свою долю – Андрія Максимовича Бартка, він був інженером. Пара зіграла весілля. У листопаді 1926 року в них народився син – Олексій Бартко-Кутинський, у майбутньому відомий український філософ, психолог та письменник.

Починаючи з 1932 року Віра Іванівна працювала художницею анімаційних фільмів на Київській кіностудії. У 1936-му як художниця-костюмерка створила вбрання до кіна “Наталка-Полтавка” Івана Кавалерідзе.

У 1937 році Віра Іванівна перебралася до Решетилівки, що на Полтавщині, і стала художницею ужиткового мистецтва. Вона створювала ескізи за якими вишивали рушники, декорували скатертини й ткали килими. Одного разу за малюнками Кутинської майстрині прикрашали черговий тканинний виріб.

За задумом художниці на синьому тлі зображувався орнамент коричневого кольору. Проте в оздоблювачок не було темно-коричневих ниток і вони замінили їх світлішими відтінками. Це спричинило трагедію, усіх майстринь, а разом із ними й контролера розстріляли. Причина? Комісія вбачила в поєднаних кольорах “протаскування націоналістичної жовто-блакитної барви”. Віру рятувало лише одне – в неї зберігся синьо-коричневий ескіз. Після пережитих подій, Кутинська вирішила покинути ткацтво. Жінка повернулася до анімації.

Коли розпочалася німецько-радянська війна художниця разом із Київською кіностудією перебувала в евакуації в Ташкенті (Узбекистан). У 1944-му Віра Іванівна повернулася до Києва.

Повоєнні роки стали розквітом у художній кар’єрі Кутинської. Її роботи експонувалися на різних виставках. Особливою популярністю користувалися розписи майстрині на крепдешині (вид шовкової тканини з помірним блиском) – панно, серветки, одяг. Також у мистецькому доробку художниці були картини-мініатюри, листівки, оздоблені скриньки. Вона стала авторкою серії книжкових закладок, які прикрасила вишуканими, витіюватими візерунками народної тематики.

Водночас Віра Іванівна, працюючи на кіностудії, створила кілька робіт присвячених народній творчості. В основу кольорових мультфільмів були прокладені праці видатних українських мисткинь – народної художниці та представниці “наївного мистецтва” Марії Приймаченко та майстрині декоративного розпису Ганни Собачко-Шостак. Фільм “Пісні України” відзначили премією за кордоном. Проте з конкурсу картину так і не повернули. Спочатку забрали до Москви, а потім зняли з прокату. Про причини такого вчинку можна лише здогадуватися.

Померла Віра Кутинська 27 листопада 1981 року. Їй було 84 роки. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Художниця залишила у спадок нащадкам не лише свої роботи, а й новели, які час від часу писала, та спогади про Михайла Бойчука.

Джерело

https://uain.press/blogs/1337065-1337065