ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ПО-РАДЯНСЬКОМУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Фотографія представляє передачу м. Стрия на одній з вулиць 22 вересня 1939 р. о 16.30. Автомобілі ГАЗ-М-1 і Horch 830R Kfz.15. Надалі управління 13-го корпусу буде розміщуватись в Стрию впродовж жовтня 1939 - липня 1940 рр.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. За два тижні війська третього Рейху захопили майже всю її територію і швидко просувалися у напрямку Галичини і, зокрема, Сокальського повіту.

Німецько-польська війна допомогла вирватись на волю тисячам українських політичних в'язнів. Повертаючись з берестської тюрми, в Сокалі зупинився на короткий перепочинок Степан Бандера. Тут він зустрівся з обласним провідником ОУН Холмщини Дмитром Маївським («Тарас», «Косар»...) та іншими керівниками організації і зобов'язав їх, аби всі члени ОУН, які вийшли з польських тюрем і таким чином гали розконспірованими, відходили на Захід [1] . В прибули також Іван Климів, Богдан Казанівський інші члени ОУН, які поверталися з польських в'язниць.

Згодом Богдан Казанівський напише про свої сокальські враження з вересня 1939 року так:

«...Нарід зі страхом очікував більшовиків. Молоді націоналісти в хаті не сиділи, пішли заготовляти зброю й амуніцію згідно з дорученням Проводу ОУН. В місті наразі ще не було жодного комуністичного комітету, там комуна нижче трави, тихше води, тож не було кого усувати від влади» [2] .

Та невдовзі в ноті радянського уряду, яка була вручена польському послові в Москві, повідомлялося, що Червоній Армії дано наказ узяти під захист життя і майно населення Західної України... 17 вересня її частини форсувати ріку Збруч, а двома днями пізніше ввійшли в Луцьк, Станіслав, Галич, Бучач, Володимир-Волинський і Сокаль.

Так інтерпретувалась змова Сталіна і Гітлера. Замовчувалось лише, що фюрер дарує Москві більшість українських земель, які перебували під польською окупацією.

Таємний пакт Молотова — Ріббентропа обернувся руйнацією багатовікового укладу життя Сокальщини. Німецько-радянський кордон, що простягнувся вздовж Західного Бугу і його притоки Солокії, розрізав її на дві частини. Значна територія з містами Кристинополем, Белзом і Варяжем залишилась під протекторатом Німеччини. Сокалі ввійшов до УРСР. Він опинився в дуже невигідному транс портно-комунікаційному становищі. Лівий берег Західного Бугу, с. Жвирка, залізниця були німецькими.

...19 вересня 1939 року, коли червоне військо вдруге заполонило вулиці старовинного Сокаля (перший раз — 1920-го), під пильним наглядом НКВС поспішно організували мітинг, на якому «вибрали», згідно з більшовицькою традицією, революційний комітет. Його керівником став комуніст П. Шамбора. Але ніяким господарем міста комітет не був. Він слугував лише ширмою мнимого народовладдя.

Як тільки 4 грудня 1939 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про створення адміністративних центрів Західної України, Сокальщину розмежували ще раз, подрібнивши її на такі райони: Сокальський. Великомостівський і Шевченківський (з центром у селі Пархач). Створили також окремий Угнівський район. Відповідно до цього поділу формувались касти майбутніх правителів — районні комітети компартії. Уже в січні 1940 року появляється Сокальський райком КП(б)У Його першим секретарем стає голова тимчасового повітового управління Олексій Мулявко. Комуністична пропаганда відразу починає активно ширити у містах і селах міфи про етнічну й культурну спільність народів, яких об'єднав «старший російський брат», намагається переконати населення Сокальщини, що воно потрапило під сонце найдемократичнішої у світі сталінської конституції... Але як чорного не пери, воно білим не стає. Жителі Сокальщини добре знали, що нова влада не визнає навіть елементарного права українського народу на його незалежне державне життя, що за будь-яке критичне слово, мовлене проти неї, можна потрапити за ґрати, що в сокальській тюрмі, як і за Польщі, сидять українські політичні в'язні, що НКВС впиняє облави на молодь, вербує по селах сексотів...

Всі партії та громадські організації Прибужжя розлетілися, позникали. Діяли лишень націоналісти, які перейшли у підпілля. З 1939 року на пост провідника Крайової Екзекутиви ОУН призначено Івана Климова. Він через довірених людей підтримував зв'язок з головною штаб-квартирою ОУН у Кракові. З цього часу й до червня 1941-го Іван Климів часто перебував на Сокальщині, де на нього майже на кожному кроці чатувала смертельна небезпека. На його плечах лежала відповідальність за долю СЬ'Н у приєднаних до УРСР західноукраїнських землях, за перехід її підпілля через кордон... Часто на територію, що опинилася під німецьким протекторатом, намагалися дістатись не лише оунівці. Переходили кордон різні люди, які вже встигли відчути, що таке визволення по-більшовицьки і прагнули будь-якою ціною його позбутись.

Завдяки Іванові Климову та його бойовим друзям-підпільникам багатьом українським підприємцям, купцям, [священикам, літераторам удалося щасливо перейти радянсько-німецький кордон на Західному Бузі й Солокії уникнути катівень НКВС.

Але не обходилося без невдач, прорахунків і втрат. Зимою 1940 року була змушена вступити у бій з енкавеесівцями Перша пробоєва група ОУН Пшеничного, котра поблизу Кристинополя благополучно проникла через колючі дроти кордону й мала завдання розійтися з Сокальщини в різні регіони Галичини, щоб зміцнити мережу ОУН і готувати українську адміністрацію на випадок очікуваної німецько-радянської війни. Але одні члени групи впали в бою, інші потрапили до рук НКВС і були відправлені до тюрми в Сокалі, а згодом — до в'язниць Львова.

У нерівному поєдинку впало також кілька підпіль­ників з Тернопільщини, які, не дійшовши берегів Західного Бугу, були зненацька оточені облавниками НКВС. Багато членів ОУН загинуло безпосередньо на кордоні, несучи в Сокальщину нелегальну літературу. Немало їх затримано і після допитів та знущань кинуте в тюрми.

Якщо багатьом у перші місяці вдалось перебратись на «німецький бік» і в зворотньому напрямку порівняно легко й без особливих пригод, то з середини 1940-гс року перехід кордону дуже ускладнився. Комендатури і застави стали більш технічно оснащені, мобільніші. Значно зросла в них кількість військовослужбовців яких скеровували сюди після спеціального відбору Особливу увагу звертали на їх національну приналежність. Приміром, у штабі першої прикордонної комендатури що розташовувалась у с. Пархач (тепер Межиріччя) всі з одинадцяти ключових посад, починаючи віл коменданта О. Строкова, начальника штабу М. Беляєв. і закінчаючи завідуючим діловодством М. Пєнкіним займали росіяни. Резервною заставою командувач С. Бірюков, першою лінійною заставою — Г. Жучков другою заставою, розташованою недалеко Кристинополя, — І. Мельников, третьою (село Ванів) — Ф. Морін четвертою (с. Прусинів) — Л. Круглов. Ідентичною зі національним складом була й четверта комендатура що дислокувалась у Сокалі.

Попри це, повісити на розділеній навпіл Сокальщині надійний мілітарний замок не вдалося. Майже щоночі злітали на кордоні в небо ракети, лунали постріли падали і вмирали люди...

Колишній начальник четвертої застави Л. Кругло» пише, що за 22 місяці лише на його прикордонній смузі зафіксовано 2000 порушників кордону, котрі були затримані або знищені. А скільки їх все-таки пройшло! «Агентыі ОУН, — зазначає Л. Круглов,— в нашем тылу организовали отдельные группы и вооруженные банды из местных жителей с целью переброски их за границу. Разжигали ненависть к советским порядкам, сельским активистам, коммунистам, комсомольцам...» [3] .

3 осені 1940 року вздовж німецько-радянського кордону почалось будівництво оборонної лінії (доти, дзоти, скриті вогневі точки). Для спорудження цих фортифікаційних об'єктів прислано на Сокальщину спеціальні батальйони Червоної армії і залучено місцеве населення. Будівництво дотів і дзотів тривало цілодобово.

На тлі цих подій Сокальщина входила в орбіту порядків, притаманних більшовицькому ладу.

4 січня 1941 року в Сокалі відбулася перша сесія районної ради депутатів трудящих. На ній обрано головою виконкому Д. Савчука. В ці дні проведено першу сесію міської ради. її виконком очолив М. Шлома. Керівниками міста і району, підприємств, суду, прокуратури, міліції, новоствореної редакції газети «За соціалістичну перебудову» стали люди, які прибули до Сокаля зі східних областей України або Росії.

Усі 23 місцеві підприємства, згідно з розпорядженням згори, об'єднано в систему райпромкомбінату.

Позитивним було те, що в місті відкрили дві школи українською мовою навчання, а також створили педагогічне училище. Проте у стіни цих навчальних надів поступово вселявся дух чужої ідеології.

[1] Радехівщина у боротьбі за українську самостійну державу. Львів, 1994. С. 20.

[2] Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Лондон, 1979. С. 95.

[3] Воспоминания бывшего начальника 4-й п/заставы Рава-Русского п/отряда Круглова Л.Г. // З архіву редакції газети „Голос з-над Бугу”.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__32.html

Джерело фотографії

http://sommerfeld-sommerfeld.blogspot.com/2012/05/1939.html?m=1

ВІХИ ПОСТУПУ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження. (За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів).

Назва: До Першого Причастя. Церква св. Михаїла у Сокалі. Автор: надіслав Андрій Бабський.

Місце: м.Сокаль. Дата фотографії: 1929р.

Відповідно до адміністративного поділу Сокаль і Белз тривалий час іменувались судовими округами. У повіті нараховувалось 105 сільських громад. Але 1936 року здійснено територіальне розмежування Сокальщини на так звані збірні громади (гміни), яких утворилося вісім — у Белзі, Кристинополі, Варяжі, Пархачі, Скоморохах, Тартакові, Корчині, Хороброві. Солтиси і радні сільських громад провели голосування й вибрали до збірних громад 148 радних. Серед них було 77 українців, 61 поляк, 17 старорусинів і 3 євреї.

У цей час намітився поступ у системі кооперації, збуті продукції села. На терені повіту діяло тоді три районні молочарні: у Сокалі, Белзі та Перв'ятичах. Кожна з них приступила до спорудження свого базового дому.

З липня 1931 року в Сокалі починає виходити газета «Змагання». Навколо неї гуртується українська студентська молодь. Але в червні 1932-го редакція «Змагання» закривається через нестачу коштів. Та вже В 1933-му в Сокалі появляється інший часопис — „Наше життя”, який заснували члени місцевого осередку Українського національно-демократичного об'єднання ІУНДО).

Тривалість «Нашого життя» була недовгою. Проте в травні 1936 року відновлюється часопис «Голос з над Буга», який знаходить своїх читачів також у сусідніх повітах, проникає крізь штучний «сокальський кордон» на Волинь і Холмщину. Того ж року молодий Сокальський поет Нестор Ріпецький видає в місцевій друкарні М. Глязера перший номер журналу «Світанки», організовує небувалу в Сокалі імпрезу — «Літературний ярмарок з участю найпопулярніших львівських поетів Святослава Гординського, Богдана-Ігоря Антонича та інших. На цьому велелюдному зібранні прозвучали нові твори Б.-І. Антонича, С. Гординського, Б. Кравціва, Н. Королеви, Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука, Н. Ріпецького. Про «Літературний ярмарок» схвально писала преса.

Але найбільше запам'ятався мешканцям міста і повіту день 12 липня 1936 року, що зібрав 30 тисяч людей, які зацікавлено споглядали на синьо-жовтий і папський прапорці на церкві св. ап. Петра і Павла, чекаючи приїзду греко-католицького владики Йосафата.

Владику, якого супроводжували ЗО священиків, вітало також єврейське і римо-католицьке духовенство. Ця урочистість відбулася з нагоди закінчення художнього розпису сокальської церкви св. ап. Петра і Павла, який виконали художники Ю. Магалевський, П. Ковжун та М. Осінчук, і встановлення в храмі нового іконостаса та проведення електричного освітлення.

Не переставала діяти у Сокалі бурса св. Миколая, що протягом тридцяти літ давала притулок та опіку учнівській молоді. її засновано ще перед Першою світовою війною з ініціативи українських учителів, священиків і, зокрема, митрата о. Василя Левицького.

З осені 1936 року в Сокалі тривало спорудження Народного дому. На спеціально відкритий в Українбанку рахунок надходили кошти для цієї будови з усіх міст і сіл повіту.

У 1936 році на вулицях Сокаля появилося власне таксі мешканця міста М. Тріски. Воно вміщало сім пасажирів і курсувало до Львова та залізничної станції. Плата за проїзд була невисока. Мав Сокаль також кілька вантажівок.

Наприкінці 1937 року в Сокалі започаткувала свою діяльність ще одна національна установа — філія Львівського Промислового банку. її управителем став інженер Семен Романів.

Добре розуміючи, що майбутнє нашого народу залежатиме від того, яким буде його грядуще покоління, громадянство Сокальщини домоглося помітних успіхів у розбудові захоронок — так званого «передшкілля». Рік у рік більшала кількість містечок і сіл, якими простягалась мережа цих виховних закладів, у котрих опіку над малечею взяли на себе сестри-служебниці.

В Сокалі було чимало релігійних товариств, що працювали на користь церкви і народу. Це Братство чесної Покрови Пресвятої Богородиці, Марійські дружини та інші.

За стрімкий поступ у розбудові національно-культурного життя Сокаль називали у тридцяті роки духовним центром сусідніх повітів.

Джерело інформації та фотографії 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__31.html

МУЗЕЙ "СОКАЛЬЩИНА": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

У вересні 1936 року сокальчани відкрили музей. Експонати для нього вони збирали/ впродовж майже десяти літ. Музей «Сокальщина» імені Андрія Чайковського мав такі відділи: церковний, етнографічний, археологічний та історичний. Найбільшим з них був церковний. У ньому експонувалось чимало високовартісних старовинних ікон, давніх свічників, хрестів, фігур, кадильниць і фелонів, п'ять рукописних «Євангелій», чимало урядових стародруків і грамот XVII—XVIII і початку XIX століть. В етнографічному відділі експонувались 8 зразків одягу з 35 сіл, що вийшов з ужитку, велика збірка керамічних виробів відомих сокальських гончарів [1] .

Музей «Сокальщина» мав понад 3000 експонатів. Активно збирали матеріали і документи для нового відділу — визвольних змагань нашого народу за незалежність. Його створенню особливу увагу приділяв керівник і організатор музею Богдан Чайковський. Проте як відомо, ці документи і матеріали потрапили у 1940 році до рук НКВС і безслідно зникли.

У 1945 році в Сокалі створено історично-краєзнав­чий музей. Він мав три відділи: природничий, етнографічний та Вітчизняної війни. Але найбільшим його недоліком була вельми мала кількість експонатів, яку тут намагалися компенсувати різними картинами фотомонтажами, малюнками, «кутками посівно кампанії...» [2] .

Історично-краєзнавчий музей у Сокалі значно розширив свою експозицію у 70-х роках, коли ним завідував Михайло Яремчук. Тут був ряд цінних експонатів, які, на жаль, зникли у 1990 році.

Тепер у Сокалі діє філія Львівського музею історії релігії «Людина. Земля. Всесвіт», яку очолює митець Анатолій Покотюк. Завдяки йому вона впродовж останні; літ помітно поповнила свою експозицію, в тому числі творами Анатолія Покотюка.

Проте історико-краєзнавчого музею, який би міг рівнятися «Сокальщині» і більш-менш цілісно відображав у своїх експонатах минуле нашого Прибужжя і його сьогодення, ми поки що не маємо.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 22.

[2] ДАЛО. Ф. П-22, оп. 1, спр. 90, арк.. 50-51, 61.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__30.html

Ведмеді-риболовці (з циклу "ВЕДМЕЖІ ІСТОРІЇ", авт. Богдан Лучаковський).

Як Штефан Кулик був ще хлопцем, то ходив щовесни в полонини скотарям за кальмана. Замітав колибчину, носив воду, розкладав ватру, помагав при доєнні, словом був на всі послуги.

Але тих послуг не було аж так ба­гато, щоб Штефан не міг собі поле­жати горілиць, впираючись очима в білі хмарки на блакиті літнього неба, понишпорити за пташиними гніздами чи руками половити пстругів.

І от, одного разу, підстерігаючи пстругів, що гралися в маленькому плісці студеного гірського потічка, він з жахом спостеріг, що з другої сторони потічка тих же самих пстругів підстерігав ... ведмідь.

Штефан, мало не вмерши тоді зі страху, як щенюк, задом виповз з-над потічка. Але потім він ще не раз зу­стрічав ведмедів, що чатували на пстругів по шипотах. Він зустрічав навіть такого ведмедя-штукаря, що метав плиттям у стадко пстругів, не зневіряючись, що аж за котримсь з черги разом матиме успіх; тоді лапа­ми приганяв до беріжка приголом­шену рибу і ласував нею, як дитина.

І не один Штефан Кулик, а чи­ мало інших перегінців у ті часи зу­стрічало під верхами, де панують сон­це і наглі бурі, ведмедів-риболовців.

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ": Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Василь Степанович Нагірний (11 січня 1848, Гірне — 25 лютого 1921, Львів) — український галицький архітектор та громадський діяч кінця XIX — початку XX століть. Засновник товариств «Славія», «Народна торгівля», «Сокіл», «Зоря», «Дністер», «Народна Гостиниця», «Товариство для розвою руської штуки». Архітектурна спадщина В. Нагірного налічує кілька сотень об'єктів, серед яких церкви, каплиці, парохіальні будинки, громадські та приватні будівлі.

*****

ФІЛІЯ ТОВАРИСТВА "ЗОРЯ" У цій організації, яка заснована в Сокалі 1932 року, згуртувалися ремісники. Спочатку в ній було 78 членів, а через два роки їх кількість зросла до 130.

До першого виділу «Зорі» були обрані Микола Долгун (голова), Степан Федунович, Володимира Ріпецька, Євген Томчак, Дмитро Вуйцік, Іван Борис, Іван Кохалевич і Семен Сенів [1].

У «Зорі» діяла музична секція, котра добре репрезентувала себе духовим оркестром, який брав участь у всіх найважливіших імпрезах і святкуваннях. Філія товариства взяла під свою опіку багатьох ремісничих учнів і постійно допомагала їм.

Згодом головою філії товариства «Зоря» в Сокалі було обрано Степана Федуновича.

[1] Пам’яткове видання товариства „Зоря” у Львові. Львів, 1934. С. 119

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__29.html

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"

*******

Пізнавально:

«Зоря» — товариство українських ремісників, промисловців, купців. Засноване у Львові 1884.

Продовжувало традицію міщанських братств. 1932 мало 12 філій у містах Галичини.

Організатором і тривалий час головою був львівський архітектор Василь Нагірний. Пізніше — Ю. Сидорак.

У Тернополі «Зоря» найактивніше діяла у 1930-ті. Членами були купці, кооператори, будівничі, дрібні ремісники. «Зоря» надавала матеріальну допомогу та юридичні консультації, сприяла розвитку української торгівлі, проводила вечори, лекції. При товаристві діяла власна бібліотека.

1934—1939 «Зорю» у Тернополі очолювали: П. Качмарчук, І. Майка, А. Фалендиш, Д. Ладика.

Товариство об'єднувало від 180 до 250 членів. Діяло у приміщенні «Українбанку» на вулиці Міцкевича (нині бульвар Шевченка).

Восени 1939 «Зорю» заборонила радянська влада. У 1941—1944 діяла в рамках Українського центрального комітету як «Об'єднання праці українських ремісників».

ФІЛІЯ СОЮЗУ УКРАЇНСЬКИХ КУПЦІВ І ПРОМИСЛОВЦІВ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Члени Союзу Українських Купців і Промисловців. Зліва направо (сидять): М. Кнігиницький, Д. Висоцький, Ю. Синишин, Т. Жаровський, С. Снігурович, Р. Шевчук. Стоять – І. Малиновський (1), С. Синишин (4), Ф. Бермес (5), І. Петраш (8), П. Самоверський (9), … Станиславів, 1930 р.

Популярні наприкінці 20-их років заклики «Свій до свого по своє», «Здобуваймо міста», «Творім наш третій необхідний стан — українське купецтво» привели до створення в Сокалі філії Союзу українських купців і промисловців (СУКіП). її тут засновано в березні 1929 року з ініціативи Івана Богачевського (голова), Анатоля Грушкевича — директора Повітового союзу кооператив (містоголова), Петра Стефанишина (секретар) та інших. З перших днів свого заснування СУКіП об'єднував лишень 16 членів. Тоді в Сокальському повіті українці мали не більше двадцяти маленьких торговельних під­приємств, з якими ніхто не рахувався. Щоб розширити їх мережу і зміцнити матеріальну базу, було залучено до співпраці Повітовий союз кооператив, Народну торгівлю, районні молочарні...

Після Івана Богачевського СУКіП очолювали Анатоль Грушкевич, а відтак Осип Мельникович. Але його найбільш плідна праця розпочалась тоді, коли до керівництва прийшов Євген Томчак [1] . Вже на початку 1936 року в повіті діяло понад 200 українських приватних торгівельних станиць. У Сокалі залізні вироби можна було купити в крамницях Євгена Томчака та Зеноші Новосада, галантереєю торгували Теодор Шиш. Володимир Боярський, Петро Щудло, шкірою — Петро Рачинський, Андрій Наконечний та Марко Мельник, мануфактурою — Андрій Тхір. М'ясо можна було при­дбати у крамниці Володимира Друневича, шкільним приладдям торгував Роман Гринюк, а власником харчівні був М. Білик.

Українські купці і промисловці відзначають свято Юрія. У першому ряду – Северин Снігурович (перший праворуч). 1937 р.

Святкування 10-ліття Союзу Українських Купців і Промисловців на свято Юрія. Станиславів, 1936 р.

Різне взуття можна було купити в крамниці Михайла Іваницького. Фарбами, лаками, мастилами торгував Антін Васько, жіночим вбранням — Лідія Книш, кінськими м'ясними виробами — Луць Остапчук... У 1937 році Сокаль мав понад 30 українських крамниць. Таким розвитком національної торгівлі не міг похвалитися жоден сусідній повітовий центр. Цей її розквіт став можливим завдяки наполегливій праці філії СУКіП, якою вміло керував її голова Євген Томчак. Союз українських купців і промисловців також фінансував повітовий часопис «Голос з над Буга».

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 30.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__28.html

Джерело фотографії 

https://gk-press.if.ua/ukrayinska-hata-na-istoriyu-bagata/

Із публікації Василя РОМАНЮКА

«В нас на Горах (назва кутка села, - авт.) партизан сидів в одній хаті в криївці і його продали. Спогади - розповідь.

Він не здався, застрелився шоб їм живим в руки не попасти. То його привезли нам під школу в Потеличі, а ми, діти, мали йти дивитися. А в нас був вчитель якийсь не наш, то казав: «Плюйте на нього!». «Та як?! То наш хлопець, то українець». І ми всі так біля нього перейшли і старалися не дивитися на нього. Я так одним оком подивилася на нього, то пам’ятаю, він такий здоровий був, високий і землею весь обсипаний. То була така «тачанка» і він на ній лежав. Він писався Грицак, а ім’я не пам’ятаю» 

Стефанія Солтис, 1937 р. н. зі с. Клебани Жовківського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації ФБ сторінка Локальна історія 

Робітнича сотня ч. 16 під Українським памятником у Нім. Яблонному.

З ЖИТТЯ ПОЗА ТАБОРОМ

По відїзді укр. бриґади до Йозефова, остала в Німецькому Яблонному укр. робітнича сотня ч. 16., при якій основано для 21. лютого 1922 . р. Культурно-просвітний Кружок, що під проводом голови чет. Д. Охримовича веде між тамошним стрілецтвом освітну і культурну працю.

До сьогодня улаштовано заходом того кружка три сценічні виставі й уряджено кілька вечірків із забавами та танцями.

В маю с. р. заложено при сотні мужеський хор, який під проводом діріґента п. Дуба розвивається дуже гарно та виказує немалі успіхи. На концерті, що його улаштовано дня 1. липня 1922 р. в честь Тараса Шевченка, відспівав удатно кілька народніх пісень, Спів подобався всім, а особливо чеським гостям, що явилися на концерті. Між иншими чеський надпор. Беранек, заступник стац. команданта й п. Форманек, урядник чсл. міністерства закордонних справ, захопилися українською піснею.

Крім хору і аматорського гуртка існує при сотні читальня і крамниця. Книжки до читальні побирає сотня від К. П. К. в Йозефові, а часописі передплачує з власних фондів, що їх покриває крамниця, якої майно виносило в дні 1. липня 1922. р. 3611'78 Кч. Сотня не забуває теж і на свої обовязки національного податку. До сьогодні жертвувала в добровільних датках:

1. На памятник у Нім. Яблонному 347'80 Кч.

2. “ “ “ Пшібрамі 50'

3. Голодуючим на Україні 850'

4. На Укр. інвалідів 183'

_______

Разом 1385'80 Кч.

Та крім гарних і радісних хвиль пережила сотня і сумний час, а саме коли довідалась про самовбійство віст. Михайла Сметани.

Покійний був родом із Болотної, перемишлянського повіту. За світової війни, перед переворотом, був на італійському фронті, а відки й попав — при розпаді Австрії — до італійської неволі. В 1920. р. повернув разом із рештою поворотців Українців до Ліберця між сотки инших братів-скитальців. Пізніще опинився в яблонецькій сотні.

Був щирою і працьовитою людиною, та довголітня війна й життя по таборах, відбилося на його нервовому устрою так сильно, що в послідньому часі тяжке наше скитання довело його до розпуки й він покінчив самовбійством.

Дня 6. VI. 1922. р. Перед заходом сонця кинувся під колеса поспішного поїзду на шляху між Лємберком а Ліберцем.

В оставленому листі, в якому пращається з Україною, найвищим Вождом У. Г. Військ, старшинами і стрілецтвом, пише, що вмірає з любови й туги до України.

- Не повинен я згинути тут у той спосіб. Я розумію своє завдання, як член нації й армії, знаю, що своїм поступком не віддам довгу своїй Державі, знаю, що всі, з якими я терпів, осудять мій учинок, але годі, я не в силі довше терпіти, не годен дивитися на страдання синів України, не годен знести несправедливости й неправди... Пращайте всі, пращай Україно!

Ілюстрований місячник “Український скиталець”, число 16, 1922. Йозефів, 15. 8. 1922

Джерело інформації фейсбук сторінка Lesya Porutska-Sakovych

Сокальська земля видала багато революціонерів, всеціло відданих справі визволення України, а між ними особливе місце займає революціонер і каторжник Василь Дишкант.

Народився він 1911 року в селі Мошкові, Сокальського повіту. Батько Мартин віддав сина до польської державної гімназії в Сокалі, яку Василь закінчив із успіхом. По матурі поступив на Львівський університет, де студіював право. Свої студії закінчив успішно та здобув титул маґістра права, а тоді перенісся до Сокаля, де відбував практику в адвоката, д-ра Степана Ріпецького.

У той час ОУН ламала "сокальський кордон" , тобто поширювала свої ідеї та свою організаційну сітку на Волині і Холмщині. В цій акції брав участь теж Василь Дишкант. На початку 1937 р. польська поліція арештувала його та перевезла до в'язниці в Луцьку. В серпні того ж року відбувся в Луцьку великий політичний процес, в якому, крім Дишканта, судили Івана Климова і Павла Мигаля (оба з Сокальщини). Всіх підсудних було 42 особи. В цьому процесі, що тривав 14 днів і закінчився 31 серпня 1937 р., Василя Дишканта засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН.

Після розвалення Польщі Дишкант вийшов на волю та короткий час перебував у рідному селі, яке було під німецькою окупацією. Згодом учителював на Холмщині в семиклясовій школі в селі Бузок. Рівно ж викладав на курсах українознавства в тому ж селі.

Після вибуху німецько-більшовицької війни та проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941 р. переїхав до Сокаля, де зайнявся організацією державної адміністрації, працюючи в Міській Управі. В тому році одружився з Марусею Семенюк і згодом їм народився син. В січні 1944 р. був арештований німецьким Ґештапом і засуджений на кару смерти, яку пізніше замінили на концтабір. Із львівської тюрми перевезли його до німецького концтабору в Авшвіці, де він карався аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 р. Після закінчення війни переїхав до Баварії (американська окупаційна зона). В половині 1945 року був іменований обласним Провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. На цьому посту виявив неабиякий провідницький та організаційний хист. Область у той час видавала суспільно-політичний місячник Самостійник, який був популярний на терені Німеччини й Австрії.

У 1947 р. Василь Дишкант зголосився виїхати нелеґально в Україну для провадження там революційної роботи. Арештований польською політичною поліцією в Любліні, був переданий комуно-московському КҐБ та засуджений на 25 літ каторги в Мордовських концентраційних таборах. Представники совєтського уряду пропонували йому волю під умовою, що він напише покаянну заяву та опише "наше світле, веселе життя в Радянському Союзі". Він відмовлявся, пояснюючи, що його життя за ґратами зовсім не веселе і не світле, а на волі в Совєтському Союзі він не жив і тому не може собі того життя уявити.

При Божій помочі він вийшов на волю в 1966 році і повернувся на рідну землю, до Сокаля. Не маючи совєтського громадянства, він не мав права виїжджати поза межі Сокальського району. При тих об¬ставинах тяжко було влаштуватися на роботу. Знайомі були перелякані і відверталися від колишнього в'язня. Так все таки за допомогою добрих людей йому вдалося влаштуватися в сокальській середній школі на працю помічника директора по господарській частині. Але й тут, на рідній землі, "недрімуще" око пильно слідкувало за кожним його кроком.

Василь Дишкант зустрівся в Мордовських таборах з Патріярхом Йосифом, коли він затримався там на короткий час. Зараз після приїзду Патріярха Василь приніс йому хліб, масло та інші харчі, і мав з ним цікаву розмову. На другий день каґебісти повезли Патріярха до іншого табору Після прибуття до Риму Патріярх мав зустріч із братом Василя, під час якої висловився про нього з величезним признанням.

Девізою Василя Дишканта було Шевченкове: Караюсь, мучусь, але не каюсь. Він каторжанин, який сидів у тюрмах і таборах Польщі, нацистської Німеччини та московсько-більшовицької імперії, а в 1946 р. сидів понад місяць у тюрмах Фюрту й Ерлянґену, арештований американською поліцією (СІС) у зв'язку з видаванням нелегально журнала Самостійник.

Життєвий шлях Василя Дишканта був тернистий. Не довелось йому дожити до незалежности України. Але в мріях про цю незалежність заснув на 70-ому році життя в квітні 1981 р. в Сокалі. Там же 8 квітня відбувся його похорон.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_d_v.html

Оксана Гайдук: Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

УКРАЇНСЬКИЙ БАНК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

Листівка 1916 Сокаль Банк Ощадна каса Війна Штамп військової зони.

З 28 листопада 1900 'року в Сокалі почало діяти Повітове кредитове товариство. Першими його членами були Євген Петрушевич, Олександр Желенівський, Орест Чехович, Омелян Левицький, Павло Левицький [1] та інші. З березня 1930 року це Товариство почало іменуватися Українським банком, який став поважною фінансовою установою Сокальського повіту і виділяв уже не тільки звичайні векселеві позики для своїх членів-селян, але й підтримував ними місцеві українські промисли та кооперативну і приватну торгівлю. Директором Українбанку був відомий на той час громадсько-політичний діяч Володимир Кохан. Сокальський банк часто звертався до населення повіту з таким закликом:

«Кожний заощаджений гріш вкладайте хоч би накоротко тільки до Українбанку. Цей гріш послужить тільки нашій рідній справі. Хай і на тій ділянці обов'язує нас всіх клич «Свій до свого». Сильна кредитова установа — це запорука і підстава нашого народного господарства».

Балансова сума Українбанку в Сокалі становила 1936 року понад мільйон золотих. Банк, як повідомляла тодішня преса, нагородили дипломом Ревізійного Союзу українських кооператорів за «найкращі висліди праці в краю». Проте події, які нагрянули через три роки, зупинили його діяльність назавжди.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 27

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__27.html

«МІСЦЕВИЙ СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ ПОСТУПОВОЇ МОЛОДІ «КАМЕНЯРІ»: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Місцевий союз Української Молоді ім. Драгоманова «Каменярі» в Манастирську 1930-ті роки. В 1931 Михайло Горбовий організував Повітовий Союз Української Поступової Молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі».

Фотографію прислав Павлюк Богдан‎

Сайт http://www.kosivart.net/

Мешканець Сокаля Іван Прокулевич написав 4 грудня 1931 року заяву до Львівського воєводства, щоб «реєструвати в місті «Місцевий Союз української поступової молоді «Каменярі» і дати дозвіл на його діяльність. Цю заяву доволі оперативно розглянув відділ безпеки Львівського воєводства і 7 грудня 1931 року видав своє розпорядження. В ньому зазначається, що статут «Каменярів» відповідає чинному законодавству і воєводська влада не забороняє створення цього союзу української молоді. В цьому документі також зроблено припис сокальському міському старості, щоб був пильний нагляд поліції за тим, чи це товариство не виходить у своїй діяльності за межі, окреслені статутом. Відхилення від статуту, як вказувалось у цьому розпорядженні, може стати причиною для розпуску «Каменярів» [1] . А ще сокальське сгароство мало повідомляти воєводській владі у Львові про будь-які зміни в складі цієї організації.

27 березня 1938 року головою Сокальської філії «Союзу української поступової молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі» вибрано на загальних зборах Наталю Караван, її заступником — Євгена Каравана, секретарем — Казимира Ковальчука, касиром — Мирона Вількушинського, бібліотекарем — Ганну Лихограй...

Метою «Каменярів», як зазначалось у їхньому статуті, було сприяти культурно-освітньому, громадсько-суспільному і фізичному розвиткові та вихованню української молоді. Проте ця організація тривалий час залишалася малочи-сельною і популярності на Сокальщині не мала.

[1] ДАЛО. Ф. 1, оп. 53, спр. 9260, арк.. 33 зв.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__25.html

СОЮЗ УКРАЇНОК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Союз Українок в Поториці

Автор: надіслала Оксана Семенюк

Місце: c.Поториця

Сокальська філія Союзу українок започаткувала свою діяльність понад 73 роки тому. В 1935 році вона вже мала майже ЗО осередків у селах повіту, які брали активну участь у загальногосподарському і громадсько-культурному житті. У 1937-му Союз українок організував двотижневі курси, на яких 40 дівчат прослухали цикли лекцій про кооперацію, сільське господарство, гігієну, годівлю тварин і птиці, про пресу, народне мистецтво та інші. Кошти на свої потреби ця організація черпала завдяки власній чайній, відкритій у Сокалі при Кооперативному союзі для селян.

У різні періоди філію Сюзу українок Сокальщини очолювали Любов Грабовенська, Юлія Чайковська, Володимира Ріпецька, Марія Хрущ, Наталія Буцманюк та Софія Хомінська.

З вересня 1939-го діяльність філії Союзу українок припиняється більш, як на півстоліття.

В 1992 році Союз українок відновлюється на Сокальщині знову. Чимало старань щодо його організаційного становлення доклала Оксана Гайдук (Бойко), яка й стала його головою.

Джерело інформації та фотографії

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__24.html

ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Політична колегія (провід) ФНЄ, Львів, 1938 р.. Стоять в центрі (зліва направо: Дмитро Паліїв, Сильвестр Герасимович та отець Михайло Блозовський. Зправа за Блозовським – Микола Шлемкевич – ідеолог ФНЄ

Джерело фотографії: Вікіпедія.

Серед партій і організацій, що діяли у Сокалі в другій половиш тридцятих років, найбільш близьким до ОУН був Фронт Національної Єдності (ФНЄ).

5 липня 1936 року ФНЄ провів у Сокалі свою повітову конференцію, в якій взяло участь майже 200 чоловік, переважно молодь.

На зібранні зазначалось, що за останні роки посилився невидимий і підступний наступ на наші землі комуністичної пропаганди, що й стало причиною скликання конференції...

Делегати конференції ФНЄ розглянули тактику більшовицької антиукраїнської діяльності на всіх землях України, дійшовши висновку, що в боротьбі з комунізмом здатний здобути перемогу тільки здоровий український націоналізм [1] .

Засновником організації Фронту Національної Єдності на Сокальщині був колишній хорунжий УГА, вихідець з села Тудорковичі Володимир Кохан, якого двічі обирали послом до польського сейму. Володимир Кохан також очолював у Сокалі Український банк.

На першому Конгресі ФНЄ, що відбувся в 1936 році у Львові, Володимира Кохана вибрали до керівного органу тієї організації', зокрема до політичної колегії ФНЄ, де він був організаційним референтом [2] .

[1] Голос з над Буга (Сокаль). 1936. № 5.

[2] Бюлетень Комітету Українців Канади. 1966. С. 2.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__23.html

І.Вашків "Сокаль і Прибужжя"

ОУН: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран (Гефайст) — згинув в УПА. Стоять від ліва: Невідомий Невідомий., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р

Вранці на 1 листопада 1932 року Сокаль прокинувся під синьо-жовтим прапором з написом «Хай живе ОУН!» Він розвівався на найвищій бані церкви св. апостолів Петра і Павла, викликаючи небачену тривогу у польської поліції, яка майже весь день шукала верхолаза, який би зумів зняти стяг.

Українські націоналісти нагадували про себе постійно. Різними закликами і деклараціями, протестами і саботажем.

У другій половині тридцятих років Екзекутива Організації українських націоналістів Сокальської області*, якою керував Іван Климів («Легенда»), здобуває великий вплив на українську молодь. Головне завдання вона вбачає у тому, щоб якомога щільніше вкрити мережею підпільних клітин суміжні з Сокальщиною повіти і охопити своєю діяльністю Волинь, яка, знемагаючи від інтенсивного наступу чужої ідеології, почала комунізуватися.

Серед провідних довоєнних членів ОУН Сокальщини та міста Угнова і його околиць були Іван Климів, Гриць Климів, Василь Сидор, Володимир Макар, Василь Макар, Петро Саноцький, Дмитро Штикало, Павло Мигаль, Василь Ваврук, Семен Романів, Петро Башук, Олена Жарська, Іван Бойко, Микита Дацюк, Іван Кравчук, Андрій Глушко, Василь Б*ран, Володимир Лобай, Іван Климчук, Сильвестр Дещиця, Омелян Олесько, Іван Хома, Тарас Онишкевич, Мирослав Онишкевич, Павло Палюшинський, Дмитро Маївський, Лесь Бабський, Микола Свистун, Василь Баштик, Петро Максимець, Петро Козій, Михайло Панас, Михайло Запісоцький, Петро Канюка, Василь Гаврилюк, Василь Дишкант, Петро Омелян, Володимир Свидницький та інші. Багатьом з них довелося по кілька разів звідати арештів та застінків польських в'язниць, у тому числі й Берези Картузької. Їх не раз переслідувала поліція і невідступно стежили за ними її всюдисущі цивільні агенти. Вони особливо «опікувалися» Іваном та Грицем Климовими, Володимиром та Василем Макарами, Дмитром Штикалом, Андрієм Дячишиним... Їх часто арештовували і допитували.

Протягом 1934—1935 років чимало сокальчан пройшли через тортури і знущання сумнозвісного польського концентраційного табору у Березі Картузькій. Це Василь Баран з села Поздимира*, Петро Башук з Себечева, Іван Березюк з околиць Угнова, Іван Бойко з Тартакова, Василь Ваврук з Себечева, Михайло Возняк з Лучиць, Гриць Климів та Іван Климів з Сільця, Іван Козак з Угнова, Мирослав Котис з Ульвівка, Теодор Крук з Шарпанців, Володимир Макар з Поториці, Теодор Небожук та Володимир Небожук з Сокаля, Володимир Петришин з Угнова, Михайло Погода з Комарева, Петро Фарина з Ксаверівки, Теодозій Цвікула з Нисмич та Дмитро Штикало з Ількович. Серед них були студенти, гімназисти, семінаристи, вчителі, хлібороби, а також журналіст Дмитро Штикало, який у цій жахливій в'язниці зумів написати прекрасну поему «Береза Картузька».

У квітні 1936-го сокальська Феміда розглянула справу про неповагу до прапора Речі Посполитої. Вона засудила на три місяці арешту Ганну Садовську, котра зірвала з свого будинку червоно-білий стяг, що був вивішений з нагоди іменин Юзефа Пілсудського.

Масові арешти членів ОУН розпочалися також 19 серпня 1936 року під приводом вбивства у селі Двірці комуніста Михайла Білецького. У зв'язку з цим інцидентом наступного дня комісар державної поліції Станіслав Яновський надіслав Львівському воєводському управлінню рапорт, у якому повідомляв:

«...Все говорить про те, що цей вчинок був зроблений, мабуть, членами ОУН з околиць Сільця, Бутан і Пархача Сокальського та Равського повітів у зв'язку з тим, що вбитий, як ідейний комуніст, проводив комуністичну діяльність серед українців, перешкоджаючи цим оунівській діяльності. Після цього вчинку винні втекли. На місці злочину знайдено револьвер марки «Маузер», калібру 6,35, який нелегально мав Білецький...

Досі для допиту затримано 22 чоловік. Ведуться дальші обшуки і затримання».

На розшуки учасників терористичного акту було залучено 120 чоловік з Великомостівської поліцейської школи. Заарештували чимало людей, яких підозрівали у членстві ОУН або співпраці з нею. Проте ніхто з них себе винним у вбивстві не визнав... Найдовше допитували Андрія Мися з села Сільця, над яким відбувся судовий процес. Однак за відсутністю доказів вини його звільнили.

У 1939—1940 роках Андрій Мись за дорученням ОУН часто переводив через радянсько-німецький кордон священиків і підпільників. Але один з таких переходів став для нього фатальним — потрапив у засідку, а відтак — у львівську в'язницю, звідки не повернувся.

...Невдовзі ОУН стало відомо, що ЗО серпня 1936 року, саме в день проведення греко-католицької місії у Варяжі, в колонії Полянка, котра поблизу цього села, відбудеться великий прокомуністичний мітинг з нагоди урочистого посвячення прапора Людового фронту, на який прибудуть мешканці Томашівського та інших повітів. Тож застерегла, що під час цього зібрання можуть виникнути різні ексцеси...

Очікуване стало дійсністю. Колона мітингуючих, в якій було до 1000 чоловік, рушила від хутора Полянка до Варяжа. Людовцям відразу не сподобалась імпровізована греко-католицька процесія, що прямувала з церкви на посвячення хреста з нагоди місії, і вони, вихлюпнувши на неї безліч комуністичних гасел і антирелігійних висловів, спровокували бійку [1] . Врешті учасники місії відтіснили нападників за місто. Зав'язалась кривава баталія, в якій взяло участь понад 100 членів ОУН на чолі з Оленою Жарською. Прихильники ідей Маркса — Леніна зазнали нищівної поразки і мали ПО чоловік поранених. На місце події оперативно прибули 8 поліцаїв зі Сокаля під керівництвом заступника повітового коменданта Асарбовського і 14 поліцаїв з Жовкви, яких супроводжував повітовий комендант комісар Каптурський. Оскільки місія тривала до наступного дня — всі вони залишились у Варяжі і З1 серпня 1936 року рапортували у Львів, що затримали 23 чоловік. Серед них були члени ОУН Павло Мигаль, Василь Ваврук, Іван Кравчук... [2] Ця перемога у Варяжі виявилась у певній мірі пірровою, бо коштувала для багатьох націоналістів від трьох до восьми років ув'язнення.

Тим часом керівник так званої Червоної допомоги Західної України у своєму звіті за період від 15 серпня до 15 вересня 1936 року повідомляв:

«Після випадків у Варяжі (близько 100 поранених) за ініціативою Червоної допомоги виникли комітети допомоги жертвам фашизму...» [3] .

Своїми діями влада часто ускладнювала стосунки між українцями, поляками і євреями. Але коли доходило до проявів національної зневаги, ОУН реагувала надзвичайно гостро, вдаючись до бойкотів та інших акцій.

12 липня 1937 року, саме на празник св. Петра і Павла, вона, на знак протесту проти дискримінації українських купців, розігнала з сокальської торговиці польських і єврейських лоточників. Акція зачепила й прибулих з Волині махінаторів з числа колишніх білогвардійців, які обманювали довірливий сільський люд і дуже зухвало себе поводили.

До цього ексцесу ОУН вдалась тому, що українським купцям Сокаля чинились всілякі утиски, а під час римо-католицького свята 29 червня 1937 року їм заборонили торгувати. Робилось це не без «допомоги» їх конкурентів.

Коли групи «вовків» спокійно громили ряди лотків, польська поліція спромоглася лише на боязливе споглядання. Зате після того, як з торговиці вже всі розійшлися, вона інспірувала масове побоїще на вулицях Сокаля невинних людей, переважно селян. Для цього поліція залучила хуліганів і декласованих елементів, які з ножами, камінням і колами нападали на приїжджих жителів сіл і нещадно били. Чимало важко поранених селян спроваджено тоді в лічницю, деякі вигоювали рани в домашніх умовах. Але поліція, яка спровокувала це криваве побоїще, нікого з бандитів, зрозуміло, не знайшла. Винними залишились потерпілі.

Проте ця ж сама поліція дуже сумлінно і ретельно висліджувала організаторів бойкоту і розгону крамарів. Було арештовано Івана Климова, Василя Сидора, Івана Бойка, Романа Гринюка й інших [4] .

Ланцюг арештів на цьому не закінчився, а тягнувся далі, особливо після вбивства таємного агента сокальської поліції Яна Душки, який дуже знущався над затриманими членами ОУН [5] .

Польська влада вирішила залякати націоналістів тотальними переслідуваннями і тюремними ув'язненнями. В серпні 1937 року відбувся ще один судовий процес над великою групою української молоді (в кількості 42 чоловік) у Луцьку. На ньому теж не обійшлось без сокальчан. Двоє з них — Іван Климів та Павло Мигаль одержали за приналежність до ОУН найдовші терміни ув'язнення. Перший — 10 літ, другий — 8. Теодора Крука засудили на 5 років, Василя Дишканта — на 3 роки.

Якщо в другій половині 30-х років у прокомуністичні організації Сокальщини вступали лише одиниці українців, то в ОУН — сотні. Більшовицькі ідеї знаходили сприятливіший ґрунт в єврейському та польському середовищах. У таємному розпорядженні Львівського воєводського управління повітовим старостам від

4 березня 1937 року вказувалося, що в Сокалі повністю перебуває в руках комуністів один з найважливіших освітніх закладів — єврейська народна читальня. Місцева прокомуністична організація ППС-лівиця теж майже всуціль була польсько-єврейською.

Попри це, чимало сокальчан не схвалювали революційних дій ОУН, вважаючи, що польська влада відповість на них новою пацифікацією. Але провідні місцеві націоналісти були готові й на такий варіант розвитку подій. Вони знали, що в 1934 році на одній з нарад Краєвої Екзекутиви ОУН вирішено, що, коли окупаційний режим почне пацифікацію, організація націоналістів приступить до творення повстанських оборонних відділів. Зрештою, військовий референт Краєвої Екзекутиви на північно-західних українських землях Василь Сидор (родом з с. Спасів, що на Сокальщині), в 1936—1937 роках сформував на Поліссі й Волині українські військові відділи» [6] , що звалися «вовки». Вони дислокувались у лісах. Рейдуючи з однієї місцевості в іншу, як колись УВО, вчиняли напади на польську поліцію та різні саботажні акції, спрямовані проти окупаційного режиму] Одну групу «вовків», яка складалася з 25 бойовиків, очолював Василь Макар (Сіроманець) — уродженець с. Поториці.

У 1938 році на Сокальщині розпочались масові арешти членів ОУН і суди над ними. У лютому заарештовано 18, у березні — 22, у травні — 42, у листопаді — 26 націоналістів [7] . З них 61 чоловік потрапив до суду.

Лише за 11 місяців 1938-го на Сокальщині було заарештовано майже 150 членів ОУН.

З-поміж довоєнних оунівців, які мали зв'язки з відомими націоналістичними провідниками Василем Сидором та Іваном Климовим і виконували їхні спеціальні доручення, донедавна жив на Сокальщині лишень один — політв'язень сталінських таборів Сильвестр Дещиця. Він був також учасником таємного зібрання українських націоналістів весною 1937 року на цвинтарі в селі Поториці, де під керівництвом Василя Сидора створено боївки «Сірі вовки», котрих посилали для виконання завдань лише у ті села, в яких ніхто їх не знав.

У липні 1939-го група озброєних сокальчан, у яку входив також С. Дещиця, вирушила на допомогу січовикам Карпатської України, котра спливала кров'ю у важкій боротьбі з мадярськими гонведами. Але через розрив зв'язків у крайовій мережі ОУН, що стався внаслідок масових арештів націоналістів, вони до місця призначення не дійшли.

* ОУН поділила західноукраїнські землі на десять своїх областей: Львівську, Тернопільську, Станіславську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівненську і Луцьку.

* Село Поздимир належало до Сокальського повіту, тепер — до Радехівського району.

[1] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 152.

[2] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 201.

[3] Під прапором жовтня: Документи і матеріали. Львів, 1966. С. 333.

[4] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.

[5] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.

[6] Альманах „Гомону України” на рік 1992 у 50-річчя повстання Української Повстанської Армії. Торонто, 1992. С. 44-45.

[7] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 1004.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__22.html

23.05.1948 року в Литві завершилась операція "Весна", впродовж 48 годин були арештовані та депортовані 39766 (або 49331) людей.

Гора Хрестів у Литві, на якій встановлено приблизно п'ятдесят тисяч хрестів. Являє собою меморіал жертвам повстань проти російської імперії у XIX ст. та насильницьких депортацій з Литви, які буди здійснені радянським російським тоталітарним режимом.

РІДНА ШКОЛА. Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

1936 Рідна школа Ілюстрований часопис Львів Ч.17

Упродовж 1920—1921-х років у Сокалі відновлюється філія Українського педагогічного товариства. Невдовзі вона проводить по селах повіту чимало віч і нарад щодо шкільних справ. З 1925 року на базі УПТ в Сокалі засновується кружок «Рідної Школи», який приступає до організації аналогічних кружків по селах повіту. В 1926 році їх було 11 [1] . Тоді ж «Рідна Школа» організовує в Сокалі ткацькі курси. Вона мала три ткацькі верстати, фільмовий апарат, 10 фільмів і бібліотеку з 60 томів. ЇЇ кружки найкраще працювали у Поториці, Комареві і Белзі.

З 1936 року Сокальський кружок РШ починає називатися «Повітовим союзом кружків Рідної Школи» [2] . Його новообрану раду очолив Лев Хомінський. Вона здійснює нагляд у сфері національної освіти і сприяє її розвитку. Спеціальна комісія для гуртків так званого доросту опікується над молодцю, яка після школи залишалася без нагляду на вулиці чи пасовищах...

На 1937 рік при «Повітовому союзі кружків Рідної Школи» діяло 43 гуртки.

[1] Змагання (Сокаль). 1931. С. 3.

[2] Буг (Сокаль). 1937. С. 24-25.

Джерело інформаціїhttp://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__21.html

22 травня 1979 року, Україна прощалась із композитором, поетом, співаком Володимиром Івасюком. Дорога від помешкання Володимира Івасюка до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами. (м. Львів).

Домовину з тілом Володимира Івасюка несли на руках

для збільшення натисніть на зображення 

Фотографії надав Любомир Криса.

Джерело інформації

https://www.radiosvoboda.org/a/28502021.html

Ми були.. ми є.. ми будемо... Чернігівщина. Дівчата в Національному одязі. Стрій вишиті сорочки - намиста Фото до 1917 рік. Джерело фотографії https://violity.com/

Пам‘ятаємо, пишаємося! 18 травня 1920 року українка Емілія Качоровська народила синочка, якого при хрещені нарекли Каролем....

Чи був Іван Павло ІІ українського роду? Чи в жилах благопокійного Папи текла українська кров? Чи перейняв українство від матері? 

Про це багато дискутувалося між українськими греко-католиками. Що ж було насправді? Книжка «Історія Римських Вселенських Архиєреїв» (частина ІV) авторства отця професора Ісидора Нагаєвського, хоча тільки на основі свідчення, а не історичного дослідження, підтверджує, що мати Кароля Войтили - Емілія Качоровська - українського роду. 

Ось пряма розлога цитата з цієї книги: «Українцям у діяспорі стало відомим, що в місті Пассаїку, США, живе українець, лікар Борис Филипчак, знайомий з папою Іваном Павлом ІІ. І він на прохання цього автора, як також мґр-а Лесняка з Акрону, Огайо подав таку вістку: «Що стосується папи Івана Павла II, - писав Борис Филипчак, - то його матір була з нашого руського роду. В тих часах, коли царський уряд нищив унію на Холмщині, родина Качоровських переселилась до Галичини й осіла в місті Кракові, де "дідо" Качоровський заснував собі робітню фаетонів. А Кароль Войтила був таки поляком і одружився з Емілією Качоровською, бувши урядовцем при австрійському війську і тимчасово був відряджений до Лінцу в Австрії, де народився їх старший син Едмунд, що ходив там до школи.

Після війни всі вони переїхали до Польщі, де Кароль Войтила вступив до війська в ранзі хорунжого і був призначений до служби в містечку Вадовіцах біля Кракова, і там народився їх другий син, Кароль Йосиф, пізніше папа Іван Павло II, якого тримав до "Хресту" мій тесть, Йосиф Кучмерчик, бо його жінка Ольга Качоровська була рідною сестрою матері папи, Емілії Качоровської. Софія, донька Кучмерчиків, двоюрідна сестра папи Івана Павла II, була моєю жінкою. Я студіював медицину в Кракові разом з братом папи, Едмундом, і він запізнав мене зі своєю сестрою Софією, з якою я одружився. В домі Качоровських розмовляли двома мовам польською і українською. Папа в тісніших гуртах висловлювався, що «моя мама була русинкою»; а від моєї дружини знаю, що вони були греко-католицького обряду, але згодом сполонізувалися».

Кардинал Войтила, перебуваючи в США, вступив був до Української Інституту в Гарварді і в час своєї доповіді сказав, що його св. п. мама Емілія була "русинкою", тобто українкою. І своїй мамі він завдячує знань української мови, якою виголошує свої бесіди на Синодах Українських Владик, промови до Українського народу в час відвідування наших церков.» (с.166-167)... 

Папа Римський Іван Павло II (народжений Кароль Йозеф Войтила) прийшов на світ в Польщі. Коли хлопчикові виповнилося дев'ять років, його мати померла. А в 20-річному віці Кароль-Йозеф втратив і батька — колишнього армійського офіцера.

Після закінчення ліцею юнак вирушив на навчання до Ягеллонського університету. Крім того, у Кракові він почав відвідувати підпільну духовну семінарію. В цей період майбутньому Папі вдалося вивчити 10 іноземних мов. У 1946 році він став священиком, отримав ступінь доктора богослов'я. У 1958 році Кароль Йозеф Войтила став єпископом, а через 9 років — кардиналом. Історичне обрання Івана Павла II Папою Римським сенсаційно відбулося 16 жовтня 1978 року. Він став першим за останні 5 століть Папою, який не був італійцем. Іван Павло II очолював Ватикан 26 років. Він всіляко підтримував сучасний розвиток цивілізації, не виключаючи її духовну складову. За його ініціативи церква реабілітувала багатьох учених, які ще за часів середньовіччя були засуджені інквізицією. Він активно та дієво підтримав нашу УГКЦеркву, коли вона виходила з руїнного підпілля, всіляко спомагав нашій воскреслій державності.

Навіть страждаючи від важкої хвороби, Папа не залишав свою місіонерську роботу. 2 квітня 2005 року він пшов в обійми Господа. Смерть понтифіка стала трагедією не тільки для католиків, а й для представників багатьох інших релігій. В 2013 році спеціальна комісія Ватикану визнала Іван Павло II святим.

Світла пам‘ять!

Джерело інформації. ФБ сторінка Ihor Khodak

"ПРОСВІТА" Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

60-ліття Т-ва Просвіта в 1928 р. Похід головною вулицею Сокаля

На території, котру нині займає Сокальський район, до Першої світової війни діяло чотири філії «Просвіти». На той час такої їх густоти не було в жодному регіоні Галичини.

У Сокалі філію «Просвіти» засновано 1898 року, в Угнові — 1912, Белзі — 1913, у Великих Мостах — 1914 року. Проте у деяких селах Сокальщини читальні виникли набагато раніше. Приміром, у с. Нисмичах [1] читальня вже діяла в 1885 році. З-поміж тих, які в ніч тодішньої національної безпросвітності несли перші смолоскипи знань, був краєзнавець і священик Василь Чернецький.

З появою Сокальської філії «Просвіти» кількість сільських читалень у повіті невпинно зростала. Примножувався їх книжковий фонд. Але Перша світова війна перешкодила просвітянам Сокаля придбати будинок для Народного дому і знищила весь їх доробок. Подібне сталося і у Великих Мостах, де російські солдати спалили читальню і крамницю з великим запасом товарів.

З 1921 року розпочалося відновлення «Просвіти». За нього взявся адвокат Олександр Ріпецький. Він зі студентською молоддю відкривав сільські читальні, Народні доми, комплектував бібліотеки... За це називали його «пробудителем Сокальського повіту».

Польська адміністрація, котра вела супроти українців відверту шовіністичну політику, постійно стежила за Сокальською філією «Просвіти» і не раз втручалась у її діяльність. Наприклад, 8 січня 1930 року комендант повітової поліції Адамчук надіслав коменданту воєводської державної поліції у Львові повідомлення з грифом «таємно» про те, що 1 січня 1930 року в Народному домі в Сокалі відбулося свято «Просвіти», у якому взяли участь до 200 осіб. Коли в залі зазвучав національний гімн «Ще не вмерла Україна...», заступник старости Бауер зажадав, аби всі припинили спів і ро­зійшлися. Проти цього запротестував присутній на цьому святі український посол Володимир Кохан... [2] .

У 1927 році головою Сокальської філії «Просвіти» стає юрист Богдан Чайковський — син популярного українського письменника Андрія Чайковського. Він перебуває при її кермі майже дев'ять літ і значно примножує надбання свого попередника Олександра Ріпецького. В 1935 році філія вже мала в селах Сокальщини 66 читалень, які об'єднували 7295 членів (4900 чоловіків і 2395 жінок). У фонді бібліотек було 17 635 книжок. Діяло 57 аматорських гуртків і 28 хорів.

У 1936 році змінюється просвітянське керівництво. Згідно з повідомленням альманаху «Буг», новий «склад виділу філії був таким: «Голова Др. Теодор Решетило, м. голова о. декан Ничай Степан, секретар мр. Володимир Стефанишин, касієр Теодор Шиш, контрольор адв. Осип Демчук, бібліотекар Роман Гринюк, виділовий Теодозій Жовток» [3] .

Цей виділ філії «Просвіти», очолюваний Теодозієм Решетилом, зосередив увагу на своєму організаційному зміцненні, вдосконаленні праці читалень і спорудженні у Сокалі Народного дому.

З вересня 1939-го діяльність «Просвіти» припинилася і на неї було накладено мовчазне табу. ЇЇ відновлення на Сокальщині розпочалось лишень у 1989 році зі створенням осередків Товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 23.

[2] ДАЛО. Ф. 121, оп. 2, спр. 201, арк.. 6.

[3] Буг (Сокаль). 1937. С. 24.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__20.html

Джерело фотографії http://www.sokal.lviv.ua/history-maxymetc.html