Загальна кількість переглядів!

вівторок, 9 січня 2024 р.

В одну Різдвяну ніч. (Автор: Петрів Роман).

Село Велика Воля.

Ніч була біло-матова і незвичайно тиха. Звечора пустився свіжий сухий сніжок і швидко накрив село чистою пуховою накидкою. Окраєць місяця втопився в мутній глибині хмар, і жоден його промінь не міг пробити цю товщу студеної поволоки.

На вигоні, між хатами, зібрався гурт колядників. Вони саме готувались почати свій обхід (як бувало щороку) від хати до хати, щоб нікого не минати, у всіх побувати. Розмовляючи півголосом, поправляли свої вертепні вбрання, закінчували гримування, повторювали нові віншування. Висока худа Смерть розмахувала дерев’яною косою, а чорний волохатий Чорт з потворно розмальованим обличчям сперечався про щось з Бідою, яка виступала у злиденному лахмітті і в масці, що нагадувала не то чарівницю, не то Бабу Ягу. Ірод парадувався у старих священничих ризах, з яких повідпорювали хрести. У блискучій короні з кольорової фольги та додатком майстерної фантазії він виглядав-таки справді царственно. Довжелезна лляна борода і вуса закривали йому половину обличчя, і взагалі, тільки в Пастирях та Ангелах можна було впізнати, чиї вони діти.

Незабаром підійшли ще три старші парубки. Вони, запорошені снігом, появились з-поміж хат і змішались з коляниками. За ними прибіг ще якийсь малий хлопчина і теж пристав до гурту, який тим часом, розділившись на дві малі громадки, зійшов на сільську дорогу. Про щось ще радилися, сперечались, вимахуючи своїми вертепними атрибутами, поки котрийсь із них не запримітив на закруті дороги кількох білих постатей, що рухались попри самі плоти-загороди і були вже на віддалі кількох кроків. За ажурною сніговою завісою вони здавались рухомими сніговиками, розставленими на менш-більш однаковій дистанції.

Після хвилевого остовпіння (пришельців у таку пору ніхто не сподівався) групки знову зійшлись в один гурт, а “сніговики" обступили вертепних артистів.

- Калядовать собралісь? - поцікавився один із них, поправляючи підвішений на шиї автомат. І, не дочекавшись відповіді, додав підбадьорююче: – Давай, давай заводі!

- А ето што такое, прівідєніє, што лі? – запитав другий “сніговик”, підозріло приглядаючись до білої вертепної постаті.

- То Смерть, – пояснив довготелесий парубок, рука якого не висувалась з пазухи короткого кожушка, підтягнутого широким поясом.

- Смерть? Ух ти, красавіца какая!.. А пачему ана белая?..

- А какой ей бить? Зіма ведь... – догадався другий, що підступив з автоматом напоготові.

Дотепна відповідь розсмішила “сніговиків” і дещо зняла напругу від такої несподіваної зустрічі. Колядники заметушились, обтріпували з себе сніг.

- А ето што за матушка-кікімора? – знову поцікавився той, що найбільше приглядався до вертепних артистів.

- То Біда, – пояснили йому із гурту.

- Беда?.. Какая беда?

- Та... наша, проста сільська біда. Є така роль у нашому вертепі.

- С бедой нада канчать... і с царямі – тоже, – категорично завважив старший “сніговик”, кивнувши головою у бік Ірода, якого все ще дуже дбайливо обслуговував високий худий парубок.

Знову наступила хвилева тиша. Ірод поступився ближче до плота, а його асистент знову запхав собі руку за пазуху.

- А ето что за франт? – увагу “сніговика” привернув низенький згорблений чоловічок в чорнім капелюшку, з обушковою паличкою та плетеною кобелькою.

- Та то не франт. То такий во... ну, як вам сказати?... буржуй такий...

- Понятно. Етот подходящій. Старий мір, значіт... І етот тоже в своей форме. Совсем, как у Гоголя.

“Сніговик” просто залюбувався волохатим чортом, який в цю ж мить хвацько підскочив, задзвонив своїми ланцюгами і глухо гукнув: “Певно, певно я відомий, я є ваш старий знайомий...”

- Что он сказал?

- Сказав, що всіх нас добре знає. То слова з його ролі.

- Іш ти, хват какой!

Тут надійшло ще кількох армійців і, не зупиняючись, пішли далі в село. Здавалось, що на цьому імпровізований допит закінчувався. Ангели і Пастирі чомусь “сніговика” не зацікавили, і він, поправивши свого ППШа, махнув рукою. Його підкомандні відразу заворушились і почали відходити. Старший також пустився за ними іти, але ще оглянувся і сказав до високого парубка:

- Смотріте, чтоб без баловства! В одіночку нє ходіть. Єслі услишітє: стой! – замрі на мєстє. Іначе – пеняйте на сєбя!

- У нас кажуть, що в сьогоднішну ніч вовк вівці не зачепить, пес зайця не гонить і кіт миші не рушить... Настав час великого перемир’я.

“Сніговик” замаїв свою фізіономію іронічною гримасою і процідив крізь зуби:

- Чепуха всьо ето, сказкі поповскіє, утєшеніє для глупцов!.. Советую соблюдать бдітєльность!

II

Сільський станичний на псевдо Лисий вийшов з вузенької вулички на сільську дорогу Зупинившись біля старої камінної фігури, відразу запримітив на дорозі хлопчину, який щодуху біг в його напрямі. З ближчої віддалі пізнав знайомого підлітка-сироту, спритність та кмітливість котрого не раз ставала в пригоді лісовим хлопцям. Душею відчув тривогу і рушив йому назустріч.

- Що там, Васильку?

- Облава!.. Вони всі в білому... вийшли на... на колядників, там... коло церкви. А з колядниками – Верба, Шугай і Чумак... Ну, я лечу, бо у нас в хаті..

- Хто є у вас?

- Свої... наші.

Він не став довше чекати. З місця рушив бігом, розмахуючи рукавами маминої фуфайки. Станичний поспішив за ним.

Біла парафінова свічка, застромлена в круглу разову хлібину, горіла тьмяно і неспокійно. Мариська сиділа під теплою печею і дивилась, як загострене і роздвоєне на вершку полум’я хиталось то сюди, то туди, наче хтось збоку легко дув на нього.

Прийшла їй в голову думка, що то, може, душі чоловіка і старшого сина прилетіли покуштувати святої вечері і ось так, літаючи над мискою з рештками страв, розгойдують полум’я.

Друга, дещо розважніша, заперечувала таке припущення: душі приходять опівночі, коли все стишується, а зірки та вітер міняють напрям. Прилетять на одну хвилину, сядуть на скрині, покуштують куті чи вареника і швидко відлітають, щоб не згрішити між людьми. А вона ще й не думала лягати – дочекається колядників, ровесників свого старшого сина, і попросить їх заспівати ту колядку, яку любив її Микола.

Господи, торік він ще сам ходив з вертепом!..

Полум’я свічки знову хитнулось і почало коптіти. Хтось ніби шепнув їй, що треба обстригти ґніт, але не хотілося вставати і відриватись від зворушливих споминів про сина. Великі теплі сльози котились яскравими горошинами по запалих щоках і падали в солому, якою на Свят-вечір застеляють долівку. Зрештою, була в хаті не одна, не сама. На краю старої скрині, застеленої пахучим луговим сіном і вкритої вишитим обрусом, два молодих чоловіки грали в шахи. Третій сидів збоку, поглядаючи раз по раз то на шахівницю, то у вікно, не зовсім заслонене полотняною занавіскою. Хотілось їй, щоб уже йшли собі кудись, щоби залишили її саму, бо лише на самоті вона могла відчути близьку присутність своїх Василя і Миколи, які сьогодні – вона це відчувала – мали до неї навідатись.

Нарешті один з них підвівся, а другий долонею згорнув на обрус фіґурки.

Той, котрий визирав у вікно, обмацав свої кишені, а потім – лаву, на якій сидів, і подався до вихідних дверей.

- Можете почекати мене, – сказав. – Піду забрати тютюн і ліхтарку.

Здогадалась, що він пішов до криївки. “Щоб хоч добре люк закрив”, – подумала. Тішилась в душі, що вони вже відходять і що цієї ночі вона спатиме спокійно. Полегшено зітхнула і вже пустилася шукати ножниці, щоб обтяти підгорілий гніт.

І саме в цю хвилину почула глухий тупіт ніг. Хтось пробіг перед її вікном, а за ним – другий. Відхилила занавіску. На подвір’ї не побачила нікого, хоч сніжниця порідшала і під вікном видно було на снігу свіжий слід. ‘‘Напевно, дітиська”, – подумала і заслонила вікно.

А полум’я свічки знову судорожно затріпалось, і Мариська ще раз згадала своїх покійних. Оглянулась по хаті і тут завважила, що двері до сіней не на клямці і від них тягне зимном. Двері надвір теж були не заперті, і до сіней налітав сніг.

- Той Голуб літає, як безрукий, – буркнула, ніби сама до себе, але так, щоб всі почули. – Щоби хоч люк добре закрив... – вона ще щось бубоніла, ценькала клямками і... раптом вскочила до хати бліда, заніміла з переляку, наче й справді побачила когось з того світу.

- Москалі! – видусила із себе крізь спазми в горлі.

- Де? – запитав збентежено вищий, ховаючи руку за пазуху.

- На подвір’ї, Боже милий... на подвір’ї!

- Спокійно! Ми – свої, твої сусіди, прийшли посидіти.

Вони миттю зняли верхню одежу і знову присіли біля скрині. Наступила хвилина порожньої тиші – глухий розділ між тим, що було, і тим, що мало зараз статися.

Коли у сінях почувся тупіт, у Мариськи ослабли ноги і вона мусіла спертись на побічню ліжка, щоб дотягнутись до запічної лавки. Присівши на ній, почала півголосом молитву: “О, мати моя, мати, милосердіє твоє, одинока надія моя!..”.

Почула, як відчинились двері і чийсь чужий хриплий голос голосно привітався:

- Здрастуйте!

- Доброго здоров’я вам! – відповів один біля скрині, переставляючи на шахівниці фігурку. – Шах!

- А ми калядовать прішлі...

- Раді гостям. Колядуйте і... почастунок буде.

- Спасібо! Ви, стало бить, хазяїн здесь?

- Та ні, ми тут сусіди недалекі... прийшли до вдовиці посидіти, куті покуштувати.

- Свята в нас, – тлумачив, усміхаючись, вищий шахіст, заступаючи дужим плечем нижчого, блідолицього партнера.

- Документи імєются аль нєт?

- Маємо посвідчення... з печаткою.

Вони добули з бокових кишень акуратно складені папери і, уважно розкривши, показали автоматникові в погонах капітана. Той взяв папери і, підійшовши ближче до свічки, почав їх розглядати. В скупому світлі печатки виглядали нечітко, і капітан, здавалось, задовго до них придивлявся.

- Я зараз засвічу лямпу, – видусила з себе Мариська, – я зараз...

- Да не нужно. І так прочту, – він кинув погляд на молодицю і без особливого зацікавлення запитав: – Хазяйка, наверно?

- Ага.

- Харашо. Празнуйтє... Только вам, – звернувся до чоловіків, – советую сейчас же уйті дамой. Безопасней будет...

Мариська прийшла до себе аж тоді, коли всі вийшли з хати і вона могла позасувати всі засуви. Вона, напевно, так і зробила б, якби не Василько, якого не могла дочекатись і не знала, куди він міг забігти.

Після відходу гостей ніяк не могла заспокоїтись, урівноважити нерви. Зиркнула у вікно – подвір’я цілком спорожніло, лише безліч слідів на снігу нагадували їй про причину тривоги. У якомусь запамороченні вихопила з хлібини свічку і вийшла з нею на поріг. У сусідів вікна були темні, але вона була певна – там не сплять. Цієї ночі взагалі ніхто не засне, хіба діти.

Погляд Мариськи зупинився на стаєнних дверях. Вони були відхилені, а це означало, що Голуб, вірний своїм звичкам, не зачинив їх, як належить. Без надуми пішла туди. В голові вертілась тепер тільки одна думка: чи добре Голуб закрив люк влазу до криївки, чи, бува, не залишив за собою яких підозрілих прикмет? Прислонивши долонею полум’я свічки, пхнула ногою двері, але в цю ж мить почула тупіт швидкого бігу. Темна скулена постать майнула попри її вікна і щезла за сусідською хатою. Не роздумуючи над тим, хто це міг бути, вмить зачинила двері і своїми слідами пішла до хати.

Ступивши пару кроків, запримітила на затіненій садом дорозі щось ніби рухоме. Напружила зір, щоб переконатись, чи, часом, не привиділось їй. Ні, тепер вже виразніше бачила три білих силуети, що заходили на її подвір’я, придивляючись до слідів та до темних вікон. Не мала найменшого сумніву в тому, що вони її скоріше побачили і що щезнути їм з очей тепер вже немає способу. Тому пішла їм назустріч, готова відповісти на запитання, якими вони зараз, напевно, її заатакують. Придумала, як їй здавалось, надійне алібі: з дня на день чекала отелення своєї корови і мусить час від часу заглядати до неї.

І взагалі... нікого не бачила, не чула і... будьте здорові!

Справді, армійці стежили за нею вже від стаєнних дверей з очевидним наміром затримати її і допитати. Однак, підійшовши на ближчу віддаль, вони несподівано – Мариська це відчула – звернули свою увагу на якийсь інший об’єкт позаду неї. Один із них навіть зняв з плеча десятизарядну гвинтівку.

Мимоволі оглянулась і... мало не втратила притомності. Зі стайні вийшов Голуб, і то так, наче нікого не бачив, йшов собі до неї. Армійці стояли непорушно, як справжні щойно накатані сніговики, а Мариська – стояла біля них, ніби любувалася своєю забавою.

- Ходи до хати! – сказав до неї і шарпнув за рукав. – Застудишся.

Вона не могла збагнути, чого він преться до хати та ще й її кличе.

Зробила крок вперед, але тут же була затримана автоматником.

- Кто такой? – запитав її, кивнувши на Голуба.

- Тутешній хлопець, з села, – відповіла. – Він гадає, що у мене в хаті є його товариші... Вони недавно пішли додому... Ваш старший наказав їм розходитись, – лепетіла Мариська, тримаючи в руках недогарок свічки.

- Но здесь кто-то бежал только что...

- Може бути, але я нікого не видала... Окрім солдатів і тих, котрі були в мене в хаті. Ваш старший дивився їх папери і казав, щоб йшли додому. Він, – вона кивнула в бік Голуба, – також хай собі забирається, бо я буду лягати.

- Нє возражаем, только сначала – документи.

Голуб витяг з-за пазухи втроє складений листок паперу і віддав в руки власникові десятизарядки. Той, завісивши зброю на рамено і підійшовши до свічки, почав обертати його на всі боки.

- Так где работает, пріятєль? – запитав, не відводячи очей від “бумаги”.

- В лісі, – відповів з невинною відвертістю хлопець. – Там написано...

- А бандітов нє боїшся?

- Та трохи боюсь, але що вдію, мушу працювати.

- Понятно, – він знову акуратно зложив папірець і запхав собі за навушник шапки. – Прідьотся тєбя представіть майору. Печать на справке виглядіт не совсем надьожно.

- Якому майору?

- Да нашему. Он здесь, в сєльрадє. Пошлі, пошлі...

У цю ж мить Голуб рвучко смикнув руку з-за пазухи, подався кроком назад і... два тріскучих вистріли прошили тишу Різдвяної ночі.

- Ах ти сука!.. – просичав армієць і, похитнувшись вперед, простягся на снігу. Другий, схопившись за бік, силкувався утриматись на ногах, але випустив з рук свій ППШ і теж звалився біля самого порога. Третій, який стояв дещо позаду, скочив Голубові на плечі, очевидно з наміром звалити його з ніг і роззброїти. Той двигнув усім кремезним корпусом, але солдат судорожно вчепився за його одежу і майже повис на барках. Голуб не міг вивільнити руки з пістолетом, яку солдат цупко притиснув до його боку. Почав крутитись з ним, як карусель, поки не вирвався з його обіймів, залишаючи в руках облавника свою, з обірваними гудзиками, теплу куртку. Ще один вистріл підкосив ногу “сніговика”, і він, кульгаючи, кинувся до автомата, що лежав на снігу біля важкопораненого “таваріща”. Тим часом Голуб уже був в саду, за купою будівельного каміння. Густа черга куль, випущена йому навздогін, просвистіла між гіллям слив, знявши снігову куряву. За дві-три секунди він щез з поля зору, наче розтопився в синявих сутінках ночі.

Стрілянина відразу заалярмувала облавників, які збігались з усіх боків, щораз вистрілюючи світляні ракети. Не розуміли, що трапилось, хто до кого стріляв.

На Марисьчиному подвір'ї перев'язували поранених і слухали розповідь солдата, густо перемішану крутою матірщиною. Майор, шаленіючи з люті, скомандував обшукати докладно всі навколишні будівлі і “пріволоч” кожного, хто виявиться підозрілим.

- Хазяйку етой ізби нашлі? – закричав до солдатів, які виходили з порожньої Марисьчиної хати.

- Там нєт нікаво, таваріщ майор.

- Как нєт? Разискать немедленно! Не могла же ана іспаріться!.. – він гидко вилаявся і, передихнувши, звернувся до пораненого в ногу армійця:

- Так ґаваріш, бумагу паказивал?

- Так точно, таваріщ майор. Ана, кажись, у сержанта в шапке.

- Каково сержанта?

- Да... в убітого, стало бить...

Котрийсь із солдатів подав йому шапку з червоною зіркою, і майор, обмацавши її, витяг з-за клапана злощасний папірець. У темноті не міг прочитати. Приглядаючись, плюнув з додатком вульгарного російського “красноречія” і вже хотів кудись відходити, але саме в той час на подвір’я надійшли три облавники.

Двоє тягли за руки якусь людину. Придивившись, побачив знепритомнілу молодицю, безвладні ноги якої, оголені нижче колін, волоклись по снігу і рясно кривавили.

- Атставіть! – крикнув. – Кто такая?

- Не знаєм, таваріщ майор. Бежала дура... Прішлось шарахнуть по канєчностям, і – вот.

- Аткуда і почему бежала?

- Да лєшій ейо знает... Может, с іспугу, а может, – ґрєшніца. Вон там, на том аґароде... скриться питалась.

Подивитись на втікачку збіглись цікаві облавники

- Пастойтє! Да ето же ана... Ана, таваріщ майор! Сволоч бандітская, убью! – істерично заверещав підстрілений облавець, замахнувшись прикладом гвинтівки.

- Атставіть! – зупинив “мстітеля” майор. – Ти уверен?..

- Что уверен, тов...

- Что, что! Ана лі ето, хазяйка?

- Ана, кур..! Сомнєній нет – ана! Я ейо сразу узнал, – юшився облавець. – Разрєпгіте прікончіть, таваріщ ма...

- Атставіть! Позновато надумал, – і, хвилину застановившись, несподівано вирішив:

- Атнєсітє в сарай і харашенько закройте дверь.

Ті ж самі солдати затягнули Мариську до старої стодоли, кинули на солому, що лежала на тоці, і, виходячи, заперли двері заржавілим засувом. Інші стали вовтузитись з покійником та важкопораненим, який, прийшовши до пам’яті, важко постогнував. Їх поклали на військові ноші і понесли до своїх авт, які на той час уже в’їхали в село.

За пару хвилин по їх відході з верхнього рога стодоли показався клуб густого диму. В сутінках ночі його не відразу вдалось завважити. Коли ж скоро за ним бухнув вгору рудавий сніп полум’я і освітив навколишні хати – і так уже потривожені, перелякані люди повибігали на вулицю. Сміливіші, переважно жінки, вже бігли до місця пожежі – хто з лопатою, а хто з відром, хоча всі знали, що в цілому селі знайдеться води не більше сотні відер. Ще ніхто докладно не знав, що, властиво, сталося. Чулися припущення, що стодола зайнялась від запальних куль або від ракет, що густо підлітали і падали куди попало. Солдати не заперечували таких домислів і не боронили жінкам самим організувати ліквідацію пожежі. Однак відсутність на подвір’ї господині та свіжі плями крові на стоптаному снігу навіювали розгубленість і мовчазне збентеження. Зрозумівши, що гасити вогонь, який охопив уже цілу солом’яно-дерев’яну споруду, є марною справою, дехто кидав сніг на сусідні дахи, з яких цюрками стікала снігова вода.

І тут з галасу і сум’яття вирвався душероздираючий зойк: “Людоньки, рятуйте! Людоньки!..”. Із середини палаючої стодоли почулися слабкі удари в двері і... знову: “Людоньки, поможіть!.. Відчиніть двері!.. Матінко Божа, помилуй!..”.

- Та там жінка якась? Може, то Мариська!.. – крикнула старша вже жінка. – Бійтесь Бога, люди, – жінка горить! – і, не чекаючи відповіді, готова була бігти до засуву на дверях, що вже диміли, але ще не були схоплені полум'ям. Зробивши два-три рішучих кроки, була схоплена за руку дебелим солдатом, який безцеремонно поставив її на попереднє місце.

- Куда, бабка!? Сґореть хочеш? Да ти даже блізко нє подойдьош...

- Пане товаришу, – благала баба Курачиха, – дозвольте, я її відкрию, я можу... - вона закуталась у велику сукняну хустку і крикнула до жінок: – Обкидайте мене снігом, кобіти, добре обкидайте!

Страдальний зойк мучениці знову сколихнув усі чуття присутніх. Він чувся вже слабше від попереднього і обірвався на найвищій напрузі терпіння. І в цю ж мить впали обгорілі крокви, піднявши куряву іскор та клуби задушливого диму. А потім знялось полум’я і вся стодола перетворилась у широке догораюче вогнище. Жінки мовчки хрестились.

Коли вогонь значно ослаб, на подвір’ї появився майор. На його сірокамінному обличчі застиг мертвецький вираз ідола. Відчував на собі погляди кільканадцяти пар очей – розгублених, заляканих, але цілком відчужених. Догадувався, про що вони хотіли б його запитати, які почуття випромінювали їх погляди. Проте був певний – не запитають. Зрештою, мав готове і переконливе, з огляду на ситуацію, алібі: стодола загорілась від куль, а хазяйці належало сидіти в хаті, а не ховатись у стодолі. Сама собі винна. Сама... Але вони не запитають.

Втім, його увагу привернув хлопчина у фуфайці не його розміру, котрий, виглядало, щойно тут появився і, крутячись між жінками, ніби когось шукав. Ця сама жінка, яка готова була рятувати нещасну, побачивши його, вийшла на світліше місце. Вони зустрінулись і зараз покинули подвір’я. Майор стояв і мертвецьким зором супроводжував обох до дороги, поки їх силуети не сховались за димами погорільщини. Далі, наче опритомнів, скомандував:

- Патушіть агонь і нічєво нє трогать!..

Різдвяна ніч минала поволі, без коляд, без сну і без досвітнього дзвона, який щорічно звав парохіян на Пастирку. Дорогою снували ворожі патрулі.

P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.

Джерело інформації
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/%D0%B7%D0%BB%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%BD%D0%BA%D0%B2%D0%B4

https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

Дата публікації допису: Jul 15, 2021 

неділя, 7 січня 2024 р.

Перші археологічні розкопки Криворіжжя та як археологи визначають вік знахідок.

За допомогу у підготовці матеріалу редакція 1kr.ua вдячна кандидату історичних наук Андрію Тарасову
Фото зроблені у Криворізькому педагогічному університеті.

Студенти Криворізького педагогічного давно досліджують городище скіфського часу в Холодному Яру в межах польової археологічної практики. Базою практики є Скіфська Правобережна експедиція, яку очолює науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук Олександр Могилов
Досліджувана зона — межа між Степом і Лісом. Через війну вже два роки поспіль експедиція не проводить дослідження. Але 13 жовтня 2023 року під час навчальної екскурсії з курсу «Археологія» студенти відвідували одне з місць колишніх розкопок і випадково натрапили на цю кераміку, яку вигорнули трактором при сільськогосподарських роботах. Кераміку відмили від бруду й передали до музею для подальших досліджень.

Зараз, під час повномасштабної фази російсько-української війни, частина науковців воюють. Будуючи оборонні споруди, вони дуже часто знаходять певну кераміку. Подібні знахідки були ще за часів проведення Антитерористичної операції. Один із випускників КДПУ, військовий, на Донеччині знайшов шматок кераміки, ймовірно, бабинської культури.

Як археологи визначають, скільки років тій чи іншій знахідці.

Дослідники використовують далеко не одну методику датування. Ось лише деякі з них:
Датуванню підлягають органічні предмети (з дерева, рослин, кісток). Радіовуглецевий метод дає змогу визначити вік знахідки.

Також це можна робити за допомогою типологізації артефактів. Наприклад, відомий тип наконечника стріли з визначеною датою дає можливість датувати курган, що має аналогічний наконечник стріли. Те саме стосується керамічних виробів та інших матеріальних об’єктів.

Керамічні вироби датуються за допомогою термолюмінесцентних методів. Так встановлюється вік кераміки з точністю до 50 тисяч років. Керамічні вироби зберігають сліди впливу космічних радіоактивних випромінювань, а також ґрунтової радіації, тож учені можуть вирахувати час, коли виріб було піддано випалу.

Останніми роками використовують також нейтронний аналіз. Він допомагає не тільки визначити вік, а й встановити регіон, звідки родом та чи інша знахідка. Найчастіше цей метод застосовують для визначення віку металевих виробів.

Людмила Крилова-Єлінова влітку — восени 1964 року провела археологічні розкопки на Криворіжжі, що стали першими після Другої світової війни. Із 1964 по 1970 рік експедиція Людмили Крилової розкопала 41 курган, переважно в південній частині міста (біля селищ Рахманівка, Широке, сіл Войкове, Катеринівка та інших), і дослідила 308 поховань.

Найцікавішими з точки зору самої дослідниці та інших науковців були такі археологічні комплекси:

1. Три кам’яні ящики-гробниці з обтесаних плит вапняку-черепашнику і складним розписом червоною вохрою всередині. Один із них, знайдений біля села Рахманівка, зберігається в експозиції Криворізького історико-краєзнавчого музею.

2. Святилище в кургані «Довгинцеве» розміром 13 x 15 метрів нагадувало велетенську чашу, у центрі якої містився гранітний стовп-менгір. Біля нього знайдено кістки бика, а у двох метрах на південь — вкопану прямокутну плиту розміром 1,8 x 0,6 x 0,6 метра.

3. Рештки дерев’яних візків і розібрана дерев’яна поховальна колісниця знайдені в курганах біля сіл Широке, Войкове, на території Першотравневого кар’єру Північного гірничозбагачувального комбінату.

4. Кам’яні (амфіболітові) поліровані сокири — усього п’ять штук, із них дві мають різьблений орнамент.

5. Три поліровані кам’яні булави округлої форми, що, як і сокири, були знаком високого соціального статусу похованої людини.

6. Поховання катакомбної культури з трепанованими черепами, на трьох із них є кісткові нарости, що свідчать про продовження життя людей після складної операції.

7. Золоті бляшки із зображенням Медузи Горгони і Селена, пластинки з викарбуваними грифонами і левами, намистини, ґудзики — усього близько ста золотих виробів у скіфських похованнях біля сіл Рахманівка і Войкове.

8. Ритон з рогу, верхня частина якого прикрашена електровою пластиною з карбованим рослинним орнаментом, а нижня — обоймою з рельєфною спіраллю.

9. Дитяче поховання з кургану біля селища Широке, що супроводжувалось круглодонною ліпною посудиною та глиняною фігуркою людини з перев’яззю через плече («двічі народжений»).

10. Поховання молодої жінки епохи бронзи (район Першотравневого кар’єру Північного ГЗК), що супроводжувалося двома золотими скроневими кільцями.

Під час однієї з попередніх експедицій у Холодному Яру студенти знайшли доволі цікаві речі. Курган, який розкопували за допомогою техніки, виявився пограбованим. Але в ньому було місце, що привалилося ще в давній період, і там відкрили збрую та прикраси коня скіфського часу, наконечники стріл, прикраси людини. Прикраси коня настільки закапсулювалися, що навіть збереглися шматочки шкіри, а це дуже не часте явище для артефактів такого віку.

Джерело інформації https://history.1kr.ua/publication/853

Що відомо про діяльність ОУН у Кривому Розі.

22 лютого - День звільнення Кривого Рогу від німецько-нацистських загарбників. Тут зараз живе одна визволительниця міста. Редакція підготувала низку історичних публікацій про роки окупації: життя криворіжців в умовах війни, знищення єврейського населення, концтабори у Кривому Розі та дату повного звільнення Криворіжжя.

Головним завданням візіонерів Організації Українських Націоналістів (далі - ОУН) було створення на місцях органів місцевої влади, входження в її органи управління, організація української міліції. Керівництво ОУН вважало, що таким чином вони підготують грунт для створення в майбутньому незалежної держави. Протягом двох місяців, коли Криворіжжя перебувало у зоні дії військової адміністрації, оунівці стали членами допоміжної управи, яку очолив місцевий інженер Сергій Шерстюк, створили міську міліцію з українського населення, товариство «Просвіта», відновили діяльність міської організації Червоного Хреста, організували спортивне товариство «Січ». Незабаром і голова управи Шерстюк став членом ОУН.

У серпні в театрі «Кривбас» відбулися збори жителів Кривого Рогу. Шерстюк зачитав Акт проголошення відтворення Української Держави від 30 червня 1941 року.

Міська управа 15 вересня 1941 року керувала перейменуванням 32 вулиць. Так вулиця Луначарського почала носити ім'я Івана Франка, Першотравнева - Симона Петлюри, Петровського - Євгена Коновальця, Аненкова - Михайла Грушевського.сі

З 1 жовтня 1941 почали друкувати газету «Дзвін», яку спочатку також контролювали оунівці (пізніше - німці).

Кожен член організації повинен був пройти навчання за спеціальною програмою, яка включала історію України, історію боротьби за відродження Української Державності, історію Української військової організації та власне історію ОУН.

Розгалужене і добре організоване підпілля проіснувало недовго. Один із керівників Організації - Захаржевський (позивний “Олесь”) був агентом НКВС, спеціально залишеним для підривної роботи ОУН. Криворізький історик Олександ Мельник у своїй книзі "Кривий Ріг у полум'ї війни (1941-1944)" пише що, ймовірно, "Олесь" і дав інформацію про ОУН гестапо і здав керівництво.

25 листопада 1941 року один із лідерів нацистського керівництва Гіммлер віддав наказ айнзацгрупі «Д» (айнзацгрупа - нацистська військово-розвідувальна частина, створена для ліквідації населення, знищення військовополонених на окупованих територіях - авт.) допитати, а потім знищити активістів ОУН (б).

У липні 1944 року у Кривому Розі та навколишніх населених пунктах арештували 52 учасників підпілля, до 17-го жовтня 1944 року на обліку значився 461 учасник і «симпатик» ОУН. Відомі прізвища 82 членів міської та районної організації ОУН у Кривому Розі, яких засудили у 1944-1950-х роках. Більшість із них отримали термін від 10 до 25 років у виправно-трудових таборах.

Джерело інформації https://history.1kr.ua/publication/478

субота, 6 січня 2024 р.

Хома Мартюк (псевдо: «Алкід», «Охрім») — український військовий та громадський діяч, вояк Дивізії «Галичина» та Української Повстанської Армії, Дунаєвецький надрайонний провідник ОУН.

Хома Мартюк народився 1923 року в Скалі-Подільській Борщівського повіту на Тернопільщині. Батьків у 1950 році радянська влада депортувала в Сибір. Брати, Левко та Степан — вояки Дивізії «Галичина», львівські студенти, загинули в боях.
У 1943 році Хома Мартюк також зголосився до Дивізії «Галичина». Брав участь у бою під Бродами, а після розгрому дивізії повертається у Надзбруччя.

У серпні 1944 року вступив до лав загонів УПА, що діяли на терені Чортківщини. З вересня 1944 до весни 1947 років перебував у підпорядкуванні Чортківського надрайонного проводу ОУН під псевдонімом «Охрім» займався пропагандистською роботою серед населення.

У червні 1949 року, у зв'язку з переміщенням Йосипа Демчука «Лугового» на терени Вінниччини Дунаєвецький надрайонний провід очолив Хома Мартюк «Алкід». До його підпільної бойової групи входили Петро Гречух «Олег», Іван Гаргат «Лесь», «Назар», «Сулима» та інші. До Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН крім Дунаєвецького, Солобковецького районів, включено Ярмолинецький, Городоцький та частину Гвардійського районів.

30 вересня 1951 року Хома Мартюк потрапив у засідку МДБ через зраду провокатора з використанням спецпрепарату «Нептун»-47 на горищі будинку в селі Балині Смотрицького району Кам'янець-Подільської області.

6-9 серпня 1952 року над підпільниками Хомою Мартюком «Алкідом», Іваном Ліщинським «Матюшенком», Петром Гречухом «Олегом», Іваном Ковалевичем «Мироном», М. Чернегою («Карась»), М. Пирогом («Сокіл»), Івана Гаргата «Леся», Йосипом Лазарком «Тарасом» відбулося закрите засідання військового трибуналу Прикарпатського військового округу в м. Тернополі. Всіх їх засуджено до вищої міри покарання — розстрілу.

14 листопада 1952 року в м. Проскурові були розстріляні.

Вічна пам'ять Героям України.....

вівторок, 2 січня 2024 р.

Зв'язкова УПА та син провідника ОУН зустрілися через 75 років.

Ярослав Польовий і Євгенія Грабовська.
Зворушлива зустріч через десятки літ.

Зв'язкова УПА Євгенія Грабовська (1929 року народження) та син провідника Шумського районного проводу ОУН Василя Польового-«Вія» Ярослав Польовий (1941 року народження) востаннє бачилися в 1948 році – пише у фейсбуці краєзнавець Анатолій Василюк. 
Василь Польовий у підлітковому віці

Коли 12 липня того року, зазначає він, у бою з москалями загинув провідник «Вій» та троє його побратимів і друкарка проводу ОУН Женя Бойко («Мала»), дружина провідника Ганна залишилася з трьома маленькими дітьми. В один з періодів поневіряння, вона з маленьким Ярославом відвідала хату тоді ще молодої Євгенії Грабовської, котра також мала зв'язки з боївкою «Вія» як зв'язкова.
Місце загибелі боївки "Вія"
Через 75 років Євгенія згадала про ту зустріч і запитала, де той хлопчик. Дізнавшися, що «той хлопчик», якому вже виповнилося 82 роки, сидить навпроти, то її здивувань не було меж. Були і сльози, й обійми, і спогади...

Джерело інформації https://history.rayon.in.ua/news/620979-zvyazkova-upa-ta-sin-providnika-oun-zustrilisya-cherez-75-rokiv

14 Березня 2023

У Бразилії – одна з найдавніших українських діаспор.... Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.

Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.
Тимчасові бараки перших поселенців з України.

У цьому році відзначаємо 130 років від поселення українців у сонячній Бразилії. З цієї нагоди Острозька Академія, найстарша інституція вищої освіти в Україні, спільно з Посольством України у Бразилії влаштували конференцію «онлайн». До цього заходу приєдналися представники громади у Бразилії, а також і української світової спільноти. Вступну і дуже змістовну доповідь з фактами та подробицями виголосив Посол України. Приєднався також Посол Бразилії в Києві, вказуючи на вклад українців у розвиток культури та політики його країни.
Українська церква в парку Тінгуї, Куритиба, Парана

За обчисленнями демографів, більше пів мільйона громадян чи просто мешканців Бразилії знаходять своє коріння серед українців. Це наслідки трьох течій імміграції, яка фактично почалась 1889 року, друга від 1907 до 1914 і третя – у 1947-1952 роках.

Здебільш українці знаходяться у провінції Парана, зокрема, у місті Прудентополіс, а також Куритиба та Сао Павло. Вони мають свої церкви, громадські приміщення, культурні одиниці, танцювальні ансамблі, хори тощо. Одна з найдавніших церков з 1899 року і місті Маллеті ще стоїть. Понад 200 церков було побудовано у Парані.

Саме українці у Парані зробили з рудої землі сільськогосподарський центр. Очолює сьогодні й вже майже 20 років зорганізовану громаду юрист по фаху, якого ще дідо прибув до Бразилії з України.
Бразильські українки 1930-их років

Я пригадую ще з моєї молодості, хоча й не дуже чітко, співпрацю між українцями Бразилії та США. Представники громади з Бразилії прибули до Нью-Йорка в 1967 році на велике зібрання, що дало початок Світовому конгресові вільних українців (СКВУ). Пригадую також наради Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) який упродовж років складав фонди на Земельний фонд українців у Бразилії. Чимало у тих часах було й зацікавлення інших українських американських організацій, наприклад Союзу українок Америка (СУА), зокрема допомогою дітям-сиротам у Бразилії.

Але, напевне, найбільш чітко пригадую довголітню роль отців Василіан з Бразилії, яких прямо імпортували до наших Василіанських парафій в Америці, щоби виконувати будь-яку душпастирську працю. Василіани з Бразилії – це були молоденькі хлопці, котрі жертвенною працею збагатили мою парафію Святого Юра у Нью-Йорку та взагалі Чин Святого Василія Великого (ЧСВВ). Вони спочатку були сотрудниками (помічниками), опісля парохами, а згодом і сьогодні – протоігуменами.

Я побував у Бразилії в ролі очільника Світового конгресу українців (СКУ). Це було в 2005 році. Відвідав поселення, церкви, Владику. Запізнав народ, його культурні одиниці, його молодь. Засадничо втішили мене ці зустрічі зокрема з молоддю, хоча засмутило, що мало розмовляли українською мовою. Проводив мене літнього віку юрист, голова центральної репрезентації українців у Бразилії Вітторіо Соротюк.
1940, українці в Прудентополілсі

Вітторіо зовсім не розмовляв по-українськи. Розумілись ми хіба тільки тому, що він і я – обидва юристи в літах. Щоправда, Вітторіо трішки знав по-англійськи. Одначе, відчув я його українську теплоту, а також теплоту українців у Бразилії. Кількома роками пізніше я зустрів Вітторіо цим разом у Києві. Він повідомив мене, що буде вивчати українську мову. У 2017 р. Світовому конгресові українців виповнилось 50 років. З’їхались ми в Україні. Приїхав і Вітторіо. Почали ми розмовляти вже українською мовою. Це трішки монументальна подія. Відносно старий чоловік, бо йому тоді було близько 65, третього покоління, завдав собі стільки труду, щоби навчитися рідній мові своїх предків, і не тільки розмовляти, а також писати і читати. Вітторіо незвичайний українець у Бразилії. Він надзвичайний, але також прикладний тої громади, давньої, відданої, завжди свідомої свого українського кореня. Цей корінь становить велику частину їх життя.

Я взяв участь у конференції Острозької Академії, привітав учасників, а зокрема мого бразилійського брата по національності з запевненням дружби та співпраці. Після конференції Вітторіо надіслав мені статтю про українців у Бразилії, що появилася у часописі в Україні під рубрикою «Нашого цвіту по всьому світу». Заголовок статті: «Україна там, де ми з любов’ю до неї…» От схопив сентимент цих наших людей у Бразилії і разом з ними Вітторіо! Я подумав: у пенсійному віці той українець третього покоління, який ціле своє життя живе у Бразилії, почав учити українську мову, а багато українців у себе вдома розмовляють мовою ворога. От іронія!

Аскольд Лозинський 
Джерело інформації https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-diaspora/3330857-u-brazilii-odna-z-najdavnisih-ukrainskih-diaspor.html

Коли зі світлини на нас дивиться історія. Василь Климпуш (1891-1965 рр.) із селища Ясіня, що на Рахівщині – старший із трьох відомих братів Климпушів

Коли зі світлини на нас дивиться історія. Василь Климпуш (1891-1965 рр.) із селища Ясіня, що на Рахівщині – старший із трьох відомих братів Климпушів, – один із творців Гуцульської республіки у 1918-1919 роках. Вояк Першої світової війни, бокораш, один із перших на Закарпатті українських підприємців, організатор читальні «Просвіти» та товариства «Січ» у гуцульських селах. Обіймав посади члена Управи для вирубування лісів та церковного куратора.

Один з організаторів у 1930-х роках народної оборони «Карпатська січ» та утворення партії УНО. У 1939 році – депутат сойму Карпатської України і зв’язковий уряду з Гуцульщиною. Учасник засідання сойму 15 березня 1939 року в Хусті.
У 1944 році всі брати Климпуші були арештовані службою «Смершу». Провели у радянських виправно-трудових таборах 11 років.
Світлину з фондів НМДМУ, яку показую вперше, у 1921-1922 роках зробив чеський фотограф Рудольф Гулка.

Джерело інформації фейсбук сторінка Mykhailo Markovych.

понеділок, 1 січня 2024 р.

Богдан Бандера: брат Степана Бандери, який керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН.

В день народження Степана Бандери — 1 січня — згадаємо не лише про нього, а й його родину, адже вона трошки пов'язана... із Херсонщиною. Чи справді брат Степана Бандери був на Півдні України? Так, і не просто був, а провадив діяльність молодіжної мережі ОУН. Знайомтесь, загадковий Богдан Бандера.

Життєвий шлях Богдана Бандери вивчений дуже мало, а діяльність в цілому протягом довгого часу замовчувалась — із відомих і логічних причин: як це, совєти будуть розповідати правду про те, що на Херсонщині та Миколаївщині працювала і доволі успішно молодіжа ОУН? Не може такого бути!

Тому про життя і діяльність Богдана Бандери стали розповідати навіть не просто після розпаду СРСР, а відносно нещодавно, вже у 2000-х. Справа у тому, що свідчення про його життя дуже малочисельні, а в тому, як саме він загинув, не впевнені навіть його родичі. Наприклад, Оксана і Володимира Бандери вважали, пише дрогобицький дослідник Роман Пастух, що їхнього брата у 1940-вих роках знищила агентура НКВС. За іншими даними, Богдана Бандеру порішили німецькі гестапівці на Миколаївщині — у селі Піски Баштанського району. Є і така думка: Богдан зі своєю дружиною і ще кількома повстанцями зустріли смерть 19 грудня 1949 року в криївці у селі Старичів Рожнятинського району Івано-Франківської області.

Відтак, навіть онук лідера бандерівської фракції ОУН, якого також звати Степан Бандера, під час урочистої Академії на честь роковин діда, яка відбулася нещодавно у Національній опері України в Києві, констатував, що нічого конкретного про долю Богдана не знає.

Володимир Ковальчук, кандидат історичних наук, науковий консультант Галузевого державного архіву СБУ, спеціально для Української Правди, у лютому 2009 року провів доволі цікаве і глибоке дослідження щодо особистості Богдана Бандери. Його дослідження перегукуються і з дослідженнями іншого науковця — Юрія Зайцева. Саме ці два науковця фактично «реставрували» життя Богдана Бандери і завдяки їхній роботі можна дізнатись про діяльність молодшого брата українського Провідника на Херсонщині. Тож поїхали!

Як хлопець із Прикарпаття опинився на Херсонщині
Отже, Богдан Бандера народився 1919 року у селі Старий Угринів, нині Калуського району Івано-Франківської області. Навчався у Стрийській і Рогатинській імені Володимира Великого українських гімназіях у міжвоєнній Польщі. З 1939 цілком логічно опиняється в українському націоналістичному підпіллі.

Роком "перелому" для Богдана Бандери стає 1940-й. Під загрозою переслідування за членство в ОУН Богдан покинув рідну землю — Західна Україна саме стала радянською — і розпочав "мандрівне" життя підпільника. Він вдало перейшов західний кордон УРСР й осів у Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. Незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала до Центральної, Східної та Південної України свої "похідні" групи, долучається до однієї з них і разом з іншими "західниками" проникає на Херсонщину. Ось так Богдан Бандера опиняється в наших херсонських степах. 

Хто такий «Богдан»?
Власна на допитах НКВС у 1944 році підпільники, розповідаючи про мережу ОУН, згадували про «Богдана». Однак, хто це був, достеменно сказати важко — можна лише припустити, що це був Богдан Бандера. Виявилось, що жоден з ОУНівців — ані Олександр Яковлєв, ані Павло Микитенко, ані Любомир Аліман — не знали точно, з ким насправді мали справу.

Можна зауважити: справжнє ім'я Богдана Бандери слугувало йому за псевдонім в ОУН, а таке там майже не траплялося. Оле на користь твердження про те, що це саме псевдо Богдана Бандери свідчить те, що всі на допитах у 1944-му твердили: "Богданові" 25 чи 26 років. А це збігається зі загальновідомим віком рідного брата провідника ОУН(б). Він народився 1919-го!

Заради справедливості, варто додати, що історики віднайшли і два інших псевда «Богдана»: «Богданчик» та «Іван».

Восени 1943 року "Богдан" (інші псевда - "Богданчик", "Іван") керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б). Остання була підзвітна Миколаївському проводові, який очолював "Директор".

За зв'язок між "Богданом" і "Директором" відповідала Яковлєва Домна. Вище за "Директора" в організації стояв "Юрко" - це псевдо знаного діяча ОУН і УПА Василя Кука. Він перебував на чолі Крайового проводу з центром у Дніпропетровську. Завданням №1 для "Богдана" (до речі, улюбленця "Директора") стала пропаганда серед молоді ідей організації.

Робота мололдіжки ОУН на Миколаївщині та Херсонщині.
Читаємо далі дослідження Володимира Ковальчука. Отже, агітація серед юнаків і дівчат була для ОУН на Миколаївщині пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стала потреба у нових людях. Спершу, після перевірки ідеологічних засад, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики чи листівки, які регулярно постачалися зі Західної України.

Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство мусив скласти присягу на вірність ОУН.

У жовтні чи листопаді 1943 року "Богдан" "засвітився" у замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами (Яковлєв, Чухліб, Хвиля) заїхали у село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися у хаті Ніни Яковлєвої, до них завітав поліцейський разом зі старостою села - далеким родичем Яковлєва - і запропонував "підняти руки вгору".

Як тільки почався обшук, "Богдан" блискавично вихопив у поліцейського гвинтівку, а Хвиля вистрілив тому в голову (потрапив у вухо). Після цього підпільники порозбігалися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН, "Богдана" посилають керувати підпіллям у Баштанський район, оскільки воно там постійно "пробуксовувало". Новий провідник розгорнув бурхливу діяльність.

Активність "Богдана" так вразила керівника Миколаївської округи ОУН(б) Павла Микитенка, що він на допиті у НКВС зарахував того до "найбільш небезпечних індивідів", а власне Баштанський район охарактеризував як "найбільш заражений націоналізмом" на Миколаївщині.

"Богдан" оселився у селі Піски. Новий провідник проживав в оселі дівчини Моті. Ця круглолиця, 18-20-річна "низенька брюнетка" (за іншим джерелом - "блондинка") жила у верхній частині села "з боку плавнів". Вона входила до гуртка жінок села на чолі з Галею Боровик, які симпатизували оунівцям.
Богдан Бандера - перший праворуч у другому ряду.

Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього "Богдана". Ось яким він запам'ятався колезі: 

"25 років, західняк, усю його сім'ю репресувала радянська влада, нелегал."

В інших протоколах допитів читаємо: 

"...на вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене". Продовгувате бліде обличчя, очі сіро-голубі, ніс прямий, вуха великі, зуби криві. "Богдан" був досить "язикатий" і тому від нього Павло Микитенко дізнався чимало цікавого про Херсонську округу. "...був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, "живим в руки не здасться."

Увагу привертала і деяка дивакуватість поведінки нового керівника ОУН Баштанського району. За спостереженням того ж Микитенка, Богдан Бандера носив "завжди розстібнуте" сіре пальто, вбирався у темно-синій костюм, а штани його постійно були "по коліна у грязюці". Ходив він повільно, "по-дівочому, маленькими кроками, "... руки розведені у боки, долонями від себе, пальці рук завжди розчепірені й постійно рухаються".

Де похований Богдан Бандера
Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади — з німецької на радянську. Тому керівник СБ "Роман" наказав спорудити криївки, щоб керівний актив зміг там перебути важкі дні. За даними Олександра Яковлєва, Богдан Бандера теж копав один з "бункерів" — біля села Мар'янівка. На початку березня він оселився у криївці ("ямі") за 8 км на схід від села Піски.

У таких "ямах" керівники миколаївського (і баштанського, зокрема) підпілля сподівалися пересидіти зміну влад, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів.

"Богдан" рекомендував вступати до ЧА і підшуковувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні "боївки". Зрештою, "заколотники" сподівалися спрямувати і тих, і тих воювати на Волинь у складі УПА.

Багатьох турбувало земельне питання. "Богдан" обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для "індивідуального користування".

З Богданом Бандерою у криївці також переховувалися підпільники села Піски — Яковлєви Олександр, Домна і Мотрона, Романенко, Тихоненко, Чухліб та інші. Любомир Аліман ("Борис") носив до сховку продукти і білизну. Втім, за два-три дні цей прихисток виявили німці. Зав'язалася перестрілка. "Семена" було вбито, а "Борис" кудись пропав. Повстанці втекли. Якийсь час переховувалися у скирті соломи.

Підпілля Миколаївщини дуже потерпіло від березневої радянської масакри (різанина, — ред.). Зокрема, за нез'ясованих обставин полягли його керівник "Директор", заступник Павла Микитенка "Микола". А сам Микитенко, "особисто знайомий" з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВС, але вже в лютому 1945 "за зраду Батьківщини" отримав 10 років виправно-трудових таборів.

За підрадянської дійсності підпілля ОУН(б) на Миколаївщині "посипалося" як картковий будинок. Так, тільки підпільник Кононов на слідстві НКДБ назвав 98 відомих йому оунівців у Дніпропетровській та Миколаївській областях, у тому числі керівників Дніпропетровського крайового і Миколаївського обласного проводів.

Закінчення життєвої стежки Богдана Бандери, за переказами очевидців, настало у березні — квітні 1944. За спогадом мешканки Піски Тамари Задираки, який наводить миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев, "Богдана" випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, котрі перебували у селі на відпочинку. Це сталося 11 чи 12 березня:

"Коли він забіг у сад, вояки його обступили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками - казав, що не німець і просив здати його у комендатуру. Я стояла приголомшена наче громом. Мені на пам'яті став мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців.

Кажу їм: "Він же не німець!", а вони: "Ти його знаєш?". "Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці", -, кажу їм.

Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: "Я Богдан, я українець із Львова" - і невдовзі помер".

Богдана Бандеру поховали на городі Тамари Задираки. А перед тим, як його труп засипати землею, жителі села Піски ... зняли з нього одяг.

Чітких офіційних документів, які б розставили усі крапки над "і" у цій історії, так і не виявлено. Залишилося лише декілька непрямих документальних свідчень. Богдан Бандера лаконічно згаданий у протоколі допиту Олександра Яковлєва від 30 травня: "За чутками - вбитий". А 28 червня 1944 року начальник 4-го відділу "Смерш" 3-го Українського фронту зазначив, що "Богдана" на Миколаївщині немає.

За даними архіву КДБ, у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів. Отже, ОУН діяли на території Херсонщини ще у 50-ті роки. 

Джерело інформації https://kherson.rayon.in.ua/topics/563096-bogdan-bandera-brat-stepana-banderi-yakiy-keruvav-molodizhnoyu-merezheyu-khersonskoi-okrugi-oun

субота, 23 грудня 2023 р.

22.12.1953 – у м. Шампейн у США померла Валентина Радзимовська, засновниця української школи фізіологів та біохеміків, професор кількох українських інститутів. Ув’язнена у справі Спілки визволення України. Народилася у м. Лубни на Полтавщині 1886.

У ніч з 5 на 6 січня 1919 року в київській квартирі в будинку 30 по теперішній вулиці Олеся Гончара зібрались троє чоловіків: один військовий і двоє цивільних. Зібралися таємно, бо ціль була висока - Україну рятувати. Метод для тих часів пропонувався звичайний - військовий переворот... Хто ж забезпечив змовникам прихисток? Донцов пише: "сиділи у Р-х, у кабінеті хазяйки при чорній каві". Під цим шифром приховано ім'я приват-доцентки кафедри фізіологічної хімії Київського університету Валентини Радзимовської... Постать Радзимовської надійно затерта радянською владою, і навіть ті наукові установи, де вона працювала, майже не зберегли пам'яті про її внесок. Лише за незалежної України поодинокі розвідки почали повертати її ім'я в контекст історії медицини та історії Київського університету. Валентина народилася 1886 року в невеликому маєтку поблизу Лубнів на Полтавщині, у сім'ї українського шляхтича Василя Яновського. Матір'ю її була Любов Яновська - письменниця, громадська діячка, майбутня членкиня Центральної Ради. Уже навчаючись у Лубенській жіночій Олександрівській гімназії, Валентина (чи Віля, як її звали близькі) вступила до гуртка Революційної української партії. Під час навчання на природничих курсах Лохвицької-Скалон у Петербурзі вона брала участь у петербурзькій Українській громаді разом з Дмитром Дорошенком, Валентином Садовським, Павлом Кратом та іншими. Поки що не вдалося знайти документи, що б свідчили про політичну неблагонадійність Валентини Яновської в Російській імперії, але навчання в Петербурзі не склалося, імовірно, саме через цю "надмірну громадську діяльність. Додалася й особиста причина: палка й пристрасна Валентина завагітніла й мала терміново одружуватися зі своїм київським коханим – учителем історії Іваном Радзимовським. Так Валентина опинилася в Києві, а потім і в обійсті свого свекра-священника Василя Радзимовського в селі Северинівка поблизу Таращі. Там вона народила близнюків - Євгена та Ольгу. Хресним батьком Ольги був Дмитро Донцов. Потроху відходячи від пологів, Валентина поверталася до навчання, поступила до Вищих жіночих курсів у Києві. У Київ також переїхала Любов Яновська - і почала гуртувати навколо себе український рух. Долучилася до української справи й донька: вступила до УСД-спілки, Просвіти. Після арешту Дмитра Донцова Радзимовська з чоловіком підтримували його, а після визволення - організували йому виїзд з імперії до Європи. У 1913 році Валентина Радзимовська склала іспити на ступінь лікаря. Однією з перших жінок вона почала працювати асистенткою на медичному факультеті Київського університету. Вона була правою рукою Олексія Садовеня, декана факультету та завідувача кафедри фізіологічної хімії, як тоді називали біохімію. Доводилося й заробляти приватною лікарською практикою. З початком Першої світової війни Радзимовська долучилася до праці у військових шпиталях. У 1916 році вона почала викладати й у Фребелівському вчительському інституті, де тоді працювала видатна педагогиня та феміністка Софія Русова. Лишень почалася Українська революція, то Валентина кинулася у вир подій. Усі деталі довелося за радянських часів приховувати, але тодішні газети зберегли головне. У квітні 1917 вона ввійшла до ради Українського жіночого союзу. У липні балотувалася до Київської міської думи від блоку УРСДРП та УПСР. У вересні була обрана заступницею голови Київської української ради, а в березні 1918 – очолила її. Паралельно брала участь в Першому з'їзді представників вищих шкіл України, хоча й як гостя. Коли ж стався "гетьманський переворот", Радзимовська його не сприйняла. Зустрівши Донцова, накинулася на нього: "Це Ви гетьмана робили?" Імовірно, на цьому вона й залишила відкриту участь у політиці. Проте вдома в неї продовжували збиратися опозиційні гетьману діячі УНР: Петлюра, Лоський, Садовий. Попри невдоволення діями Донцова, Радзимовська переховувала його від військ Директорії у квартирі своїх родичів Балінських у Колегії Павла Ґалаґана А в той січневий вечір 1919 року дозволила змовникам планувати переворот у себе вдома. Нема сумнівів, що вона усвідомлювала всі політичні наслідки цих перемовин. І в часи революції, і пізніше політичне чуття Радзимовську не підводило. За 10 років по тому вона вже була професоркою Київського інституту народної освіти, головою Науково-дослідної кафедри педології, заступницею голови Медичної секції ВУАН, викладачкою Медичного інституту. І тут на перешкоді її науковій кар'єрі став арешт: слідчий ОДПУ шукав, як її прив'язати до справи "Спілки визволення України". Низка ув'язнених науковців дали покази проти Радзимовської. Зараз уже неможливо встановити, чи дійсно Сергій Єфремов кинув образливу репліку "дурна баба", а чи її вигадали "свідки" під натиском тиску репресивних органів. Часи були мізогинні. Радзимовська всі 7 місяців арешту вела бій з репресивною системою. Кожні її покази – логічно структуроване доведення хибності звинувачень. Хочете пов'язати мене з "українським угрупованням" Медінституту? Так дивіться, мою кандидатуру на професора підтримували російськомовні Стражеско й Чаговець, а "українці" Ярослав і Удовенко були проти.

 Джерело інформації https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/02/10/162382/


понеділок, 18 грудня 2023 р.

5 (18) грудня 1908р. народився Косач Юрій Миколайович - український письменник-емігрант. В усі часи і в усіх народів з митцями, які не вгодили владі, або розправлялися фізично, або, в кращому випадку, змушували покидати Батьківщину. "Унікальною" в цьому плані є Україна і українська культура. Адже не знайдеться, певно, ще однієї такої держави, де б інтелігенція впродовж столітть повинна була працювати без підтримки власної країни і часто навіть всупереч її офіційній політиці.

Яскравим прикладом такої конфронтації між владою і мистецтвом є український літературний процес ХХ століття. Саме в 30-ті роки цієї кривавої доби тоталітарна система винищила цвіт вітчизняної культури, заливши кров'ю новітнє національне Відродження. І тільки небагатьом пощастило уникнути неминучих репресій, емігрувавши на захід. Б. Лепкий, В. Винниченко, Ю. Клен, І. Багряний, В. Барка та інші талановиті письменники були змушені назавжди залишити Батьківщину. Але виїжджали не лише окремі митці, із комуністичного "раю" втечею рятувалися цілі родини. Сумної долі вигнанців не уникли і представники одного з найславетніших родів в українській культурі - роду Драгоманових-Косачів. Ользі Косач-Кривинюк та Ізидорі Косач-Борисовій, яких від смерті врятувала лише слава їх геніальної сестри Лесі Українки, під час війни дивом вдалося перебратися до Праги, де жила ще одна Косачівна - Оксана Косач-Шимановська. Жодна з сестер більше ніколи так і не побачила України. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в Авсбурзі (Німеччина), її внуки живуть у Росії - сім'я старшого сина Михайла Кривинюка, та у Канаді - сім'я молодшого сина Василя Кривинюка. Оксана Косач-Шимановська померла у Празі в 1975 році, її донька, теж Оксана, проживала в Німеччині, внуки живуть у Швейцарії. Ізидора Косач-Борисова померла у 1980 році у м. Піскатавей (США), донька Ольга з дітьми живуть в Америці.

Дуже непросто, неоднозначно і багато в чому трагічно складеться життя ще одного племінника Лесі Українки - талановитого, але незаслужено забутого письменника, сина молодшого брата геніальної поетеси Миколи Косача, Юрія Миколайовича Косача. Адже варто лише окреслити географію його життєвого шляху, аби уявити собі що ця людина бачила і пережила: Україна, Польща, Чехословаччина, Австрія, Німеччина, Франція, Америка - це тільки країни, в яких Косач проживав, навчався і працював досить довгий час. А скільки ще таких країв, де він побував, подорожуючи, чи у пошуках роботи, і роботи не тільки літературної. В історії літератури, певно, не багато знайдеться письменників, які б перепробували себе у стількох професіях, як це було з Юрієм Косачем. Був він і вантажником, і будівельником, лісорубом і маляром, чистив вікна висотних будинків і був прибиральником у готелі, працював робітником на суднобудівних верфях і сам водив баржі в Каліфорнії, шукав золото в лісах Аляски і служив конторським клерком та друкарем у великих містах. Сам письменник зізнався, що інколи доводилося працювати по 14-16 годин на добу, щоб потім мати змогу займатися тим, до чого справді прагнув і мав талант. Окрім власне літератури (де Косач виявив себе в усіх родах: прозі, поезії, драматургії), він активно працював як перекладач, літературознавець, критик, публіцист. Але коло його інтересів не вичерпувалося лише літературою - Юрій Миколайович також цікавився історією, політологією, соціологією, як усі Косачі мав хист до малювання, володів непоганим музичним смаком.

Народився майбутній письменник 5 грудня 1908 р. у селі Колодяжне, дитинство його минуло на Волині. З 1918 року Косач навчається у Львівській українській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році вступає на правничий факультет Варшавського університету. На студентські роки припадає початок активної громадської і літературної діяльності Юрія Косача. У 1928 році він стає секретарем студентської організації "Партія українських державних націоналістів" і членом культурно-освітнього товариства "Основа". У 1927 році вперше були надруковані поезії Юрія Косача у луцькому часописі "Українська громада". В 1928 році починається активна співпраця молодого письменника з авторитетним і популярним львівським журналом "Літературно-науковий вісник" Д. Донцова. З червня 1929 року оповідання та вірші Косача друкуються у ще одному львівському часописі "Нові шляхи" (редактор А. Крушельницький). А на початку 1931 року з'являється і перша книга письменника - збірка оповідань "Чорна пані". Вихід дебютної книжки співпадає з трагічними подіями в житті Юрія Косача. На початку лютого 1931 року його і ще семеро юнаків за антидержавну націоналістичну діяльність арештовує польська поліція. Молодих патріотів тримають у луцькій в'язниці 17 місяців, аж до суду, який відбувся 5 грудня 1932 року. Юрію Косачу, як головному звинуваченому, було винесено вирок - 1 рік ув'язнення, але оскільки він уже відсидів значно більше зазначеного терміну, то був звільнений відразу в залі суду. Проте через кілька місяців справу було направлено до люблінського суду, який, повторно розглянувши всі обставини, збільшив строк ув'язнення Юрію Косачу до 4-х років і позбавив громадянських прав на 5 років. Отримавши таку звістку, Косач, не чекаючи повторного арешту, 1 травня 1933 року нелегально залишає країну. Саме з цього року починається емігрантська одісея письменника, яка триватиме до кінця його життя.

Рятуючись від в'язниці, Юрій Косач опиняється спочатку в Чехословаччині. Проживав деякий час у Празі: працював в історичному архіві і вивчав архітектуру в Карловому університеті. Пізніше перебрався ще далі - до Франції. Тут також жив у столиці - відвідував лекції в Сорбонні і паралельно працював простим робітником. У цей час Юрій Косач пише багато нових творів. Уже з 1933 року починається активна співпраця письменника з діаспорними і західноукраїнськими виданнями: "Розбудова нації" (Прага), "Ми" (Варшава), "Самостійна думка" (Чернівці), "Назустріч", "Дзвони" (Львів). У ці роки одне за одним з'являються окремі видання творів письменника. У 1934 році виходить друга книга Косача - історична повість "Сонце в Чигирині", а в наступному - дебютна збірка поезій "Черлень". Саме за дві останні книги Юрію Косачу було присуджено у 1935 році ІІ премію Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка (премія ТОПІЖ). Окрилений успіхом та визнанням, письменник інтенсивно і плідно працює. У 1936 році паризьке видавництво "Лесин дім" випускає другу поетичну збірку Косача "Мить з Майстром". Невдовзі виходить велика повість "Дивимось в очі смерті". В цьому ж році з'являється книга літературних нарисів "На варті нації" та кілька розділів історично-пригодницького роману "Затяг під Дюнкерк". Врожайним для письменника видався 1937 рік: окремою книгою виходить повість "Чад", за нею збірки оповідань "Клубок Аріадни", "Тринадцята чота", "Чарівна Україна". За три останні збірки Юрій Косач отримує, на цей раз, уже першу літературну нагороду ТОПІЖу за 1938 рік. Цей рік став знаковим для усієї творчості письменника, адже з'явилася перша його драма - сатирична комедія "Кирка з Льолею", саме з цього твору починається блискучий драматичний доробок автора, який у підсумку налічуватиме більше 20-ти п'єс. Перша його драматична спроба мала великий успіх - комедія отримала І премію ТОПІЖу на драматичному конкурсі за 1938 рік, і тоді ж була поставлена талановитим режисером Володимиром Блавацьким на сцені театру ім. І. Котляревського.

Порівняно з ранніми творами Юрія Косача, у збірках кінця 30-х років уже значно менше бухливого, декларативного юнацького пафосу, що був притаманний молодому письменнику. Немає вже того казково-епічного (фольклорного) всезагального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства і героїзму. Письменник відчутно еволюціонує, з'являється певний життєвий і літературний досвід. Теми боротьби, непокори свавільному ворогу і владі, прагнення справедливості і свободи для кожної людини і народу вцілому не зникли і не могли зникнути з творчості Юрія Косача. Просто до розробки цієї тематики письменник підходить більш врівноважено і навіть прагматично. Очевидно, свою роль тут відіграли нещасливі події у житті самого автора: півторарічне ув'язнення, суд, потому вимушена еміграція за кордон, поневіряння по чужих країнах. Усе це нещадно перекреслило юнацькі мрії та ідеали, з якими входив у літературу Юрій Косач. Усе більше і більше його нові твори набирають сумного, а подекуди й похмурого забарвлення.

Еміграція і вплив західноєвропейської літературної традиції значно урізноманітнили літературний доробок Косача не лише в художньо-мистецькому плані (насамперед на рівні стилю і поетики), відчутно розширився й ідейно-тематичний, географічний діапазон його творчості. Усе більше і більше з'являється творів, присвячених українцям, які з тих чи інших причин залишили Батьківщину і живуть тепер у Чехословаччині, Угорщині, Австрії, Німеччині, Франції. Емігранти не втрачають надії повернутися в сильну, незалежну Україну і на майбутнє такої держави вони продовжують працювати за кордоном (оп. "Клубок Аріадни", "Роковини", "Ківі-Ківі", "Чемпіон імперії", повість "Чад" та ін.). Прикметно, що письменник не розділяє своїх героїв на українців радянських, галицьких, польських - вони всі представники одного народу. Емігранти-українці, куди б не закинула їх доля, не втрачають свого коріння і завжди усвідомлюють, "чиїх батьків вони діти". Характерно, що і в історичних творах, яких чимало у доробку Косача, письменник часто зображав співвітчизників, що так, як і він, були змушені колись жити поза Батьківщиною. Це і Хмельницький на службі у французького короля (романи "Затяг під Дюнкерк" та "Рубікон Хмельницького"), царський посол у Відні - Андрій Розумовський (оп. "Вечір у Розумовського"), український дворянин-вигнанець у Празі, Савич (оп. "Молодість Савича") та ін. Окрім мистецького значення, історичний доробок Юрія Косача має велику пізнавальну вартість - письменник користувався матеріалами багатьох закордонних архівів і бібліотек, які більшості українським авторам були недоступні. До того ж, Косач завжди обирав теми і події мало знані і малоопрацьовані в літературі, що робило його письменником-першовідкривачем багатьох забутих сторінок вітчизняної історії. Показуючи в минулому свого народу, як і в творах з сучасного життя, героїчні, визначні постаті, які стояли в центрі вагомих суспільно-політичних подій, автор таким чином уводить Україну у світовий культурно-історичний процес, відводячи їй гідне місце в спільноті європейських держав.

Під час війни, в період окупації України ні-мецькими військами, Юрій Косач повертається на Батьківщину. Це був 1943 рік - 10 років письменник поневірявся по чужих країнах. Львів, у якому поволі відроджувалося культурне життя, радо зустрів ще одну талановиту людину. В 1943-44 роках Косач працює в редакції часопису "Львівські вісті". Також у 1943 році виходить роман письменника про події напередодні війни 1948 року "Рубікон Хмельницького". В березні цього ж року на сцені львівського теат-ру відбувається прем'єра історичної драми Юрія Косача "Облога", вистава була гарно сприйнята пуб-лікою і пройшла у переповнених залах 47 раз. У кінці 1944 року письменник був заарештований карною поліцією і відправлений у німецький концентраційний табір, де мало не загинув у каменоломнях. З табору Косача звільнили лише наприкінці війни. Отримавши свободу, письменник кілька місяців живе в Австрії, потім перебирається до Західної Німеччини. Саме в цей час бере відлік повоєнна українська еміграційна література - утворюється МУР (Мистецький Український Рух), біля витоків якого стояв також і волинський письменник Юрій Косач. Цей період надзвичайно плідний для Косача-літератора. Юрій Миколайович був членом правління МУРу, неодноразово головував на засіданнях, постійно виступав із доповідями, літературно-критичними оглядами. В цей час письменника багато друкують - одна за одною з'являються його книги новел "Ноктюрн бе-моль" (1945 р.), "Запрошення на Цитеру", "Чудесна Балка" (1946 р.), повість "Еней та життя інших"(1946 р.), уривки історичного роману "День гніву" (журнал Арка 1948 р.) В ці роки Косач написав також чимало драм, з яких були інсценізовані трагедії "Ворог" (1946 р.), "Зозулина дача" (1947 р.) та комедія "Ордер" (1948 р.), постановка якої набула найбільшого розголосу у тодішніх глядачів. Драма, що висміювала негативні риси тогочасної української еміграції - безпринципність, пристосуванство, лихварство, підлабузництво (мова у п'єсі йшла про ордер на прожиття, який випрохували емігранти у влад, що послідовно змінювали одне одну - німецька, радянська, американська). На противагу схвальним відгукам, багатьма глядачами драма була зустрінута досить різко і навіть вороже. Нищівна сатира "Ордера" надзвичайно дратувала деяких емігрантів, що впізнавали у героях самих себе. Серйозно духовні проблеми еміграції та емігранта Юрій Косач філософськи осмислює у великій повісті "Еней та життя інших", яка стала чи не найкращим прозовим твором письменника повоєнного періоду.

Після того, як було розформовано табори для переміщених осіб, МУР автоматично розпався - письменники роз'їжджалися по світу. У 1949 році Юрій Косач назавжди переїжджає до США. Як і кожен емігрант, змушений заробляти на життя важкою фізичною працею, але не кидає і працю літературну - активно співробітничає в діаспорній періодиці: газетах "Громадський Голос", "Українські вісті", "Укра-їнське життя" та ін. З 1959 по 1963 роки Юрій Косач редагує журнал "За синім океаном", який видавався в основному на кошти самого письменника. Це був солідний літературно-мистецький часопис, коло інтересів якого охоплювало культурне життя материкової України, української діаспори і всього світу. В своєрідній програмі цього журналу сказано: "Ми щасливі тим, що засновником праці нашого видання була, є і буде боротьба за мир на нашій планеті, за дружбу всіх народів світу, за кращу долю розкованої і творчої людини... В нашій полеміці ставилися питання критичного аналізу і переоцінки найдавнішого і недавнього нашого минулого, проблеми взаємин еміграції і Батьківщини, позитивної програми українського зарубіжжя, національної культури, врешті проблеми світогляду і становища української людини на тлі генеральних ідей і суспільних рухів у цілому світі" [1,27-29]. Окрім численних публікацій у періодиці, окремих видань у США в Юрія Косача вийшло небагато. Це, зокрема, дві невеличкі збірки поезій "Кубок Генімеда" (1958 р.) та "Золоті ворота" (1966 р.), книга історично-культурних нарисів "Від феодалізму до неофашизму" (1962 р.) та повість "Сузір'я Лебедя" (1983 р.). Після хрущовської відлиги, коли залізна завіса, яка відділяла СРСР від усього іншого світу трохи ослабла, Юрія Косача почали запрошувати на Батьківщину. Перший раз письменник приїхав на Україну у 1964 році з нагоди 150-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Відтоді Косач побував у Радянському Союзі більше десяти разів. У поїздках по Україні письменника обов'язково супроводжували переодягнуті агенти КДБ, людей з якими спілкувався Косач попереджали, щоб вони ні про що у нього не розпитували і не розповідали багато про себе. З середини 60-х років твори Юрія Косача починають друкувати і на материковій Україні. Його поетичні та прозові добірки, есе, критичні статті з'являються в журналах "Вітчизна", "Всесвіт", "Дніпро", "Жовтень" та ін. У 1966 році, після довгої перерви, виходить перша книга письменника на Батьківщині - збірка поезій "Мангатанські ночі", через 10 років - збірка новел з життя українських емігрантів у Латинській Америці "Лиха доля в Маракайбо", у 1980 році - друга поетична збірка "Літо над Делавером". У 1987 році вийшла остання прижиттєва книга автора "Володарка Понтиди". У багатьох творах останніх років, особливо поетичних, відчувається туга автора за Україною, її славним минулим, природою і гостре неприйняття американської дійсності з її тісними, задимленими вуличками, дріб'язковою метушнею і вічною гонитвою за доларом.

В останній своїй збірці Юрій Косач з сумом напише:

Умру я, може, в стороні чужій,
Хоча Дніпро шаную над усе,
Однак мене в далекий край, у вирій мій
На лезі блискавиця занесе.
З вітрами й громами
Я житиму на тій землі моїй
Але не тут
Де тільки смертна тиша.

Десять років тому 11 січня 1990 року Юрія Миколайовича Косача не стало. Останні роки жив він надзвичайно скромно, якщо не сказати бідно, помер самотній, майже забутий і як людина, і як письменник. Похований у місті Пассеїк (штат Нью Джерсі, США).

Велика мрія Косача - "щоб його єдиний син побачив Батьківщину своєї сім'ї, вклонився могилам рідніх" так і не збулася, Юрій Юрійович Косач на Україну ніколи не приїздив.

Джерело інформації https://osvita.ua/vnz/reports/history/4752/

неділя, 17 грудня 2023 р.

17 грудня 2014р. у Львові померла Стефа́нія Миха́йлівна Шабату́ра - українська мисткиня-килимарка, багаторічна політична арештантка радянських часів, член Української Гельсінської групи. Донька Ганни Шабатури.

Стефанія Шабатура народилася 5 листопада 1938 року в селі Іване-Золотому Тернопільської області. Батько Стефанії Шабатури загинув на війні. Мати Анна — знана народна художниця та майстриня.
Закінчила Львівське художнє училище (1961) та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1967).

Працювала художницею в текстильній промисловості. Проєктувала і ткала гобелени й брала участь у численних виставках, зокрема в Республіканській виставці-ярмарку 1971 в Києві. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

Член Спілки художників України у 1969—1972 рр.

Брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала самвидав. У 1970 році разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Була членом Української Гельсінської групи. Співавтор листів і звернень до міжнародних і радянських організацій.

12 січня 1972 року КДБ заарештував С. Шабатуру за підозрою в «антирадянській діяльності» (разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим, В'ячеславом Чорноволом).

5 березня 1972 року на засіданні правління Львівської організації Спілки художників України С. Шабатуру виключили зі СХУ.


Стефанія Шабатура та Володимир В'ятрович, вересень 2011 року.
Того ж року її засудили у Львові за «антирадянську агітацію і пропаганду» за статтею 62 частини 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Термін покарання відбувала в жіночому концтаборі ч. 3—4 (Мордовська АРСР), на засланні — у селі Макушино Курганської області.

Брала активну участь у протестних акціях в'язнів.

КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури.

2 грудня 1979 року закінчився термін заслання Стефанії Шабатури і вона повернулася в Україну. Мешкала у Львові під адміністративним наглядом. У кінці 1980-х рр. була активісткою Львівських організацій «Меморіалу» та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ.

Протягом 1990—1995 рр. була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради. Саме рада цього скликання 3 квітня 1990 року ухвалила рішення здійняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. Прапор урочисто підняли депутати Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун.

З 1991 року була головою Марійського товариства «Милосердя».

Померла 17 грудня 2014 року в 76-річному віці у Львові. Була похована 19 грудня на полі 67 Личаківського цвинтаря.
Вікіпедія.

17 грудня 1877 року народився Дани́ло Михайлович Щербакі́вський, етнограф, археолог, музейний діяч.

Данило Щербаківський – видатний історик українського мистецтва, музейний діяч і етнограф. Утім, його трагічна доля донині залишається мало знаною серед більшості наших співгромадян. Талановитий вчений був доведений до самогубства політикою більшовицького режиму.
Данило народився 17 грудня 1877 року в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії (нині Житомирська область). Мати рано померла, тому сина виховував батько. Як людина високоосвічена й патріотична, член Старої київської громади, до якої належали передові тодішні українські патріоти, тому ж навчав і Данила.

Освіту хлопець здобував у середньому загальноосвітньому закладі – Київській третій гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Після вступив до Університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.

У 1902-му розпочалася тісна співпраця з Миколою Біляшівським, який очолював Київський художньо-промисловий та науковий музей. Для цього музею Данило збирав витвори народного мистецтва. Тоді ж вийшла і перша праця молодого науковця – “Бібліотека Вишневецького замку”.

За два роки Данило Щербаківський отримав доручення від археологічного товариства й направився на розкопки територією України. Та того ж року був мобілізований на строкову службу й відправлений на Кавказ. По поверненню працював викладачем історії в Умані.

У 1910-му Щербаківський переїхав до Києва й влаштувався штатним працівником Історичного музею та очолив історичний і етнографічний відділи. Данило відвідав чимало українських міст, містечок, сіл – збирав нові матеріяли, які згодом впорядкувалися в десятки тисяч експонатів музею. Для вивчення новітнього розвитку музейної справи науковець відвідав понад 30 европейських музеїв.

Початок Першої світової війни змусив покинути музейну справу. Щербаківського мобілізували до російської армії. Брав участь у бойових діях на території Галичини. Але й там дослідник намагався уберегти від знищення унікальні галицькі твори народного мистецтва. Зібрані експонати відправляв до Києва.

До Києва Данило повернувся в 1917-му році. Майже одразу поринув у суспільно-громадське життя. Він був одним із співзасновників Української Державної Академії Мистецтв. Там же викладав Історію українського та народного мистецтв.

За часів Української революції Данило Щербаківський неодноразово рятував від загибелі цінні архівні документи та експонати. У той час його можна було побачити з возиком в руках, на якому старанно складені цінності, і він вивозив їх до безпечного місця. Колекціонери також зверталися із проханням до Данила взяти на зберігання цінні речі.

Саме тоді розпочалася вакханалія грабунків і знищення предметів мистецтва, ініціаторами якої виступали агітатори-більшовики. Навесні 1919 року “червоні” видали указ про націоналізацію всіх приватних колекцій. За цими документами навіть бібліотеки не можна було мати. Усе намагалися загарбати собі у так званий комісаріат освіти.

Такі дії призвели до знищення тисяч унікальних, цінних історичних і культурних надбань. Вилучені у власників цінності лежали звалені на подвір’ї просто неба – дощ, сніг, експонати гинули від погодних умов та людської недбалості.

Щербаківський знав про це і як науковець тяжко переживав втрату унікальних історичних надбань. З чого було зрозуміло й інше: знищення української історії, культури та мистецтва – це знищення українського народу як нації. Офіційною мовою стала російська, а потрапити за ґрати можна було тільки через те, що в домі був портрет Тараса Шевченка.

Водночас розпочалося вилучення цінностей із храмів та церков. Коштовні метали – золото та срібло – конфісковувалося, чекісти не гребували нічим. Ікони, ризи, здирали срібне оздоблення з Євангелія, обдирали все до чого могли дістатися. Водночас із музеїв вилучали історичні мистецькі речі часів Хмельницького та Мазепи.

Щербаківський з однодумцями як міг противився тим грабункам, але сили були надто нерівні. Та Данило не здавався, у 1923 році домігся повернення до України понад п’яти тисяч експонатів. Вони були переміщені до Київського історичного музею (після смерти Данила їх забрали назад до московії, а що не змогли – розтрощили на друзки).

Окрім зібрання й охорони історичних пам’яток Щербаківський багато часу приділяв науковій діяльності. Він разом із Біляшівським розумів, що народна творчість – це особливе мистецтво, яке також потребує охорони й впорядкування. Данило опублікував чимало праць і збирався написати ще багато.

Серед науковців Данило Щербаківський мав авторитет та славу відданого улюбленій праці патріота. Це й стало підґрунтям його загибелі.

Після Біляшівського (пішов з посади через хворобу) на посаду завідувача музею прийшов колишній чекіст Андрій Винницький, який сам себе призначив на цю посаду. Він навіть не мав середньої освіти, а в музейному мистецтві й поготів. Його накази й розпорядження часто не піддавалися розумінню. Він не бачив і не хотів чути, як безцінні скарби точить шашіль, міль і миші. Зібрані чималі кошти на дезінфекцію приміщень десь поділися. На постійні скарги Щербаківського махнув рукою. І чим далі, тим гірша ситуація складалася в музеї.

Окрім того, відвідавши чимало українських міст і побачивши на власні очі винищення культурної спадщини, Щербаківський написав статтю “Культурні цінності в небезпеці!”, намагаючись у такий спосіб привернути увагу громадськості. Але дарма, ніхто навіть не помітив той відчайдушний крик.

Зрозумівши, що всім байдуже, Щербаківський вирішив вдатися до радикальних дій і привернути увагу резонансною подією. Як спосіб протесту обрав самогубство.

Написавши кілька листів друзям, у яких описав неможливість співпрацювати з таким режимом, покінчив із собою 6 червня 1927 року (кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра). В останньому листі написав:

“Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу”.

Поки тіло не було знайдене, Винницький звинувачував Данила у втечі за кордон.

Смерть Щербаківського сколихнула громадськість, викликала низку хвилювань, але на тому все закінчилося. За кілька років він став ворогом народу й могилу на території Лаврського музейного заповідника зрівняли із землею.

Тільки у 1960-х його ім’я почало виринати із забуття. У 1997 році відновили могилу. А в 2016-му в Києві на Нивках з’явилася вулиця Данила Щербаківського.

Наукова спадщина вченого збереглася тільки фрагментарно – понад 40 опублікованих праць і кількадесят рукописів, що донині знаходяться у 9-му фонді Інституту археології НАН України. Чимало з його робіт вилучили та знищили чекісти, тож вони втрачені назавжди.

Джерело інформації 
https://uain.press/blogs/1133087-1133087