3 квітня 1921р. московити повідомили про розгром у Кременчуцькій губернії Повстанського комітету на чолі з отаманом Квашею (на Чигиринщині) та загону отамана Бистрицького, у Полтавській губернії "ліквідували залишки збройних загонів отаманів Марусі, Чорного та Шибана" на Пирятинщині.

Про отамана Олександра Квашу з уст його правнука.

Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.

У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.

Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.

Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.

Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.

Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.

Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгород­ньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.

21 травня, 2020ІСТОРІЯ

Про отамана Олександра Квашу з уст його правнука

Світлана Орел

Роман Коваль, а за ним й інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку історії Холодного Яру досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Один з них мій одноклясник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Кваша був одни із холодноярських отаманів. Загинув від рук більшовицьких карателів, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Ось що розповів В. Кваша.

 

У селі Розлива (Кіровоградська область) жили Мирон – коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти: Михайло – мій прадід, загинув у 1914 році на війні; Григорій – офіцер царської армії, після поразки революційних подій був в Польщі, доля невідома; Олександр – холодноярський отаман; Василь – усе життя працював у колгоспі; Оксана доживала віку в селі Турії; Зіновій – коли почались репресії, змінив ім’я на Богдан і втік в Росію, де прожив до 80-річчя, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім’ї, помер у 1983 році.

Усі мали освіту, Григорій юридичну, Богдан вчився у Златопільському зоотехнікумі.

Зіновій-Богдан Кваша у молоді роки. (Фото із домашнього арxіву Віталія Кваші)

Дякуючи Р. Ковалеві, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фотографії видно, що він був дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїздив в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.

Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богданові 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата Богдан відразу ж втік до Росії під іншим ім’ям, зупинився у Москві і навчався там у сільськогосподарській академії. А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 1920-ті роки він не говорив взагалі. Дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять увесь „Кобзар” (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.

Ось так він уникнув репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван очолював групу працівників Державного політичного управління, які їздили до „Чорного Ворона” з пропозицією здатися. Про Івана Богдан не хотів взагалі нічого говорити.

Активісти національно-патріотичних організацій запропонували виготовити пам’ятну дошку двом отаманам, О. Кваші та Ларіонові Завгород­ньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному реґіоні. Правнук Л. Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.

Так і не встановлена меморіяльна дошка.

О. Квашу вбили підступно (про це є у книзі Р. Коваля), виманивши його ніби на підмогу побратимам. На місці трагедії побував І. Кваша, мабуть, для ідентифікації тіла, а може, й був у загоні Пасеки (керівник операції зі знищення отамана) від самого початку. Чекісти кілька днів возили тіло отамана по селах, щоб продемонструвати, яка сильна і непереможна радянська влада, а златопільська районна газета „Штурм” опублікувала статтю „Забито отамана банди Квашу”.

До речі, ми так і не знаємо де поділи тіло отамана Сашка. Можливо, десь у архівах про це є? Але більше всього, що чекісти десь закопали його, щоб ніхто не знав. Думаю, Іван знав де брат закопаний, але вони ворогували, то він навіть матері так і не сказав… 

Джерело.http://svoboda-news.com/svwp/

3 квітня 1990р. над будинком Львівської міської ради урочисто піднято Український національний прапор, освячений перед тим у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра.

У цей день, 3 квітня 1990 року, на сесії Львівської міської ради, депутати першого демократичного скликання під головуванням тодішнього міського голови Богдана Котика ухвалили історичне рішення підняти жовто-блакитний прапор на будівлі міської Ратуші. До того Український стяг майорів над Львовом 72 роки тому, й підіймали його Січові стрільці.

Варто нагадати, що у 1990 році Україна була ще УРСР, правили нею комуністи і підняття Українського національного стяга сприймалося в Києві як «акт місцевої самодіяльності». До речі, перше за радянських часів публічне підняття українського прапора теж відбулося у Львові. 26 квітня 1989 року на площі Ринок під час велелюдного мітингу, присвяченому третім роковинам Чорнобильської катастрофи, один із активістів Товариства Лева підняв жовто-блакитний український прапор з вишитим на ньому золотим тризубом.

Лікар Ярослав Хомин з м. Косів. За допомогу УПА 10 років таборів...

Лікар Ярослав Хомин (шостий зліва угорі) серед політв`язнів.

Фото зроблено у Краснодарському краї Росії на засланні. Фото було вислане на пам`ять синам. http://ounuis.info

В 1943 р., директором Косівської лікарні та хірургом призначений асистент Львівського медінституту Ярослав Хомин. В 1950 р. Ярослав Хомин, за допомогу повстанцям, засуджений на 10 років Гулагу (реабілітований в 1954 р.).

http://surgery.if.ua

Цей день в історії УПА — 3 квітня.

Підпис: «Командир Тактичного Відтинку УПА «Хмара» (Петро Мельник – сидить унизу в чорній формі) і окружний провідник ОУН «Борис» (праворуч від «Хмари в пілотці») з групою повстанців». Додаткова інформація  Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 63 1946 р. http://ounuis.info.

1943 рік

Біля села Тодоровичі на Львівщині загін УПА-Захід знищив 27 радянських партизанів.

В одному з сіл Дубновського району на Рівненщині повстанці знищили голову сільради.

1946 рік

Під час сутичок із загонами МВД у селах Ферліївка (сучасне Андріївка) і Чернилява на Львівщині загинули 5 підпільників.

1947 рік

У селі Матвіївці на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені завідувач відділу райкому КП(б)У, уповноважений міністерства заготівель, поранено секретаря райкому КП(б)У. Дільницю спалено, здобуто кулемет, 6 гвинтівок та інше озброєння.

У сутичках із загонами МВД у селах Фельштин (сучасне Скелівка) і Яйківці на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Лишня на Тернопільщині. У бою знищений один військовий, під час прориву загинув один повстанець.

Рій сотні «Басейн» УПА-Захід вступив у бій з опергрупою МВД біля села Чижки на Дрогобиччині. Знищений один військовий, двох поранено. При відступі застрелився воїн УПА, який отримав важке поранення в ногу.

1949 рік

На Львівщині повстанці знищили голову сільради в селі Будьків та голів колгоспів у селах Павлів і Рогізно.

У сутичці з загоном МВД у селі Хидновичі на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

На Дрогобиччині повстанці знищили пересувну кіноустановку в селі Підпечери та поранили начальника гарнізону по охороні залізничних мостів у селі Микуличин.

1950 рік

Під час зіткнень із опергрупами МВД у райцентрі Стрий і селі Березина на Дрогобиччині загинули надрайонний провідник ОУН Петро Друль – «Бор» та ще троє підпільників.

1953 рік

У сутичці з пошуковою групою МГБ у селі Грабівка на Станіславщині загинули колишній командир сотні «Змії» УПА-Захід Микола Корж – «Сокіл», кущовий провідник ОУН Антін Жолобчук – «Галайда», зв’язкова Меланія Рибій, ще двоє отримали смертельні поранення.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Вбиті повстанці. "Фото з Косівського архіву КГБ"

Підпис: «Фото з Косівського архіву КГБ».

Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 62

http://ounuis.info

3 квітня 1918 р.у с. Ломівка народився Олесь Гончар (с. Ломівка біля міста Дніпро) видатний Український письменник, громадський діяч.

Олесь Гончар із сім’єю. Джерело: www.dnipro.libr.dp.ua

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи. У 1933 року підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики, а в 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

Добровільно пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. У грудні 1945 р. демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла в 1946 р. у журналі «Вітчизна». Восени 1948 р. світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» – «Злата Прага». Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати – українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. На відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, з роману випливає, що Європа близька для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з перестарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, із словацькими селянами та мешканцями чеських містечок.

Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів О.Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 р. вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Помер О.Гончар 14 липня 1995 р. у Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Цікаві факти з життя письменника

1. Любив творити зранку

Олесь Гончар зазвичай твори писав зранку – приблизно з 10 до 14 години. Замикав на ключ двері кабінету, відключав телефон, а коли хто письменника в цей час шукав, то домочадці відповідали, що його немає вдома. Якщо з тих чи інших причин не випадало попрацювати за письмовим столом, О. Гончар журився: «Ляснув день». Перешкод траплялося чимало — з’їзди, засідання, депутатські обов’язки, спілчанські справи... Тож, повернувшись додому, письменник щоразу намагався надолужити згаяне. І називав це «каторгою на творчих галерах» (щоденниковий запис від 23.11.1980).

Письменник був не з тих, хто пише романи щорік, після написаних за три роки «Прапороносців», він створив за майже 30 років вісім романів. Постійно удосконалював свої тексти, правив навіть надрукований твір. Відтак, друге видання, третє – всюди є відмінності, порівняно з початковим журнальним варіантом.

2. «Собор»: 20 років заборони

Роман «Собор» був опублікований у 1968 pоку тричі – у журналі «Вітчизна» та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Книжку швидко розкупили та прочитали мільйони читачів, які високо оцінили цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». «Основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя», – зауважив у своєму, поширюваному у Самвидаві, єсеї «Собор у риштованні» Євген Сверстюк.

Перші рецензії на роман були схвальні, та невдовзі комуністична система розпочала нещадну критику і твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття. Олесеві Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом інакодумства.

3. Відмовився писати неправду

Олесь Гончар заслужив у суспільстві славу людини моральної й совісної. Свого часу компартійна система планувала за допомогою його творчості розправитися зі своїми ідеологічними противниками. Письменнику запропонували написати роман про Українську повстанську армію – обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав «так, як треба». Олесь Гончар відмовився: «Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу!»

4. Захищав письменників

У 1965 р. Олесь Гончар спробував заступитися за шістдесятників під час перших репресій проти них. ЦК Компартії України у 1966 р. сформував комісію, що мала розгромити книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «О.Т.Гончар відмовився, брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив», – записав у щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Очевидно, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців, бо окремі компартійні діячі вимагали й арешту письменника.

Насправді О.Гончар захищав Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника та інших літераторів, що виступали проти тоталітарної системи. «Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав», –

писав поет Борис Олійник.

Після хвилі арештів української інтелігенції, він написав у щоденнику: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! 

За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

5. Під наглядом і цензурою

Олесь Гончар жив під постійним наглядом спецслужб і не раз чекав арешту. Страждав від радянської цензури.

Перший сильний удар з боку цензури і радянської критики чекав письменника ще після публікації його твору «Модри Камінь», новела з’явилася в друкованому вигляді до «Прапороносців». У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем і громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Роман «Подорож до Мадонни» вийшов під іншою назвою – «Твоя зоря». Йому заперечили: у нас, мовляв, одна дорога – до комунізму, а не до якоїсь там Мадонни. Довідавшись про це, Гончар згадав сумну історію із «Собором» і мусив змінити назву.

Оточення двох радянських лідерів – Хрущова, потім Брежнєва – натякало О.Гончареві, щоб він написав про цих господарів Кремля художній твір. Або принаймні вивів їх на кількох сторінках одного з романів. Письменник встояв перед важкими спокусами поповнити численні лави владних підлабузників і згаданих осіб у його творах годі шукати.

6. Літературний заповіт

Головним літературним «брендом» О.Гончара вважалися «Прапороносці». Однак у щоденнику залишився такий запис письменника: «Січовик заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю». Цей своєрідний заповіт Олесь Гончар склав у січні 1982-го.

7. Підтримав перший Майдан

У жовтня 1990 року українські студенти на Майдані Незалежності у Києві оголосили голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті».

Серед протестуючої молоді була онука О. Гончара – Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив їм свою підтримку. «Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу – ось наші вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими».

8. Вийшов із компартії

Письменника вразив цинічний глум і насмішки народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність із протестувальниками Олесь Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії, чимало з них робили це також прилюдно.

Наступного, 1991-го, письменників опитували: «Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?». Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву О.Гончара про вихід із партії.

9. Вітав незалежність України

О.Гончар дуже позитивно сприйняв ідею референдуму про проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити з себе тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов'язував великі надії на відродження української нації.

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

При використанні матеріалів веб-сайту посилання на www.memory.gov.ua 

Командир вишкільної сотні «Бігун» - Микола Кончук (Копчук) Відбув 25 років каторги, але прожив 92 роки.

Село Яворів.http://ounuis.infoДодаткова інформаціяАрхів ОУН в УІС - ЛондонФ. 30, оп. 3, од. зб. 95, од. обл. 45

2 квітня 1921р. у с. Церківна (Болехівський р-н) народився Курило Василь Олексійович - член ОУН, вояк УПА, правозахисник, в'язень московських концтаборів.

КУРИЛО ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ (нар. 02.04.1921, с. Церківна Болехівського р-ну Івано-Франківської обл. 

Учасник національно-визвольної боротьби, член ОУН. Розповсюджував самвидав.

Василь народився в багатодітній селянській родині. 1939 закінчив ґімназію. Два роки на-вчався в духовній семінарії в Станіславі (нині Івано-Франківськ). З 17-ти років будучи в підпіллі ОУН, заочно навчався на літературному факультеті Подебрадського університету (Чехословаччина), та війна перешкодила його закінчити.

1941р. пройшов юнацький військовий, пропагандивний і медичний вишкіл ОУН, улі-тку 1942 в с. Мізунь склав присягу як член ОУН. Під псевдонімом «Орест» служив в УПА як пропагандист, працював у підпільних редакціях і друкарнях по різних селах і криївках (Мізунь, Пшеничник, Новоселиця, Тязів, Сільце, Чорнолісці, Яблінка), друкував на циклостилі та друкарських машинках листівки, брошури, ґазети, журнали, був техніч-ним керівником відділу пропаганди.

Восени 1946р. захворів на туберкульоз легенів. По дорозі до поліклініки, під час напа-ду повстанців на потяг, «сліпою» кулею поранений у ліву ногу, зламав руку і вдарився головою, у зв'язку з чим все життя страждав від головного болю. Медсестра, яка супрово-джувала Василя, влаштувала його на операцію в Станіславській лікарні як «бідного хлопчину з села». Лікувався в підпільному госпіталі в передмісті Майзлі, де й заарештований 07.11.1946р. Після тяжких катувань засуджений 27.02.1947 у Станіславі за ст. 54-1, 54-11 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі.

Відбував покарання в таборах Комі АРСР (Ухта, Ветлосян, з 1949 – Воркута), де працював у кам'яному кар'єрі, у пральні, а здебільшого фельдшером. Тяжко хворів, було, що важив 43 кг. Мав номер 1Ф864. Брав участь у повстанні на 29-й шахті (Воркута) 25.07 – 01.08.1953 під гаслом “Свободу нам — вугілля Батьківщині” з вимогами зняти замки з бараків, звільнити малолітніх, старих і жінок, не водити на роботу в наручниках, скороти-ти робочий день до 8 годин та ін.. 

Повсталих розстріляли з кулеметів, установлених на вежах. Загинуло 376 в’язнів, сотні поранено. Василь був перекинутий у 10-й табір, згодом у 32-й і 19-й. 

Брав участь у роботі підпільної «ОУН-Північ» (Любачівський, Степан СОРОКА, Омелян Пришляк та ін.), яка збиралася перенести свою діяльність в Україну. 1956, з викінченням терміну, випущений на заслання. Тим часом закінчив медичну школу при госпіталі у Ветлосяні за фахом фельдшер і педіатр. Працював фельдшером у карному таборі Мульда.

23.10.1957р. Василь звільнений. Пропозицію залишитися працювати на Півночі не прийн-яв. Де б не питав роботи в рідному краю, місцеві чиновники казали, щоб повертався, звідки приїхав. Два роки жив у селах Львівської обл. без прописки. 

Одружився, є сини Орест 1959р.н. і Володимир 1962р.н.. Нарешті 1959р. Василя прописали в с. Лопатин як хворого на тиф, щоб його можна було законно поховати.

Одужавши, працював у медпункті в м. Броди, потім у с. Щуровичі. 1963р. раптом осліп. Рік лікувався у Львові, Києві, в санаторії в Ірпені. Вдалося відновити 70% зору, проте став інвалідом другої групи. 

Працював завмедпунктом у с. Трійці Радехівського р-ну, педіатром у с. Оглядів цього ж району. У лютому 1974р. Василя скеровують до Львівського медінституту на курси масажистів, звідки був звільнений як колишній політв'язень. Однак як слабому зором вдалося влаштуватися масажистом у 8-й лікарні Львова.

Тим часом Василь вже був знайомий з художником і етноґрафом Іваном Гончаром, з лікарем Миколою ПЛАХОТНЮКОМ, зі львівськими шістдесятниками. Усі ці роки він розмножував (з допомогою другої дружини Надії) і широко розповсюджував документи, які привіз із Півночі, та літературу самвидаву (твори І.ДЗЮБИ, В.МОРОЗА, Є.СВЕРСТЮКА, В.ЧОРНОВОЛА, М.Брайчевського та ін.), збирав і розповсюджував ін-формацію про політичні переслідування, зокрема, священиків, про руйнування церков, пам’ятників. Упорядкував машинописну збірку матеріалів під назвою "Прометей", до якої ввійшли вірші Василя та нарис про роки ув'язнення «Трикутник смерті», а також праці Юрія Клена "Прокляті роки", Святослава Галицького «Кличу живих», О.Кузьми "Листопадові дні".

30.01.1980р. Василь був заарештований у Львові, звинувачений у проведенні антирадянсь-кої агітації і пропаганди за ст. 62, ч. 2 КК УРСР, засуджений 14.07.1980р. до 10 р. позбав-лення волі в таборах особливого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпеч-ним рецидивістом. Карався у відомому “таборі смерти” ВС-389/36 (сел. Кучино Пермської обл.) разом з І.КАНДИБОЮ, М.ГОРИНЕМ, С.СКАЛИЧЕМ, О.ТИХИМ та ін..

Будучи майже сліпим та хворим на серце й печінку, мусив працювати (мив підлогу в коридорі). У вересні 1985 переведений на безкамерний режим, а в січні 1986 – у табір суворого режиму в тому ж Кучино.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.02.1987 66-літнього Василя помилувано, а не відбуті 2 р., 10 міс. і 16 днів замінено умовним покаранням з виправним терміном 3 ро-ки. Звільнений 14.03.1987. Повернувся у Львів, де перебував під адміністративним наглядом аж до кінця терміну. Чотири рази на місяць представник міліції провіряв, як він живе, хто його відвідує, куди він ходить і т. ін. Жив на мізерну пенсію.

Василь опублікував спогади про В.СТУСА, О.ТИХОГО, Ю.ЛИТВИНА, В.МАРЧЕНКА.

Помер 1.05.2004р., Похований у Львові.

Бібліоґрафія:

I.

Незабутня зустріч (В. Стус) // Нескорена нація.— Львів.— 1992.— № 2.

Зустріч у в’язниці (О. Тихий // Нескорена нація.— Львів.— 1992.— № 13.

Вистраждане і пережите // Нескорена нація.— 1997.— № 33.

II.

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1981, 8-7.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 57.— С. 57.

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 3-68, 3-204, 4-8.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з В.Курилом 20.01. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1121316223&w

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 368–370. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113914008&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 359–360; 2-е вид.: 2012 р. – С. 403–404. 

Автор. Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. 13.06.2002. Останнє прочитання 10.08.2016.

Джерело.http://museum.khpg.org/index.php?id=1113914008 та календар УПА (Літопис УПА) на 2021р.

2 квітня 2005р. помер Папа Римський Іван Павло ІІ. (Кароль Юзеф Войтила) "Вчора - тобі вже не належить, завтра — непевне, тільки сьогодні - є твоїм», казав святий Папа Йоан Павло ІІ. Кожен день нашого життя - особливий і неповторний.

Кароль Юзеф Войтила - народився 18 травня 1920 року в місті Вадовіце у Польщі. Батько, який теж називався Кароль, був поручником і працював у військовій адміністрації. Мати Емілія (дівоче прізвище Качоровська) виховувала дітей і займалася домашнім господарством. Всього у сім'ї було троє дітей.

— Кароль мав старшого брата Едмунда та сестричку, яка померла ще немовлям (більше відомостей про неї не збереглося). Едмунд, старший від Кароля на чотирнадцять років, після закінчення у 1930 р. медичного факультету Ягеллонського університету, працював лікарем у м. Бєльсько-Бяла і під час епідемії скарлатини помер, заразившись від своїх пацієнтів.

Дитинство у Кароля було важким: коли йому виповнилося заледве дев'ять років, померла мати, і тому сім'я харчувалася або у сусідів, або в дешевій їдальні. Доводилося сутужно... Проте хлопець добре вчився і ріс приязним та товариським. Навчаючись у загальноосвітній школі, Кароль разом з батьком та групою однокласників вперше взяв участь у паломництві на Ясну Гору в Ченстохові. Батько виховував його у релігійному дусі, і він швидко став міністрантом.

Після закінчення школи 1930 року Кароль вступив до гімназії. Хлопець одразу звернув на себе увагу чудовими успіхами з усіх предметів. Він наполегливо вивчав іноземні мови, особливо латинську та грецьку. Однокурсники згадують, що Кароль був дуже побожним і багато часу приділяв молитві — знаходив час для розмови з Богом навіть на перервах. Хлопець брав активну участь у житті парафії і був багаторічним головою Товариства Пресвятої Діви Марії. Тоді ж Кароль захопився театральним мистецтвом. Він почав вчащати до аматорського театру, який виконував здебільшого спектаклі грецьких та польських класиків. Окрім того, хлопець прекрасно декламував літературні твори, отож побував на багатьох конкурсах.

1938 року Кароль Войтила складає "на відмінно" випускні іспити і разом з батьком переїжджає до Кракова. Цього ж року розпочинає студіювання на факультеті філософії Ягеллонського університету. Здібний юнак не тільки добре навчається, але й охоче бере участь у авторських вечорах літераторів-початківців. Юнак захопився поезією, і з-під його пера виходять Бескидські балади", а згодом — поема "Давид — ренесансний псалтир", присвячена пам'яті матері. Не забував він і про театр. Спектаклі за участю Кароля мали непоганий успіх.

Та мирне життя незабаром скінчилося. 1 вересня 1939 року розпочалася II Світова війна. Вся країна була у вогні, і Кароля разом з батьком теж не оминула доля біженців. Вони покинули Краків та пішки дійшли аж під Сан. Невдовзі знову довелося повернутися до Кракова, і Кароль записався на другий курс факультету філософії та польської філології. Проте через місяць гестапо заарештувало багатьох професорів, і навчання на цьому припинилося. За кілька місяців Кароль нарешті влаштовується на роботу: спочатку кур'єром у магазині, а з кінця 1940 до 1944 року працює робітником на фабриці Solvay у Кракові (на печатках у каменоломнях, пізніше — в цехах фабрики). Після роботи таємно продовжує грати у спектаклях, знайомиться з багатьма провідними акторами того часу. Літературу теж не залишає: пише драми "Йов" та "Ієремія" за біблійним сюжетом.

І ось Кароля чекає нове випробування — 1941 року помирає 62-річний батько. Юнак дуже важко пережив його смерть. З 1942 по 1944 рр. Кароль таємно вивчає богослов'я в Краківській семінарії і 9 листопада 1944 року отримує нижчі свячення з рук майбутнього кардинала Адама Стефана Сапеги. З того часу переховується від гітлерівців, бо не один раз вони намагалися вивезти семінаристів до концентраційного табору, кількох навіть розстріляли. Після війни Кароль продовжує навчання на факультеті богослов'я і 1 листопада 1946 року отримує священиче рукоположення. На першій святій Месі були присутні всі його друзі по театру. Кароль думав працювати на Батьківщині, проте Боже провидіння розпорядилося по-іншому...

Через кілька днів здібного священика скеровують на навчання до Риму, і через два роки інтенсивних студій він здобуває докторський ступінь з богослов'я. Незабаром Кароля призначають вікарієм парафії с. Нєговіци, неподалік Кракова. Парафіяни до сьогодні згадують завжди гідного священика, який терпеливо вислуховував їх та допомагав у післявоєнній скруті. Кароль Войтила не тільки дбав про релігійне життя своєї парафії, але й організовував із молоддю постановку спектаклів у аматорському театрі. Невдовзі отримує призначення на парафію св. Флоріана у Кракові. Тут навчає студентську молодь релігії, організовує Молитовні групи Живого Розарію, працює в Богословському Товаристві Кракова. Король самотужки опановує нові іноземні мови, поповнює свої знання з філософії та богослов'я. Будучи настільки зайнятим, він все-таки знаходить час для театру й літератури — пише нові поезії та драми. 1950 року опубліковує цикл поезій "Пісня про блиск води", закінчує драму "Брат нашого Бога". До речі, у 1997 році за цією драмою відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі зняв однойменний фільм. Одночасно Кароль пише наукові праці з філософії та богослов'я, етики й моралі, а у 1954 році отримує професорське звання.

Але Кароль не тільки вміє працювати — він любить і вміє відпочивати. Тепер усьому світові відомі його захоплення: подорожі у гори, гірські лижі, каяки... Власне, під час однієї такої мандрівки з молоддю та колегами на каяках Кароль Войтила отримав звістку про своє призначення єпископом-помічником у Кракові.

Будучи владикою, він пише книгу "Любов і відповідальність", яка не раз перевидавалась багатьма мовами світу. Одночасно і далі продовжує самотужки вивчати іноземні мови. У 1962-1965 роках єпископ Войтила бере участь у II Ватиканському соборі. Він радо приймає постанови собору і втілює їх у життя.

1 січня 1964 року Кароль Войтила отримує титул архієпископа Краківського. Він активно проповідує у різних містах Польщі, веде радіопередачі з Ватикану.

Одним із пріоритетів його душпастирської праці стає участь мирян у житті Церкви. Хоча діяльність архієпископа мала лише релігійний характер, проте це не подобалось комуністичному режимові: на початку 1967 року архієпископ Кароль Войтила разом із кардиналом Стефаном Вишинським не змогли поїхати на єпископський синод до Риму, оскільки влада ПНР відмовила їм у видачі паспортів.

28 червня 1967 року архиєпископ Кароль Войтила отримує титул кардинала і розпочинає період ще інтенсивнішого служіння Церкві та вірним. Це була нелегка праця, оскільки влада всіма силами перешкоджала Церкві у виконанні її місії. Коли у вересні цього ж року знову відмовлено було у видачі паспорта Стефану Вишинському, кардинал Войтила на знак солідарності також не поїхав до Риму. Наприкінці 60-х років кардинал активно працює в різних Конгрегаціях Римської Курії, публікує свої праці з філософії, моралі, етики й богослов'я в "l'Osservatore Romano" та інших часописах. Кароль Войтила веде діалог з представниками інших віросповідань, відвідує католиків у Канаді, Німеччині, Франції, Австрії та багатьох інших країнах. Виходить у світ нова книга Кароля Войтили "Особа і дія". Кардинал багато подорожує та багато працює, але все-таки знаходить час на подорожі й... навіть часом грає з молоддю у футбол.

У 1975 році кардинала Войтилу призначено головою Комісії в справі апостольства мирян у Польщі, а також головою Комісії в справах католицького віровчення. Він надалі багато пише, працює на різних кафедрах Католицького Люблінського Університету, подорожує.

І от у вересні 1978 року несподівано помирає недавно обраний Папа Іван Павло І. Кардинал Войтила разом з польськими єпископами їде до Риму на похорон та конклав. А 16 жовтня 1978 року весь світ довідується, що 264-им Папою став Краківський митрополит кардинал Кароль Войтила, який прийняв ім'я Іван Павло II.

Усі свої зусилля Святіший Отець спрямував на втілення заповіді Христа: "Ідіть і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" (Мт. 28, 19). Ще на початку свого понтифікату Іван Павло II сказав: "Настав час, аби римські єпископи — Папи - стали не тільки наступниками, але й послідовниками святого Петра, який, як відомо, ніколи не сидів спокійно, а весь час перебував у дорозі".

Новий Папа зламав усі стереотипи: він займається не тільки суто церковними справами, а відкриває Католицьку Церкву для діалогу зі всіма людьми доброї волі. Папа зустрічається з керівниками православних і протестантських Церков, з юдеями та мусульманами, віруючими й невіруючими. Папа пише пастирські листи, енцикліки, працює над новою редакцією католицького катехізису, здійснює місіонерські подорожі... Іван Павло II побував з візитом більше, ніж у 200 країнах п'яти континентів. Загальна відстань його подорожей становить понад 1000000 кілометрів. Подумати тільки: Папа зміг обігнути земну кулю більше 25 разів !!!

Іван Павло II багато працює. Його робочий день триває 17 годин. Папа проводить аудієнції, канонізує та беатифікує, звершує Богослужіння, зустрічається з вірними: єпископами, священиками, молоддю, сім'ями... Але напружену працю перервала трагедія — 13 травня 1981 року на площі св. Петра в Римі на Папу здійснено замах: Алі Аджа стріляв у Святішого Отця. Весь світ переживав і молився — поранення було досить небезпечне, але після важкої операції Іван Павло II одужав. "Це було чудо, — сказав Папа, — і я знаю, кому я повинен бути вдячним. Одна рука тримала пістолет, але керувала кулею інша". Після лікарні Папа зустрівся у в'язниці з Алі Аджею і простив йому.

Пройшовши довгий курс реабілітації, Іван Павло II і далі інтенсивно працює. Він веде діалог там, де тривають воєнні конфлікти (Балкани, Ближній Схід, Перська затока), зустрічається з хворими, допомагає країнам, які потерпають від голоду та стихійних лих. У 1994 році американський часопис "Time" оголосив Папу людиною року. Тоді ж відомий Італійський журналіст Вітторіо Мессорі видає книгу про Івана Павла II "Переступити поріг надії", яка перевидавалася великими тиражами різними мовами світу, в тому числі й українською. Незважаючи на хвороби і свій похилий вік (Папі вже виповнився 84 рік), він невтомно трудиться на ниві Господній і сіє слово Боже у людських серцях.

Після падіння комунізму Папа відвідує постсоціалістичні держави Східної Європи, в тому числі й колишні республіки Радянського Союзу: Литву, Латвію, Естонію, нещодавно — Грузію.

І ось віруючі нашої Батьківщини теж дочекалися достойного гостя, про приїзд якого так давно просили Господа Бога: 23 — 27 червня 2001 року Іван Павло II відвідав з візитом Україну. Він прийшов не для того, щоб правити — він прийшов служити, не наказувати — а молитися, не вивищувати себе — а обнадіювати інших. Він прагне всім людям, незалежно від мови, народності та віросповідання, нагадати про духовні цінності, від яких залежить розквіт і добробут суспільства.

18 травня 2004 року, Святішому Отцеві виповнилося 84 роки. В історії папства, він знаходиться на третьому місці, за тривалістю понтифікату – 25 років і 9 місяців.

Джерело.http://promin-lubovi.narod.ru/public/7/pub7st2.htm

Блаженнійший Патріарх Йосиф Сліпий в Ноттінгамі 1970 р.

Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф.30, оп.2, од.зб.10, од.обл.5

23 травня 1970 р.

http://ounuis.info

Цей день в історії УПА − 2 квітня.

фото. Під час Шевченківського Здвигу в Ноттінгамі. Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф.30, оп.2, од.зб.10, од.обл.2

23 травня 1964. http://ounuis.info

1943 рік

У селі Седм’ярки на Волині загін самооборони знищив 12 німців, ще 8 поранено. У бою загинули 6 повстанців. Жертвами німців стали 30 мешканців села (вбиті або спалені разом із своїми хатами).

1944 рік

Біля села Кам’янка на Львівщині повстанці захопили чотирьох радянських парашутистів.

Рейдова група УПА-Північ біля села Мигалки на Житомирщині була оточена загоном МВД. Протягом всього дня тривав бій, лише з настанням темряви повстанці змогли розділитися на три загони і прорватися до переправи через річку Тетерів. У бою загинув один із командирів групи «Лисогір» (був важко поранений і підірвався гранатою).

1946 рік

Сотня «Лебеді» УПА-Захід у селі Пациків на Станіславщині атакувала дільницю винищувального батальйону. Знищені 5 бійців, четверо поранені, двох захопили в полон. 

Здобуто два кулемета й 4 автомата. Вся дільниця знищена і спалена.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Старі Мости на Львівщині. Загинули четверо підпільників.

У засідці біля села Зелена на Станіславщині сотня «Гуцули» УПА-Захід знищила легковий автомобіль, у якому перебували 4 офіцери МВД.

Під час сутичок із загонами МВД у селах Бутині, Великі Мости, Дубини і Германів на Львівщині загинули 13 повстанців, серед них – районний провідник ОУН Михайло Піщур – «Лютий».

У селі Воневичі на Станіславщині підпільники знищили командира винищувального батальйону.

У бою з опергрупою МВД біля села Веринь на Львівщині чота УПА-Захід знищили 8 військових. У перестрілці загинули двоє повстанців.

1948 рік

Під час сутички із загоном МГБ біля села Бунова на Львівщині загинув надрайонний провідник Євген Смук – «Клим», член окружного проводу Володимир Кунанець – «Інгул» та охоронець.

Загони підпільників спалили міст військової залізниці біля села Спас на Станіславщині, клуб у селі Передмірка на Тернопільщині та будівлі колгоспу в селі Мільча Мала на Рівненщині.

Біля райцентру Болехів на Станіславщині повстанці знищили двох радянських активістів.

1949 рік

У сутичках із загонами МВД у селах Завій (Станіславина), Монастирець (Дрогобиччина) та Трибухівці (Тернопільщина) загинули 6 повстанців.

Під час облави в селі Погар на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Краснянський – «Ріка» та ще троє підпільників.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Ярослав Лесів. із збірки "Серце, буди!". Варто прочитати та пам'ятати....(біографія)

Вихід із підпілля Української Греко-Католицької Церкви, 25-річчя якого ми відзначатимемо, тісно пов’язаний з ім’ям отця Ярослава Лесіва. Багаторічний політв’язень, член Української Гельсінської Спілки, голова Комітету легалізації УГКЦ, поет. За душпастирське служіння, тісно переплетене з громадською діяльністю, Євген Сверстюк порівнював його з о. Маркіяном Шашкевичем.

Оповідь про Ярослава Лесіва можна почати, не називаючи його «отцем», бо він ввійшов в історію, ще не маючи священичого сану. З молодих літ випускник Івано-Франківського фізкультурного технікуму провадив підпільну боротьбу за самостійність. «Він познайомився з моїм батьком, коли йому ще не було двадцяти, і Михайло Дяк побачив у Лесіву майбутнього борця за Україну та завербував його в організацію «Український національний фронт», яка, насамперед, ставила собі за мету незалежність держави будь-якими методами, в тому числі і через збройне повстання. Хоча в часи брежнєвського тоталітаризму це було неможливо, така могутня була імперська машина. За участь в Українському національному фронті Лесів отримав перших 6 років тюрми», - розповідає Олесь Дяк, голова Комітету увічнення пам’яті о. Ярослава Лесіва. Тоді ж арештували лідера УНФ Дмитра Квецка, самого Михайла Дяка та поета Зеновія Красівського.

Відбувши реченець, Ярослав Лесів вийшов на волю і ще активніше долучився до національно-визвольного руху. Йому забороняють вчителювати, отож чоловік береться за ремесло столяра. Водночас стає одним із перших членів Української Гельсінської спілки. Зі слів Олеся Дяка, Лесів не пробув на волі навіть півроку. Другого разу його «взяли» нібито за зберігання наркотиків. Цікаво, що у вироку було зазначено: «За зберігання наркотичних речовин без їхнього фізичного вживання». Справу вміло сфабрикували ограни КГБ.

«І тоді він народився як поет. Більшість зі своїх віршів Ярослав Лесів написав в одиночній камері, де відбував реченець. В тій камері цілодобово горіло світло. Йому зіпсували зір. Я його пам’ятаю у великих окулярах, він далі, ніж десять метрів, вже не бачив», - пригадує Олесь Дяк.

Ярослав Лесів ввійшов в історію радянських таборів як людина, яка тримала протестне голодування 192 дні. Як наголошує Олесь Дяк, причиною цієї акції було бажання Лесіва, аби фальшивий вирок замінили на справжній, де вказали би, що він заарештований за незгоду з тоталітарним режимом і участь у національно-визвольній боротьбі.  Після такої політичного голодування в тюрмі Ярослав Лесів отримав 5 років таборів суворого режиму.

У тюрмах і таборах Лесів народився не лише як поет, але й як священик. Зі спогадів дружини, Орисі Лесів, ще під час першого арешту Ярославові у Володимирській в'язниці наснився сон. У горах, біля сільської церкви йому з неба впала ікона. З одного боку була зображена Богородиця з Ісусом на руках, а з іншого – було написано: «Не великими будьте, а святими». Ярослав Лесів ще тоді вирішив, що стане священиком.

Після виходу на волю він навчався в підпільній семінарії владики Павла Василика. Єпископ таємно рукоположив Лесіва на священика. Як згадує син, Тарас Лесів, батько почав відправляти вночі у своїй хаті, по могилах повстанців, січових стрільців, біля капличок, разом із вірними відвідував святі місця, організував хресний хід на Ясну Гору в с. Гошів. Він був першим, хто служив Літургії у ще незареєстрованій церкві святої Параскевії в Болехові. КГБ стежив за ним і знав кожен його крок.

У 1989 році група вірних на чолі з Ярославом Лесівим виїхала до Москви – домагатися легалізації Української Греко-Католицької Церкви. «Отець ініціює протест на Арбаті. Він переконав делегацію, що час заявити Європі і світу, що українська Церква живе і крокує до легалізації. З ним з Франківщини поїхало близько 30 мирян.  Декого я знав – прості, несміливі люди. Та сила і потуга Лесіва перекрила їхні сумнів і боязливість. Протестували з допомогою голодівки, у руках – плакати. Усі події тоді фільмувалися, тому їх не могли затримати. Цей факт з життя о. Лесіва згодом вплинув на Леоніда Кравчука, коли голова Комітету легалізації УГКЦ приїжджав до першого Президента з вимогою повернути Церкві її майно», – розповідає Олесь Дяк.

Отець Ярослав Лесів мав вплив не лише на парафіян, але й відомих політиків і громадських діячів. Одним із його щирих побратимів був голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл. Саме завдяки цій дружбі о. Лесів став співзасновником Української Гельсінської спілки. «Я був не раз свідком їхньої бесіди, - пригадує Олесь Дяк. – Мене вражало, наскільки такий сильний політик, як В’ячеслав Чорновіл, потребував зустрічі і спілкування з Лесівим – його позитивної енергетики. Чорновіл навіть пропонував отцю Ярославу зайняти посаду заступника голови обласної ради. Отець віджартовувався, що він навіть владикою не може бути, бо жонатий,  а тим паче – вести політичну діяльність, бо вже посвятив себе Богові. Натомість В’ячеслав Чорновіл не раз мусів вислухати від священика серйозні зауваги щодо своєї політики. Отець Лесів мав вплив на нього своєю духовною міццю  і незборимою думкою про незалежність. Ми їздили також в гості до Івана Геля. Товаришував о. Лесів і з Юрієм Шухевичем, головою Українського Конгресового Комітету Америки Юрієм Нестерчуком, політичним діячем з Чикаго Йосипом Бараником, художником Опанасом Заливахою (в творчості цього шевченківського лауреата є портрет о. Лесіва), духовно був близький до Євгена Сверстюка. Ці люди формували спільноту Ярослава Лесіва», - каже Олесь Дяк.

У фатальний день 9 жовтня 1991 року отець Ярослав Лесів повертався машиною з Києва, де він зустрічався з Леонідом Кравчуком. Зі слів Олеся Дяка, мова тоді йшла про пришвидшення процесу леґалізації УГКЦ та повернення церковних споруд громадам. У селі Павлівка на Івано-Франківщині за нез'ясованих обставин отець загинув у ДТП на 47-му році життя. Болехівська районна й Івано-Франківська обласна прокуратури справу швидко закрили. Рідні досі не вірять, що це був трагічний випадок.

«Мене обрали головою Комітету увічнення пам’яті о. Ярослава Лесіва, - каже Олесь Дяк. – В межах цього проекту в перші роки вийшла друком книжка його віршів «У небі пісня обірвалась». Це майже повне поетичне видання, передмову до якого написав Євген Сверстюк. Саме тоді він поставив о. Лесіва в один ряд з Маркіяном Шашкевичем як поетом і священиком».

«В морі неопублікованої поезії ми досі не помічали його скромної творчості, але, коли читаємо його збірку, віднайдемо не одну поетичну перлину», - пише Є.Сверстюк. Невдовзі Комітет зняв художньо-музичний фільм про отця Лесіва, який записали на Львівському ТБ. 50-хвилинна стрічка мала назву «Знову повертаюся додому». 

Вірші о. Ярослава Лесіва просякнуті Україною, але без патріотичного пафосу:

Я родом із зелених гір,

Що Птоломей назвав Карпати.

Я з кременю, води і зір,

Приречений любити і страждати.

І щира дяка Богу за усе,

Що пережите із тобою.

Карпати – вічний наш Ковчег,

І Україна в муках родить Ноя.

А ось фрагмент вірша, присвяченого Ліні Костенко:

Не раз заплакав я над нею –

Над Чураївною твоєю,

І забувалось власне горе,

І думи рвалися, як море

Із зболених моїх грудей

Крізь заборони до людей.

І ще:

Осінь – це коли жовкне листя, 

Золотіє душа

І дуже кусаються оси.

«Для мене це шедевр короткої лірики», - каже упорядник віршів Олесь Дяк.

Олесь Дяк врешті пригадує: «У 1976 році був похорон мого батька. Вони з о. Лесівим були не просто щирі друзі з юних літ, але й однодумці в боротьбі за незалежність. Прощатися з татом прийшли лише два побратими, інші сиділи по тюрмах. Був Михайло Горинь і о. Ярослав Лесів. Горинь сказав, що після похорону він напевно піде «попід руки» з кагебістами на нове відбування. То був дуже важкий час, але на похорон прийшло багато людей. Ярослав Лесів нічого не казав, але перед тим, як запечатали гріб, поклав батькові на груди кетяг калини, перев’язаний синьо-жовтою стрічкою, і я в ту мить почув зітхання тисячі людей».

Джерело.https://zbruc.eu/node/23068

Група старшин УГА в польському полоні в Тухолі (Поморя) 26 вересня 1920 р.

Група старшин УГА в польському полоні в Тухолі (Поморя) 

26 вересня 1920 р. Барак ч. 12

Подаємо прізвища від першого ряду здолу, зліва; можливо, що деякі прізвища будуть неавтентичні, бо вони відчитувані з власноручних підписів на звороті фотографії. Деякі підписи вже досить витерті, хоч писані т. зв. хемічним олівцем. Під чч. 9 і 25 підписів бракує:  

Відчитані підписи: 1. Пор Петро Гнатовський, Перемишль, 2. Хор Роман Кулинич, Бібрка, 3. Хор. Михайло Турко, Задвір'я к. Перемишлян, 4. Хор. Михайло Тимошик, Сокаль, 5. Пор. Іван Вебрицький, Уличко, Дрогобиччина, 6. Пор. Микола Галій, Боків к. Підгаєць, 7. Амброзій Лев, Волиця к. Самбора, 8. Пор. Іван Дицьо, Гійсько к. Добромиля, 9. Н.Н., 10. Чет. УСС Михайло Миджин, Сасів к. Золочева, 11. Чет. Микола Кравчук, Золочів, 12. В. Гумильський (може Гуньовський Яків ???) 13. Сотн. Микола Байрак, Гадинківці к. Гусятина, 14. Чет. Григорій Мартинюк, Кути к. Золочева, 15. Чет. УСС А. Баландюк, Красне к. Золочева, 16. Чет. Григорій Байрак, Гадинкивці к. Гусятина, 17. Чет. Іван Осипів, Лисець к. Станиславова, 18. Хор. Василь Крижанівський, Серафинці к. Городенки, 19. Хор. Володимир Мєйський, Торки к. Медики, 20. Хор. Іван Ігнатович, Старі Броди, 21. Пор. Осип Стефанишин, Тростянець к. Долини, 22. Хор. Михайло Бабяк, Дуб'є к. Бродів, 23. Хор. Василь Семчишин, Золочівка к. Бережан, 24. Чет. Микола Кивацький, Волиця к. Самбора, 25. Н.Н., 26. Чет. Ярослав Головчак, Глиняни к. Перемишлян, 27. Чет. Лука Луців, Грушів к. Дрогобича, 28. Хор. Василь Турчин, Глубічок к. Тернополя, 29. А. Парчин, Силено, Перемишль, ??? (може бути Пор. Качмар Михайло, Стібно, Перемишль), 30. Н. Стадник, Рудки (Чет. Садлич Іван, Крутики ?),  31. Чет. УСС Роман Рибак, Львівці Сутязькі (Соснів, пов. Підгайці?), 32. Чет. Павло Собечко, Вижняни к. Перемишлян, 33. Чет. Іван Мурин, Заланів к. Рогатина, 34. Хор. Іван Тершаковець, Кліцко к. Рудок, 35. Чет. Павло Байрак, Гадинківці к. Гусятина, 36. Чет. Юліян Лісі/икевич, Бараньчичі (тепер с. Баранівці к. Самбора).

http://komb-a-ingwar.blogspot.com

1 квітня 1907р. народився Дмитро Грицай (псевдо «Перебийніс», «Дуб», «Олег», «Сірко»), генерал-хорунжий, керівник Головного військового штабу УПА.

Родом із Дорожева Самбірського району на Львівщині. Середню освіту здобув у Дрогобицькій гімназії. У 1928 році вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету. Навчання перервала мобілізація до польської армії. Під час служби Дмитро закінчив польську старшинську школу з відзнакою.

Із часу навчання в гімназії був членом «Пласту» (курінь «Чорноморці»). У 1928 році включився у діяльність Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. У 1933-му Грицай очолив військову референтуру Крайової екзекутиви ОУН. Вже наступного року за причетність до ОУН польська влада засудила його до ув’язнення у спеціальному концтаборі для українців – Береза Картузька. У ній Дмитро Грицай став одним із перших в’язнів і відсидів два роки. Після звільнення відновив навчання в університеті й отримав вищу освіту. У 1939 році – другий арешт й ув’язнення в Березі Картузькій, звідки вийшов на волю із початком Другої світової війни.

1934 року Дмитро Грицай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Козак із Хотина на Івано-Франківщині. Вони зустрілися у студентському гуртожитку у Львові після одного з виступів Степана Бандери. Одружилися лише 1938-го. У них народилося двоє синів – Ігор й Олег. У листопаді 1945-го народився третій син – Богдан, але батько його вже не побачив...

Після другого звільнення Дмитро Грицай став членом Революційного проводу ОУН й учасником ІІ Великого збору ОУН. У 1941-1943-му вів партизанську війну проти нацистів. Із осені 1941 року очолював Крайовий військовий штаб ОУН, який працював над викриттям тактичних планів німецького командування, створенням складів зі зброєю і боєприпасами, підготовкою офіцерських кадрів для майбутньої української армії.

4 грудня 1942 року його арештувало гестапо. Утримували Дмитра Грицая в тюрмі на Лонцького у Львові. У вересні 1943 року Роман Шухевич дав наказ Службі безпеки ОУН розробити план звільнення Дмитра Грицая. Спецоперацію виконувала боївка ОУН на чолі з Костянтином Цмоцем («Град», «Юра», «Модест»).

Восени 1944-го спільно з Миколою Дужим опублікував «Бойовий правильник піхоти», інспектував повстанські загони, проводив перші збірні присяги воїнів УПА.

У січні 1945-го очолив Головний військовий штаб УПА, а 1 листопада йому присвоїли звання генерал-хорунжого.

19 грудня 1945 Дмитро Грицай потрапив у засідку чеської поліції при переході чесько-німецького кордону. Він виконував завдання Української головної визвольної ради й повинен був зустрітися в Німеччині зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком. 

Дмитра захопили в полон і стратили в Празі 22 грудня 1925 року. Існує й інша версія загибелі Грицая: його планували передати радянським спецслужбам, але напередодні він повісився у тюремній камері.

Посмертно УГВР нагородила Дмитра Грицая Золотим хрестом заслуги УПА.

Леся Бондарук

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua

1 квітня 1917р. в Києві відбулося Свято Свободи. 100-тисячний мітинг Українських патріотичних сил на Софійському майдані.

Свято свободи: мітинг на Софійській площі. Фото: galinfo.com.ua

Мітинг біля Київської міської думи. Фото: galinfo.com.ua

1 квітня 1917 р.за ініціативою Центральної Ради в Києві відбулося Свято свободи. 100-тисячний мітинг патріотичних сил на Софійському майдані засвідчив устремління Українців до національного самовизначення та підтримав територіальну автономію України.

Свято свободи стало найбільшою вуличною акцією за весь період революції.

«Великими ріками й малими струмочками з 10 годин ранку текли люде з усіх кінців великої столиці України до головного пункту – Володимирського собору, де вище Київське духовенство, тепер з власної ініціативи, правило панахиду по Шевченкові, – повідомляли «Вісті з Української Центральної Ради» у номері за 3 квітня (21 березня) 1917-го. – А перед собором стояло українське військо під козацьким прапором, маяли численні знамена й прапори організованого по групам українства (робітники, чиновники, шкільна молодь з учителями, селяне і інш.)».

Процесія розпочинається о 12-й. «Попереду йдуть представники Центральної Української Ради, Українського Військового Комітету та комісар при Київському Виконавчім Комітеті п. Обручів. За ними військо, за військом громадянство, знову військо, знову громадянство, – військо, громадянство, без ліку, без краю…».

14 військових оркестрів і 7 хорів то грають, то співають «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», навіть «Марсельєзу». Пройшли Бібіковським бульваром до Хрещатика, привітали міську думу, а потім по Трьохсвятительській вийшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому, на площу перед Софійським собором. Залунали дзвони.

Освятили корогву Українського війська, а тоді розпочалося «перше вільне прилюдне Українське віче, на якому головою обрано було тов. Антоновича».

Репортери перелічують виступаючих: «від духовенства священик, який казав на тему, що «в своїй хаті своя сила і правда і воля», від Київського війська підпоруч. М. Міхновський. Після цього від селянства, організованого в кооперативи, говорить п. Стасюк, що кличе стерти з пам’яти і з п’єдесталу монумента Хмільницькому слова «волімо під царя московського»…».

Після виступу Михайла Грушевського віче одноголосно ухвалило резолюцію, а «п. Демид Куницький заявив, що він жертвує десять тисяч на будівлю української гімназії… Радісно розходились люде – яких було на святі біля 100 тисяч (бо одного війська тисяч 30) – та гомоніли, що скоро за Вільну Україну до бою вже мілійони побірників стануть».

Українська маніфестація стала кульмінаційним моментом відродження національно-визвольного руху. Вона досягла своєї мети, виявивши масовий характер руху.

«Кожний з учасників походу, лягаючи спати того вечора, бачив перед очима сотні блакитно-жовтих прапорів, які рвались від подихів вітру до ясного неба і кричали про нашу силу і наше завзяття… А встаючи ранком до щоденної праці свідомий українець не чув вже самотності і не був одиноким – він переконався наочно, що в ногу з ним іде сотня тисяч щирих і завзятих побірників волі», – писав новий часопис українського студентства «Стерно».

У «Споминах» Михайла Грушевського є такі слова: «Своїм грандіозним характером, своїм одушевлінням, своїм ентузіазмом вона перейшла всі наші сподіванки… Українська маніфестація була переломним моментом в розвитку українського руху в Києві».

Сергій Горобець

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

1 квітня 1945 р. напад підрозділу УПА-Захід в райцентрі Стрілища Нові на приміщення НКВС.

Фото. Oksana. Меморіал УПА Нові Стрілища.

https://1ua.com.ua

1 квітня 1945 р. напад підрозділу УПА-Захід в райцентрі Стрілища Нові Дрогобицької області на приміщення гарнізону НКВС під час його виїзду на облаву в село Берташів (знищено 4 співробітники НКВС, звільнені призначені на висилку сім'ї повстанців, спалені документи адміністративних органів)

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1 квітня 1837р. у Качанівці на Чернігівщині народився Василь Тарновський (молодший), нащадок козацько-старшинського роду, аматор Української старовини, меценат, фундатор Чернігівського музею Українських старожитностей, шість разів його обирали предводителем повітового дворянства.

Традиції українського колекціонування та меценатства сягають корінням давніх часів. Сьогодні згадаємо Василя Тарновського (молодшого), який усе життя присвятив цій шляхетній справі, пожертвуавши заради неї буквально всіма родинними статками.

Дворянський рід Тарновських походив із козацької старшини Лівобережної України і був відомий із XVII століття під прізвиськом Ляшко. До старшої, чернігівської гілки роду належав Василь Васильович Тарновський (старший) – батько нашого героя. Він був збирачем українського фольклору, істориком права, активним громадським діячем, який брав участь у підготовці селянської реформи 1861 року, близько спілкувався з Тарасом Шевченком, Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим. Разом із дружиною, Людмилою Володимирівною Юзефович, виховав двох синів і доньку. Василь Васильович Тарновський (молодший) був його першою дитиною. Він з’явився на світ 1 квітня 1838 (за іншими даними – 1837) року в родинному маєтку Качанівка – зараз це село Ічнянського району Чернігівської області. Хоча інші джерела вказують село Антонівку Варвинського району Чернігівщини.

В.В.Тарновський-молодший, 1860 р.

*****

У сім років хлопчика віддали до московського приватного пансіону пастора Еннеса – уродженця Ельзасу. Викладання там велося французькою та німецькою мовами. Після пансіону Василь повернувся до Києва, де закінчив історико-філологічний факультет університету Святого Володимира. Уже тоді, в юнацькому віці в нього з’явилася невгамовна пристрасть до колекціонування предметів старовини часів Русі та козацтва. Маючи великі родинні статки, він скуповував старожитності на ринках у антикварів та інших колекціонерів, особисто їздив дворянськими маєтками, вишуковуючи якісь цікавинки.

Мати господаря Качанівки Людмила Володимирівна на веранді варить варення. Онуки готові зняти пробу, приблизно 1880 р.

********

Спочатку з юнацьким максималізмом Василь мріяв зібрати взагалі все, що тільки хоч якось стосувалося історії його Батьківщини. Та життя внесло корективи. Значно пізніше, у грудні 1898 року, розповідаючи про свою колекцію українських старожитностей, він згадував:

“Ще замолоду, років сорок тому, я захопився ідеєю зібрати якомога повнішу колекцію, що характеризує старовинний побут моєї Батьківщини, Малоросії. Оскільки виконання цього завдання в повному обсязі не під силу приватній особі, то я з необхідності змушений був обмежитися меншою і найбільш мені близькою територією – лівобережною Малоросією. Згодом, здійснивши археологічні розкопки в Черкаському повіті Київської губернії та відвідавши Запоріжжя, я доповнив моє зібрання багатьма предметами, знайденими на правому березі Дніпра та в Новоросійському краї. Отже, моя колекція має суцільно місцевий характер українських цінностей. За історичними епохами її можна розділити на три відділи: доісторичний, великокнязівський і козацький. Хоча пошуки ці розпочаті були близько 40 років тому, але вже тоді в Малоросії лише в небагатьох дворянських і козацьких садибах зберігалися ще деякі старовинні, прадідівські речі. Я надавав особливу ціну таким предметам, які, за написами чи збереженими родинними переказами, можна співвіднести з відомими історичними особами. Але переважну частину речей купував у антикварів-гендлярів”.

Багатолітня громадська діяльність Василя Тарновського полягала в тому, що протягом майже двох десятиліть він був предводителем дворянства – спочатку в Борзенському, а потім у Ніжинському повітах Чернігівської губернії. У цей період він став одним із найбільших благодійників в Україні. Фінансово підтримував діяльність українських вчених і митців, видання історичного часопису “Київська старовина”, спорудження пам’ятників Миколі Гоголю в Ніжині та Івану Котляревському в Полтаві, відкриття публічної бібліотеки в Києві та Борзні, лікарні при цукровому заводі у Парафіївці. Коштом Тарновського відомий вчений Микола Біляшівський у 1891 році провів розкопки давньоруського міста Родень на Княжій Горі під Каневом. У цьому літописному поселенні в 978-980 роках загинув великий князь київський Ярополк Святославич. Сам Родень був спустошений монголами в 1239-1240 роках, після чого більше не відновлювався. 

Василь Тарновський профінансував упорядкування могил Пантелеймона Куліша й Тараса Шевченка. Зокрема, коли він дізнався про зруйнування дубового хреста на могилі Кобзаря на Чернечій Горі, то написав:

“Вважаю своїм моральним обов’язком, по-перше, як особистий приятель покійного, а особливо як палкий шанувальник його таланту, взяти цілком на себе клопоти з упорядкування могили”.

Зусиллями Тарновського в 1882 році на могилі Шевченка постав великий чавунний хрест із написом: “Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть”. Він стояв до 1923 року, аж поки більшовицька влада не замінила його на пам’ятник.

Але найбільшою справою Василя Тарновського було облаштування музею в рідній Качанівці, де й зберігалася його колекція. Вона налічувала понад 400 речей докняжої доби, понад 1 700 – києворуської, 860 – козацької, зокрема, прапори й корогви Війська Запорозького, гетьманські булави Богдана Хмельницького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, шаблі Хмельницького й Мазепи. Ще 758 пам’яток були пов’язані з Тарасом Шевченком. Згодом вони склали основу зібрання Національного музею Тараса Шевченка в Києві.

Саме в Качанівці Ілля Рєпін замальовував етюди до картини “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, де зобразив Тарновського як козака з довгими вусами у високій чорній шапці, а його кучера Микишку – в образі одноокого й щербатого козака Голоти.

Останні роки життя Василь Тарновський тяжко хворів і був змушений пересуватися в інвалідному візку. Кошти, успадковані від батька, вичерпалися на підтримку української справи. Тож Василю довелося переїхати до Києва, а Качанівку продати цукрозаводчику-мільйонеру Павлу Харитоненку. Значну частину колекції він передав заснованому ним же Чернігівському музею старожитностей. Цінності, які залишалися в Качанівці, були розграбовані в більшовицькі часи, коли в маєтку облаштували комуну дітей-безпризорників.

Груповий портрет Тарновських з гостями в Качанівці. 1860-ті рр.

*****

Василь Тарновський (молодший) пішов із життя 25 червня 1899 року. Похований він на Звіринецькому цвинтарі в Києві. На честь Василя Тарновського зараз названо Чернігівський обласний історичний музей. У місті Ічня є вулиця Тарновських. 

Джерело.https://uain.press/blogs/vasyl-tarnovskyj-metsenatstvo-yak-sprava-usogo-zhyttya-1209661

1 квітня 1941р. в місті Кракові (Польща) відбувся ІІ Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН) - був обраний провідник Організації. Ним став Степан Бандера.

На фото: прийняття присяги членами ОУН.

Члени ОУН схвалили силовий захист української нації, мови, культури і традицій від більшовицьких, фашистських та інших загарбників Фото: hai-nyzhnyk.in.ua

*******

1 квітня 1941 року в місті Кракові (Польща) відбувся ІІ Великий Збір Організації українських націоналістів (ОУН). Головною метою з’їзду було утвердження ідей українського націоналізму та постанов, що стосувалися політичного, військового, економічного та соціального життя українців. На з’їзді зазначалося, що Українська суверенна соборна держава є основою розвитку нації і належить лише українцям: «… Власником усієї землі й вод, підземних і надземних багатств, промислу й шляхів комунікації є сам український народ і його держава… Українська земля – українським селянам, фабрики й заводи – українським робітникам, український хліб українському народові».

Збір глибоко засудив існуючу колгоспну систему, виступив за ліквідацію колгоспів та за право українського селянина самостійно організовувати своє господарство й керувати ним. Держава, у свою чергу, повинна була взяти під свою опіку робітника задля забезпечення справедливої заробітної плати та забезпечення належних умов праці у всіх галузях. Проголошувалося соціальне забезпечення незахищених верств населення, а також наявність загальнообов’язкової безоплатної медицини.

На ІІ Великому зборі ОУН був обраний провідник Організації. Ним став Степан Бандера.

Загальні світоглядні положення та політичні програми діяльності оунівців були зазначені на І-му Великому Зборі ОУН 1929 р.

Джерело.http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=202

1 квітня 2004р. помер Микола Данилович Руденко - Український письменник, визначний громадський діяч, дисидент і політв'язень радянських часів, засновник і перший голова Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Герой України (2000)

Микола Руденко – відомий поет, філософ, пра­во­захисник, дисидент, засновник Української Гельсінської Групи (УГГ). Прощання з тілом відбулося 5 квітня у Будинку вчителя.

Це виглядає містикою, але в момент його смерті 18 правозахисних організацій України про­довжили справу М. Руденко та утворили всеукраїнське об’єд­­нання правозахисних організацій “Українська Гельсінська Спілка з прав людини” (УГС). Новостворена організація продовжить кращі традиції українського правозахисного руху. На установчому засіданні була присутня Президент Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, Голова Московської Гельсінської Групи Людмила Алексєєва.

Микола Руденко – відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ), народився 19 грудня 1920 року у селі Юр’ївка Луганської області в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденко. Назавжди запам’ятався голод 1933 року. 8-ми літ через травму Руденко перестав бачити на ліве око.

Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомпросу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946 році, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 році збірки віршів “З походу” прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.

Руденко – автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, “Вітер в обличчя” (1955), “Остання шабля” (1959), “Орлова балка” (1970-і), фантастичних романів “Чарівний бумеранг” (1966), “Слідами космічної катастрофи” (1962), поеми “Хрест” (1976 рік, про голод 1933 р.).

Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденко як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. “Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю, — довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.

Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання “Капіталу” переконало Руденко в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи” (з’явилася в самвидаві в 1975 році), “Енерґія проґресу”, у романі “Формула Сонця”.

1974 рік – за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, 1975 рік – з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.

На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.

Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 року шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.

Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Берд­ником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Ма­ту­севичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 09.11.76 на квартирі А.Д.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О. Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Руденка Раїсою, була поранена в плече. Так КДБ “відсалютував” на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.

23-24 грудня 1976 року у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05 лютого 1977 року Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.Орлова, М.Руденко і Т.Венцлову дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).

Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 року в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл., на що “були процесуальні підстави” — О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у “космополітизмі”.

Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу “Енергії прогресу” у вироку сказано, що праця “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Руденко “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів”. “У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Нема у вироку й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.

Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Руденко — усього 17 назв.

Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.

5 травня 1978 року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руден­ка!”. За активну діяльність в УГГ і захист Руденка 15 серпня 1981 року вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.

За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали до ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: “Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи”. Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.

5 березня 1984 року Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 року до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях “Свобода” і “Голос Америки”. У 1988 році позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.

1988 рік – Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко “Українцем року” – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 році обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 року.

У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.

1991 рік – осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.

1993 рік – за роман “Орлова балка” Руденко присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 рік – за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня.

Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 року – член Республіканської Християнської партії.

1998 рік – вийшли головні праці життя – книги Руденка “Найбільше диво — життя. Спогади” та “Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії”.

Харківська правозахисна група,

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Пам’яті Микола Руденко...

Ще одна важка втрата для української землі.

Я переконаний, що про життя цієї людини можна писати роман та знімати кінофільм, настільки вона багата подіями.

Тут і босоноге дитинство, коли він втратив око (власне око було, але очний нерв був уражений залізним списом), тут і перемога на всеукраїнському конкурсі юних поетів, коли сам Володимир Петрович Затонский вручав йому нагороду, отут і посада політрука роти в діючій армії, тут і важке поранення хребта, коли він більш доби пролежав на льоду Ладозького озера, потім до кінця війни – політрук військового шпиталю. Далі тільки нагору – головний редактор журналу “Дніпро”, секретар парторганізації Союзу письменників України. І, звичайно, зелена вулиця для видання все нових і нових романів, збірок віршів і т.д.

Але після ХХ-го з’їзду допитливий розум цієї людини став цікавитися особливостями системи, що висунула на вершину такого вождя як Сталін.

Микола став вивчати основи марксизму-ленінізму, в економіці – вчення про додану вартість, в ідеології – філософію, історичний матеріалізм.

Поступово він прийшов до висновку, що додана вартість нічого загального не має з експлуатацією людини, а виникає винятково від Сонця, та й матеріалізм більшовиків – притулок войовничих атеїстів.

Після всього цього не міг не потрапити під ковпак КДБ. Питання, що він ставив, на які він відповідав, стосувалися святая святих, фундаментальних основ радянського суспільного ладу. Людина вже розбила яйце і стала пристосовуватися, як зламати заржавілу голку Кощія безсмертного. Тому 7 років таборів для особливо небезпечних злочинців і ще 5 років заслання – це ще по-божеськи навіть для інваліда Великої вітчизняної війни.

Тільки наприкінці 1987 року він повернувся з дружиною (Раїса Опанасівна відсиділа свої 5 років у таких же таборах за те, що занадто активно борола за звільнення свого чоловіка) у Київ, де їхня квартира була конфіскована. Вони були змушені емігрувати спочатку в Німеччину, а потім у США.

Незабаром уже незалежна Україна повернула йому і квартиру, і громадянство, і пошану, і повагу. Стали виходити книги, Микола отримував ордена, нагороди, премії, а до 80-річчя Миколі Руденко вручили вищу нагороду України – звання Героя України.

Це дійсно той випадок, коли нагорода знайшла Героя.

Вічна тобі пам’ять, дорогий Микола Данилович.

Генріх Алтунян

***

Я плачу о душе, и стыдно мне, и голо,

и свет во мне скорбит о поздней той поре,

как за моим столом сидел, смеясь, Мыкола

и тихо говорил о попранном добре.

Он – чистое дитя, и вы его не троньте,

перед его костром мы все дерьмо и  прах.

Он жизни наши спас и кровь пролил на фронте,

он нашу честь спасет в собачьих лагерях.

На сердце у него ни пролежней, ни пятен,

а нам считать рубли да буркать взаперти.

Да будет проклят мир, где мы долгов не платим.

Остановите век – и дайте мне сойти.

Не дьявол и не рок, а все мы виноваты,

что в семени у нас – когда б хоть гордый – чад.

И перед чванством лжи молчат лауреаты –

и физики молчат, и лирики молчат.

Чего бояться им – увенчанным и сытым?

А вот поди ж, молчат, как суслики в норе, –

а в памяти моей смеющийся, сидит он

и с болью говорит о попранном добре...

Нам только б жизнь прожить, нам только б

скорость выжать,

нам только б сон заспать об ангельском крыле –

и некому узнать, и некому услышать

мальчишку, что кричит о голом короле.

И Бога пережил – без веры и без таин,

без кроны и корней – предавший дар и род,

по имени Иван, по кличке – Ванька-Каин,

великий – и святой – и праведный народ.

Я рад бы все принять и жить в ладу со всеми,

да с ложью круговой душе не по пути.

О, кто там у руля, остановите время,

остановите мир и дайте мне сойти.

Борис Чичибабин, 1976 р. 

Джерело.http://khpg.org/1081966521