Загальна кількість переглядів!

субота, 20 березня 2021 р.

Спогади Українців про події в селі Охнівка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

церква Іоанна Богослова с. Охнівка.
Фото.http://mistovechirne.in.ua
*******
У селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу він, Франек, і розповів таємно своєму швагру Тарасюку Івану, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд.

Так що, мовляв, тікайте з дому подалі… Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього збиралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод, малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмич, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молились і просились, щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.
У день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні, і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено Клименчуків – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років), Антонівних. Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. У попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села і сподівались там у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Вихрест дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав:
- Доконд, дзеці, ідзецє ?
- Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.
- Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.
- А ви куди йдете ? – насмілились.
- Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.
- То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.
Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.
Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (45 р.), дружина Санька (36 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 років) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.

А ввечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Демянович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. У цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків. 

Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях.

Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.
Рой Ганна (с.Охнівка):
“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. У хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті була настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.
І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і лише проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.

Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.
- Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.
- Васильку! Сідай в кошик і тримайся за ліца.
Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.

“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить” – говорила плачучи.
Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.

Розповідали:
Сойко Василь, Чуйко Костянтин, Млинар Яків, Млинар Федір, Рой Ганна, Пакуш (Мазур) Ніна, Скіць Єва, Круп Микола, Калиш Марія, Калиш Михайло, Тарасюк Петро, Багнич Люба, Оливка (Тарасюк) Домна, Каляпуха Петро, Мокрицька Олександра, Савицька Ніна про події в селі Охнівці.

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар