Якось нелогічно. Якщо не хочемо заплутатися у тому, яка справжня, доведеться придивитися до нюансів. Диявол у дрібницях.
Умовно «перша» Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року. На вулицях Києва тривають бої - війська, вірні Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу «Арсенал». На Київ рухалися війська більшовиків під командуванням Муравйова. На Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звану «Донецьку» та «Криворізьку» «республіки».
Більшовиики зайняли позицію «я не я і кобила не моя» - це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю. Нічого не нагадує?
А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк ім. Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих. Подібно до сучасності, чи не так?
Ця держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та «білими» росіянами, так і з місцевими «зеленими», «чорними», правими і лівими секторами.
Але ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року.
Україна тоді мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла цю землю три роки. Вона мала і грошову систему - карбованці та шаги. Їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких «дерев’яних», охоче брали торговці.
Зрештою, після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім Президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки Президента Леоніда Кравчука.
Що ж відбулося? Чому Незалежність була проголошена вдруге? Причому «аб ово», начебто з нуля.
Відповідь – у словах учасників того засідання Верховної ради, на якому і була проголошена Незалежність. У першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, авторства Левка Лук’яненка, були слова все ж таки про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому? В залі сиділо 259 учасників «групи 259» - консерваторів, які фактично залишалися «справжніми більшовиками». Для цієї публіки «відновлення» Незалежності було, як червона шмата для бика. Але надворі тривав ГКЧП і діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали «Союз нерушимий», за який вони стільки трималися.
Звідки ж така впертість? Продовження імперської традиції? Не тільки.
Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Впиши у Акт слова про відновлення – і без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визнається окупантом, а всі поборники більшовизму і радянської влади автоматично стають колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.
З цієї самої причини радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії. За згадку про будь-які символи незалежності, про сам її факт, не кажучи вже про носіння такої символіки, арештовували і – в кращому разі – надовго кидали у табори. У гіршому – вбивали.
Ті ж методи застосовувалися і в країнах Балтії та Польщі. Чому ж там незалежність усе-таки відновлювали? Тому, що там вона протрималася 20 років. А це не тільки довга пам’ять. Це ще й покоління, яке виросло у незалежній державі й не мислило себе інакше. Це те покоління, яке в роки Другої світової створювало підпілля й організовувало боротьбу. В Україні це покоління або опинилося в еміграції, або було знищене фізично. А тим, хто вцілів, було небезпечно зізнаватися у власному минулому. Як і небезпечно було признатися до власного роду дітям і внукам знищених.
Так переривалася традиція. У цьому радянський режим мало чим відрізнявся від будь-якої іншої тоталітарної диктатури. Тоталітаризм ніколи не терпить існування традиції – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного «інженерам людських душ». А ще це підстава для створення структури - знов-таки, поза владою тоталітарної системи.
Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського–«Бура»: «Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи».
Тому і відбудовуємо власну пам’ять зараз. Наше покоління незалежності зараз – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і готове її обороняти. Бо не знає іншої реальності.
Ці зусилля дали плоди. Станом на 1991 рік прізвища «Петлюра» і «Грушевський» - не кажучи вже про Петріва, Омеляновича – Павленка, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили спогали про боротьбу УПА – значно ближчі, яскравіші і –з живими свідками. «Усусуси» були чимсь дуже далеким....
Треба визнати – більшовикам майже вдалося перерізати цю ниточку традиції. Бо і проголошували, а не відновлювали незалежність у 1991 році не в останню чергу тому, щоб не спровокувати обструкції групи 259, суцільно укомплектованої комуністами. Але таким чином самі ж комуністи взяли участь у похованні свого дітища. Історія любить парадокси....
Тільки зараз ми повністю усвідомлюємо цю традицію. І до мене самої доходить – я не тільки правнука повстанської зв’язкової, я також праправнука офіцера УГА, який воював на Наддніпрянській Україні.
Історик, співробітник Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк.
Джерело Українська правда
Немає коментарів:
Дописати коментар