Село над криївками. У с. Топільському криївок (бункерів) УПА було більше, ніж хат (ФОТО). Спогади.

На фото: Ярослав Бойчук та Іван Василечко згадують, в кого ще на подвір’ї були бункери.

Всі фото сайту https://report.if.ua 

*****

Село зустрічає з прапорами.

*****

Невелике село Топільське Рожнятівського району було дуже важливим для бійців УПА. Тут чи не в кожній хаті був бункер. А на обійсті 89-річного Івана Василечка – аж чотири.

В їхній хаті партизани зустрічалися, обмінювалися інформацією, документами, листами.

Страх на трьох вулицях:

Місцевий активіст Ярослав Бойчук проводить екскурсію селом. Топільське має лише три вулиці – Бандери, Миру та Франка. Показує, тут у хаті була криївка, там, там… На голому місці на горбі колись стояла хата, яку спалили разом з жінкою, бо помагала партизанам. А біля тої хати вбили двох братів. А ту родину виселили.

Ще розказує, що у лютому 1948 році енкаведисти тримали село в облозі два тижні. Трьох партизан в одному кінці села застрелили, ще чотирьох – в іншому. Але багато і врятувалось.

Чоловіку не байдужа історія його села. Він збирає спогади, ставить пам’ятні хрести на місцях загибелі партизанів. Таких є багато. 

Минулого року поставили кам’яний хрест на місці загибелі Володимира Лівого «Митаря» – референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН, його дружини «Марти» – Дарії Цимбалісти, яка була друкаркою, та ще однієї друкарки «Тетяни» – Ольги Самарик. Вони загинули якраз під час тої облави.

Перемовини з криницею:

89-річний Іван Василечко сидить під хатою, чекає на гостей. Каже, нині він – найстарший чоловік на селі.

Рахує, що в Топільському на той час було 120 хат і десь у 70-80 – бункери. По два, по три. На його ж обійсті були чотири сховки. Посеред подвір’я, під стайнею, під стодолою й на стрісі.

Розказує, що бункери будував його старший брат Петро з партизанами. Каже, за ніч зробили. І то так, що й сліду не видно. Жодної крупинки землі не впало. Тоді пану Івану було чи вісім, чи дев’ять років.

«Як нині бачу, – говорить дідусь – Тут був такий проїзд на город, ворота, і я на них стояв – чатував. Брат на тій горі, а сестра на дорозі. А хлопці тим часом копали. Ото був городчик з трояндами, а у кущі люфт з-під землі. Другий люфт був у стовпі, а ще один у криниці. То зранку йдемо води брати та й говоримо, що в селі твориться, де москалі, скільки їх».

А сам вхід до бункеру обладнали посеред стежки. Треба було знайти спеціальні вушка й зняти дерев’яну коробку. Залазив вниз й назгиначки проходив до кімнати. Там – лавка, столик, полиці, дві друкарські машинки. Ще були дерев’яні лежанки з підвищенням для голови. На них стелили матраци.

Через люфт у криниці партизанам доповідали про ситуацію в селі.

Жили там шестеро повстанців: Тарас Муха з Ясеня, Святослав Галайда з Вербівки, зв’язкова Оксана. Решту дідусь не пам’ятає.

«Я туда ліз, коли мене Оксана кликала їй помогти, – посміхається пан Іван. – Сама сиділа цілий день і друкувала. Я конверти клеїв, різав аркуші рівнесенько. Але що там писало – не знаю. Тайна. Вона ще медом пригощала, бо поруч бочечка стояла».

Два брати – різні дороги:

Розказує, як одного разу надруковані документи поскладали у залізний ящик, облили смолою й закопали на городі, але побачив сусід.

«Митар» його викликав до нашої хати і допитували з півтори години, – говорить Василечко. – Але через два дні партизани той ящик десь перекопали. Може, ще є десь закопані по селі».

«Митар» часто приходив до їхньої хати. Завжди був у цивільному, з капелюхом.

«Попри вуха як вліпить – довго не розбирався, – сміється Іван Василечко. – Його всі боялися. І партизани. Він ніби стріляв оком».

Хата Василечків ще була зв’язковою. Розказує, що за ніч переходило дуже багато хлопців. Обмінювалися штафетами, документами, інформацією.

«Бувало й таке, як зберуться в хаті, коли спокійно, то цимбали, бубен, скрипка, – посміхається пан Іван. – А коли щось говорили своє, то мене не допускали. Я ніби знав багато, але все одно скрито все було».

Ще за «Митаря» дідусь пригадує, що той обіцяв йому пристарати пістоля. Давав чистити свою зброю. Коли «Митаря» вбили, замість нього став Денис – Богдан Яцків. Каже, дуже любив Топільське.

На місці цієї стайні був бункер і ще сховок на стриху.

«Все казав, як Україна буде вільна, то тут село буде золотом обложене, – зітхає чоловік. – Його вбили недалеко – у Сваричеві».

Після тої облави повстанці з обійстя Василечків пішли й позабирали з собою все начисто.

А їхню хату оточили солдати. Дідусь пригадує, як мати ладувала у мішки якийсь крам, бо вивозять. В селі галас, машини їдуть.

«Кирилюк прибігає – стрибок (зрадник) з села і сказав, аби нас лишили, бо родину з таким прізвищем ніби вже вивезли, – розповідає пан Іван. – Він з моїм братом колєгував, разом на війні були. А його брат був у партизанах. Ще сказав, аби ми криївку засипали, яку не знайшли під стайнею. Вхід у неї був коло ясел, де корова стояла. Брата таки тоді вивезли у Сибір. Там і помер».

Мого тата везуть:

Серед вишиваних рушників сидить 79-річна Анна Бойчук. Вона хоч і була в ті часи мала, але також пам’ятає багато. Щось бачила сама, щось переказували рідні.

Тесть пані Анни – Данило Бойчук – мав псевдо «Певний» і був станичним на цих теренах. Каже, за ним енкаведисти дуже довго полювали. У лютому 1949 році вбили недалеко від хати, під горбом.

«А тут, на порозі, ще одного повстанця вбили, там, в кінці хати, – ще одного, – розказує пані Анна. – Якось ввечері прийшла зв’язкова, аби попередити, що москаль йде, і лиш то сказала, як почали стріляти. Данило втік, а ці два загинули. Ту дівчину й бабу стару забрали у Перегінське, у тюрму. Три місяці просиділи й відпустили, бо не зізналися. Свекруха з дітьми переховувалась по чужих людях, а з хати зробили канцелярію і магазин».

Тоді тіло Данила забрали у Перегінське. Як везли на санях, то лиш ноги босі волочились. Обличчя закрите.

«То мій чоловік розказував, що якраз стояв біля дороги і сказав: «Певно, мого тата повезли», – переповідає бабуся. – А його малого скільки разів ловили, клали тут до плеча автомат і питали, де тато. А він казав: «Нема в мене тата». То були страшні часи».

З Перегінська тіло Бойчука вдалося забрати й перепоховати по-людськи. Підкупили сторожа, тіло тримали у загаті два тижні на краю села, а потім аж забрали на цвинтар до Топільського. Поховали поруч Ярослава Долинського та невідомого повстанця, яких вбили у 1948 році.

«То ще Данило їх хоронив і казав, що лишіє собі місце, – зітхає пані Анна. – Харчовий у нас був Василь Беник – теж убили отам на порозі. Друкарку Олю Савчук вбили у Сваричеві з «Денисом». У хустині мамі принесли її одіж. Була дуже красива. Мої два вуйки загинули – Варварук Дмит­ро і Василь. З ними ще два брати Фіняки – Петро та Іван. Була облава, й вони підірвалися гранатою. Мама тих хлопці підходила й вигляду не подала, що то її діти, бо вивезли б усіх. Все одно вивезли».

Джерело інформації.

Авторка: Світлана Лелик

https://report.if.ua/gazeta/selo-nad-kryyivkamy-u-topilskomu-bunkeriv-upa-bulo-bilshe-nizh-hat-foto/