М.Петренко.
"Остання фортеця" (1972 р.)
Світ тісний і рятунку нема
Із усіх чотирьох сторін
Тьмуща-тьма ворогів, тьмуща тьма
Сіє пострах, ганьбу і загин.
З кров'ю мужніх спливали віки,
А тепер вже кінець, вже кінець,
Полягли та й останні полки,
І упала остання з фортець.
Вороги поділили скарби,
І пили, і пили до зорі,
У країні, де тільки раби,
На землі, де сліпі кобзарі.
А в очах кобзарів – тьмуща тьма,
Раб руками припав до чепіг,
Вже нема України, нема,
Як нема у майбутнє доріг!...
Розсміялись ворожі вожді,
Аж у небі погасла зоря,
Щось порадилися, і тоді -
Приведіть-но сюди кобзаря!
Привели, як приводять химер,
На догоду захланним катам,
- Що співаєш ти людям тепер?
Заспівай-но ту пісню і нам!
Серед темно-темнющої тьми
Бачив ясно кобзар свій кінець,
Я співаю, що зборені ми,
Що упала остання з фортець.
Що поділено наші скарби,
Що збезчещено наших дівчат,
Що лишилися тільки раби
І над ними бундючиться кат.
Що довкола руїна страшна,
Розпач серцю і пострах умам,
Але є ще фортеця одна,
І вона не підкориться вам!
Рідна пісня – то мури її,
Рідна пісня – то зброя ясна,
Хоч які б не гриміли бої
Та ніколи не здасться вона.
Попри безліч поразок і зрад
Ми ще вище її возведем,
З нею видержим сотню осад,
І в майбутніх віках оживем!
Гей, сторожа, на гак кобзаря!
Гей, на палю його! У вогонь!
А з-за хмар посміхалась зоря,
Восхваляючи правду його.
1972 р.
***********
Історія «Останньої фортеці»
(Тільки попереджу, що це не наукове дослідження, а те, що я про цю історію запам’ятала з розповідей, усних і письмових, безпосередніх учасників. Ну і в книжках трохи знайшла, не без того).
Пояснення перше - рік, коли це відбувалося – древній і бородатий 1972-й. Хто в курсі загальноукраїнських реалій, знають, що це свого роду рубіж – між певною лібералізацією шістдесятих і пізнішим рішучим закручуванням гайок. Не треба цю попередню лібералізацію сприймати так вже всерйоз, тому 1972-й назвали не «першим покосом», а другим чи навіть третім, і це навіть коли не рахувати радикальної чистки 50-го. Одну з попередніх операцій такого роду описано в повісті М.Осадчого «Більмо», він там був одним з «викошених» (в 1966, тримав дома ворожі писанія М.Грушевського, що ніби й нормально для історика, але...). Тим не менше, перехід був доволі болісним і з довгограючими наслідками, інколи, правда, з розряду «Нема зла, щоб на добре не вийшло» (якби не 1972-й, то Віктор Морозов, можливо, і не став би співаком, а Іван Малкович – книговидавцем).
А кількома місяцями раніше, ще у відносно ліберальному 1971-у львівський поет М.Петренко написав раніше приведений вірш, в цьому варіанті він називався «Нескорена фортеця», як далі побачимо, йому ще довелося змінювати назви, але, оскільки автор завжди називав його «Останньою фортецею», то і я теж.
Вірш був призначений для журналу для незрячих «Заклик». Можливо, з огляду на гіпотетичну аудиторію і вставлялися «тьмуща тьма» та підкреслення сліпоти кобзаря.
«Але в редакції сиділи люди, видимо, зрячі, - іронізує поет у своїх спогадах (спогади називалися «Лицарі пера і чарки», а ще «Чи й ми були богемою»), - переслали листа до відповідних львівських органів».
Пояснення друге – романтичне уявлення, що Львів і вся Галичина в радянські часи були таким собі бастіоном свободи (без лапок) з огляду на те, що тут нарід спокійно і невимушено говорив українською мовою, без особливих зусиль змушуючи до цього і приїжджих, мігрантів та емігрантів, насправді є лише романтичним уявленням. Тобто, говорити говорили, чому ні, але зате й мали відповідну репутацію дуже підозрілого регіону, і тому всяка дрібниця, на яку деінде й уваги б не звернули, негайно роздувалася до розміру надзвичайного скандалу. Як мені доводилося читати в книжці І.Лемка «Львів понад усе», платівка з записами колядок у виконанні І.Козловського вільно продавалася у всьому СРСР, лише у Львові її передбачливо заборонили. Найбільшим ворогом, звісно ж, вважався УБН (український буржуазний націоналізм), а вже в чому його знаходили, то це просто словом не сказати. Наприклад, у «заборонених кольорах неіснуючих держав», мама колись розповідала мені, як на початку педагогічної діяльності директорка її відчитала, бо хтось з учнів на уроці ручної праці наклеїв жовту зірочку на синій листочок, звичайно, без всякого попередньо взятого заміру.
Пояснення третє – Микола Петренко, як можна і з прізвища здогадатися, - питомий жидобандерівець-галичанин, народжений у Лохвиці :-) Нічого дивного, що неспокійне місто притягувало до себе таких же неспокійних індивідів, де б вони не народилися, а ще була категорія письменників, які, хоч у нас не народилися і не жили, та все ж гордо називали себе «галицькими зятями» (якими були фактично).
Провівши такі мінімальні уточнення, продовжимо (це я за другим томом книжки М.Ільницького «На перехрестях віку», можна було б і самого Петренка процитувати, але десь я його книжку запхнула і наборзі не знайду. Але Ільницький переказує Петренка «близько до тексту»).
«А тут на одному вечорі я спровокувався прочитати таки на додаток до вже прочитаного «щось недруковане» й знеобачки прочитав ту «Останню фортецю». За день звіт про цей вечір (до речі, у Львівському педучилищі) лежав перед обкомівцями. Чергове стягнення, на цей раз сувора догана. А нас з керівником Спілки Ростиславом Братунем викликають у обком. Він незадоволений: чого аж так зариватися, попередили ж тебе, не читати цих віршів! Я викручуюся, мовляв, я читав баладу з іншим закінченням, щасливим за радянської влади: тепер рідне слово у нас в пошані, мова і пісня тепер розквітають».
Але, як у відомому анекдоті, «ми самі знаємо, хто в нас дурень», Братунь в таке оптимістичне закінчення не повірив, тому запропонував негайно його придумати. Спільними силами двійко поетів склепали таке:
«Саме сонце всміхається нам,
Наче бачило інші часи,
Нашу дійсність, ясну як весна,
Де в привіллі добра і краси
Наша мова розкута луна...
Що ж, малопоетично, але замість суворої догани мені дісталася лишень догана».
Продовжуючи цитувати М.Ільницького (це ст.655-657, якщо кому цікаво)
«Цей епізод спогадів доповнює пояснення М.Петренка партійному бюро Львівської письменницької організації, датоване 15 червня 1972 року, та «Витяг з протоколу №8 закритих партійних зборів парторганізації Львівського відділення Спілки письменників України від 28 червня 1972 року». Микола Петренко зазначає, що 13 травня був запрошений на літературно-мистецький вечір у Львівське педагогічне училище разом з Марією Хоросницькою, Володимиром Лучуком, Іваном Гнатюком та Іваном Павліхою. «На вечорі виконувалися пісні на наші слова, читалися вірші. Читали вірші і ми – звичайно, із друкованих у збірниках. Після вечора нас запросили на «дружню вечерю». Були тости, звучали пісні, вірші. На прохання прочитав вірша і я. Оскільки тема вечора була – пісня, то й я прочитав вірша про пісню «Надійна фортеця» (вже третя назва нещасливого вірша!) Цей вірш у листопаді минулого року було розкритиковано на пленумі обкому партії. Врахувавши критику, я переробив вірш (раніше він називався «Остання фортеця»), особливо закінчення – щоб було ясно, що у наші радянські дні наша пісня лунає вільно і розкуто». Всі, хто виступав на зборах (Р.Іваничук, В.Глотов, М.Ільницький, І,Гребенюк) взяли поета під захист і цього разу йому вдалося уникнути суворого покарання».
Закінчення перше – автор, як легко здогадатися з попереднього речення, не оправдав довєрія і виявився рецидивістом. Наступного разу йому влетіло за вірш з назвою «Бранка». От вже там крамолу довелося пошукати – з першого погляду видається, що вікторіанськи настроєних критиків обурила згадка про розірвану сорочку героїні, завдяки якій видно «он білі перса, он плече» (вірш описував реальний епізод зйомок реального фільму, де була так сцена). Але – «не тут-то было», знову знайшовся той же всюдисущий націоналізм. «Бранка» в розірваній сорочці втрапила на стіл (без підтекстів, прошу :-) ) аж тодішнього секретаря ЦК Компартії України по ідеології, В.Ю. Маланчука, він наказав «розібратися!» - і лохвицькому «бандерівцю» ще довелося дякувати долі, що йому тільки зарубали вже готові до друку книжки, заборонили виступати перед читачами і звільнили з роботи (кореспондента газети «Літературна Україна»).
Закінчення друге – з перспектив сьогодення (ого! і я вже на ті штампи збилася!) не тільки друге, вочевидь карикатурне закінчення «Останньої фортеці», але й перше, трагічне, видається безпробудно оптимістичним. Методика, як взяти штурмом цю останню фортецю, давно вже розроблена і успішно використовується. Думаю, всі тут присутні зрозуміють, про що я.
Насправді її треба тяжко і мозольно захищати.
Джерело
https://tin-tina.livejournal.com/259162.html
Немає коментарів:
Дописати коментар