Погідний, теплий вечір на Соколі. Вже давно трубіло «на фас«, але під кухнею якось сьогодня пусто. Дівчата заняті чимсь, бігають сюди-туди з пільними цвітами в руках. Ах, це сьогодня святоіванівська ніч. Ніч, в котрій відживають давні звичаї. Ніч в котрій над всіма ріками горять огнища, дівчата співають пісні й дріжучими руками кидають на воду вінки...
Ще вчора гурток »голодних« звернувся до пані командантки з великим проханням: хотіли-би урядити свято Івана Купала. Відповідь була: «Добре, але нехай улаштовують його зовсім самі«.
На землю лягали перші сумерки. На зеленій травиці над Лімницею стоять тісним кругом таборовички. По середині горить ватра. Червоне полум’я взноситься вгору й розприскується тисячами іскор. Очі всіх звернені з сторону провідниці гуртка >>голодних«. Вона говорить про народні звичаї в святоіванівську ніч, про це, що Соколянки хочуть задержати традицію, хочуть тут, на таборі її пригадати. Вона скінчила й запанувала тиша. Дівчата під настроєм вечора вдивляються розмріяні в огонь; може ввижаються їм святоіванські забави наших предків, а може...
Аж вкінці один гурток почав тихосенько співати:
«Гей на Івана, гей на Купала, гей...
«Красна дівчина долі шукала, гей«... — підхопили вже інші.
«Поплинь віночку, по бистрій хвилі, гей!
«Поплинь до хати де живе мій милий, гей — понеслося по ріці й поплило з хвилями Лімниці...
Дівчата перенеслися блище над воду. У кожньої в руках два вінки. Починають кидати на хвилі ріки. У кожньої бється серце; зійдуться — чи ні?
Легкий плескіт вінків на воді й тиша очікування — а відтак у долині оклики цих, що ловлять: »3ійшлися, зійшлися«. Часами не чути нічого — значить вінки не стрінулися.
Вісімдесят дівочих голов схилених над водою, вдивляються в її бурхливі хвилі й жде. Із-за Гринькова викотився на небо великий, повнолиций місяць, червоний — немов відблиск від нашого вогню взяв, дивиться добротливо й спокійно на наші забави.
Над рікою стає щораз більше гамірно. Мішаються всі, бігають, сміються.
Хлюп!!! Крик — і одна учасниця видрапується в мокрій, прилиплій до неї, одежі на беріг.
Веселі, безжурні гумори взяли верх над розмріянням і дивним чаром цеї ночі.
От молодші вже зібралися в круг коло вогню і починають аркана. На їх лицях граються червені блиски вогню, сміється молодість і вдовілля. А відтак одна за другою, піднявши спідниці плигають через вогонь. На хвилину кожна підривається від землі й летить через вогонь та дим на другу сторону. Одна, друга, третя, десята... Ось скаче й наша невдачна потопельниця. Спід плаща біліє нічна сорочинка в яку вона перебралася, але вона нічого собі не робить. Хтось надсмалив спідницю, комусь впала шапка, але це не важне!
Стою з боку й приглядаюся. Справді всі вони тепер правдиві «діти матері природи, діти сонця і весни«. — Коби мати фільмовий апарат і накрутити цю прегарну картину
Вкінці забавам і танцям положила кінець пані обозна. З окликом невдоволення і жалю вертаються дівчата до табору. Молитва, гімн і острий приказ обозної: «За десять хвилин нічна тиша«.
Десять хвилин в куренях як в улію. Чути оклики, розмови, сміхи. Там обступили нічну стійкову й просять, щоби їх збудила о дванайцятій вночі. Хочуть іти шукати цвіту папороті.
Вкінці трубка «на добраніч«. Гаснуть світла й залягає тиша. Ясний місяць освічує Сокіл, як лямпада і заглядає крізь віконниці до куренів. Хто знає, може він викличе о півночі романтичну душу з теплої лежанки на пошукування цвіту папороті.
Ідіть дівчата, ідіть. Нехай дорогу освічують вам святоіванські вогники. Хай зими, роси стелять вам сріблистий килим під ноги, хай місяць і зірки стережуть вас, а зи йдіть шукати на Соколі квіту щастя...
Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil
Немає коментарів:
Дописати коментар