В.Стуса й І.Калинець 12.01.1972 було заарештовано. В.Стуса засуджено до 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання, І.Калинець- 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 3 роки заслання.
неділя, 8 січня 2023 р.
пʼятниця, 6 січня 2023 р.
Пам'ятаємо!! Михайло Смола - Пластун та діяч ОУН... родом з Дрогобича... Двічі був арештований поляками... 16 грудня 1933р. його як безнадійно хворого відпустили з в’язниці додому, де через місяць, 18 січня 1934 р. він помер. Йому був 21 рік.
У гімназії записався до "Пласту" і з запалом працює в цій патріотичній організації, а вже у 7 класі стає курінним 28-го Пластового куреня ім.І.Франка. Тоді ж створив осередок і очолив Юнацтво ОУН.
Згодом вступив до ОУН і посів місце організаційного референта повітової екзекутиви ОУН Дрогобиччини. Був найближчим співробітником відомого діяча ОУН Зенона Коссака.
За діяльність у "Пласті" Михайло був заарештований і засуджений на три місяці ув`язнення, але амністія дала змогу уникнути тюрми.
Після закінчення гімназії Михайло Смола записався на правничий факультет Краківського університету. Але поїхати вчитися так і не зміг- не було коштів. Тоді хлопець вступив на торгівельні курси у Львові.
В 1932 р. його обрали головою студентської секції в Дрогобичі. Михайло гарно віршує, прекрасно малює, цікавиться наукою та кіномистецтвом. Тема його творів- Україна, любовні переживання, а в останній час- тюрма. На жаль сестра Михайла Смоли, побоюючись репресій, спалила всі твори. Збереглася лише збірка поезій з 1929 р., два нариси. дві п`єси, критичні праці Ремарка та про матеріалізм. Вдалося врятувати й кілька поезій, що їх Михайло написав у тюрмі на Бригідках, у кінці 1932 р.
У грудні 1932 р. у зв`язку зі справою мужніх бойовиків УВО-ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина, Михайла Смолу арештували вдруге й цілий рік тримали у в`язницях Львова, Самбора та Дрогобича. Видав його колишній студент гімназії Мотика. Через важкі умови ув`язнення у нього розвинувся туберкульоз кишківника.
16 грудня 1933 р. М.Смолу, як безнадійно хворого, випустили додому. Батьки поклали сина до лікарні, але 18 січня 1934 р., на самий Щедрий вечір, він помер.
Тюрма дуже рано обірвала життя Михайлові, не дала змоги повністю виявити свої здібності, довше попрацювати для України, яку він любив понад усе.
У похороні Михайла взяло участь більше 10 тисяч людей з усіх міст і сіл Франкового Підгір`я, інших теренів Галичини. Процесія несла 22 вінки, обвиті синьо-жовтими стрічками за числом його років. Хор, що співав на похороні, налічував 100 учасників.
21 серпня 2009 р. у Дрогобичі, вул.Л.Українки 3 120, де жив один з найактивніших і найталановитіших членів ОУН Дрогобиччини Михайло Смола, урочисто відкрили меморіальну таблицю.
Джерело: 1. "150 славних українців Дрогобиччини". Б.Пристай.
https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mihaylo-smola/
******
Видатний дрогобичанин Михайло Смола народився 8 листопада1912 р. Сім’я видатного діяча ОУН була бідною, попри те батьки доклали всіх зусиль, щоб Михайло зміг здобути ґрунтовну освіту, відправивши його на навчання у Дрогобицьку українську гімназію ім. Івана Франка. Під час навчання в гімназії почав активно віршувати та заснував літературний гурток. Хлопець був не лише надзвичайно талановитим, одним із кращих учнів, а й визначним активістом.
Одразу ж після закінчення першого гімназійного класу він записався до Пласту, через кілька років став курінним 28 Пластового куреню ім. І. Франка. В той же час був ініціатором створення та очільником осередку Юнацтва ОУН, яке стало підґрунтям для членства в ОУН, куди він згодом і вступив. За активну участь у Пласті був засуджений до трьох місяців ув’язнення, проте завдяки амністії був звільнений раніше.
У грудні 1932 р. був арештований вдруге та протягом цілого року перебував у в’язницях Львова, Дрогобича та Самбора. Перебування у в’язницях, переслідування, важкі умови життя поклали смертельний відбиток на життя Михайла Смоли, в нього діагностували туберкульоз кишківника. 16 грудня 1933р. його як безнадійно хворого відпустили з в’язниці додому, де через місяць, 18 січня 1934 р. він помер. Йому був 21 рік.
Джерело 2.https://djerela.com.ua/news/drohobych/pam-yat-d-yacha-oun-mikhayla-smoli-vshanuyut-20-s-chnya-u-drogobich
Дмитро Бурко — Український громадський, військовий та педагогічний діяч, професор; діяч Пласту; сотник Січових Стрільців Армії УНР у Києві. Приятель Пласту у Золочеві. Народився у с. Татари, тепер Залужани, Самбірський р-н н, Львівська обл.
Мобілізований до Австро-Угорського війська, де був старшиною артилерії. Потрапив у російський полон, знаходився у «Челюканова один» в Дубовці біля Царицина. 13 січня 1918 року прибув до Києва і вступив у Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. Був сотником артилерії. Потім Дмитро Бурко був помічником команданта гарматної бригади Романа Дашкевича.
Після поразки Визвольних Змагань, опинився у Чехословаччині, де закінчив Празький університет. Повернувся до дому, Дмитро Бурко одружився із Геленою — дочкою священика о. Нестеровича, пароха села Татари (Залужани Самбірського району).
З 1921 року Дмитро Бурко гімназійний учитель у Галичині, викладав німецьку мову в гімназіях «Рідної школи» в Яворові, Золочеві[6], Дрогобицькій українській гімназії імені Івана Франка. Член куреня імені Ольги Кобилянської у Золочеві.
Дмитро Бурко був заарештований 22 червня 1941 року у місті Дрогобичі НКВДистами разом з Іваном Чмолою. Його ім'я знаходимо у списку страчених Дрогобицької тюрми.
четвер, 5 січня 2023 р.
5 січня 1924р. у с. Войславичі Сокальського р-ну Львівської обл. народився Макарук Володимир – “Кавка” - Член ОУН, стрілець сотні “Вовки-3”.
Також (1942). Бойовик боївки СБ к-ра “Яструба”. (сот. Євген Дацюк-“Багряний”), згодом кулеметник сотні “Вовки-2” (сот. Євген Ящук-“Дуда”) куреня “Вовки” ТВ-28 “Данилів” ВО-6 “Сян” (1946-1947).
Перейшов до Західної Німеччини. Еміґрував до США. Член Товариства колишніх вояків УПА ім. ген.-хор. Романа Шухевича – “Тараса Чупринки” в США (відділ Чикаґо). Старший вістун УПА (1.07.1949).
Автор спомину Дмитро Проданик (із фейсбук сторінки)
Пам’ятаємо, не забудемо! москва нас вбивала повсюдно та повсякчас! 4 січня 1939 року від виснаження і тортур в совєтському концтаборі загинув Сергій Шамрай, талановитий Український історик. Шамрай був племінником Михайла Грушевського, тому і репресований двічі у 1933 і 1937роках та закатований...
Навчався в 1, 7 та 8 Київських чоловічих гімназіях.
1919 — закінчив 8-1 клас Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства
1919–1923 історико-філологічний факультет Київського університету, на той час — Вищого інституту народної освіти (ВІНО). Був виключений з політичних мотивів як «ворожий та соціально чужий елемент».
До виключення з ВІНО вступив на 2-й курс етнографічного відділу Київського археологічного інституту, який закінчив у 1924р.
Робота:
Одночасно з навчанням працював:
1917–1918 — в канцелярії Українського народного університету.
1918–1919 — помічником секретаря Українського наукового товариства у Києві.
1920–1922 — старшим помічником бібліотекаря у Вищому інституті народної освіти.
1920–1922 — лектором Робітничо-селянського університету.
З 1921 — у Всеукраїнській Академії наук (ВУАН):
1921–1931 — позаштатним співробітником Комісії для складання історично-географічного словника (з 1926 — Історично-географічна комісія),
1922–1925 — наук. співр. Наук. - Дослідчої Катедри історії України та іст. географії України.
1924–1933 — Член комісії районного дослідження Києва і Правобережжя та Південної України
1928 захистив промоційну працю “Київська козаччина 1855 р.”.
У 1931–1933 після від’їзду М. С.Грушевського до москви фактично керував роботою Кафедри історії України доби торговельного капіталу при ВУАН.
Репресії:
Під час Голодомору як співробітник Михайла Грушевського був звільнений із роботи і був незаконно засуджений на три роки совєцьких концтаборів. Покарання відбував на Далекому Сході.
На початку березня 1936 року закінчився перший гулагівський термін Сергія Шамрая. Він повернувся в Україну, оселився в Чернігові, де працював старшим референтом обласного управління народногосподарського обліку. Коли репресії досягли апогею, прокурор Чернігівської області підписав постанову про його арешт. Це сталося 7 серпня 1937 року. Другий вирок був винесений у Москві. Особлива нарада при НКВД СССР 28 березня 1938 року постановила — 8 років виправно-трудових таборів. Науковець дізнався про це рішення уже на Колимі. 4 січня 1939 року Шамрай загинув від виснаження і тортур. Реабілітований 1958.
Михайло Харів (псевдо - "Шугай") - Член ОУН. Організатор націоналістичних структур с. Літиня. (Дрогобицького р-н) Вишкільник сільської молоді.
Михайло Харів (псевдо - "Шугай") народився в 1922 році у с.Літиня Дрогобицького району. Освіта - 7 класів. Член "Просвіти" с.Літиня (1936 р.). Член ОУН. Організатор націоналістичних структур с.Літиня. Вишкільник сільської молоді. Під час німецької окупації працював у поліції м.Дрогобича. Організатор і керівник молодіжної військово-спортивної організації "Січ" (літо 1941 р.). Перебував на важких роботах у "Баудінсті" (05.1942-01.1943 р.). Волосний секретар смт.Підбуж (весна 1943 р.). Ройовий самооборонного кущового відділу (09.1944 р.).
Входив до складу референтури СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН (12.1944 р.). Провідник кущового проводу (01-02.1945 р.). Референт СБ Меденицького районного проводу ОУН (03.1945 р.). Заступник районного референта, перебував у складі охорони Дрогобицького надрайонного провідника ОУН Володимира Боричка-"Андрія" (1945 р.), референт СБ Дублянського районного проводу ОУН (11.1945 р.- не раніше 07.1946 р.). Провідник Дублянського районного проводу ОУН (осінь 1946-04.1948 рр). Організатор та безпосередній учасник десятків бойових і пропагандиських акцій, спрямованих проти репресивно-каральної радянської системи.
Загинув 5 квітня 1948 р. у прис.Липовець с.Вороблевичі Дрогобицького району Львівської області.
Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Василь Ільницький.
Володимир Ільницький - правознавець, громадсько-політичний діяч. Народився у 1877 р. в Підгайцях на Тернопільщині в Українській національно свідомій сім`ї. Виховувався в національно-патріотичній атмосфері.
Володимир отримав добру освіту (закінчив гімназію у Львові та правничий факультет Львівського університету), після закінчення якого розпочав адвокатську практику в канцелярії адвоката Шайне у Дрогобичі. Остання спеціалізувалася на резонансних нафтових справах. Виконуючи сумлінно свою роботу, Володимир Ільницький здобув авторитет кваліфікованого адвоката в Дрогобичі. Це дозволило йому в 1917 р. відкрити свою адвокатську контору і стати головним адвокатом з нафтових справ. Окрім професійної діяльності Володимир Ільницький зарекомендував себе як активний громадсько-політичний діяч. він стає засновником і учасником усіх тодішніх українських товариств: української спілки для рошуку й експлуатації нафти поза Бориславським басейном, туристично-спортивного товариства "Підгір`я", яке з 1935 р. змінює назву на "Ватра".
Від 1920 р. Володимир Ільницький працював другим заступником бургомістра Дрогобича- посада була зарезервована для українців. Одержував за цю роботу 1100 злотих, і регулярно віддавав їх на потреби "Рідної Школи".
З 1923 до 1930 року В.Ільницький- голова громадського комітету з побудови Дрогобицької приватної гімназії "Рідна Школа". Комітет організував збір коштів, до якого найбільше долучилися В.Пацлавський, В.Ільницький. В.Кузьмович. Очолював повітовий гурток "Рідної Школи", який утримував місцеві українські школи, серед них гімназію та тісно співпрацював із читальнями "Просвіти". В Ільницький був засновником і найактивнішим членом товариства "Підойма", яке об`єднувало українських бруттівців та захищало їх правові інтереси, фінансово допомагало "Рідній Школі".
У 1925 р. Володимир Ільницький вступає в Українське національно-демократичне об`єднання (УНДО). Це найбільше політичне об`єднання, яке брало активну участь у виборах до польського парламенту. В основі програми УНДО було створення самостійної Української держави, забезпечення економічного підгрунтя націонастичного руху, його ідейного й організаційного згуртування. Але через прагнення частини учасників до об`єднання та співпраці з поляками, інші національно-свідомі учасники, серед яких і В.Ільницький, вийшли з УНДО та вступили у Фронт національної єдності. ФНЄ зайняв жортку позиціію стосовно Польщі, відстоюючи виконання нею міжнародних зобов`язань перед українцями. В.Ільницький був активним учасником Товариства "Сільський Господар", Дрогобицька філія якого нараховувала майже 30 гуртків.
У 1939 р., після окупації Дрогобича, його було звинувачено як ворога робітничого класу. Безглуздість і сміхотворність звинувачення була очевидною: людина, життєве кредо якої служіння рідному народу, не могла бути ворогом цього народу. Доктора В.Ільницького заарештували в жовтні 1939 р., а перед судом він постав 10 травня 1940 р. Проте Колегіальний суд виніс виправдальний вирок. В.Ільницького було звільнено. Але при виході із зали судового засідання прокурор запитав його, чи змінилися його погляди на нову владу, на що почув рішучу відповідь: ""Погляди- не рукавички, їх з-поза тюремних грат міняти важко". Отож, не судилося В.Ільницькому залишити стіни цієї зловісної установи. До нього підійшли два працівники НКВД і повторно заарештували. На захист В.Ільницького виступив видатний діяч для того часу Студинський, проректор Львівського університету, дуже впливова людина. Він розумів абсурдність звинувачень і протестував проти арешту, звертався до Хрущова та Сталіна. Домогтися звільнення В.Ільницького не вдалося, виклопотали лише дозвіл на передачу пакунків і п`ятнадцятихвилинне побачення із сином Степаном, яке відбулося 19 вересня 1940 р. в присутності енваведистів. Наступне побачення планувалося на Йорндан 1941 р., проте після довгих очікувань синові повідомили, що його батька немає у в`язниці. Про його місце перебування органи НКВД відмовилися повідомити.
Лише після Другої світової війни син уже з-за кордону дізнався, що батько був засланий в м.Старобільськ Донецької області, але по дорозі 12 травня 1942 р. помер. Так загинув видатний діяч українства Володимир Ільницький.
Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Василь Ільницький.
Як московити боролись із Різдвом (ФОТО). Під час антирелігійної кампанії у московії 1920-х роках Різдво з "радянського" календаря викреслили.
Вихованці дитсадків на антирелігійній демонстрації.
“Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!
Нова радість стала, яка не бувала:
Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився,
Там з голотою простою Ленін появився!”
Уже в квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) приймає резолюцію “Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди”, якою фактично передбачалося повне викорінення народних звичаїв святкування, в тому числі “так званих музичних творів на релігійно-біблейську тематику”.
У 1922 році стала виходити газета «Безбожник», потім ще однойменний журнал, журнал «Безбожник біля верстата» і багато інших. У 1925 році «Товариство друзів газети “Безбожник”» було перетворено в «Союз безбожників».
Уже до 1933 р. мали бути закриті всі (!) церкви і молитовні будинки, до 1934-го – зникнути всі релігійні традиції та свята. До 1936 р. влада збиралася знищити останніх священнослужителів.
Таким чином, заявляло керівництво СВБ, «до 1 травня 1937 р. ім’я бога має бути забуте на всій території СРСР».
Засукавши рукави, партія взялася до справи. Як наслідок, приміром, активно запроваджувалися звіздини (на противагу церковним хрестинам), антирелігійні обряди поховання (з зіркою на надгробку замість хреста).
Широко святкувалося так зване комсомольське Різдво, яке мало відвернути молодь від святкування релігійного свята і фактично було демонстраціями з транспарантами та червоними прапорами. Подібні свята закінчувалися антирелігійними мітингами, на яких спалювали опудала богів усіх релігій.
Проте, якщо святкування справжнього Різдва чи Нового року, приміром, ще можна було розцінити як саботаж та заборонити (що повсюдно і робилося), то колядки та щедрівки вбити було неможливо.
Тому їх почали просто переробляли на радянський манер, викреслюючи будь-які згадки про Віфлеєм та біблейських персонажів.
Ось зразок такої “колядки” з Козельця на Чернігівщині (1925 рік):
Добрий вечір тобі, вільний пролетарю.
Радуйся, ой, радуйся, земле,
Світ новий народився.
Застилайте ж столи та все килимами,
Оселі вбирайте та все прапорами.
Гей, пісні складайте, волю величайте,
Бо прийдуть до тебе твої свята в гості.
Що першеє свято – першого повстання,
Першого повстання ще й свято Тараса.
А другеє свято – то Першого Травня,
Свято робітниче, всесвітнє, весняне.
А що третє свято – Червоного Жовтня,
Червоного Жовтня, коли пута впали,
Коли пута впали, Ради понастали!
Подібні “витвори мистецтва” поширювалися як усно, так і в популярних радянських збірниках “Червоний пісенник” та “Великий співаник”.
Певно, найбільше від антирелігійної кампанії Рад “дісталося” одній з найвідоміших українських колядок “Нова радість стала”:
Нова рада стала, іще небувала:
Над землею звізда ясна ввесь світ осіяла.
Зоре ж наша, зоре, червоная зоре,
Словом серце зогріваєш, ти темряву скрізь долаєш.
Ой та й над містами з червен-прапорами,
Засяй же їм, прекрасная, наша зоре червоная!
А у “Червоному пісеннику” від 1925 року знаходимо і таку редакцію:
Нова радість стала, яка не бувала:
Зоря ясна п’ятикутна на весь світ засіяла.
Упали вівтарі, покотились царі.
Слава люду робочому, чабанам, шахтарям!
У воєнні часи антирелігійна машина продовжувала працювати на повну потужність, “впираючи” в старі, суто народні, мотиви героїчні елементи нової епохи, підміняючи сімейні цінності бучними політичними гаслами.
Спаситель родився, люди його славлять,
А спаситель-откупитель здоров’я знебавля.
Не страшні ж бо вже нам топори фашизму,
Перемога є за нами – сила комунізму!
(записано на Рівненщині 1946 року).
У Кіровоградській області український фольклорист Олексій Дей у 1958 році зафіксував таку щедрівку:
Щедрик, ведрик, Гітлер – мошенник.
За яку ласку забрав ковбаску.
Ще тобі мало – забрав і сало.
Поперек горла щоб тобі стало!
Ані XX з’їзд КПРС з його курсом на розвінчання культу особи Сталіна, ані хрущовська відлига, ані брежнєвський застій не відродили старовинних українських колядок та щедрівок.
З 70-х років і аж до розвалу Союзу при Раді міністрів УРСР та облвиконкомах працювали комісії з радянських традицій, які займалися розробкою, методологією та впровадженням нових радянських обрядів у життя, у тому числі схвалювали вихід серії фільмів “Новые советские обряды” студії “Укркінохроніка”.
Втім, як би не вичавлювали українські колядки та щедрівки з пам’яті, вони живуть, бо народ є мудрішим за будь-яку партійну ідеологію.
Пісні, які славлять голів колгоспу, ланкових чи комбайнерів (що саме по собі непогано, але навряд чи має стосунок до релігійних і обрядових співів), залишилися в минулому, а в українських оселях сьогодні лунають старі колядки та щедрівки, які пережили десятиліття радянського абсурду.
Джерело https://uaua.top/
середа, 4 січня 2023 р.
Василь Коссак - чотар УСС, поручник Української Галицької Армії. Народився 1895 р. в Дрогобичі.
У 1914 р. вступає добровольцем у Легіон Українських Січових Стрільців (чотар). Одружується з Марією Кравців, дочкою священника о.Миколая Кравціва, Лопатинського декана. Від 1918 р. до 1920 р.- поручник Української Галицької Армії.
У 1920 р. стає помічником командира батальйону ЧУГА та виїжджає у Відень. Тут закінчує університетські студії й вступає у комуністичну партію Австрії.
У 1925 р. повертається в Україну, а в 1926 р.- у Галичину. Вступає в КПЗУ. Працює редактором газети "Світло", секретарем окружкому Коломийського повіту КПЗУ. Від 1929 р.- на Волині, де редагує газету "Нове життя". Декілька разів його арештовує польська поліція.
У 1930 р. повертається на Україну.
5 квітня 1931 р. заарештований органами ОГПУ- звинувачений у справі підпільної організації УВО.
У 1932 р. засуджений на 6 років концтаборів. У 1933 р. переводять на поселення.
З 1933 р. перебуває у Воронежі (Росія), а з 1936 р.- у Тобольську, Омської області.
У 1937 р. його заарештовують удруге й 10 грудня цього року трійка при НКВД Омської області засуджує до розстрілу.
Розстріляли Василя Коссака та його дружину Марію 30 грудня 1937 р.
Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Роман Тарнавський.
СПРАВА СХІДНЬОЇ ГАЛИЧИНИ НА ПАРИЗЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ 1919 р. Василь Федорович "Причинок до історії одної мапи"...
Дещо про історичне підложжя тої рідкісної мапи.
В січні 1918 р. президент ЗСА В.Вілсон проголосив "14 пунктів" тобто головних принципів, на яких мав бути укладений мир після закінчення Першої світової війни. Згідно з 13-тим пунктом мала бути відбудована польська держава на теренах "заселених безспірно польською людністю". Паризька конференція під керівництвом ЗСА, Великої Британії, Франції, Італії та Японії мала устійнити кордони польської держави. Не було труднощів із західніми кордонами, бо переможена Німеччина не мала іншого вибору, як тільки приняти пропозицію аліянтів, а Польща також радо годилася на таку розв'язку. Зате встановлення східніх кордонів було дуже трудною проблемою. Польща в тому питанні була вперта й непоступлива: вона взагалі мала претенсії до "історичних" кордонів з 1772р., хоч бачила й повинна була розуміти, що таке домагання в змінених політичних обставинах нереальне, а то й смішне. Все-таки вона старалася якнайбільше виторгувати і забрати західні райони Білорусі, цілу Східню Галичину, а навіть частину зазбручанського Поділля, а те все з причин "мілітарних, економічних, культурних, історичних".****
Великі потуги також не були однозгідні в питанні Східньої Галичини. Франція, яку лучила з Польщею давня приязнь, а також династичні зв'язки, сприяла польській експансії на сході. Так само Італія попирала польські претенсії до Східньої Галичини. ЗСА годилися на прилучення до Польщі теренів, що їх забрала від неї Німеччина в часі "розборів", але противилися включенню Східньої Галичини до складу польської держави. (Пізніше ЗСА змодифікували своє становище в користь Польщі). Велика Британія взагалі противилася територіальній експансії Польщі. Японія не мала окремого зацікавлення в тих справах.*****
Цікаве, що тогочасні бритійські політики й історики та поодинокі автори на загал добре орієнтувалися в українських справах, а зокрема в українсько-польських відносинах.. Нпр. С. Бонсаль і Ллойд Джордж, оба учасники паризької конференції, згідно підкреслюють, що українці, русини, рутени, чи навіть карпатороси — це один і той самий 45-мільйоновий народ, що змагається за самостійну Україну. Впродовж історії українці завжди боролися за свободу проти литовців, поляків, москалів. Москалі тепер претендують на "герренфольк" і вважають українців меншевартними, а українську мову діялектом російської мови. Ніщо так не обурює українців, як зневага їхньої мови.******
На Паризькій конференції було кілька українських делегацій. Вони можливо мали неоднаковий підхід чи окрему тактику, але мета в них була одна — самостійна Україна. На жаль великі потуги не приділили належної уваги українським меморіялам, а шкода, бо якщо в Европі має бути тривалий мир, то не можна ігнорувати 45-мільйонового народу.*******
Спір між поляками й українцями існує віддавна; він особливо замітний у Східній Галичині, де українці творять більшість населення, а духово й культурно тяготіють до Наддніпрянської України. У поляків завжди було бажання мати Галичину в своїх руках та панувати над "рутенами-українцями". За австрійських часів поляки мали в Галичині різні привілеї і політичну перевагу над українцями, хоч не завжди доходили до того законним шляхом. З принципу поляки антиукраїнські, а до деякої міри навіть антислов'янські. Нпр. поляк Біліньскі, австрійський міністр для Боснії й Герцоґовини, в 1914 р. був одним із авторів ультимату до Сербії.********
Як відомо, Берестейський мир признав Україні Холмщину. Як тільки поляки про те довідалися, зчинили такий крик, що Австрія мусіла змодифікувати границі України на лінії Холмщини. В заміну за те Австрія обіцяла в тайному договорі створити зі Східньої Галичини окрему автономну провінцію. Але поляки й тут покиринили. Вони якось довідалися про зміст тайного договору й вимагали від австрійського уряду анулювати постанову про Східню Галичину. В червні 1918 р. граф Форґач з доручення австрійського уряду поїхав до Києва, щоб закомунікувати скасування клявзулі про автономію Східньої Галичини.********* Ця заява викликала зрозуміле огірчення українського народу.
В мировому договорі в Сен-Жермен з 1919 р. Австрія відступила цілу Галичину в розпорядження держав Антанти. Антанта признала Західню Галичину Польщі, а долю Східньої Галичини постановили вирішити окремо. Поляки не приняли того рішення, бо вони хотіли дістати цілу Галичину, зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн. Поляки на тих теренах творили меншість, але занимали ключеві позиції в адміністрації. Українці не скривалися зі своїми антипольськими настроями й ніяк не хотіли належати до Польщі. Отже передача Східньої Галичини Польщі була б можлива тільки силою зброї, а така розв'язка була б несправедлива для українців.**********
Тому аліянти шукали іншої розв'язки для Східньої Галичини. Були різні пляни й пропозиції включно до тимчасової окупації Східньої Галичини Чехословаччиною або Румунією. Була думка поділити Галичину так, щоб Львів і Дрогобич припали Польщі, але ні одна сторона не була вдоволена з такої пропозиції. Були також пляни перевести на спірних теренах плебісцит під міжнародною контролею, а вкінці ще й плян передати Галичину Польщі на певний обмежений час з забезпеченням автономії і свободи для українського населення з тим, щоб державна приналежність була згодом вирішена за принципом самовизначення. Всі ті пляни були даремні.
Коли в листопаді 1918 р. розпочалася війна між українцями й поляками, Антанта намагалася погодити обі сторони. В лютому 1919 р. прибула до Львова аліянтська комісія під проводом ген. Бартельмі й запропонувала перемир'я, але українці його не приняли, бо воно спиралося на помилкових заложеннях і не брало до уваги національного складу країни; згідно з тою пропозицією за поляками залишалась третина Східньої Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном. В березні 1919 р. Найвища Рада в Парижі вислала до українського й польського військового командування телеграму з підписами Вілсона, Ллойд Джорджа, Клемансо й Орлянда з закликом припинити бої та розпочати переговори в справі перемир'я. Українці приняли пропозицію, а поляки навіть не відповіли; війна продовжувалася. В квітні 1919 р. Міжаліянтська комісія "для укладення миру між Україною і Польщею", після наради з представниками обох воюючих сторін, виготовила проект польсько-української угоди. Українці приняли проект, а поляки відкинули його з "мілітарних мотивів", мовляв, окупація Східньої Галичини польською армією є необхідна для безпеки польської держави. Після тої невдачі Міжаліянтська комісія передала справу Найвищій Раді, яка 27 травня 1919 р. вислала Пілсудському гостру ноту з загрозою економічних санкцій, якщо Польща не погодиться на пропоновані умови перемир'я. Пілсудський у своїй відповіді заявив, що окупація Східньої Галичини є полякам потрібна для контакту з Румунією, бо існує небезпека, що німці й большевики можуть спільно вдарити на Польщу.***********
Через таку поставу Польщі справа Східньої Галичини затяглася й Паризька конференція знайшлася в тому відношенні в сліпому куті. А тим часом до Парижа наспівали тривожні вістки про загрозливе мілітарне становище на східньому фронті. Поляки подавали відомості, що на випадок заборони дальших воєнних операцій зі сторони польської армії, ті терени стануть жертвою большевицької навали. В тій ситуації Антанта дозволила армії Галлера вирушити на східній фронт для боротьби з большевиками, при чому поляки зобов'язалися не вживати тої армії проти українців. На ділі було інакше. Галлер кинув свої сили якраз проти українців. Коли про це довідалася Найвища Рада в Парижі, наказала Галлерові відтягнути свої війська з протиукраїнського фронту. Галлер не послухав того наказу, заслоняючись тим, що нібито не одержав телеграми. Зрештою ЗСА, завдяки впливам Падеревського, сприяли полякам і дивилися крізь пальці на затії Галлера.************ Галицька армія не могла успішно протиставитися добре озброєній армії Галлера. В результаті вже на початку червня 1919 р. поляки заняли цілу Галичину й поставили Антанту перед доконаним фактом. 25 червня 1919 р. аліянти офіційно дозволили полякам окупувати Східню Галичину по Збруч, а властиво тільки санкціонували той стан, який за той час заіснував. Мотивація аліянтів була така: якщо не дозволиться полякам окупувати Галичину, то польський уряд розлетиться, а з того скористають большевики й покотяться лявіною на захід. А того вони собі найменше бажали.*************
Ще раз в листопаді 1919 р. Паризька конференція пробувала розв'язати східньо-галицьке питання: тим разом хотіла дати Польщі мандат над Галичиною на 25 років, після чого Ліґа Націй мала б остаточно вирішити ту справу. Але поляки знова не погодилися і справу відложено "до актів". Скористали з того поляки, бо вони й так уже мали Східню Галичину в своїх руках, без ніяких застережень і зобов'язань. Розв'язка очевидно несправедлива й незадовільна. Українці не мали ніякої запоруки, що їх права будуть хоронені, й тому слушно нарікали на польську адміністрацію, яка трактувала їх так, як колись німці трактували поляків після поділу Польщі.**************
... Приготована для Паризької мирової конференції мапа, залишається як документ закулісових пертрактацій, плянів та пропозицій у справі Східньої Галичини.
_________________
* National Geographic Society, Washington, D.C.
** Мапа розміром 30x32 інчі, з поділкою 1 інч — 87 миль, була долучена до журналу "National Geographic Magazine" з 1921 року, том 39. Один примірник тої мапи зберігається в приміщеннях Онтарійського Товариства Багатокультурности в Торонті — The Multicultural History Society of Ontario.
*** Пропоновані границі: на сході — Збруч, на півночі — т. зв. Сокальський кордон, на заході — лінія на схід від Сяну так, що Перемишль припадав Польщі.
****, ***** H. W. V. Temperley. A history of Peace Conference of Paris. London, 1920. T. 6, ct. 233 i др.
******, ******* S. Bonsai. Suitors and supplicants: the little nations at Versailles. New York, 1946.
********, ********* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4, ст. 67.
********** H. W. V. Temperley. Op. cit.
S.P. Tillman. Anglo-American relations and the Paris Peace Conference of 1919. Princeton, 1961.
*********** H.W. V. Temperley. Op. cit. T. 1.
************, ************** David Lloyd George.The truth about peace treaties. London, 1918-1938.
Цікаве спостереження Длойд Джорджа: "Поляки не респектували ніяких договорів, зокрема нехтували договір про оборону меншин і виповіли його односторонним актом в 1934 р., насильно польонізували українців і переслідували їх релігію, а в 1930 р. жорстоко тероризували населення т. зв. "пацифікацією".
************* H. W. V. Temperley. Op. cit. T. 4.
Джерело інформації
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/01/1919.html?m=1
вівторок, 3 січня 2023 р.
3 січня 1942р. офіційний день народження надзвичайно патріотичного, талановитого й діяльного Українця – Анатолія Погрібного чкий був літературознавцем і письменником, яскравим публіцистом, політичним, культурним і громадським діячем.
Тож відзначаємо цю офіційну дату видатного Українця. Якщо відзначаємо…
Однак щось не дуже сучасні українці виявляють здатність пам'ятати й шанувати цього інтелігентного й щирого, освіченого й високоінтелектуального, талановитого й діяльного Патріота.
А його, на мою думку, можна вважати великим просвітителем сучасності та надзвичайно невтомним трудівником на ниві державотворення Незалежної України.
Анатолій Григорович Погрібний був літературознавцем і письменником, яскравим публіцистом, політичним, культурним і громадським діячем.
Помер 9 жовтня 2007 р., Київ.
Маючи титули доктора філологічних наук, професора й академіка, займаючи посади першого заступника Міністра освіти України, заступника Голови Комісії України у справах ЮНЕСКО, радника Прем'єр-Міністра України – завжди і всюди дбав про підняття українського суспільства на вищий культурний і політичний рівень.
Я з ностальгією згадую натхненні авторські радіопередачі Анатолія Погрібного про наболіле "Якби ми вчились так, як треба..." Про це роздумував цей український патріот, до цього закликав, шляхи розвитку справедливої й щасливої держави пропонував…
При цьому охоче дискутував з усіма небайдужими. Йому масово писали листи (адже інтернет ще не був поширений), його хвалили й дякували, його критикували й ображали – і всім він аргументовано й спокійно відповідав, зачитував різні точки зору та переконував, чого потребує Незалежна Держава, щоб бути справедливою й успішною.
На жаль, у 2007 році Анатолій Погрібний покинув земний світ.
І здається, що згасають його ідеї, що затухає цей високий патріотично-просвітницький запал. Суспільство стає байдужим і обмеженим у своїх запитах, скочується до егоїстично-приземлених прагнень, мало переймаючись високими національними ідеями та загальним благом всієї країни… При цьому дивується загал, чому держава не така, про яку мріяли, за яку боролися попередники-герої. При різних опитуваннях не раз звучали думки, що неправильним шляхом рухається українська держава, але не було видно, щоб прислухались до порад Анатолія Погрібного, щоб, голосуючи за кандидатів у владу, шукали постатей, подібних до Анатолія Погрібного…
Можливо, Господь допустив теперішню жахливу й несправедливу війну, щоб збудити в українців щирий і самовідданий патріотизм, до якого так закликав Анатолій Погрібний? Крамольна думка? Але чомусь вона невпинно приходить до голови, коли чуєш тепер такі приземлені й обмежені, однобокі й партійно цензуровані передачі Українського Радіо…
Автор Ліда Купчик (із фейсбук сторінки)
„Вічними є скарби людської душі у вияві найвищої жертви для спільної ідеї. ”Юрій Тис-Крохмалюк.
Співзасновник і очільник Інституту української культури Америки, співзасновник Асоціяції діячів української культури, головний редактор журналу «Терем: Проблеми української культури». Член Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА, голова Крайової Управи й довголітній член Управи Станиці Братства. Друкувався під псевдонімами Юрій Тис, Юрій Тис-Крохмалюк, Юрій Орест.
Старший брат Романа Крохмалюка, члена Військової Управи й референта набору до дивізії «Галичина», автора книжки споминів “Заграва на Сході”.
* 27 жовтня 1904, Краків – † 1 січня 1994, Детройт
“Юрій Тис-Крохмалюк мав із своїм братом Романом невеличке торговельне підприємство на вулиці Сикстуській, по другому боці Народноі Гостинниці. І певне не снилося йому, що він пepeживатиме страхіття битви під Бродами, що опиниться в Арґентині, де стане автором еспаномовної історії УПА, та врешті переїде до Америки, де буде одним із найвидатніших членів інтелектуальної еліти Братства колишніх вояків 1 УД УНА, поруч із Всеволодом Будним, Василем Веригою, Олегом Лисяком, Мирославом Маленьким і ще кількома іншими. Юрій Тис-Крохмалюк зацікавлений головно військом у новітній історії України...”
Іван Кедрин
"Свобода!, 5 листопада 1985
Юрій Тис:
“Друже!
Колись, у неозначеному нині майбутньому, повернешся у свою, вільну уже батьківщину. Може, буде тоді осінь, низько гонитимуть небом сірі хмари і краплі холодного дощу спливатимуть по твоєму лиці. Може, буде зима.
Пронизливий вітер звіватиме гострі колючки мерзлого снігу з низьких дахів, і твої вії вкриє мороз.
Але ти не почуєш холоду. Бо твердим було твоє життя і роками стояв ти в боротьбі з долею, на півночі і півдні, на сході і заході.
Знайомі вулички вітатимуть тебе тисячами давніх споминів. З глибин твого існування виринуть нагло дрібні, не пов’язані між собою, картини минулого. Ось туди, де тепер розвалена стіна, бігали твої дитячі ніжки. Пам’ятаєш, як ти грався серед зелені цього саду? Який гарний і величний був той світ, у запашній закутині забутого клаптика землі! Ці старі вулички, ці дімки і хатинки ти бачив часто в сні і на яві, в часі твоєї довгої мандрівки по світі. Ці картини вирізьблені в твоїй душі і в твоєму серці. Згадай, як в далекій чужині, не раз приходило тобі на думку, чи так само, як колись, сходить сонце з-позу кущів ясмину, чи у ставку, що за садком, ще далі рохкочуть зелені жабки, чи однаково виспівують жайворонки пісні Всевишньому у безкраїх просторах весняного неба?
Багато речей стрінеш, які ти знав колись, але багато змінилося за довгі роки, як і ти змінився і не є нині тим, чим був колись.
Але є місця і є речі які носять в собі тавро вічности. З ними пов’язані спомини не однієї людини, а цілих ґенерацій, і в них мріють давні світлі чини, що формували долю твоєї батьківщини.
... А коли станеш на рідних місцях, спом’яни тих, що боролися за волю народу і за кращу долю нащадків, спом’яни тих, що діють і загибають за тебе, за твоїх близьких і ненароджені ще майбутні покоління. Тих незнаних безіменних земляків, що своїм життям пробивали тобі шлях до повороту.
Згадай свої роки великої розлуки і ті давні часи, коли ти радів власною батьківщиною. Тоді відчуєш: зникають з пам’яті довгі роки мандрівки, рідна земля овіває тебе своїм віддихом, і ти знову осягаєш єдности з твоїми прадідами. Ти почуєш, як їхні духи шепочуть тобі лагідно і щиро: не рахуй довгих літ розлуки! Ти був завжди з нами у твоїх мріях, а ми були при тобі і дали тобі гарт і витривалість.
Мовчазно схили голову перед Маєстатом за величну ласку повернення.
Тоді твоє довге блукання по світі здаватиметься тобі тільки короткою хвилиною, яка минулася, розвіялася в незайманих просторах часу. І ти станеш, зачудований щастям повороту і сповненої величчю зустрічі.
Звільна підходитимеш до своєї рідної вулички. Замріяний прогомонілими часами, поволі й уважно стежитимеш за кожним камінчиком і кожною деревиною. І в тому часі твоє сумління відозветься потребою розрахунку. Чи заслужив ти на цю величну зустріч? А що буде, як рідна земля спитає тебе, що робив ти на чужині, чи гідним твоєї вітчизни був твій життєвий шлях? І ти будеш розглядатися довкруги, шукати свідків минулого і думками пройдеш ще раз своє бурхливе життя. І враз ти пізнаєш, що впродовж твоєї мандрівки полонила твою душу незглибна туга за рідними місцями. Тоді не будеш більше хвилюватися. Радісно, твердим кроком рушиш назустріч майбутньому. Бо ти пізнав велику, незнану тобі досі правду: батьківщина простить кожному, хто звертається до неї з любов’ю і надією.
Так прийме тебе, друже, твоя рідна, вільна земля.”
Переднє слово до книжки Юрія Тиса "Симфонія землі". Буенос-Айрес, 1951
НЕКРОЛОГ
В пам'ять Ю. Тиса-Крохмалюка
“Свобода”, 11 лютого 1994
Дня 1-го січня 1994 року Україна втратила одного з найкращих своїх синів, великого патріота, мужа-воїна, науковця, письменника. Цією людиною був інж. Юрій Тис-Крохмалюк.
Народився 27-го жовтня 1904 року в Станиславові. Довгі роки мандрував просторами рідного краю, далі — Західньої Европи. Південної та Північної Америки, а спочив вічним сном у Дітройті, покинувши осамітнену жінку, ближчу та дальшу родину, приятелів, друзів по зброї.
Юрій Крохмалюк — це людина багатогранних здібностей, послідовний у праці. Від дитячих років батьки ввели його в царину книжкової культури, в якій згодом, як письменник, знайшов ціль життя. За фахом інженер-хемік, студії закінчив у Відні. В польському війську дістав старшинський вишкіл, опісля — полковник Першої Української Дивізії УНА. Заснував косметичні фабрики у Львові та Буенос-Айрес в Арґентині, фармацевтичну у Дітройті.
В його письменницькій творчості переважає історична тематика. Він є автором понад двадцяти книжок, в яких зображено героїчні події нашого минулого, розкрито світлі моменти, поховані під згарищами воєнних лихоліть. Самі назви книжок вказують ідею твору: „Під Львовом плуг відпочиває", „Шляхом віків", “Рейд у невідоме", „Бої Хмельницького", „Конотоп", „Звідун з Чигирина", „Маркіза", „На світанку" — повість про письменницю Марка Вовчка, далі фантастична повість „К-7", драма „Не плач, Рахіле", „Щоденник Селепка Лавочки". По журналах друкувались оповідання, зокрема для молоді та дітей, в часописах — рецензії та наукові статті. Немов поему читається збірку нарисів про місто Львів, Святий Юр, Скит Манявський, Крилос, поміщені у книжці „Симфонія Землі". Книжка ця багата афоризмами, ствердженням авторових поглядів на світ, на людину, на красу життя. Зібрані оповідання для молоді вийшли окремою книжкою „Вибрані казки", які в 1993 році перевидано у Львові.
В 1966 році вийшла в Арґентині еспанською мовою книжка Енріке Мартінез Кодо „Повстанці за залізною заслоною" — про Українську Повстанську Армію. Документацією допомогли українці з Буенос Айресу, зокрема Юрій Крохмалюк.
В 1972 році в Ню Йорку вийшла англомовна книжка, яку переклав з української Володимир Душник — „Боротьба УПА в Україні". Глибокі студії, використання численних манускриптів, репортів, знимок та довголітня праця дали у висліді монументальний твір, в якому Юрій Тис подав історію боротьби УПА з німецькими, московськими та польськими окупантами в часі та після Другої світової війни.
Юрій Крохмалюк був людиною відповідальною за обов'язки, які брав на себе, але й від інших вимагав такої ж відповідальности. Вже у Львові був дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка, співпрацював з визначними творцями науки і культури. Слід тут ствердити, що в періоді між двома Світовими війнами ріст культурно-наукового, політичного та економічного життя в Галичині був дуже сильним, потужним, в Буенос Айресі Ю. Тис був членом-засновником „Об'єднання Українських Науковців, Літераторів і Мистців". З переїздом до Дітройту він і Зенко Тарнавський створили Інститут Української Культури, опісля Асоціяцію Діячів Української Культури, АДУК, при яких редагував журнал „Терем", монографічні видання про еміґраційних поетів, мистців, драматургів.
Юрій Тис-Крохмалюк відійшов у вічність на вісімдесят дев'ятому році трудолюбного життя. Треба ствердити, що багато визначних особистостей з його покоління вже відійшло. Це реальність, з якою мусимо погодитись. Але тяжко погодитись із сумним фактом, що поволі про тих людей забувається. Тяжко виправдати замовчування плєяди чільних постатей, які мусіли покинути рідний край, їхні прізвища і творчість вже тепер мало відомі нашому молодшому поколінню. Але потішмо себе. Може, в майбутньому знайдуться ідеалісти, такі, як св. п. Юрій, які мандруватимуть по місцях поселень нашої еміґрації та вишукуватимуть скарби духа, розсипані по усіх континентах світу. Може, хтось скомпонує симфонію або ораторію, з яких промовить душа української людини, а в ній збережуться слова афоризму Ю. Тиса- Крохмалюка: „Вічними є скарби людської душі у вияві найвищої жертви для спільної ідеї”.
Ще за життя Юрій Тис-Крохмалюк дістав Хрест за особливі заслуги від Головної Управи Першої Української Дивізії УНА. Прізвище його поміщене в американському біографічному словнику ,,Гу'с Гу". Хай буде вічна, славна пам'ять великому синові України!
Мирослава Ласовська-Крук
Із фейсбук сторінки Lesya Porutska-Sakovych
Іван Блажкевич - політичний і громадський діяч, правознавець. Народився 1892 року в селі Воля Якубова у багатодітній сім`ї. Блажкевичі належали до шляхетних Українських родин цього села. Іван- двоюрідний брат Андрія Мельника.
Розпочав навчання Іван Блажкевич у рідному селі, пізніше закінчив Дрогобицьку гімназію, а відтак- факультет права Віденського університету. В австрійській столиці навчався у торговій академії. Після закінчення студій в університеті повернувся до Дрогобича. Крім правничої роботи, молодий адвокат активно займався громадською діяльністю: створив бібліотеки, об`єднання крамарів, був діяльним просвітянином. Адвокат Блажкевич відзначався особливим професіоналізмом. Трактував "правничу професію не як звичайний фах, а покликання, яке зобов`язувало до високих етичних вимог..."
У 20-х роках ХХ століття українські політики запропонували йому кандидували на посла польського законодавчого органу від партії УНДО. І він переміг на виборах. Своєю роботу в сеймі завоював пошану серед польських і єврейських послів. Згодом відійшов від партіїУНДО, яка вклала угоду з польською владою і почала шукати компроміс у польсько-українському конфлікті. Перейшов у опозицію та продовжував сміливо боронити права українців.
У 1939 р. німці запропонували йому очолити міську управу Дрогобича, та Блажкевич відмовився. У вересні цього ж року, був арештований органами НКВС- не допомогли навіть звернення жителів Дрогобича й навколишніх сіл. Два роки знемгав у тюрмах Дрогобича, Самбора, Сгаробільська. У червні 1941 р. його вивезли в Казахстан. Тривалий час працював там сторожем у колгоспі. Його дружину Наталію разом з родиною теж вислали в Казахстан.. На засланні помер її батько, а наталя з матір`ю в 1945 р. приїхала в Дрогобич. Через рік приїхав сюди виснажений каторгою Іван Блажкевич. Невдовзі сім`я переїздить у Львів. Там йому запропонували посаду адвоката, але він відмовився працювати в радянській системі "правосуддя". Влаштувався бібліотекарем у школі №14 м.Львова, а дружина- секретаркою. Помер Іван Блажкевич у 1969 році. Похований на Янівському цвинтарі.
Джерело: "300 Великих дрогобичан" . Михайло Базар.
3 січня 1945 р. в 3 год. ночі під Ціневу приїхало 75 більшовиків, серед яких було 15 НКВД і 7 польських міліціонерів.
В 5 год. ранку розпочалась облава і розшуки по селі за вояками УПА. Після перевірки облавники зібрались в приміщенні сільради, куди скликали десятників. Після цього поділились на 7 груп і знову розійшлись по селі, щоб арештувати родини, в яких родичі перебували в підпіллю. Водили по селі і показували хати місцеві десятники. Арешти відбувались наступним чином - обступивши довкола хату облавники викликали хазяїв і казали що ті до двох годин мають зібрати речі і бути готовими. Далі троє заходило до хати, де проводили детальний обшук і опис майна, а інші залишались на сторожі. Далі затриманих людей зігнали до сільради, а їхнє майно загрузили на кілька фір. В 12 год. людей разом з майном відвезено до Рожнятова.
Того дня в Ціневі було арештовано 11 родин:
Голубовський Андрій Гаврилович, 40 років,
Голубовський Михайло Гаврилович, 38 років,
Голубовська Павліна, дружина Михайла, 23 роки,
Голубовський Зенон, син Михайла, 8 років,
Голубовський Роман, син Михайла, 4 роки.
2) Грицьків Михайло, 41 рік,
3) Максимонько Емілія, 29 років,
4) Матуляк Іван, 61 рік,
Матуляк Анна, дружина Івана, 60 років,
5) Романишин Павліна, 61 рік,
6) Павич Параска, 56 років,
7) Голубовський Данило, 45 років,
8) Василечко Іван, 37 років,
9) Лесик Іван, 43 роки,
10) Клюс Дмитро, 48 років,
11) Шумей Микола, 32 роки.
Перших 5 родин 6 січня відправили до Калуша, а інших з Рожнятова відпущено додому, але майно сконфісковано.
понеділок, 2 січня 2023 р.
Ковалів Степан Михайлович (псевдоніми Стефан Ковалів, Дрозд, Дроздищин, Стефан П'ятка, Плескачка, Естко та ін) письменник і педагог, освітянський діяч, автор шкільних підручників, публіцист. Займає чільне місце серед українських письменників останньої чверті XIX століття. Жив і працював в Бориславі.
Народився у селі Брониця Дрогобицького району. Закінчив школу отців василіян у Дрогобичі і чотири класи реальної школи в Перемишлі. Не маючи матеріальної допомоги з дому, заробляв приватними уроками та участю в церковному хорі.
Закінчив Львівську учительську семінарію (1875). По закінченні вчителював на Львівщині, від 1879 — у місті Бориславі. Художні твори та статті друкував у «Літературно-науковому вістнику», у газетах «Батьківщина», «Буковина». Основна тема художніх творів — духовний світ соціально і національно скривджених селян, робітників і краса праведницького менталітету української людини. У художньому набутку С.Коваліва понад 100 оповідань і нарисів. Крім того, він є автором більше 40 педагогічних статей, виступів, методичних розробок, які й сьогодні мають неабияку педагогічну цінність.
Помер та похований у Борислав, на цвинтарі по вулиці Потік.
Внук Степана Коваліва, Іван Ковалів був поетом, скрипалем і заснував музичний інститут ім. Миколи Лисенка в Торонто. Праправнук Коваліва — сучасний американський поет та прозаїк Юрій Лазірко.
Загалом з невідомих причин ім'я С.Коваліва не згадувалося викладачами тогочасних підручників, посібників історії української літератури — О.Дорошкевичем, П.Колесником, О.Огоновським, М.Сулимою, М.Рудницьким, В.Радзикевичем. Тільки у «Нарисі української літератури» В.Коряка (1929) знаходимо невеликий шкіц про С.Коваліва.
Після смерті С.Коваліва його твори тривалий час не перевидавалися, хоча у 1926 р. у Харківському видавництві «Рух» вийшла невелика збірка оповідань під назвою «Ройтів шиб». Після цього творчість письменника упродовж довгих років замовчувалася. Лише у 50-х рр. 20-го ст. прізвище С.Коваліва почало згадуватися принагідно у працях, присвячених творчості І.Франка, М.Черемшини, Л.Мартовича. Поет і літературознавець Олекса Засенко у монографії «М.Черемшина», висвітлюючи умови формування світогляду творчості митця, згадує при цьому й Коваліва: «Значного впливу І.Франка зазнали прозаїки і поети 80-90-х рр. — Н.Кобринська, С.Ковалів, У.Кравченко та інші».
У 1952 році Львівське книжково-журнальне видавництво видало «Вибрані оповідання» Степана Коваліва. Збірка складалася з 19 найкращих оповідань і новел письменника. До неї додано вступну статтю Василя Лесина й спогади про Стефана Коваліва, які належать його синові— Юліану Коваліву.
У статті В. М. Лесина зауважується, що в окремих оповіданнях письменника «наявні сильні елементи натуралізму», що на його творах «позначились провінційна обмеження спостережень автора (Борислав та сусідні села)». Серед рецензентів цієї збірки можна назвати Д.Дереча, який у розвідці «Оповідання про минуле Галичини» пише: «Оповідання С.Коваліва допомагають нам уявити страшну капіталістичну дійсність, яка панувала колись на західних землях в Україні».
1958 року Державне видавництво в Києві видало «Твори» Коваліва в упорядкуванні В. М. Лесина та С. Дегтяря з їхньою передмовою, в якій творчість письменника трактується в ідеологічно— схоластичних вимірах. Все значення художнього набутку митця автори зуміли втиснути у такі рядки: «Західно-українські землі уже возз'єднані з Радянською Україною. Борислав став радянським… Твори І.Франка, С.Коваліва про старий Борислав допомагають зрозуміти велич і немеркнучу красу тих змін, що сталися в Бориславі в радянські дні». Більшість рецензентів погоджуються з такою загалом характеристикою творчості С.Коваліва, не залучаючи до аналізу ні нових творів письменника, ні нових здобутків передусім українського літературознавства.
Автори «Історії української літератури у 8 томах» (1967–1971) не залишають поза увагою постать С.Коваліва, щоправда, присвячуючи їй усього кілька сторінок, називають митця «талановитим письменником — демократом», а його творчість — «своєрідним додатком, доповненням до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових творах автор циклу „Борислав“». Не заперечуючи учнівства С.Коваліва у «школі Франка», зауважуємо, що талан С.Коваліва хоч і не був таким могутнім і очевидним, як талант І.Франка, та все ж мав свою силу і неповторність, що й не дало йому загубитися серед незліченного потоку наслідувачів митця. Перейнявши літературний досвід Учителя, С.Ковалів творчо використав його у своїх художніх сполуках, продемонструвавши цим щасливу рису справжньої письменницької творчості, зарекомендувавши себе як художника, що вміє вчитися в інших, залишаючись при цьому самим собою.
У підручниках з історії української літератури 80-х рр ім'я С.Коваліва згадується лише в оглядових розділах, присвячених розробці робітничої теми в українській прозі, особливо тема праці і капіталу. У наші дні у розгляді спадщини письменника також не намітилися пожвавлення. Лише у 1998 р. до 150-річчя від дня народження С.Коваліва Р.Горак у Трускавці видав книгу «Стефан Ковалів», де є багато цікавих відомостей про Бориславський край, родовід Ковалівих, але у книзі превалюють історично-краєзнавчі матеріали, а літературна творчість митця майже вийшла з поля зору дослідника, а «цей феномен ще потребує свого детального вивчення та осмислення»,— погоджується Р.Горак.
Знаковою подією у дослідженні науково-педагогічних поглядів народного учителя став вихід у світ у 2007 р. монографії «Педагогічні погляди С. Коваліва» доцента кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету, кандидата педагогічних наук В. Ф. Гетьмана (1921—1997). Ця праця стала логічним завершенням глибокого вивчення педагогічної спадщини С. М. Коваліва, наслідком якого був успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Василь Гетьман уперше проаналізував методи організації навчального процесу, психологічні погляди Вчителя, результатом яких стало стрімке зростання популярності у навколишній місцевості та суспільне визнання навчального закладу, очолюваного педагогом. В наш час, коли народна освіта переживає не найкращі часи, рівень підготовки учнів суттєво знизився, педагогічні погляди С. М. Коваліва заслуговують уваги земляків, спудеїв педагогічних університетів та працівників виконавчої влади, — зазначає В. Гетьман.
Джерело інформації 1.Вікіпедія
******
Стефан Ковалів (псевдоніми - "Дрозд", "Дроздищин", "Стефан П`ятка", "Плескачка", "Естко") народився 25 грудня 1848 р. у селі Брониця Дрогобицького району. Вчився в Дрогобицькій нормальній школі. Закінчив Львівську учительську семінарію (1875 р.). Після закінчення вчителював на львівщині, від 1879 р.- у м.Бориславі. Художні твори та статті друкував у "Літературно-науковому віснику", газетах "Батьківщина", "Буковина". Основна тема- духовний світ соціально скривджених селян, робітників, краса душі української людини. У художньому набутку С.Коваліва понад 100 оповідань, нарисів, переважно про важке життя робітників. Його називають "Співцем Галицької Каліфорнії", тобто нафтового Борислава. Належав до Франкової літературної школи. Автор понад 40 педагогічних статей, методичних розробок, які й сьогодні мають неабияку педагогічну цінність.
Помер 26 квітня 1920 р., похований у м.Бориславі.
1926 р.вийшла невелика збірка його оповідань під назвою "Ройтів шиб". У 1952 р. Львівське книжково-журнальне видавництво видало "Вибрані оповідання" С.Коваліва. В збірку входили 19 найкращих оповідань та новел письменника.
Іменем Стефана Коваліва у місті Бориславі названа вулиця та новий мікрорайон.
У Дрогобичі також є вулиця, яка носить назву С.Коваліва, у районі відпочинкового комплексу "Залісся".
Джерело інформації 2. "150 славних українців Дрогобиччини". Богдан Пристай.
Зенон Коссак (псевда "Тарнавський", "Конашевич", "Сакко") був онуком заможного дрогобицького господаря- коваля Йосипа батька трьох старшин українського війська УСС, з-поміж яких найбільш відомий Гриць полковник УСС, командир корпусу Української Галицької Армії, розстріляний в 1938 р.
Був одним з із організаторів та лідерів молодіжного націоналістичного руху в Галичині. У гімназії належав до 18-го пластового куреня імені І.Франка, надзвичайно активно працював як у "Пласті", так і в "Соколі", був головою Студентської секції в Дрогобичі. Часто виступав на громадські й ідеологічні теми, їздив з доповідями в села Дрогобиччини. Був співробітником журналів "Студентський шлях", "Студентський вісник", "Літературно-науковий вісник", "Вісник", "Дорога" двотижневика "Гомін Басейну" (відомі статті, що друкувалися "Проблема проводу в Івана Франка", "Професійність студентських секцій", "Українське робітництво" і УСДП, "Плекаймо силу", "Крути"). Був одним із керівників таємних організацій- Організації Вищих Класів Українських Гімназій і Союзу Української Національної Молоді, повітовим провідником УВО й ОУН Дрогобиччини.
У лютому 1929 р. затверджений Є.Коновальцем бойовим і організаційним референтом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ.Співпрацював у "Бюлетені КЕ ОУН на Західно-Українських Землях", організатор першої Крайової Конфеккренції ОУН у Львові. З його підпільних записів відомі актуальні сьогодні "44 правили життя українського націоналіста" й стаття про український націоналізм. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччини (1929-1930 рр.).
З 1930 р.-заступник бойового еферента Романа Шухевича. З.Коссак керував нападом ОУН на поштовий віз під Белзцем. 28 жовтня 1930 р. організував дрогобицьку бойову групу Української Військової Організації (П.Крисько, В.Білас, Д.Данилишин, М.Гнатів та псевдо "Оса"), яка згодом особливо відзначилася під час проведення збройних акцій як проти польських окупаційних органів загалом, так і проти окремих їх представників- експропріаційні акції у Бориславі (31.07.1931 р.), Трускавці (08.08.1931 р), Городку (30.11.1932 р.), замах на таємного агента поліції Я.Буксу (24.08.1931 р.) і начальника відділу міністерства внутрішніх справ Польщі Т.Голуфка (29.08.1931 р.). Він особисто керував цими акціями, за що польська поліція арештувала Зенона Коссака на підставі доносів провокатора Романа Барановського. З Дрогобицької тюрми його перевезли в березні 1932 р. до Львова, де піддали жорстоким тортурам на допитах.Зі Львова перевезли до Самбора, але згодом звільнили, оскільки не мали доказів. Після голосного нападу на пошту в Городку 30листопада 1932 р. поліція, спираючись на доноси провокатора Миколи Мотики, знову арештувала З.Коссака як організатора нападу.Львівський "наглий суд", який від 17 до 22 грудня 1932 р. судив за це Зенона Коссака, Дмитра Данилишина, Василя Біласа й Маріяна Журахівського, передав справу Коссака звичайному суду. У серпні 1933 р. суд у Львові засудив Зеновія Коссака на 8 років ув`язнення. Відбував кару в тюрмах у Вронках і Сєрадзі (Польща), а наприкінці 1937 р. вийшов на волю, частково скориставшись з амністії.
У 1938 р. його знову арештували- цього разу в зв`язку з запланованою втечею з тюрми Степана Бандери, але через два місяці випустили.
У грудні 1938 р. З.Коссак нелегально перейшов кордон і дістався в Карпатську Україну, яка вела тоді важку боротьбу за Незалежність. Безстрашний, розумний, відданий українській справі, він за неймовірно короткий час став членом Головної Команди Карпатської Січій керівником ідеологічного вишколу в Хустському Січовому Коші. Невдовзі його призначають помічником начальника штабу ОНОКС М.Колодзінського. З.Коссак бере безпосередню участь у геройській обороні Хусту. Тут його поранили
Загинув Зенон Коссак разом з Михайлом Колодзінським та п`ятнадцятьма січовиками біля с.Солотвино Тячівського району Закарпатської області (березень 1939 р.). Угорські окупанти їх розстріляли та скинули у соляні шахти.
Пам`ять про цього Великого Сина Дрогобицької Землі- Героя, що віддав своє життя за Україну, українці збережуть назавжди.
Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Упоряд.Богдан Пристай.
субота, 31 грудня 2022 р.
31 грудня 1872р. народився Левицький Володимир Йосипович - Український математик. Доктор філософії, професор Львівського університету, дійсний член НТШ. Автор перших праць українською мовою з вищої математики.
Він народився 31 грудня 1872 р. в Тернополі у сім’ї юриста. Після закінчення польської Львівської гімназії у 1890 р. розпочав навчання на філософському факультеті Львівського університету. Мова навчання в обох закладах була польська, наполовину польською була і сім’я Левицького.
Перша стаття В. Левицького з вищої математики українською мовою – “Про симетричні вираження функцій по модулю m” надрукована у 1894 р. А до того вона рік пролежала у видавництві “Записок НТШ”, адже малоймовірним здавалося, що за відсутності української математичної термінології можна видавати українською мовою вищу математику.
У 1895 р. В. Левицький склав іспит на вчителя математики і фізики в середніх школах, а в 1901 р. у Львівському університеті здобув ступінь доктора філософії. Згодом два роки перебував на науковому стажуванні у Берліні та Геттінгені. З 1894 до 1918 р. В. Левицький працював у державних (австрійських, українських і польських) гімназіях Львова й Тернополя. Виконуючи свій громадський обов’язок, читав лекції з вищої математики в Українському таємному університеті у Львові, який громадянство заснувало на знак протесту проти польського уряду, котрий не приймав українців до Львівського університету.
Після звільнення Західної України від польсько-фашистської окупації В. Левицький брав участь в організації фізико-математичного факультету у Львівському університеті. У 1940 р. був затверджений в ученому званні професора.
Володимир Левицький написав близько 100 наукових праць, а також багато науково-популярних статей і перекладів. З-під його пера вийшли кількасот рецензій, критичних заміток з математики, фізики, астрономії, історії. Друкував свої праці українською, польською, німецькою, французькою, англійською та іспанською мовами. Основною ділянкою наукової роботи В. Левицького була теорія аналітичних функцій.
Написав два підручники високого наукового рівня: з алгебри (у співавторстві з Петром Огоновським) та фізики.
Великою заслугою В. Левицького було те, що він зібрав і впорядкував матеріали з української математичної, фізичної, астрономічної, хімічної термінологій. Майже вся наукова і громадська робота В. Левицького проходила в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Він був також членом Польського астрономічного товариства, Французького, Німецького наукових товариств та гуртка математиків у Палермо.
В. Левицький мав відвагу творити українську математичну культуру в дуже несприятливих умовах, був щирим порадником молоді. Помер вчений у Львові 13 липня 1956 р.
Джерело. https://tobm.org.ua/levytskyy-volodymyr/
"ОУН-УПА на Сумщині". 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВСОрганізатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.
Що читаємо? Книгу за редакцією Геннадія Іванущенка "ОУН-УПА на Сумщині", т.2, видану 2009-го Державним архівом Сумської області (ДАСО) та Центром досліджень визвольного руху.
Важливо знати, що автора саме сьогодні звільнено з посади директора ДАСО.
І, тим не менше, книга (а перед тим - і 150-сторінковий перший том під аналогічною назвою) містить 89 документів з архівів управлінь СБУ та МВС у Сумській області, Галузевого архіву СБУ в Києві, ДАСО і ЦДВР. Зрозуміло - нагромаджених ще в радянські часи, отже, розмови про підступних "бандер", які пролізли в архів і приховали одне, вип'ятивши інше, можна відразу опустити як неконструктивні.
Центральною фігурою українських націоналістів Сумщини можна назвати Семена Сапуна, уродженця села Попівка Карлівського району Полтавської області, з родини заможних селян, за освітою - вчителя. У 1926 році сім'я була позбавлена виборчих прав. У 1930-му і батьки Сапуна були розкуркулені "по ІІІ-й категорії".
У 1938-1939 рр. перебував за ґратами, за обвинуваченням у приналежності до "контрреволюційної повстанської організації". Проте, довести це фактами протягом 8-ми місяців не вдалося. Відтак його випустили.
На початку німецько-радянської війни на Сумщину приходять члени похідних груп ОУН, обидвох напрямків - і бандерівського, і мельниківського. Це були кільканадцять осіб, які взялися до участі в самоврядних органах, окупаційній пресі, школах. Ідея була опанувати українське середовище і підготовляти боротьбу за Українську самостійну соборну державу.
"Подекуди учасники похідних груп знаходили на сході України залишки підпільних організацій, що діяли тут ще з 20-30-х років. Це осередки "Мужичої партії", які існували в Полтаві, Охтирці, Ромнах, та розрізнені учасники інших організацій, у першу чергу СВУ-СУМ. Не останню роль відігравала та обставина, що Сумщина, з огляду на унікальні природні умови та географічне положення, мала давні традиції визвольної боротьби. Наприклад, лише за попередніми оцінками, протягом 1919-1923 років тут діяло 106 антибільшовицьких повстанських загонів, загальною кількістю понад 40 тис. людей. Останній такий загін під командою отамана Пилипа Ващенка був розбитий у шосткинських лісах на початку 1929 року, тому виникнення підпільних клітин ОУН в Сумській області не було чимось несподіваним і штучним".
Збереглася замітка, написана Сапуном у газеті "Сумський вісник" - "Вивчаймо мову наших друзів... наших визволителів... бо якже [не] вивчати мову і культуру того народу, якому ми будемо завжди вдячні, який великими жертвами здобув нам волю, здобув нам наш рідний край". Повідомляє, що за три дні записалося на курси німецької 140 громадян віком від 17 до 60 років.
Оскільки патріотично налаштованим вчителям було важко знайти собі роботу, Сапун лобіює створення приватної української гімназії, отримує таке право, але буквально за пару місяців втрачає довіру. Надто очевидним було те, що націоналісти не мали наміру допомагати німцям визискувати Україну.
За зізнаннями одного з чільних націоналістів Сумщини Григорія Сергієнка, питання про створення в Сумах підпілля ОУН виникло вже в середині листопада 1941-го: "організатори підпілля основний акцент робили на підготовку молодіжних націоналістичних кадрів, застосовуючи при цьому можливості своєї викладацької роботи. У навчальну програму гімназії було включено такі предмети, як історія України, географія України, українознавство. Однак через деякий час, викладання цих предметів німецькою комендатурою було заборонене". Конститування осередку припало на перші місяці 1942 р.
Як зазначає Геннадій Іванущенко, ініціатори створення підпільної групи спочатку відхилили саму можливість друкувати матеріали в легальному органі міської управи, газеті "Сумський вісник", з огляду на те, що в її редакції "немає українців". З огляду на українські прізвища серед членів редакції та авторів можна припустити, що тут малося на увазі не етнічне походження, а політична позиція та національна свідомість.
Учасниця бандерівської групи Семена Сапуна Марія Голубова підтримувала зв'язки з своїм племінником Олегом Ольжичем, який на той час керував крайовою організацією ОУН-мельниківців.
"Емісари ОУН зі Львова Савченко і Чайка влаштувалися сторожами на курси німецької мови". Директором курсів був Сапун, отже він мав можливість залучати їх до організаційної роботи. "Під приводом різних господарських доручень, вони часто виїжджали до різних районів Сумської області: Лебединського, Краснопільського, Конотопського, Хотінського та інших".
Спочатку створювався осередок товариства "Просвіта", а потім через нього "фільтрувалися" люди для більш серйозної політичної роботи. У Лебедині почали накопичувати зброю, в Конотопі готувався випуск підпільної газети.
За свідченнями Сергієнка до обласного активу ОУН входили: Сапун Семен Семенович, Сергієнко Григорій Іванович, Лозенко Гнат Олексійович, Власенко Віктор Іванович, Тарасенко Микита, Савченко Андрій, Чайка, Швачко Пилип Кіндратович. До міського - Барило Анатолій Андрійович, Абрамович Петро Никандрович, Корнієнко Іван Петрович, Педерій, Горбань Федір Панасович, Зайцев Олександр Іванович, Черевко.
Сапуна та частину його однодумців заарештовали 7 жовтня 1942 року. Проведенням арешту керував начальник СД Ганен. Під час арешту було вилучено націоналістичну літературу. Слідство тривало майже 5 місяців - до 20 лютого 1943 р.
Відтак більшість чільних оунівців було нацистами страчено. Один із уцілілих, Данило Махонько незабаром на допиті в НКВС розповів подробиці: "немцы согнали заключенных в подвал овощехранилища, расположенного во дворе тюрьмы и два отстойника канализационных ям наполненных нечистотами около пятисот человек. Облили это овощехранилище и ямы какой-то горючей жидкостью и подожгли. Таким образом все заключенные сгорели живьем и спасти их никак было нельзя, т.к. немцы их охраняли... в течение трех суток".
Боротьба українських націоналістів на Сумщині не припинилася з поверненням "совітів". Навпаки, подекуди вона переходила в форму "партизанки".
Чернігівський дослідник С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що у травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 осіб. Усі вони були уродженцями тих країв, куди прямували.
15 листопада 1944 р. Роменський райвідділ НКВС прийняв повідомлення, що на території Волковицької сільради діє "вооруженная бандгруппировка", члени якої одягнені в військову форму, мають автомати та гвинтівки, які під виглядом співробітників НКВС провели кілька пограбувань, "исключительно сельского и колхозного актива". Крім вилучення харчів, кращих коней і речей на суму 150 тис. рублів, "бандиты" крейдою написали на паркані "Смерть жидовским коммунистам". Сина завгоспа Зименського поставили на коліна і змусили повторити, що він служитиме "українському уряду".
Для пошуку і знешкодження повстанців було створено агентурну справу "Автоматчики" і одному із сексотів на псевдо "Гром" було поставлено завдання влитися в "банду". Через кілька тижнів він повідомив "органи", що загін складається з 6 осіб, всі - місцеві мешканці, на озброєнні - автомат, гвинтівка, 70 патронів і 2 гранати. Командир - Микола Цуб, колишній вояк УПА, який отримав наказ повернутись на батьківщину та організувати "банду из числа дезертиров Красной Армии, бывших полицейских и лиц, недовольных советской властью".
Прикметно, що радянський інформатор повідомляє, що вилучене у колгоспах зерно "бандити" роздають населенню, "которое сочувственно относилось к ним и оказывает всяческую поддержку".
19 грудня 1944 р. боївка УПА була знешкоджена через зрадницьку роботу тридцятирічного агента "Грома", мешканця хутора Широкий Яр, прізвище якого упорядники книги не вказують з етичних міркувань. Крім зброї, вилучили 60 листівок Головного Команування УПА.
Затриманий повстанець Іван Рибалко повідомив на слідстві, що Цуб наполягав на потребі розстріляти та спалити кількох голів колгоспів і бригадирів, які змушують працювати на трудодні, накладають на селян штрафи - "тем самым колхозный актив поймет, что требовать от колхозников выхода на работу нельзя".
У грудні 44-го на терені цієї східноукраїнської області було ліквідовано 5 "бандгрупп" чисельністю 27 осіб.
"Особливо активізувався повстанський рух на Сумщині в період голоду 1946-1947 років. Так, 26 серпня 1947 року Кролевецький районний відділ МВС повідомляв, що в ніч на 26 серпня 1947 року трьома невідомими [група УПА Кобзаря], озброєними автоматами скоєно напад на колгоспну ферму. Ними було розірвано 2 портрети, залишено "контрреволюційнну листівку".
За повідомленням Охтирського РВ МВС 25 листопада 1947 р. в м. Охтирка виявлено п'ять "контрреволюційних листівок" повстанського характеру.
15 грудня 1947 року на пошту м. Лебедина із Станіславської області поступило 3 листи з "антирадянськими націоналістичними листівками", віддрукованими друкарськми способом.
В ніч на 25 листопада 1947 року у м. Охтирці в різних місцях виявлено 25 "контрреволюційних листівок" писаних від руки друкарським шрифтом на стандартних листах паперу".
Учасники ОУН, які уціліли від гітлерівських репресій, після війни "розроблялися" уже комуністичною "охранкою". Навіть ті, як, наприклад Власенко, Барило, Сик, котрі встигли побувати на фронті, були нагороджені орденами і медалями, були покарані роками таборів. Ніщо, навіть пролита "за Родину, за Сталина!" кров, не могло стати індульгенцією. "Боротьба проти німців за створення незалежної України була таким злочином, який перевершував усі фронтові заслуги".
Фраза. В Середино-Будському районі є село Зернове, про яке залишив цікаві спогади знаменитий свого часу партизанський ватажок Олександр Сабуров:
"Да, это село у нас как бельмо на глазу... Оно преграждало путь нашим партизанам, уходящим на задание. Чуть только кто покажется на виду, из села несутся крики: "В ружьё, бандиты идут!" - и начинается пальба.
Что же случилось с Зерново? Почему оно так разительно отличалось от других украинских сёл, где партизаны всегда находили сочувствие? Дело в том, что сразу же с приближением немцев все честные люди покинули Зерново... Село наводнили предатели-полицаи и их семьи. По нашим данным, полицейский гарнизон там насчитывал триста пятьдесят человек. Трезуб - этот знак принадлежности к буржуазным украинским националистам - красовался на воротах почти каждого дома. Другого такого коварного села мы больше на Украине не встречали".
Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"
https://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/12/2/7318/
пʼятниця, 30 грудня 2022 р.
Московитські "спецслужби" проти Націоналістичної Одеси.
ОУН-р посилила свою діяльність в жовтні 1942 р., коли до Одеси прибули колишні керівники Південної похідної групи Тимофій Семчишин («Мирослав Річка») та Мефодій Павлишин («Матвій»). На той час тут підпіллям керував Богдан Яворський разом з Мирославом Чинегою («Курентулом»). Серед провідного активу можемо виокремити П. Вітряного (лідер групи спеціалістів), В. Брижицького (очолював групу педагогічних кадрів), П. Нанієв й Р. Гавдзинська (групи студіюючої молоді) та лідера молодіжного напрямку, студентку харчового технікуму Олександру Плеве (з усіх вищевказаних вона єдина станом на 1945 рік уникнула арешту радянських органів держбезпеки).
Наприкінці 1942 року обласний провід очолив Тимофій Семчишин, його заступником призначено Мефодія Павлишина з обов’язками військового референта. Референтуру Служби безпеки було доручено Богдану Яворському, а пропагандистський напрямок – Мирославу Чинезі. Оргреферентом став підпільник «Лемко». Зв’язковим проводу був «Ваня». Серед співробітників референтури пропаганди згадуються Михайло Соколик («Ігор») та Ірина Горошенко («Дарина»).
Варто зауважити, що на теренах Одещини була облаштована підпільна друкарня, куратором роботи якої був безпосередньо обласний провідник Семчишин. Тут друкувалися як видання місцевого підпілля («За державність», «Чорноморський вісник»), так і Проводу ОУН-р Південноукраїнських земель («Молода Україна»).
Не останню роль у діяльності одеських оунівців відігравав військовий напрямок. Керівником відповідної референтури Мефодієм Павлишиним було утворено мобілізаційний штаб УПА, до якого, зокрема, залучені колишній лейтенант Червоної армії Нікульський й колишній поручик царської армії Брижицький. Задача співробітників штабу полягала у залученні до відділів УПА молоді й колишніх старшин царської й червоної армій та УНР.
Для потреб повстанських відділів, які діяли на Західноукраїнських землях, обласний провід відправив значну кількість медикаментів (йод, хінін, аспірин, стрептоцид, перев’язочні матеріали тощо).
Цілком усвідомлюючи небезпеку від діяльності українських націоналістів в Одесі й області, радянські спецслужби проводили протиоунівську діяльність ще під час румунської й німецької окупації. В обласному центрі було створено 2 радянські резидентури у складі 12 агентів, частина з яких працювала по лінії націоналістичного підпілля.
Активізувалася ця діяльність після повернення радянської влади. Внаслідок проведення агентурно-слідчих заходів, члени ОУН були виявлені серед студентів університету, консервного й медичного інститутів, морського, дорожнього й харчового технікумів, стоматологічної школи, а також серед педагогічного складу навчальних закладів, артистів Українського театру ім. Шевченка, працівників порту, ряду промислових підприємств тощо. На периферії основною базою для підпілля стали молодь, вчителі та колишні учасники Української революції.
На території Одеси станом на середину 1945 року, внаслідок агентурно-оперативної роботи, було встановлено 73 особи, які належали до підпілля ОУН-р, із них 45 було заарештовано, 25 – оголошені у розшук. У активній розробці перебували троє: дружина Семчишина Таісія Захарова («Лєна»), науковий співробітник Археологічного музею Теофіл Згоральський (підтримував зв’язки із оунівцем С. Караванським) та бухгалтер районного житлоуправління, учасниця похідної групи Ірина Шумська.
На периферії співробітникам одеського НКДБ були виявлені осередки ОУН-р у наступних районах: Голованівському (Кіровоградська область), Першотравневому (в сучасному Захарівському районі), Ширяївському, Балтському, Ананьївському, Грушківському (з 1949 року центр району перенесено до м. Ульянівка, Кіровоградська область), Андре-Іванівському (тепер – Миколаївському), Любашівському, Мостовському (тепер населений пункт Доманівського району Миколаївської області) та власне Доманівському.
У Голованівці підпілля було організоване Ярославом Христюком. До керівництва належали також Іван Рудник та Федір Хоменко, які, працюючи в місцевій друкарні, організували нелегальний випуск націоналістичної літератури, яку потім поширювали на території району. В районі також було створено й озброєно відділ УПА, який наприкінці 1943 року відійшов у Вінницькі ліси.
У Любашівському районі осередки підпілля були створені в червні 1943 року під час приїзду з Одеси колишнього капітану Чорноморського флоту Володимира Аркана, що видавав себе за комерсанта. Мостівське підпілля було створене студентом Миколою Ковалем, який знаходився на зв’язку із військовим референтом Павлишиним. Розбудовою ОУН-р у Ширяївському районі займалися Мефодій Павлишин та зв’язковий обласного проводу «Ваня», якого тут знали як Івана Корчинського. Він же працював і у Балтському районі.
Загалом, на периферії, на середину літа 1945 року було виявлено 88 членів ОУН-р, з них заарештовано – 35.
Одеське підпілля ОУН, керованої А. Мельником, потрапило до пастки радянських спецслужб у перші дні свого існування. У січні 1942 р. у Києві до організації був залучений Федір Крикун, який отримав псевдонім «Морський» і був призначений обласним провідником на Одесу. Залучення до ОУН Крикун розпочав у колі найближчого оточення. Але особа, яка була залучена ним першою виявилася агентом НКДБ «Гусєвим». Цей агент був призначений Крикуном на посаду керівника міського проводу ОУН в Одесі під псевдо «Сивий-Старий».
В рамках роботи з налагодження діяльності ОУН по області, Федір Крикун створив кооператив для чиновників одеського муніципалітету. На чолі кооперативу, знову ж таки, опинився «Гусєв». До новоствореної організації набиралися люди з середовища ОУН, а поїздки на заготівлю продуктів використовувалися для створення осередків підпілля. Зокрема, таким чином вдалося організувати малочисельні ланки в Ширяївському, Кривоозерському (тепер – в Миколаївській області) та Одеському приміському районах.
Після повернення радянської влади вирахувати підпілля, враховуючи наявність агента на керівній посаді, було неважко. На 28 членів ОУН була заведена агентурна справа. Заарештовано було 16 оунівців, 7 перебували у розшуку, ще 5 активно розроблялися. Серед заарештованих був і провідник Федір Крикун, також директор Українського театру Степан Бондарчук («Батя») та доцент Одеського університету Федір Шулянський.
Разом із тим, з реалізацією агентурних справ на членів ОУН-р та ОУН влітку 1945 року, історія націоналістичної Одеси не закінчилася. Тут і далі створювалися й діяли осередки націоналістичного підпілля. Наприкінці 1940-х лікуватися й відпочивати тут собі дозволяв один з найбільш розшукуваних у СРСР, Головний командир УПА Роман Шухевич. Триває ця історія й сьогодні.
Джерело інформації:
https://ukrnationalism.com
Щур Юрій
Підписатися на:
Дописи (Atom)