2 березня 1876р. в с. Острів на Тернопільщині народився Мирон Кордуба, історик, бібліограф, археограф, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні.

Він залишив понад 500 наукових праць, виданих не лише в Україні, а й у Франції, Польщі, Німеччині. Омелян Пріцак назвав його “одним з найбільших істориків Східної і Центральної Європи”.

Походив із родини греко-католицького священика. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Зі студентських років зблизився із Михайлом Грушевським, який став для Мирона Кордуби не лише наставником, а й другом.

Вивчав політичну історію у Відні й захистив там дисертацію. Увійшов до українського товариства “Січ”, став його президентом.

Матеріальні труднощі змусили Мирона Кордубу повернутися до України. 1900-го він приїхав до Чернівців і познайомився з місцевою інтелігенцією: Ольгою Кобилянською, Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Романом Смаль-Стоцьким.

У Чернівцях Мирон Кордуба заснував Українське історичне товариство, до якого увійшли викладачі та студенти Чернівецького університету, став членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Він рецензував праці Івана Франка, друкував власні дослідження з топоніміки, етнографії та історії Буковини.

Викладачі та учні жіночого ліцею. Мирон Кордуба четвертий зліва у другому ряду. Чернівці. 1903. Фото: archivelviv.gov.ua

1918-го Мирон Кордуба увійшов до буковинського Крайового комітету Української національної ради ЗУНР. Згодом – радник посольства ЗУНР у Відні.

Після румунської окупації Буковини влада почала депортувати галичан. Кордуба з родиною переїхав до Львова. Був співзасновником і деканом філософського факультету Українського таємного університету у Львові.

У 1928 році приїздив до Києва на жалобне засідання Історичної секції Всеукраїнської академії наук з приводу 20-річчя з дня смерті Антоновича. Після повернення до Львова оприлюднив свої враження від подорожі до радянської України. Зазначив, що поліційна система "надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя" є прикметною рисою повсякденного побуту в УСРР.

Із 1929 року викладає східноєвропейську історію у Варшавському університеті.

Завдяки спілкуванню з українською в еміграції та польською елітами, а також зі слухачами свого семінару у Варшавському університеті, серед яких був польський інтелектуал, речник українсько-польського порозуміння Єжи Ґедройц, налагодив контакти із тією частиною польського суспільства, яка підтримувала налагодження діалогу із українцями.

Після того як німецька окупаційна влада закрила Варшавський університет, з 1940-го року Кордуба учителював в українській гімназії у Холмі. Наприкінці 1941-го року переїхав до Львова, де працював у Бібліотеці НТШ, а згодом викладав у Львівському університеті.

Урочисте засідання VІІ Міжнародного конгресу істориків. Третій праворуч Мирон Кордуба. Варшава. 1933. Фото: ntsh.org

“Дідо був суворий, маломовний, хоча за обідом завжди оповідав якісь цікаві сучасні або історичні події, — писав про Мирона Кордубу його онук Борис Білинський. — Він був дуже вимогливий, ...був поліглотом. На дверях між однією з наших кімнат і коридором, які ми постійно забували зачиняти, він написав 16-ма мовами: “Зачиняйте двері!”. Мав дуже тонке почуття гумору, деякі анекдоти, які я почув від нього, пам’ятаю дотепер. З людьми, яких він не поважав, бував досить жорстким. Вранці, випивши каву, він йшов пішки до Університету або до бібліотеки. Обмивався холодною водою, харчувався регулярно, був невибагливим щодо харчування. Курив, але не багато. Мав проблеми зі слухом, що також перешкоджало йому в професійній діяльності”.

У післявоєнний період радянська влада почала активно критикувати наукову спадщину Михайла Грушевського та його історичну концепцію. Від учнів та послідовників школи Грушевського вимагали зректися та засудити свого вчителя. Мирон Кордуба відмовився це робити, навпаки, виголосив доповідь “М. Грушевський як дослідник княжої доби в історії України”. Він характеризував свого вчителя як великого історика, наголошуючи, що кожна цивілізована нація була б гордою, маючи такого вченого.

Мирона Кордубу звинуватили в тому, що він не хоче порвати з націоналістичними концепціями і покаятися.

Мирон Кордуба з онуком Борисом Білинським. Варшава. 1938. Фото: inst-ukr.lviv.ua

"Пам’ятаю, що в коридорі стояли готові мішки з валянками і фуфайками, а також необхідний резерв харчів, — писав у спогадах про діда Борис Білинський. — Все було готове до депортації. Непевність у майбутньому, цькування на роботі, усвідомлення того, що таких відважних вчинків радянська влада не прощає – все це привело до логічного кінця. 30 квітня 1947 р. на робочому місці в бібліотеці ім. В. Стефаника у нього стався 

інсульт".

2 травня 1947-го Мирон Кордуба помер, похований на Личаківському кладовищі.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/2/1876-narodyvsya-myron-korduba

2 березня 1918 року, Центральна Рада ухвалила «Закон про громадянство Української Народної Республіки». Згідно з цим документом колишні підданці російської імперії ставали громадянами УНР, набуваючи громадянських прав і свобод та приймаючи громадянські обов'язки.

Для збільшення натисніть на зображення 

Публікація Закону у газеті «Діло» (Неділя, 21 цвітня 1918 р. Ч. 91 (9651). С. 2)

За своїм значенням він гідний того, щоби згадувати його поряд із Четвертим Універсалом, що ним було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Правник, дипломат і публіцист Кость Лоський наголошував:

Закон про українське громадянство настільки важний для життя держави, що його можна поставити врівень з так званими основними законами. (Зі статті «Закон про громадянство» у газеті «Нова рада» (Субота, 23 (10) березня 1918 року. № 40. С. 2)).

Стати громадянином Української Народної Республіки могла будь-яка людина, яка народилася та постійно мешкала на території України й отримала свідоцтво про приналежність до громадян УНР. Для одержання цього документа слід було скласти обов’язкову присягу громадянина:

Для відібрання свідоцтва про приналежність до громадян Української Народної Республіки… зложити урочисте приречення (торжественне обіщання) на вірність Українській Народній Республіці… (§ 4 Закону про громадянство Української Народної Республіки)

Порядок набуття громадянства з обов’язковим принесенням урочистої присяги окремо визначав ухвалений Центральної Радою 4 березня 1918 року «Закон про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки»:

Для збільшення натисніть на зображення 

Текст урочистої присяги громадянина Української Народної Республіки. Із Закону про реєстрацію громадянства УНР. 4 березня 1918 р.

Стаючи громадянином Української Народної Республіки, особа здобувала всю повноту політичних прав і свобод. Зокрема, громадяни УНР могли обіймати посади на державній службі, брати участь у виборах і бути обраними до українських законодавчих установ та органів місцевого самоврядування.

Тільки громадяни Республіки користають з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні державним і місцевим життям через пасивну і активну участь в виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування і мають права служби у державних і державно-громадських установах. (§ 3 Закону про громадянство Української Народної Республіки)

Рівночасно, крім прав, громадяни Української Народної Республіки мали також чітко окреслені обов’язки — дотримуватись державних законів, підтримувати в суспільстві правопорядок і справедливість, захищати державу від ворогів.

Громадяни Республіки зобов’язані підтримувати державу всіма силами і засобами, коритись її законам, боронити від ворогів і піддержувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість. (§ 2 Закону про громадянство Української Народної Республіки).

Не всі положення Закону виявились достатньо продуманими й однозначно викладеними, окремі з них не надавались до практичної реалізації. Це призвело до дискусії серед публіцистів та правників та розробки проєкту нової редакції Закону про громадянство УНР. Однак саме 2 березня 1918 року було покладено початок інституту громадянства модерної української держави.

Паспорт громадянина УНР.

Нині, попри війну з російською федерацією, сила паспорта України зростає. Він упізнаваний і шанований в усьому світі, громадяни України можуть відвідувати без потреби отримання візи 144 країни світу, а за умови отримання візи — ще 83. Станом на 2023 рік Україна посідає доволі високе 34 місце в щорічному рейтингу «Індекс паспортів». Це вкотре доводить, що бути громадянином України не лише почесно і відповідально, але й вигідно.

Автор.

Антон Печерський

В цей день, 2 березня 1992 року московити порушили суверенітет Молдови, почавши бойові дії з МВС Молдови на її території. Сценарій московитсько-молдовської війни у 1992 той же - "утиски" російської мови, бабусі-комуністки на рейках і рядовий гіркін в рядах т.зв."місцевого ополчення".

Фактично сам "конфлікт" можна поділити на три фази:

1. Перша фаза з 1989–1992 рр. – поступове наростання напруженості в Придністров’ї. У цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку, консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків з Росією та Україною, з іншого – націоналістичної молдавської, яка виступила за незалежність Молдови та зближення її з Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стало мовне питання.

Після провалу Державного комітету з надзвичайного положення в СРСР у серпні 1991 р. надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано.

Із цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров’ї. Вона являє собою найбільш потужну у військовому відношенні силу конфлікту та виступає на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює так званий «повзучий путч», витісняючи з лівого берега Дністра владу центру. У відповідь на такі дії Кишинів оголошує 28 березня 1992 р. введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого збройного протистояння.

2. Друга фаза – з березня по липень 1992 р. Початком війни можна вважати 2 березня 1992 р. У цей день підрозділи молдовської армії та поліції увійшли в м. Дубоссари. Їхньої метою було перерізати стратегічну трасу Тирасполь – Рибниця, і тим самим розділити Придністровську Республіку на дві половини й знищити її по частинах У цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, водночас молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їх наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася. Наприкінці березня 1992 р. була нова спроба перерізати стратегічне шосе. Із шести БТРів, які йшли на позиції ПМР, п’ять машин було знищено. У Молдові почали проводити мобілізаційні заходи. До 26 тис. бійців поліції планувалося поставити під рушницю та ще 60 тис. резервістів.

У районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, у липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег і заблокували в м. Бендери загони молдовської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери була жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 осіб. Кількість біженців перевищила 80 тис. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 р. у Москві між президентом Молдови М. Снєгуром і президентом Росії Б. Єльциним було підписано угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї.

7 липня 1992 р. у Молдову прибули повноважні представники президента Росії, за посередництва яких було досягнуто згоди про припинення вогню. Рівно через два тижні, 21 липня 1992 р., у Москві президентами Росії та Молдови в присутності І. Смирнова було підписано Угоду «Про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова». Придністровський конфлікт був заморожений, і в зону конфлікту були введені російські миротворці – усього близько 3 тис. 100 осіб. Також миротворчий контингент у тому регіоні становили 1 тис. 200 молдовських і 1 тис. 200 придністровських військовослужбовців. На сьогодні і в найближчій перспективі остаточне вирішення Придністровського конфлікту не є можливим.

3. Третя фаза конфлікту – з моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 р. до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. У її основі – погоджені двосторонні заходи з відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями у 1992 р. гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови.

Міжнародне співтовариство не визнає Придністровську Молдовську Республіку як окремий суб’єкт міжнародного права. Офіційний визнаний статус має лише керівництво Республіки Молдова в Кишиневі.

Cеред української політичної еліти є незначний інтерес до Придністровського конфлікту. Однак наявність зацікавленості необов’язково призводить до конкретних дій. Варто зазначити, що у 2005 р. Україна була послідовною в підтримці зусиль міжнародної спільноти, спрямованих на вирішення конфлікту. Україна представила «план Ющенка», у якому містився план дій для вирішення конфлікту.

Нинішня політична еліта меншою мірою зацікавлена в пошуку вирішень придністровського питання, обмежуючись загальними заявами, що Україна підтримує територіальну цілісність Республіки Молдова та виступає за досягнення врегулювання конфлікту в рамках переговорів 5+2.

Придністровський конфлікт впливає на стан європейської безпеки, оскільки вступ Румунії до ЄС призвів до появи безпосередніх кордонів між Молдовою і Євросоюзом. Проте протягом наступних 10 років інтерес ЄС до конфлікту обмежуватиметься лише сферою безпеки, а не економічних інтересів. Євросоюз зацікавлений у мирному вирішенні цього питання й сприятиме врегулюванню конфлікту.

Подальша позиція Росії в цьому конфлікті прямо залежатиме від її розвитку. Найближчі ж роки Росія, скоріше за все, прагнутиме до будівництва «централізованої держави» та повернення «споконвічно російських земель». У зовнішньополітичному аспекті Росія, мабуть, у найближчі 10 років намагатиметься підтримувати статус наддержави та зберегти свій вплив на формування геополітичної ситуації у Європі.

Отже, Придністровський конфлікт безпосередньо торкається інтересів національної безпеки України. Остаточне врегулювання придністровської проблеми важливе для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її на шляху європейської інтеграції. Після 2014 р. Придністров’я стало становити загрозу як база базування військ РФ. Крім того, постійно існує загроза підтримки сепаратизму в південних областях України з території невизнаного Придністров’я.

Рудь І. Придністровський конфлікт: основні причини й сучасний стан протистояння [Електронний ресурс] / І. Рудь // Україна: події, факти, коментарі. – 2019. – № 1. – С. 34–39. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/images/ukraine/2019/ukr1.pdf. – Назва з екрану.

Василь Панчак - розвідник УПА, в`язень московських таборів. Народився 1928 р. у селі Волоща Дрогобицького р-н.

Василь Панчак, син Андрія, народився 1928 року у селі Волоща Дрогобицького району в бідній родині. Служив фірманом-конюхом, чим заробляв на прожиток сім`ї.

Василь закінчив сім класів неповної середньої школи у с.Волоща. Вихований у патріотичній родині, де часто чув про рідну Україну, партизанів ОУН-УПА. На майдані, коло його хати, лунали патріотичні пісні. Василь охоче зустрічався з Миколою Кудлатим, Миколою Ничипором, які готувалися йти на Волинь в УПА. Сам він активно співпрацював із бійцями української повстанської армії, виконував різні доручення. Мав добрих друзів, які також допомагали упівцям.

За Василем почали стежити прибічники радянської влади, що вислужувалися перед командиром групи енкаведистів. Останні як удень так і вночі вешталися селом. Арешти багатьох волощан не дали їм ніякої користі: всі мужньо трималися, і ніхто не зрадив, не видав нікого. Василя з групою хлопців мобілізували до лав радянської армії. Солдат у серці носив горде ім`я юнака ОУН-УПА. Однак злі та зрадливі язики виказали його співпрацю з УПА. 

Це призвело до слідства, немилосердних тортур, суду та вироку- 25 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Карався у далеких просторах дикого Сибіру (Норильська). Після відбування терміну повернувся в рідну Волощу, де був взірцем чесного патріота-українця. Перенесені жорстокі катування, тяжка каторжна праця відібрали здоров`я Василя. 2001 року у рідному селі він помер, залишивши в смутку дружину, сина і двох доньок.

Джерело: "300 Великихдрогобичан". Бенедьо Грущак.

Джерело інформації 

Михайло Федорович Нечипір - член повітового проводу ОУН народився в 1907 році у с. Волоща Дрогобицького р-ну.

Для збільшення натисніть на зображення 

Михайло Нечипір, син Федора, народився в 1907 році у селі Волоща Дрогобицького району в релігійній родині, де панувала любов, злагода, повага до батьків.Закінчив Волощанську школу й допомагав батькам у невеликому господарстві. Багато читав, цікавився історією рідного краю, захоплювався героїзмом козаків. Особливо цікавився Михайло визвольною боротьбою добровольців Української Галицької Армії. Був членом ініціативної групи створення кооперативу "Самопоміч" (згодом голова ревізійної ради) та читальні "Просвіта". Брав активну участь у всіх культурних заходах- без Михайла не обходилося жодне свято чи вечір.

За діяльність у "Просвіті" його часто викликали на допити польські жандарми. Зазнав пацифікації, яка не обійшлася для Михайла тільки обшуками, але й побоями та залякуваннями.

Під час німецької окупації та після проголошення відновлення самостійної України брав активну участь у створенні "Січі", "Куреня молоді". Працював у раді цього куреня. Допомагав у роботі міської громади: був радником, членом допомогового комітету. Вів політичну роботу разом із Іваном Нечипором, Василем Нечипором, Дмитром Павлюхом та іншими членами ОУН. Як свідчив на слідстві в НКВС син Михайла Нечипора Федір, батько та Іван Нечипір були членами повітового проводу, а у Волощі- керівниками районної сітки ОУН. Це стало відомо після арешту друзів-підпільників.

У 1944 році Михайло був чи не першим у списку для вивезення у Сибір. Арештували його в 1946 році та засудили на 10 років каторги. ВислалиуПечорські табори в Заполяр`я. Із підірваним здоров`ям повернувся до рідної Волощі, де в 1979 році помер, не доживши до незалежності України, за яку віддав всі свої сили.

Двох синів виховав українськими націоналістами-патріотами. Остап ("Сташко") був членом юнацької сітки ОУН, вів активну роботу із залучення молодих хлопців у патріотичну організацію. Поширював націоналістичну літератуту. Його не арештували тільки тому, що за дружину мав доньку Марка Нечипора, який вірно служив радянській владі.

Помер Остап у 1992 році. Сина Федора засудили на 10 років за те, що батько був членом повітового проводу ОУН, а він не доніс про це КДБ. Після повернення із заслання, яке відбував у Солікамську, Федір помер. Похований у Волощі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

Джерело.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mihaylo-fedorovich-nechipir/

Левадна Олеся Федотіївна - талановита бандуристка народилася 14 травня 1905 р. в м.Решетелівка Полтавської обл. Навчалася грати на бандурі у В.Осадка. Мала гарний альтовий голос.

У 1930 році переїхала в Красноград на Харківщині і почала вивчати гру на бандурі в Г.Хоткевича. Від 1934 р. працювала солісткою у Харківській філармонії. Під час війни гастролювала як артистка Українського драматичного театру. З 1946 р.- солістка Тернопільської філармонії, а з 1948 р.- бандуристка та солістка ансамблю "Верховина" в Дрогобичі. У репертуарі О.Левадної, однієї з найкращих бандуристок, переважали українські народні дівочі пісні. Виконувала вона також твори на слова Тараса Шевченка, класичні кобзарські речі.

Від 1960 року О.Левадна- пенсіонерка, жила в Дрогобичі. Як цінну реліквію зберігала старовинну бандуру роботи одного з харківських народних майстрів, подаровану братом , та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.

Олеся Левадна померла 3 березня 1988 року, але залишився світлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.

На будинку в Дрогобичі, де жила одна з перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 р. встановлено меморіальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у с правжнє свято. Грали та співали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори Незалежної України.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Аназія Онищак.

БАДЗЬО ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ народився 25.04 1936, с. Копинівці Мукачівського р-ну, Закарпатської обл. – Літературознавець, політичний мислитель, ідеолог національно-визвольного руху, дослідник національно-політичних процесів у московії та Україні, автор політичного трактату “Право жити” фундаментального дослідження про нерівноправне становище українського народу в складі московії і тоталітарні основи “реального соціалізму”, радянський дисидент-політв΄язень.

Народився у багатодітній селянській родині. У 1958 закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського університету, в 1964 – аспірантуру Інституту літератури АН УРСР. Три роки працював учителем, директором школи в закарпатських селах. З кінця 1961 – аспірант, потім співробітник Інституту літератури АН УРСР. З перших місяців перебування в Києві веде активну наукову і громадську діяльність – опублікував низку масштабних літературознавчих статей, які дістали відгук у пресі; у 1961-64 – член Ради київського Клубу творчої молоді – першої в Україні неформальної організації національно-патріотичного напрямку періоду хрущовської “відлиги”. 1964 р. одружився зі Світланою КИРИЧЕНКО. Син Сергій, дочка Богдана.

Бадзьо взяв участь у публічному протесті проти арештів української інтеліґенції на перегляді фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” 04.09.1965. За це та за відмову зректися своєї позиції Бадзьо виключили з КПРС, звільнили з Інституту літератури, поступово позбавили можливості працювати не лише за фахом, але і в інтелектуальній сфері взагалі, адміністративно переслідують. Останні п’ять років перед арештом Бадзьо працював вантажником у хлібній крамниці.

У 1971 Бадзьо звертається з листом до VI з’їзду Спілки письменників України (СПУ), в якому ставить питання про нерівноправне становище української культури в умовах національно-політичної несвободи.

У 1972 у відповідь на нову хвилю політичних арештів Бабзьо розпочинає писати трактат “Право жити”. Перший варіант дослідження – 1400 сторінок рукописного тексту, на написання якого пішло п’ять років, – у 1977 був викрадений з квартири приятеля. Бадзьо впевнений, що це справа рук КГБ. Наново розпочинає працювати над дослідженням. У лютому 1979 р. під час обшуку вилучено 450 сторінок другого незакінченого варіанту “Права жити”. Через 2 місяці, 23.04.1979, Б. заарештований. За час між обшуком і арештом Бадзьо написав “Відкритого листа Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС”, а також “Відкритого листа українським і російським історикам”, у яких коротко виклав основні ідеї “Права жити”.

19–21.12.1979 відбувся суд над Бадзьо, на який не допустили нікого, крім “спецпубліки”. Бадзьо інкримінували рукопис “Права жити”, зберігання і розповсюдження виданої у Львові в 1937 “Програми асиміляції українців і білорусів у Польщі”, машинопис М.РУДЕНКА “Економічні монологи”, виступи на партзборах у 1965 з приводу протестів проти репресій. Бадзьо винним себе у вчиненні злочину не визнав, дружина Б., Світлана КИРИЧЕНКО, відмовилася давати будь-які покази. Засуджений Київським міським судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на максимальний термін – 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Верховний суд УРСР залишив вирок у силі. 21.03.1980 прибув етапом у табір ЖХ-385/3-5, сел. Барашево у Мордовії.

За колючим дротом Бадзьо продовжує боротьбу: бере участь у політичному страйку під час Московської Олімпіади, тримає голодівки протесту, пише гострополітичні заяви до вищих державних інстанцій з критикою влади. У липні 1980 на Заході опублікований протест Б. проти введення радянських військ в Афганістан. У західній пресі час від часу публікувалися й інші його заяви.

За це Бадзьо неодноразово позбавляли побачень з ріднею, саджали в карцер, переслідували його дружину і дітей. За час перебування Бадзьо в неволі його дружину С.КИРИЧЕНКО (у 60-х роках співробітницю академічних інститутів літератури і філософії) 11 разів звільняли з роботи, навіть з посад поштарки і прибиральниці; у 1983 на комсомольських зборах виключили з комсомолу сина Сергія, улаштувавши над ним ганебне судилище, де вимагали зректися батьків.

З 1986 Бадзьо на засланні в сел. Хандига, Якутія, усі ці роки з ним була дружина С. КИРИЧЕНКО. На початку 1987 відмовився подати заяву з проханням про звільнення. Звільнений з ініціативи влади в грудні 1988.

3 січня 1989 Бадзьо з дружиною повернувся до Києва. Активний учасник політичного й громадського життя. У численних інтерв’ю і статтях аналізує політичне життя в Україні, виступає на мітинґах. Весною 1990 входить до ініціативної групи створення опозиційної КПУ партії. У травні 1990 опубліковано написаний Б. “Маніфест Демократичної партії України”. У грудні того ж року на Установчому з’їзді ДемПУ Бадзьо обраний її головою. На 2-му з’їзді Бадзьо знімає свою кандидатуру, щоб повернутися до наукової діяльності, перерваної 30 років тому. З 1.06.1993 р. – співробітник Інституту філософії НАН України. Член Національної Спілки письменників України з 1996. Активно виступає з аналітичними статтями на політичні теми.

Після проголошення незалежності України влада повернула Бадзьо вилучений у 1979 рукопис “Права жити”. У 1996 він вийшов окремою моноґрафією, 1999 р. за цю книжку Б. присуджена премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. 26.11.2006 нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, 16.01.2009 – ІІ ступеня. Помер 1.09. 2018, м. Київ.

Бібліоґрафія:

I.

Відкритий лист до російських та українських істориків // Сучасність. — 1980. — Ч. 11. — С.128-154.

Відкритий лист до Президії Верховної Ради СРСР та Центрального Комітету КПРС. – Нью-Йорк: Видання Закордонного представництва Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, 1980. – 64 с.

YurijBadzio. ProtestausKievgegenMenschenrechtsverletzungen. EinsovietischerWissenenschaftlerberichtet – München, 1981.– 48 c.

Юрій Бадзьо писав листа до Ж. Марше (15.04.1981) // Свобода. — 1982.— 12 лютого.

YurijBadzio. OffenerBriefanrussischeundukrainischeHistoriker. AusdemUkrainischenübersetzenvonRomanSzuper. – München, 1982. – 32 с.

EtatdeSiegeouuneNationenPeril / Передм. Л. Плюща. — Пар.: P.I.U.F., 1982. — 108 с.

Заяви: Президії BP СРСР (29.10.1982; 9.12.1982; 29.12.1982; 7.01.1984 22.01.1983) // Визвольний шлях. — Лон. — 1985. — № 2. — С. 210-214.

Звернення до Голови Президії Верховної Ради УРСР О.Ф. Ватченка з приводу 50-х роковин голоду в Україні 1932–1933 рр. // Голод на Україні, 1932–1933, вибрані статті. – Сучасність, 1985. – С. 138-139.

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була... – Демократ, №1, 1992. – Грудень.

Не будьмо самовбивцями дарма: Думки проти течії. – Літературна Україна, 1994. – 7 квітня.

Ідеологічне підґрунтя голодомору 1932-1933 рр. // Найбільший злочин імперії: матеріали науково-практичної конференції «Слобожанщина. Голодомор 1932-1933 рр.». – К/: «Просвіта», 1993. – С. 9-14.

Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні. Думки проти течії. – К.: Смолоскип, 1994. – 30 с.

Право жити. Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. – К.: Таксон, 1996. – 400 с.

Поразка української революції. – Літературна Україна, 1997. – 21 і 28 серпня.

Війна і зрада. Полювання на Президента Віктора Ющенка триває. – К., 2008. – 40 с.

Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу. – К., 2010. – 152 с.

II.

Хроникатекущихсобытий.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 52.— С. 30-31; 1980, вип. 53.— С. 72; вип. 54.— С. 41; вип. 55.— С. 7-9; вип. 56.— С. 16, 108, 124; 1981, вип. 57.— С. 58, 83; вип. 60.— С. 63, 81; вип. 61.— С. 40, 73, 79; 1982, вип. 62.— С. 74, 129, 140-144; 1983, вип. 63.— С. 82, 96, 170, 196, 197, 217.

Хрониказащиты прав в СССР.— Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 36.— С. 24-25, 45, 82, 84, вип. 37.— С. 16, 63, 66, вип. 39.— С. 37, вип 40.— С. 34, 67; 1981, вип. 41.— С. 34, 72, вип. 42.— С. 43.

Вісник репресій в Україні.— Нью-Йорк: Закордонне представництво Української Гельсінкської Групи, 1980, вип. 5.— С. 13, вип. 9.— С. 12, вип. 12.— С. 5, 7; 1981, вип. 5.— С. 12, 20, вип. 8.— 13; 1984, вип. 2.— С. 13, вип. 9.— С. 5, 9, 10, 11, вип. 10.— С. 15-16.

Світлична Н. З живучого племені Дон Кіхотів... Про людей українського опору // Сучасність, 1983. – Ч. 10.

Головко Т. Від дисидента до лідера партії // Трибуна, 1991. – № 4.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років. – К.: Либідь, 1995.— С. 10, 28, 49, 61, 70, 112, 142, 148-150, 175, 193.

Г. Куценко. «Дякую за книжку і перо» // Зона. — 1996. — № 11. — С. 210-215.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 166, 214, 215, 224, 225.

Куценко С. “Хочеш працювати для України, сину?..” // Літературна Україна, 1999. – 6 трав.

Гаврош О. Право жити // Україна молода, 1999. – 4 верес.

Світлана Кириченко. Двадцять років тому...: Історія однієї заяви. – Літературна Україна, 2002. – 28 листопада.

Валерій Кравченко. Право жити // Україна молода, № 76 (2863), 2006. – 26 квітня. http://archive.khpg.org/index.php?id=1455464516&w

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – С. 1021-1380; Ю.Бадзьо: с. 1043-1046: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113843475&w ; http://museum.khpg.org/index.php?id=1113843475

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 64-66; 2-е вид.: 2012 р., – с. 71-73.

Ірина Рапп, Харківська правозахисна група

Знаків 9.331. Останнє прочитання 15.05.2016.

Пам'ятаймо... Катерина Степ`як-Копач - Мужня розвідниця УПА.

Для збільшення натисніть на зображення 

Катерина Степ`як-Копач народилася в 1925 році у селі Волоща в бідній селянській родині. Батько виїхав у Францію на заробітки і до своєї сім`ї- дружини і двох дітей- не повернувся. Катерина жила з матір`ю та братом Іваном, який загинув у концтаборах Німеччини. Тяжким було сирітське життя- часом куска чорного хліба не вистачало. З молодих років Катерина працювала в читальні "Просвіти", гарно декламувала віршіТ.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та інших поетів.

У 1945 р. до їхньої хати забіг Андрій Закалець, вояк боївки УПА "Марка".Майже відразу застукали в двері, посипалися шибки вікон, засвистали кулі. Катерина і її матір вискочили надвір і розбіглися в різні боки, поки окупанти головну увагу зосередили на хаті- звідси відстрілювався Андрій Закалець- "Летун". Далі повстанець, вискочив на ганок, убив лейтенанта Петруся, але й самого поранили. Намагався застрелити себе, але не встиг- його зв`язали.

Катерина залишилася на волі. Через деякий час виходить заміж у сусіднє село Тинів. сподіваючись уникнути арешту. Але в короткому часі її вагітну затримали та засудили на 10 років, як неповнолітню. Відправляючись у Львів на пересилку, де слідство поновлюють, оскільки з`явилися докази, що Катерина була розвідницею в боївках Марка, Шугая, мала псевдо "Стефа", носила пістолет. Слідство вели люті садисти. Однієї ночі, під час катувань, Катерина зійшла кров`ю та народила сина. Нехрещеного хлопчика назвала Орестом. Катерина в муках і болях переносила тортури катюги-слідчого, який часто кричав: "Я з тебе вичавлю виблюдка Бандери!"

Після переслідства у Львові їй затверджуютьпопередній вирок і з немовлям етапом відправляютьв Мордовські табори. Не мала пелюшок, тому порвала свою сорочку. А ще добрі люди допомогли. Доїхала до станції Молочниця, де був розташований табір № 9. Це був табір-лікарня на всі табори "Дубровлага". Там вона жила два роки.

Коли хлопчикові виповнилося два роки, чоловікові дозволили забрати його додому.

Важкий і тернистий шлях до волі пройшла мужня патріотка. Все її життя від юнацьких років було відданеслужінню Україні, понад яку не знала більшого багатства і яку так безмежно любила.

Після смерті Сталіна Катерину відпускаютьна волю, скоротивши термін ув`язнення як матері, що має неповнолітню дитину.

Після проголошення незалежності України Катерина в перших лавах Спілки політв`язнів України: учасникхору "Нескорені", активний член Братства ОУН-УПА.

Померла героїня в 2002 році у с.Волоща, де й похована.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Бенедьо Грущак.

Хорунжий Василь СОЛОВЧУК, підхорунжий Павло ТЕОДОРОВИЧ, невідома, сотник УСС Роман КУПЧИНСЬКИЙ. Село Конюхи, травень 1917 р. Копія.

Для збільшення натисніть на зображення 

джерело https://coollib.com.

Згадаємо: Дмитро Васильович Корінець «Д.Дмитречко», «Бористен», «Бористень», «Гриць», «Штаєр» народився 7 листопада 1913р., с. Завадів, Стрийський р-н, Львівщина — заступник з військових справ оперативної групи «Лісова пісня» (09.1943 — 02.1944), шеф штабу Воєнної Округи УПА «Заграва» із оперативної групи УПА - Північ.

Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го кл. та Золотого Хреста Бойової Заслуги 1-го кл. (посмертно).

Дмитро Корінець народився в с. Завадів, що на Стрийщині. Вчився у Стрийській гімназії.

Член Пласту у Стрию, потому — УВО, ОУН.

У 1933-39 роках перебував в ув'язненні.

У 1941 році Дмитро Корінець брав участь в похідній групі ОУН.

В УПА був командиром рейдуючого куреня, сотником. У липні 1943 загону «Бористена» в селах на захід від Дубровиці вдалося полонити 2-х угорських солдат, що грабували селян. Після зв'язку із командиром угорської частини полонені обміняні на заарештованого раніше районного провідника мережі ОУН.

Заступник з військових справ оперативної групи «Лісова пісня» (09.1943 — 02.1944).

Шеф штабу Воєнної Округи УПА «Заграва» оперативної групи УПА-Північ.

За вказівкою Д. Корінця, загін «Котловина» та інші підрозділи ВО «Заграва», з наближенням радянсько-німецького фронту на рубежі 1943—1944 років, розділилися на невеликі групи, щоб з найменшими втратами перейти фронт у радянський тил.

15 липня 1944 важко поранений в голову у бою з московитами поблизу села Казимірка (з 1946 — Кузьмівка), Сарненського району на Рівненщині. Помер від ран 29 липня 1944.

Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.

Учасники національно-визвольного руху ОУН-УПА. Зліва направо: Йосип Кос (підпільний псевдонім «Крук»), Катерина Кос («Галас»), Ганна Бучко та Дмитро Бучко («Барвінок»). Фото з архіву ім. Г. С. Пшеничного

Джерело

https://vechirniy.kyiv.ua/news/72724/

Марія Кришталь - Секретар - діловод проводу УПА із с. Гаї Нижні народилася 1 січня 1922р. 30 жовтня 1946р. її разом із 10-ма іншими повстанцями, оточили московити щоб не здатися мужня партизанка проковтнула ампулу з отрутою.

Могила загиблих командирів УПА Дрогобиччини Фото Ігоря Чави. Дрогобич.

Марія Кришталь народилася 1 січня 1922 року в селі Гаї Нижні. У сім`ї було 5 дітей, батько - інвалід. Марійка зростала надзвичайно розумною і кмітливою. Початкову освіту здобула в рідному селі. Від 1932 року студіює у Дрогобицькій гімназії імені Івана Франка. Навчалася на відмінно.

Поступила у Львівську політехніку на хіміко-технологічний факультет (1940 р.). А потім патріотичні почуття, любов до України покликали її у лави УПА- псевдо "Леся". Добре знала німецьку мову, радіосправу, швидко та грамотно друкувала.

У криївці, яка була в стодолі сім`ї Дмитришиних с.Уличне, друкувала листівки, розповсюджувала їх в Уличному, Станелі, Нижніх та Верхніх Гаях, багатьох селах Сколівського району.

29 жовтня 1946 року у штабній криївці в с.Уличне зійшлися на нараду провідні командири УПА. Серед них була й Марія Кришталь.

30 жовтня їх оточили червоні нелюди. Разом із 10-ма іншими повстанцями, щоб не здатися енкаведистам, мужня партизанка проковтнула ампулу з отрутою.

Мертві тіла 11 повстанців відвезли в Дрогобич.

1 листопада 1946 року їх таємно закопали на цвинтарі (вул.Трускавецька). Яму викопували та клали в неї мертві тіла хлопці-патріоти, які сиділи у Дрогобицькій тюрмі НКВД. Тіло Марії ніс хлопець, який увесь тремтів, а з очей лилися сльози. Це був Ярослав- рідний брат Марійки. Хлопець нікому нічого не розповів і навіть після повернення із Сибіру мовчав. Лише за два роки перед смертю (помер у 1990 р.) розкрив цю таємницю. Уся родина Кришталів була репресована.

Молоду, сміливу, розумну, красиву з довгими косами- такою пам`ятають Марію в Уличному.

Джерело інформації 1

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Дарія Габчак, богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/mariya-krishtal/

*******

Подаю опис цих подій з книги “Дрогобицький некрополь” Р. Пастуха:

“На виконання таємної постанови ЦК КПСС про зосередження головних зусиль червоних карателів на боротьбу з проводом ОУН і УПА сатрапи з ЦК КП(б)У, Дрогобицького обкому компартії, обласного управління НКВД здобули відомості про дислокацію в с.Уличному одного зі штабів УПА, але ще не володіли точнішою інформацією. А штабний бункер повстанці побудували на околиці села, званій “На Яцкові”, на подвір’ї хати господаря Дмитришина. З бункера старшини УПА керували збройним опором, тут вони отримували по зв’язку накази та інструкції Центрального проводу і передавали туди потрібні документи, тут для них знаходилось місце для короткочасного переховування від небезпеки. Зазвичай у бункері працювала тільки секретар-діловод Марія Кришталь – “Леся” родом з Гаїв Нижніх, бо старшини майже постійно перебували у загонах.

Тієї пори внаслідок величезних людських втрат героїчний опір УПА поступово згасав. У жовтні 1946 р. з-за кордону прибув зв’язковий Центрального проводу “Бей”, який доправив у бункер радіостанцію і вказівки командування щодо зміни способів і методів боротьби з комуно-російськими окупантами. Частині повстанців було доручено леґалізуватися і замість збройної боротьби вдатися до підпільної. Увечері 29 жовтня 1946 р. в бункері відбулась нарада провідних повстанських командирів Дрогобиччини. Ніч вони вирішили провести тут, щоб знову розійтися до місць служби.

Та не знали герої, що червонопогонники великими силами вже підтягнулися до села і на світанку оточили його потрійним кільцем. Леґальний зв’язковий штабу УПА в с.Уличному Василь Пилат кинувся повідомити бойових побратимів про смертельну небезпеку, проте не зумів прорватися до них і в безвиході відібрав собі життя. Підлий інформатор вказав ворогові місце бункера. Енкаведисти наказали повстанцям здатися. Ті запропонували перемовини, щоб виграти час для знищення всіх документів, друкарських машинок, радіостанції та радіоприймача. Тоді герої під спів гимну “Ще не вмерла Україна” попрощались і загинули. Запала тиша. Карателі боялись підійти ближче і закидали бункер гранатами.

Хто ті незламні патріоти, котрі вкрили свої імена вічною славою? Це командир ВО “Маківка” Теодор Тимчій Теодорович (3.06.1916 – 22.03.1946 рр.) “Аркас” із с.Грабовець на Стрийщині, Львівської обл. Член ОУН (1932). Референт пропаганди районного проводу ОУН нафтового басейну(11.1945 – 03.1946).

Федун Орест Іванович (“Ікар”,“Орест”; 1923, с.Більче Миколаївського р-ну Львівської обл. – 30.10.1946, с. Уличне Дрогобицького р-ну Львівської обл.). Абсольвент гімназії. Районний провідник юнацтва, абсольвент старшинської школи УПА “ Олені ”, бунчужний сотні УПА к-ра “ Вікторії ”, старшиний вістун УПА. Референт пропаганди Дрогобицького надрайонного проводу ОУН ( весна 1945 – 09.1946 ). Провідник Дрогобицького над районного проводу ОУН ( 08-10.1946 ). 

Винницький Володимир Антонович “Бенедьо”, “Шахтар”; 1917, смт. Стебник Дрогобицького р-ну Львіської обл. – 30.10.1946 р, с.Уличне Дрогобицького р-ну Львіської обл.). Референт пропаганди Дрогобицького районного проводу ОУН (06.1945 – 30.10.1946). 

Іван Івасівка -“Знак” з Стебника, заступник регфента пропаганди Дрогобицького районного проводу.

Районовий провідник Федір Матківський -“Зенон”, “Віктор” з Уличного. 

Референт СБ Іван Матківський -“Базьо”, “Граб” з Уличного. 

Кущовий провідник Михайло Галик “Ященко” з Уличного. 

Баб’як Теодор “Віктор” “Зенон”, “Гаєвий”; 1921 с.Уличне Дрогобицького р-ну Львіської обл.- 30.10.1946, с Уличне Дрогобицького р-ну Львіської обл.) Чотовий УНС. Над районний військовий референт. Провідник Дрогобицького районного проводу ОУН (не пізніше 06.1945 – 10.1946).

Машиністка Дрогобицького над районного проводу ОУН Марія Кришталь “Леся”. 

М.Галик “Яценко” – господарчий кущового проводу.

Кущовий провідник “Граб” або регент СБ. Місцевий станичний “Калка”.

Завантаживши тіла полеглих на фіру, енкаведисти привезли їх в Уличне і поклали під вікнами школи для впізнання. Вчительки Катерина Кульчицька-Сов’як і Марія Бодревич, селяни, їхні діти добре знали більшість полеглих, та не видали нікого з них, аби не постраждали їх родини. Після цього тіла відвезли до Дрогобича, сфотографували і описали, а 1 листопада 1946 р. таємно закопали в спільній могилі у протилежному від центрального входу крайньому лівому куті старого цвинтаря на вулиці Трускавецькій.

Могилу навмисно засипали сміттям, сторожеві цвинтаря суворо заборонили давати будь-яку інформацію про неї. Завдяки Миколі Савчину з Уличного та Катерині Кульчицькій - Сов’як з Дрогобича в 1991 р. про неї дізнався загал. Упродовж наступних років уличнянська вчителька Дарія Грабчак зібрала докладнішу інформацію про цю героїчну сторінку з літопису боротьби ОУН і УПА, і нині земляки знають її навіть у подробицях.”

Джерело інформації 2

https://drohobych-rada.gov.ua/anons-kruglyj-stil-zunr-pershyj-paginets-derzhavnosti-ukrayiny-hh-stolittya-98-i-rokovyny-progoloshennya-zunr/

Андрій Климкевич - Січовийстрілець, помічник станичного УПА із села Грушів.

Андрій Климкевич - уродженець села Грушів (1900 року народження). Увесь свій вік працював хліборобом.

У юнацькі роки на призив ЗУНР добровольцем вступає в лави УГА, і в 1918-1920 рр.служив в Українській Галицькій Армії. Під Києвом його поранили в ногу. З боями відступив за річку Збруч, яка колись була кордоном поміж Австрією (потім Польщею) та Росією (потім УРСР). Інтернований у польські табори Домбє, бересть, Явожно. Повернувшись із таборів одружився у с.Волощі, згодом виховав двох доньок. Був помічником станичного, збирав продукти для вояків УПА, сам доставляв їх у Карпати.

За співпрацю з УПА засуджений Дрогобицьким військовим трибуналом на 10 років таборів суворого режиму в Мордовії з конфіскацією майна.

У 1956 році звільнений і висланий у м.Губаху, де перебували на засланні його дружина, доньки та зять. Дружина Юлія та онук Андрій померли в Сибіру., А.Климкевич повернувся в село Грушів-Старе.

У 80-х роках помер, похований на сільському цвинтарі.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Дмитро Хоркавців.

15 лютого 1892р. у м. Коломия помер Білоус Теодор Іванович - Український громадський і культурно-освітній діяч, педагог, літератор. Народився у с. Витків, нині Новий Витків, Радехівський р-н.

Народився 27 липня 1827 року в с. Старий Витків (нині Новий Витків Радехівського району) на Львівщині у сім'ї міщанина-ремісника кравця й кушніра Івана Опанасовича Білоуса.

В 1839 р. закінчив головну чотирикласну школу в Бродах у 1840—1846 pp., вчився у Львівській гімназії, 1847—1854 pp. — у Львівському університеті, де закінчив богослов'я та філософський факультет.

Після навчання у Львівській духовній семінарії та Львівському університеті вчителює у гімназіях Львова і Тернополя (зокрема, згаданий у звіті за 1857, 1861/1862 навч. році вказаний серед викладачів німецькомовної місцевої гімназії). 1861 року став директором новоствореної гімназії в Коломиї. Приятелював з Іваном Федоровичем (батьком Володислава Федоровича) — послом Австрійського парламенту від Тернопільщини, правником, письменником і публіцистом.

Часто мандрує по селах Покуття та Гуцульщини, запрошуючи до навчання українську сільську молодь, збирає пожертви на бурсу для бідних учнів.

Вчителював у Львові, Тернополі, був директором нижчої гімназії в Коломиї (1861—1868). Викладав у гімназіях історію, географію, німецьку мову. Вчитель Михайла Павлика, якому допомагав матеріально, як і багатьом іншим учням.

Польські чиновники були обурені його активною громадською та просвітницькою діяльністю серед українського люду, і крайова шкільна рада переводить його до польського містечка Бохня на посаду директора гімназії (1868 р.). У 1888 р. переведений на пенсію, знову повернувся до Коломиї, де жив до смерті.

Помер Федір Білоус неодруженим 15 (27) лютого 1892 р. в Коломиї.

Похорон відбувся 29 лютого при багатолюднім зібранні. 26 священиків відслужили парастас і соборну літургію. Протягом 5-ти годин відбувався той похоронний обряд. Два світські та два духовні представники інтелігенції виголосили прощальні промови. Тлінні останки було зложено в родинному гробівці Білоусів на цвинтарі в Коломиї.

7 березня (за н. ст.) 1892 р. у Львові відбулося поминальне богослужіння за упокій душі померлого Ф. Білоуса в церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Службу відправив старенький о. Михайло Малиновський з дияконами, парастас 14 духовних. На престолі було представлено портрет покійного, намальований Корнилом Устияновичем, 3 хліби, коливо. Хор питомців духовної семінарії під управою Нижанківського дуже гарно і жалібно відспівав Службу і парастас. Крім того, було відправлено поминальні богослужіння у рідному Виткові та в деяких селах його колишніми учнями, тоді священиками.

Лесь Мартович (Олекса Семенович Мартович) - Письменник, громадський діяч. Народився Лесь Мартович 12 лютого 1871 р. у с.Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.)

Народився у родині сільського писаря. Його батько самотужки навчився грамоти, що допомогло з наймита стати писарем-авторитетом для односельчан. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку та сад.За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство, за що був вигнаний із єврейської общини.

Від 1882 року Лесь Мартович- учень Коломийської польської гімназії, де починає писати  перші прозові твори.  Після відрахування з цієї гімназії за участь у таємному гуртку, перейшов у 1890 році до Дрогобицької гімназії, яку закінчив у червні 1892 року.

Тут, у Дрогобичі, формуються його письменницькі погляди, розпочинається серйозна громадсько-політична діяльність.

У 1892 році Лесь Мартович вступає на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив аж через 17 років, оскільки батько не мав змоги утримувати сина в університеті. Займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету "Збірка"; засновував у селах читальні. Був редактором Львівської газети "Хлібороб" (1893 р.) за мізерну платню- 30 гульденів, а в 1897 - 1898 рр. став редактором"Громадського голосу", який до цього редагував І.Франко. Працював у Львові, Дрогобичі (адвокатом), Городку та Стрию. У 1905 році важко хворів. Його навідував Іван Франко.

Лесь Мартович автор 27 оповідань. Свої новели писав покутською говіркою.Перше оповідання "Нечитальник" написав у 1889 році.Л.Мартович- письменник сучасного йому села, входив до "Покутської трійки". Його герої- селяни із Західної України, яких він по-справжньому любив. У творчості письменник часто розкриває соціально-економічні корені нерівності в селі ""Мужицька смерть"). Виразна риса його художньої манери- поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Л.Мартовичу образи селян у повісті "Забобо".

Помер Лесь Мартович 11 січня 1916 р. у селі Зубейки (біля рави-Руської), похований у с.Монастирок.

У 1971 р. на приміщенні філологічного факультету Дрогобицького педінституту (зараз університет) ім.Івана Франка встановлено пам`ятну таблицю на честь Василя Стефаника та Леся Мартовича.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Упорядник Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/les-martovich/

Невисокий чоловік, вже в поважному віці. Вигляд його задуманий, якась надзвичайна мудрість таїться в його блакитних очах. Він один з тих, кого гуцули називають «непростими», тобто наділеними якимись магічними здібностями. Він той, чиїми роботами захоплювалися в Україні і за кордоном. «Різьбяр від Бога», як його назвав Володимир Шухевич. Це все про Василя Турчиняка (за ін. даними Турчинюк, 1864-1939) – талановитого майстра різьблення та будівничого.

Усього Турчиняк збудував 6 церков. Коли виконував роботу, то брав собі тільки невелику платню, а решту роздавав робітникам, яких набирав в тому ж селі, де й працював. Запрошували його для зведення сакральних споруд в Польщі та Чехословаччині. Майстер виконував різьблення іконостасів та предметів церковного інтер’єру. А також створював макети церков, маленькі деталі яких з’єднував за допомогою кінського волосся.

Справою життя Василя Турчиняка стала унікальна гуцульська церква в рідному с. Луг. Всередині вона оздоблена плоскорізьбою, тут містився надзвичайно гарний різьблений іконостас. З інструментів користувався тільки пилкою, сокирою, шнуром, стругом і свердлом. Але його роботи були акуратними і красивими.

Про майстра розповідають цікаві речі, зокрема про приручену ворону (за іншими джерелами трьох ворон), яка жила вдома в п. Василя, любила сидіти в нього на плечі і навіть вимовляла деякі слова. Такі розповіді додають містичності його образу.

Згодом в нього з’явився дар передбачення. Під час будівництва церкви в с. Дуліби Василь Турчиняк не відразу приступив до роботи, бо казав, що в селі помре поважна людина. І справді невдовзі відійшов війт. А в своєму с. Луг різьбяр передбачив: «Розлетитеся по світу, як липове клиння, будете жадні один одного бачити, обсотають село колючими дротами, зроблять дорогу зі смоли і ніхто не зможе прийти сюди з вас». 

Так і сталося: жителів Лугу виселили, а село знищили, адже тут будували секретний військовий об’єкт. Передбачив Василь Турчиняк і власну смерть. За тиждень до цього йому наснився віщий сон про ікону, над якою він працював. Загалом життя майстра було наповнене магічними співпадіннями. Його талантом та вміннями захоплюються і сьогодні, а його творіння чарують своєю красою.

Джерело інформації фейсбук, сторінка (група) Локальна історія.

Левадна Олеся Федорівна - Талановита бандуристка народилася 14 т равня 1905 р. в м.Решетелівка Полтавської області. Навчалася грати на бандурі у В.Осадка. Мала гарний альтовий голос.

У 1930 році переїхала в Красноград на Харківщині і почала вивчати гру на бандурі в Г.Хоткевича. Від 1934 р. працювала солісткою у Харківській філармонії. Під час війни гастролювала як артистка Українського драматичного театру. З 1946 р.- солістка Тернопільської філармонії, а з 1948 р.- бандуристка та солістка ансамблю "Верховина" в Дрогобичі. У репертуарі О.Левадної, однієї з найкращих бандуристок, переважали українські народні дівочі пісні. Виконувала вона також твори на слова Тараса Шевченка, класичні кобзарські речі.

Від 1960 року О.Левадна- пенсіонерка, жила в Дрогобичі. Як цінну реліквію зберігала старовинну бандуру роботи одного з харківських народних майстрів, подаровану братом , та з пошаною згадувала свого вчителя Гната Хоткевича, якому багато чим завдячувала.

Олеся Левадна померла 3 березня 1988 року, але залишився світлий спогад про українського соловейка, славну ученицю видатного Гната Хоткевича.

На будинку в Дрогобичі, де жила одна з перших сучасних бандуристок України, 28 травня 1999 р. встановлено меморіальну таблицю. Посвячення таблиці перетворилось у с правжнє свято. Грали та співали кобзарі й бандуристи Львівщини, молодь, діти. Майоріли прапори Незалежної України.

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Аназія Онищак.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/olesya-levadna/

10 лютого 1923р. у с. Рошневі народився Ярослав Степанович Шевчук - активний член ОУН, бойовик УПА, політичний та громадський діяч.

Для збільшення натисніть на зображення 

фото – Ярослав Шевчук у верхньому ряду, крайній справа.

Ярослав Шевчук народився 10 лютого 1923 р. у селі Рошневі Тисменицького району Івано-Франківської області. У рідному селі закінчив початкову школу.

У 1941 р. німці вивозять його в Німеччину, але Ярослав виявляє неабияку сміливість та винахідливість і тікає на Україну. Коли побачив звірства окупантів, то вирішив присвятити своє життя боротьбі за волю України.

У 1943 р.стає членом ОУН, а через кілька місяців вступає до лав УПА. Вишкіл проходив у чорному лісі на Івано-Франківщині. Брав участь у багатьох бойових операціях проти німецьких, більшовицьких, мадярських окупантів. Наприкінці 1943 р. у бою з німцями був важко поранений. Не один раз дивився в обличчя смерті.

У серпні 1944 р.одержав завдання Крайового проводу ОУН здобути архів УПА, який був у одному з гірських сіл Івано-Франківщини. Під час операції 14 серпня 1944 р. його арештував каральний загін НКВД. Перед арештом зумів знищити архів.

Я.Шевчука засуджують до розстрілу, в камері смертників Станіславської тюрми його утримували 32 дні. Але зваживши на молодий вік, кару смерті замінили 10-ма роками позбавлення волі й ще 5 роками заслання. Термін відбував у Кемеровській області та на Колимі.

У таборі "Боїм" доля звела його з Митрополитом Йосипом Сліпим, благословення, молитви та добрі поради якого допомагали Ярославу Шевчукові вижити в нелюдських умовах. Тут він близько зійшовся із Миколою Чарнецьким, Петром Вергуном, які його не раз сповідали.

Йосип Сліпий навіть тут проводив пастирську діяльність: правив слу3жби Божі, на Великдень організував для в`язнів святковий сніданок. За це його закували в кайдани й відправили у каторжний табір.

Я.Шевчука перевели у табірний пункт, за 30 км.від "Боїма". З табору каторжан осип сліпий передав йому записку: "Ярославе, умови нелюдські, але в будь-якій ситуації молися і не зраджуй своєї віри!"

Лише через 29 років, у 1964-ому, Ярослав Шевчук повернувся в Україну. З Франківщини з дружиною переїжджає у Дрогобич, де й проживав до останніх днів свого життя.

Незалежність України зустрів зі сльозами на очах. Був одним із організаторів Дрогобицької станиці Братства ОУН-УПА. До останнього подиху брав активну участь у всіх патріотичних заходах.

Джерело інформації 1

Помер Ярослав Шевчук 10 жовтня 2008 року в Дрогобичі, де й похований.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

https://drohobychyna.com.ua/section/osobistosti/yaroslav-shevchuk/

*******

Дав собі клятву боротися за волю України – спомини воїна УПА Ярослава Шевчука.

І з кожним роком залишається все менше воїнів УПА, яким свого часу вдалося вижити у вирі боротьби. 16 років тому, напередодні святкування 63-ої річниці УПА, мною було записане інтерв’ю із упівцем, дрогобичанином Ярославом Шевчуком (псевдо Бурий та Ромко) – людиною унікальної долі, який пройшов нелюдські випробування, був двічі поранений, двічі мав дистрофію, побував у камері смертників, відбув заслання, на власні очі бачив такі жахіття, що від його спогадів ставало моторошно. Про події понад півстолітньої давнини мій співрозмовник розказував так, ніби вони відбувалися зовсім недавно, люди, що давно покинули цей світ, жили в пам’яті Ярослава Степановича Шевчука, і наша розмова затягнулася аж до пізнього вечора.

Ярослав Шевчук народився в 1923 році в с.Рошневі на Івано-Франківщині в національно-свідомій родині, але притаманним йому почуттям патріотизму завдячував також місцевому священику, який мав великий вплив на хлопця. У 18-річному віці юнак вступив в ряди ОУН. Брат і швагер хлопця були членами УВО. Швагра закатували більшовики, і коли Ярослав розшукував його понівечене тіло у Станіславській тюрмі, після побаченої там трупами вкритої землі, дав собі клятву боротися за волю України. Коли йому виповнилося 20 років, хлопець пішов в Українську Національну Самооборону (пізніше на УПА).

Вишкіл проходив у Чорному Лісі, саме завдяки цьому вишколу Ярослав залишився живим. Там хлопців учили із зав’язаними очима розбирати і збирати автомат, без цих навиків воювати в темних криївках було неможливо. Та й задля фізичної підготовки майбутнім воїнам доводилось працювати до сьомого поту. А далі почалися справжні бої, воював у сотні “Буй-Тура”. Воювали не тільки з московськими окупантами, ворогів ласих на нашу землю було тоді значно більше, тож воювали упівці і з мадярами, німцями, поляками…

Ярослав Шевчук наголошував, що в лавах УПА була дуже сувора дисципліна – за зраду був лише один вирок – смерть. Для здійснення автентату (фізичне знищення певної особи за наказом зверху), були спеціальні люди – «чорна п’ятірка». Також рядові члени УПА не могли самостійно приймати рішення відносно знищення полоненого ворога, все відбувалося виключно за наказом обласного проводу.

Відносини між бандерівців та мельниківців були зовсім не побратимськими – пан Ярослав пригадував, що іноді траплялися навіть смертельні сутички.

Сила жіночої вроди, що давала шанс на життя

Чи було кохання в криївках? Звичайно, що так, відомо багато випадків одруження і навіть народження дітей у підпіллі. Але пан Ярослав розповів дещо іншу цікаву історію, пов’язану із дівчиною, щоправда без «хепіенду». Радянські війська дуже часто заслали на територію підпільної діяльності УПА своїх парашутистів, не раз упівці відразу ж їх брали у полон. Одного разу серед полонених виявилася незвичайної вроди дівчина, вона була настільки гарною, що приректи її на страту не піднімалася рука.

Спочатку полонянка вдалася до пропаганди, переконувала упівців, що гряде залізна рать НКВС і справа УПА безнадійна. Звісно, її взяли на кпини, тоді дівчина вдалася до жіночих хитрощів і запропонувала допомогу радистки. Вояки погодилися на це, але вони уявлення не мали, що вона там передає по азбуці Морзе. Парашутистка з часом увійшла в довіру, та служба безпеки ока з неї не спускала. У таборі готувалися до зустрічі з Різуном (Василь Андрусяк, легендарний командир УПА «Чорного лісу»). В ніч перед його приїздом, дівчині у зброї замінили патрони на холості. Коли приїхав Різун, прекрасна представниця рядів Червоної Армії, скориставшись найменшою нагодою, спробувала вбити командира. Після цього її життя не врятувала вже навіть врода.

Найжахливіші спогади

Серед найбільш варварських знущань свідком яких довелося бути Ярославу, воюючи в УПА – це моторошні картини нечуваної жорстокості, які поставали на місцях розправи московських окупантів над мирним населенням. Ярослав Шевчук мені зізнався, що йому все життя приходила у снах зґвалтована дружина священика, із випущеними нутрощами та відрізаними грудьми, а поруч валялося тільце ненародженого немовляти. Там же був труп роздягненого розіп’ятого монаха, над тілом якого познущалися в особливо цинічний спосіб. Ще страшніші катування велися в тюрмах НКВС, із людей живцем знімали шкіру, виривали нігті… На моє питання чи вірив тоді хлопець, що вийде з цього пекла живим, пан Ярослав зізнався, що в нього і думки такої не було… Бо кожної миті був готовий прийняти смерть. Хоча у 20 років дуже хочеться жити, але тоді юний воїн боявся тільки варварських катувань та знущань, а смерть від кулі в бою – це була ще дуже легка участь. Тоді, під час нашої розмови, мене вразило те, що у словах колишнього повстанця не було ненависті чи озлобленості на своїх ворогів.

32 дні у камері смертників

Одного разу Ярославу чудом вдалося вийти з оточення- серед групи з восьми чоловік лише він залишився живим. Допоміг, власне, отой вишкіл з Чорного Лісу. Після того хлопець заслужив великий авторитет серед побратимів і мав високу оцінку в очах керівництва. Якось йому було доручено особливо важливе завдання – розшукати обласний архів. Ярославу та ще двом його побратимам вдалося це зробити, але повернутися назад у свій військовий підрозділ не пощастило – він потрапив у руки НКВС і його було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу. 32 дні перебування у камері смертників перетворилися на вічність. Важко передати словами ті почуття, які роздирали душу ще майже безвусому юнакові, від кожного що поруху за дверима віяло смертю. У камері було 15 чоловік серед яких священик, полях та офіцер радянської армії. Кожного дня приречені на смерть на чолі зі священиком невтомно молилися. Поляк через кілька днів зайшов із розуму. Ярослав Шевчук дивом залишився живий – із 15 чоловік трьох помилували і серед них Ярослав. Правда, після камери смертників він був настільки виснажений фізично і морально, що мало не помер. Вирок було замінено на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах.

Сибір

Подальші життєві дороги Ярослава Шевчука пролягли в холодний Сибір на Колиму у табір «Боїм». За роки поневірянь він зазнав страшних знущань, але саме в цьому пеклі познайомився із патріархом Йосипом Сліпим, який залишив великий слід в житті та моральною підтримкою допоміг вижити. Лише завдяки благословенню Митрополита Йосипа Сліпого, який опікувався Ярославвом у таборі, та сповіді у Єпископів Петра Вергуна та Миколи Чернецького, упівець зміг прожити довге життя.

У Сибірі Ярослав Шевчук зустрів свою долю – після відбування покарання одружився і незабаром у нього появився синочок Орест. Після відбуття заслання сім’я Шевчуків повернулася в Україну та оселилася в Дрогобичі.

Спортивні перемоги онука приносили найбільшу радість, а Україна його боліла, бо, хоч і незалежна – та не така, за яку боровся

В добу національного відродження, на початку 90-х років, Ярослав Шевчук брав активну участь у процесі просвітництва серед молоді шкіл Дрогобича та району. Він один із перших в Дрогобичі виступив у членство Спілки політв’язнів України, братство УПА. 20 грудня 1991 року Ярослава Шевчука реабілітовано.

До кінця свого життя упівець ретельно відслідковував всі події в державі, цікавився політикою, палко вболівав за Помаранчеву революцію.

Але окрім політики важливе місце займала його сім’я. На той час Ярослав вже овдовів, проживав сам, тоді найбільшу радість йому приносив онук Андрій. Хлопець вчився тоді одночасно на двох факультетах дрогобицького педуніверситету, активно займався спортом, захоплювався кікбоксингом і здобував перемогу за перемогою на спротивних змаганнях. Андрій Шевчук – зараз відомий у Дрогобичі тренер – на час мого візиту перебував у Ялті, де здобув перше місце. Перемоги хлопця приносили величезну радість його дідусеві – Ярослав Шевчук був найпалкішим вболівальником молодого успішного спортсмена. Сьогодні Андрій Шевчук та його вихованці гідно представляють Дрогобич і Україну на спротивних турнірах. Разом із батьком, Орестом Шевчуком, вони виховали не одне покоління дрогобицьких спорсмернів.

Державне визнання

На час нашого спілкування колективні збори Дрогобицької міської організації КУНу та Дрогобицької міської організації Спілки політв’язнів України за ініціативи голови ДМО КУН Тараса Гентоша затвердили кандидатуру Ярослава Шевчука на представлення для відзначення державною нагородою Орденом за заслуги 3 ступеня.

Через два роки Президент України Віктор Ющенко своїм Указом від 10 жовтня 2007 року нагородив Ярослава Шевчука орденом «За заслуги» III ступеня.

Засвіти…

А ще через рік, у 2008 році, 12 жовтня, Дрогобич попрощався з вояком Української Повстанської Аармії Ярославом Степановичем Шевчуком, який помер на 86 році життя.

Джерело інформації 2

Віра ЧОПИК

Світлина з архіву Ярослава та Андрія Шевчуків 

https://drogmedia.net.ua/2021/10/14/dav-sobi-klyatvu-boroty-sya-za-volyu-ukrayiny-spomy-ny-voyina-upa-yaroslava-shevchuka/

Священик Петро Мекелита родом із с. Бутин. Помер у Львівській тюрмі 30 серпня 1947р.

Петро́ Мекели́та (народився 13 червня 1868, Бутини, сучасний Сокальський район — 30 серпня 1947, Львівська тюрма) — священик УГКЦ. Походить з багатодітної селянської родини, був 10-ю дитиною у батьків. Вивчився на священика — місцевий парох та дідичка-меценатка помітили його здібність та допомогли в навчанні, 1890 року закінчив Львівську академічну гімназію, 1894 — теологічний факультет Львівського університету, того ж року висвячений на священика владикою Юліяном Пелешем.

Призначений в село Сянічок біля Сянока на Лемківщині, небавом стає деканом Сяніцьким. Родина священика мала сім дітей, до дорослого віку дожили четверо; син Ярослав, учень Перемиської гімназії, зголосився до УГА та хоробро загинув в бою. В часі Першої світової війни перед приходом російських військ отець Петро виїздить до Відня, по їх відході повертається. Після польської окупації Галичині переслідуваний, на нього чинять доноси та влаштовують провокації.

Душпастирював на Лемківщині до 1920, того року єпископом Йосафатом Коциловським призначений парохом Стебника та одночасно деканом Бориславським. В містечку Стебник, де були досить сильними полоністичні віяння та червона агітація, священик гуртує інтелігенцію, організовує читальню "Просвіти", товариство тверезості «Відродження», дитячий садок — при цьому вихователів утримує своїми коштами. З його ініціативи в Стебнику починають будувати Народний дім та мурувати церкву Різдва Пресвятої Богородиці — за дозволом їздив до Варшави, по отриманні рішення запросив для планування архітектора Нагірного. За перших совітів одразу позбавлений усіх земельних наділів та примушений сплатити великі податки. Після проголошення самостійності Української держави (30 червня 1941) на маніфестації в Стебнику на трибуні із сльозами на очах звертається до парохіян україниською та німецькою мовами: «Брати і сестри! Від сьогодні ми — українська нація! Маємо вільну соборну Українську державу!» За нацистської влади ходив і присоромлював бажаючих займатися грабунками єврейського населення. Виходив на міський майдан та благав людей не робити самосудів над євреями, також порятував кількох комуністів від гестапо.

За других совітів органи НКВС намагаються його прилучити до справи «самоліквідації» УГКЦ — зважаючи на його величезний авторитет. На той час отець із дочкою Іриною проживав у Львові — донька доглядала за ним — овдовів, одружені дочки по селах жили. Радянські спецслужби почали з вмовляння «по доброму», потім — листи з погрозами та викликами, наостанок приїхав «чорний ворон»; наступного дня пішки пішла шукати батька по тюрмах Дрогобича. Після півроку ув'язнення йому висунуте звинувачення — «измена Родине» та «сотрудничество с фашистами», засуджений на 10 років з конфіскацією майна. Донька добилася до прокурора — за що ж його посадили, той відповів: «Он больно умный был, самостийной Украины хотел».

В часі перебування у тюрмі від о. Мекелити прийшов офіцер з тюрми із звісткою — Іван Черненко, демобілізований східняк, що побрався з галичанкою. Він їй повідав, що по поверненні з фронту працює в карній системі, і настільки вражений звірствами влади та стійкістю катованих, що вирішив допомогти їй — принаймні, щоб старенького отця лишили у Львові, де б дочка могла йому передавати ліки та їжу, за запропоновану нагороду образився.

Помер о. Петро 30 серпня 1947 року. По його смерті Черненко порадив дочці, як поховати батька — тоді тіла померлих з львівських тюрем ночами скидали в яму за Янівським цвинтарем. Він повідомив, що пароху зроблять труну та позначать місце, звідки буде можливим його перепоховати; вночі перепохованням зайнялися о. Павло Лошній з дружиною та родина катованого в тюрмі отця С. Ратича, перепоховали на старому Клепарівському цвинтарі. При знесенні цвинтаря в 1960-х роках тлінні останки «офіційно» перепоховані на Янівському цвинтарі, біля могили Січових стрільців. 1992 року посмертно реабілітований.

Вшанування пам'яті:

1990 року в Стебнику його іменем названо вулицю.

Беатифікаційний процес:

Станом на 2011 рік входив до списку 45-ти новомучеників УГКЦ, над якими тривав беатифікаційний процес — розпочався після проголошення блаженними Іваном Павлом II двадцяти семи українських мучеників за віру, першим був блаженний Миколай Чарнецький.

Джерело: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах, т. 1: Біографічні нариси (1939—1989).

Стефанія Сарвас, 1928 р. н., с. Зушиці Городоцького р-ну Львівської обл. Спогади.

«У всякого своя доля. І свій шлях широкий». Т. Г. Шевченко.

«На лютнісько (летовищі,– авт.) в Цуневі то якісь воєнні там були. То десь в 46 році. Мій тато їхав вдосвіта, на Великому Полі (с. Великополе, – авт.) там була його сестра і він поїхав туда як на празник. І тато приїхав звідтам, а воєнний по селі ходив. Він зустрівся з татом на подвіру, прийшов з татом до хати і по-польськи: «Покаж документи!». А тоді не можна було показувати документи, мусіли з рук показувати, бо не вільно було комусь в руки давати. І тато йому показує, а він витягає автомат і в тата стріляти. А тато був вищий від нього і викрутив автомат, і він встрілив в стелю. 

А той воєнний вийшов з хати, я за ним і тато за ним, і сестра, так якби ми повибігали кричати. Я йно в сорочці вибігла з хати на двір і стала збоку. Я не чула, шо граната розірвалася вже. А він вкинув в той час як виходив гранату в сіни і сестра на повалу відразу, вже не встала. А тато вбіг в шопу і там впав. 

Мені ніц не було, ні одного осколка я не дістала, но сорочка ціла була з кров’ю. Як то всьо стало, я дуже кричала і так сусіди зараз поприходили. Маму забрали в лікарню, мама була дуже поранена, дуже осколки мала. Ми ксьондза привели, тато висповідався та й вмерли. А мама в лікарні була 3 місяці, поки осколки повитягали, поки вилікували. А брат то мав йно царапину над оком.

А той воєнний в Цуневі вбив ше дівчину, він був п’яний, а тоди до нас прийшов і то всьо наробив. А як до нас прийшов, то шапку лишив в хаті. І до нас то зразу поприходили на слідство, а я йно сама в хаті, вже нікого нема. Брат менший 9 років мав, тато на столі лежить, сестра на столі і я сиджу коло них. Я їм то розказала як то було. Вони (воєнні, – авт.) пішли і взяли з собою ту шапку. І там всіх построїли, а він без шапки і так по тім його зловили».

Стефанія Сарвас, 1928 р. н., с. Зушиці Городоцького р-ну Львівської обл.

Джерело інформації Локальна історія (фейсбук)