Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран (Гефайст) — згинув в УПА. Стоять від ліва: Невідомий Невідомий., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р
Вранці на 1 листопада 1932 року Сокаль прокинувся під синьо-жовтим прапором з написом «Хай живе ОУН!» Він розвівався на найвищій бані церкви св. апостолів Петра і Павла, викликаючи небачену тривогу у польської поліції, яка майже весь день шукала верхолаза, який би зумів зняти стяг.
Українські націоналісти нагадували про себе постійно. Різними закликами і деклараціями, протестами і саботажем.
У другій половині тридцятих років Екзекутива Організації українських націоналістів Сокальської області*, якою керував Іван Климів («Легенда»), здобуває великий вплив на українську молодь. Головне завдання вона вбачає у тому, щоб якомога щільніше вкрити мережею підпільних клітин суміжні з Сокальщиною повіти і охопити своєю діяльністю Волинь, яка, знемагаючи від інтенсивного наступу чужої ідеології, почала комунізуватися.
Серед провідних довоєнних членів ОУН Сокальщини та міста Угнова і його околиць були Іван Климів, Гриць Климів, Василь Сидор, Володимир Макар, Василь Макар, Петро Саноцький, Дмитро Штикало, Павло Мигаль, Василь Ваврук, Семен Романів, Петро Башук, Олена Жарська, Іван Бойко, Микита Дацюк, Іван Кравчук, Андрій Глушко, Василь Б*ран, Володимир Лобай, Іван Климчук, Сильвестр Дещиця, Омелян Олесько, Іван Хома, Тарас Онишкевич, Мирослав Онишкевич, Павло Палюшинський, Дмитро Маївський, Лесь Бабський, Микола Свистун, Василь Баштик, Петро Максимець, Петро Козій, Михайло Панас, Михайло Запісоцький, Петро Канюка, Василь Гаврилюк, Василь Дишкант, Петро Омелян, Володимир Свидницький та інші. Багатьом з них довелося по кілька разів звідати арештів та застінків польських в'язниць, у тому числі й Берези Картузької. Їх не раз переслідувала поліція і невідступно стежили за ними її всюдисущі цивільні агенти. Вони особливо «опікувалися» Іваном та Грицем Климовими, Володимиром та Василем Макарами, Дмитром Штикалом, Андрієм Дячишиним... Їх часто арештовували і допитували.
Протягом 1934—1935 років чимало сокальчан пройшли через тортури і знущання сумнозвісного польського концентраційного табору у Березі Картузькій. Це Василь Баран з села Поздимира*, Петро Башук з Себечева, Іван Березюк з околиць Угнова, Іван Бойко з Тартакова, Василь Ваврук з Себечева, Михайло Возняк з Лучиць, Гриць Климів та Іван Климів з Сільця, Іван Козак з Угнова, Мирослав Котис з Ульвівка, Теодор Крук з Шарпанців, Володимир Макар з Поториці, Теодор Небожук та Володимир Небожук з Сокаля, Володимир Петришин з Угнова, Михайло Погода з Комарева, Петро Фарина з Ксаверівки, Теодозій Цвікула з Нисмич та Дмитро Штикало з Ількович. Серед них були студенти, гімназисти, семінаристи, вчителі, хлібороби, а також журналіст Дмитро Штикало, який у цій жахливій в'язниці зумів написати прекрасну поему «Береза Картузька».
У квітні 1936-го сокальська Феміда розглянула справу про неповагу до прапора Речі Посполитої. Вона засудила на три місяці арешту Ганну Садовську, котра зірвала з свого будинку червоно-білий стяг, що був вивішений з нагоди іменин Юзефа Пілсудського.
Масові арешти членів ОУН розпочалися також 19 серпня 1936 року під приводом вбивства у селі Двірці комуніста Михайла Білецького. У зв'язку з цим інцидентом наступного дня комісар державної поліції Станіслав Яновський надіслав Львівському воєводському управлінню рапорт, у якому повідомляв:
«...Все говорить про те, що цей вчинок був зроблений, мабуть, членами ОУН з околиць Сільця, Бутан і Пархача Сокальського та Равського повітів у зв'язку з тим, що вбитий, як ідейний комуніст, проводив комуністичну діяльність серед українців, перешкоджаючи цим оунівській діяльності. Після цього вчинку винні втекли. На місці злочину знайдено револьвер марки «Маузер», калібру 6,35, який нелегально мав Білецький...
Досі для допиту затримано 22 чоловік. Ведуться дальші обшуки і затримання».
На розшуки учасників терористичного акту було залучено 120 чоловік з Великомостівської поліцейської школи. Заарештували чимало людей, яких підозрівали у членстві ОУН або співпраці з нею. Проте ніхто з них себе винним у вбивстві не визнав... Найдовше допитували Андрія Мися з села Сільця, над яким відбувся судовий процес. Однак за відсутністю доказів вини його звільнили.
У 1939—1940 роках Андрій Мись за дорученням ОУН часто переводив через радянсько-німецький кордон священиків і підпільників. Але один з таких переходів став для нього фатальним — потрапив у засідку, а відтак — у львівську в'язницю, звідки не повернувся.
...Невдовзі ОУН стало відомо, що ЗО серпня 1936 року, саме в день проведення греко-католицької місії у Варяжі, в колонії Полянка, котра поблизу цього села, відбудеться великий прокомуністичний мітинг з нагоди урочистого посвячення прапора Людового фронту, на який прибудуть мешканці Томашівського та інших повітів. Тож застерегла, що під час цього зібрання можуть виникнути різні ексцеси...
Очікуване стало дійсністю. Колона мітингуючих, в якій було до 1000 чоловік, рушила від хутора Полянка до Варяжа. Людовцям відразу не сподобалась імпровізована греко-католицька процесія, що прямувала з церкви на посвячення хреста з нагоди місії, і вони, вихлюпнувши на неї безліч комуністичних гасел і антирелігійних висловів, спровокували бійку [1] . Врешті учасники місії відтіснили нападників за місто. Зав'язалась кривава баталія, в якій взяло участь понад 100 членів ОУН на чолі з Оленою Жарською. Прихильники ідей Маркса — Леніна зазнали нищівної поразки і мали ПО чоловік поранених. На місце події оперативно прибули 8 поліцаїв зі Сокаля під керівництвом заступника повітового коменданта Асарбовського і 14 поліцаїв з Жовкви, яких супроводжував повітовий комендант комісар Каптурський. Оскільки місія тривала до наступного дня — всі вони залишились у Варяжі і З1 серпня 1936 року рапортували у Львів, що затримали 23 чоловік. Серед них були члени ОУН Павло Мигаль, Василь Ваврук, Іван Кравчук... [2] Ця перемога у Варяжі виявилась у певній мірі пірровою, бо коштувала для багатьох націоналістів від трьох до восьми років ув'язнення.
Тим часом керівник так званої Червоної допомоги Західної України у своєму звіті за період від 15 серпня до 15 вересня 1936 року повідомляв:
«Після випадків у Варяжі (близько 100 поранених) за ініціативою Червоної допомоги виникли комітети допомоги жертвам фашизму...» [3] .
Своїми діями влада часто ускладнювала стосунки між українцями, поляками і євреями. Але коли доходило до проявів національної зневаги, ОУН реагувала надзвичайно гостро, вдаючись до бойкотів та інших акцій.
12 липня 1937 року, саме на празник св. Петра і Павла, вона, на знак протесту проти дискримінації українських купців, розігнала з сокальської торговиці польських і єврейських лоточників. Акція зачепила й прибулих з Волині махінаторів з числа колишніх білогвардійців, які обманювали довірливий сільський люд і дуже зухвало себе поводили.
До цього ексцесу ОУН вдалась тому, що українським купцям Сокаля чинились всілякі утиски, а під час римо-католицького свята 29 червня 1937 року їм заборонили торгувати. Робилось це не без «допомоги» їх конкурентів.
Коли групи «вовків» спокійно громили ряди лотків, польська поліція спромоглася лише на боязливе споглядання. Зате після того, як з торговиці вже всі розійшлися, вона інспірувала масове побоїще на вулицях Сокаля невинних людей, переважно селян. Для цього поліція залучила хуліганів і декласованих елементів, які з ножами, камінням і колами нападали на приїжджих жителів сіл і нещадно били. Чимало важко поранених селян спроваджено тоді в лічницю, деякі вигоювали рани в домашніх умовах. Але поліція, яка спровокувала це криваве побоїще, нікого з бандитів, зрозуміло, не знайшла. Винними залишились потерпілі.
Проте ця ж сама поліція дуже сумлінно і ретельно висліджувала організаторів бойкоту і розгону крамарів. Було арештовано Івана Климова, Василя Сидора, Івана Бойка, Романа Гринюка й інших [4] .
Ланцюг арештів на цьому не закінчився, а тягнувся далі, особливо після вбивства таємного агента сокальської поліції Яна Душки, який дуже знущався над затриманими членами ОУН [5] .
Польська влада вирішила залякати націоналістів тотальними переслідуваннями і тюремними ув'язненнями. В серпні 1937 року відбувся ще один судовий процес над великою групою української молоді (в кількості 42 чоловік) у Луцьку. На ньому теж не обійшлось без сокальчан. Двоє з них — Іван Климів та Павло Мигаль одержали за приналежність до ОУН найдовші терміни ув'язнення. Перший — 10 літ, другий — 8. Теодора Крука засудили на 5 років, Василя Дишканта — на 3 роки.
Якщо в другій половині 30-х років у прокомуністичні організації Сокальщини вступали лише одиниці українців, то в ОУН — сотні. Більшовицькі ідеї знаходили сприятливіший ґрунт в єврейському та польському середовищах. У таємному розпорядженні Львівського воєводського управління повітовим старостам від
4 березня 1937 року вказувалося, що в Сокалі повністю перебуває в руках комуністів один з найважливіших освітніх закладів — єврейська народна читальня. Місцева прокомуністична організація ППС-лівиця теж майже всуціль була польсько-єврейською.
Попри це, чимало сокальчан не схвалювали революційних дій ОУН, вважаючи, що польська влада відповість на них новою пацифікацією. Але провідні місцеві націоналісти були готові й на такий варіант розвитку подій. Вони знали, що в 1934 році на одній з нарад Краєвої Екзекутиви ОУН вирішено, що, коли окупаційний режим почне пацифікацію, організація націоналістів приступить до творення повстанських оборонних відділів. Зрештою, військовий референт Краєвої Екзекутиви на північно-західних українських землях Василь Сидор (родом з с. Спасів, що на Сокальщині), в 1936—1937 роках сформував на Поліссі й Волині українські військові відділи» [6] , що звалися «вовки». Вони дислокувались у лісах. Рейдуючи з однієї місцевості в іншу, як колись УВО, вчиняли напади на польську поліцію та різні саботажні акції, спрямовані проти окупаційного режиму] Одну групу «вовків», яка складалася з 25 бойовиків, очолював Василь Макар (Сіроманець) — уродженець с. Поториці.
У 1938 році на Сокальщині розпочались масові арешти членів ОУН і суди над ними. У лютому заарештовано 18, у березні — 22, у травні — 42, у листопаді — 26 націоналістів [7] . З них 61 чоловік потрапив до суду.
Лише за 11 місяців 1938-го на Сокальщині було заарештовано майже 150 членів ОУН.
З-поміж довоєнних оунівців, які мали зв'язки з відомими націоналістичними провідниками Василем Сидором та Іваном Климовим і виконували їхні спеціальні доручення, донедавна жив на Сокальщині лишень один — політв'язень сталінських таборів Сильвестр Дещиця. Він був також учасником таємного зібрання українських націоналістів весною 1937 року на цвинтарі в селі Поториці, де під керівництвом Василя Сидора створено боївки «Сірі вовки», котрих посилали для виконання завдань лише у ті села, в яких ніхто їх не знав.
У липні 1939-го група озброєних сокальчан, у яку входив також С. Дещиця, вирушила на допомогу січовикам Карпатської України, котра спливала кров'ю у важкій боротьбі з мадярськими гонведами. Але через розрив зв'язків у крайовій мережі ОУН, що стався внаслідок масових арештів націоналістів, вони до місця призначення не дійшли.
* ОУН поділила західноукраїнські землі на десять своїх областей: Львівську, Тернопільську, Станіславську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівненську і Луцьку.
* Село Поздимир належало до Сокальського повіту, тепер — до Радехівського району.
[1] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 152.
[2] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 201.
[3] Під прапором жовтня: Документи і матеріали. Львів, 1966. С. 333.
[4] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.
[5] Макар Володимир. Бойові друзі: Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). Торонто, 1980. С. 214-215.
[6] Альманах „Гомону України” на рік 1992 у 50-річчя повстання Української Повстанської Армії. Торонто, 1992. С. 44-45.
[7] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 1004.
Джерело інформації
http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__22.html
