"Нас визволили – і нема на то ради..."Станіслав Людкевич. За переказами, сказано під час "урочистого" засідання у Львівській опері у "золотому" вересні 1939-го.

Сяся Людкевича пам’ятають як людину інтеліґентну, неголосну, але у своїх переконаннях непоступливу. Коли 1948-го совєтські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиний, хто відверто заступився за колеґу. Підписав листа до Президії ВР СССР про звільнення і реабілітацію митця. Коли Барвінський після 10 років совєтських концтаборів повернувся до Львова, Людкевич допомагав йому відновити, здавалось би, назавжди втрачені рукописи (після арешту Барвінський, на вимогу МҐБ, дав письмову згоду на знищення всіх своїх рукописів). (с)

...Коло зацікавлень Людкевича було дійсно безмірне. Він один із основників Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Ціле своє життя цікавиться творчістю, виконавством, музикознавством та фолкльористикою. Був ініціятором заснування філій Музичного інституту ім. Лисенка в містах Західньої України, а пізніше їхнім музичним інспектором. Був дійсним членом Наукового Т-ва ім. Шевченка. З приходом большевиків стає завідувачем катедри теорії музики і композиції у Львівській консерваторії. Однак, правду кажучи, Людкевич був дуже не наруку Москві від самого початку поневолення Західньої України. Проте, він раз що був заважливий і завеликий, щоб його можна було знищити, а друге, що Кремль сподівався, що все таки, може творчість Людкевича дасться тісно пов'язати з комуністичним Молохом. Але сподівання не здійснились. Людкевич залишився собою. Крім кількох неважливих масових пісень, як примусова данина московським ханам, він не піддався. А коли змушувань партії не можна було дальше уникнути, він покинув писати до своїх улюблених поезій-текстів і перейшов зовсім на симфонічну музику, де слова були зайві. Людкевич був високого росту, чорнявий, гарний на вигляд, тихої і дуже благородної удачі. (с)

 † 10 вересня 1979

Пам'яті маестро. 100-літній Людкевич і безмежна облудність Москви

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/01/140.html Lesya Porutska-Sakovych

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

48.41.4921-24.11.1980

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/08/blog-post.html?m=1

Дивізійники в Торонті.

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

Джерело інформації

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_30.html?m=1

В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" - В.Верига. Варто прочитати.

Васи́ль Іва́нович Вери́га (3 січня 1922, Колодрібка — 30 грудня 2008, Торонто) — український громадський діяч, історик, журналіст, редактор. Член Об'єднання українських письменників «Слово»; дійсний член УВАН.

З 1961 року працював професійним бібліотекарем у Торонтському університеті. Був редактором журналу «Вісті комбатанта» (1966—1973), викладав історію України на курсах українознавства імені Григорія Сковороди. Писав українською та англійською мовами. 1976 року став головою Слов'янської секції Асоціації бібліотекарів американських коледжів та університетів. З 1987 року перебував на відпочинку.

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_0.html?m=1

Василь Миколайович Дронюк, «Крицький», «Голуб», 1923 р.н., із с. Ключів на Івано-Франківщині, член ОУН, вояк УПА з 1943 року, сотня «Лепея», охоронець Коломийського надрайонного проводу ОУН, загинув 26 грудня 1951 року у с. Стопчатові Яблонівського району.

Джерело інформації

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/istoriaufotografiahcastina54pidgotuvavvelickolev

Бій повстанців у селі Лівчі 1945 р.

Околиці села Лівча.

Осінь та зима 1944/45 рр. врилися глибоко в пам'ять українському населенню Любачівського району. З одної сторони колишні польсько-більшевицькі партизани безпощадно грабували й палили українські села, з другої сторони МО разом з НКВД тероризували невинне населення. Протягом двох тижнів, в декількох селах Любачівського району, загинуло бл. 500 осіб селян. Сталінські вислужники не щадили навіть немовлят. При тому грабували усе, що придбав собі український селянин довголітньою працею. 

На кінець підпалювали село й від'їзджали з награбованим майном, залишаючи по собі вогонь і трупи. В ніч з 27 на 28 березня 1945 р. о 1-й год. відділи «Месники» розпочали бойову дію на цілому терені Любачівського району проти МО. 

Цієї ж ночі вісім станиць, терору й насильства, знищено. Памятньої ночі о 1-й год один з підвідділів відділу «Месники П» перевів бойову дію на станицю МО в Лівчі. Підвідділом командував командир Горчак. По обговоренню плану наступу, підвідділ об 11-й год, вирушив з місця постою в напрямі с. Лівчі. Провесняна ніч була тиха й погідна. Розмерзлими болотнистими полями поволі та чуйно йшли повстанці в напрямі Лівчанської станиці. 

По півтора годиннім тяжкім марші підвідділ зупинився в ліску біля Лівчі. Тут Горчак оголосив 5- хвилинний відпочинок. По відпочинку підвідділ роями підсувався далі під станицю. Станиця МО містилася в мурованій школі в південно-західній частині села. Ще перед 1-ю год, підвідділ півмісяцем оточив школу, яка була твердинею 45-ох душогубців. Непотрібні вікна школи були замуровані, а інші засітковані. Кром цього в стінах були пороблені скорострільні гнізда. Навколо була тиша, тільки біля вхідних дверей проходжувався вартовий. О 1-й год, підвідділ розпочав наступ. З грімким окликом «Слава» повстанці підбігли під станицю обстрілюючи сильним вогнем вікна й двері. Вартовий міліцист здійснив один постріл в напрямі нападників, а сам утік в село, де по дорозі попався в руки повстанців. Решта МО не маючи можности вийти зі станиці, розпочала оборону. Ворожі кулі повстанцям були нестрашні. Щоб не гаяти часу упівці взялися до роботи. Одні обстрілювали вікна, другі носили солому під стіну вільну від обстрілу. треті напихали солому на стріху, а ланка мінерів підкладала вибухівку під вхідні двері. Коли це все було приготоване, висадили двері і підпалили солому. Вибух завалив стіну з вихідними дверми. Дім огорнув вогонь. Повстанці й надалі не давали можливості МО втекти зі станиці. Перестрілка продвжилася.

Декількох стрільців перешукували шкільні будівлі, в яких міг укритися ворог. Під час цього заняття, командир рою Кінь знайшов в туалеті причасного коменданта МО з РКМ-ом в руках. В однім моменті комендант вирішив утікати, але міцна повстанська рука затримала його. Почалася завзята рукопашна боротьба. Обидва противники добре збудовані й сильні стали битися. Борба велася за життя або смерть одного з них. В кінці повстанча рука повалила противника на землю з якої той більше не встав. Станиця падала й надалі. Ворожі стрільби замовкли. З середини станиці крізь вогонь пробивалися слова прокльонів. Зрештою, усі, хто залишився у приміщенні згоріли. 32 присутніх на станиці понесли ганебну, але заслужену кару [4, с. 236]. 

Ще перед відходом підвідділу, політвиховник Орлик провів розмову з цивільними особами, які перелякані гуркотом бою утекали зі села. О 4- й год. підвідділ залишив село і відійшов на своє місце призначення. Втрати повстанців у цьому зіткненні склали 2 легко поранених і 300 шт. вистріляної крісової муніції. Втрати ворога: 32 спалених, 1 скоростріл РКМ.

Література: Гоман Р. В. Битви. Том 48 (Українська Повстанська Армія). 664 с. Рукопис.

Джерело інформації https://vseosvita.ua/

******

Село Лівча (зараз Польща) знаходиться у давньому українському етнічному субрегіоні Любачівщина на сході Надсяння.

Вперше село згадано в архівних документах 1483 р. Від 1618 р. — королівське село.

У 1880 р. населення — 1134 осіб (706[2] греко-католиків). В селі діяла хата-читальня «Просвіти». В селі діяла трикласна двомовна школа, у якій навчалося 68 дітей римо-католиків, 136 — греко-католиків, 5 — юдеїв.

У 1939 році в селі проживало 1670 мешканців, з них 1110 українців-грекокатоликів, 50 українців-римокатоликів, 420 поляків і 90 євреїв[3]. Село входило до ґміни Ліпско Любачівського повіту Львівського воєводства.

15-16 серпня 1943р. відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС на Волині з загоном УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків.

Типовий кавалерист СС

Кавалерійська дивізія СС була сформована 1 червня 1942 року шляхом розгортання вже наявної кавалерійської бригади СС. Протягом вересня 1942 – травня 1943 років дивізія перебувала на центральній ділянці Східного фронту (почесне найменування "Флоріан Гейєр" їй було присуджено тільки 12 березня 1944 року, а в зазначений період вона називалася просто – кавалерійська дивізія СС).

Джерело інформації

https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/03/28/153891/

Історія села Шмітків. Автор Ольга Семенівна Стасевич.

вид на Мошків, Шмитків – тепер село Гута

Перша згадка про ці села у Львівських архівних документах датована 1449р. Ці села відносились до Белзького князівства, яке належало В. Волинському князівству. Вони лежали на дорозі між ними. Але у ХVI ст.. німецький археолог Сакхен писав, що ці поселення дуже давні. Теофіл Коструба, що в часи так званої першої римської доби в археології (1-150р. по Христу) появляється в Белзчині нова культура германського походження, що прийшла разом зі своїми носіями з півночі. Сліди їх осель-це так звані підкльошові гроби, знаходяться на наших територіях. І мабуть тому ця територія дуже зацікавила німецьких археологів. Тому і припускають, що назва Шмітків пішла з німецької (кузня) Біля цих сіл відома стоянка пізнього палеоліту ( близько 20тис. років тому).

Церква у с. Шміткові була побудована 1530р. У 1629 році с. Шмітків було спалено татарами, згоріла і церква. Роза Зліпських у 1748р. фундувала гроші на побудову церкви батьківському маєтку. Церква була збудована 1755р. Вона була дерев’яна. Пресвятої Богородиці. У 1879-1885рр. церква знову відновлювалася на кошти Томаша Поляновського.

У липні 1431р. в Белзькій землі, в тому числі в наших селах вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздавав багато кращих земель польській шляхті, проти збільшенні податків. Повсталі руйнували маєтки шляхти. Та згодом в Белзьку землю поспішило королівське військо Повстанські загони зазнали поразки.

На Україні у 1648р.розпочалася війна укр.. козацтва проти шляхти. Місцеве населення чекало на прихід військ. Б. Хмельницького . Восени 1648р. селяни з с. Мошкова, Шміткова, Савчина І Завишня напали на двір шляхтича Самуеля Поляновського, про що свідчить його скарга до Белзького суду.

З 1772р. села опинилися під владою австрійської монархії, польські магнати зберегли свої володіння.

У 1875р. громада сіл Шміткова та Мошкова будує школу. Школа була етапові 2-клясова, в ній навчалося 211 дітей (Руських, як написано в архівних документах).

У Шміткові «Просвіта» заснована у 1897р. , що на рік раніше, ніж у Сокалі. На відкритті 15 травня 1897р. були гості із Львова, які подарували 53 книжки, 1 карту і : портретів. Були присутні люди із с. Себечева, Савчина, Борятина. Виступав парох о. Мосевич,зачитав статут вчитель Теодор Хмельник. Всього було 37 членів з-них 1 дівчина і 1 із Савчина. Виписували часопис « Свобода і Діло», « Свобода» . Вже у 1899р. бібліотека нараховувала 162 книги і 71 член, 41 мужчин і 30 жінок. Просвітяни готували свята: «Просвіти», «Т. Шевченка», День Матері, вивчали і ставили вистави, пісні. На концертах обов’язково був присутній поліціянт. Проводились голосні читання книг «Холодний яр», «Культура людини», «Історія України».

В 1914р. розпочалася 1 світова війна. Де ареною подій стали західноукраїнські землі. На захист самостійності та незалежності України виступило січове, яке поповнили 17 жителів сіл. З Шміткова-Луцик- підхорунжий. Луцик Роман, Луцик Степан, Луцик Щасний, Мигаль Петро.

З 1927р. в селі знову пожвавилась робота «Просвіти». Були організовані гуртки: «Відродження», самоосвіти ( молодша і старша групи) , «Рідна школа», союз українок, позичкова каса, Кооперація «Згода», театральний, хоровий та танцювальний гуртки. В читальні було більше 250 книг.

Село розташоване на шляху між Белзом та В.-Волинським, тому дороги в селі були викладені. Було 2 млини.

26 жителів цих сіл навчалися в Сокальській гімназії, невідомо скільки навчались у Перемишлянській, випускник якої старший брат Дишканта В., Михайло Дишкант у1946р. став генеральним директором австрійського національного банку у Відні., Горбай Наталя, Гнатюк Марія здобули вищу фармацевтичну освіту. Мигаль Петро, Дишкант Василь, Криницький Роман- юридичну, Чаве Ольга, Дишкант Євгеній- педагогічну, Гура Володимир та Гура Ярослав закінчили духовну семінарію і стали священниками. Луцик Юліан Андрійович, закінчив заочне відділення у Варшавськії вищій музичні школі, викладач музики Сокальського педучилища, а потім Сокальської СШ№1. В Рогатині івано-Франківської області є музей Миколи Водоноса, який був з 1927р. директором семикласної школи. Школа №3 у Сокалі носить ім’я Василя Дишканта, вихідця із цих терен.

В 1930р. польська адміністрація в Галичині вважала, що наростаючу хвилю національного піднесення можна зупинити якимись радикальними діями чи пересторогами. Тому за наказом з Варшави розпочали каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Каральні експедиції прибули на Сокальщину 27 вересня 1930 року і почали обшуки. З 8 по 12 жовтня військові відділи були у Шміткові. Вони знищили майно в читальнях. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса, 50 курей. Побили Війта Онуфрія Гладкого.

Проте «Просвіта» відновила свою роботу і у 1938 році було 340 книг, 127 членів. Гуртки запрацювали активніше, створена організація ОУН. У 1936р. насипали символічну стрілецьку могилу національним героям , впорядкували могили стрільців УГА, відзначили річницю славних боїв. У 1938р. арештували Василя Дишканта.

Багато студентів Сокальської гімназії вступило в УПА. Дишкант Євгенія за дорученням ОУН пройшла вишкіл і очолила в 1944 році кущову санітарну службу. Горбай Ярослав навчався у м. Яворові в учительській семінарії, вступив в УПА, був поранений в бою з німцями і нісши гриф у Борятин загинув. 

Гура Євген, Мигаль Богдан – студенти Сокальської гімназії вступив в УПА.

Лагода Петро був командиром відділу «Вовки ІІ».

Павло Мигаль закінчив, закінчивши Краківський університет, юридичний факультет, організував підпільні осередки на Волині, член обласного проводу, з 1945р. окружний провідник Чортківського округу УПА, з 1949р. крайовому проводі «Поділля».

16 чоловік із Шміткова і 32 чоловіка із Мошкова відомо, що були членами УПА, а скільки ще невідомих. 12 чоловік загинули від репресій.

У Шмітківському лісі були бункери, збереглася тут зброя, німці на цій території, готувались до війни, мали склади із зброєю. 18 квітня військо польське та НКВД оточили Шмітківський ліс і у бункері було 11 хлопців. Щоб не здатися ворогові вирішили пострілятися. НКВД та польські воїни кидали гранати в бункер. «Андрюша» з Харківщини хотів вискочити з бункера і хоч кілька ворогів вбити, але його поранили. 9 чоловік загинуло, і похоронені у Варяжі, куди перевезли їх тіла. Завдяки Мельничуку Федору колишньому студенту Сокальської гімназії, патріотичні людині, поставлено на їх могилі пам’ятник.

У 1945-1946р. почалось здійснення операції «Вісла». Тривожні ночі стали для жителів сіл. Спокій порушили КГБ та польські шовіністи. На Великдень 1946р. поляки запалили село . москалі вивезли людей на залізничну колію, люди захопили вкрай необхідне, що можна було взяти на підводу. Частина жителів була переселена на Тернопільщину, а хто залишився – пересилили під Німеччину.

І так зникло із карти по сьогоднішній день два села Шмітків та Мошків. комуністи об’єднали їх в одне село Гута. 

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-istirija_shmytkiv.html

"Сталевий загін" Галицької армії отамана Івана Сіяка, який у більшості складався з добровольців-дівчат та жінок, літо 1919 року. Фото з НВІМУ.

Джерело інформації фейсбук сторінка Владислава Запорожця 

Цього дня - 25 липня 1937р. в Ясені відбулось освячення читального дому "Просвіти". Також тоді відзначили 10-ліття місцевої кооперативи „Добробут".

 Через сильний дощ, який тоді падав весь день, на святі не змогли побувати жителі довколишніх сіл, проте захід пройшов на славу, хоч і не в запланованих маштабах. Після Служби Божої акт посвячення нового дому здійснив місцевий парох о.О.Макаревич, який доклав чималих зусиль до його зведення. Опісля для присутніх прозвучала доповідь про значення і здобутки української і місцевої кооперації. З глибокою за змістом вітальною промовою виступив о. декан П.Патрило з Перегіиська, вітання від філії „Просвіти" в Калуші та інших культурно-освітніх і кооперативних установ передав у довшій промові м-р В. Ничай. Реферат-історію кооперативи в Ясені, виголосив п. Д.Вагилевич, а з вокальною частиною свята гідно справився місцевий хор при читальні під проводом п. І.Смольського. Серед їхнього репертуару був "Кооперативний гімн" і декілька народних пісень.

Свято справило на присутніх неабияке враження і доказом цього був шквал оплесків, який вибухав після кожного виступу. 

 Після цього свята, читальня приступила до підготовки наступного великого заходу, а саме святкування 100-ліття „Русалки Дністрової" і „Руської Трійці", котрої один член, Іван Вагилевич, є уро женцем Ясеня. У програмі свята, яке відбулось 22 серпня 1937р. було посвячення пропамятної таблиці на місцевій церкві та пам'ятника-хреста в честь членів „Руської Трійці".

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil 

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: ДМИТРО ШТИКАЛО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

З Прибужжям тісно пов'язане життя публіциста і поета, редактора тижневика «Наш клич» та інших видань Дмитра Штикала. Він народився 7 листопада 1909 року в селі Ільковичі Сокальського повіту.

З юних літ став на шлях боротьби за незалежність України. Тож були і арешти, і тюрми. Вперше його кидають за ґрати львівських в'язниць у 1932 році. Друге ув'язнення триває з 1934-го до квітня 1936-го в Березі Картузькій. Тут він пише один з найкращих своїх творів — «Дума про Березу Картузьку», в якій яскраво змальовує ідейну та моральну стійкість своїх друзів по боротьбі...

Цю поему знали напам'ять майже всі українські політичні в'язні. Вона протягом 1935—1939-х років поширилась у містах і селах Західної України, а в 1941-му вийшла друком у видавництві «Вісті», що діяло тоді в Сокалі.

Ось як поет змальовує життя своїх друзів у Березі Картузькій:

...У таборі за дротами,

День за ніччю, ніч за днями,

Там все лютився над нами

Скаженів-пінився кат.

Бо хоч віком гнутий, дертий,

Українець волів вмерти,

Як упасти перед катом

І в покорі прошептати:

«Ти мій пан і любий брат...»

В спеку, бурю, дощ і холод

Кидав нас на шлях, у поле,

І над річку в болота.

І душив нас чорний голод...

При тяжкім кераті, возі

По болотяній дорозі, —

Там каралася жорстоко

Україна молода!

І над нашими спинами

Не таволга вже свистала,

Лиш в'їдалась їдко в тіло

Гнучка палка гумова.

Дмитро Штикало вчився у Сокальській гімназії, тут розпочинав політичну підпільну діяльність, яка набула свого апогею під час його навчання у Львівському університеті.

Життя Дмитра Штикала обірвалось 1963 року в Мюнхені (Німеччина).

Джерело інформації:

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__69.html

Історичні постаті, діячі культури, мистецтва, літератури: РАТЕНСЬКИЙ ПЕТРО - Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Бутини. Каплиця св.Юрія, 1875 р. Світлина І.Синкальського 1992 р.

Розташована в лісі на присілку Шишаки. Сюди, за легендою, до кринички приходив часто монах Петро Ратенський, пізніший митрополит Київський (помер 1326 р.). Через якийсь час поставили над криничкою каплицю. Коли вона віл старості похилилася, власниця села Бутин Людвика Незабитовська власним коштом вибудувала над криничкою нову дерев`яну каплицю. Зачинена у 1962—1989 рр. і частково знищена. Дерев`яна, однозрубна (квадрат зі зрізаними гранями) , увінчана восьмериком і шоломовою банею з ліхтарем і маківкою.

З Сокальщиною пов'язане ім'я українського живописця і київського митрополита Петра Ратенського. Місце і дата народження Петра Ратенського невідомі. Але найбільш ймовірно, що він прийшов у світ у добу князювання Данила (п'ятого). Будучи монахом, Петро заснував монастир і церкву неподалік берегів Рати, де тепер знаходиться село Двірці. Є припущення, що своє прізвище він узяв від назви цієї ріки.

Петро Ратенський був ігуменом монастиря і ніколи не розлучався з малюванням ікон, які дарував церквам, своїм приятелям, розсилав у всі кінці України і за кордон. Вважають, що його пензлю належить образ «Петровська Богоматір» [1] , який знаходиться в Третьяковській галереї в московії. Петро Ратенський деякий час очолював Галицьку митрополію, до котрої входила Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська і Холмська єпархії, а в 1308-му році його посвячено митрополитом Київським [2] .

Через складну політичну обстановку в Київській Русі, що була зумовлена монголо-татарським поневоленням і міжкнязівськими роздорами, Петро Ратенський виїхав у московію.

Тут цей перший митрополит-галичанин розгорнув бурхливу релігійну діяльність і став ініціатором будівництва Успенського собору. Навідувався в Галичину [3] . Помер 1326 року. Канонізований московитською церквою.

[1] Українська Енциклопедія. К., 1983. Т. 9. С. 287.

[2] Лапичак Дмитро. Історія України в датах. Львів, 1995. С. 304.

[3] Вперед (Сокаль). 1989. № 97.

Джерело інформації та фотографії

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__50.html

НАЗВИ СІЛ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.

Джерело фотографії

https://photo-lviv.in.ua/selo-skomorohy-lvivskoji-oblasti-v-pershu-svitovu-vijnu/

Після Другої світової війни назви багатьох сіл Сокальщини було змінено. Частину їх відновлено з перших літ незалежності України. Проте поки що не повернені колишні назви таким селам: Прусинів (тепер Низи), Лубів (Лубнівка), Волиця Комарева (Волиця), Жужіль (Жужеляни), Перемислів (Перемисловичі), Стаї (Стаївка), Вербіж (Вербове), Межиріччя (Пархач), Добрачин (Доброчин), Жджарки (Трудолюбівка) та деяким іншим.

Міські та сільські ради і села Сокальського району

1. СОКАЛЬСЬКА м. Сокаль.

2. ВЕЛИКОМОСТІВСЬКА м. Великі Мости, с. Борове,с. Куличків.

3. УГНІВСЬКА м. Угнів, с. Заставне.

4. ЖВИРКІВСЬКА смт. Жвирка, с. За вишня.

5. БОБ'ЯТИНСЬКА с. Боб'ятни, с. Лещатів.

6. БУТИНСЬКА с. Бутани, с. Пристань, с. Під довге, с. Шишаки.

7. ВАНІВСЬКА с. Ванів, с. Глухів, с. Низи.

8. ВОЛИЦЬКА с. Волиця, с. Комарів.

9. ВОЛСВИНСЬКА с. Воловин, с. Городите.

10. ВАРЯЗЬКА с. Варяж, с. Лешків, с. Русин, с. Лубнівка.

11. ДВІРЦІВСЬКА с. Двірці, с. Волиця, с. Заріка.

12. ДОМАШІВСЬКА с. Домашів, с. Воронів, с. Діброва, с. Острівок.

13. ЖУЖЕЛЯНСЬКА с. Жужеляни, с. Цеблів, с. Перемисловичі, с. Заболоття.

14. КАРІВСЬКА с. Карів, с. Михайлівна, с. Піддубне.

15. КНЯЖІВСЬКА с. Княже, с. Фусів, с. Шпиколоси.

16. КОРЧІВСЬКА с. Корчів, с. Стаївка.

17. ЛУЧИЦЬКА с. Лучиці, с. Шарпанці, с. Ганівка.

18. МУРОВАНСЬКА с. Муроване, с. Себечів, с. Вербове.

19. МЕЖИРІЧАНСЬКА с. Межиріччя, с. Бендюга.

20. ОСТРІВСЬКА с. Острів, с. Борятин, с. Бережне, с. Будка, с. Доброчин.

21. ОПІЛЬСЬКА с. Опільське, с. Бояничі, с. Гнатовичі, с. Забужжя, с. Конотопи.

22. ПЕРВ'ЯТИЦЬКА с. Перв'ятичі, с. Спасів.

23. ПЕРЕСПІВСЬКА с. Переспа, с. Зубків.

24. ПОТОРИЦЬКА с. Поториця, с. Велике, с. Горбків.

25. РЕКЛИНЕЦЬКА с. Реклинець, с. Стремінь.

26. СВИТАЗІВСЬКА с. Свита зів, с. Ільковичі, с. Равщина, с. Суховоля.

27. СІЛЕЦЬКА с. Сілець.

28. СКОМОРОХІВСЬКА с. Скоморохи, с. Перетоки, с. Ромаш.

29. СМИКІВСЬКА с. Смиків, с. Бодянів, с. Залижня, с. Матів.

30. СТЕНЯТИНСЬКА с. Стенятин, с. Розтин.

31. САВЧИНСЬКА с. Савчин, с. Гута.

32. ТАРТАКІВСЬКА с. Тартаків, с. Романівка, с. Копитів, с. Борок.

33. ТУДОРКОВИЦЬКА с. Тудорковичі, с. Войславичі, с. Старгород, с. Пісочне, с. Шихтори.

34. ТЕЛЯЗЬКА с. Теляж, с. Трудолюбівка, с. Ульвівок.

35. ХОРОБРІВСЬКА с. Хоробрів, с. Угринів, с. Ниновичі, с. Нисмичі.

36. ХЛІВЧАНСЬКА с. Хлівчани, с. Тяглів.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__49.html

Цікаво та пізнавально. НАСЕЛЕННЯ СОКАЛЬСЬКОГО РАЙОНУ: Читаємо та пам'ятаємо... Історія Сокальщини.

Джерело карти

https://www.pslava.info/LvivObl_SokalRn,212114.html

Станом на 1 січня 1999 року в Сокальському районі проживало 99 800 чоловік. Серед них — 63 500 сільських мешканців і 36 300 — міських.

Населення міста Сокаля становило 22 800 чоловік, Великих Мостів — 6100, Белза — 2500, Угнова — 1200, селища міського типу Жвирки — 3700.

За останнім переписом майже 97 відсотків населення району складали українці.

До найлюдніших сіл Сокальщини належать: Сілець (3939), Хлівчани (1947), Острів (1890), Волсвин (1791), Реклинець (1764), Бутини (1533), Тартаків (1490), Поториця (1484), Стенятин (1431), Забужжя (1303).

Понад 1000 жителів має кожне з таких сіл: Завишня (1142), Муроване (1102), Карів (1050), Межиріччя (1045), Двірці (1003).

Більш як по 900 чоловік проживає в селах Волиці (998) та Домашеві (938).

У 12 селах району налічується понад 800 мешканців. До них належать: Лучиці (895), Добрачин (890), Перетоки (879), Пристань (878), Варяж (876), Скоморохи (867), Заболоття (865), Ванів (861), Горбків (855), Боб'ятин (851), Борятин (841), Свитазів (809).

Понад 700 чоловік живе в селах Теляж (787), Хоробрів (773), Себечів (755), Комарів (749), Переспа (734), Волиця* (717).

У дев'яти селах проживає більш як по 600 чоловік. Це в Низах (673), Діброві (682), Спасові (682), Жужелянах (681), Войславичах (660), Савчині (642), Княжому (641), Перв'ятичах (620), Опільську (612).

Більше як по 500 чоловік мешкає в селах Куличків (573), Перемисловичі (545), Ульвівок (542), Гута (528), Фусів (527), Зубків (514), Стремінь (504), Стаївка (502).

Населення шести сіл становить понад 400 чоловік: Угринів (482), Корчів (461), Заріка (454), Бендюга (441), Борове (439), Глухів (437).

У таких селах мешкає понад 300 чоловік: Шарпанці (398), Бояничі (394), Романівка (392), Шпиколоси (380), Лешків (359), Тяглів (355), Лещатів (355), Суховоля (345); Бодячів (334), Цеблів (314).

Більше як по 200 чоловік налічується в селах Залижня (291), Конотопи (243), Шишаки (242), Копитів (239), Велике (234), Матів (220), Піддубне (212), Лубнівка (210).

У десяти селах кількість мешканців сягає лишень від 103 до 195 чоловік. Це Трудолюбівка (195), Нисмичі (185), Равщина (175), Вербове (157), Борок (151), Старгород (148), Воронів (136), Михайлівка (125), Городище (111), Ниновичі (103).

Сім сіл району навіть не мають по 100 жителів. Серед них — Заставне (96), Гатовичі (71), Будка (69), Бережне (67), Гадівка (61), Піддовге (56), Шихтори (33).

* Йдеться про с. Волицю, що належить до Двірцівської сільської ради.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__48.html

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокальщина завжди була багата на народні таланти. Вони яскраво проявлялися навіть тоді, коли для розвитку української культури не було сприятливих умов, а весь репертуар вистав і концертів проходив крізь цензурні фільтри відділів пропаганди і агітації райкомів КПРС. Про це досить красномовно засвідчило районне свято пісні, що відбулося 1 жовтня 1950 року в Сокалі. Його чудово репрезентував зведений хор у кількості 500 співаків.

Невдовзі набула значної популярності агіткультбригада Сокальського районного будинку культури, яку з 1954-го по 1963 рік очолював художній керівник і самодіяльний композитор Іван Копій.

З 1965 року в Сокальському районному будинку культури почав діяти хор, якому згодом присвоїли звання хорової академічної капели. Впродовж тривалого часу ним керував директор музичної школи Іларіон Далик. Цей ансамбль часто радував сокальчан своїми змістовними виступами, а на всіх обласних і республіканських оглядах одержував дипломи І, ІІ, ІІІ ступенів.

З-поміж найбільш активних самодіяльних колективів Сокаля тривалий час виділявся хор заводу хімічного волокна (керівник Петро Грева), якому присвоєно звання народного.

Народні таланти Сокальщини найбільш повно розкрилися на початку 90-х років, коли Україна здобула незалежність. Особливо яскраво це проявилося в селі Сілець. Тут завдяки пристрасному аматору сцени Павлу Соколу появився хор «Галичина» (керівник Костянтина Димарчук), який у 1990 році дав 16 концертів у селах і містах Сокальщини, а також на заводах «Конвейєр» (Львів) і «Зміна» (Червоноград), а згодом узяв активну участь у проведенні перших фестин, інсценізації Різдвяної вечері, яка відбулася в січні 1991-го на тракторній бригаді колгоспу «Галичина» з ініціативи тодішнього керівника цього господарства Ярослава Жовніра.

Чоловічий гурт хору «Галичина» першим на Сокальщині у 1990 році ввів у свій репертуар заборонену пісню-гімн на слова Івана Франка «Не пора, не пора...».

Кращі зразки вокальної творчості, розвиток співочих традицій виявляють хорові колективи «Надбужжя» (ВАТ «Завод хімічного волокна»), «Колос» (с. Свитазів), «Хлібодар» (с. Завишня), «Плугатар» (с. Стенятин), «Галичина» (с. Сілець), народні хорові капели Сокальського та Белзького Народних домів, вокальний ансамбль «Любисток» Сокальського Народного дому, Свитазівський вокальний ансамбль, просвітницький колектив Народного дому с. Завишні.

Висока виконавська майстерність притаманна народному музично-драматичному театру імені Т. Шевченка, що діє при районному Народному домі, кіностудіям «Спектр» (Сокаль) та «Прибужжя» (Ульвівок), камерному оркестру Сокальської школи мистецтв ім. В. Матюка, хореографічним колективам сіл Скоморохи та Ільковичі.

У селах і містах Сокальщини діє 82 народних доми. Тут також працює 78 бібліотек. Їх книжковий фонд — 576,5 тисячі примірників. Позитивним є те, що нові видання, які надійшли сюди впродовж останніх літ, допомагають читачам заповнювати прогалани у їх знаннях з історії України, літератури.

Очолює районний відділ культури Марія Христинич.

...Кращі традиції минулого мовби передають свою естафету в наші дні. Вони яскраво уособлюються в творчості художника і різьбяра Анатолія Покотюка, який працює в техніці різьби по дереву, інтарсії. Він також захоплюється мініатюрою, вміло добирає породи дерев, майстерно використовуючи їхні кольори та фактуру.

Анатолій Покотюк по-філософськи осмислює життя, відображаючи в своїх творах сучасне і майбутнє людства, пізнання Всесвіту. Він створив цикли художніх праць «Під Покровом Божої Матері», «Жінки-великомучениці у християнському віровченні», «Тарас Шевченко — апостол Правди і Світоч духу», «Свята Україна», «Чудотворна Сокальська Божа Мати» та інші.

Художник удостоєний ряду нагород. Його твори є в багатьох музеях світу і у визначних людей сучасності.

З 1991 року Анатолій Покотюк працює над творчим релігійно-філософським циклом «Ісус Христос — найвизначніший із Синів Людства». Йому, як митцеві, притаманне вміння тонко відтворити найбільш суттєві моменти нашої доби і передати дух часу, його експресивність і динамізм.

Джерело інформації 

АРХІТЕКТУРА: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Впродовж існування Сокаля — пожежі, війни і час стерли з лиця його землі немало пам'ятників зодчества. Із сивої давнини дійшла до нас лише Миколаївська церква — унікальна й цінна архітектурна споруда епохи Ренесансу, що й нині гідно репрезентує майстерність і талановитість невідомих українських будівничих XVI століття [1] . Проте щодо часу її зведення є й інші думки*.

Починаючи з 1694 року церкву декілька разів оновлювали, але найбільш умілі і ретельні реставраційні роботи, що велись згідно з правилами збереження пам'ятників старовини, тут виконано вперше у 1927 році. Деяких змін зазнав цей храм під час перекриття його бань на початку 90-х років.

Інша старовинна споруда знаходиться на лівому березі Західного Бугу. Це костел бернардинів, споруджений на початку XVII століття. Однак своєї первісної форми він не зберіг, бо в 1843, 1858 і 1870-х роках був дуже знищений пожежами й ударом грому, а під час перебудови втратив свій давній вигляд і колишню архітектурну вартість. Цей костел входив у комплекс монастиря бернардинів, який слугував колись оборонною твердинею і нагадував фортецю.

Пам'ятником архітектури вважається синагога, споруджена в XVII столітті. До наших днів вона збереглась напівзруйнованою.

У другій половині XVIII століття в м. Кристинополі, що належав до Сокальського повіту, споруджено в класичному стилі церкву св. Юра, яка стала доволі унікальним пам'ятником архітектури. Її, а також монастир оо. василіян, зведено, протягом 1771—1775 років за проектом Івана Сельнера.

Архітектурну цінність має й Михайлівська церква (XVIII ст.), що на вулиці Б. Хмельницького в Сокалі. Проте елементи і традиції українського культового зодчества у ній відсутні.

Доволі імпозантно виглядає храм св. апостолів Петра і Павла. Але, як вважають фахівці, ідентичні церкви є також і в інших містах Галичини та Європи.

По вулиці Андрея Шептицького в Сокалі добре зберігся до наших днів старий двоповерховий дім, що входив у комплекс сокальського жіночого монастиря бригідок. До 1784 року, поки австрійський уряд не ліквідував монастиря, в цьому будинку мешкали черниці, потім ксьондзи. Тепер його площа використовується під крамницю й житло.

До помітніших споруд XIX століття належить будинок першої Сокальської повітової аптеки (вул. А. Шептицького, 9), а серед значно пізніших пам'яток архітектури виділяється колишня ощадна каса (нині відділення Агропромбанку «Україна»), що на вулиці Міцкевича, 5. З її оформленням пов'язана діяльність талановитого українського скульптора Г. М. Кузневича, Будинок каси Григорій Кузневич уміло прикрасив розкішними гірляндами, скульптурними масками, статуєю «Фортуна», бджолами та іншими елементами, що символізують ощадливість і багатство.

У XVIII столітті в Белзі збудовано домініканський парохіяльний костел св. Миколая. До нього прилягали монастирські будівлі. Після того, як цісар Франц-Йосиф цей монастир скасував, костел передано греко-католицькій громаді і перейменовано на церкву св. Духа. Крім цього храму, до наших днів збереглись у древньому Белзі лишень кілька давніх споруд, у тому числі аріанська башта (1606 р.), дерев'яна церква Параскевії (XVII ст.), дзвіниця, ратуша, залишки монастиря домініканців (XIV—XVIII ст.) та давніх укріплень з баштами. Частково збереглися фундаменти єврейських навчальних закладів, цвинтар, на якому є декілька надмогильних пам'ятників. У місті в 1980 році споруджено Пам'ятний знак на честь 950-річчя першої письмової згадки про Белз.

У 1749 році в Белзі згоріла церква, 1802-го — стара міська ратуша. Згодом не стало синагоги, спорудженої 1836 року, багатьох пам'ятників архітектури.

Ще у ХVШ столітті белзяни оповідали, що на Замочку, тобто місці, де знаходилася княжа столиця, залишився льох з актами. Сплив час, і там уже можна було побачити тільки засипаний отвір, який вважали входом до замкового льоху [2] . Майже так, як цей льох, під вагою століть, розрух і війн відійшла в небуття й архітектура Белза.

В 1910 році в Сокалі на розі вулиць ім. Шашкевича і Тартаківської завершено будівництво корпусів семінарії.

Своєрідною окрасою Сокаля стало й просторе триповерхове приміщення гімназії, спорудженої у 1911 році за проектом архітектора М. Машляника.

До пам'ятників архітектури належать костел в Угнові, збудований у XVII столітті за проектом скульптура В. Ленартовича, та церква і дзвіниця (1857 р.)

У центрі Сокаля височить недобудований костел. Історія виділення місця під нього, його спорудження була довгою і складною. Вона навіть супроводжувалася в липні 1936 року страйком помічників мулярів, які зажадали підвищення платні. В. Левицького та М. Кірошинського — ініціаторів цієї забастовки — було заарештовано [3] , а помічники мулярів приступили до роботи тоді, коли їм почали платити щоденно по 2 злотих [4] . Завершити спорудження костелу так і не вдалося — завадила німецько-польська війна 1939-го року.

Новий етап у розбудові міста, його архітектурному оформленні розпочався в 1954 році, коли сюди було переведено комбінат «Укрзахідшахтобуд». Тоді тут виріс ряд нових будинків, завершено спорудження моста через Західний Буг, поставлено пам'ятник Богдану Хмельницькому, а через десять років згодом — Тарасу Шевченкові.

Але найбільше оновлення Сокаля почалося з часу введення в дію заводу хімічного волокна. На місці, де в 1965 році появилися перші п'ятиповерхові будинки, виріс невдовзі сучасний житловий мікрорайон хіміків з школами, дитячими садками, підприємствами торгівлі й закладами громадського харчування... Але архітектурної цінності вони не мають.

[1] пямятники истории и культуры Укратнской ССР. К., 1987. С. 339.

* Див.: Україна в минулому. Київ, Львів, 1994. С. 86

[2] Чачковський Лев. Княжий Белз. Львів, 1932. С. 21.

[3] ДАЛО. Ф. 121, оп. 3, спр. 906, арк.. 43

[4] ДАЛО. Ф. 191, оп. 3, спр. 906, арк.. 47

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__43.html

Джерело фотографії: https://photo-lviv.in.ua/sokal-na-davnih-svitlynah/

У боях за Україну загинула львів'янка, бойовий медик 218 окремого батальйону 125 бригади ТрО ЗСУ Наталія Депа.

Про це повідомив голова ГО «Варта1» Ігор Зінкевич.

Жінка загинула в зоні бойових дій, виконуючи обов’язок бойового медика батальйону.

З початком повномасштабного вторгнення пішла добровольцем на фронт разом з батьком та рідним братом.

Вічна пам’ять захисниці та бойовому медику.

Про чин похорону буде повідомлено згодом.

Джерело інформації Варта 1

З нагоди свята - Івана Хрестителя. На світлині - українська Марійська дружина біля входу в катедральний собор св. Івана Хрестителя в місті Перемишлі в 1933 році.

У першому ряді третя справа наша бабуня Ганна Хома з роду Сорок (з білим комірцем). По центрі священники - о. Степан Граб а другий о.Маселко (?), за розповідями бабусі. Біля входу видно фігури святих, які були знищені польською владою після війни і ліквідації української греко-католицької церкви. Отець Степан Граб був переслідуваний польською владою за участь в українському підпіллі. Може хтось мене доповнить...

Світлина зроблена 90 років тому. Тепер вже знаю, що отець Володимир Маселко , сотрудник перемиської катедри, що на фото ліворуч, родом із Перемишля, був добровольцем-кулеметником в УГА 1918 р. Поранений під час боїв із поляками на мості через р. Сян у Перемишлі.

Джерело інформації ФБ сторінка Романа Гуцула.

Ніч під Івана Купала. (Репортаж зі Сокола, 1936 р.).

Погідний, теплий вечір на Соколі. Вже давно трубіло «на фас«, але під кухнею якось сьогодня пусто. Дівчата заняті чимсь, бі­гають сюди-туди з пільними цвітами в руках. Ах, це сьогодня святоіванівська ніч. Ніч, в котрій відживають давні звичаї. Ніч в котрій над всіма ріками горять огнища, дівчата співають пісні й дріжучими руками кидають на воду вінки...

Ще вчора гурток »голодних« звернувся до пані командантки з великим проханням: хотіли-би урядити свято Івана Купала. Відпо­відь була: «Добре, але нехай улаштовують його зовсім самі«.

На землю лягали перші сумерки. На зе­леній травиці над Лімницею стоять тісним кругом таборовички. По середині горить ва­тра. Червоне полум’я взноситься вгору й роз­прискується тисячами іскор. Очі всіх звернені з сторону провідниці гуртка >>голодних«. Во­на говорить про народні звичаї в святоіванівську ніч, про це, що Соколянки хочуть задер­жати традицію, хочуть тут, на таборі її прига­дати. Вона скінчила й запанувала тиша. Дів­чата під настроєм вечора вдивляються роз­мріяні в огонь; може ввижаються їм святоіванські забави наших предків, а може...

Аж вкінці один гурток почав тихосенько співати:

«Гей на Івана, гей на Купала, гей...

«Красна дівчина долі шукала, гей«... — підхопили вже інші.

«Поплинь віночку, по бистрій хвилі, гей!

«Поплинь до хати де живе мій милий, гей — понеслося по ріці й поплило з хвилями Лімниці...

Дівчата перенеслися блище над воду. У кожньої в руках два вінки. Починають ки­дати на хвилі ріки. У кожньої бється серце; зійдуться — чи ні?

Легкий плескіт вінків на воді й тиша очі­кування — а відтак у долині оклики цих, що ловлять: »3ійшлися, зійшлися«. Часами не чу­ти нічого — значить вінки не стрінулися.

Вісімдесят дівочих голов схилених над водою, вдивляються в її бурхливі хвилі й жде. Із-за Гринькова викотився на небо вели­кий, повнолиций місяць, червоний — немов відблиск від нашого вогню взяв, дивиться добротливо й спокійно на наші забави.

Над рікою стає щораз більше гамірно. Мішаються всі, бігають, сміються.

Хлюп!!! Крик — і одна учасниця видрапується в мокрій, прилиплій до неї, одежі на беріг.

Веселі, безжурні гумори взяли верх над розмріянням і дивним чаром цеї ночі.

От молодші вже зібралися в круг коло вогню і починають аркана. На їх лицях гра­ються червені блиски вогню, сміється молодість і вдовілля. А відтак одна за другою, під­нявши спідниці плигають через вогонь. На хвилину кожна підривається від землі й летить через вогонь та дим на другу сторону. Одна, друга, третя, десята... Ось скаче й на­ша невдачна потопельниця. Спід плаща біліє нічна сорочинка в яку вона перебралася, але вона нічого собі не робить. Хтось надсмалив спідницю, комусь впала шапка, але це не важне!

Стою з боку й приглядаюся. Справді всі вони тепер правдиві «діти матері природи, діти сонця і весни«. — Коби мати фільмовий апарат і накрутити цю прегарну картину

Вкінці забавам і танцям положила кінець пані обозна. З окликом невдоволення і жалю вертаються дівчата до табору. Молитва, гімн і острий приказ обозної: «За десять хвилин нічна тиша«.

Десять хвилин в куренях як в улію. Чути оклики, розмови, сміхи. Там обступили нічну стійкову й просять, щоби їх збудила о дванайцятій вночі. Хочуть іти шукати цвіту папороті.

Вкінці трубка «на добраніч«. Гаснуть сві­тла й залягає тиша. Ясний місяць освічує Со­кіл, як лямпада і заглядає крізь віконниці до куренів. Хто знає, може він викличе о півночі романтичну душу з теплої лежанки на пошукування цвіту папороті.

Ідіть дівчата, ідіть. Нехай дорогу освічу­ють вам святоіванські вогники. Хай зими, ро­си стелять вам сріблистий килим під ноги, хай місяць і зірки стережуть вас, а зи йдіть шу­кати на Соколі квіту щастя...

Джерело інформації фейсбук сторінка Olek Shkil

Легендарний хор під керівництвом не менш легендарного Олександра Кошиця. На початку ХХ століття виконуючи українську музику обїздив всю Європу та майже всю Америку.

Саме цей хор відкрив для світу український "Щедрик", який став світовим хітом, вже нажаль після смерті Леонтовича. 

Джерело інформації

https://zabytki.in.ua/