Хома Мартюк (псевдо: «Алкід», «Охрім») — український військовий та громадський діяч, вояк Дивізії «Галичина» та Української Повстанської Армії, Дунаєвецький надрайонний провідник ОУН.

Хома Мартюк народився 1923 року в Скалі-Подільській Борщівського повіту на Тернопільщині. Батьків у 1950 році радянська влада депортувала в Сибір. Брати, Левко та Степан — вояки Дивізії «Галичина», львівські студенти, загинули в боях.

У 1943 році Хома Мартюк також зголосився до Дивізії «Галичина». Брав участь у бою під Бродами, а після розгрому дивізії повертається у Надзбруччя.

У серпні 1944 року вступив до лав загонів УПА, що діяли на терені Чортківщини. З вересня 1944 до весни 1947 років перебував у підпорядкуванні Чортківського надрайонного проводу ОУН під псевдонімом «Охрім» займався пропагандистською роботою серед населення.

У червні 1949 року, у зв'язку з переміщенням Йосипа Демчука «Лугового» на терени Вінниччини Дунаєвецький надрайонний провід очолив Хома Мартюк «Алкід». До його підпільної бойової групи входили Петро Гречух «Олег», Іван Гаргат «Лесь», «Назар», «Сулима» та інші. До Дунаєвецького надрайонного проводу ОУН крім Дунаєвецького, Солобковецького районів, включено Ярмолинецький, Городоцький та частину Гвардійського районів.

30 вересня 1951 року Хома Мартюк потрапив у засідку МДБ через зраду провокатора з використанням спецпрепарату «Нептун»-47 на горищі будинку в селі Балині Смотрицького району Кам'янець-Подільської області.

6-9 серпня 1952 року над підпільниками Хомою Мартюком «Алкідом», Іваном Ліщинським «Матюшенком», Петром Гречухом «Олегом», Іваном Ковалевичем «Мироном», М. Чернегою («Карась»), М. Пирогом («Сокіл»), Івана Гаргата «Леся», Йосипом Лазарком «Тарасом» відбулося закрите засідання військового трибуналу Прикарпатського військового округу в м. Тернополі. Всіх їх засуджено до вищої міри покарання — розстрілу.

14 листопада 1952 року в м. Проскурові були розстріляні.

Вічна пам'ять Героям України.....

Зв'язкова УПА та син провідника ОУН зустрілися через 75 років.

Ярослав Польовий і Євгенія Грабовська.

Зворушлива зустріч через десятки літ.

Зв'язкова УПА Євгенія Грабовська (1929 року народження) та син провідника Шумського районного проводу ОУН Василя Польового-«Вія» Ярослав Польовий (1941 року народження) востаннє бачилися в 1948 році – пише у фейсбуці краєзнавець Анатолій Василюк. 

Василь Польовий у підлітковому віці

Коли 12 липня того року, зазначає він, у бою з москалями загинув провідник «Вій» та троє його побратимів і друкарка проводу ОУН Женя Бойко («Мала»), дружина провідника Ганна залишилася з трьома маленькими дітьми. В один з періодів поневіряння, вона з маленьким Ярославом відвідала хату тоді ще молодої Євгенії Грабовської, котра також мала зв'язки з боївкою «Вія» як зв'язкова.

Місце загибелі боївки "Вія"

Через 75 років Євгенія згадала про ту зустріч і запитала, де той хлопчик. Дізнавшися, що «той хлопчик», якому вже виповнилося 82 роки, сидить навпроти, то її здивувань не було меж. Були і сльози, й обійми, і спогади...

Джерело інформації https://history.rayon.in.ua/news/620979-zvyazkova-upa-ta-sin-providnika-oun-zustrilisya-cherez-75-rokiv

14 Березня 2023

У Бразилії – одна з найдавніших українських діаспор.... Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.

Більше пів мільйона мешканців цієї країни мають українське коріння.

Тимчасові бараки перших поселенців з України.

У цьому році відзначаємо 130 років від поселення українців у сонячній Бразилії. З цієї нагоди Острозька Академія, найстарша інституція вищої освіти в Україні, спільно з Посольством України у Бразилії влаштували конференцію «онлайн». До цього заходу приєдналися представники громади у Бразилії, а також і української світової спільноти. Вступну і дуже змістовну доповідь з фактами та подробицями виголосив Посол України. Приєднався також Посол Бразилії в Києві, вказуючи на вклад українців у розвиток культури та політики його країни.

Українська церква в парку Тінгуї, Куритиба, Парана

За обчисленнями демографів, більше пів мільйона громадян чи просто мешканців Бразилії знаходять своє коріння серед українців. Це наслідки трьох течій імміграції, яка фактично почалась 1889 року, друга від 1907 до 1914 і третя – у 1947-1952 роках.

Здебільш українці знаходяться у провінції Парана, зокрема, у місті Прудентополіс, а також Куритиба та Сао Павло. Вони мають свої церкви, громадські приміщення, культурні одиниці, танцювальні ансамблі, хори тощо. Одна з найдавніших церков з 1899 року і місті Маллеті ще стоїть. Понад 200 церков було побудовано у Парані.

Саме українці у Парані зробили з рудої землі сільськогосподарський центр. Очолює сьогодні й вже майже 20 років зорганізовану громаду юрист по фаху, якого ще дідо прибув до Бразилії з України.

Бразильські українки 1930-их років

Я пригадую ще з моєї молодості, хоча й не дуже чітко, співпрацю між українцями Бразилії та США. Представники громади з Бразилії прибули до Нью-Йорка в 1967 році на велике зібрання, що дало початок Світовому конгресові вільних українців (СКВУ). Пригадую також наради Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК) який упродовж років складав фонди на Земельний фонд українців у Бразилії. Чимало у тих часах було й зацікавлення інших українських американських організацій, наприклад Союзу українок Америка (СУА), зокрема допомогою дітям-сиротам у Бразилії.

Але, напевне, найбільш чітко пригадую довголітню роль отців Василіан з Бразилії, яких прямо імпортували до наших Василіанських парафій в Америці, щоби виконувати будь-яку душпастирську працю. Василіани з Бразилії – це були молоденькі хлопці, котрі жертвенною працею збагатили мою парафію Святого Юра у Нью-Йорку та взагалі Чин Святого Василія Великого (ЧСВВ). Вони спочатку були сотрудниками (помічниками), опісля парохами, а згодом і сьогодні – протоігуменами.

Я побував у Бразилії в ролі очільника Світового конгресу українців (СКУ). Це було в 2005 році. Відвідав поселення, церкви, Владику. Запізнав народ, його культурні одиниці, його молодь. Засадничо втішили мене ці зустрічі зокрема з молоддю, хоча засмутило, що мало розмовляли українською мовою. Проводив мене літнього віку юрист, голова центральної репрезентації українців у Бразилії Вітторіо Соротюк.

1940, українці в Прудентополілсі

Вітторіо зовсім не розмовляв по-українськи. Розумілись ми хіба тільки тому, що він і я – обидва юристи в літах. Щоправда, Вітторіо трішки знав по-англійськи. Одначе, відчув я його українську теплоту, а також теплоту українців у Бразилії. Кількома роками пізніше я зустрів Вітторіо цим разом у Києві. Він повідомив мене, що буде вивчати українську мову. У 2017 р. Світовому конгресові українців виповнилось 50 років. З’їхались ми в Україні. Приїхав і Вітторіо. Почали ми розмовляти вже українською мовою. Це трішки монументальна подія. Відносно старий чоловік, бо йому тоді було близько 65, третього покоління, завдав собі стільки труду, щоби навчитися рідній мові своїх предків, і не тільки розмовляти, а також писати і читати. Вітторіо незвичайний українець у Бразилії. Він надзвичайний, але також прикладний тої громади, давньої, відданої, завжди свідомої свого українського кореня. Цей корінь становить велику частину їх життя.

Я взяв участь у конференції Острозької Академії, привітав учасників, а зокрема мого бразилійського брата по національності з запевненням дружби та співпраці. Після конференції Вітторіо надіслав мені статтю про українців у Бразилії, що появилася у часописі в Україні під рубрикою «Нашого цвіту по всьому світу». Заголовок статті: «Україна там, де ми з любов’ю до неї…» От схопив сентимент цих наших людей у Бразилії і разом з ними Вітторіо! Я подумав: у пенсійному віці той українець третього покоління, який ціле своє життя живе у Бразилії, почав учити українську мову, а багато українців у себе вдома розмовляють мовою ворога. От іронія!

Аскольд Лозинський 

Джерело інформації https://www.google.com/amp/s/www.ukrinform.ua/amp/rubric-diaspora/3330857-u-brazilii-odna-z-najdavnisih-ukrainskih-diaspor.html

Коли зі світлини на нас дивиться історія. Василь Климпуш (1891-1965 рр.) із селища Ясіня, що на Рахівщині – старший із трьох відомих братів Климпушів

Коли зі світлини на нас дивиться історія. Василь Климпуш (1891-1965 рр.) із селища Ясіня, що на Рахівщині – старший із трьох відомих братів Климпушів, – один із творців Гуцульської республіки у 1918-1919 роках. Вояк Першої світової війни, бокораш, один із перших на Закарпатті українських підприємців, організатор читальні «Просвіти» та товариства «Січ» у гуцульських селах. Обіймав посади члена Управи для вирубування лісів та церковного куратора.

Один з організаторів у 1930-х роках народної оборони «Карпатська січ» та утворення партії УНО. У 1939 році – депутат сойму Карпатської України і зв’язковий уряду з Гуцульщиною. Учасник засідання сойму 15 березня 1939 року в Хусті.

У 1944 році всі брати Климпуші були арештовані службою «Смершу». Провели у радянських виправно-трудових таборах 11 років.

Світлину з фондів НМДМУ, яку показую вперше, у 1921-1922 роках зробив чеський фотограф Рудольф Гулка.

Джерело інформації фейсбук сторінка Mykhailo Markovych.

Богдан Бандера: брат Степана Бандери, який керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН.

В день народження Степана Бандери — 1 січня — згадаємо не лише про нього, а й його родину, адже вона трошки пов'язана... із Херсонщиною. Чи справді брат Степана Бандери був на Півдні України? Так, і не просто був, а провадив діяльність молодіжної мережі ОУН. Знайомтесь, загадковий Богдан Бандера.

Життєвий шлях Богдана Бандери вивчений дуже мало, а діяльність в цілому протягом довгого часу замовчувалась — із відомих і логічних причин: як це, совєти будуть розповідати правду про те, що на Херсонщині та Миколаївщині працювала і доволі успішно молодіжа ОУН? Не може такого бути!

Тому про життя і діяльність Богдана Бандери стали розповідати навіть не просто після розпаду СРСР, а відносно нещодавно, вже у 2000-х. Справа у тому, що свідчення про його життя дуже малочисельні, а в тому, як саме він загинув, не впевнені навіть його родичі. Наприклад, Оксана і Володимира Бандери вважали, пише дрогобицький дослідник Роман Пастух, що їхнього брата у 1940-вих роках знищила агентура НКВС. За іншими даними, Богдана Бандеру порішили німецькі гестапівці на Миколаївщині — у селі Піски Баштанського району. Є і така думка: Богдан зі своєю дружиною і ще кількома повстанцями зустріли смерть 19 грудня 1949 року в криївці у селі Старичів Рожнятинського району Івано-Франківської області.

Відтак, навіть онук лідера бандерівської фракції ОУН, якого також звати Степан Бандера, під час урочистої Академії на честь роковин діда, яка відбулася нещодавно у Національній опері України в Києві, констатував, що нічого конкретного про долю Богдана не знає.

Володимир Ковальчук, кандидат історичних наук, науковий консультант Галузевого державного архіву СБУ, спеціально для Української Правди, у лютому 2009 року провів доволі цікаве і глибоке дослідження щодо особистості Богдана Бандери. Його дослідження перегукуються і з дослідженнями іншого науковця — Юрія Зайцева. Саме ці два науковця фактично «реставрували» життя Богдана Бандери і завдяки їхній роботі можна дізнатись про діяльність молодшого брата українського Провідника на Херсонщині. Тож поїхали!

Як хлопець із Прикарпаття опинився на Херсонщині

Отже, Богдан Бандера народився 1919 року у селі Старий Угринів, нині Калуського району Івано-Франківської області. Навчався у Стрийській і Рогатинській імені Володимира Великого українських гімназіях у міжвоєнній Польщі. З 1939 цілком логічно опиняється в українському націоналістичному підпіллі.

Роком "перелому" для Богдана Бандери стає 1940-й. Під загрозою переслідування за членство в ОУН Богдан покинув рідну землю — Західна Україна саме стала радянською — і розпочав "мандрівне" життя підпільника. Він вдало перейшов західний кордон УРСР й осів у Холмі. Навчався у тамтешній гімназії. Незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала до Центральної, Східної та Південної України свої "похідні" групи, долучається до однієї з них і разом з іншими "західниками" проникає на Херсонщину. Ось так Богдан Бандера опиняється в наших херсонських степах. 

Хто такий «Богдан»?

Власна на допитах НКВС у 1944 році підпільники, розповідаючи про мережу ОУН, згадували про «Богдана». Однак, хто це був, достеменно сказати важко — можна лише припустити, що це був Богдан Бандера. Виявилось, що жоден з ОУНівців — ані Олександр Яковлєв, ані Павло Микитенко, ані Любомир Аліман — не знали точно, з ким насправді мали справу.

Можна зауважити: справжнє ім'я Богдана Бандери слугувало йому за псевдонім в ОУН, а таке там майже не траплялося. Оле на користь твердження про те, що це саме псевдо Богдана Бандери свідчить те, що всі на допитах у 1944-му твердили: "Богданові" 25 чи 26 років. А це збігається зі загальновідомим віком рідного брата провідника ОУН(б). Він народився 1919-го!

Заради справедливості, варто додати, що історики віднайшли і два інших псевда «Богдана»: «Богданчик» та «Іван».

Восени 1943 року "Богдан" (інші псевда - "Богданчик", "Іван") керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б). Остання була підзвітна Миколаївському проводові, який очолював "Директор".

За зв'язок між "Богданом" і "Директором" відповідала Яковлєва Домна. Вище за "Директора" в організації стояв "Юрко" - це псевдо знаного діяча ОУН і УПА Василя Кука. Він перебував на чолі Крайового проводу з центром у Дніпропетровську. Завданням №1 для "Богдана" (до речі, улюбленця "Директора") стала пропаганда серед молоді ідей організації.

Робота мололдіжки ОУН на Миколаївщині та Херсонщині.

Читаємо далі дослідження Володимира Ковальчука. Отже, агітація серед юнаків і дівчат була для ОУН на Миколаївщині пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стала потреба у нових людях. Спершу, після перевірки ідеологічних засад, зацікавленим давали читати щось з пропагандистської літератури, періодики чи листівки, які регулярно постачалися зі Західної України.

Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство мусив скласти присягу на вірність ОУН.

У жовтні чи листопаді 1943 року "Богдан" "засвітився" у замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами (Яковлєв, Чухліб, Хвиля) заїхали у село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися у хаті Ніни Яковлєвої, до них завітав поліцейський разом зі старостою села - далеким родичем Яковлєва - і запропонував "підняти руки вгору".

Як тільки почався обшук, "Богдан" блискавично вихопив у поліцейського гвинтівку, а Хвиля вистрілив тому в голову (потрапив у вухо). Після цього підпільники порозбігалися хто куди.

На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН, "Богдана" посилають керувати підпіллям у Баштанський район, оскільки воно там постійно "пробуксовувало". Новий провідник розгорнув бурхливу діяльність.

Активність "Богдана" так вразила керівника Миколаївської округи ОУН(б) Павла Микитенка, що він на допиті у НКВС зарахував того до "найбільш небезпечних індивідів", а власне Баштанський район охарактеризував як "найбільш заражений націоналізмом" на Миколаївщині.

"Богдан" оселився у селі Піски. Новий провідник проживав в оселі дівчини Моті. Ця круглолиця, 18-20-річна "низенька брюнетка" (за іншим джерелом - "блондинка") жила у верхній частині села "з боку плавнів". Вона входила до гуртка жінок села на чолі з Галею Боровик, які симпатизували оунівцям.

Богдан Бандера - перший праворуч у другому ряду.

Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього "Богдана". Ось яким він запам'ятався колезі: 

"25 років, західняк, усю його сім'ю репресувала радянська влада, нелегал."

В інших протоколах допитів читаємо: 

"...на вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене". Продовгувате бліде обличчя, очі сіро-голубі, ніс прямий, вуха великі, зуби криві. "Богдан" був досить "язикатий" і тому від нього Павло Микитенко дізнався чимало цікавого про Херсонську округу. "...був фізично слабкий, але рішучий і сміливий, "живим в руки не здасться."

Увагу привертала і деяка дивакуватість поведінки нового керівника ОУН Баштанського району. За спостереженням того ж Микитенка, Богдан Бандера носив "завжди розстібнуте" сіре пальто, вбирався у темно-синій костюм, а штани його постійно були "по коліна у грязюці". Ходив він повільно, "по-дівочому, маленькими кроками, "... руки розведені у боки, долонями від себе, пальці рук завжди розчепірені й постійно рухаються".

Де похований Богдан Бандера

Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади — з німецької на радянську. Тому керівник СБ "Роман" наказав спорудити криївки, щоб керівний актив зміг там перебути важкі дні. За даними Олександра Яковлєва, Богдан Бандера теж копав один з "бункерів" — біля села Мар'янівка. На початку березня він оселився у криївці ("ямі") за 8 км на схід від села Піски.

У таких "ямах" керівники миколаївського (і баштанського, зокрема) підпілля сподівалися пересидіти зміну влад, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів.

"Богдан" рекомендував вступати до ЧА і підшуковувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих у збройні "боївки". Зрештою, "заколотники" сподівалися спрямувати і тих, і тих воювати на Волинь у складі УПА.

Багатьох турбувало земельне питання. "Богдан" обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для "індивідуального користування".

З Богданом Бандерою у криївці також переховувалися підпільники села Піски — Яковлєви Олександр, Домна і Мотрона, Романенко, Тихоненко, Чухліб та інші. Любомир Аліман ("Борис") носив до сховку продукти і білизну. Втім, за два-три дні цей прихисток виявили німці. Зав'язалася перестрілка. "Семена" було вбито, а "Борис" кудись пропав. Повстанці втекли. Якийсь час переховувалися у скирті соломи.

Підпілля Миколаївщини дуже потерпіло від березневої радянської масакри (різанина, — ред.). Зокрема, за нез'ясованих обставин полягли його керівник "Директор", заступник Павла Микитенка "Микола". А сам Микитенко, "особисто знайомий" з Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВС, але вже в лютому 1945 "за зраду Батьківщини" отримав 10 років виправно-трудових таборів.

За підрадянської дійсності підпілля ОУН(б) на Миколаївщині "посипалося" як картковий будинок. Так, тільки підпільник Кононов на слідстві НКДБ назвав 98 відомих йому оунівців у Дніпропетровській та Миколаївській областях, у тому числі керівників Дніпропетровського крайового і Миколаївського обласного проводів.

Закінчення життєвої стежки Богдана Бандери, за переказами очевидців, настало у березні — квітні 1944. За спогадом мешканки Піски Тамари Задираки, який наводить миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев, "Богдана" випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, котрі перебували у селі на відпочинку. Це сталося 11 чи 12 березня:

"Коли він забіг у сад, вояки його обступили і почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками - казав, що не німець і просив здати його у комендатуру. Я стояла приголомшена наче громом. Мені на пам'яті став мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців.

Кажу їм: "Він же не німець!", а вони: "Ти його знаєш?". "Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці", -, кажу їм.

Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: "Я Богдан, я українець із Львова" - і невдовзі помер".

Богдана Бандеру поховали на городі Тамари Задираки. А перед тим, як його труп засипати землею, жителі села Піски ... зняли з нього одяг.

Чітких офіційних документів, які б розставили усі крапки над "і" у цій історії, так і не виявлено. Залишилося лише декілька непрямих документальних свідчень. Богдан Бандера лаконічно згаданий у протоколі допиту Олександра Яковлєва від 30 травня: "За чутками - вбитий". А 28 червня 1944 року начальник 4-го відділу "Смерш" 3-го Українського фронту зазначив, що "Богдана" на Миколаївщині немає.

За даними архіву КДБ, у с. Рубанівка на Херсонщині (Великолепетиський район) ще навіть у лютому 1953 року було виявлено молодіжну групу ОУН у складі дев’яти осіб, яку очолював виходець з-під Галича Мар’ян Голотів. У молодих людей було вилучено два автомати, три пістолети, набої та підпільну літературу. Усіх їх засудили та вислали до таборів. Отже, ОУН діяли на території Херсонщини ще у 50-ті роки. 

Джерело інформації https://kherson.rayon.in.ua/topics/563096-bogdan-bandera-brat-stepana-banderi-yakiy-keruvav-molodizhnoyu-merezheyu-khersonskoi-okrugi-oun

22.12.1953 – у м. Шампейн у США померла Валентина Радзимовська, засновниця української школи фізіологів та біохеміків, професор кількох українських інститутів. Ув’язнена у справі Спілки визволення України. Народилася у м. Лубни на Полтавщині 1886.

У ніч з 5 на 6 січня 1919 року в київській квартирі в будинку 30 по теперішній вулиці Олеся Гончара зібрались троє чоловіків: один військовий і двоє цивільних. Зібралися таємно, бо ціль була висока - Україну рятувати. Метод для тих часів пропонувався звичайний - військовий переворот... Хто ж забезпечив змовникам прихисток? Донцов пише: "сиділи у Р-х, у кабінеті хазяйки при чорній каві". Під цим шифром приховано ім'я приват-доцентки кафедри фізіологічної хімії Київського університету Валентини Радзимовської... Постать Радзимовської надійно затерта радянською владою, і навіть ті наукові установи, де вона працювала, майже не зберегли пам'яті про її внесок. Лише за незалежної України поодинокі розвідки почали повертати її ім'я в контекст історії медицини та історії Київського університету. Валентина народилася 1886 року в невеликому маєтку поблизу Лубнів на Полтавщині, у сім'ї українського шляхтича Василя Яновського. Матір'ю її була Любов Яновська - письменниця, громадська діячка, майбутня членкиня Центральної Ради. Уже навчаючись у Лубенській жіночій Олександрівській гімназії, Валентина (чи Віля, як її звали близькі) вступила до гуртка Революційної української партії. Під час навчання на природничих курсах Лохвицької-Скалон у Петербурзі вона брала участь у петербурзькій Українській громаді разом з Дмитром Дорошенком, Валентином Садовським, Павлом Кратом та іншими. Поки що не вдалося знайти документи, що б свідчили про політичну неблагонадійність Валентини Яновської в Російській імперії, але навчання в Петербурзі не склалося, імовірно, саме через цю "надмірну громадську діяльність. Додалася й особиста причина: палка й пристрасна Валентина завагітніла й мала терміново одружуватися зі своїм київським коханим – учителем історії Іваном Радзимовським. Так Валентина опинилася в Києві, а потім і в обійсті свого свекра-священника Василя Радзимовського в селі Северинівка поблизу Таращі. Там вона народила близнюків - Євгена та Ольгу. Хресним батьком Ольги був Дмитро Донцов. Потроху відходячи від пологів, Валентина поверталася до навчання, поступила до Вищих жіночих курсів у Києві. У Київ також переїхала Любов Яновська - і почала гуртувати навколо себе український рух. Долучилася до української справи й донька: вступила до УСД-спілки, Просвіти. Після арешту Дмитра Донцова Радзимовська з чоловіком підтримували його, а після визволення - організували йому виїзд з імперії до Європи. У 1913 році Валентина Радзимовська склала іспити на ступінь лікаря. Однією з перших жінок вона почала працювати асистенткою на медичному факультеті Київського університету. Вона була правою рукою Олексія Садовеня, декана факультету та завідувача кафедри фізіологічної хімії, як тоді називали біохімію. Доводилося й заробляти приватною лікарською практикою. З початком Першої світової війни Радзимовська долучилася до праці у військових шпиталях. У 1916 році вона почала викладати й у Фребелівському вчительському інституті, де тоді працювала видатна педагогиня та феміністка Софія Русова. Лишень почалася Українська революція, то Валентина кинулася у вир подій. Усі деталі довелося за радянських часів приховувати, але тодішні газети зберегли головне. У квітні 1917 вона ввійшла до ради Українського жіночого союзу. У липні балотувалася до Київської міської думи від блоку УРСДРП та УПСР. У вересні була обрана заступницею голови Київської української ради, а в березні 1918 – очолила її. Паралельно брала участь в Першому з'їзді представників вищих шкіл України, хоча й як гостя. Коли ж стався "гетьманський переворот", Радзимовська його не сприйняла. Зустрівши Донцова, накинулася на нього: "Це Ви гетьмана робили?" Імовірно, на цьому вона й залишила відкриту участь у політиці. Проте вдома в неї продовжували збиратися опозиційні гетьману діячі УНР: Петлюра, Лоський, Садовий. Попри невдоволення діями Донцова, Радзимовська переховувала його від військ Директорії у квартирі своїх родичів Балінських у Колегії Павла Ґалаґана А в той січневий вечір 1919 року дозволила змовникам планувати переворот у себе вдома. Нема сумнівів, що вона усвідомлювала всі політичні наслідки цих перемовин. І в часи революції, і пізніше політичне чуття Радзимовську не підводило. За 10 років по тому вона вже була професоркою Київського інституту народної освіти, головою Науково-дослідної кафедри педології, заступницею голови Медичної секції ВУАН, викладачкою Медичного інституту. І тут на перешкоді її науковій кар'єрі став арешт: слідчий ОДПУ шукав, як її прив'язати до справи "Спілки визволення України". Низка ув'язнених науковців дали покази проти Радзимовської. Зараз уже неможливо встановити, чи дійсно Сергій Єфремов кинув образливу репліку "дурна баба", а чи її вигадали "свідки" під натиском тиску репресивних органів. Часи були мізогинні. Радзимовська всі 7 місяців арешту вела бій з репресивною системою. Кожні її покази – логічно структуроване доведення хибності звинувачень. Хочете пов'язати мене з "українським угрупованням" Медінституту? Так дивіться, мою кандидатуру на професора підтримували російськомовні Стражеско й Чаговець, а "українці" Ярослав і Удовенко були проти.

 Джерело інформації https://www.istpravda.com.ua/articles/2023/02/10/162382/

5 (18) грудня 1908р. народився Косач Юрій Миколайович - український письменник-емігрант. В усі часи і в усіх народів з митцями, які не вгодили владі, або розправлялися фізично, або, в кращому випадку, змушували покидати Батьківщину. "Унікальною" в цьому плані є Україна і українська культура. Адже не знайдеться, певно, ще однієї такої держави, де б інтелігенція впродовж столітть повинна була працювати без підтримки власної країни і часто навіть всупереч її офіційній політиці.

Яскравим прикладом такої конфронтації між владою і мистецтвом є український літературний процес ХХ століття. Саме в 30-ті роки цієї кривавої доби тоталітарна система винищила цвіт вітчизняної культури, заливши кров'ю новітнє національне Відродження. І тільки небагатьом пощастило уникнути неминучих репресій, емігрувавши на захід. Б. Лепкий, В. Винниченко, Ю. Клен, І. Багряний, В. Барка та інші талановиті письменники були змушені назавжди залишити Батьківщину. Але виїжджали не лише окремі митці, із комуністичного "раю" втечею рятувалися цілі родини. Сумної долі вигнанців не уникли і представники одного з найславетніших родів в українській культурі - роду Драгоманових-Косачів. Ользі Косач-Кривинюк та Ізидорі Косач-Борисовій, яких від смерті врятувала лише слава їх геніальної сестри Лесі Українки, під час війни дивом вдалося перебратися до Праги, де жила ще одна Косачівна - Оксана Косач-Шимановська. Жодна з сестер більше ніколи так і не побачила України. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в Авсбурзі (Німеччина), її внуки живуть у Росії - сім'я старшого сина Михайла Кривинюка, та у Канаді - сім'я молодшого сина Василя Кривинюка. Оксана Косач-Шимановська померла у Празі в 1975 році, її донька, теж Оксана, проживала в Німеччині, внуки живуть у Швейцарії. Ізидора Косач-Борисова померла у 1980 році у м. Піскатавей (США), донька Ольга з дітьми живуть в Америці.

Дуже непросто, неоднозначно і багато в чому трагічно складеться життя ще одного племінника Лесі Українки - талановитого, але незаслужено забутого письменника, сина молодшого брата геніальної поетеси Миколи Косача, Юрія Миколайовича Косача. Адже варто лише окреслити географію його життєвого шляху, аби уявити собі що ця людина бачила і пережила: Україна, Польща, Чехословаччина, Австрія, Німеччина, Франція, Америка - це тільки країни, в яких Косач проживав, навчався і працював досить довгий час. А скільки ще таких країв, де він побував, подорожуючи, чи у пошуках роботи, і роботи не тільки літературної. В історії літератури, певно, не багато знайдеться письменників, які б перепробували себе у стількох професіях, як це було з Юрієм Косачем. Був він і вантажником, і будівельником, лісорубом і маляром, чистив вікна висотних будинків і був прибиральником у готелі, працював робітником на суднобудівних верфях і сам водив баржі в Каліфорнії, шукав золото в лісах Аляски і служив конторським клерком та друкарем у великих містах. Сам письменник зізнався, що інколи доводилося працювати по 14-16 годин на добу, щоб потім мати змогу займатися тим, до чого справді прагнув і мав талант. Окрім власне літератури (де Косач виявив себе в усіх родах: прозі, поезії, драматургії), він активно працював як перекладач, літературознавець, критик, публіцист. Але коло його інтересів не вичерпувалося лише літературою - Юрій Миколайович також цікавився історією, політологією, соціологією, як усі Косачі мав хист до малювання, володів непоганим музичним смаком.

Народився майбутній письменник 5 грудня 1908 р. у селі Колодяжне, дитинство його минуло на Волині. З 1918 року Косач навчається у Львівській українській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році вступає на правничий факультет Варшавського університету. На студентські роки припадає початок активної громадської і літературної діяльності Юрія Косача. У 1928 році він стає секретарем студентської організації "Партія українських державних націоналістів" і членом культурно-освітнього товариства "Основа". У 1927 році вперше були надруковані поезії Юрія Косача у луцькому часописі "Українська громада". В 1928 році починається активна співпраця молодого письменника з авторитетним і популярним львівським журналом "Літературно-науковий вісник" Д. Донцова. З червня 1929 року оповідання та вірші Косача друкуються у ще одному львівському часописі "Нові шляхи" (редактор А. Крушельницький). А на початку 1931 року з'являється і перша книга письменника - збірка оповідань "Чорна пані". Вихід дебютної книжки співпадає з трагічними подіями в житті Юрія Косача. На початку лютого 1931 року його і ще семеро юнаків за антидержавну націоналістичну діяльність арештовує польська поліція. Молодих патріотів тримають у луцькій в'язниці 17 місяців, аж до суду, який відбувся 5 грудня 1932 року. Юрію Косачу, як головному звинуваченому, було винесено вирок - 1 рік ув'язнення, але оскільки він уже відсидів значно більше зазначеного терміну, то був звільнений відразу в залі суду. Проте через кілька місяців справу було направлено до люблінського суду, який, повторно розглянувши всі обставини, збільшив строк ув'язнення Юрію Косачу до 4-х років і позбавив громадянських прав на 5 років. Отримавши таку звістку, Косач, не чекаючи повторного арешту, 1 травня 1933 року нелегально залишає країну. Саме з цього року починається емігрантська одісея письменника, яка триватиме до кінця його життя.

Рятуючись від в'язниці, Юрій Косач опиняється спочатку в Чехословаччині. Проживав деякий час у Празі: працював в історичному архіві і вивчав архітектуру в Карловому університеті. Пізніше перебрався ще далі - до Франції. Тут також жив у столиці - відвідував лекції в Сорбонні і паралельно працював простим робітником. У цей час Юрій Косач пише багато нових творів. Уже з 1933 року починається активна співпраця письменника з діаспорними і західноукраїнськими виданнями: "Розбудова нації" (Прага), "Ми" (Варшава), "Самостійна думка" (Чернівці), "Назустріч", "Дзвони" (Львів). У ці роки одне за одним з'являються окремі видання творів письменника. У 1934 році виходить друга книга Косача - історична повість "Сонце в Чигирині", а в наступному - дебютна збірка поезій "Черлень". Саме за дві останні книги Юрію Косачу було присуджено у 1935 році ІІ премію Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка (премія ТОПІЖ). Окрилений успіхом та визнанням, письменник інтенсивно і плідно працює. У 1936 році паризьке видавництво "Лесин дім" випускає другу поетичну збірку Косача "Мить з Майстром". Невдовзі виходить велика повість "Дивимось в очі смерті". В цьому ж році з'являється книга літературних нарисів "На варті нації" та кілька розділів історично-пригодницького роману "Затяг під Дюнкерк". Врожайним для письменника видався 1937 рік: окремою книгою виходить повість "Чад", за нею збірки оповідань "Клубок Аріадни", "Тринадцята чота", "Чарівна Україна". За три останні збірки Юрій Косач отримує, на цей раз, уже першу літературну нагороду ТОПІЖу за 1938 рік. Цей рік став знаковим для усієї творчості письменника, адже з'явилася перша його драма - сатирична комедія "Кирка з Льолею", саме з цього твору починається блискучий драматичний доробок автора, який у підсумку налічуватиме більше 20-ти п'єс. Перша його драматична спроба мала великий успіх - комедія отримала І премію ТОПІЖу на драматичному конкурсі за 1938 рік, і тоді ж була поставлена талановитим режисером Володимиром Блавацьким на сцені театру ім. І. Котляревського.

Порівняно з ранніми творами Юрія Косача, у збірках кінця 30-х років уже значно менше бухливого, декларативного юнацького пафосу, що був притаманний молодому письменнику. Немає вже того казково-епічного (фольклорного) всезагального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства і героїзму. Письменник відчутно еволюціонує, з'являється певний життєвий і літературний досвід. Теми боротьби, непокори свавільному ворогу і владі, прагнення справедливості і свободи для кожної людини і народу вцілому не зникли і не могли зникнути з творчості Юрія Косача. Просто до розробки цієї тематики письменник підходить більш врівноважено і навіть прагматично. Очевидно, свою роль тут відіграли нещасливі події у житті самого автора: півторарічне ув'язнення, суд, потому вимушена еміграція за кордон, поневіряння по чужих країнах. Усе це нещадно перекреслило юнацькі мрії та ідеали, з якими входив у літературу Юрій Косач. Усе більше і більше його нові твори набирають сумного, а подекуди й похмурого забарвлення.

Еміграція і вплив західноєвропейської літературної традиції значно урізноманітнили літературний доробок Косача не лише в художньо-мистецькому плані (насамперед на рівні стилю і поетики), відчутно розширився й ідейно-тематичний, географічний діапазон його творчості. Усе більше і більше з'являється творів, присвячених українцям, які з тих чи інших причин залишили Батьківщину і живуть тепер у Чехословаччині, Угорщині, Австрії, Німеччині, Франції. Емігранти не втрачають надії повернутися в сильну, незалежну Україну і на майбутнє такої держави вони продовжують працювати за кордоном (оп. "Клубок Аріадни", "Роковини", "Ківі-Ківі", "Чемпіон імперії", повість "Чад" та ін.). Прикметно, що письменник не розділяє своїх героїв на українців радянських, галицьких, польських - вони всі представники одного народу. Емігранти-українці, куди б не закинула їх доля, не втрачають свого коріння і завжди усвідомлюють, "чиїх батьків вони діти". Характерно, що і в історичних творах, яких чимало у доробку Косача, письменник часто зображав співвітчизників, що так, як і він, були змушені колись жити поза Батьківщиною. Це і Хмельницький на службі у французького короля (романи "Затяг під Дюнкерк" та "Рубікон Хмельницького"), царський посол у Відні - Андрій Розумовський (оп. "Вечір у Розумовського"), український дворянин-вигнанець у Празі, Савич (оп. "Молодість Савича") та ін. Окрім мистецького значення, історичний доробок Юрія Косача має велику пізнавальну вартість - письменник користувався матеріалами багатьох закордонних архівів і бібліотек, які більшості українським авторам були недоступні. До того ж, Косач завжди обирав теми і події мало знані і малоопрацьовані в літературі, що робило його письменником-першовідкривачем багатьох забутих сторінок вітчизняної історії. Показуючи в минулому свого народу, як і в творах з сучасного життя, героїчні, визначні постаті, які стояли в центрі вагомих суспільно-політичних подій, автор таким чином уводить Україну у світовий культурно-історичний процес, відводячи їй гідне місце в спільноті європейських держав.

Під час війни, в період окупації України ні-мецькими військами, Юрій Косач повертається на Батьківщину. Це був 1943 рік - 10 років письменник поневірявся по чужих країнах. Львів, у якому поволі відроджувалося культурне життя, радо зустрів ще одну талановиту людину. В 1943-44 роках Косач працює в редакції часопису "Львівські вісті". Також у 1943 році виходить роман письменника про події напередодні війни 1948 року "Рубікон Хмельницького". В березні цього ж року на сцені львівського теат-ру відбувається прем'єра історичної драми Юрія Косача "Облога", вистава була гарно сприйнята пуб-лікою і пройшла у переповнених залах 47 раз. У кінці 1944 року письменник був заарештований карною поліцією і відправлений у німецький концентраційний табір, де мало не загинув у каменоломнях. З табору Косача звільнили лише наприкінці війни. Отримавши свободу, письменник кілька місяців живе в Австрії, потім перебирається до Західної Німеччини. Саме в цей час бере відлік повоєнна українська еміграційна література - утворюється МУР (Мистецький Український Рух), біля витоків якого стояв також і волинський письменник Юрій Косач. Цей період надзвичайно плідний для Косача-літератора. Юрій Миколайович був членом правління МУРу, неодноразово головував на засіданнях, постійно виступав із доповідями, літературно-критичними оглядами. В цей час письменника багато друкують - одна за одною з'являються його книги новел "Ноктюрн бе-моль" (1945 р.), "Запрошення на Цитеру", "Чудесна Балка" (1946 р.), повість "Еней та життя інших"(1946 р.), уривки історичного роману "День гніву" (журнал Арка 1948 р.) В ці роки Косач написав також чимало драм, з яких були інсценізовані трагедії "Ворог" (1946 р.), "Зозулина дача" (1947 р.) та комедія "Ордер" (1948 р.), постановка якої набула найбільшого розголосу у тодішніх глядачів. Драма, що висміювала негативні риси тогочасної української еміграції - безпринципність, пристосуванство, лихварство, підлабузництво (мова у п'єсі йшла про ордер на прожиття, який випрохували емігранти у влад, що послідовно змінювали одне одну - німецька, радянська, американська). На противагу схвальним відгукам, багатьма глядачами драма була зустрінута досить різко і навіть вороже. Нищівна сатира "Ордера" надзвичайно дратувала деяких емігрантів, що впізнавали у героях самих себе. Серйозно духовні проблеми еміграції та емігранта Юрій Косач філософськи осмислює у великій повісті "Еней та життя інших", яка стала чи не найкращим прозовим твором письменника повоєнного періоду.

Після того, як було розформовано табори для переміщених осіб, МУР автоматично розпався - письменники роз'їжджалися по світу. У 1949 році Юрій Косач назавжди переїжджає до США. Як і кожен емігрант, змушений заробляти на життя важкою фізичною працею, але не кидає і працю літературну - активно співробітничає в діаспорній періодиці: газетах "Громадський Голос", "Українські вісті", "Укра-їнське життя" та ін. З 1959 по 1963 роки Юрій Косач редагує журнал "За синім океаном", який видавався в основному на кошти самого письменника. Це був солідний літературно-мистецький часопис, коло інтересів якого охоплювало культурне життя материкової України, української діаспори і всього світу. В своєрідній програмі цього журналу сказано: "Ми щасливі тим, що засновником праці нашого видання була, є і буде боротьба за мир на нашій планеті, за дружбу всіх народів світу, за кращу долю розкованої і творчої людини... В нашій полеміці ставилися питання критичного аналізу і переоцінки найдавнішого і недавнього нашого минулого, проблеми взаємин еміграції і Батьківщини, позитивної програми українського зарубіжжя, національної культури, врешті проблеми світогляду і становища української людини на тлі генеральних ідей і суспільних рухів у цілому світі" [1,27-29]. Окрім численних публікацій у періодиці, окремих видань у США в Юрія Косача вийшло небагато. Це, зокрема, дві невеличкі збірки поезій "Кубок Генімеда" (1958 р.) та "Золоті ворота" (1966 р.), книга історично-культурних нарисів "Від феодалізму до неофашизму" (1962 р.) та повість "Сузір'я Лебедя" (1983 р.). Після хрущовської відлиги, коли залізна завіса, яка відділяла СРСР від усього іншого світу трохи ослабла, Юрія Косача почали запрошувати на Батьківщину. Перший раз письменник приїхав на Україну у 1964 році з нагоди 150-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Відтоді Косач побував у Радянському Союзі більше десяти разів. У поїздках по Україні письменника обов'язково супроводжували переодягнуті агенти КДБ, людей з якими спілкувався Косач попереджали, щоб вони ні про що у нього не розпитували і не розповідали багато про себе. З середини 60-х років твори Юрія Косача починають друкувати і на материковій Україні. Його поетичні та прозові добірки, есе, критичні статті з'являються в журналах "Вітчизна", "Всесвіт", "Дніпро", "Жовтень" та ін. У 1966 році, після довгої перерви, виходить перша книга письменника на Батьківщині - збірка поезій "Мангатанські ночі", через 10 років - збірка новел з життя українських емігрантів у Латинській Америці "Лиха доля в Маракайбо", у 1980 році - друга поетична збірка "Літо над Делавером". У 1987 році вийшла остання прижиттєва книга автора "Володарка Понтиди". У багатьох творах останніх років, особливо поетичних, відчувається туга автора за Україною, її славним минулим, природою і гостре неприйняття американської дійсності з її тісними, задимленими вуличками, дріб'язковою метушнею і вічною гонитвою за доларом.

В останній своїй збірці Юрій Косач з сумом напише:

Умру я, може, в стороні чужій,

Хоча Дніпро шаную над усе,

Однак мене в далекий край, у вирій мій

На лезі блискавиця занесе.

З вітрами й громами

Я житиму на тій землі моїй

Але не тут

Де тільки смертна тиша.

Десять років тому 11 січня 1990 року Юрія Миколайовича Косача не стало. Останні роки жив він надзвичайно скромно, якщо не сказати бідно, помер самотній, майже забутий і як людина, і як письменник. Похований у місті Пассеїк (штат Нью Джерсі, США).

Велика мрія Косача - "щоб його єдиний син побачив Батьківщину своєї сім'ї, вклонився могилам рідніх" так і не збулася, Юрій Юрійович Косач на Україну ніколи не приїздив.

Джерело інформації https://osvita.ua/vnz/reports/history/4752/

17 грудня 2014р. у Львові померла Стефа́нія Миха́йлівна Шабату́ра - українська мисткиня-килимарка, багаторічна політична арештантка радянських часів, член Української Гельсінської групи. Донька Ганни Шабатури.

Стефанія Шабатура народилася 5 листопада 1938 року в селі Іване-Золотому Тернопільської області. Батько Стефанії Шабатури загинув на війні. Мати Анна — знана народна художниця та майстриня.

Закінчила Львівське художнє училище (1961) та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1967).

Працювала художницею в текстильній промисловості. Проєктувала і ткала гобелени й брала участь у численних виставках, зокрема в Республіканській виставці-ярмарку 1971 в Києві. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

Член Спілки художників України у 1969—1972 рр.

Брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала самвидав. У 1970 році разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Була членом Української Гельсінської групи. Співавтор листів і звернень до міжнародних і радянських організацій.

12 січня 1972 року КДБ заарештував С. Шабатуру за підозрою в «антирадянській діяльності» (разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим, В'ячеславом Чорноволом).

5 березня 1972 року на засіданні правління Львівської організації Спілки художників України С. Шабатуру виключили зі СХУ.

Стефанія Шабатура та Володимир В'ятрович, вересень 2011 року.

Того ж року її засудили у Львові за «антирадянську агітацію і пропаганду» за статтею 62 частини 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Термін покарання відбувала в жіночому концтаборі ч. 3—4 (Мордовська АРСР), на засланні — у селі Макушино Курганської області.

Брала активну участь у протестних акціях в'язнів.

КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури.

2 грудня 1979 року закінчився термін заслання Стефанії Шабатури і вона повернулася в Україну. Мешкала у Львові під адміністративним наглядом. У кінці 1980-х рр. була активісткою Львівських організацій «Меморіалу» та Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої УГКЦ.

Протягом 1990—1995 рр. була депутатом І демократичного скликання Львівської міської ради. Саме рада цього скликання 3 квітня 1990 року ухвалила рішення здійняти синьо-жовтий прапор на будівлі міської Ратуші. Прапор урочисто підняли депутати Стефанія Шабатура, Зеновій Саляк та Євген Шморгун.

З 1991 року була головою Марійського товариства «Милосердя».

Померла 17 грудня 2014 року в 76-річному віці у Львові. Була похована 19 грудня на полі 67 Личаківського цвинтаря.

Вікіпедія.

17 грудня 1877 року народився Дани́ло Михайлович Щербакі́вський, етнограф, археолог, музейний діяч.

Данило Щербаківський – видатний історик українського мистецтва, музейний діяч і етнограф. Утім, його трагічна доля донині залишається мало знаною серед більшості наших співгромадян. Талановитий вчений був доведений до самогубства політикою більшовицького режиму.

Данило народився 17 грудня 1877 року в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії (нині Житомирська область). Мати рано померла, тому сина виховував батько. Як людина високоосвічена й патріотична, член Старої київської громади, до якої належали передові тодішні українські патріоти, тому ж навчав і Данила.

Освіту хлопець здобував у середньому загальноосвітньому закладі – Київській третій гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Після вступив до Університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.

У 1902-му розпочалася тісна співпраця з Миколою Біляшівським, який очолював Київський художньо-промисловий та науковий музей. Для цього музею Данило збирав витвори народного мистецтва. Тоді ж вийшла і перша праця молодого науковця – “Бібліотека Вишневецького замку”.

За два роки Данило Щербаківський отримав доручення від археологічного товариства й направився на розкопки територією України. Та того ж року був мобілізований на строкову службу й відправлений на Кавказ. По поверненню працював викладачем історії в Умані.

У 1910-му Щербаківський переїхав до Києва й влаштувався штатним працівником Історичного музею та очолив історичний і етнографічний відділи. Данило відвідав чимало українських міст, містечок, сіл – збирав нові матеріяли, які згодом впорядкувалися в десятки тисяч експонатів музею. Для вивчення новітнього розвитку музейної справи науковець відвідав понад 30 европейських музеїв.

Початок Першої світової війни змусив покинути музейну справу. Щербаківського мобілізували до російської армії. Брав участь у бойових діях на території Галичини. Але й там дослідник намагався уберегти від знищення унікальні галицькі твори народного мистецтва. Зібрані експонати відправляв до Києва.

До Києва Данило повернувся в 1917-му році. Майже одразу поринув у суспільно-громадське життя. Він був одним із співзасновників Української Державної Академії Мистецтв. Там же викладав Історію українського та народного мистецтв.

За часів Української революції Данило Щербаківський неодноразово рятував від загибелі цінні архівні документи та експонати. У той час його можна було побачити з возиком в руках, на якому старанно складені цінності, і він вивозив їх до безпечного місця. Колекціонери також зверталися із проханням до Данила взяти на зберігання цінні речі.

Саме тоді розпочалася вакханалія грабунків і знищення предметів мистецтва, ініціаторами якої виступали агітатори-більшовики. Навесні 1919 року “червоні” видали указ про націоналізацію всіх приватних колекцій. За цими документами навіть бібліотеки не можна було мати. Усе намагалися загарбати собі у так званий комісаріат освіти.

Такі дії призвели до знищення тисяч унікальних, цінних історичних і культурних надбань. Вилучені у власників цінності лежали звалені на подвір’ї просто неба – дощ, сніг, експонати гинули від погодних умов та людської недбалості.

Щербаківський знав про це і як науковець тяжко переживав втрату унікальних історичних надбань. З чого було зрозуміло й інше: знищення української історії, культури та мистецтва – це знищення українського народу як нації. Офіційною мовою стала російська, а потрапити за ґрати можна було тільки через те, що в домі був портрет Тараса Шевченка.

Водночас розпочалося вилучення цінностей із храмів та церков. Коштовні метали – золото та срібло – конфісковувалося, чекісти не гребували нічим. Ікони, ризи, здирали срібне оздоблення з Євангелія, обдирали все до чого могли дістатися. Водночас із музеїв вилучали історичні мистецькі речі часів Хмельницького та Мазепи.

Щербаківський з однодумцями як міг противився тим грабункам, але сили були надто нерівні. Та Данило не здавався, у 1923 році домігся повернення до України понад п’яти тисяч експонатів. Вони були переміщені до Київського історичного музею (після смерти Данила їх забрали назад до московії, а що не змогли – розтрощили на друзки).

Окрім зібрання й охорони історичних пам’яток Щербаківський багато часу приділяв науковій діяльності. Він разом із Біляшівським розумів, що народна творчість – це особливе мистецтво, яке також потребує охорони й впорядкування. Данило опублікував чимало праць і збирався написати ще багато.

Серед науковців Данило Щербаківський мав авторитет та славу відданого улюбленій праці патріота. Це й стало підґрунтям його загибелі.

Після Біляшівського (пішов з посади через хворобу) на посаду завідувача музею прийшов колишній чекіст Андрій Винницький, який сам себе призначив на цю посаду. Він навіть не мав середньої освіти, а в музейному мистецтві й поготів. Його накази й розпорядження часто не піддавалися розумінню. Він не бачив і не хотів чути, як безцінні скарби точить шашіль, міль і миші. Зібрані чималі кошти на дезінфекцію приміщень десь поділися. На постійні скарги Щербаківського махнув рукою. І чим далі, тим гірша ситуація складалася в музеї.

Окрім того, відвідавши чимало українських міст і побачивши на власні очі винищення культурної спадщини, Щербаківський написав статтю “Культурні цінності в небезпеці!”, намагаючись у такий спосіб привернути увагу громадськості. Але дарма, ніхто навіть не помітив той відчайдушний крик.

Зрозумівши, що всім байдуже, Щербаківський вирішив вдатися до радикальних дій і привернути увагу резонансною подією. Як спосіб протесту обрав самогубство.

Написавши кілька листів друзям, у яких описав неможливість співпрацювати з таким режимом, покінчив із собою 6 червня 1927 року (кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра). В останньому листі написав:

“Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу”.

Поки тіло не було знайдене, Винницький звинувачував Данила у втечі за кордон.

Смерть Щербаківського сколихнула громадськість, викликала низку хвилювань, але на тому все закінчилося. За кілька років він став ворогом народу й могилу на території Лаврського музейного заповідника зрівняли із землею.

Тільки у 1960-х його ім’я почало виринати із забуття. У 1997 році відновили могилу. А в 2016-му в Києві на Нивках з’явилася вулиця Данила Щербаківського.

Наукова спадщина вченого збереглася тільки фрагментарно – понад 40 опублікованих праць і кількадесят рукописів, що донині знаходяться у 9-му фонді Інституту археології НАН України. Чимало з його робіт вилучили та знищили чекісти, тож вони втрачені назавжди.

Джерело інформації 

https://uain.press/blogs/1133087-1133087 

Мамо, не вбивай мене ! (Тим, хто задумує лихе...) Мамо і тату ! Ви ще не знаєте, але сьогодні ваші дві клітини в одну злилися. І почалось моє Життя. Я така рада ! Я - Ваше дитя !Уже дізналися ? Зраділи ? Приймаєте мою особу ? Ні ? Задумали позбутись ? Зачекайте ! Я виросту, на вас буду подібна. Не поспішайте, не робіть, прошу, дурниць !

Ось мені другий місяць йде. Вже органи усі у мене є . І ріст мій - з десять сантиметрів. Тягнусь вгору ! Серце шалено стукотить. Послухайте ! Воно так прагне жить ! А очі хочуть швидше побачить сонце, світ, тебе, матусю ! Сфотографуй мене ! Мені уже чотири.

Я дівчинка ! Майбутня помічниця. Але чому ти, мамо, плачеш ? Тут веселитися годиться ! Не плач, бо плачу й я з тобою і миюся твоєю гіркотою. Тішусь тоді, коли смієшся, долонею ноги торкнешся. Ось мені й п’ять . Я смокчу пальчик. Бачиш, яка я молодчина ? Тобі все - рівно ? В твої плани я народитись не входила ?

А я так голос твій люблю, твій ніжний спів. Тільки не крик...

Я розвиваюся. Ти, мамо, все їси ? Уже має волоссячко рости . Ти була в лікаря... Та він якийсь недобрий. Холодний, наче лід. Йому все - рівно, чи народжусь я чи ні. Та ти... Ти ж моя мама !  

Як ти можеш дати йому життя моє згубити ? Мені не жити ?! Ой, щось пече . Будиночок в вогні . Ні, мамо, ні ! Не дай цього зробити. У мені кров твоя і батькова також... 

Горить ! Болить ! Матусю ! Захисти ! Я хочу жить ! Я ж не побачу вже тебе ніколи і цей світ.

Я не почую голосу твого і пташок щебетання.

Не доторкнусь до рук, не знатиму вже, що таке кохання . Усе... Лечу. Болю уже не відчуваю. Я легка ! Я маленька хмарка ! Ось Небо вже мене приймає . Тут таких діток багато..., як я.

Тепер вже знаю, що таке аборт. Мені усе тут пояснили . Але не можу зрозуміти ніяк... Чому, чому мене ти не хотіла..?

 

Поширьте цей допис, може це десь врятує життя маленької крихітки... Добро вертається добром...

Донеччина колись була без московитів та комуняк, 1905 рік. З різдвяною зіркою по центру Марко Залізняк, у майбутньому відомий як фотограф, який задокументував трагедію Голодомору на Донеччині.

"Нас визволили – і нема на то ради..."Станіслав Людкевич. За переказами, сказано під час "урочистого" засідання у Львівській опері у "золотому" вересні 1939-го.

Сяся Людкевича пам’ятають як людину інтеліґентну, неголосну, але у своїх переконаннях непоступливу. Коли 1948-го совєтські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній Людкевич був єдиний, хто відверто заступився за колеґу. Підписав листа до Президії ВР СССР про звільнення і реабілітацію митця. Коли Барвінський після 10 років совєтських концтаборів повернувся до Львова, Людкевич допомагав йому відновити, здавалось би, назавжди втрачені рукописи (після арешту Барвінський, на вимогу МҐБ, дав письмову згоду на знищення всіх своїх рукописів). (с)

...Коло зацікавлень Людкевича було дійсно безмірне. Він один із основників Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Ціле своє життя цікавиться творчістю, виконавством, музикознавством та фолкльористикою. Був ініціятором заснування філій Музичного інституту ім. Лисенка в містах Західньої України, а пізніше їхнім музичним інспектором. Був дійсним членом Наукового Т-ва ім. Шевченка. З приходом большевиків стає завідувачем катедри теорії музики і композиції у Львівській консерваторії. Однак, правду кажучи, Людкевич був дуже не наруку Москві від самого початку поневолення Західньої України. Проте, він раз що був заважливий і завеликий, щоб його можна було знищити, а друге, що Кремль сподівався, що все таки, може творчість Людкевича дасться тісно пов'язати з комуністичним Молохом. Але сподівання не здійснились. Людкевич залишився собою. Крім кількох неважливих масових пісень, як примусова данина московським ханам, він не піддався. А коли змушувань партії не можна було дальше уникнути, він покинув писати до своїх улюблених поезій-текстів і перейшов зовсім на симфонічну музику, де слова були зайві. Людкевич був високого росту, чорнявий, гарний на вигляд, тихої і дуже благородної удачі. (с)

 † 10 вересня 1979

Пам'яті маестро. 100-літній Людкевич і безмежна облудність Москви

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/01/140.html Lesya Porutska-Sakovych

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

48.41.4921-24.11.1980

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/08/blog-post.html?m=1

Дивізійники в Торонті.

Дивізійники беруть участь у посвяченні пам"ятника у пошану поляглим українським воякам в Канадійських Збройних Силах в Торонті. Посвячення відбулося 5 жовтня 1980 р.

Джерело інформації

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_30.html?m=1

В ОБОРОНІ ДОБРОГО ІМЕНІ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА" - В.Верига. Варто прочитати.

Васи́ль Іва́нович Вери́га (3 січня 1922, Колодрібка — 30 грудня 2008, Торонто) — український громадський діяч, історик, журналіст, редактор. Член Об'єднання українських письменників «Слово»; дійсний член УВАН.

З 1961 року працював професійним бібліотекарем у Торонтському університеті. Був редактором журналу «Вісті комбатанта» (1966—1973), викладав історію України на курсах українознавства імені Григорія Сковороди. Писав українською та англійською мовами. 1976 року став головою Слов'янської секції Асоціації бібліотекарів американських коледжів та університетів. З 1987 року перебував на відпочинку.

Атаки совєтської пропаґанди на українську дивізію "Галичина" з часів 2-ої світової війни, а зокрема на її членів, які перебувають у вільних країнах Заходу, посилилися в останніх роках доволі виразно. Перед у цьому веде совєтська пропаґандивна рептилька "Вісті з України", призначена для українців за кордоном, з метою паплюжити усіх тих, які не погоджуються з московсько-совєтською окупацією України. Але совєтська пропаґандивна машина на цьому не зупиняється, про що найкраще свідчать спорадичні напади на дивізію "Галичина" та її колишніх вояків у різних чужомовних пресових органах Заходу. Важко якось повірити, що це мав би бути збіг обставин, випадковість. Навпаки, нам здається, що маємо до діла з широко закроєною акцією, якої джерелом є совєтський пропаґандивний центр, який використовує довір'я необізнаних з тою справою, а ще краще легковір'я, західніх журналістів. Хтось з них робить це в ім'я таких чи інших ідеалів за намовою чи "порадою" добрих приятелів, а деякі роблять це свідомо, тому що так їм велить "центр" -- Москва.

Прикладом цього останнього може послужити канадська україномовна газетка "Життя і слово", яка появляється у Торонто за редакцією відомого комуністичного діяча з українського роду Петра Кравчука (Ярема Вишневецький також був з українського роду), який навчився писати згідно з Совєтською журналістичною "етикою". "Життя і слово" конечно хоче представити українських патріотів, які врятувалися від московських таборів смерти, як останніх злочинців людства, негідних громадянських прав країн їхнього поселення, тільки тому, що в час війни ці патріоти відважилися взяти зброю до рук в обороні рідного українського народу, в обороні рідного краю.

В контексті загальної пропаґанди проти учасників колишньої української дивізії "Галичина" на сторінках торонтонського польського півтижневика "Звйонзковєц" появився напад на дивізійників у травні 1979 року, а в англомовному щоденнику "Торонто Стар" у червні 1980 р. Нам здається, що тут діє одна і та сама невидима рука, яка керує діяльністю часом і наївних людей, які забирають голос у справах, яких вони як слід не прослідили. І так, у редакційній примітці польської статті "Шовіністичний пасквіль" ("Звйонзковєц", 9 травня 1979) стверджувалося, що українці у часі 2-ої світової війни вислуговувалися перед лідерами ІІІ-го райху, "ставали на лапках і їм вірно служили у СС Ґаліцієн і на їх наказ мордували". Далі редакція "Звйонзковца" стверджувала, що в німецьких концентраційних таборах (Ґусен і Мавтгавзен) через два роки виконували ганебну й охоронну службу відділи з-під прапору ди-

візії СС "Галичина".

Обвинувачення аж ніяк не відповідало правді, бо дивізія "Галичина" була створена як бойова одиниця, призначена на східний совєтський фронт, і з жодними концентраційними таборами нічого спільного не мала, а, по-друге, ще й тим, що дивізія "Галичина" не існувала два роки, навіть якщо б рахувати від покликання першого рекрута (17 липня 1943) аж до закінчення війни (8 травня 1945 р.), що разом становить менше 22-х місяців. А коли рахувати від часу фактичного сформування Дивізії в бойову одиницю у травні 1944 року, то вона існувала менше одного року.

Крайова Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді розглянула цю справу на одному зі своїх засідань і вирішила вимагати від редакції "Звйонзковца" спростувати ті інформації, як такі, що не відповідають правді. Справу передано в руки адвоката Ярослава Ботюка в Торонті з дорученням, щоб він припильнував того, а якщо редакція «Звйионзковца" не відкличе свого твердження і не перепросить Братства кол. вояків 1-ої УД УНА та всіх її членів -- віддати справу до суду. Скаргу підписали тодішній голова Крайової Управи Братства Василь Верига та секретар Степан Климців.

Після довгих процедуральних пертрактацій весною 1980 р. справа, як здавалося, була на добрій дорозі і редактори «Звйонзковца" готові вже були спростувати своє ствердження, образливе для дивізійників, та перепросити їх за образу. Йшлося ще тільки про остаточне узгіднення тексту, як також вимоги Крайової Управи Братства, щоб "Звйонзковєц" помістив коротку інформаційну статтю про українську дивізію "Галичина".

І саме тоді у недільному виданні щоденника "Торонто Стар" з дня 8 червня 1980 р. появилася стаття кореспондента Соль Літмана п. н. “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”", яка зараховувала українських націоналістів і дивізійників до воєнних злочинців, за якими шукає відомий жидівський діяч Шимон Візенталь.

Між іншим Соль Літман стверджував, що "вони (тобто воєнні злочинці) є тут (у Канаді -- В. В.). Вони поповнили найбільш підлі злочини в історії, не відомо тільки скільки... Їх обвинувачують в поповненні жахливих злочинів за молодих років -- тортури, вбивства, перевіз жидів і нежидів до таборів смерти, а також у немилосердному винищуванні цілих сіл. Кількість їх (тобто воєнних злочинців -- В. В.) визначають різно, від якого пів тузина до 1000. Скільки тих садистів заховали ми в Канаді?

Коло 1000 членів Української Піхотної дивізії, знаної як 14-та Галицька Дивізія, що воювала поруч німців, втекло до Канади. Дивізією командував СС-фюрер Гайнріх Гіммлер, яку на честь уродин Гітлера, переназвано на Українську СС-піхотну дивізію".

А вслід за тим автор згаданої статті твердить, що члени "Української Дивізії регулярно збираються, утримують свої відділи в 11 більших канадських містах і відіграють важливу ролю у ряді українських канадійських організацій". Отже, з цього було ясно, що тут йдеться не тільки про саму колишню дивізію "Галичина", але також і про Братство кол. дивізійників, яких активність, як і впливи в різних українських організаціях, дразнять Москву і вона намагається їх компромітувати серед співгромадян їхнього поселення. (Дивись нашу статтю "Совєтські напади на дивізійників", "Вісті комбатанта", ч. 2, 1981, стор. 15-19).

Очевидно, що на таке обвинувачення Братство кол. вояків 1ої УД УНА мусіло зареаґувати, й тому Крайова Управа Канади передала цю справу адвокатові Яр. Ботюкові. Адвокат Ботюк, як і голова Крайової Управи намагалися виєднати згоду Екзекутиви Комітету Українців Канади, щоб він став в обороні своєї складової організації, але КУК на своєму засіданні 19 червня 1980 р. вирішив тої справи не зачіпати, нічого собі з того не робити і воно піде в забуття. Але ані Крайова Управа Братства Канади, ані адвокат Ботюк не вважали це за правильне трактування справи й рішили йти самі, а радше разом з обома ОУН, які також були заторкнені. В тій справі КУ Братства скликала окреме засідання з представниками обох ОУН, на якому вирішено йти разом, але це скінчилося, на жаль, тільки на словах. Тому що час наглив, Управа Братства вирішила віддати справу до суду сама.

Адвокат Ботюк вспів усе це наладнати у приписаному законом часі, виготовив “Notice under the Libel and Slander Act, R.S.O. 1920, Chapter 243 as amended”, який в імені товариства підписали Кость Фіцик, бувший в'язень німецького концентраційного табору та Василь Чупринда. Оба вони "у власному імені, як і в імені всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА, що раніше була відома нід назвою 14-та Ґренадирська Дивізія Зброї СС, скаржаться і протестують проти статті, яка появилася на сторінці А14 газети “The Sunday Star” з датою 8 червня 1980 р. під назвою “Trail grows cold in Canada’s hunt for war criminals”, як наклепницької відносно згаданих

Костя Фіцика та Василя Чупринди, як і всіх членів згаданого вже Братства кол. вояків 1-ої УД УНА". Далі йшли цитати з образливих стверджень автора статті. 17 липня адвокат Ботюк

доручив це обвинувачення редакторам і власникам газети "Торонто Стар" з вимогою спростувати наклепницькі ствердження автора Соль Літмана, інакше справу вирішатиме суд.

Місяць пізніше "Торонто Стар" помістив на сторінці А2 недільного видання спростування, в якому між іншим говорилося:

"Хоча ця Українська Дивізія була включена в німецькі збройні сили в 1943 р., немає жодних доказів, щоб вона поповнила якісь жорстокості чи інші кримінальні злочини. Її члени були кожний індивідуально перевірений Об'єднаними Націями, брітанськими та канадськими властями по війні, заки вони були допущені до Канади. "Стар" перепрошує за неприємності, які (з приводу згаданої статті) могли мати ветерани Дивізії, що проживають у Канаді".

Стільки в газеті. А в листі з 18 серпня 1980 р. до адвоката Ботюка старший редактор Борден Спірс писав, що "Торонто Стар" досліджував історію 1-ої УД УНА й у висліді того заявив: "Ці дослідження впевняють нас, що пов"язування членів Дивізії з комісією для воєнних злочинів, як це було зроблено в статті з 8-го червня було помилковим. Ми, звичайно, перепрошуємо за цю помилку і в залученні пересилаємо відбитку справлення помилки й перепрошення, яке появилося у вчорашньому числі "Сандей Стар".

Так закінчилися обвинувачення газети "Торонто Стар" колишніх дивізійників і Дивізії. Вслід за тим появилися вістки про це майже в усіх українських часописах, але деякі з них були такі неграмотні, що їхні читачі, мабуть, не розібрали, хто кого і в чому обвинувачував. Між іншим весь текст перепрошення "Стару" появився також і в "Бюлетені" КУК, ч. 3, 1980 р. за липень-серпень 1980 р., при чому екзекутивний директор КУК, д-р Я. Кальба, заявив голові Крайової Управи Братства кол. вояків 1-0ї УД УНА в Канаді, що згадана інформація появилася у "Бюлетені" тому, що це велике досягнення Братства. Ми згідні з тим, але прикро було, що Екзекутива КУК не хотіла зі свого боку приложити до того досягнення своїх рук.

Поява пасквілю на Українську дивізію "Галичина", як також і на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА в англомовному щоденнику "Торонто Стар" мала вплив і на наладнання справи із "Звйонзковцем". Коли це обвинувачення появилося у "Торонто Стар", редактори "Звйонзковца" відмовилися помістити приготоване спростування, кажучи, "ми підождемо, аж поки не вирішиться справа з "Торонто Стар". І так справа затягувалася, навіть і після того, як "Стар" помістив своє спростування. Очевидно, тут не було вже технічних ані леґальних перешкод, але діяла тут, мабуть, таки нехіть редакторів та видавців перепрошувати українців. Щойно під загрозою адвоката Ботюка, що він розпічне судові кроки, поляки остаточно опублікували узгіднене перепрошення у "Звйонзковцу" з 24 червня 1981 р.

"Ми, нижче підписані, жаліємо, що зайшло аж так далеко, що Василь Верига та Степан Климців заскаржили нас, Польське видавництво "Звйонзковєц", Яна Бідоса та Романа Бучека, до Найвищого Суду Онтаріо за образу їх самих та всіх інших членів Братства кол. вояків 1-ої Дивізії УНА (Української Національної Армії, колись СС "Галичина"), (в перекладі).

Ми вважаємо, що судовий процес міг би нанести великі шкоди для взаємовідносин польської та української спільнот Онтаріо і Канади, що не є побажаним і тому не хочемо до того допустити.

Неправильні і образливі ствердження появилися у статті українського тижневика "Вільне Слово" з 17 березня 1979, які викликали статтю у "Звйонзковцу" з дня 9 травня 1979 р., яка, ми признаємось, мала непотрібні і невірні ствердження щодо 1-ої Дивізії Української Національної Армії, колись СС "Галичина".

Ми перепрошуємо за опублікування тої статті. Ми не мали наміру ображувати 1-шу Дивізію Української Національної Армії, колись СС "Галичина". Ми просимо вибачення за неприємності, які могла та стаття спричинити.

За Польске видавництво "Звйонзковєц": Ян Бідас".*)

Так закінчилася справа з образливими закидами польського півтижневика "Звйонзковєц", завдяки інтервенції Крайової Управи Братства Канади та її правного дорадника Ярослава Ботюка. Оба ці випадки, з "Торонто Стар" та із "Звйонзковцем", є чи не найкращим доказом, що за правду треба постояти, чести одиниці чи громади треба боронити, а не уникати конфронтації, мовляв, воно забудеться, бо що записане -- те не забувається. Кожна одиниця чи організація, яка має чисті руки, не може і не повинна дозволити собі, щоб її обвтнувачували у злочинах, яких вона ніколи не поповнила.

На цьому можна було б закінчити, якщо б усі обвинувачення Української Дивізії "Галичина" у воєнних злочинах були вислідом непоінформованости чи незнання, чи навіть і злоби поодиноких авторів чи редакторів. Але, як це було стверджено на початку, усі виступи проти дивізії "Галичина" не є звичайним збігом обставин, але, поза всяким сумнівом, інспіровані Москвою чи її вислужниками, яким залежить на тому, щоб скомпромітувати дивізійників в очах української спільноти та в очах їхніх співгромадян країн їхнього поселення. З уваги на те відкликання обвинувачень на адресу дивізії "Галичина" в англомовній газеті "Торонто Стар" викликало лють у київських вислужників Москви, яку вони вилляли на сторінках "Вісті з України" №5, 1981 та англомовного видання "Ньюз фром Юкрейн" №3, 1981, призначеного для англомовних українців Північної Америки. В обох цих виданнях появилася стаття якогось Гриця Михайлова п.н. "Кого захищає" "Торонто Стар". Вже з самого заголовку видно мильну інтерпретацію, типову для більшовицької пропаґанди, бо "Торонто Стар" нікого не захищав, а навпаки, перепрошував за неправильні твердження одного з її авторів.

Побачивши доволі довгу статтю (коло 1400 слів), здавалось, що вони використають нагоду і заперечать ствердження "Торонто Стор" якимись конкретними доказами, що за дивізією "Галичина" таки є якісь воєнні злочини. Але нічого подібного там немає, крім пустих фраз про Нюрнберзький процес, про воєнні злочини, про те, що такі докази є, але канадський уряд не хоче про них чути і т. п. З того ясно, що жодних доказів немає, бо інакше "Вісті з України" не чекали б аж канадський уряд схоче їх узяти до уваги. Далі автор допису накидується на "Торонто Стар" за те, що ця газета помістила спростування Олекси Яворського, Юрія Кульчицького, а що найважливіше, що 17-го серпня "Торонто Стар" принесла публічне вибачення, надрукувавши його під зненавидженою усіма гезетами рубрикою "Поправка". Ось що болить совєтських ви-

служників.

Ми згідні з тим, що жодна газета не любить признаватися до помилок, але, не маючи доказів, "Торонто Стар" поступив чесно і перепросив за неправильну образливу інформацію. "Вісті з України", поза типовою совєтській пресі лайкою, не дали також жодних фактів, але зате заявили, що "автор не має нічого проти передруку його статті в "Торонто Стар". Однак редактори "Стару" не скористали із цього "запрошення".

Як нам відомо, Москва так легко не резиґнує із намічених плянів, і тому треба очікувати нових нападів на колишніх вояків дивізії "Галичина" за те, що вони посміли колись взяти зброю проти московського імперіялізму в Україні. Так само Москві не подобається те, що ці колишні дивізійники, будучи у країнах вільного Заходу, продовжують цю боротьбу всіма іншими леґальними і чесними засобами. І тому добре ім'я національно свідомого українця взагалі, а в тому і дивізії "Галичина" -- 1ої Дивізії УНА треба боронити. Це є святим обов'язком у першу чергу керівних органів Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, а вслід за тим українських організаційних надбудов -- Комітету Українців Канади, Українського Конґресового Комітету Америки тощо. Стати в обороні за свою честь -- це не тілький привілей, але й обов'язок, і не виконати його, згідно з нашими можливостями, -- це прямо гріх.

*) Ред. Роман Бучек відмовився підписати заяву і проти нього судове поступовання продовжується.

Джерело інформації 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2023/09/blog-post_0.html?m=1

Василь Миколайович Дронюк, «Крицький», «Голуб», 1923 р.н., із с. Ключів на Івано-Франківщині, член ОУН, вояк УПА з 1943 року, сотня «Лепея», охоронець Коломийського надрайонного проводу ОУН, загинув 26 грудня 1951 року у с. Стопчатові Яблонівського району.

Джерело інформації

https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/istoriaufotografiahcastina54pidgotuvavvelickolev

Бій повстанців у селі Лівчі 1945 р.

Околиці села Лівча.

Осінь та зима 1944/45 рр. врилися глибоко в пам'ять українському населенню Любачівського району. З одної сторони колишні польсько-більшевицькі партизани безпощадно грабували й палили українські села, з другої сторони МО разом з НКВД тероризували невинне населення. Протягом двох тижнів, в декількох селах Любачівського району, загинуло бл. 500 осіб селян. Сталінські вислужники не щадили навіть немовлят. При тому грабували усе, що придбав собі український селянин довголітньою працею. 

На кінець підпалювали село й від'їзджали з награбованим майном, залишаючи по собі вогонь і трупи. В ніч з 27 на 28 березня 1945 р. о 1-й год. відділи «Месники» розпочали бойову дію на цілому терені Любачівського району проти МО. 

Цієї ж ночі вісім станиць, терору й насильства, знищено. Памятньої ночі о 1-й год один з підвідділів відділу «Месники П» перевів бойову дію на станицю МО в Лівчі. Підвідділом командував командир Горчак. По обговоренню плану наступу, підвідділ об 11-й год, вирушив з місця постою в напрямі с. Лівчі. Провесняна ніч була тиха й погідна. Розмерзлими болотнистими полями поволі та чуйно йшли повстанці в напрямі Лівчанської станиці. 

По півтора годиннім тяжкім марші підвідділ зупинився в ліску біля Лівчі. Тут Горчак оголосив 5- хвилинний відпочинок. По відпочинку підвідділ роями підсувався далі під станицю. Станиця МО містилася в мурованій школі в південно-західній частині села. Ще перед 1-ю год, підвідділ півмісяцем оточив школу, яка була твердинею 45-ох душогубців. Непотрібні вікна школи були замуровані, а інші засітковані. Кром цього в стінах були пороблені скорострільні гнізда. Навколо була тиша, тільки біля вхідних дверей проходжувався вартовий. О 1-й год, підвідділ розпочав наступ. З грімким окликом «Слава» повстанці підбігли під станицю обстрілюючи сильним вогнем вікна й двері. Вартовий міліцист здійснив один постріл в напрямі нападників, а сам утік в село, де по дорозі попався в руки повстанців. Решта МО не маючи можности вийти зі станиці, розпочала оборону. Ворожі кулі повстанцям були нестрашні. Щоб не гаяти часу упівці взялися до роботи. Одні обстрілювали вікна, другі носили солому під стіну вільну від обстрілу. треті напихали солому на стріху, а ланка мінерів підкладала вибухівку під вхідні двері. Коли це все було приготоване, висадили двері і підпалили солому. Вибух завалив стіну з вихідними дверми. Дім огорнув вогонь. Повстанці й надалі не давали можливості МО втекти зі станиці. Перестрілка продвжилася.

Декількох стрільців перешукували шкільні будівлі, в яких міг укритися ворог. Під час цього заняття, командир рою Кінь знайшов в туалеті причасного коменданта МО з РКМ-ом в руках. В однім моменті комендант вирішив утікати, але міцна повстанська рука затримала його. Почалася завзята рукопашна боротьба. Обидва противники добре збудовані й сильні стали битися. Борба велася за життя або смерть одного з них. В кінці повстанча рука повалила противника на землю з якої той більше не встав. Станиця падала й надалі. Ворожі стрільби замовкли. З середини станиці крізь вогонь пробивалися слова прокльонів. Зрештою, усі, хто залишився у приміщенні згоріли. 32 присутніх на станиці понесли ганебну, але заслужену кару [4, с. 236]. 

Ще перед відходом підвідділу, політвиховник Орлик провів розмову з цивільними особами, які перелякані гуркотом бою утекали зі села. О 4- й год. підвідділ залишив село і відійшов на своє місце призначення. Втрати повстанців у цьому зіткненні склали 2 легко поранених і 300 шт. вистріляної крісової муніції. Втрати ворога: 32 спалених, 1 скоростріл РКМ.

Література: Гоман Р. В. Битви. Том 48 (Українська Повстанська Армія). 664 с. Рукопис.

Джерело інформації https://vseosvita.ua/

******

Село Лівча (зараз Польща) знаходиться у давньому українському етнічному субрегіоні Любачівщина на сході Надсяння.

Вперше село згадано в архівних документах 1483 р. Від 1618 р. — королівське село.

У 1880 р. населення — 1134 осіб (706[2] греко-католиків). В селі діяла хата-читальня «Просвіти». В селі діяла трикласна двомовна школа, у якій навчалося 68 дітей римо-католиків, 136 — греко-католиків, 5 — юдеїв.

У 1939 році в селі проживало 1670 мешканців, з них 1110 українців-грекокатоликів, 50 українців-римокатоликів, 420 поляків і 90 євреїв[3]. Село входило до ґміни Ліпско Любачівського повіту Львівського воєводства.

15-16 серпня 1943р. відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС на Волині з загоном УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків.

Типовий кавалерист СС

Кавалерійська дивізія СС була сформована 1 червня 1942 року шляхом розгортання вже наявної кавалерійської бригади СС. Протягом вересня 1942 – травня 1943 років дивізія перебувала на центральній ділянці Східного фронту (почесне найменування "Флоріан Гейєр" їй було присуджено тільки 12 березня 1944 року, а в зазначений період вона називалася просто – кавалерійська дивізія СС).

Джерело інформації

https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/03/28/153891/

Історія села Шмітків. Автор Ольга Семенівна Стасевич.

вид на Мошків, Шмитків – тепер село Гута

Перша згадка про ці села у Львівських архівних документах датована 1449р. Ці села відносились до Белзького князівства, яке належало В. Волинському князівству. Вони лежали на дорозі між ними. Але у ХVI ст.. німецький археолог Сакхен писав, що ці поселення дуже давні. Теофіл Коструба, що в часи так званої першої римської доби в археології (1-150р. по Христу) появляється в Белзчині нова культура германського походження, що прийшла разом зі своїми носіями з півночі. Сліди їх осель-це так звані підкльошові гроби, знаходяться на наших територіях. І мабуть тому ця територія дуже зацікавила німецьких археологів. Тому і припускають, що назва Шмітків пішла з німецької (кузня) Біля цих сіл відома стоянка пізнього палеоліту ( близько 20тис. років тому).

Церква у с. Шміткові була побудована 1530р. У 1629 році с. Шмітків було спалено татарами, згоріла і церква. Роза Зліпських у 1748р. фундувала гроші на побудову церкви батьківському маєтку. Церква була збудована 1755р. Вона була дерев’яна. Пресвятої Богородиці. У 1879-1885рр. церква знову відновлювалася на кошти Томаша Поляновського.

У липні 1431р. в Белзькій землі, в тому числі в наших селах вибухнуло селянське повстання, спрямоване проти уряду, що роздавав багато кращих земель польській шляхті, проти збільшенні податків. Повсталі руйнували маєтки шляхти. Та згодом в Белзьку землю поспішило королівське військо Повстанські загони зазнали поразки.

На Україні у 1648р.розпочалася війна укр.. козацтва проти шляхти. Місцеве населення чекало на прихід військ. Б. Хмельницького . Восени 1648р. селяни з с. Мошкова, Шміткова, Савчина І Завишня напали на двір шляхтича Самуеля Поляновського, про що свідчить його скарга до Белзького суду.

З 1772р. села опинилися під владою австрійської монархії, польські магнати зберегли свої володіння.

У 1875р. громада сіл Шміткова та Мошкова будує школу. Школа була етапові 2-клясова, в ній навчалося 211 дітей (Руських, як написано в архівних документах).

У Шміткові «Просвіта» заснована у 1897р. , що на рік раніше, ніж у Сокалі. На відкритті 15 травня 1897р. були гості із Львова, які подарували 53 книжки, 1 карту і : портретів. Були присутні люди із с. Себечева, Савчина, Борятина. Виступав парох о. Мосевич,зачитав статут вчитель Теодор Хмельник. Всього було 37 членів з-них 1 дівчина і 1 із Савчина. Виписували часопис « Свобода і Діло», « Свобода» . Вже у 1899р. бібліотека нараховувала 162 книги і 71 член, 41 мужчин і 30 жінок. Просвітяни готували свята: «Просвіти», «Т. Шевченка», День Матері, вивчали і ставили вистави, пісні. На концертах обов’язково був присутній поліціянт. Проводились голосні читання книг «Холодний яр», «Культура людини», «Історія України».

В 1914р. розпочалася 1 світова війна. Де ареною подій стали західноукраїнські землі. На захист самостійності та незалежності України виступило січове, яке поповнили 17 жителів сіл. З Шміткова-Луцик- підхорунжий. Луцик Роман, Луцик Степан, Луцик Щасний, Мигаль Петро.

З 1927р. в селі знову пожвавилась робота «Просвіти». Були організовані гуртки: «Відродження», самоосвіти ( молодша і старша групи) , «Рідна школа», союз українок, позичкова каса, Кооперація «Згода», театральний, хоровий та танцювальний гуртки. В читальні було більше 250 книг.

Село розташоване на шляху між Белзом та В.-Волинським, тому дороги в селі були викладені. Було 2 млини.

26 жителів цих сіл навчалися в Сокальській гімназії, невідомо скільки навчались у Перемишлянській, випускник якої старший брат Дишканта В., Михайло Дишкант у1946р. став генеральним директором австрійського національного банку у Відні., Горбай Наталя, Гнатюк Марія здобули вищу фармацевтичну освіту. Мигаль Петро, Дишкант Василь, Криницький Роман- юридичну, Чаве Ольга, Дишкант Євгеній- педагогічну, Гура Володимир та Гура Ярослав закінчили духовну семінарію і стали священниками. Луцик Юліан Андрійович, закінчив заочне відділення у Варшавськії вищій музичні школі, викладач музики Сокальського педучилища, а потім Сокальської СШ№1. В Рогатині івано-Франківської області є музей Миколи Водоноса, який був з 1927р. директором семикласної школи. Школа №3 у Сокалі носить ім’я Василя Дишканта, вихідця із цих терен.

В 1930р. польська адміністрація в Галичині вважала, що наростаючу хвилю національного піднесення можна зупинити якимись радикальними діями чи пересторогами. Тому за наказом з Варшави розпочали каральні репресії, відомі під назвою «пацифікація». Каральні експедиції прибули на Сокальщину 27 вересня 1930 року і почали обшуки. З 8 по 12 жовтня військові відділи були у Шміткові. Вони знищили майно в читальнях. З села забрали як контрибуцію 80 центнерів вівса, 50 курей. Побили Війта Онуфрія Гладкого.

Проте «Просвіта» відновила свою роботу і у 1938 році було 340 книг, 127 членів. Гуртки запрацювали активніше, створена організація ОУН. У 1936р. насипали символічну стрілецьку могилу національним героям , впорядкували могили стрільців УГА, відзначили річницю славних боїв. У 1938р. арештували Василя Дишканта.

Багато студентів Сокальської гімназії вступило в УПА. Дишкант Євгенія за дорученням ОУН пройшла вишкіл і очолила в 1944 році кущову санітарну службу. Горбай Ярослав навчався у м. Яворові в учительській семінарії, вступив в УПА, був поранений в бою з німцями і нісши гриф у Борятин загинув. 

Гура Євген, Мигаль Богдан – студенти Сокальської гімназії вступив в УПА.

Лагода Петро був командиром відділу «Вовки ІІ».

Павло Мигаль закінчив, закінчивши Краківський університет, юридичний факультет, організував підпільні осередки на Волині, член обласного проводу, з 1945р. окружний провідник Чортківського округу УПА, з 1949р. крайовому проводі «Поділля».

16 чоловік із Шміткова і 32 чоловіка із Мошкова відомо, що були членами УПА, а скільки ще невідомих. 12 чоловік загинули від репресій.

У Шмітківському лісі були бункери, збереглася тут зброя, німці на цій території, готувались до війни, мали склади із зброєю. 18 квітня військо польське та НКВД оточили Шмітківський ліс і у бункері було 11 хлопців. Щоб не здатися ворогові вирішили пострілятися. НКВД та польські воїни кидали гранати в бункер. «Андрюша» з Харківщини хотів вискочити з бункера і хоч кілька ворогів вбити, але його поранили. 9 чоловік загинуло, і похоронені у Варяжі, куди перевезли їх тіла. Завдяки Мельничуку Федору колишньому студенту Сокальської гімназії, патріотичні людині, поставлено на їх могилі пам’ятник.

У 1945-1946р. почалось здійснення операції «Вісла». Тривожні ночі стали для жителів сіл. Спокій порушили КГБ та польські шовіністи. На Великдень 1946р. поляки запалили село . москалі вивезли людей на залізничну колію, люди захопили вкрай необхідне, що можна було взяти на підводу. Частина жителів була переселена на Тернопільщину, а хто залишився – пересилили під Німеччину.

І так зникло із карти по сьогоднішній день два села Шмітків та Мошків. комуністи об’єднали їх в одне село Гута. 

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-istirija_shmytkiv.html