17 березня 1941р. московити "засудили" до розстрілу священника УГКЦ отця Йосипа Грицая, уродженця с.Киданці Збаразького району, а 28 червня понівеченого до невпізнання його розіп'яли на дверях тюремної камери.

*********

17 березня 1941 року – Тернопільський обласний суд прирік до розстрілу священника УГКЦ о.Йосипа Грицая, уродженця с.Киданці Збаразького району. Був парохом у церквах Підволочиського та Зборівського районів, деканом м.Тернопіль. 28 вересня 1940 року він був затриманий співробітниками НКВС у Великому Глибочку та ув’язнений у тюрмі Тернополя. Його звинувачували в антирадянській агітації проти колгоспів та радянської системи управління, а також у тому, що він тривалий час був членом УНДО, головою «Просвіти» та засновником на своїх парафіях християнської спільноти «Братство Серця Ісусового». Згодом розстріл було замінено відбуттям покарання у виправно-трудових таборах строком на 10 років, обмеженням у політичних правах на 5 років та повною конфіскацією майна. Проте на волю отець вже не вийшов. 28 червня 1941 року за розпорядженням наркома держбезпеки УРСР старшого майора Мешика в період військових дій на території УРСР він був розстріляний як ворог народу в Тернополі.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/17/17-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

*******

Варто прочитати.

Розіп'ятий ... на дверях тюремної камери. (Автор: Грицай Дарія)

Грицай Дарія внучка отця Йосипа Грицая, с. Чернихів, Зборівський р-н, Тернопільська обл.

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

У статті йдеться про арешт і тортури священика Йосифа Грицая. Член УНДО, патріот, він служив народові, проповідуючи слово Боже і виховував покоління парохіян села Чернихів на Тернопільщині в дусі патріотизму, чесності і відданості рідному краю. Замучений у тюрмі в Тернополі перед початком німецько-більшовицької війни. Ключові слова: УНДО, священик, патріотизм, відданість народові, терор, тюрма. 

Отець Йосип Грицай народився 1883 року у Киданнях на Збаражчині. Батько – Андрій Грицай, окрім ведення господарства, займався шевством. Згодом переїхав у Тернопіль, де продовжував шевське ремесло і постійно навчав одного учня. Мати – Марія (домогосподарка) акушерка.

У родині росло шість синів. Юнаків виховували культурними, ввічливими й працьовитими, вчили безмежної любові до Господа, до свого народу. Батьки розуміли значення освіти й тих синів, котрі мали охоту до навчання, послали до гімназії, а згодом і до Львівського університету. Леонтій стан викладачем у художній школі, а Євген – у середній школі в Тернополі.

Йосип після закінчення початкової школи у рідному селі одержав освіту у гімназії Львова. Відчуваючи покликання до священичого стану, побожний юнак у 1903 році почав богословські студії при Львівському університеті. У 1907 році, закінчивши теологію, був рукоположений на священика та направлений парохом у с. Кам'янка неподалік Підволочиськн У 1910 році переїхав у с. Заднишівку того ж Скалатського деканату і завідував парафією до 1913 року. Звідти переведений у с. Колодіївку.

З початком Першої світової війни, окупації москалями Галичини почалися переслідування Греко-Католицької Церкви та її душпастирів.

Отець Йосип Грицай виїхав до Львова, щоб уникнути можливого арешту. Мешкав на Левандівці. Займався душпастирством у с. Рудно, а згодом катехизував у місцевій школі.

Після визволення Галичини отець Йосип повертається на парафію у с. Колодіївку, де трудився до 1927 року. Звідти був переведений у с. Чернихів Тернопільського повіту. До цієї парафії входили також с. Глядки і с. Плесківці.

У 1903 році, ще навчаючись в університеті, вступив у партію Українське Національне Демократичне Об'єднання (до 1925 р. УНДО) і був у її рядах аж до арешту 27 вересня 1940 р.

У с. Кам'янка організував читальню, первинний осередок товариства "Просвіта" та крамницю української кооперації. Під час своєї душпастирської діяльності обирався головою товариства "Просвіта".

Митрополит Андрей Шептицький знав особисто о. Йосипа. Поважав його за ерудицію, ревне виконання священичих обов'язків, організаторські здібності.

У 1928 році Митрополит призначив о. Йосипа деканом Тернопільського Деканату, підпорядкувавши йому 19 парафій. Двічі отець був на аудієнції у Митрополита Шептицького для розв'язання питань діяльності УГКЦ у деканаті.

У 1934 році запрошував Митрополита відвідати чудодійне місце на Галицькому Поділлі – Зарваницю. Однак Митрополит не скористався запрошенням, бо був змушений поїхати у Ватикан на зустріч з Папою Римським Пієм.

Окрім активної участі у громадському житті, отець Йосип створив при церкві братство Апостольства молитви та Український Католицький Союз. Члени цих об'єднань провадили роботу серед парафіян, зокрема молоді та школярів.

У родині отця Йосипа та Олени Грицай виховувалося троє дітей. Анатолій здобув професію лікаря, працював асистентом у лікарні міста Кракова, де помер у роки Другої світової війни.

Зеновій – учитель, заарештований НКВД восени 1940 року. Відбував ув'язнення у Норильську, згодом у Середній Азії, де упродовж цього часу чекав суду. Звільнений у 1946 році, повернувся, у с. Чернихів, учителював у місцевій школі. Одружився з Наталією Семчишин. У їхній родині виросло двоє дітей – Дарія і Остап.

Згодом душпастирське життя о. Йосипа Грицая змінилося з початком Другої світової війни. Комуністична влада почала тотальний наступ на Церкву.

Серед перших жертв комуністичних упирів став о. Йосип Грицай. Згодом заарештували дяка Григорія Кметя (6 червня 1941 року) й сина Зеновія.

Отця Йосипа взяли 27 вересня 1940 року і запроторили у Тернопільську тюрму. Слідство розпочалося з жовтня. Спецслужби шукали "свідків, які б підтвердили антирадянську діяльність пароха". Йому інкримінували поширення серед населення наклепів на радянський суспільний і державний лад, паплюження керівників комуністичної партії і радянського уряду; розповсюдження наклепів на податкову систему й колгоспний лад, пропагування послання релігійного контрреволюційного змісту.

На очних ставках та судовому засіданні було сім "свідків", більшість з них підтвердили пред'явлені звинувачення о. Йосипу Грицаю.

Обласний суд 17 березня 1941 року засудив отця Йосипа Грицая, як такого, що вчинив особливо важке злодіяння проти трудового народу (насправді за ревну душпастирську діяльність, вміле керівництво деканатом) до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією майна у дохід держави.

А щоб лицемірно показати "гуманність" радянського правосуддя, о. Йосипа змусили написати касаційну заяву на перегляд вироку суду про заміну його на тюремне ув'язнення. Касаційна заява на перегляд вироку, як передбачалося сценарієм, була розглянута, і розстріл замінили на десять років позбавлення волі з утриманням у таборах віддалених регіонів СРСР, з обмеженням у правах впродовж п'яти років після відбуття терміну ув'язнення.

Парафіяльний будинок передали новоствореному колгоспу. За наказом районних інстанцій 3 травня 1941 року дружині о. Йосипа було вручено ультимативну ухвалу правління колгоспу, аби протягом двох діб забрала свої речі і більше не з'являлася на колгоспному дворі.

Пані Олена Грицай згодом виїхала у Люблін (Польща), де померла у шістдесятирічному віці.

Дочка о. Йосипа – Оксана перед приходом більшовицьких військ виїхала в західну Європу, а звідти емігрувала у США, де мешкає у штаті Флорида по нині.

Отець Йосип після суду мучився у Тернопільській тюрмі. А коли почалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, за наказом тирана Сталіна у прифронтових областях, засуджених або підозрюваних у ворожому ставленні до комуністичного режиму, почали розстрілювати.

У Тернопільській тюрмі чекісти також знищували ворогів режиму, застосовуючи при цьому нелюдські мордування і тортури.

А отця Йосипа Грицая 28 червня 1941 року, понівеченого до невпізнання розіп'яли на дверях тюремної камери. Так більшовики знищили слугу Господа Бога, мученика за Христову віру

Тлінні останки о. Йосипа Грицая поховано у спільній могилі жертв людиноненависницького більшовицького режиму на міському цвинтарі на вулиці Микулинецькій. На одній з плит на могилі викарбовано його прізвище, яке нагадуватиме нащадкам про жахливі злочини проти УГКЦ, її душпастирів та мирян.

Коли СБУ дало дозвіл на доступ до кримінальних справ КДБ рідних, я пішла, щоб ознайомитися з кримінальною справою мого дідуся – отця Йосипа Грицая.

Кілька годин мого перебування в СБУ Тернопільської області м. Тернопіль були тяжкі – сльози текли самі, я не могла їх зупинити.

Біля мене сиділа весь час працівниця СБУ.

Я читала і дещо записувала, бо запам'ятати неможливо всього. Вперше я побачила почерк дідуся, підпис, який стояв під кожним допитом.

Основне, що я хотіла знати – за що отець Йосип був так по звірськи знищений?

27.09.1940 р. – о. Йосип заарештований. ДОПИТ 1. 7.10.1940 р.

Ви сказали, що є членом партії Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО).

Питання: Розкажіть слідству про вашу діяльність в цій партії.

Відповідь: Моя діяльність в партії почалася з 1903 р., з моменту мого поступлення у вказану партію, куда я вступив після закінчення гімназії у місті Львові. Основна діяльність, яку я проводив як член УНДО, в основному була в с. Чернихів, де я проживаю з 1926 року.

Партія УНДО ставила своїм завданням: виховання українського населення в націоналістичному дусі і побудови самостійної української держави. Ці завдання я виконував, будучи членом УНДО. УНДО в Чернихові була створена в 1936 році.

 ДОПИТ 3. 25.01.1941 р.

Питання: Розкажіть більш точніше про вашу діяльність в цій партії.

Відповідь: Моя діяльність в партії УНДО започалась в слідуючому: Будучи священиком в с. Кам'янки, я організував організацію "Просвіту". Головою "Просвіти" різних сіл був 30 років.

Питання: Яку мету переслідувала організація "Просвіта"?

Відповідь: Основні завдання:

- ліквідувати неграмотність;

- всесторонньо виховувати український народ в українському націоналістичному дусі;

- готувалися національні кадри для майбутньої боротьби з тою чи другою державою: за встановлення "Самостійної української націоналістичної держави"...

ДОПИТ 4. 30.01.1941р.

Питання: Слідство володіє даними про те, що ви пропагували серед віруючих в Церкві під виглядом молитов проти радянської податкової політики?

Відповідь: Я підтверджую, що дійсно говорив серед віруючих в Церкві с. Чернихів про те, що мені потрібно платити багато податків за Церкву Радянському Союзові, але я цього не виконую і мені не страшно, що буду висланий за це в Сибір.

ДОПИТ 6. 1.02.1941 р.

Питання: Ви матеріально допомагали партії УНДО?

Відповідь: Так. Допомагав з дня мого вступлення в партію.

Питання: Слідство володіє даними, що ви під виглядом моління організували людей і разом співали націоналістичні пісні при радянському ладі, ви це підтверджуєте?

Відповідь: Не підтверджую.

Питання: Що це за моління ви влаштували біля одного із Хрестів, що стоїть в с. Чернихів, і співали "Многії літа"?

Відповідь: Дійсно, в с. Чернихів поставлений Хрест в 1848 році в знак визволення українського народу від кріпосного права, під час моління я разом з церковним хором співав пісню релігійну під заголовком "Многії літа".

В час допитів о. Йосипа слідство заслуховувало свідків, а їх було сім, в основному з Чернихова. Більшість їх своїми свідченнями підтверджували антирадянську діяльність о. Йосипа.

Так от один із свідків розповідає: "Я чув, о. Йосип під час проповіді говорив: "Наші землі заросли червоними маками, які треба винищувати з наших полів". Я зрозумів, що то проти радянської влади"

Другий: "Я чув, як о. Йосип сказав, що в Радянському Союзі голод, і люди не мають в що одягнутися".

Третій: "Я чув, як о. Йосип казав одному чоловікові, щоби не вступав в колгосп і т.д.".

ДОПИТ 7. 15.02.1941 р.

Питання: В чому ви признаєте себе винним?

Відповідь: Я себе признаю винним в тому, що являюся активістом в Організації УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) 1903 р. по день приходу Червоної Армії в Західну Україну, матеріально допомагав організації УНДО. В 1936 р. влаштовував нелегальні збори УНДО, на яких давав вказівки про дальшу діяльність УНДО і проводив запис в УНДО. Організував "Просвіту", головою "Просвіти" був 30 років.

Розповсюджував серед населення різні наклепи по відношенню радянського строю, а також по відношенню керівників партії і радянського керівництва.

За час радянської влади в Західній Україні пропагував і розповсюджував послання релігійного-прямого контрреволюційного змісту. Поряд з цим наводив наклеп на колгоспний стрій, податкову політику радянської влади, що повністю відповідає пред'явленому мені звинуваченню по ст. 54-13; 54-10; ч. ІІ Кримінальному кодексу УРСР.

17.03.1941 р. Тернопільський обласний суд виніс ВИРОК:

Грицая Йосипа Андрійовича, який здійснив особливо важкий злочин для трудового народу, засудити до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна, яке йому належить, в дохід держави.

24.03. 1941 р. о. Йосип написав дві касаційній скарги: до Верховного суду УРСР і до президії Верховної Ради УРСР.

Касаційну скаргу засудженого Грицая задовільнити – вирок змінити в частині міри покарання та вважати засудженим на 10 років позбавлення волі в далеких таборах СРСР.

УХВАЛА не була виконана.

22 червня 1941 р. почалася війна, і всі ті, які залишилися в Тернопільській тюрмі, були знищені чекістами, які застосовували при цьому нелюдські тортури і мордування.

25.06.1941 р. о. Йосипа, понівеченого до невпізнання, розіп'яли на дверях тюремної камери.

Так більшовики знищили слугу Господа Бога, мученика за Христову віру.

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Григорій Гамкало "Майський" (1917 - 1947) - організаційний референт Городоцької (Львівської) округи ОУН.

Під псевдонімом “Майський

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Тривалий час особа підпільника “Майського” залишалася невідомою, незважаючи як на досить високі пости, які він займав в ОУН, наявність фотографій, досить часті згадки в документах, мемуарах та зізнаннях заарештованих. Все ж, завдяки допомозі дослідників Василя Ільницького, Михайла Романюка та Олександра Іщука, односельчан Стефанії Олійник та Миколи Гулея, а також редакції газети “Новий час”, зараз є можливість ширше розкрити його життя та діяльність.

Григорій Гамкало народився у с. Городище Королівське (тепер Городище Жидачівського району Львівської області) 1917 року. Був активним в культурно-освітньому житті села, керував читальнею “Просвіта” і сільським хором, гарно грав на скрипці. У рідному селі про Григорія й досі дуже добре відгукуються – він був поважним, розсудливим, авторитетним.

Ще до війни став членом ОУН, займався ідеологічним та військовим вишколом. В кінці 1930-х рр. вже займав пост заступника районного провідника ОУН Ходорівщини, яким тоді був Василь Костик з Отиневич. У 1940 р. був мобілізований до Червоної армії, але в дорозі до військкомату втік та перейшов у підпілля. Є припущення, що в період німецької окупації перебував у підпіллі на Уманщині.

У 1944 р. під псевдонімом “Майський” займав пост організаційного референта Городоцької (Львівської) округи ОУН, яка охоплювала територію Бібрецького, Городоцького, Яворівського та Новояричівського організаційних повітів. У цей час окружним провідником був друг і земляк Василь Костик-“Дніпровий”-“Рік” (загинув 7 січня 1945 р. між селами Королівка та Великий Любінь на Городоччині), з яким Г. Гамкало тісно співпрацював.

У липні 1944 р. Григорій Гамкало одружився із Анастасією Федорівною Вишиваною, яка народилася у 1924 р. у Харкові. Її батько походив із села Ліщини, закінчив Львівський університет (фізик), служив в австрійській армії та УГА, а з 1920 р. осів у Харкові, де одружився та займався викладацькою і редакційно-видавничою працею. Як член УВО у 1931 році був репресований. Відсидівши три роки, вийшов на волю і перебрався на північний Кавказ, у Ставропольський край. Під час відступу німців на Захід повернувся із донькою у рідне село Ліщини восени 1943 р. Працював вчителем, згодом директором середньої школи в Нових Стрілищах, а відтак інспектором Дрогобицького облвно. Одночасно підтримував контакти із ОУН, а Анастасія у другій половині 1944 р. пішла у підпілля, де під псевдо “Калина” і “Синичка” була санітаркою УЧХ. У червні 1945 р. у Григорія Гамкала народився син Ярослав. На останніх місяцях вагітності Анастасія залишила підпілля і мешкала під чужим прізвищем у м. Жидачеві. У червні 1946 р. вона з батьком була заарештована (тоді була вагітна вдруге) і у жовтні того ж року засуджена до 10 років таборів. Федорові Вишиваному дали максимальне покарання – 20 років каторжних робіт. Малого Ярослава Гамкала взяла на виховання бабуся Наталія Фесак-Вишивана.

Восени 1944 р. “Майський” перейшов на пост окружного референта пропаганди, на початку 1945 р. певний час виконував обов’язки окружного провідника, а вже у квітні 1945 р. призначений провідником новоствореного Городоцького надрайону ОУН, який охоплював тодішні Городоцький, Комарнівський, Рудківський та Янівський райони. Після впорядкування справ на Городоччині восени того ж року повернувся на пост організаційного референта Городоцької (Львівської) округи. На той час вона дещо змінила структуру і складалася із трьох надрайонів – Миколаївського (Миколаївський, Пустомитівський і Щирецький райони), Яворівського (Краковецький, Крукеницький, Мединицький, Мостиський, Немирівський, Нижанковицький, Судововишнянський та Яворівський райони) і вже згаданий Городоцький.

“Майський” кілька разів тимчасово виконував обов’язки керівника округи, оскільки за посадою організаційний референт був заступником провідника. Після серйозних кадрових втрат на Городоччині Григорій Гамкало знову очолив тамтешній надрайон у липні 1947 р. При цьому, імовірно, залишався членом окружного проводу.

Подальша доля “Майського” в подробицях наразі не встановлена, але відомо, що восени (імовірно, у листопаді) 1947 р. він був важко поранений у голову зрадником, а тому зійшов з розуму. В таких умовах підпільники були змушені прийняти непросте рішення і застрілити свого побратима. Місце поховання Григорія Гамкала наразі невідоме.

Дружина Анастасія у 1956 р. вийшла з таборів на волю, а її батько, Федір Вишиваний, помер у таборах 27 жовтня 1951 р. Подальша доля дружини і сина Григорія Гамкала-“Майського” наразі невідома. Брат дружини, Володимир Вишиваний, 1930 р. н., донедавна мешкав у Харкові.

Володимир Мороз.

ПОНЕДІЛОК, 25 ЛИПНЯ 2011р.

Цей день в історії УПА 17 березня.

Фото. https://www.istpravda.com.ua

Зліва — Василь Івахів (1908—1943), організатор і перший командвач УПА на Волині. Загинув у німецькій засідці під с. Чорниж Волинської області 13 травня. Справа — його друг Юліан Гуляк-"Токар" (1915—1944), крайовий організаційний референт Західноукраїнських земель. Він загинув під час німецької каральної операції на Львівщині.

1945 рік

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Сморжів на Львівщині. Захоплені в полон двоє повстанців, зокрема курінний «Дідух».

1946 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Воловин, Двірці та Купичволя на Львівщині загинули окружний провідник Гнат Запісоцький – «Богдан» та ще 4 підпільники.

1947 рік

У селі Гуцулівка на Станіславщині повстанці знищили дільничного МВД.

Полк внутрішніх військ захопив криївку в райцентрі Болехів на Станіславщині. Четверо повстанців чинили відчайдушний спротив і застрелилися, коли після тривалого бою закінчилися патрони.

У райцентрі Вижиця на Чернівеччині підпільники, атакувавши групу емведистів, знищили райуповноваженого МВД, двох військових і бійця винищувального батальйону.

1948 рік

У бою з рейдовою групою МВД у селі Лужок Горішній на Дрогобиччині загинули командир кущової боївки Костянтин Цебрик – «Заяць» та ще троє повстанців.

У Жовківському районі на Львівщині підпільники поранили двох радянських активістів.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку на схилі гірського масиву Чорногори на Станіславщині. Знищивши документи, застрелилися Параскевія Захарук – «Блискавка» і Анастасія Жекалюк – «Чорнобривка». Мертвим підпільницям відрубали голови, а важко пораненого охоронця захопили в полон.

У сутичці з загоном МВД у селі Підгородці на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

1953 рік

Під час зіткнень з опергрупами МВД біля села Зарваниця і в Радванському лісі на Львівщині загинули троє повстанців, зокрема – надрайонний провідник ОУН Іван Червак – «Олесь» та окружний провідник Володимир Панас – «Влодко».

Підготував Сергій Горобець

*****

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

17 березня 1874р. у с. Келечин на Закарпатті народився Августин Іванович Волошин, політичний, культурний, релігійний діяч, президент Карпатської України. Знесилений, помер у тюремній лікарні Бутирської в’язниці у москві 19 липня 1945-го.

Августин Волошин. Фото: resource.history.org.ua.

******

«Із гарячої любові до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чимскорше обновив свою церковну й народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами», – написав Августин Волошин у своєму заповіті.

Походив із родини сільського священника. Закінчив гімназію в Ужгороді, навчався на теологічному факультеті в Будапешті (не завершив через хворобу). В 1897-му висвячений на священника, служив капеланом. Закінчив педагогічну школу в Будапешті. Професор (1900-1917) та директор (1917-1938) учительської семінарії в Ужгороді.

Багато зробив для розвитку культури й освіти Закарпаття: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде матеріально щасливіший». Автор кількох десятків шкільних підручників, граматик, читанок, букварів. Очолював Педагогічне товариство Підкарпатської Руси, Підкарпатський банк, організатор Учительської громади, почесний голова «Просвіти».

Наприкінці 1919-го увійшов до складу Директорії Підкарпатської Руси, засновник і керівник Народно-християнської партії (1922-1938), депутат чехословацького парламенту.

Як згадував Василь Гренджа-Донський: «Найбільшою заслугою о. Волошина є те, що в ті часи найбільшої мадяризації пише і видає книги, шкільні підручники і редагує майже єдину на той час газету «Наука»… Августин Волошин – найбільший наш муж наших нових часів, не зробив жодної кар’єри, хоч його широке знання, досвіди й здібності та великі заслуги просто предестингували його на найвищі достоїнства».

Був одружений з донькою викладача гімназії Іриною Петрик. Подружжя не мало дітей, тож опікувалося приватним сиротинцем, де виховувалося понад двадцять дітей.

Дружина раптово померла від хвороби 13 березня 1936-го.

«Наша програма ясна і чітка. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є українське», – виголосив Августин Волошин на конгресі Першої Центральної Руської Народної Ради 4 вересня 1938-го.

Восени 1938-го призначений прем’єр-міністром Карпатської України.

Прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України о. Августин Волошин під час присудження йому звання почесного доктора в Українськоу вільному університеті у Празі. 30 жовтня 1938 року. Фото: 1939.in.ua.

«Волошина часто представляли як типового духовника-політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ рішуче фальшивий, – писав паризький часопис «Ле Пті Парізієн» в лютому 1939-го. – Отець Волошин зовсім не подібний до того рафінованого духовенства, що засліплювало королівські двори своїм блиском та дорогоцінностями. Батько Волошин між населенням дуже об люблений і сам він – розумний реаліст. Він ані мрійник, ані фанатик».

14 березня 1939-го проголосив незалежність Карпатської України, наступного дня на засіданні Сойму обраний президентом.

Після угорської окупації емігрував у Прагу, зосередившись на науковій та педагогічній діяльності. Завідував кафедрою педагогіки Українського вільного університету.

У травні 1945-го, звинувачений в антирадянській діяльності заарештований радянськими спецслужбами й вивезений до СРСР.

Володимир Марчук, який відбував покарання за те, що здався в полон німцям, описував Августина Волошина як невисокого, повного чоловіка: «Він мав хворий шлунок і не міг їсти. Свою їжу віддавав мені. Я не знав жодної молитви, і Волошин вчив мене «Отче наш». Кожного дня розповідав про життя Ісуса Христа, також про себе – як він їздив до Риму, до Праги. Я дізнався, що Волошин зустрічався з Ріббентропом, Бандерою і Мельником».

Знесилений, помер у тюремній лікарні Бутирської в’язниці у Москві 19 липня 1945-го. 

Одна з останніх фотографій Августина Волошина перед його арештом. Прага, квітень 1945 року. Фото: 1939.in.ua.

Згідно з заповітом, укладеним роком раніше, свій маєток та заощадження заповідав єпархіальним училищам, учительським семінаріям, сиротинцям Карпатської України.

15 березня 2002-го Августину Волошину присвоєно звання «Герой України» (посмертно) з врученням ордену Держави.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/17/1874-narodyvsya-avgustyn-voloshyn-prezydent-karpatskoyi-ukrayiny

17 березня 1847р. у Крячківці на Полтавщині народився Федір Кіндратович Вовк – Український етнограф, антрополог, археолог, громадський діяч, автор понад 200 наукових робіт.

Навчався у Ніжинському ліцеї. 1865-го вступив до Новоросійського університету в Одесі, а за два роки перевівся на фізико-математичний факультет Київського університету святого Володимира.

Співпрацював із Михайлом Драгомановим, Сергієм Подолинським, Миколою Зібером в українській революційній газеті «Кіевский телеграфъ». Став одним із засновників Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, також став членом «Старої Громади».

 Спочатку працював у Київській контрольній палаті. 2 березня 1874 р. взяв участь в одноденному переписі населення Києва, під час якого збирав статистичні дані серед городян Подолу. Брав участь у археологічних розкопках влітку 1875-го та 1876го у Київській та Волинській губерніях.

У вересні 1876-го, після виходу Емського указу, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Щоб уникнути переслідувань Федір Вовк 1879-го переїхав до Женеви (Швейцарія). Там він допомагав Миколі Драгоманову у підготовці до видання перших номерів журналу «Громада». Проте через злидні та хвороби, тугу за родиною через два роки повернувся до Києва. Але дружина і діти були заарештовані і заслані у В’ятку. 1883-го був виданий циркуляр про розшук Вовка, тому вчений повернувся до Женеви.

1887-го він переїхав до Парижа, де здобув антропологічну освіту, захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології. Там розпочав свої перші антропологічні та етнографічні дослідження українців.

Після заснування в Парижі Російської вищої школи суспільних наук Федора Вовка обрали професором антропології та етнографії.

Він часто приїздив до Львова, де протягом 1903–1904-го влітку читав курси етнографії та антропології у Вільному українському університеті.

 Як дійсний член НТШ був заступником голови Етнографічної комісії Історично-філософічної секції НТШ, а згодом очолив її.

Паризьке антропологічне товариство доручило Федору Вовку дослідити антропологічні ознаки українського народу. У своїх дослідженнях вчений дійшов висновків, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. Завдяки йому українська етнографічна та археологічні науки піднялися на один рівень з європейськими народознавчими науками кінця XIX – початку XX століття. До появи праць Федора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, у якому переважали захоплення лінгвістикою та фольклором.

У січні 1906-го він отримав дозвіл російського уряду повернутися до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні. Тоді вчений оселився в Санкт-Петербурзі та став куратором одразу двох відділів Російського Музею імператора Олександра ІІІ.

На засіданні Вченої ради Київського університету 18 березня 1918-го Федора Вовка було обрано завідуючим кафедрою географії та етнографії. У червні він виїхав з Петрограда до України. Але в дорозі захворів на грип і 29 червня 1918-го помер. 

Похований у районному центрі Жлобин, Гомельської області (Білорусія).

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/17/1847-narodyvsya-etnograf-fedir-vovk

16 березня 1882р. народилася Алчевська Христина Олексіївна - Українська поетеса й педагог.

Христина – молодша дочка родини Алчевських, народилася 16 березня 1882 р. у Харкові, в улюбленому місті прожила життя. Її батько Олексій – підприємець, побудував приміщення школи для дорослих й упродовж 50 років утримував заклад, видавав власним коштом підручники. Олексій Алчевський першим замовив бюст Т. Шевченка та встановив його біля власної школи. Мати Христя – вчителька.

Христя та брат Іван дитинство провели в селі. Писати дівчинка почала рано.

Христя писала:

Тобі квіти і сонце милі,

Ти, серцем люблячи красу,

До степу ранком припадаєш

І степ цілуєш і кохаєш…

Христя Алчевська співала й малювала, мала акторські здібності. Здобувала освіту в 1-ій Маріїнській Харківській жіночій гімназії (зараз – школа №6) по вулиці Римарській, відвідувала харківську художню школу. Десятирічною Христя разом із шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал "Товариш" російською, у якому впродовж 1892-1894 рр. поміщала і свої вірші та оповідання. Збереглися листи Христі до батька, писані французькою. 

Після трагічної смерті батька родину утримував брат Христини — відомий співак Іван Алчевський. Брат допоміг Христині пройти педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні (1902).

Її перші літературні твори побачили світ у 1903 році. Того ж року вона побувала на урочистому відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). Там дівчина познайомилася М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, М. Старицьким. У 1904 році вона познайомилася з Ольгою Кобилянською і та побачила "милу, гарну й граціозну істоту з поетичною душею", "людину з сонцем на вустах". Вони листувалися. Христя нагадувала Кобилянській політ меви (чайки) над безкрайнім морем.

Поетеса писала, що на її світогляд вплинули Микола Міхновський та Ольга Кобилянська.

Учителювала Христина Олексіївна в Харкові, викладала українську та французьку мови у тій гімназії, яку сама ж закінчила. 

Щоліта родина відпочивала в Алушті на дачі Бекетових (у чоловіка рідної сестри Ганни, художниці).

Алчевській Христині Олексіївні Ялтинським Градоначальником було видане посвідчення з дозволом малювати етюди в межах Ялтинського Градоначальства. Вона щедро ілюструвала свої пейзажні поезії сонячними акварелями.

На події 1905 року поетеса відгукнулася віршами "Гей, на бій!", музику до яких склав старший брат Григорій.

Гей, на бій! За нами встаньте,

всі зневоленії люди…

Твір вона надіслала до редакції київської газети "Боротьба". Рукопис потрапив до московитів. До харківської квартири Алчевських прийшли з трусом. Однак нічого не знайшли.

До 1917 року вийшло чотири великі та сім маленьких книжок віршів письменниці. Її першу збірку "Туга за сонцем" (1907) позитивно оцінив І. Франко, з яким Алчевська познайомилася у Львові 1906 року. "Від усієї збірки пахне молодістю", — написав про дебют юної Христини Іван Якович. Він відзначав трохи "салонову мову", загалом говорив про "веселу й артистичну" натуру поетки: "Її тягне до себе всяка краса й усе поетичне…"

Вона пробувала свої сили і в прозі, літературній критиці, публіцистиці, написала дві драматичні поеми, багато перекладала з української мови на російську, французьку і навпаки. Перекладала українською Беранже, Вольтера, Гюго, Жуля Верна, Л. Толстого. Поезії Т. Шевченка та П. Тичини — французькою. 

Після жовтневого перевороту X. О. Алчевська пережила чорну смугу: у 1917-у прямо на сцені помер брат Іван; більшовики виселили родину з власного будинку, доводилося блукати у пошуках ночівлі; голод; у 1920-у смерть матері, брата Григорія. Кілька років Христина мовчала.

У 1929 р. видала спогади про брата Івана "Співак з душею геттінгенською". Написала лібрето опери "Кочубеївна". Остання її праця, драматична поема "Луїза Мішель", вийшла окремою книжкою в 1930 р.

Померла 49-річна Христина Олексіївна 27 жовтня 1931 р. у Харкові, її прах було перенесено на 13-е кладовище.

Джерело.https://uamodna.com/articles/hrystya-alchevsjka/

Автор. Ганна Черкаська.

16 березня 1883р. народився Василь Шанайда - диригент, педагог, бібліограф, громадський діяч (с. Криве, нині Козівського р-ну)

Помер 15 травня 1967р.  м. Детройт, шт. Мічиґан, США).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/16/16-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

16 березня 1934р. народився Роман Іванович Гнатишин, канадський політик Українського походження, у 1990-1995 рр. - генерал-губернатор Канади. (Інші вживані імена - Рамон, Рей.)

16 березня 1934 року народився Роман Іванович Гнатишин, дід і бабця якого були малописьменними емігрантами із Буковини. Навряд чи вони припускали чи навіть мріяли, що їхній син стане сенатором Канади, а онук, ба більше, обійме посаду генерал-губернатора – найстарішу державну посаду в Канаді. Це перший і наразі єдиний українець, удостоєний такої високої посади.

Тож Роман, або, як він сам себе називав, Рей, виріс у забезпеченій родині. Батько на той момент був першим сенатором українського походження, мати Хелен через різні асоціації та організації, зокрема Організацію Об’єднаних Націй, зробила великий внесок у розширення прав та можливостей для жінок. Перебуваючи з самого малечку в такому оточенні, під впливом прикладу своїх батьків, Гнатишин присвятить себе благодійництву і допомозі українській громаді. Під час роботи в Саскатуні він був членом багатьох інституцій та організацій, зокрема й українських.

Після закінчення навчання Роман працював у юридичній фірмі свого батька і паралельно читав лекції в університеті. Потім обирався до парламенту. За свою політичну кар’єру він був призначений і працював на посадах міністра енергетики, гірничорудної промисловості та ресурсів Канади у 1979-1980 роках, головою Таємної ради королеви у Канаді у 1985-1986-х, міністром юстиції і Генеральним прокурором Канади між 1986 та 1988 роком, генерал-губернатором Канади у 1990-1995 роках.

І на кожній посаді він проявляв себе. Як генеральний прокурор посприяв запровадженню законів про покарання за жорстоке поводження з дітьми. Дозволив суддям розпоряджатися майном засуджених злочинців для компенсації їхнім жертвам і дозволив судити в Канаді нацистських військових злочинців. Перебуваючи на посаді міністра енергетики, гірничорудної промисловості та ресурсів Канади він проводив кампанію із забезпечення країни енергоресурсами до 1990 року.

Визнання прийшло до Романа, коли він став лідером консервативної більшості парламенту Канади. Його друзі та опоненти відзначали, що Гнатишин умів посміятися над собою, був щирим і доброзичливим, завдяки дипломатичності міг співпрацювати з кожним.

Потім була невеличка перерва у політичній кар’єрі. Після неї Роман повернувся, і у грудні 1989 року королева Великої Британії і Канади Єлизавета ІІ після наради з канадським прем’єром Брайаном Малруні призначила його генерал-губернатором. Формально він став другою повноважною особою в країні після самої Єлизавети II. 29 січня 1990 року Роман Гнатишин прийняв присягу генерал-губернатора. І хоча спочатку його критикували, він зміг завдяки своїй доброзичливості, невимушеності й відданості державним інтересам завоювати прихильність нації.

Офіційний візит генерал-губернатора Канади Рея Гнатишина до України 28 вересня-1 жовтня 1992 року став знаковою подією для молодої держави. Це був перший візит урядовця такого високого рангу західної держави. Це означало визнання Канадою України як повноцінної держави й стало значною підтримкою політичного іміджу офіційного Києва у світі. Водночас, це був перший офіційний візит Гнатишина на батьківщину його предків. Під час перебування в Україні він посадив дуба, його дружина Герда посадила канадський клен. Серед тих, хто відвідав церемонію, були мер Києва Іван Салій та Левко Лук’яненко, який за радянських часів 26 років провів в ув’язненні й на засланні за відверті погляди щодо незалежності України. Він посадив калину – символ незалежності України.

18 грудня 2002 року після тримісячної хвороби Роман Гнатишин помер. 

Джерело.https://uain.press/blogs/nashogo-tsvitu-po-vsomu-svitu-ukrayinskyj-gubernator-kanady-1010821

Цей день в історії УПА 16 березня.

Творець одого з найперших відділів УПА Олексій Брись (1921—2015) не був навіть членом ОУН. Улітку 1943 року він служив у розвідці військової округи "Турів", з листопада — командир куреня ім. Сагайдачного.

Фото. https://www.istpravda.com.ua

1945 рік

Під час зіткнення з загоном НКВД у Яворівському районі на Львівщині загинув комендант кущової боївки СБ (служби безпеки ОУН) «Явір».

1946 рік

Загін МВД наскочив на групу повстанців у селі Неслухів на Львівщині. Загинули референт пропаганди районного проводу «Сталь», районна провідниця жіночої сітки ОУН «Любка» та ще один підпільник.

1947 рік

У селі Космач на Станіславщині відбулась сутичка рою сотні «Імені Богуна» УПА-Захід із опергрупою МВД.

1948 рік

У селі Тишковичі на Дрогобиччині підпільники спалили сільську раду.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Мшанець на Тернопільщині. Повстанець Михайло Кравчук – «Чумак» вчинив збройний опір, після чого застрелився.

У сутичці з загоном МВД у селі Ліщини на Львівщині загинув розвідник Василь Кухоль.

У селі Грабів на Станіславщині повстанці знищили одного військового МВД.

1949 рік

Пошукова група МВД наскочила на трьох підпільників у селі Рознощиці на Тернопільщині. Останні відстрілювалися майже дві години. Не маючи шансів на прорив, всі троє застрелилися останніми набоями.

У селі Підліски на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1950 рік

Під час сутички з опергрупою МВД загинув командир кущової боївки Євстафій Касій – «Залізний».

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Бордуляки на Львівщині загинув районний провідник Михайло Шеремета – «Циган».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

16 березня 1946 р. помер генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер (Лук’янівська в’язнична лікарня м. Київ).

Фото. https://old.uinp.gov.ua

Його пращур майор Сінклер був зв’язковим у Пилипа Орлика і поплатився життям за українські інтереси. 

Володимир Сінклер походив з родини спадкових англійських дворян. Володимир Сінклер був офіцером російської армії, народився в Узбекистані, навчався в Оренбурзькому кадетському корпусі, Михайлівському артилерійському училищі, з віднакою у званні гвардії капітана закінчив Миколаївську військову академію Генерального штабу (де вчився разом з Олександром Грековим). Став довіреною особою Великого князя Миколи Миколайовича. 1917-го року у званні генерал-майора пішов у відставку за станом здоров’я і переїхав до Києва.

З 1918-го він працював у Військовому міністерстві УНР, згодом – Української Держав Павла Скоропадського.

Після повалення гетьманського режиму служив у Армії УНР, куди його запросив помічник начальника штабу Василь Тютюнник.

Протягом 1920-1921 років він займав посаду начальника Генерального штабу УНР.

«Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов’язки 1-го Генерал-квартирмайстра – незадовго – Начальника Штабу Армії. – писав Євген Маланюк. – Виконував до кінця. А коли той кінець прийшов (в грудні року 1919), генерал опинився в Польщі.

Але знаю напевне, що, коли з кінцем року 1920-го наша Армія була в Польщі інтернована, генерал одразу ж дістав дуже поважні пропозиції від польських військових кіл. Справа йшла про високе становище в Міністерстві військових справ. І от що мені пізніш, у Варшаві, оповідали добре поінформовані люди: на всі польські пропозиції генерал Сінклер мав одну відповідь:

-Бачте, я нічого не мав би проти того, але ж я дав покійному Тютюнникові слово чести. Ні, не можу».

Сінклер жив у Польщі, працював різноробочим. Аж поки наприкінці Другої світової, у березні 1945-го його було заарештовано Смершем і доставлено до київської Лук’янівської в’язниці де він і помер.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

16 березня 1979р. в м.Вестленд (США) помер Український громадсько-політичний діяч, уродженець с.Чернихівці Збаразького р-ну Мирослав Січинський. На знак помсти за кривди заподіяні поляками Українцям, 12 квітня 1908 застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького.

Широкий загал українського громадянства підтримав М.Січинського. Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», дітям масово почали давати ім’я Мирослав. Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув’язнення. У 1911 році втік з в’язниці. Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» і «Народ», входив до проводу Федерації українців США, став співзасновником організації «Оборона України» та редактором її часопису «Українська громада», президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз).

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/16/16-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

*******

Народився 11 жовтня 1887 року в с. Чернихівці (Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Збаразький район, Тернопільська область, Україна) в сім'ї греко-католицького священика, громадського діяча, посла до Галицького сейму о. Миколи та Олени Січинських. Двоюрідний брат Володимира Темницького, голови Української соціал-демократичної партії (УСДП) Галичини, міністра закордонних справ УНР (1919).

Навчався в Коломийській українській гімназії. 1905 року закінчив Перемишльську українську гімназію. Навчався на філософських факультетах Львівського та Віденського університетів.

Належав до УСДП Галичини, брав активну участь у її діяльності, зокрема у виборчих кампаніях.

На знак помсти за кривди, заподіяні українцям (вбивство Марка Каганця та фальсифікація виборів до австрійського парламенту) місцевою (де-факто польською) адміністрацією, 12 квітня 1908 застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті (існують й інші версії мотивів його вчинку). Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, його схвально сприйняли радикальні українські партії та діячі, переважна більшість галицьких українців. Митрополит Андрей Шептицький, духовенство та лідери Національно-демократичної партії суворо засудили вчинок М. Січинського як прояв політичного терору.

Але цей осуд підживив неприхильне ставлення українців до польського панування в Галичині та поміркованої позиції деяких українських політичних кіл. Широкий загал українського громадянства підтримав М. Січинського. 

Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!», дітям масово почали давати ім'я Мирослав. Водночас після 12 квітня містами Галичини прокотилася хвиля антиукраїнських погромів.

Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув'язнення. 1911 року Дмитро Вітовський і Микола Цеглинський організували його втечу. За допомогою двох наглядачів-українців 10 листопада він утік із в'язниці у Станіславові і разом з ними нелегально виїхав до Норвегії, згодом — до Швеції, звідти — до США (1914).

Був одним із засновників Української федерації Соціалістичної партії Америки, редагував її тижневики «Робітник» (1914–1917) і «Народ» (1917), входив до проводу Федерації українців США (1915—1918).

1920 — став співзасновником організації «Оборона України» та редактором її часопису «Українська громада».

1933–1941 — президент Українського Робітничого Союзу (нині Український Братський Союз). Під час Другої світової війни поступово перейшов на прорадянські позиції, хоча не був апологетом державного устрою СРСР і комуністичної ідеології та практики. У 1930-х роках приїздив до Полтави, а 1959 та 1968 — до Львова (до сім'ї свого гімназійного й університетського товариша Федора (Теодора) Замори).

До кінця життя не шкодував про свій вчинок, вважав його виправданим і справедливим.

Джерело.

Головин Б., Заячківський О., Мельничук Б., Пиндус Б. Січинський Мирослав-Іван-Андрій Миколайович // Тернопільський енциклопедичний словник. у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль.

100 років тому український студент застрелив намісника Галичини // Газета по-українськи. — 2008.

Вікіпедія.

16 (або 27) березня 1664р. поляки розстріляли Українського гетьмана - Виговського Івана Остаповича.

Іван Виговський — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні(1657–1659).

Джерело: https://dovidka.biz.ua/ivan-vigovskiy-biografiya-skorocheno

Народився близько 1608 року на Овруччині. Випускник Київської братської школи. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де потім ставротмістром.

На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. У ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким. Після переходу на бік козаків-повстанців працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового генерального писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію.

Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), під Збаражем та Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), Охматовом та Львовом (1655). Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів.

У квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові та після смерті Хмельницького став регентом при його малолітньому синові — гетьманові Юрієві. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у заколот під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Як і опоненти, намагався, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив заколотників і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське — третю складову Речі Посполитої. За договором проголошувався Руським гетьманом і чигиринським старостою.

Під час козацько-московської війни 1658–1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрієві Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої.

Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659–1664). 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії у складі війська Речі Посполитої. 1662 року вступив до Львівського братства. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлові Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/ivan-vigovskiy-biografiya-skorocheno 

16 березня 1919р. Пресове бюро 1-го Головного корпусу УГА розпочало випуск газети національно-патріотичного спрямування «Козацький голос».

«КОЗА́ЦЬКИЙ ГО́ЛОС» – газета УГА. Виходила у березні–листопаді 1919 (усього 68 чисел) двічі на тиждень у містах Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Бузька Львів. обл.), Тернопіль і Кам’янець-Подільськ (нині Кам’янець-Подільський Хмельн. обл.). Інформувала про перебіг бойових дій на фронті, причини переходу УГА за р. Збруч та її роль у Визв. змаганнях 1917–21, злочинну суть більшовизму. Висвітлювала позит. ставлення насел. Поділля до вояків УГА та протистояння укр. насел. армії Денікіна. Публікувала матеріали про нац.-політ. та соц.-екон. проблеми українців на етніч. землях, які перебували під владою Польщі, Росії та Угорщини. Осн. рубрики: «Новини», «Телеграми», «Вісті Галичини», «Почтова скринька Галичини», «Зі світа», «З галицьких українських часописей», «З болгарських часописей». Серед авторів та дописувачів – М. Ріпецький, М. Несторович, П. Микитин. Відп. ред. – М. Старосольський.

Джерело. Літ.: Галушко М. Українські часописи Тернополя і Тернопільщини (1886–1944 рр.): Істор.-бібліогр. дослідж. Л., 2008.

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=9232

16 березня 1946р. поблизу с.Дітківці Зборівського р-ну у бою з московитами загинули 19 вояків УПА, в тому числі сотник «Горді­єнко».

Хрест на місці поховання безневинно убієнних галичан — жертв сталінських репресій 1941 р. у с. Дітківці.

Джерело.https://teren.in.ua

******

Цей день в історії УПА 15 березня.

Іван Климишин (1918—1944) — командир Кременецького куреня групи "Богун" (1943—1944). Учасник численних боїв із нацистами та радянськими партизанами, завдяки чому зажив великої слави. Загинув від рук агента НКВД.

1943 року.

15 березня – відділи Леоніда Борейчука – «Стрибайла» та Дмитра Войцешка – «Єрмака» влаштували засідку на німців біля села Корчин на Рівненщині. У бою, що тривав майже три години, знищено 16 німців, 4 поранено, кількох взято в полон. Втрати повстанців – двоє загиблих.

1944 рік

У сутичці з радянськими партизанами в селі Гаї Зарудянські на Тернопільщині загинув районний військовий референт Василь Макар – «Турин».

1945 рік

Дві чоти сотні «Летуни» УПА-Захід у селі Дуброва на Станіславщині атакували похідну колону НКВД. Знищені 11 військових, захоплено кулемет. У перестрілці загинув один повстанець.

У сутичці з загоном НКВД біля села Загір’я на Львівщині пораненим захоплений у полон і помер від катувань підрайонний референт Ярослав Питляр – «Байда».

Кущові боївки ОУН і чота на чолі з «Богуном» УПА-Захід біля села Завидче на Львівщині здійснили засідку на конвой НКВД, що супроводжував 10 заарештованих підпільників. У бою знищені 50 військових і партизанів Ковпака. Загинули «Богун» і ще 7 повстанців. Конвоїри встигли розстріляти 7 арештантів. У відповідь каральна експедиція НКВД спалила декілька хат у Завидчому.

1946 рік

Опергрупа НКВД у селі Підпечери на Станіславщині захопила двох зв’язкових УПА. Обох по-звірячому закатовано.

Під час зіткнень із загонами НКВД у селах Йосипівна, Кам’яна Гора, Лагів, Ожидів, Рокитне та хуторах Валуйки і Бір-Кунинський на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі – командир кущової боївки Степан Остюк – «Дунай», станичні Василь Кордоба – «Сірко» і Дмитро Андрійко.

Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Ваньковичі на Дрогобиччині. Вчинивши збройний опір, загинули 6 підпільників.

Зв’язкова УПА Катерина Горон була захоплена загоном НКВД у селі Підгать на Дрогобиччині. Померла під час катувань на допиті.

1947 рік

У селі Стриганці на Дрогобиччині повстанці знищили агента Міністерства заготівель УРСР.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Вовківці на Тернопільщині. Захоплено в полон подружжя підпільників.

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Захоплено кулемет і 21 гвинтівку.

Під час сутички з загоном МВД у селі Стрілків на Дрогобиччині загинули станичний Степан Ковальський – «Крутий» і його заступник.

1948 рік

У зіткненнях із загонами МВД у селах Волосянка і Покрівці на Дрогобиччині загинули двоє підпільників.

У райцентрі Бережани на Тернопільщині повстанець знищив одного військового МВД, а ще одного поранив.

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Гериня на Станіславщині. Відстрілюючись, Микола Креховецький – «Старий» знищив двох військових, а після важкого поранення застрелився. Також загинув господар хати.

1949 рік

У селі Кропивник на Станіславщині повстанці знищили трьох бійців винищувального батальйону, ще одного поранено.

Двоє підпільників, атаковані опергрупою МВД у селі Рахиня на Станіславщині, загинули в бою. Але перед цим знищили 4 військових.

У сутичці з загоном МВД біля села Риків на Дрогобиччині загинули 4 повстанці з сотні «Імені Хмельницького» УПА-Захід.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

15 березня 1894р. народився Іван Балюк - Український поет, публіцист, громадський діяч, чотар Легіону УСС (с.Трибухівці Бучацького р-ну).

******

Народився 15 березня 1894 року в с.

Трибухівці, нині Бучацький район

Тернопільська область, Україна. У 1913 році закінчив VIІb клас Бучацької державної гімназії, в 1914р. навчання у закладі, де був головою таємного драгоманівського гуртка в 1912—1914 роках. 

Учасник національного молодіжного руху, член повітового проводу філій «Просвіти» , «Січі». 

У липні 1913р. надіслав Володимирові Гнатюку власні записи народних пісень, коломийок, збірник гаївок, зібраних у рідних Трибухівцях і в Джурині (нині Чортківського району).

10 серпня 1914 р. добровольцем вступив до Легіону УСС, мав звання вістуна, четаря. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і

Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю.

Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи». Листувався із СВУ, разом із

Василем Бобинським, Романом Купчинським, Володимиром Кучабським, Іваном Іванцем і Левом Ґецем випускав стрілецькі рукописні часописи.

Могила І.Балюка в с. Завалів. 

Його праці:

«Стрілецький Календар-Альманах Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917» (Львів , 1917) опублікував шість віршів Івана Балюка, об'єднаних назвою «Скошений цвіт», його спогади «Під Галичем», «Листи з поля» до Степана-Юрія Масляка (сина

Володимира Масляка ), також біографічну довідку про нього, вмістив спомини друзів.

*****

27 серпня 1915р. в с.Завалів Підгаєцького району у бою з москалями Іван Балюк. загинув.

Уродженець с.Трибухівці Бучацького району. Пройшов з УСС шлях від Карпат до Дністра і Золотої Липи. Нагороджений 25 квітня 1915 р. австрійською срібною медаллю. Брав участь у виданні стрілецького журналу «Шляхи».

*******

Згадуючи про публіцистів та мислителів з кола стрілецтва відомий стрілецький старшина та громадський діяч Осип Думін писав:

"Єдиний чет. І.Балюк присвячував цим питанням більшу увагу, й тільки його думки ширяли понад морем буденщини. В нього була вдача провідника й письменника. Він мав – як свідчить його близький товариш М.Заклинський – "усі дані на суспільного діяча й команданта". На жаль, Балюка вже 1915 р. між живими не стало".

Джерело сайт teren. Джерело Вікіпедія.

15 березня 1939 року – Карпатська Україна проголосила незалежність.

Добровольці Карпатської Січі. Початок березня 1939. Фото: www.istpravda.com.ua.

Воїни Карпатської Січі. Фото: dazo.gov.ua.

Августин Волошин (1874 – 1945). Президент Карпатської України. Фото: uk.wikipedia.org

1939, 15 березня – Карпатська Україна проголосила незалежність.

Після Першої світової війни територія Закарпаття увійшла до складу Чехословаччини. У жовтні 1938-го року було проголошено автономію Карпатської України зі столицею в Ужгороді, де постав свій уряд. Для захисту краю в Хусті була створена Організація народної оборони «Карпатська Січ». В ніч на 14 березня 1939-го року на Карпатську Україну напала Угорщина. 

15 березня 1939-го розпочалося перше засідання Сойму Карпатської України, на якому проголошено незалежність та прийнято Конституцію. Державною мовою ставала українська. 

Затверджено державний герб-тризуб Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом), синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна».

Таємним голосуванням Сойм Карпатської України обрав першим президентом держави Августина Волошина, а прем’єр-міністром Юліана Ревая.

Відстоювала незалежність своєї держави Карпатська Січ, проте сили були нерівними. На Красному Полі відбулася героїчна битва січовиків з регулярними угорськими військами.

Добровольці Карпатської Січі на день затримати агресора, проте під вечір столицю Карпатської України захопили угорці. Наступного дня – Рахів, 18 березня – останній пункт оборони січовиків Воловець. Окремі підрозділи продовжували боротьбу протягом двох тижнів. Президент Волошин та уряд змушені були виїхати за кордон.

Підготувала Наталя Слобожаніна.

Федір Яхимович (Теодор) народився 15 березня 1800, с. Белз, тепер м. Сокаль-ського р-ну Львів. обл. — укр. театр. художник і живописець.

робота Ф.Яхимовича.

Джерело 1. www.memory.gov.ua

1800, 15 березня – на Львівщині народився Федір Яхимович, художник-портретист, пейзажист, іконописець, автор театральних декорацій та мініатюр на слоновій кістці. Після смерті батьків він пішки дійшов зі Львова до Відня, де його брат вивчав медицину. Сталося це 1819-го. За прикладом брата Федір Яхимович також почав студіювати медицину, але згодом вирішив займатися малярством. Вився цьому у Віденській академії мистецтв, після закінчення якої займався театральним малярством. Почав працювати у Карльс-Театрі декоратором, а з 1851-го протягом двадцяти років творив у цісарській опері. Його декорації до «Трубадура» використовують і донині.

Також Яхимович писав ікони для іконостасів.

Джерело 2. https://leksika.com.ua

Федір (Теодор; 15. III 1800, с. Белз, тепер м. Сокаль-ського р-ну Львів. обл.—14.IV 1889, Відень) — укр. театр. художник і живописець. У 1827 закінчив віденську АМ. Спочатку працював у теаграх Відня (1851—71 — декоратор придворної опери). Серед творів — оформлення до вистав "Чародійний серпанок", жанрові композиції ("Столярна майстерня", "Продавець ковбас", "Сім'я біля ліжка хворої матері"), пейзажі ("Морська буря", 1845; "Собор св. Стефана"), полотна на релігійні теми ("Великодушність Давида", "Христос в гостях у Марії і Марти", іконостас з 75 ікон для грецького монастиря в горах Лівану), портрети ("Інвалід", 1841) та мініатюри на слоновій кістці.

Літ.: Музика Я. Федір Яхимович. "Мистецтво". 1968. 4.

Джерело. 3 Вікіпедія.

Походив з греко-католицької священичої родини, яка у 19 столітті дала Галичині львівського митрополита Григорія Яхимовича. Студіював у Віденській Академії Мистецтв, яку закінчив 1828 р. і став декоратором віденських театрів, у 1851—1871 рр. був головним митцем Цісарської опери. Його оформлення сцен використовувалося до знищення будинку опери за Другої світової війни (1945 р.).

Крім праці в театрі, Яхимович намалював чимало жанрових та історичних картин, краєвидів. Серед інших: «Геройство Давида» (1841), «Марія і Магдалена» (1842), «Середина церкви Шярів у Відні», «Хрищення Христа в Йордані» (1849, до кінця війни в єпископській палаті в Перемишлі), «Середина церкви св. Стефана у Відні» (1860), «Середина Марійського костьолу в Кракові» (1881) та ін. Яхимович намалював також 75 образів для іконостасу церкви у Лівані й численні портрети, в тому числі родинні, які зберігаються в його нащадків в Австрії. Яхимович був видатним представником класично-академічного мистецтва, типового для його доби і для столичного Відня, якому підлягала тоді Галичина, позбавлена середовища, здатного утримувати митця такого формату. 

15 береня 1911 р. народився Богдан Стебельський, художник - графік, мистецтвознавець.

Богдан Стебельський

Графіка Богдана Стебельського.

15 береня 1911 р. на Івано-Франківщині у вчительській родині народився Богдан Стебельський, художник - графік, мистецтвознавець, редактор та засновник українських періодичних видань, автор наукових праць та ессе, активний діяч Спілки української молоді. Малярству вчився у Краківській академії мистецтв.

На канікулах у складі студентських етнографічних експедицій досліджував Лемківщину. Під керівництвом Володимира Кубійовича студенти відкривали для себе народне мистецтво. Після знайомства з Юрієм Липою та Дмитром Донцовим, Стебельський захопився філософією та ідеологією націоналізму.

У цей час він увійшов до мистецького об’єднання «Зарево», протягом декількох років очолював його. Молоді митці організовували щорічні виставки своїх творів у приміщенні «Просвіти».

Стебельський був прихильником ОУН, за що 1939-го польска поліція запроторила його на півроку до в’язниці. Після повернення з в’язниці він вчителював, став директором мистецько-промислової школи у Яворові. У червні 1941-го року за націоналістичну діяльність Стебельський знову потрапив за грати. Цього разу його відправили до Львова, але завдяки клопотанням Володимира Кубійовича невдовзі відпустили.

Після Другої світової війни виїхав спочатку до Німеччини, потім до Канади. У січні 1947-го у Мюнхені відбулася «Мистецька виставка переміщених осіб», серед виставлених було чимало робіт українських авторів. Тоді ж відбувся з’їзд українських митців, на якому вони заснували Українську спілку образотворчих митців. З’їзд ухвалив резолюцію, співавтором якої був Стебельський. «На українських митців, що знаходяться на еміграції, – йшлося в резолюції,– лягає завдання зберігати і продовжувати розвивати українське національне мистецтво… Репрезентувати українську культуру перед чужинцями».

В Українському вільному університеті він здобув ступінь доктора філософії, редагував газету «Гомін України».

На еміграції входив до Головної управи ліґи визволення України, очолював Асоціацію діячів української культури, НТШ у Канаді, був один із рганізаторів Спілки української молоді, викладав на курсах українознавства імені Юрія Липи.

Помер Богдан Стебельський 27 липня 1994-го у Торонто.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

15 березня 1921р. в с. Конюхи (Тернопільщина) народився Когут Богдан Йосипович - Український письменник, політв'язень, член ОУН, Член Спілки письменників України, Товариства політичних в'язнів та репресованих. Лауреат літературної премії імені Богдана Лепкого.

Богдан Когут народився 15 березня 1921 року у селі Конюхи (Тернопільщина) в сім’ї Йосипа Когута – новеліста, історика, воїна УГА.

Наприкінці 30-х років був діячем підпілля ОУН. Під час війни був арештований німцями. Тричі втікав з-під розстрілу.

1945-го року заарештований СМЕРШ-ем і 1947 року засуджений до смертної кари. Покарання замінено багатолітнім ув’язненням в таборах ГУЛАГу. 1956-го року звільнений з-під арешту з забороною проживання в Західній Україні.

Поселився в Миколаєві. Закінчив Одеський університет за спеціальністю «англійська філологія». Вільно володів англійською, німецькою, польською та іспанською мовами. Викладав англійську в середній школі м. Миколаєва.

У 70-ті роки почав працювати над спогадами про своє життя, які вилились в трилогію «Під чорними вітрами» (почали публікувати з 1995 року), роман-спогад «Терпкий присмак волі» та останній в житті твір «Оповіді каторжанки» про сибірський табір для українських жінок-політв’язнів.

1988 року повернувся до Львова, де й проживав до останніх днів.

Ветеран ОУН-УПА, в’язень сталінських таборів, член Національної спілки письменників України Богдан Когут помер 16 лютого 2011р. Похований на Личаківському цвинтарі.

Джерело.https://zaxid.net/lvivski_deputati_vshanuvali_pamyat_ounivtsya_bogdana_koguta_n1122956