У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина – середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917 р.н., Анна – 1922 р.н., Йосип – 1924 р.н., Павло – 1926 р.н., Стефан – 1928 р.н., Ольга – 1931 р.н., Любомир – 1933 р.н., Зіновій – 1935 р.н., Надія – 1939 р.н., Ігор – 1941 р.н. Під час першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину.
Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям. У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним. В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками. В липні місяці 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю : у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан.
Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.
Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько, дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію. Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні – серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.
Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці, з часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.
Немає коментарів:
Дописати коментар