Російська сторона намагалася атакувати СКР-112 з води і з повітря. Але відповідь капітана 2-го рангу Миколи Жибарєва , який очолив повстання, на спробу сил ЧФ "усіма силами зупинити корабель і повернути на базу" була така: "Я йду під державним прапором України в її територіальних водах і слідую в український порт Одеса. На провокації відповідати не буду, але готовий себе захищати".
В Одесі екіпаж СКР-112 вітали як героїв.
У 1996 р. СКР-112 було розрізано на брухт, попри спроби Українських патріотів перетворити легендарний корабель на музей
На фото Легендарний СКР-112, вже з українським бортовим номером.
******
Стаття 2017 року
******
21 липня 1992 року неподалік кримського Донузлава розігрався справжній бойовик. За кораблем СКР-112, який вийшов у відкрите море, почалася погоня. Проте екіпаж сторожового судна не підкорювався і своєю поведінкою показував, що здаватися не збирається.
Якщо б за цими динамічними діями на морі спостерігали звичайні глядачі, вони вирішили б, що стали свідками зйомок гостросюжетного фільму. Однак ніякої постановки або художнього вимислу в цих подіях не було. Більш того на СКР-112, який переслідували, незвично майорів український прапор. Це був перший випадок, коли екіпаж корабля Чорноморського флоту у такий спосіб висловив свою громадянську позицію.
Про те, що тоді відбувалося у підрозділах Чорноморського флоту та чому офіцери вирішили вдатися до показових дій розповідає безпосередній учасник подій – контр-адмірал запасу Микола ЖИБАРЄВ.
Спілкувався
Андрій КУЧЕРОВ
– Миколо Євгеновичу, в контексті подій, що розгорталися навколо Чорноморського флоту після розпаду СРСР, приклад, який показав СКР-112, може стати зразком національного патріотизму. Які були передумови такого вчинку?
– Сьогодні є дуже багато оцінок подій чвертьвікової давнини і ще більше фахівців з цієї теми. Як безпосередній учасник, розповім тільки про факти, пов’язані з переходом СКР-112 під українським прапором з Донузлава в Одесу. Стверджую, що ці дії не були спонтанним або суто емоційним вчинком. Офіцери та мічмани, які тоді перебували поряд зі мною, матроси, які виконували накази командирів, були колективом однодумців. Кожен робив свою справу свідомо. Наші вчинки, що передували подіям 21 липня 1992-го, були зваженими і послідовними.
Давайте згадаємо, що відбувалося у нашій державі, коли Україна здобула незалежність. Розпочалося будівництво державних інститутів, у тому числі силового блоку. 4 листопада було створено Прикордонні війська, у грудні 1991-го року – Збройні Сили, міліція. Україна як морська держава повинна була мати і власний військово-морський флот, який є видом Збройних Сил. Його основою, звичайно ж, мав би стати корабельний склад, що базувався на Чорному морі.
– Однак статус Чорноморського флоту колишнього СРСР, про який Ви говорите, тривалий час був невизначеним. Які були думки і настрої офіцерів та мічманів флоту?
– Почнемо з того, що після розпаду Союзу його називали флотом СНД. Однак, і це головне, керували ним винятково з Москви. І жодних відступів у цьому аспекті не було.
Повернувшись у 1989 році додому після навчання у Військовій академії Національної народної армії Німецької Демократичної Республіки, я продовжив службу в 37-му дивізіоні протичовнових кораблів, який входив до складу Кримської військово-морської бази Чорноморського флоту. А в 1991 році був призначений начальником штабу 17-ої бригади цієї бази. Потрапивши у новий колектив, відразу ж зрозумів настрої колег та підлеглих. Усі усвідомлювали, що настав час визначатися як захиснику держави і громадянину. Такої ж думки були й інші офіцери. Тому ні для нікого не стало несподіванкою, коли наш командир бригади капітан 2 рангу Юрій Шалит, зібравши 25 січня 1992 року в штабі офіцерів управління командирів дивізіонів та кораблів, запропонував присягнути на вірність Україні. Справа в тому, що наступного дня планувалося привести до присяги молоде поповнення і позиція Юрія Володимировича була логічною. Думку командира офіцери підтримали. Здавалося, що навіть з певним полегшенням, адже невизначеність тяжіла над усіма. Ми вирішили показати приклад і присягнути державі, у якій не тільки проживали, але і на землі якої проходили службу.
– Що відбулося того дня? Багато військових моряків присягнули на вірність Україні?
– Передусім зазначу, що відразу після згаданого зібрання командира та начальника штабу бази викликали до управління Чорноморського флоту. До речі, керував штабом тоді Борис Кожин, який згодом став першим командувачем Військово-Морських сил країни.
Нарада у Севастополі починалася о 10.00 наступного дня. Капітан 2 рангу Шалит відбув на неї, попередньо склавши присягу на вірність Україні. Офіцери прийняли принципове рішення: не відступати незважаючи ні на що. Була також повністю спростована думка скептиків щодо підтримки особовим складом: українську присягу прийняли 85 відсотків офіцерів і мічманів та 70 відсотків матросів і старшин бригади.
Цікава деталь: молоде поповнення, яким були військовослужбовці строкової служби і призивалися з пострадянських республік ще за старими союзними правилами, повинні були присягати на вірність країнам, звідки прибули. Однак вище керівництво флоту пішло на відвертий обман, запропонувавши їм присягати на вірність... СНД.
І нарешті головне: ніхто не ховався за спини товаришів, ніхто нікого не примушував, не було жодного психологічного тиску. Я зробив вибір свідомо, присягнув на вірність Україні на СКР-112. Здійснив це першим і першим поставив свій підпис. Після мене склав присягу командир корабля старший лейтенант Сергій Настенко. Три чверті особового складу корабля зробили те ж саме.
– Як відреагувало на вчинок офіцерів вище командування Чорноморського флоту?
– Відразу після урочистостей зателефонував віце-адмірал Фролов, який був командиром Кримської військово-морської бази. Взявши слухавку почув: «Жибарєв, що це за анекдоти мені розповідають? Яку ви там українську присягу прийняли?» Я підтвердив: «Так точно, товаришу віце-адмірале, особовий склад 17-ї бригади приведений до української присяги». І тут почалося…
Командира бригади згодом усунули від посади. На його місце прибув новий офіцер. Він не дуже добре ставився до тих військовослужбовців, що присягнули на вірність Україні. Мене на посаді залишили, але я розумів, що це ненадовго – поки новий командир не увійде в курс справ. Так і сталося. Офіцерів і мічманів, які мали іншу від керівництва флоту думку, під різними приводами знімали з посад, затримували присвоєння чергових військових звань, викреслювали з черги на житло. Знаходили будь-яку причину для утиску. Доходило до того, що їхніх дітей виключали зі списків у дитячі садочки.
– Хвиля таких утисків дісталась і до Вас?
– Коли вийшов з відпустки на початку липня 92-го, командир бригади відразу повідомив, що усуває мене від виконання службових обов’язків. «На службу можете не ходити» – ось так він сформулював свій наказ без жодних пояснень. Довелося йому коректно, але твердо відповісти: «Не Ви мене призначали і не у Ваших повноваженнях мене знімати».
Як досвідчений офіцер я розумів, що протистояння командира та начальника штабу нічим хорошим не закінчиться. З іншого боку, не міг підвести офіцерів, які довіряли мені. Тільки разом ми могли витримати той шалений тиск.
Якось до мене додому прийшли мої підлеглі – начальник берегової бази майор В’ячеслав Устименко, помічник командира дивізіону по роботі з особовим складом капітан-лейтенант Василь Горобець, командир МПК-93 Віктор Заремба та ще кілька офіцерів. Вони були збентежені: після відсторонення мене від посади ситуація у бригаді з кожним днем ставала все напруженішою. Як зараз пам’ятаю їх слова: «Сьогодні, Миколо Євгеновичу, «з’їли» Вас, а завтра доберуться до всіх інших…»
– Залишалося чекати останньої психологічної «краплі». Миколо Євгеновичу, чому саме СКР-112 став своєрідним наріжним каменем?
– Уявіть собі ситуацію: СКР-112, яким командував старший лейтенант Сергій Настенко, за підсумками зимових навчань був визнаний кращим у бригаді. Це звання здобувалося не на папері. За нього точилася справжня боротьба. Проте не проходить і півроку як на Настенка починають «тиснути»: «Подавай рапорт на звільнення в запас!» І знову жодних пояснень. Молодого офіцера почали зверху системно психологічно «давити».
Мої однодумці зрозуміли, що чекати поліпшення чи стабілізації ситуації далі неможливо. Гордіїв вузол треба розрубати. Вже майже рік існувала незалежна держава. Однак українські вищі органи влади не приймали жодних рішень, щоб захистити своїх морських офіцерів. Ми хотіли привернути увагу до цієї проблеми, але прагнули зробити це законними способами.
– Удача в той день була на вашому боці?
– На першому етапі задуму нам дійсно пощастило. У той день СКР-112 повинен був брати участь у тренуванні з нагоди майбутнього свята – Дня ВМФ. Однак наш незапланований маневр швидко «розкусили» і поки ми виходили з озера Донузлав, два кораблі намагалися перекрити нам шлях у відкрите море. Та не вийшло: судно-«розвідник» не встигло знятися зі швартових, а капітана буксира ми попередили, щоб не втручався.
Після виходу з Донузлава дали радіоповідомлення, що прямуємо до Одеси. І як тільки відійшли від причалу – підняли український прапор. Пізніше я повідомив, що йду в територіальних водах України з порту «Новоозерне» в порт «Одеса». Іншими словами, дав зрозуміти, що державний кордон корабель не порушуватиме.
– Ви були впевнені, що перехід закінчиться успішно?
– Буду відвертим: були припущення, що кораблю не дадуть безперешкодно дійти до Одеси.
– Після виходу у відкрите море на СКР-112 почалося справжнє полювання!
– Нас переслідувало три кораблі Чорноморського флоту: ракетний катер, корабель на повітряній подушці та малий протичовновий корабель. Проти нашого «сторожовика» був застосований серйозний арсенал примусових дій: спочатку кидки швартових кінців, щоб корабель намотав їх на гвинти і зупинився. Були й спроби небезпечного маневрування попереду ходу, а також виконувалися попереджувальні артилерійські постріли по курсу СКР-112. Над кораблем на низькій висоті постійно маневрував літак Чорноморського флоту. Також з рейду Севастополя знявся та приєднався до погоні корабель «Разительный».
– І як діяв екіпаж у цій ситуації?
– Я вийшов на радіозв’язок з кораблями переслідування та сказав, що на провокації не відповідатиму, але готовий захищатися. Наказав зіграти «бойову тривогу», підкресливши, що мої накази, у разі загострення ситуації, будуть підкріплені відповідними рішучими діями.
Тоді екіпаж «Разительного» почав діяти трохи інакше. Корабель пішов на нас з приспущеними якорями. Подальший перебіг подій міг бути таким: на СКР-112 переслідувач, виконавши своєрідний навал на борт, скинув би свій якір, який зачепившись за палубу міг зупинити рух корабля. Таким чином більш потужний та швидкісний корабель використовував свої технічні переваги. Відірватися у відкритому морі у цій ситуації не було жодної можливості.
Тоді було прийнято рішення зупинитися і почати переговори. За мною, як старшим на «сторожовику», прислали з «Разительного» шлюпку. Залишаючи корабель, я наказав командиру СКР-112 старшому лейтенанту Настенку: якщо не повернуся протягом тридцяти хвилин, йому належить самостійно продовжити рух в Одесу.
На «Разительном» мене зустріли добре, навіть запропонували чай. Зі мною вів перемовини старший на кораблі капітан 1-го рангу Олександр Сілін. Під час бесіди я ще раз сказав, що здійснюю тільки перехід в Одесу. І тут на корабель приходить радіозапит, у якому мені пропонують пояснити дії СКР-112. Я ще раз підтверджую, що йду до Одеси. У відповідь командир корабля отримує радіоповідомлення від адмірала Кожина, який став командувачем ВМФ України: СКР-112 наказано прямувати на рейд Одеси, де й чекати представника Міністерства оборони України. У другому радіоповідомленні командування Чорноморського флоту наказувало «Разительному» супроводжувати наш корабель. Не минуло і півгодини, як ми продовжили перехід.
– Як зустріла корабель Одеса?
– Ми планували стати на зовнішній рейд біля південної перлини. Однак нам наказали заходити в порт. Я був приємно здивований, коли побачив, що одесити урочисто вітають нас квітами. Потім були зустрічі з контр-адміралом Кожиним, капітаном 2 рангу Шалитом, командувачем Одеського військового округу генералом Радецьким, представником Президента України в Одеській області Ільїним. Перехід закінчився вдало.
– Тодішній командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов відкрито і дуже негативно ставився не тільки до факту переходу СКР-112 в Одесу, але й різко висловлювався щодо багатьох українських офіцерів. Судячи з його спогадів, Ви були зняті з посади за втрату зброї.
– Я вже говорив про те, який психологічний тиск чинився на кожного з офіцерів, котрі прийняли присягу на вірність Україні. Пізніше від одного з адміралів дізнався, що проти мене порушено п’ять (!!!) кримінальних справ! Що малось на увазі – не знаю й досі.
Щоб поставити крапку щодо чуток, зауважу: після подій, пов’язаних з переходом СКР-112, я дійсно давав свідчення представникам Генеральної прокуратури. Через два місяці отримав поштове повідомлення, в якому значилося, що в ході проведеного розслідування факту злочину ні в моїх діях, ні в діях екіпажу корабля не встановлено. Цей документ я залишив собі на згадку.
– Миколо Євгеновичу, якою була подальша доля СКР-112?
– Понад півроку судно знаходилося в Одесі. Командувач ВМС України контр-адмірал Кожин у грудні 92-го наказує здійснити перехід до Севастополя. У цьому порту вже був корабель управління ВМС України «Славутич», й СКР-112 мав базуватися поруч. Проте ми знали, що командному пункту Чорноморського флоту наказали не допустити заходження українського «сторожовика» у порт.
І знову ми прийняли нестандартне рішення: перехід мали здійснювати вночі в режимі повного радіомовчання. Знявшись з якоря близько 23.00, 16 грудня 1992 року о шостій годині ранку ми вже були біля Севастополя. На підході до рейду попросили дозвіл на заходження у бухту. Оперативний черговий, не розібравшись у ситуації, дав «добро». Черговий корабель, що стояв на рейді, на нашу появу також ніяк не відреагував. Тож «сторожовик» безперешкодно відшвартувався поряд зі «Славутичем». Командування Чорноморського флоту дізналося про наш прихід тільки тоді, коли на власні очі побачило СКР-112 біля причалу. У штабі флоту, як розповідали свідки тих подій, був серйозний «розбір польотів».
– Було багато ідей та пропозицій щодо подальшої долі СКР-112. Одна з них – зробити корабель музеєм.
– На початку 90-х судно перебувало у строю понад 24 роки, так що свій ресурс воно повністю вичерпало. Ідея з музеєм сприймалася теоретично позитивно, але на практиці розгорнути достойну експозицію було б проблематично, адже СКР-112 замалий для цього.
Однак я не втрачаю надію, що події 21 липня 1992 року все ж знайдуть достойне місце не тільки в історії Військово-Морських сил України, а й практично будуть відображені в експозиції. Я готовий внести лепту в цю добру справу і з задоволенням передам цінний експонат – штурвал з румпельного відділення СКР-112. Поки він зберігається у мене як пам’ять про ті події.
Що таке подвійні стандарти
У травні 1992 року відбувся несанкціонований перехід корабля Чорноморського флоту МПК-116 з Донузлава у Севастополь. Старший лейтенант Комісаров служив в одній бригаді з тодішнім капітаном 2 рангу Миколою Жибарєвим і Микола Євгенович знав його особисто.
– Коли стало відомо про вчинок МБК-116, за наказом контр-адмірала Кожина, який на той час виконував обов’язки командира бази, я зв’язався з Комісаровим і запитав у нього про мету виходу в море. Відповідь була така: «Не хочу служити з офіцерами і військовослужбовцями, які прийняли українську присягу. Вирішив піти з Донузлава у Севастополь», – згадує Микола Євгенович. Старший лейтенант запевнив, що перехід мирний і зброя у похідному положенні. Характерно, що свій вчинок МБК-116 здійснював приховано, вночі, не залишивши жодної інформації про свої дії.
Після несанкціонованого переходу МПК-116 у газеті «Флаг Родины» Чорноморського флоту з’явилася стаття, у якій наголошувалося, що перейшовши у Севастополь старший лейтенант Комісаров виявив свою громадянську позицію і саме такі офіцери стають згодом адміралами і командувачами.
– Виходячи з публікації офіційного видання Чорноморського флоту, ми також виявили свою позицію, – говорить Микола Євгенович. – Однак реакція на наш вчинок з боку командування Чорноморського флоту була діаметрально протилежною.
Довідка «ПУ»
Жибарєв Микола Євгенович народився 7 вересня 1954 року. Освіта: Вище військово-морське училище імені М.В. Фрунзе (1976 р.), Військова академія Національної народної армії НДР імені Ф. Енгельса (1989 р.), Академія Збройних Сил України (1999 р.).
Офіцерську службу розпочав на посаді командира бойової частини на тральщику «Торпедист» Кримської військово-морської бази. Протягом 1978–1979 років перебував у закордонному відрядженні в Сирійській Арабській Республіці на посаді командира інструкторського екіпажу.
1994–1997 – командир 1-ї бригади надводних кораблів ВМС України.
1999–2001 – командир 2-ї бригади десантних кораблів ВМС України.
2001–2003 – начальник штабу ескадри різнорідних сил ВМС України.
З лютого 2004 року по грудень 2014 року – начальник Морської охорони – начальник управління Морської охорони Державної прикордонної служби України.
Нагороджений відзнакою Міністерства оборони «Доблесть і честь» (2000 рік) та медаллю «За бойові заслуги» (1980 рік), орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (2013 рік).
З березня 2014 року очолив організацію охорони морської ділянки та підтримання боєготовності корабельно-катерного складу Маріупольського ЗМО на Азові. Особисто виходив у море на кораблях для навчання молодих командирів та підтримки екіпажів у складній остановці для прийняття правильних рішень щодо застосування зброї.
Довідка «ПУ»
СКР-112 – сторожовий корабель проекту 159А. Закладений 26 квітня 1967 року на Калінінградському суднобудівному заводі «Янтарь».
21 вересня 1968 року зарахований до складу Чорноморського флоту, восени зробив перехід з Балтійська до Севастополя.
З 30 серпня 1969 року по 31 січня 1970 рік ніс бойову службу в зоні військових дій на Середземному морі, виконував бойове завдання з надання допомоги збройним силам Єгипту.
21 квітня 1973 року підняв прапор ВМФ СРСР. Дислокувався в Донузлаві.
ТТХ СКР-112
Водотоннажність – 1077 т
Довжина – 82,3 м
Ширина – 9,2 м
Силова установка – 2 ВМД М-2 (30000 л. С.) + 1 дизель 61-Б (6000 к. с.)
Гвинти – 2
Потужність – 36 000 к. с.
Швидкість – 33 вузли
Автономність плавання – 2000 миль при 14 вузлах
Автономність по запасах провізії – 10 діб
Екіпаж –108 осіб
Немає коментарів:
Дописати коментар